неділя, 13 вересня 2020 р.

Родина Лукашевичів

Спогади Ірини (Орисі) Лукашевич Лащевської. Її старших братів було обвинувачено у вбивстві Ярослава Галана і страчено. Батька засуджено до 25 років ув'язнення, родину вивезено в Хабаровський край.

За публікацією в Альманаху УНС на 1996 рік.


Орися ЛАЩЕВСЬКА 

ПРОБАЧ, МАТУСЕНЬКО, ПРОБАЧ... 

Лукашевичі, які вижили. В центрі сидить о. Денис Лукашевич. Фото з публікації на сайті https://vikna.if.ua/
Лукашевичі, які вижили. В центрі сидить о. Денис Лукашевич. Фото з публікації на сайті https://vikna.if.ua/


Був 1949 рік. Наша сім'я проживала в селі Сороки-Львівські Пустомитівського району Львівської области. Батько о. Денис Лукашевич в цьому селі був парохом, і наша родина жила біля церкви в парохіяльному будинку. Нас було восьмеро дітей. Старші брати вчились у Львові. Олександер (1928 року народження) навчався у медичному інституті, Мирон (1929 р.н.) — у сільськогосподарському інституті в Дублянах під Львовом, Ілярій (1931 р.н.) — в лісотехнічному інституті. Брати були дуже працьовиті, здібні і вчилися на відмінно. Сестра Дарця (1932 року народження) вчилася в педагогічному "училищі" у Львові, а Віра (1934 р.н.) і Ліда (1938 р.н.) у сільській школі. Мій брат Зенко ще був малий, мав шість років. Я, Орися, була наймолодшою в сім'ї і в той час мені сповнилося чотири роки. 

Всі діти жили згідно. Старші завжди допомагали молодшим і ними опікувалися. Брати і сестри крім того що вчилися, завжди у всьому допомагали батькам на городі, в саду і в хаті. Наша Мама, Софія з Григорцевих, була дуже добра, працьовита жінка. З ранього ранку до пізнього вечора Мама працювала. Була все лагідна, зрівноважена і ні на що ніколи не нарікала. Мама була ніжна і добра, на нас дітей ніколи не кричала, не била. Татко, який виріс у багатодітній сім'ї, був дуже відданий праці і акуратний у всьому. Він у вільний від церковних обов'язків час садив і доглядав сад, заложив пасіку. Тато любив грати на скрипці. Часто вечорами вся родина збиралася, і ми із задоволенням слухали музику. Тато був добрим, проте строгим і вимогливим до дітей. В хаті панувала атмосфера спокою, доброти і любови. Нам, дітям, Тато наказував щодня робити добро. Він цікавився народною медициною і знаходив час допомагати іншим людям. В нас удома завжди було багато людей: приїжджали брати і сестри на вакації, їх товариші, родина Мами, родина Батька, а також і чужі люди. Усіх гостинно приймали і чим могли допомагали. 

Мені вдома було дуже добре. Старші діти мене дуже любили і радо забавляли. Я дуже любила бавитись у саду, збирати квіти, часто ласувала медом із вощиною.

Ось так і жили в праці, мирі і добрі.

Аж прийшла осінь 1949 року. Страшна, жахлива вістка потрясла нашу родину. Прибігла пішки зі Львова Дарця і сказала, що всіх трьох братів заарештовано. Чорна хмара оповила нашу хату. 

Я пам'ятаю себе з того страшного вечора, коли до нас прийшли чужі люди у військовій формі і робили обшук в хаті. Всі плакали, а найбільше плакала наша Мама. Коли Татка забрали з хати, я сильно заплакала і запитала, коли прийде Татко? Він відповів мені, що прийде завтра. Ох, як довго те завтра тягнулося, — цілих 25 років... 

На третю ніч мене розбудив сильний стукіт у вікно й у двері. Перед вікном стояла машина "чорний ворон". Ввійшли якісь військові, четверо чи п'ятеро їх було. Сказали Мамі металевим голосом: "Собірайся, поєдєм в Сибірь". Ці люди чогось нишпорили по кімнатах. Ще пам'ятаю, як на мене одягали суконки моїх старших сестер. Це була жахлива ніч, що залишилася в моїй пам'яті на все життя! 

Був кінець жовтня 1949 року. Нас шестеро разом із Мамою повезли у Львів на пересильний пункт у Полтевно (Пересильна тюрма №10 по тодішній вул. Полтвяній, тепер пр. Чорновола, в частині території зараз діє музей «Територія терору», іншу частину займає приватний медичний заклад — @triphilon). Ми жили в камері, де стояли триярусні ліжка. Спали на третьому ярусі. Жінок, хлопчиків і дівчаток було багато і дуже було тісно. А перед дверима стояла "параша". Як виникала потреба, то я встилалася, плакала, і Мама мусіла мене заслоняти. Один раз в день нас виводили на тюремне подвір'я як арештантів. Годували нас погано. Кожен день була груба перлова каша — пинцак. Пам'ятаю, що я дуже плакала, коли ненароком хтось пролив мені кашу на руку. Стався сильний опік, дуже мене боліло, я плакала, і сестри по черзі носили мене по камері. Пам'ятаю Маму свою, вона була дуже засмучена і часто плакала.  

Ми були чотири місяці в цих жахливих умовах на пересильному пункті у Львові. Потім нас повезли на Далекий Схід. Подали товарні вагони, і ми, люди, їхали в цих брудних чорних телячих вагонах. Вагони були без вікон. Спали ми на полицях, здається, що було їх три поверхи. Я ранками віддирала своє примерзле волосся і ковдру від дерев'яної стіни вагону. Я була сильно перелякана і ні на крок не відступала від Мами. 

Ми їхали вже більше місяця. По дорозі відчіпляли деякі вагони. Я чула, як люди вимовляли слово "тиф". Привезли нас у Хабаровський Край, місто Бикін. Поселили на краю міста в довгих бараках. Там жили колись засуджені. Наша родина, Мама і нас п'ятеро дітей, жили в маленькій кімнаті, що колись служила "сушилкою". 

Старших сестер, Дарцю і Вірцю, що мали відповідно 18 і 16 років, примусили тяжко працювати. Вони спочатку працювали в тайзі на лісозаготівлі, а пізніше — в кар'єрі. Сестра Віра в 1953 році в листі до Татка пише: "Нині я вдома, бо звихнула руку. Ми з дівчатами вночі їхали вантажити вагон, машина мало не перевернулася, і я звихнула руку". Пам'ятаю, що в сестер довго були криваві мозолі на долонях. Вони гріли їх над вогнем, щоб не тріскали. 

Старша сестра Дарця розповідала, як вони із дівчатами були в тайзі і пішли рвати дикий виноград. Раптом бачать, що з другого боку величезна лапа бурого ведмедя зриває гроно. Бідні дівчата так швидко втікали, що розгубили весь виноград. 

Коли прийшла сувора зима, то нам було дуже тяжко. Кімната не була придатна для зими. Не було чим палити. Морози сягали 50 градусів. Мама з дванадцятилітньою Лідою ходила за два кілометри по тріски на "пилораму". Сестра Ліда відтоді має горб, трохи скривлений хребет. Це все від дров, що носила малою під гору до хати, де ми проживали.

Мамі давали сусідки росіянки якісь старі речі. Пам'ятаю, що я ходила в старих валянках, але завжди змерзала в них, бо вони були латані-перелатані. Маю дотепер знак — відморожені два мізинцеві пальці. Я мала сильний психологічний стрес і всього боялася. Боялася темноти. Ввечорі виходила на вулицю зі свічкою. В хаті сама боялася залишатися, хоч і було електричне світло. Мені бачилися якісь привиди, вчувалися чужі голоси. Уві сні я часто кричала. Тим більше боялася, коли у будинку, де жили росіяни, влаштовувалися веселі вечори, — так звані п'янки. Спочатку танцювали на подвір'ї, а закінчувалися такі веселощі переважно бійкою. Жінки сварилися між собою, тягали одна одну за волосся, чоловіки падали додолу п'яні. 

Я гралася з дітьми на подвір'ї. Вражав мене їхній низький культурний рівень: грубість, штовханина, відсутність поваги до старших, грубі слова, пересипані матом. 

Однак Мама наша прищеплювала нам любов до прекрасного, доброго і милосердя. Часто вечорами ми всі збиралися і читали вголос художні книги. Пізніше ділилися враженнями, жаліли знедолених. Часом дитячу літературу на українській мові присилала Мамина сестра, тета Донця. Ми, діти, дуже тішилися тими посилками. Матеріяльно нам жилося дуже тяжко. Ми брали в сусідки один літр молока щодня на шість осіб. Пам'ятаю, що один раз я несла молоко і чомусь впала, розлила все молоко. Як я плакала, що всі через мене будуть пити небілений чай. Часто я говорила Мамі: "А чому сестри старші беруть на роботу хліб з маргариною, а ми з братом пісний їмо?" Мама на те відповідала, що сестри дуже тяжко працюють у кар'єрі-каменоломні. Цукерки ми їли тоді, коли хтось до нас приходив у гості. Переважно це були молоді люди, що приходили до сестер. Наші знайомі, вивезені, мали козу і дали нам маленьке козенятко. Ми дуже тішилися ним. Брат Зенко і я виводили його на подвір'я. Воно там бігало. Але козенятко ще не вміло пастися, а ми не мали чим його годувати, і воно здохло. Ми гірко плакали із братом за ним. 

Мама багато працювала, прала вдома халати і рушники із магазину. Я часто відносила вже попрасовані речі. Мама також прибирала в конторі ДЕУ (дорожно-експлуатаційний участок). Потім прийшов препоганий начальник Гончаров. Він дуже погано відносився до нас, спецпоселенців. І він Маму розрахував, тобто звільнив. Мама змушена була шукати іншої роботи. Згодом вона пішла працювати сторожем на великий дорожний міст. Чергувала, в холоді, вночі, сиділа під мостом, бо не було навіть звичайної будки. Я ранком плакала, що нема кому мені заплести коси, бо Мама все ще була на роботі. Мама розповідала, що один чоловік спеціяльно вкрав колесо, а вона не бачила. І через це Маму звільнили з цієї роботи. Вона довго плакала і журилася. Пізніше, в 1953 році, до Татка в тюрму, що знаходилася в Інті, Мама писала: "Хотілося б багато написати, та, як подумаю, що може знову Ти цього листа не дістанеш, то жаль стисне серце, що ми в такому положенні. Треба закусити уста, сховати свої почуття далеко в серці і жити серед тих обставин, серед яких ми знаходимося". 

Пам'ятаю, як ми з Мамою ходили на заробітки до однієї жінки Полі. Вона жила від нас на віддалі двох кілометрів. Мала свою хату, город, сад. Я любила туди ходити, тому що там можна було поласувати чорними порічками, попити молока, вдосталь наїстися. Мама полола город, робила цілий день все, що треба було. Одного разу я почула, як Маму запитала ця господиня: "Чи будете їсти, чи давати з собою". Мама відповіла, що візьме дітям їсти, і пішла голодна. В листі до Татка в Інту Мама пише: "Не гризися нами, ми вже звикли, що то так нам мається, і часто не маємо грошей, але все якось Боже Привидіння керує і ми не голодні". А сестра Віра з Дарцею працювали тажко і майже нічого не заробляли. Сестра писала до Татка в 1954 році: "Ми працюємо з Вірою на одній роботі, копаємо рови попри дорогу".

До сестри Віри приходив хлопець Микола з Волині, що служив в армії в Бикіні. З ним часом приходив його товариш Йосип. В 1985 році в Коломиї я його зустріла і запитала про те, як нам жилося в Бикіні. Він відповідав, що і сам не знає, як нам вдалося вижити. Я аж тепер розумію, яку тяжку ношу мала Найдорожча Мама. Я ніколи не пам'ятаю її веселою, а завжди з глибоким сумом в очах. 

По двох роках перебування на спецпоселені ми дістали першого листа від Татка. А нам адресу Татка дістала тета Лізя зі Львова. Ця адреса, написана Татковою рукою, вирізана з конверти і вкладена в лист. Ми всі дуже зраділи. Мама не могла натішитися і довго плакала. 

В 1953 році сестра Віра збирається виходити заміж за Миколу. Мама шле Таткові в табір телеграму: "г. Инта Коми АССР п/я 388711 Лукашевичу Денису Модестовичу Третього октября Вера вьіходит замуж, прошу благословить — София — ".

Коли одержали від Татка благословення, тоді Мама дозволила Вірі і Миколі взяти шлюб. Шлюб давав греко-католицький священик. Це був отець Ревть, що працював в ДЕУ бухгалтером. Він багато допомагав нам, підтримував на дусі. Мама кожний день ходила до нього на Службу Божу і мене часто брала з собою. Мама зробила молодим весільний вечір. Шваґер Микола допомагав нам як міг. Вставив шибу у вікні, яка була латана із 50 кусочків. Ділився він з нами і харчовими продуктами, що діставав із військової частини. 

Після смерти Сталіна виходять укази ЦК про звільнення малолітніх дітей зі спецпоселення. Отже, ми, малі, і сестра Віра одержуємо звільнення. Микола їде у відпустку до батьків і бере Ліду, щоб відвезти до Бабці. Ліда залишається в Коломиї. З тяжкою бідою Бабці вдається приписати Ліду в себе. Пішла Ліда у восьму клясу в російську школу. Невдовзі викликає Ліду до себе в кабінет директор школи і говорить їй: "Ви — бандєровка, как ви здєсь оказалісь? Может бить ви удралі со спецпосєлєнія?" Бабця мусіла йти і пояснювати все, щоб Ліду не виключили зі школи. 

В 1954 році сестра Віра виїжджає з Бикіна на Волинь до Миколиних батьків, бо шваґер мусить ще дослужувати згідно з договором. Мама переживає за щасливу дорогу. Тато не міг часто писати до нас. На листи був ліміт і цензура багато затушовувала із написаного. Проте в Таткових листах було дуже багато мудрих порад по підтриманню здоров'я і вихованню дітей, а Мамі поради для ведення господарства. Татко навіть надсилав гроші зі свого бідного заробітку. 4 листопада Мама пише в табір до Тата: "Вчора одержали ми гроші від Тебе. Щиро дякуємо за них. Коли б Ти знав, як вчасно вони прийшли. Не було вже на хліб, а тут переказ від Тебе. Я лише підняла очі до неба та подумала, що великі Діла Твої, Господи. Ти, Господи, все знаєш, коли нам не достає. — Може Ти, посилаючи ці гроші, сам відмовляєш собі. Це мені було б дуже прикро". 

Мама часто на самоті плакала. Я найбільше була біля неї і все бачила. Від трьох братів моїх вістей не було ніяких. Мама дістає серцеві атаки. Я знову дуже налякалася. Зажурена Мамця писала до Тата в Інту майже в кожнім листі про братів наших: "Найгірше, що не можу ніяк добитися вістки від них. Не знаю, чи живуть, гризе мене то дуже. Як роздумаю над нашими дітьми, аж голова болить, аж страшно, що так марнуються". Писали ми часто прохання про невинність і помилування Тата і братів. Я часто писала ці прохання своєю дитячою рукою. Але з Москви завжди приходила одна відповідь: "Ваша просьба не удовлєтворєна". — Мама засумнівалася, чи вони хоч читають ці прохання. Нарешті прийшло повідомлення зі Львова, щоб Мама приїхала в Хабаровськ. Боячись за Мамине здоров'я, в Хабаровськ поїхала сестра Дарця. В НКВД-КҐБ сестрі сказали правду, що братів розстріляли по статті 58-ій у березні 1951 року. Мамі Дарця сказала, що братів заслали в далекі табори без права переписќи. І така тоді була кара. То Мама і повірила. Бідна, вона довго плакала. В листі до Тата в табір в Інту Мама пише: "Одні ліки маю на мою зболілу душу, це тоді, як заплачу, зараз заспокоюся і стає легше. Прошу лишень Господа, щоб допоміг нам ще всім зійтися, поговорити, а тоді вже можна вмерти".

Посмертна згадка, опублікована в газеті «Свобода» за 1956 рік, №244, у США. Публікацію подав о. Йосиф Лукашевич, брат о. Дениса (Діонізія) Лукашевича


Пам'ятаю, як приходили до Мами сусідки, такі ж вивезені, як і ми. Вони згадували про рідну Україну, розповідали про свої розбиті родини, залишені домівки, господарства, про ті поневіряння і приниження, що кожен зазнав. Жінки весь час плакали. В 1954 році Мама пише до Тата в Інту: "Жаль стисне серце, як подумаю, що де то мої бідні хлопці десь далеко у світі на тяжкій роботі, і навіть нема де голови прихилити. Не можу Тобі то описати, що жаль мені, як то згадаю. Пощо? Защо? Усе треба нести дальше і дальше той біль. Чи донесу його? Чи впаду під його тягарем? А може тут доведеться навіки залишитися і не побачити вас, мої кохані. Але я чекаю, може Господь милосердний зглянеться і поверне мені вас усіх". 

У нас була дуже гарна сусідка українка. її звали Настя Маслюк. Вона приїхала із двома синами разом із нами. Ми часто приходили до них у гості. Вони нас частували. Ми з братом там їли хліб з маслом, якого ми давно не бачили. У цієї сусідки ми всі разом співали українські пісні, разом святкували наші свята. За якийсь час пані Настя захворіла. її поклали в лікарню і раптом вона померла. Всі говорили, що медсестра "переплутала уколи" або дала завелику дозу. То був несподіваний і важкий удар для її синів. Молодшому було одинадцять років. Мама наша те дуже глибоко прийняла до серця і важко пережила цей похорон. 

Мама сама нам шила і одяг. Мені завжди перешивала з речей старших дітей. Я цим була незадоволена. Щоб якось прогодуватися, шила Мама і чужим людям. Було в ті роки 1951-1954 важко дістати і муку. Мама займала чергу за мукою під магазином з вечора. Ми бігали, тримали чергу, а вночі Мама сама пильнувала. І коли одного разу вдень продавали муку, то одна росіянка грубо сказала Мама: "Ти нє стояла в очєрєді. Я тєбя не відєла, бандєровка". Я все це чула. Мама гірко плакала за несправедливе оскарження. Мені було гірко і жаль Мами. В 1953 році перед Великодніми Святами Мама пише в табір до Татка: "Як подумаю про Вас всіх, то мені здається, що нам найліпше, бо маємо маленькі святочні лакімки: пасочки, яєчко і маленька шиночка та ковбаска, які прислали нам Мамця, Стефа та Донця". Пам'ятаю, що цукерки, не чоколядні, а прості подушечки, ми 0ли тоді, коли хтось до нас приходив у гості. 

В 1952 році я пішла у першу клясу і в 1953 році написала Таткові в табір перший свій лист. Він зберігається в мене і досі. Сестра Дарця пише до Тата за мене: "Орися вчиться добре, багато знає російських і українських віршиків і гарно деклямує". Брат Зенко теж добре вчився. І любив ловити рибу. Сестра Дарця пише до Тата: "А Зеньо любить ловити рибу. Два дні плакав, щоб Мама дала грошей на блесну блискучу". 

Щоб вижити, Мама мусіла багато і важко працювати. В 1953 році Мама пише в листі до Тата: "Поле ми маємо досить далеко. Одно 15 сотих за чотири кілометри від хати, друге — 15 сотих за 11 кілометрів. Тому ми все з Лідусею посапали і підгорнули". Мама вже не писала Татові, що треба було самим ті городи зробити з лісу, повикорчовувати пні і тому подібне. Пам'ятаю, що ми мали ще город близько біля хати. Там Мама садила всяку ярину. І ось одного разу влітку почалася сильна злива. Дощ лив, як із відра, цілих два дні. І ми, діти, бігали після дощу по калюжах і бачили, як пливли наші городи із землею в долину. Ми жили на горбочку, а на схилах горба не було вже наших плодів. Мама знову була зажурена, і Тато в листі, як міг, розраджував Маму... 

В 1956 році Тато пише дуже оптимістичний лист, що може ми зможемо приїхати до Татка в Інту, і Мама візьме арештанта на поруки. І от Татко почав готуватися і просити начальство, щоб сім'я змогла приїхати в Інту і взяти його на поруки. В цьому ж році Тато пише до Мами в Бикін: "Як приїде начальник Вісаріонов, то підеш до нього із заявою, де будеш просити, щоб мене вивели за зону на поселення, щоб я міг з вами жити, а рахувався за табором". І Мама почала готуватися в дорогу. Найгірше, що не було грошей на поїзд. Мама продавала все, що нам не потрібно було в дорогу. Тато писав, що продав свої чоботи за 110 крб. і 100 вислав нам.

І ось у кінці червня ми четверо: я, Дарця, Зенко і Мама, їдемо з Хабаровського краю в Европу. їдемо вже пасажирським потягом. Взяли із собою гербарій тих дивних квітів і рослин Далекого Сходу. Тут були "Зозулині черевички", "Жовта саранќа", конвалія дика і півонія, що зовсім без запаху. їхали ми 10 діб. Хотілося нам з братом вже побігати по траві. 

Нарешті ми приїхали в Інту, Комі АССР. Приїхали ми вночі о 3-ій годині, а надворі білий день. Я дивувалася, як це люди не переплутають день із ніччю. Я дуже зраділа, що не буде ночей, тому що боялася темноти. Зустріла нас на двірці-вокзалі українська родина Кривоносів, майбутні наші свати. Не забудемо смак того першого борщу, що ми їли з дороги, що його приготувала пані Кривоносова. 

Незабутнє враження залишив у мене той день, коли ми всі з хвилюванням підходили до колючих дротів табору, до прохідної, де перебував наш Татко. Батька я знала лишень по знімках. І от він вийшов до нас у чорному бавовняному робочому костюмі. Ми всі довго плакали, бож не бачились сім років. Пізніше, в 1963 році, Тато писав до Дарці: "Коли я перший раз побачив у 1956 році Маму, мені стиснулося серце, бо це вже була змучена життям жінка. І я відчув, що велике горе зламало життєву енергію нашої Мамці, що нашої радости і щастя вже не вернути"... 

Проте треба було якось влаштуватися. Нам дали кімнату сушилку, вісім квадратових метрів, у довгому бараці. Я боялася йти до тієї кімнати, бо треба було пройти довгий коридор, де не було світла. Тата скоро випустили за зону і ми всі жили разом. Нам було тісно, але добре. Ірка Кулик відпустила нам свою кімнату біля 20 квадратних метрів. Нам було там добре. 

Тато взявся нас всіх лікувати і оздоровлювати. Незабаром нам дали квартиру в дерев'яному фінському будинку. Ми вже вже мали кухню і кімнату. Тато пішов працювати сторожем на 15-ту шахту. Ліда наша жила в Коломиї в Бабці. Допомагала їй одягом і продуктами тета Донця і тета Стефа. Тато пише в листі до вуйка Мундзя: "Я після катастрофи всю надію звернув на Провидіння, а воно впливало на добрих людей, і в першу чергу на Ваші благородні душі. Це воно через добрих людей заопікувалося моїми найближчими, чого ніколи забути не можу". Татко мав і мене на увазі, бо я пізніше мешкала у Маминої родини і мені багато допомагали. Ми написали Ліді листа з Інти, і вона зразу приїхала, щоб бути усім разом. Ліда влаштувалася санітаркою в лікарні. Як ми тішилися, що всі разом святкуємо Різдво. На жаль, воно було і останнє. Приходили до нас дівчата, хлопці і ми всі колядували, згадували Україну. Дуже були культурні і чемні хлопці. Горілки не пили. Я любила слухати повстанських пісень. По довгих роках суму нам так було всім радісно. Я вперше бачила Маму веселою. Нам так було добре разом, що Дарця сказала, що вона аж боїться, щоб чогось лихого не сталося. От і сталося.

Вже п'ять місяців Татко був з нами. Досить було того, що Татко в сусідстві охрестив дитину, і тому приїхав "чорний ворон", і Татка забрали. Ми з Мамою знову шукаємо комендатуру, знову розпитуємо, куди відіслали Татка. Знову колючі дроти, загальне побачення одну годину, знову табір суворого режиму. Мама почала хворіти на серце. Дістала вдома важкий приступ, і я дуже перелякалася. Ми були з братом дуже худі. Мама давала нам риб'ячий жир. Десь зрідка появлялося масло і ковбаса. Мені йшов 12-ий рік. Ми з братом покашлювали і не знали, що хворіли на туберкульозу. Зенко завжди мав катар носа і горла.

В Інті було 16 шахт. У шахтах працювало багато українців, що звільнилися з таборів. Обвали в шахтах були мало не кожен день. Сестра Ліда розповідала, яких покалічених шахтарів щодня привозили в лікарню. Ампутували і ноги, і руки. Багато шахтарів залишилося каліками. І майже кожен день вмирали молоді шахтарі українці. Мама ходила на ці похорони і після них діставала серцеві атаки. Ходили ми з Мамою до лікаря в поліклініку. Лікарі признали у Мами ваду серця і призначили лікування. Воду ми носили за півкілометра. Взимку ми з братом возили воду у виварці на санках. А літом воду носили дорослі.

Мама ніколи ні мене, ні брата не била. Не пам'ятаю навіть, щоб вона на нас кричала. Була на рідкість дуже добра, побожна і терпляча. Та журба підривала її здоров'я з кожним днем. І от на початку серпня 1956 року сталася така подія. Тато дізнався, що його переводять у табір міста Воркути. Він просить дозволу попрощатися з родиною і приходить із конвоєм додому. Саме в той час я була вдома. А Мама пішла до міста. Тато так сумно сказав мені, щоб переказати Мамі, що його переводять у Воркуту. Чекати він більше не міг. Як я потім розповіла Мамі, що приходив Тато попрощатися, то Мама плакала і дуже розхвилювалася. З того часу здоров'я нашої Мами погіршилося. Чи могло це зболіле серце перенести такий удар? Мама поривається поїхати до Тата на побачення у Воркуту. Сестри не пускають її через стан здоров'я. Мама не втрачала надії, що Тата знову випустять за зону.

Тато, як міг, морально підтримував Маму. 16 січня 1957 року Тато пише із Воркути до Мами: "Журюся найбільше Тобою, Сонечко, пам'ятай, що тепер (думаю, короткий час) Ти дітям заступаєш і мене. І мусиш ќріпко держатися. Знаєш, що я нічого злого не робив. А як совість чиста, то ми повинні розуміти, що треба різне в житті пережити. І треба вміти терпіти без сліз. Вважай, що очі всієї родини звернені на Тебе. І всі просимо Тебе і Господа Бога, щоб Ти ще довгий час з Божою поміччю була спокійна і терпелива".

Та Мама не була спокійна. Вона ходила до коменданта, питала за Тата. Мама ще надіялася на справедливість закону... В передостанньому листі до Тата у Воркуту Мама пише про своє очікування: "Думаю, таки розберуть діло, і Тебе виведуть до нас. Та чомусь так тяжко, щоб було так, як бажаємо. Я усе чекаю на Тебе, що приїдеш. Як потепліє, то уже не витримаю і сама приїду". Та доля була жорстока. Не судилося вже Мамі побачитися з Татом. Здоров'я Мами погіршувалося з кожним днем. Ми поклали її в лікарню. Лікарі дивувалися, як Мама ще з таким слабким здоров'ям могла ходити. Відколи Тата забрали у Воркуту, то Мама постійно писала прохання в Москву. В останньому листі із лікарні в серпні 1957 року Мама пише: "Дістала два листи із Москви. В одному пишуть, що висилають в (главноє управлєніє ісправітєльно-трудових колоній МВД СССР). В другому листі, — що моя заява направлена в МВС Комі АССР, а звідти буде дана відповідь. І підпис (Заст. начальника головного управління MB СССР Волков). Часами почуваюся дуже зле, головно лівий бік так болить, як би хто великий камінь поклав. Може вони розглянуть наші прохання і Тебе відпустять до нас. Так ми скоро були б здорові. Очікую Тебе і думаю, що діждуся. 14-го серпня 1957 року, 11-та година ранку". Мама до останнього дня свого життя надіялася, що невинно засудженого Татка звільнять. Та марне булоо очікування Приходили листи із холодною відповіддю: "Ваша просьба не удовлетворена". Сестра Ліда щодня приходила до Мами в палату і цікавилася її здоров'ям і настроєм. Останній день, 16-го серпня, ми з Зенком були в Мами в лікарні. Мама говорила, що їй уже краще, що може скоро піде додому. І все надіялась, що нарешті звільнять Татка. Жінки в палаті ще розпитували у Мами про те, скільки ще дітей є в сім'ї. Мама згадувала за братів і плакала. Того вечора я остання із дітей бачила Маму живою. Ми пішли додому біля 19-ої години, а о 21-ій годині почалася серцева атака. Мама була притомна на відміну від попередніх атак. Сама дихала кисневою подушкою. І о 23-ій годині, 16-го серпня, перестало битися страждуще серце нашої Найдорожчої Мами. Нас повідомили аж вранці. Ще раніше встала Ліда і розповіла свій сон, що ніби вона в білій шлюбній суконці танцює і дуже їй весело. Дарці снилося, що вона збирає ягоди голубіки. Мені ж снилося, що я їду на грузовій машині і стою біля Маминої домовини. Так все було і на похоронах. Татко, бідний, одержавши телеграму, просив табірне начальство відпустити його із конвоєм на похорон дружини. Та його ніхто і слухати не хотів. Тато страждав, плакав і писав спогади про свою Сонечку. В листі до Маминої сестри Меланії Татко пише із Воркути: "Не можу без болю згадувати мою найдорожчу Сонечку, що передчасно згоріла, як свічка, з Любові Бога і нас рідних. Понівечені квіти моїх надій. Перервалася струна мойого земного щастя, залишилася холодна тундра з понурими полярними ночами і самітні нари". Мама лежала як жива. Приходили знайомі і незнайомі люди: українці, литовці і латиші з цілої Інти. Приносили квіти, вінки. Ті три дні я пам'ятаю чітко, так ніби це було вчора, як принесли великий чорний хрест, як ми всі плакали.

То були страшні дні для нас. Ми відчули на чужині, що ми осиротіли. Для нас було велике горе, хоч я в свої 12 років ще не усвідомлювала, що значить втратити Найдорожчу Особу — Маму. Із 1963 року з табору Мордовії Татко писав до сестри Дарці в Інту: "Господь Бог забрав свою Праведну туди, де вже немає горя ні страждань. Тепер залишається нам пригадувати Мамині розмови, науки, перестороги і старатися цілим життям її наслідувати". З великим невимовним болем ми дивилися, як опускають домовину в яму з вічною мерзлотою... Прости нам, Матусю, всі наші непослухи. 

В 1958 році я повернулася на рідну землю до Коломиї. Ми всі живемо в Україні, а Мама одна залишилася на далекій Півночі. З Мордовських таборів до мене в Коломию в 1962 році Тато пише: "Одна згадка нас може потішити, що там наша Мама ліпше себе почуває. Тут Мама багато натерпілася і пережила. І це була властиво мука, а не життя". Світлий образ нашої Найдорожчої Мамці завжди в нашому серці, в наших думках і діях. Ми ніколи не забудемо нашої доброї і страждальної Мамці, яка навічно залишилася в замерзлій сибірській землі. Матусю, ми не забули про Вас. Ми Вашу пам'ять увіковічнили на нашій рідній українській землі, і на пам'ятнику Тата в Коломиї написали "Вічна пам'ять Вам і братам нашим". 

Опубліковано: Альманах УНС на рік 1996.

понеділок, 20 травня 2019 р.

Охорона пам'яток церковного мистецтва
Ярослав Дашкевич, доктор історичних наук, керівник Львівського відділення Інституту археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України
На початку кілька слів, які можуть виглядати тривіальними, але їх треба усвідомити, щоб зрозуміти проблему в цілому. Сакральне мистецтво — дуже своєрідна ділянка мистецької творчості, яка охоплює дві сфери людського буття. 3 одного боку, дає певне естетичне задоволення твором, з іншого ж боку — виражає релігійні почуття, надихує, навіває певний містичний дух. Велетенську роль у творчості такого типу відіграє символіка, християнська символіка, що базується на багатовіковій традиції, на певному каноні, порушувати який, мабуть, не треба i не дозволяється навіть найталановитішому митцеві. Символіка храму, символіка ікони, символіка церковного начиння — це загальновизнані істини, пояснювати які ледве чи є потреба.
Українське сакральне мистецтво має свою специфіку. Вона полягає (чи повинна полягати) в гармонійному поєднанні як східних, так і західних традицій (бо на цьому і ґрунтувався український унійний процес), а, з іншого боку, закони мистецтва діяли на українській землі набагато ліберальніше, ніж, наприклад, на Заході чи на Північному Сході. В українське сакральне мистецтво влилася жива i живуча течія народного мистецтва, яке декому з рафінованих мистецтвознавців може здаватися повсякденним примітивом, що, як не парадоксально, не позбавлений однак одухотвореного, навіть глибоко містичного релігійного змісту.
Ось так виглядає ареал, про який — про охорону якого — говоритиму далі, після цих кількох вступних слів.

понеділок, 6 листопада 2017 р.

Заперечення комуністичної системи з точки зору синерґетики

Анатолій Свідзинський

Дискусія навколо комунізму (соціялізму) може вестися і фактично ведеться переважно в політичній площині, під кутом зору захисту певних цінностей, ідеалів. Це, звичайно, цілком закономірно, бо суспільство не може не захищати свої цінності, передусім свободу особистости: громадянську, економічну, політичну; всі вони нищаться комуністичною системою. Однак підхід, який тут буде викладено в першу чергу, буде розвинений в іншій, неполітичній, площині. Він виходить не з того, що бажано мати, а з того, що може мати місце в дійсності у відповідності до законів нашого світу. З цієї точки зору соціялізм (комунізм) і його програма виявляються просто грубою науковою помилкою, а сам комунізм — утопією [Франк, 1946].

неділя, 5 листопада 2017 р.

Про “Чорну книгу комунізму”

Анатолій Свідзинський


Для успішного розвитку України конче необхідно, щоб наше суспільство якомога повніше позбавилося у своїй свідомості, практиці громадського та державного життя залишків комуністичної ідеології, комуністичного стилю мислення і поведінки. Як виявилося, ця справа не є легкою, що більше, ми бачимо виразні тенденції до сповзання в совєтське минуле, особливо на рівні державної бюрократії. В Росії, де ментальність населення включає культ твердої руки, формується особливо специфічний устрій, в якому, крім старого комуністичного духу, наявні елементи нацизму та імперської деспотії — суміш вкрай небезпечна як для цієї країни, так і для світу.

понеділок, 13 березня 2017 р.

Короткий життєпис (Федора Одрача)

Перша сторінка автобіографії Федора Одрача
Народився я 1912 року в Пінщині, на Поліссі. Вищі університетські студії закінчив я перед війною у Вільні. Є я тепер звичайним членом етнографічної секції НТШ. Переслідований НКВД-е в початках листопада 1940 року втікаю я з Полісся в Галичину. За допомогою своїх галицьких друзів переходжу совєтсько-німецький кордон, дня 14 грудня 1940 року. Перейшов я кордон на захід від Турки н[ад] Стрийом, в селі Соколики. На німецькій граничній комендатурі зустрівся я вперше з Вашим братом, не знаю його ім’я, здається Юрко[2], який перейшов границю зі своєю нареченою. Після переслухання нас, ми під екскортою німецьких граничників, чи теж і без них добралися пішки до Сянока. В Сяноку ми розстались. Знаючи, що я не маю грошей на хліб, Бандера Юрко дав мені десять злотих на хліб. Згодом я прибув до Кракова де активно приєднався до націоналістичного табору, очоленого Вами. Перебуваючи певний час в укр[аїнському] таборі (бувший академічний дім) я був в постійному зв’язку з Очеретом[3]. Після деякого часу я прибув до Берліна. Восени 1941 року я оженився. Потім почерез хворобу легенів вдалося мені вернутися в початках листопада цього ж року на рідні землі, на Волинь, до Ковля. Тут я видав тижневик т[ак] з[вані] “Ковельські вісті”[4]. Співпрацюючи з директором друкарні, другом Томашевичем, ми постійно постачали папером підпільну пресу ОУН. Будучи переслідованому гештапо, я втікаю 1942 року на село, за мною й директор Томашевич з друкарнею (ніжнóю американкою) [5]. Від половини 1942 року я опинився в підпіллі. Дня 13 березня 1943 року постають перші відділи УПА в Ковельщині[6]. Мене покликують до пропагандивно-пресового штабу УПА Волині. З другом Шило (Данилевич) – студент[ом] останніх семестрів на вілєнському університеті (мій університетський приятель), видаємо з рамени ОУН часопис “Інформатор” [7]. (Вже тут, в Англії довідався я, що друга Шило большевики застрілили в місяці травні 1944 року над Стиром). Регулярно теж співпрацював я з часописом “До зброї”[8]. Потім з “Січі”[9] (ліс на Волині, неподаліку села Свинарина) переноситься наш штаб до Колок[10] над ріку Стир. Поруч співпраці з підпільними часописами, випрацьовую теж різні летючки та заклики до населення. Штаб наш складався з дев’яти осіб. На прикінці жовтня 1943 року на місто Колки нападають від Чарторийська німці з підтримкою літаків[11]. Відділи УПА як теж і наш штаб, під командуванням друга Савура (він теж мав псевдонім і Охрим)[12] вицофуємося в Цуманські ліси, де безупину зустрічаємося в перестрілках з червоними. За той час моя дружина, чешка з походження, і 14-тимісячна дитина, будучи в підпіллі під опікою організації, попадає в полон з дитиною до польської банди, яку підтримували німці. Завдяки тому, що вона чешка, поляки її не вбивають. Перейшовши пекло страждань (хворіє два рази на тиф з дитиною), в чужому оточенні, згодом попадає до большевиків. Затаюючи що є моєю дружиною, вона щасливо вернулася 1946 році до батька, до Чехословаччини. Одначе, від 3 грудня 1943 року ні її, ні дитини не прийшлося мені побачити.

Весною 1944 року, на рішення теренового провідника друга Крилача[13] та з відома друга Савура, рішено мене вислати за кордон як письменника та журналіста. Проти такого рішення я вніс прохання, щоб залишитись на рідних землях. З огляду на те, що моя родина була в руках ворога на Волині, в селі Купичові. Але моє прохання відкинено і згодом, по зв’язковій лінії відправлено мене в Сокальщину, до Белза. Там з підпільних магазинів видано мені два костюми, білизну, взуття взагалі все що треба. Навіть харчів на дорогу. 28 травня 1944 року в організаційному порядку я прибув до Львова зі зв’язковою подругою Місею, для якої припоручив це завдання друг Віра (Мигаль)[14] – провідник ОУН Сокальщини. У Львові куплено мені Durchlasschcin від Крайсгауптмана до Праги. Таким чином я дістався за кордон. У Празі, бувший мій зверхник з Волині, друг Олежко[15], сконтактував мене з другом Стецьком. Потім, в етапах, я дістався до Баварії. Тут я вповні присвятив себе публіцистичній та письменницькій праці. За час мого перебування за кордоном, я помістив до 200 статей репортажів та літературних творів в часописах: Укр[аїнська] Трибуна, Час, Українець-Час, Пу-Гу, журналі На сліді, Український самостійник, Наш клич в Льондоні, циклостилевий Визвольний шлях. Більшість моїх статей і репортажів було присвячено УПА та проблемам націоналізму. Про УПА були опубліковані такі літературні твори: в “ЧасЗірка, в Українець-Час довга новела За втраченою родиною та новеля Пропагандист. Взагалі не сила згадувати всіх моїх публікацій. Рівнож написав я за той час перший том роману “Серед боліт”. 14-тий розділ якого був опублікований в флортівському[16] “Час”-і. Твір цей, наскрізь націоналістичний, мав бути виданий “Час”-ом, та грошева реформа покрижувала пляни. Під цю пору – машинопис роману находиться в редакції Українського самостійника”. Наскільки мені відомо, в почутті персональних упереджень, надуживаючи авторитет організації, пан Драбат намагається перешкодити своїми доносами видання цього твору.

Подаючи, отже короткі дані з мого “курікулюм віте”[17] і уникаючи драматичних моментів, як той що большевицька розвідка, зловивши мене, поставила під хвою в лісі неподаілку Озютич на Волині, щоб розстріляти і в цей останній момент відділ УПА визволив мене, хочу тільки заявити, що все подане, це суща правда. Будучи в підпіллі, працюючи як публіцист УПА, поштовхом до праці було так як для всіх, так і для мене прізвище – Бандера. На всіх відтінках революційного змагу, в усіх ділянках підпілля, авторитетом і головним сіґнум[18] було Ваше ім’я. Гірко і боляче дознавати кривди від людей, які теж, в безпечних місцях шаржують Вашим іменем, знецінюючи тих, які мають за собою пройдений тернистий шлях. Просто не хочеться вірити, щоб і надалі дрібні амбітники, покликуючись на Вас та на організацію, вносили заколот та сіяли недовір’я до людей, які були й є вірними речниками націоналістичного руху очоленого Вами.
Поданий життєпис підтверджую своїм літературним прізвищем – Федір Одрач.

Дня 15 жовтня 1950 року.

Моя адреса:
Scholomickyi Teodor
32, Rowon Rd. (Limeside Rd.)
Oldham-Lane’s-England.




[1] Короткий життєпис вислано Теодором Шоломицьким – “Федором Одрачем” провіднику ОУН Степану Бандері. Цей текст є цікавим джерелом до історії повстанчого руху на Волині та Поліссі. Тому нами додано деякі примітки і пояснення чи доставлено відсутні розділові знаки. Оригінальну мову і авторську стилістику збережено повністю.
[2] Степан Бандера брата (рідного) з ім’ям Юрій не мав. Враховуючи, що Олександр Бандера в той час перебував у Римі, а про наречену в Богдана Бандери нічого не відомо, то мова, імовірно, йде про Василя Бандеру і його наречену, а згодом і дружину Марію Возняк.
[3] “Очерет” – Польовий Омелян, керівник політканцелярії ОУН в Кракові у 1940–9141 роках.
[4] “Ковельські вісті” – газета, яка виходила у м. Ковель Волинської області у період німецької окупації.
[5] Тип друкарcького верстата, що працює за допомогою ніжнóго приводу.
[6] Ця дата подана за часом переходу Ковельської поліції у лави УПА, бо на той час вже існували загони УПА на інших теренах Волині і Полісся.
[7] “Інформатор” – підпільна газета, що друкувалася у друкарні під назвою „Воля народам”. Перші її числа з’явилися восени 1942 року, а у 1943 році було надруковано ще 20 номерів – з 1(4) по 20(23). Газета завжди містила змістовні передові статті, загальні огляди “Події на фронтах”, різні політичні новини.
[8] “До зброї” – підпільний журнал для УПА на Волині і Поліссі, редакційний осередок якого містився на території Костопільського району Рівненської області, поряд з підпільною друкарнею “імені Б. Хмельницького”. Починаючи з липня 1943 року щомісячно з’явилося 6 номерів (передруковані у першому томі нової серії “Літопису УПА”), але існує інформація про вихід кількох номерів у 1944 р.  
[9] “Січ” – територія повстанської республіки на Володимир-Волинщині, де базувався загін “імені Богуна” під командуванням П. Антонюка-“Сосенка” у складі трьох куренів та різні повстанські осередки протягом 1943 року.
[10] Колки – районний центр у Волинській обл. (тепер смт. у Маневицькому районі тієї ж області), де з травня по листопад 1943 року існувала повстанська республіка і знаходився штаб групи УПА “Турів”.
[11] Напад відбувся 34 листопада 1943 року.
[12] “Охрім”, “Клим Савур” – Дмитро Клячківський, крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ і командир УПА-Північ.
[13] “Крилач” – Панас Матвійчук, комендант запілля ВО “Турів” восени1943-го навесні 1944-го років.
[14] “Віра” (також “Зеніт”, “Павур”) – Мигаль Павло, окружний провідник ОУН Сокальщишини до кінця квітня 1944 р., після чого – надобласний провідник Сокальщини і Холмщини.
[15] У тексті імя  відчитується як Олежко, але за кордоном на той час перебував керівник відділу зовнішніх звязків штабу УПА-Північ Роман Петренко-“Омелько”, який був знайомий з Федором Одрачем. Тому, імовірно, мова йде про “Омелька”.
[16] Так у тексті.
[17] Життєпис (з латинської мови curriculum vitae).
[18] Так у тексті.


Підготував до друку Ігор Марчук

субота, 13 серпня 2016 р.



МИРОСЛАВ МЕЛЕНЬ, член Юнацтва ОУН, учасник Норильського повстання, член Українського Національного Фронту, письменник, музикант, громадський діяч упочив у Бозі 8 серпня 2016 року в Моршині
Щиро співчуваємо вдові п. Євгенії і всій родині та друзям. Надсилаємо довідку Харківської правозахисної групи про подвижника українського духа.

понеділок, 24 березня 2014 р.

Володимир Січинський. Крим (історичний нарис)

Український народний університет

Організація оборони чотирьох свобід України
Ню Йорк
Рік 1954



Центральне положення Криму на Чорному морі, з поверхнею 25.000 кв. км. і населенням 1.200.000, з важливими морськими пристанями, з яких Севастополь і Керч мають виключне значення, становлять цю землю особливо цінною, як ключ і головна база Чорного моря. Добрий ґрунт і лагідне, тепле підсоння цього півострова, придатні для плекання південних промислових рослин, як тютюн, бавовник, умові рослини, городництво, найкращих ґатунків садових овочів, винограду, консервація риби й овочів, збільшують господарське значення цієї частини України. Мінеральні скарби, як сіль, залізна руда, кам'яне вугілля і нафта, збільшують потенціяльну силу ключевого положення Криму. Менші торговельні і комунікакаційні пристані — Євпаторія, Балаклава, Ялта, Судак і Теодосія лучать Крим зо всіма країнами Чорного моря й цілим світом. Тому, хто володіє Кримом, — той має ключ від Чорного моря! 

середа, 5 березня 2014 р.

ЖЕСТЫ ПУТИНА ВЫДАЮТ БЕСПОКОИСТВО И АГРЕССИЮ (рос.)

Исходя из актуальности темы для широких кругов читателей, позволяем себе перевести статью, опубликованную сегодня NBC NEWS. Не претендуем на авторские права издания и надеемся, что его редакция с пониманием отнесется к идее распространения этого текста без официального позволения.

Трейси Коннор (Tracy Connor)

Владимир Путин старался казаться рассудительным и сдержанным, когда он говорил об украинском кризисе на пресс-конференции во вторник. Но специалист по жестам (языку тела) сказал, что его облизывание губ и нахмуривание бровей выдавали смесь агрессии и нервозности.

Иногда, развалившись на стуле, Путин мог показаться, на первый взгляд, расслабленным, когда обсуждал русское военное вторжение, вызвавшее разногласие между Москвой и Западом.

Однако, профессор психологии  и специалист в области жестов из Бостона Джозеф Тессе (Joseph Tecce) сказал, что «необычно» много быстрых движений головой предполагает, что Путин ощущал беспокойство. Он часто облизывал губы, что является признаком пересыхания рта, а также выдает напряжение.

«С самого начала он менял свою позу, наклонялся, чтобы больше расслабиться. Это еще один признак напряжения», - сказал Тессе.

Профессор Техасского Университета Эрик Буси (Erik Bucy), занимающийся невербальным общением, сказал, что ему понятно, что Путин старался изложить свою позицию спокойно, хотя его слова были «весьма воинственны». «Не вербально – это Горбачев; вербально – мы слушаем Брежнева», - сказал он. «В этом смысле его манеры обманчивы, особенно потому что внешне они не выглядят воинственными».

Тессе заметил, что обстановка жилой комнаты была просчитана, чтобы создать ощущение неформальности. Все репортеры были молодые и должны были задать свои вопросы вначале. «Таким образом, он по сути читал лекцию группе студентов и полностью контролировал последовательность своих комментариев», - сказал Тессе.

«Его глазной контакт во время монологов был хорош, и его улыбка помогала вовлечь слушателей. Даже казалось, что он получает удовольствие от роли учителя, образовывающего молодых русских коллег».  Но с течением времени выражение лица Путина показывало больше агрессии, сказал Буси. Он обнажал свои нижние зубы – «четкое выражение злости/угрозы» - и хмурил брови.

Его речь ускорялась, тон становился сердитым. «Жесты его рук, хоть и сплетенных, становились все более демонстративными – жесты открытой рукой перешли в сжимание кулаков, сопровождающих сердитые фразы», – сказал Буси.

Другое проявление дискомфорта: Путин многократно отводил свой взгляд, смотрел вниз, как будто искал ответ, бросал взгляды вверх и направо.  В то же время, его скорость моргания 42 раза в минуту была нормальной, показывая, что, оставаясь напряженным, он сохранял контроль, сказал Тессе.

Буси заметил, что «журналисты в комнате не скрывали своих реакций. Они были возбуждены и демонстрировали странную смесь удивления, неверия, изумления и озабоченности, отражающую тяжесть путинских выражений и логику его изложения».


На русский язык перевёл Мариан Тумаркин, Мельбурн, Австралия

Жести Путіна видають його тривогу та агресію (укр.)

Зважаючи на актуальність теми для широких кіл читачів, дозволили собі перекласти статтю, опубліковану сьогодні NBC NEWS. Не претендуємо на авторські права видання і сподіваємося, що його редакція поставиться з розумінням до ідеї поширення цього тексту без її офіційного дозволу.


Автор статті Трейсі Конор (Tracy Connor)


Володимир Путін намагався говорити розважливо та контролювати себе, коментуючи кризову ситуацію в Україні під час прес-конференції, яка проходила у вівторок. Однак експерти з питань невербальної комунікації стверджують, що облизування губ та насуплені брови видали його справжній емоційний стан агресії та нервовості.
Час від часу розвалюючись у кріслі, Путін здавався на перший погляд розслабленим під час обговорення насильницького втручання російських військ Росії на територію України, яка загострила стосунки Москви із Заходом.
Але Джозеф Tecce (Joseph Tecce), професор психології та знавець мови тіла  у Бостонському коледжі, сказав, що неприродна кількість швидких рухів, які Путін робив головою, свідчить про почуття тривоги, а часте облизування губ, що є ознакою сухості в роті, виражає його неспокій.
«Невдовзі після того він змінює положення тіла, щоб, нахилившись,  спробувати трохи розслабитися, що є ще одним свідчення того, що він відчував себе напруженим», — сказав Tecce.


Ерік Бусі (Erik Bucy), професор Техаського університету технологій (Texas Tech University), який досліджує невербальну комунікацію, сказав, що цілком очевидним є намагання Путіна залагодити справу, навіть якщо його слова є «досить агресивними».
«Якщо дивитись на рухи тіла – перед нами Горбачов, якщо на слова – Брежнєв», — зазначив професор, посилаючись на колишніх правителів СРСР. «Його манера поводження оманлива саме тому, що не є відкрито агресивною».
Tecce зауважив, що домашня атмосфера вітальні, де проходила прес-конференція, була розрахована на створення відчуття неформальності. Усі журналісти, які повинні були поставити запитання на початку конференції, були молодими людьми.
«Таким чином, він, по суті, провів лекцію групі студентів та повністю тримав під контролем послідовність та тривалість своїх відповідей», — сказав Тессе.
«Він утримував візуальний контакт під час монологу, а посмішка допомагала залучати аудиторію. Здавалось, що роль вчителя, який виховує своїх молодих російських колег, давала йому задоволення».
Однак з плином часу вирази обличчя Путіна ставали дедалі агресивнішими, — сказав Бусі.
«Він оголив нижні зуби – це чіткий прояв гніву/погрози/ – та підняв брову. Його темп мовлення прискорився, а тон став сердитим. Жестикуляція, хоча руки і були переплетені, ставала дедалі бурхливішою, – його відкриті долоні перетворились у кулаки, які супроводжували його гнівні слова», — додав Бусі.
Неодноразове відведення погляду свідчить про дискомфорт, який відчував Путін, – то він дивився униз, ніби шукав відповідь, то кидав погляд вгору та вправо.
Разом з тим, кількість кліпань за хвилину (42 рази) була у межах норми; це свідчило про те, що він тримав ситуацію під контролем, незважаючи на можливе напруження.
Буси зазначив, що журналісти у залі не приховували своєї реакції. «[Вони] прикуті до своїх місць та відчувають дивне поєднання подиву, недовіри, здивування і занепокоєння, що відображає важкість висловлювань Путіна і його логіку викладу фактів»,  — сказав він.

неділя, 28 квітня 2013 р.

Львівщина і Польща готує список дерев’яних церков Світової спадщини ЮНЕСКО

26 квітня голова Львівської облдержадміністрації Віктор Шемчук зустрівся із заступником директора Національного інституту спадщини Республіки Польща Маріушем Чубою, який завітав до Львова, щоб ознайомитися із ситуацією щодо формування списку дерев’яних церков української частини Карпат.

Українська дерев’яна церква в с. Хотинець (тепер на території Польщі), один з номінантів на внесення до Списку світової спадщини ЮНЕСКО


Про це повідомляє прес-служба Львівської облдержадміністрації.

Сторони проаналізували роботу, щодо підготовки та подання групи церков східної традиції українсько-польського прикордоння на внесення їх у Список світової спадщини ЮНЕСКО. Вони також обговорили формат та структуру представлення проекту «Дерев’яні церкви польських та українських Карпат» на 37-ій сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Камбоджі.

«Культурна спадщина наших країн потребує серйозного визнання у світі і цю роботу за нас ніхто не зробить. Тому цьогоріч нам необхідно завершити проект подання українсько-польських дерев’яних церков Карпатського регіону в Список світової спадщини ЮНЕСКО. Це повинно стати спільним здобутком обох держав. Адже для того, щоб все зробити достойно є усі можливості та політична воля», – наголосив під час розмови Віктор Шемчук.

Під час зустрічі директор Національного інституту спадщини Республіки Польша Маріуш Чуба розповів, що підготовчі роботи до спільного подання у Список світової культурної та природної спадщини ЮНЕСКО активізували ряд процесів у сфері охорони культурної спадщини як всередині країн, так і поза їхніми межами, а також збільшили поінформованість громад та служителів церкви, зокрема й номінованих церков.

Учасники зустрічі також висловили необхідність у напрацюванні спільного формату представлення транскордонного подання «Дерев’яні церкви польських та українських Карпат», а також підготовку єдиних ілюстративних каталогів з інформацією про дерев’яні церкви-номінанти.

Віктор Шемчук зазначив, що спільний українсько-польський проект отримав також підтримку Президента України та Уряду.

«Це говорить про те, наскільки важливо це для нас. Тому, маючи таку підтримку, ми зобов’язані зробити усе для того, щоб цей проект із віртуальної площини перейшов у реальну. Це дасть можливість впроваджувати нові ідеї щодо співпраці, в тому числі в охороні культурної спадщини», – додав керівник області.

Джерело: ЗіК, фото моє