Про історичну істину та суспільну шизофренію

Анатолій Свідзинський

Багато людей подібні до ковбас: чим їх нашпигують, те і носять у собі. Козьма Прутков 

За рік після проголошення Незалежности я поїхав на міжнародну наукову конференцію до Москви. Разом із колегою з Івано-Франківська ми їхали з аеропорту в таксі, перемовляючись українською. “З України приїхали? — спитав російський водій. — Тепер у вас своя держава”. “Не жалкуєте за втратою України?” — спитав я у свою чергу. “Хто? Я? — здивувався водій, — у мене ще дах не поїхав. Подивіться у віконце. Бачите, які простори... Земля без кінця і краю. А лад на ній є? Що на ній росте? Нам вашого не треба, нам дай Бог на своїй землі порядок навести”.

А того ж дня, між засіданням і вечерею, знайомі доктори наук істерично кричали: “Киев — он наш, он мать городов русских. Не отдадим!” Російська еліта “відстоювала інтереси народу”, не знаючи, як водиться, що той насправді думає. Німецькі колеги поважно мовчали, не розуміючи мови і предмета хвилювань російських науковців.

Ілюстрація: фото з підводного музею "Алея вождів" біля узбережжя Криму, взяте з сайту Радіо Свобода

Найпростіше було б запитати німців. Адже їх батьки півстоліття тому так само кричали: “Drang nach Osten! Lebensraum! Gott mit uns!” Та зазнали поразки. А за роки миру переможені підняли з руїн Німеччину, привели її до процвітання і тепер із поблажливою погордою поглядали на переможців, які як були голодранцями, так ними і залишилися. Хто мав рацію — російський водій чи російський професор, збагнути було неважко з огляду на перевагу тих, хто програв війну, але виграв мир, бо позбавився дурману нацистської пропаґанди.

Про “Чорну книгу комунізму”

Анатолій Свідзинський

Для успішного розвитку України конче необхідно, щоб наше суспільство якомога повніше позбавилося у своїй свідомості, практиці громадського та державного життя залишків комуністичної ідеології, комуністичного стилю мислення і поведінки. Як виявилося, ця справа не є легкою, що більше, ми бачимо виразні тенденції до сповзання в совєтське минуле, особливо на рівні державної бюрократії. В Росії, де ментальність населення включає культ твердої руки, формується особливо специфічний устрій, в якому, крім старого комуністичного духу, наявні елементи нацизму та імперської деспотії — суміш вкрай небезпечна як для цієї країни, так і для світу.

Хвіст наслідків Голодомору тягтиметься ще не одне покоління – Оксана Забужко

Дмитро Шурхало
Аудіозапис

Письменниця Оксана Забужко вважає, що деякі сучасні українські проблеми – зокрема, якість політичної верхівки – зумовлені наслідками Голодомору 1932-1933 років. Адже це – здебільшого прямі чи в другому поколінні нащадки тих, кого за допомогою голоду заганяли в колгоспну систему. За її словами, у відповідь на небажання українців вростати в комуністичний лад – проти них повели війну на знищення і демографічні та цивілізаційні наслідки якої ще слід усвідомлювати.

– Чинна українська влада дещо відкоригувала свою політику щодо Голодомору. Чим би Ви це пояснили?
– Що Ви маєте на увазі? Я взагалі не бачу в чинної української влади будь-якої притомної політики до будь-чого неїстівного.

Хресний шлях із Західної України в Сибір

Петро ЗАХІДНЯК
Газета "Галичина", 11 лютого 2012 року


62 роки тому, 10 лютого 1940 року, в Галичині та Волині розпочався перший етап організованих «визволителями» масових насильницьких депортацій, що охопили багато десятків тисяч осіб і стали справжньою трагедією для західних українців і поляків.
Становище загнаних у незвичні, суворі кліматичні умови людей було жахливим: постачання продуктів було вкрай поганим, проживання в нелюдських умовах, напівзруйновані бараки, брак теплого одягу та взуття, постійне недоїдання, антисанітарні умови побуту викликали епідемічні спалахи дизентерії, тифу, цинги. і як результат — голод і велика смертність серед засланців (у четвертому кварталі 1940 року сягала 1,2%, а в першому кварталі 1941 р. — 1,7%). Тобто виселенці помирали тисячами.

Якою була б цивілізація, якби не Сандармох...

Марія ТОМАК, «День»

Видання листування Оксани Забужко і Юрія Шевельова, яке тривало десять років (1992 — 2002), стало однією з помітних книжкових подій минулого року. А для нас однією з уже цьогорічних інтелектуальних подій було обговорення статті Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» (написаної в Бостоні ще 1954-го року), яку «День» передрукував у новорічному номері. Оксана Забужко, до речі, певна, що ця стаття мала би стати частиною шкільної програми. Це до питання про вміння цінувати Своє і Розумне, а також про вміння, власне, читати. Письменниця розповіла, що кабінет-бібліотека Юрія Шевельова перебуває в Японії. Він заповів своє книжкове багатство університетові Хоккайдо під гарантію того, що бібліотеку не буде розформовано. А книгозбірня Шевельова — одна з найбільших приватних славістичних книгозбірень у світі.

Щоби поговорити з Оксаною Забужко про Ю. Шевельова, вочевидь, знадобилася б окрема зустріч. А приводом для нашого спілкування з письменницею стала акція «Дня» Рік «Списку Сандармоху» й тема подолання тоталітарного спадку.

Утім, «День» до пані Оксани мав й інші запитання...

— Востаннє інтерв’ю «Дню» ви давали ще 1999 року. Прикметно, що багато з тих проблем, про які ви казали, залишилися незмінними. І заголовок виразний: «Де немає лицаря, там приходить пахан»...

— Так і вийшло — як у воду дивилася... Знаєте, це теж частина професії письменника. У Ніцше є таке поняття: «на чверть години раніше». Письменник мусить виконувати цю випереджальну функцію — кувати мовні форми для того, що ще тільки «висить у повітрі» та більшістю суспільства відчувається на рівні хіба що підшкірного свербежу. А взагалі — чим кращий письменник, тим довші ті «15 хвилин», на які він випереджає свій соціум.

Розстріляний вертеп

Про шахрая, який видавав себе за лікаря - продовження

Людина без нiякої медичної освiти, але з розпаленою хворобливою уявою таки взяла до рук скальпель 

- Я - професор! Я - авторитет!

Вiн кричав це в обличчя розгубленим медикам районної лiкарнi, котрi не знали, як дiяти в цiй ситуацiї. Вiн був збуджений, махав руками, вимагав негайно готувати операцiйну. Фраза "Побiйтеся Бога, це ж дитина", видається, вивела його з рiвноваги.

- Навiщо вам Бог, якщо тут я - професор, - аж сичав у вiдповiдь.

Про шахрая, який видавав себе за лікаря

Не чіпаю авторського стилю статті і всіх їхніх помилок. За посиланнями в кінці статті можна почитати більше.
*** Мiнiстр освiти Дмитро Табачник пiдписав лист на бланку Мiнiстерства, у якому йдеться про те, що Слюсарчук має базову вищу освiту. Однак, як з"ясувалося, насправдi, нiхто цього факту не перевiряв
*** Атестацiйна комiсiя Мiнiстерства освiти та науки (голова - Д. Табачник) присвоїла шахраєвi, людинi без вищої освiти вчене звання... "професор кафедри нейрохiрургiї"
*** Президент нагородив бездипломного афериста, що калiчить людей, найвищою державною премiєю в галузi освiти
*** Ми документально довели, що i мiнiстр, i ВАК, i Президент помилились. Журналiсти "Експресу" передали мiлiцiї ключовий доказ у справi
*** Мiлiцiя нарештi порушила вiдповiдну кримiнальну справу.
Про те, як журналісти "Експресу" самі  з ризиком для життя розслідували справу і як таки примусили правоохоронців відкрити кримінальну справу, читайте далі

Пенітенціарна система чи система помсти?

Пенітенціарна служба поки що тільки називається пенітенціарною, насправді ж вона є репресивною з огляду на всю систему судочинства і правила застосування законів. Таку думку висловив референт Патріаршої курії УГКЦ з питань душпастирства у пенітенціарній системі України отець Костянтин Пентелей.

На його думку, пенітенціарна система в нашій державі – це як покарання за злочин. Її продовжують застосовувати як репресивний апарат для помсти, аби людина геть втратила свою гідність, а не очистилася, змінилася на краще.

Книга Габі Кьоп українською

Видавництво «Зелений пес» надрукувало книгу німкені Габі Кьопп «Навіщо я народилась дівчинкою?» про сексуальні злочини Червоної армії. З німецької книгу переклала Юлія Горбач.
До речі, я вже її прочитала. Так що як комусь треба — стукайте.

Без суду і слідства

Олександр ПОДРАБІНЕК. 4 квітня 2010 року, grani.ru

Пропозицію Володимира Буковського судити Михайла Горбачова за злочини радянського режиму було зустрінуто з майже загальним осудом. Я не маю на увазі доісторичних комуністів і печерних патріотів, що ненавидять Горбачова за те, що йому не вдалося зберегти СРСР. Я не маю на увазі чинуш і кремлівських дармоїдів, на яких наводить жах одна думка про можливість подібного прецеденту. Я кажу про найбільш інтелектуальну та сумлінну частину нашого суспільства; про тих, на чию підтримку міг би розраховувати Буковський у стараннях очистити нашу історію від міфів і брехні.

Горбачова під суд?

Фрагменти дискусії російських публіцистів та дисидентів щодо постаті першого і останнього президента СРСР
Володимир БУКОВСЬКИЙ. 2 квітня 2011, snob.ru

Полеміка розгорілася після того, як один із засновників дисидентського руху в СРСР, письменник, політичний та громадський дія, науковець Володимир Буковський опублікував на сайті snob.ru блог, назва якого — «Горбачова під суд» — говорить сама за себе. Серед усіх його колег жорстку позицію та аргументи дисидента підтримав тільки Олександр Подрабінек (на сайті grani.ru) — так само дисидент, правозахисник і публіцист. Реакція ж більшості ліберального російського середовища виявилася негативною, а подекуди навіть істеричною. Багато кому «радикальна правдолюбність» Володимира Буковського здається перебором, піаром або ознакою поганого смаку.

Для тих, хто ще не дивився: Рівень секретності

18 історій, які сталися на території України під час другої світової війни і проходили в радянських відомствах під грифом "цілком таємно". 18 страшних фактів, що мають документальне підтвердження та свідчення очевидців. Абсолютно різні, але об'єднані одним: це події, які допомагають зрозуміти - якою ж війна була насправді: більш трагічною і менш романтичною, що нам говорили підручники. Спроба не тільки розповісти історії, але показати обсяг існуючої неправди. Не було "віроломного нападу німців на мирний СРСР". Фашисти напали на готову до війни країну, але з-за очевидних промахів, злочинних помилок командування, нелогічних рішень і військових прорахунків, люди гинули в безпрограшних на перший погляд ситуаціях.

"Катинь: листи з раю". Передмова від автора фільму

5 квітня на каналі "Інтер" - прем'єра документального фільму, але не про "чорно-білу" трагедію сімдесятирічної давнини, а про сучасних людей, які живуть поруч із місцем, яке для всього світу випромінює страх... 

(мовою оригіналу)

Спустя какое-то время после того, как фильм был уже закончен и смонтирован, я наткнулся на книгу известного психолога Вадима Ротенберга.

В этой книге психолог описал идею "обученной беспомощности". Этому синдрому подвержены все - приматы, люди; любому из существ класса "млекопитающие" присуще это свойство.

Звільнення Києва: сотні тисяч життів – до свята Жовтневої революції

Володимир Гінда

Бранців озброювали половинками цеглин і кидали на німців... То був другий геноцид проти українців... «На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов?» - сказав Жуков...

Свято звільнення чи День жалоби?

Довго думав, як назвати матеріал про визволення Києва від німецьких окупантів у листопаді 1943 року й вирішив, що цей заголовок буде найточніший. Писати чергові оди радянській владі й «талановитим» командирам Червоної армії, які виграли війну з Німеччиною не збираюся – останнім часом бажаючих це робити вдосталь. Хотів би вкотре нагадати прихильникам Комуністичної партії та її лідерам, що війну виграли не Сталін і Жуков, а прості люди, які мільйонами віддавали своє життя заради Перемоги, іноді через елементарні примхи тодішніх керівників.

Звернення до СБУ та ГПУ щодо діяльности Табачника

19 березня 2010 року
Генеральному прокурору України
Медведьку О.І.
Голові Служби безпеки України
Хорошковському В.І.

ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ
Щодо притягнення до відповідальності
громадянина Табачника Д.В. за порушення
Конституції та законів України

Шановний Олександре Івановичу!
Шановний Валерію Івановичу!

Просимо вас дати правову оцінку публічних заяв і закликів нинішнього міністра освіти Д.В.Табачника.

Звертаємо вашу увагу на те, що протягом тривалого часу, зокрема у 2008-09 роках на сторінках тижневика "2000", газети "Киевские ведомости", російського сайту "Єдиное отечество", сайту "Комунист" та подібних ЗМІ, а також окремими книжками вийшли десятки публікацій Д.Табачника в яких пропагуються наступні ідеї:

1. Українці розділені на дві нації: галичан і власне українців. Перші є побічним продуктом розвитку польської та австро-угорської держав. Галичани називаються "крестоносцами', та "реликтовым народцем руссо-польского пограничья". Згідно теорії Д.Табачника вони є меншістю, проводять антиросійську й антиукраїнську політику, нав’язують всій Україні "свою" мову, культуру, ідеологію тощо. "Ничего общего с идеологией украиноненавистнической части Галичины у Украины и ее народа нет и быть не может. Ее слегка закамуфлированное принятие под флагом мнимого 'единства' или 'консолидации' станет предательством исторического выбора народа Великой Украины и жизненных интересов миллионов соотечественников" (Галичанские 'крестоносцы' против Украины //2000 (тижневик) - № 28-29- 2008).
"Сегодняшняя антиукраинская, антироссийская, антиевропейская и даже античеловеческая (в ценностном измерении) политика украинского руководства есть в значительной степени результат засилья галицийского радикализма в украинской политике (Страна без истории – страна без будущего //2000 (тижневик) - №38 – 2009).
"И сегодня идея раскола страны может стать наиболее адекватным ответом идее галицизации, а скорее ожлобления Украины" (Аннигиляция "национальной идеи" //"Єдиное отечество" від 26.01.2008 (http://www.otechestvo.org.ua/main/20081/2608.htm).

2. Основна частина українців це не окрема нація, а частина великої російської нації "На самом деле, единая большая русская нация, включающая в себя великороссов, малороссов и белорусов пока еще никуда не исчезла. Разница между коренным киевлянином и москвичом или петербуржцем куда меньше, чем различия между львовянином и харьковчанином или между тем же петербуржцем и сибирским старовером" (Oriental lux: заметки по поводу славянского единства //Сайт «Версии» від 05.08.2009 (http://versii.com/news/185107/). Не может быть сомнения в русскости современных украинцев. Сомневаться можно лишь в русскости галичан, но в этом плане можно сомневаться и в их украинскости (Oriental lux: заметки по поводу славянского единства //Сайт «Версии» від 05.08.2009 (http://versii.com/news/185107/).

3. Україні нав’язується ідея федеративного устрою при цьому мова йде про адміністративну, фінансово-бюджетну та гуманітарно-культурну відокремленість основної частини України від Галичини. "Поэтому, убежден, дополнять финансово-бюджетную федерализацию страны необходимо федерализацией гуманитарно-культурной" ("Федерализм – мечта лучших из нас" //2000 (тижневик) - № 3 - 2008). "История всегда предоставляет право выбора. Сегодня мы можем выбирать между двумя путями – восстановление восточнославянского, русского, единства или постепенная ассимиляция римско-германским миром и превращение в галичан" (Oriental lux: заметки по поводу славянского единства //Сайт «Версии» від 05.08.2009 http://versii.com/news/185107/).
Десятки подібних цитат можна знайти в інших публікаціях Д.Табачника, частина з них активно обговорюється в суспільстві.

Вважаємо, що висловлення таких ідей є свідомим порушенням ст.2 Конституції України, яка стверджує, що «Україна є унітарною державою», а «територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною». Крім того наведені заяви зневажають права і свободи громадян України, гарантовані ст.24 Конституції. Зокрема такі: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Порушення зазначених статей Конституції носять ознаки злочинів за які передбачено покарання згідно кількох статей Кримінального кодексу України.

А саме: ст.110 ККУ (Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України) «Умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, - караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк». Зазначимо, що громадянин Табачник на час здійснення вищезазначених дій був представником органу державної влади – депутатом Верховної Ради України,а також ігнорував численні публічні зауваження щодо неконституційності та незаконності його висловів. Частина 2 ст. 110 ККУ враховує ці обставини: «Такі самі дії, якщо вони вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або поєднані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі, - караються обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк».

Стаття 111. ККУ (Державна зрада). «Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України… надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, - карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років».

Стаття 161. ККУ (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань). «Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками - караються штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років». Ч.2 «Ті самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою, - караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

Визнаємо, що захист національних інтересів в Україні досі не був ефективним. Проте сподіваємося, що у цьому випадку очолювані вами структури продемонструють дієвість задекларованих виборчих гасел про наведення порядку і відновлення законності, а порушника Конституції та законів України буде притягнуто до відповідальності.

З повагою,

Голова
Харківської обласної організації
партії „Реформи і Порядок” Іван ВАРЧЕНКО

Апеляційний суд Києва назвав винних у Геноциді

13 січня 2010 Апеляційний суд Києва визнав керівників більшовицького тоталітарного режиму винними у геноциді в Україні в 1932-33 роках.
Про це УНІАН повідомили у прес-центрі Служби безпеки України.
Кримінальну справу, порушену і розслідувану СБУ за фактом вчинення Голодомору-Геноциду в Україні у 1932-1933 роках, суд розглянув сьогодні, 13 січня 2010 року.
Як йдеться у повідомленні, рішенням суду підтверджені висновки слідчих Служби безпеки України про організацію вчинення в 1932-1933 роках на території УСРР керівництвом більшовицького тоталітарного режиму – генеральним секретарем Центрального комітету Всесоюзної комуністичної партії більшовиків /ЦК ВКП(б)/ Йосипом Сталіним (Джугашвілі), членом ЦК ВКП(б), головою Ради народних комісарів (СРСР) В’ячеславом Молотовим (Скрябіним), секретарями ЦК ВКП(б) Лазарем Кагановичем та Павлом Постишевим, членом ЦК ВКП(б), генеральним секретарем ЦК Комуністичної партії більшовиків України /КП(б)У/ Станіславом Косіором, членом ЦК ВКП(б), головою Ради народних комісарів УСРР Власом Чубарем та членом ЦК ВКП(б), другим секретарем ЦК КП(б)У Менделем Хатаєвичем, геноциду української національної групи, тобто штучного створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення.
Згідно з висновком проведеної у ході досудового слідства судової науково-демографічної експертизи Інститутом демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи Національної академії наук України, внаслідок вчиненого геноциду в Україні загинуло 3 млн. 941 тис. осіб.
Суд констатував, що Й.Сталін (Джугашвілі), В.Молотов (Скрябін), Л.Каганович, П.Постишев, С.Косіор, В.Чубар та М.Хатаєвич вчинили злочин геноциду, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України (геноцид), та закрив кримінальну справу на підставі п.8 ч.1 ст. 6 КПК України, у зв’язку з їхньою смертю.

Що розказувала група львівських в'язнів, які вернулися з Бердичева

15-18 січня 1941 року у Львові відбувався судовий процес проти 59 молодих українців, арештованих восени 1940 року. Всі вони були обвинувачені у членстві в ОУН та антирадянській діяльності. За вироком суду 42 особи, з них 11 жінок, було засуджено до смертної кари, ще 17 осіб — до 10 років ув'язнення та 5 років заслання. Згодом, завдяки клопотанням видатних українських діячів, зокрема академіка Кирила Студинського, половині з засуджених на смерть вирок було замінено 10 роками ув'язнення; ще одну дівчину звільнено як громадянку США. Групу в'язнів вивезли зі Львова на схід вранці 22 червня 1941 року та утримували у тюрмі в Бердичеві. Звідти їм вдалося врятуватися і повернутися до Львова. Інформації учасників процесу Теодозія Крупи та Дмитра Клячківського друкувалися в «Українських щоденних вістях» ч. 14 від 22 липня 1941 року. Публікуємо за згодою Теодозія Крупи, який нині живе у США.

Редакція журналу «Розбудова держави»

Дня 17 ц[ього] м[ісяця] приїхала до Львова група політв'язнів, яких большевики вивезли зі Львова з Бриґідок¹ в неділю, першого дня війни. В'язні Дмитро Клячківський (службовець) та Теодозій Крупа (студ. медицини) розказують.

В дорогу на схід

В суботу, 21.VI., напередодні вибуху війни, нас, в'язнів з процесу 59-тьох, та багато інших політв'язнів в числі до 1000, впродовж цілого дня ладували у товарові вагони в полі за Клепарівським двірцем. Було нас у вагонах по 36 людей. В неділю, над ранком, почули ми стріли зенітної артилерії і не дуже далекі вибухи бомб. Дехто з нас думав, що це вправи, інші здогадувалися, що вибухла війна.

Коло полудня ми рушили через головний двірець, Підзамче на Красне — Броди — Здолбунів. Підлазили до віконця й бачили рух військ змоторизованих частин. В Красному довідалися від червоноармійців, яких повен поїзд стояв проти нашого, що це справді — війна.

В дорозі діставали ми хліб і в коробку від сірників цукру, з водою було важче, однак ми не терпіли занадто від спраги. Час до часу чули над поїздом пошум пропелерів, але бомби не падали. Другої днини, десь коло півночі, ми доїхали до Бердичева. До полудня сиділи у вагонах на станції, а потім перевели нас в тюрму, десь на передмісті.

В тюрмі у Бердичеві

В тюрмі ми застали в'язнів, що їхали етапом з Тернополя на схід, а також в'язнів з львівських Бриґідок, які виїхали були зі Львова у квітні. Львівські в'язні розказували нам, що їх було більше, частину повезли, мабуть, до Кривого Рога. Між тернопільськими і львівськими в'язнями були й неполітичні, усіх нас посадили тепер всуміш.

Харч поменшували з кожним днем, ми жили тільки дрібонькою рибою (мільками), якої діставали яких 10 дека² в день. Хліба діставали, що кіт наплакав. Вода була. Так перебули ми аж до 5-го липня.

Неспокій і перші заходи НКВД

У в'язниці слідне було щораз виразніше замішання. Політв'язнів то виселювали з усіх камер, то знову повертали туди. 4 липня ми почули вперше бомбардування міста. 5-го вранці нас знову відсепарували від звичайних злочинців, яких випустили на волю. Пополудні, десь коло 5-ої години, почалося сильне бомбардування міста. Тоді втекли енкаведисти і, коли вмовкли розриви бомб, в тюрмі запанувала тиша.

Починається пекло

За яку годину ми почули дим, що вдирався крізь щілини у дверях, а крізь «візитирки» побачили полум'я. Деякі з нас вхопили за лавки і повиломували двері. Так частина в'язнів дісталася на коридори. «Парашами» (кіблями) погасили вогонь і розбили двері інших камер, між ними жіночої. Тоді розбили спільним зусиллям залізні двері, що відділювали поверх, і подались вниз. Смеркалося.

Коли ми вийшли на подвір'я, а потім на вулицю, побачили, що до тюрми наближаються великі групи енкаведистів, які стали окружувати тюрму. Ми знову забігли на подвір'я, яке енкаведисти стали обстрілювати з крісів крізь паркани. В'язні поховалися в камерах. Від куль впало 30 людей. З наших хлопців з процесу 59 згинули: Олег Левицький, студент археології з Бережан, Михайло Пецух, учень 10 кляси з села Хренова. Частина в'язнів сховалися тоді в камерах на поверсі, група наших хлопців і дівчат скрилися в єдиній незамкненій на ключ кімнаті лікаря у партері. Було нас там коло 50, в тому 6 жінок.

За хвилину енкаведисти вибили разом з футринами велике коридорне вікно і стали стріляти по коридорах, де під стінами лежали ще люди. Потім вкинули в коридор великий міх, наповнений сіном і облитий бензиною, та підпалили. Стріли не вмовкали. Крізь кулі, серед вогню, яким зайнялася підлога і футрини, продерлися ми з нашої близької до вогню кімнати на другий бік коридора і тут сховалися в «уборній» (кльозеті) біля входових дверей.

Новий наступ

Але швидко енкаведисти заатакували входові двері. Стріляючи, вдерися в коридор. Тут впало знову кількох людей, які не встигли були втекти до камери, між ними одна жінка, на ймення Настка, яка ще до нашого приїзду була збожеволіла.

Енкаведисти почали стріляти до всіх камер в партері крізь закриті двері, але нашого сховку не досягли. Потім ми почули, що вони вийшли на подвір'я і стали вкидати крізь входові двері ручні гранати і газові бомби. Це тривало з півтори години. На хвилину все стихло, а далі вони знову заатакували головний і другий вхід до будинку та вікно, яке раніш були вибили. З усіх боків посипалися стріли й гранати. Після вибухів енкаведисти знову вернулися в будинок, ми чули, як вони, перебігаючи повз нашу схованку, кликали один одному: «На вєрх!»

Тоді, ведені інстинктом, ми крикнули з усієї сили: «Ура-а-а!!!» А що була ніч і вони не знали, де і хто кричить — вийшли знову на подвір'я. І знову стріляли звідтіля і час до часу кидали ручні гранати.

Утретє підпалили

Була ніч, яка 11-а година. Крізь щілину між дверима ми бачили досить добре, що діялося при входових дверях, бо надворі було значно ясніше, як в нашому сховищі. Енкаведисти відрами обливали двері — ми почули запах бензини. Крізь двері хлюпали бензиною й на дерев'яну підлогу коридора. А тоді пустили вогонь. Почало горіти. Вибухали ще ручні гранати. Ми сиділи дальше в своєму сховищі, наготувавши до оборони перед вогнем мокрі шмати, що назривали з себе. Двері обхляпували мокротою, підлога була бетонова. Так перебули ніч і ранок.

Війна наближається

Десь коло 10 год. ранку почулася в місті сильна канонада. Це німці почали обстрілювати місто з гармат, їм відповідали близькі большевицькі гармати. Чути було й скоростріли. Це тривало цілий день, ми все ще сиділи в кльозеті — вогонь не чіпав нас. На подвір'ї час до часу чути було кроки, голоси. Потім запала ніч. Десь коло півночі ми почули дуже сильні й часті вибухи — це большевики висаджували склади амуніції. У переривах чути було скажений лоскіт скорострілів і крісів. Крізь віконце вгорі ми побачили велику луну — це горіла частина міста коло залізничного двірця. Так пройшла ще одна ніч. Сіріло. Вогонь не поширювався, догоряв.

Згори, з камер, почали сходити в'язні, вони сказали нам, що можна туди пройти. Тоді ми всі пройшли нагору, а деякі почали, як стежі, виходити на подвір'я і на вулицю, щоб розглянутись у становищі. Вони вернулися з вісткою, що НКВД нема вже, тільки тут і там видно військові стійки.

Нагорі перечекали ми до 5-ої год., а що наші стежі запримітили новий наплив большевицького війська в Бердичів, ми рішили продертися, що там не було б, з тюрми на волю.

Нарешті на світі

Ми виходили з тюрми невеликими групами, наша група вийшла другою. З нами вийшло 80-100 людей, може, згодом вийшло більше. На передмісті ховалися поза хати, а вийшовши в поле, пішли збіжжями. Йшли не на захід, а на схід, щоб не попасти на большевицьку лінію фронту. Людям, яких зустрічали по дорозі, ми казали, що нас звільнили з тюрми та що ми йдемо за совєтською армією.

Над нами пролітали німецькі літаки, яким навперейми з'являлися большевицькі. Забившись у бур'яни, промочені недавнім дощем і голодні, ми були свідками повітряного бою, — один совєтський літак, увесь в полум'ї, впав яких 50-100 м від нас, другий трохи дальше.

Під вечір, усе ще мокрі, ми пішли дальше і врешті полягали в житі. Та якась лиха сила наднесла гурт хлопчаків, що, відкривши наші сліди в житі та побачивши нас самих, побігли від нас з криком: «Диверсанти!»

Про сон не було вже мови, ми склали свої манатки і як хто був, пішли дальше. Йшли ми ще яких 3 км, пізно вночі зайшли до крайньої хати села Гадонців³. Ми попросилися в хату, де люди не спали ще, стережучись перед вогнем, який видно було з усіх боків. Горів Бердичів, яких 35 км від Гадонців, горіли нафтові склади й цукроварня в його околиці, горіли стаційки й шкільні будинки по селах. Це довідались ми від людей у хаті, які прийняли нас ввічливо. НКВД, сільради і сільського «активу» вже в селі не було, люди почували себе свобідніше. Вгостили нас молоком і скупо хлібом — хліба по селах, як ми переконалися й згодом, вже нема. Нарікали на біду, розказували про голод 1933 року. Питали нас, що з ними буде, бо большевики казали їм, що німці будуть людей різати.

Між своїми

Вранці, як ми прокинулись, в хаті були вже люди з інших хат, що принесли нам молока. Радо вдавалися з нами в розмову, казали, що й у них багато родин має когось у тюрмі за «політику».

Перед сніданням ми перевели спільну молитву і відспівали молебен до Пречистої Діви. Люди, жінки й старі чоловіки, яких насходилося тимчасом повна хата, при молитві хрестилися й плакали, деякі казали: «З такими людьми то можна б йти на кінець світу!»

Після сніданку ми попрощалися, люди вказали нам дорогу, той раз на захід, і ми пішли.

Обходячи довкола Бердичів та залишаючи на боці село Іваниківці, пішли ми до села Хажин. Цілу цю, як і попередню, дорогу ми бачили гарні врожаї, ще не торкнені косою, тільки при самих шляхах і дорогах трохи потолочені. Ще в Гадонцях люди розказували нам, що сільради дістали наказ косити зелене ще збіжжя і звозити у стирти, щоб німці не мали з того користи. Однак люди цього ніде не виконували.

Українські села і люди

Села бачили ми великі, але дуже вбогі, хати стоять самі, без господарських будинків, стріхи обдріпані, стіни давно не білені. У хатах скрізь багато ікон, при іконах квіти — жовті і блакитні. Ми питалися людей, чому саме такі коліри? Вони не знали нам на це відповісти. На запит, хто вони, все відповідали, що українці. З розмов бачилось ясно, що люди прагнуть якої-небудь зміни, щоб тільки покінчити з нестерпним бідуванням і гнітом.

Єдині продукти в хатах — це молоко і картопля, яку садять коло хатів. Хліба майже нема, часом зустрінеться паляниці.

Ми довідалися, що з хвилиною відходу сільського «активу» люди розібрали з колгоспів поміж себе живий і мертвий інвентар, який ще зістався (кращу худобу червоноармійці в перших днях війни погнали з собою, однак частину її завернули, не маючи вже змоги перевести її через фронт), — і тепер раділи, що матимуть свій хліб для себе.

Панічний відворот червоних

Переходячи з села Терехви до села Кикишівки, бачили ми, як дорогами й долинами просувалися у панічному відвороті червоні війська. По дорозі скидали з возів боєприпаси і навіть провіянт. Ми назбирали собі тоді консервів горохової зупи, що придалася нам потім дуже в дорозі. Від Бердичева чути було завжди ще сильну канонаду.

В Кикишівці дали нам люди нічліг у колгоспі. (Про цей колгосп, один із «показних» колгоспів, розкажемо ще пізніше, окремо)⁴. В одній з близьких хат зварили ми собі нашу горохівку, в колгоспному городі намикали цибулі, в селі частини жіночої гардероби (сорочки, хустини) виміняли на дорогоцінний хліб. Другого дня, в полудне, пішли дальше через село Милошів⁵, Обухівку до містечка Райгород.

В Обухівці старі жінки конче затримували нас на ніч, однак ми поспішали, тут випили тільки молока.

В Райгородку, боячись поступати до хатів, заночували ми в якомусь садку. Бачили тут військові частини, що відходили на Козятин. Ранком пішли дальше в сторону міста Янушполя⁶. Проходили між військовими колонами, ніхто не зачіпав нас уже. Це були нові частини, що йшли з Вінниці на Бердичів. Ми проходили через села Лемишів⁷ та велике село Бураки. Там, у Бураках, повмивалися в річці, попрали білизну, в одній з хат зварили зупу і пополудні пішли на Янушпіль. По дорозі зустрінули втікачів з того містечка, вони не радили йти туди, бо там заноситься на бій. Старшина червоної армії, українець, якого ми зустріли несподівано і якому сказали, що ми волиняки, звільнені з тюрми, теж порадив нам вернутись у село і перечекати, аж дорога прочиститься. Ми так і зробили. Увесь час нашої дороги ми зустрічали дезертирів черв[оної] армії, одинцем і групами. Йшли з зброєю і без, одягнуті в мундири або напів по-цивільному. Були це люди східних областей, казали, що мають вже досить того воювання, що залишили свої родини незабезпеченими. «За що маємо битися?» — питалися себе і нас. Розказували про саботажі у війську, про те, що діставали гарматні стрільна, набиті терміттям замість вибухового матеріялу або кулі іншого калібру, як кріси.

Повернувшись у село Бураки, ми розташувалися в хаті, в якій ніхто не жив. Селяни спочатку ставилися до нас стримано, потім, пізнавши хто ми, весь час заходили на розмови.

В селі були розташовані військові частини, з Янушполя наступали німці, і нам довелося прожити дводенну позиційну війну. Першого дня йшов ще гарматний і скорострільний наступ на село, другого німці обстрілювали шлях і хати обабіч. Ми, в'язні, і люди в селі, рили собі наприхапці ями в землі та ховалися в них. Гарматні стрільна розривалися довкола.

Ніч пройшла спокійно, червоні поспішно відступали у темряві.

Ранком увійшли в село німці.

Вільний поворот

Попри німецькі стежі і частини ми переходили в напрямі Любара. Відлетіли совєтські літаки, ми нарахували їх 39. Впали десь близько бомби. Ми йшли дальше. В якомусь селі, якого назви не пам'ятаємо, заночували ми в сільському клюбі, який віддали нам німці. Ранком пішли дальше, серед тяжкого болота. Поцікавились нами німецькі змоторизовані частини. Старшина німецької армії, довідавшись, хто ми, дав нам авто, яким приказав нас везти до Дубна, до Обл[асної] Команди, щоб там видали нам документи. По дорозі зустрінули групи товаришів в'язнів з Городеччини, з якими розійшлися ми були в Гадонцях. Ми підібрали їх на друге авто, яке наш шофер завернув був ще раніше з дороги. Під Ямполем, через дефект машини, ми гостювали у німецької військової частини, потім комендант міста казав відставити нас до Львова. Їхали автами через Кремінець, Дубно, потім автострадою Київ-Львів. По дорозі бачили в селах вітальні брами, бачили написи: «Слава Україні, Слава німецькій армії, Слава героям!»

Ранком 17 ц. м. були у Львові.

Хто напевне врятувався

Приїхали з нами такі в'язні: Столяр Олена, Винників Наталя, Боднар Анна, Комар Люба, Куц Люба, Химка Пеля, Горбаль Роман, Комар Волод[имир], Куницький Богдан, Шенгира Петро з Ожидова, Бучинський Юрко з Мишкович к[оло] Тернополя, Коваль Ілько з Завадова, Антонишин з Завадова, Блавацький Михайло з Завадова, Химчак Михайло з Миколаєва над Дн[істром], Венц Іван з Коломийщини, Орленко Мих[айло] з Ровенщини, Лиховид з Холмщини.

В'язні з Городеччини поїхали вже додому, їх прізвищ не подаємо тут. Крім вичислених, вийшли напевне з в'язниці і є в дорозі: Волошинова О[лена] зі Львова, Думанський Петро, Слюзар Дмитро (студ[ент] зі Львова), Гончарук Богд[ан] (теж зі Львова).

Багато в'язнів може бути ще в дорозі.

Подаємо інформації про осіб, згаданих у тексті цієї публікації

Боднар Анна, 1917 р.н., учасниця процесу.

Винників Наталя, 1920 р.н., студентка, учасниця процесу, розстріляна ґестапо в 1942 році в Бабиному Яру.

Волошин Олена, 1898 р.н., учасниця процесу.

Гончарук Богдан, 1912 р.н., студент політехнічного інституту, учасник процесу.

Горбаль Роман, 1919 р.н., учасник процесу, згодом вояк Дивізії «Галичина», учасник битви під Бродами.

Думанський Петро, 1913 р.н., учасник процесу.

Клячківський Дмитро, 1911 р.н., учасник процесу, згодом — Крайовий провідник ОУН Південно-Західних Українських Земель, командир УПА-північ (псевда «Клим Савур», «Охрім»). Загинув у бою з большевиками 12.2.1945 року. Посмертно нагороджений обома найвищими нагородами УПА — Золотим Хрестом Бойової заслуги 1 кляси (постанова УГВР з 8.02.1946, наказ ГВШ УПА ч. 1/46 з 15.02.1946) та Золотим Хрестом заслуги УПА (постанова УГВР з 11.10.1952, наказ ГВШ УПА ч.3/52 з 12.10.1952).

Комар Володимир, 1917 р.н., студент політехнічного інституту, учасник процесу, еміґрував до Канади.

Комар Люба, 1919 р.н., студентка університету, учасниця процесу, згодом зв’язкова і радистка УПА, еміґрувала до США.

Крупа Теодозій, 1918 р.н., студент медінституту, учасник процесу, еміґрував до США.

Куницький Богдан, 1922 р.н., студент університету, учасник процесу, загинув в УПА.

Левицький Олег, 1921 р.н., студент університету, учасник процесу, загинув у Бердичеві.

Пєцух Михайло, 1920 р.н., учасник процесу, загинув у Бердичеві.

Слюзар Дмитро, 1919 р.н., студент університету, учасник процесу, згодом — обласний провідник ОУН Львівської обл. Загинув 19.12.1945 року.

Столяр Галина-Олена, 1916 р.н., студентка університету, зв’язкова проводу ОУН, учасниця процесу, закатована на допитах у берлінській в’язниці 27 грудня 1942 року.

Шенґера Петро, 1920 р.н., студент медінституту, учасник процесу.

Про інших згаданих в тексті осіб, що не було причетні до процесу 59-и, інформації не виявлено.

Підготовка тексту і примітки Ольги Свідзинської, Володимира Мороза

Опубліковано: Розбудова держави. — 2005 — ч. 9-12 — с. 76—90