Анатолій Свідзинський. Мої подорожі по Грузії

 III. Глупий жєнщіна

Автобус Боржомі — Бакуріані виїхав з міста на гірську трасу і поволі почав долати підйом. Бакуріані розташоване на висоті 1700 метрів над рівнем моря, а Боржомі значно нижче, над каламутною і стрімкою Курою. Пасажирів в автобусі було мало: п'ять грузинів, які сиділи купкою і неголосно обговорювали по-грузинському якісь свої справи. Я сів біля задніх дверей, а ще хтось сидів біля передніх. Вже стемніло, і я налаштувався трохи подрімати під час цієї нудної, повільної їзди. Та щойно почав куняти, як автобус різко загальмував, задні дверцята розчинилися і всередину увійшов молодий грузин, який одною рукою закинув в автобус величезний мішок, принаймні вдвічі більший за свого власника. Я мало не впав. Оце так здоровань! Мішок вагою, мабуть, з центнер, туго чимось набитий, а він його одною рукою! Позаздриш! Цікаво, що там? І я вп'явся очима в той мішок, намагаючись зрозуміти, що у ньому. Зазирав з усіх боків. Грузин помітив це і витлумачив по-своєму. Поставивши мішок вертикально, він заходився його розв'язувати, а упоравшися з цим, засунув туди руку, щось розгріб і вийняв повну жменю... сушки. Приязно посміхнувшись, аж від його білих зубів в автобусі стало світліше, він простягнув до мене руку і сказав:

— Пригощайся!

Я подякував, підставив долоні і враз відчув запах чудових сушених яблук. Поклав до рота кілька дивовижно смачних шматочків, був дуже задоволений, і не тільки цими яблучками, а ще й таким несподіваним розв'язком задачі: щоб підняти мішок сушених фруктів, особливої сили не треба. А молодий грузин підтягнув мішок до своїх співвітчизників та почав частувати і їх. Грузини заворушилися, всім стало зразу весело і приємно, почувся сміх, гамір. Я, звичайно, покинув своє місце і приєднався до їх компанії.

Та раптом наш новий пасажир помітив на передньому сидінні ще одну особу. Це була молода жінка, білява і невисока, яка сиділа відвернувшися від усіх, вдивляючись у темряву за вікном. Володар мішка наблизився до неї, присів поруч на вільне місце і простягнув їй, як дамі, не одну, а зразу аж дві долоні, вщерть наповнені запашними сушеними яблучками. Жінка глянула, пхекнула і повернулась до вікна. Грузин розгубився. Він наблизив до неї долоні і сказав:

— Харош яблоко, вкусний яблоко.

Але жінка різко відштовхнула його руки, так що кілька шматочків сушки впало на підлогу, і сказала:

— Ні хачу, ані грязниє.

І тут я вперше побачив дуже ображеного грузина. Він скочив на рівні ноги, сповнений шляхетного гніву, очі його метали блискавиці. Сказав кілька слів грузинською мовою, змісту яких ані я, ані жінка не второпали, але в них було стільки презирства і обурення, що навіть вона добре збагнула їх загальний сенс і перелякано подивилася на грузина. Решта пасажирів, звичайно, зрозуміли все, що сказав ображений. Вони почали голосно обговорювати подію, про щось сперечатися. Нарешті дійшли згоди, і старший в компанії рішуче підійшов до кабіни водія. Сильно постукав у віконце, різко сказав грузинською одне слово, очевидно — "зупинись".

Бо водій негайно зупинив автобус, відсунув шкляні дверцятка, обмінявся зі старшим кількома фразами. Потім натиснув на кнопку. Передні двері з тріском розчинилися.

— Віхаді, — сказав старший на "общепонятном". 

— Пачєму? — спитала дурна жінка.

— Пачіму? Я тібє скажу пачіму. Ти аскарбіла нас, грузін, наш народ. Тібє нєт мєста у нас.

Я підійшов до них ближче, глянув у розчинені двері, вискочив з автобуса. Величезні ялини, що росли біля краю дороги, простягали до нас освітлені фарами чорні віти, ще різкіше підкреслюючи темноту ночі. Водій вимкнув фари, і я побачив на небі яскраві зірки. Але місяця не було. Похолодало, температура, мабуть, вже перейшла через нуль. "Непогано заробила ця паскудниця, — подумав я, — і цілком заслужено. Але цікаво, як вона дійде до Бакуріані? Туди ще кілометрів з десять, не менше. Якби не була такою дурною, побігла б назад, вниз. Чи добіжить? Дорога вже слизька, нападається".

А грузини насідали. Вони оточили жінку і гнівно кричали одне лише слово:

— Віхаді!

Я зайшов до автобуса.

— Кацо, — сказав старшому, — ти харошій чілавєк, справідлівий чілавєк. Ета жєнщіна очінь глупая жєнщіна, ана проста дура. Ана ні умеіт вісті сібя среді харошіх людєй. Но ана жєнщіна. Можіт настаящій мужчіна вигнать жєнщіну, хотя би глупую жєнщіну, ночью на мороз? Ні можіт. Пускай ето дура, плохая жєнщіна. Но — жєнщіна. Нікакой мужчіна, асобінно грузін, нє вигоніт жєнщіну. 

Грузин похмуро подивився на мене.

— Ето очінь глупий жєнщіна. Что дєлать? Она нас аскарбіла.

— І міня. Я жі кушал вкусний яблока... А что делать? Очінь просто. Не смотреть в єйо сторону, атвєрнуться. Ана для нас ні существуіт. Нам без нійо харашо? Будіт єщо лучше.

Я взяв свій рюкзак і витяг з нього дві пляшки "Тібаані". 

— Сядім вмєстє і вип'єм за Грузію і за Україну. А ета русская жєнщіна пускай завідуєт. Ана нам нє нужна.

— Паєхалі! — закричав старший водію.

Дверцята ще раз грюкнули, вже закриваючись. Всі грузини скупчилися біля мого наплечника. Ми поклали його на мішок з яблуками, хтось дістав шклянку, здоровань двома ударами вибив корок, і розкішне "Тібаані" пішло по колу. Все було чудово, ми й не зчулися, як за цим застіллям доїхали до Бакуріані.

Коли я вийшов з автобуса, подумав, що плечі у мене ще довго болітимуть від дружніх, але сильних ударів моїх грузинських приятелів. Нам'явши мені на прощання ще й праву долоню, вони веселою юрбою подалися в бік села, а я пішов до готелю. Жінка-росіянка йшла туди ж попереду, стукаючи об хідник закаблуками. Мені неприємно було плентатися за нею, і я вирішив її обігнати. Коли зрівнявся з нею, вона зупинилася, повернулася в мій бік і злісно вигукнула:

— Ви, ви... как ви смєлі назвать мєня дурой?

Я глянув на її насичене ненавистю обличчя і зареготав на всю горлянку, задерши голову до яскравих південних зірок.

Жінка побігла.

"Боже, — простогнав я, — звідки беруться такі ідіотки?"

1997

Публікації:

Біобібліографічний збірник;

Роки й обличчя. — Луцьк: Вежа, 2005.

Про історичну істину та суспільну шизофренію

Анатолій Свідзинський

Багато людей подібні до ковбас: чим їх нашпигують, те і носять у собі. Козьма Прутков 

За рік після проголошення Незалежности я поїхав на міжнародну наукову конференцію до Москви. Разом із колегою з Івано-Франківська ми їхали з аеропорту в таксі, перемовляючись українською. “З України приїхали? — спитав російський водій. — Тепер у вас своя держава”. “Не жалкуєте за втратою України?” — спитав я у свою чергу. “Хто? Я? — здивувався водій, — у мене ще дах не поїхав. Подивіться у віконце. Бачите, які простори... Земля без кінця і краю. А лад на ній є? Що на ній росте? Нам вашого не треба, нам дай Бог на своїй землі порядок навести”.

А того ж дня, між засіданням і вечерею, знайомі доктори наук істерично кричали: “Киев — он наш, он мать городов русских. Не отдадим!” Російська еліта “відстоювала інтереси народу”, не знаючи, як водиться, що той насправді думає. Німецькі колеги поважно мовчали, не розуміючи мови і предмета хвилювань російських науковців.

Ілюстрація: фото з підводного музею "Алея вождів" біля узбережжя Криму, взяте з сайту Радіо Свобода

Найпростіше було б запитати німців. Адже їх батьки півстоліття тому так само кричали: “Drang nach Osten! Lebensraum! Gott mit uns!” Та зазнали поразки. А за роки миру переможені підняли з руїн Німеччину, привели її до процвітання і тепер із поблажливою погордою поглядали на переможців, які як були голодранцями, так ними і залишилися. Хто мав рацію — російський водій чи російський професор, збагнути було неважко з огляду на перевагу тих, хто програв війну, але виграв мир, бо позбавився дурману нацистської пропаґанди.

Родина Лукашевичів

Спогади Ірини (Орисі) Лукашевич Лащевської. Її старших братів було обвинувачено у вбивстві Ярослава Галана і страчено. Батька засуджено до 25 років ув'язнення, родину вивезено в Хабаровський край.

За публікацією в Альманаху УНС на 1996 рік.

Орися ЛАЩЕВСЬКА 

ПРОБАЧ, МАТУСЕНЬКО, ПРОБАЧ... 

Лукашевичі, які вижили. В центрі сидить о. Денис Лукашевич. Фото з публікації на сайті https://vikna.if.ua/

Був 1949 рік. Наша сім'я проживала в селі Сороки-Львівські Пустомитівського району Львівської области. Батько о. Денис Лукашевич в цьому селі був парохом, і наша родина жила біля церкви в парохіяльному будинку. Нас було восьмеро дітей. Старші брати вчились у Львові. Олександер (1928 року народження) навчався у медичному інституті, Мирон (1929 р.н.) — у сільськогосподарському інституті в Дублянах під Львовом, Ілярій (1931 р.н.) — в лісотехнічному інституті. Брати були дуже працьовиті, здібні і вчилися на відмінно. Сестра Дарця (1932 року народження) вчилася в педагогічному "училищі" у Львові, а Віра (1934 р.н.) і Ліда (1938 р.н.) у сільській школі. Мій брат Зенко ще був малий, мав шість років. Я, Орися, була наймолодшою в сім'ї і в той час мені сповнилося чотири роки. 

Всі діти жили згідно. Старші завжди допомагали молодшим і ними опікувалися. Брати і сестри крім того що вчилися, завжди у всьому допомагали батькам на городі, в саду і в хаті. Наша Мама, Софія з Григорцевих, була дуже добра, працьовита жінка. З ранього ранку до пізнього вечора Мама працювала. Була все лагідна, зрівноважена і ні на що ніколи не нарікала. Мама була ніжна і добра, на нас дітей ніколи не кричала, не била. Татко, який виріс у багатодітній сім'ї, був дуже відданий праці і акуратний у всьому. Він у вільний від церковних обов'язків час садив і доглядав сад, заложив пасіку. Тато любив грати на скрипці. Часто вечорами вся родина збиралася, і ми із задоволенням слухали музику. Тато був добрим, проте строгим і вимогливим до дітей. В хаті панувала атмосфера спокою, доброти і любови. Нам, дітям, Тато наказував щодня робити добро. Він цікавився народною медициною і знаходив час допомагати іншим людям. В нас удома завжди було багато людей: приїжджали брати і сестри на вакації, їх товариші, родина Мами, родина Батька, а також і чужі люди. Усіх гостинно приймали і чим могли допомагали. 

Мені вдома було дуже добре. Старші діти мене дуже любили і радо забавляли. Я дуже любила бавитись у саду, збирати квіти, часто ласувала медом із вощиною.

Ось так і жили в праці, мирі і добрі.

Аж прийшла осінь 1949 року. Страшна, жахлива вістка потрясла нашу родину. Прибігла пішки зі Львова Дарця і сказала, що всіх трьох братів заарештовано. Чорна хмара оповила нашу хату. 

Я пам'ятаю себе з того страшного вечора, коли до нас прийшли чужі люди у військовій формі і робили обшук в хаті. Всі плакали, а найбільше плакала наша Мама. Коли Татка забрали з хати, я сильно заплакала і запитала, коли прийде Татко? Він відповів мені, що прийде завтра. Ох, як довго те завтра тягнулося, — цілих 25 років... 

На третю ніч мене розбудив сильний стукіт у вікно й у двері. Перед вікном стояла машина "чорний ворон". Ввійшли якісь військові, четверо чи п'ятеро їх було. Сказали Мамі металевим голосом: "Собірайся, поєдєм в Сибірь". Ці люди чогось нишпорили по кімнатах. Ще пам'ятаю, як на мене одягали суконки моїх старших сестер. Це була жахлива ніч, що залишилася в моїй пам'яті на все життя! 

Був кінець жовтня 1949 року. Нас шестеро разом із Мамою повезли у Львів на пересильний пункт у Полтевно (Пересильна тюрма №10 по тодішній вул. Полтвяній, тепер пр. Чорновола, в частині території зараз діє музей «Територія терору», іншу частину займає приватний медичний заклад — @triphilon). Ми жили в камері, де стояли триярусні ліжка. Спали на третьому ярусі. Жінок, хлопчиків і дівчаток було багато і дуже було тісно. А перед дверима стояла "параша". Як виникала потреба, то я встилалася, плакала, і Мама мусіла мене заслоняти. Один раз в день нас виводили на тюремне подвір'я як арештантів. Годували нас погано. Кожен день була груба перлова каша — пинцак. Пам'ятаю, що я дуже плакала, коли ненароком хтось пролив мені кашу на руку. Стався сильний опік, дуже мене боліло, я плакала, і сестри по черзі носили мене по камері. Пам'ятаю Маму свою, вона була дуже засмучена і часто плакала.  

Ми були чотири місяці в цих жахливих умовах на пересильному пункті у Львові. Потім нас повезли на Далекий Схід. Подали товарні вагони, і ми, люди, їхали в цих брудних чорних телячих вагонах. Вагони були без вікон. Спали ми на полицях, здається, що було їх три поверхи. Я ранками віддирала своє примерзле волосся і ковдру від дерев'яної стіни вагону. Я була сильно перелякана і ні на крок не відступала від Мами. 

Ми їхали вже більше місяця. По дорозі відчіпляли деякі вагони. Я чула, як люди вимовляли слово "тиф". Привезли нас у Хабаровський Край, місто Бикін. Поселили на краю міста в довгих бараках. Там жили колись засуджені. Наша родина, Мама і нас п'ятеро дітей, жили в маленькій кімнаті, що колись служила "сушилкою". 

Старших сестер, Дарцю і Вірцю, що мали відповідно 18 і 16 років, примусили тяжко працювати. Вони спочатку працювали в тайзі на лісозаготівлі, а пізніше — в кар'єрі. Сестра Віра в 1953 році в листі до Татка пише: "Нині я вдома, бо звихнула руку. Ми з дівчатами вночі їхали вантажити вагон, машина мало не перевернулася, і я звихнула руку". Пам'ятаю, що в сестер довго були криваві мозолі на долонях. Вони гріли їх над вогнем, щоб не тріскали. 

Старша сестра Дарця розповідала, як вони із дівчатами були в тайзі і пішли рвати дикий виноград. Раптом бачать, що з другого боку величезна лапа бурого ведмедя зриває гроно. Бідні дівчата так швидко втікали, що розгубили весь виноград. 

Коли прийшла сувора зима, то нам було дуже тяжко. Кімната не була придатна для зими. Не було чим палити. Морози сягали 50 градусів. Мама з дванадцятилітньою Лідою ходила за два кілометри по тріски на "пилораму". Сестра Ліда відтоді має горб, трохи скривлений хребет. Це все від дров, що носила малою під гору до хати, де ми проживали.

Мамі давали сусідки росіянки якісь старі речі. Пам'ятаю, що я ходила в старих валянках, але завжди змерзала в них, бо вони були латані-перелатані. Маю дотепер знак — відморожені два мізинцеві пальці. Я мала сильний психологічний стрес і всього боялася. Боялася темноти. Ввечорі виходила на вулицю зі свічкою. В хаті сама боялася залишатися, хоч і було електричне світло. Мені бачилися якісь привиди, вчувалися чужі голоси. Уві сні я часто кричала. Тим більше боялася, коли у будинку, де жили росіяни, влаштовувалися веселі вечори, — так звані п'янки. Спочатку танцювали на подвір'ї, а закінчувалися такі веселощі переважно бійкою. Жінки сварилися між собою, тягали одна одну за волосся, чоловіки падали додолу п'яні. 

Я гралася з дітьми на подвір'ї. Вражав мене їхній низький культурний рівень: грубість, штовханина, відсутність поваги до старших, грубі слова, пересипані матом. 

Однак Мама наша прищеплювала нам любов до прекрасного, доброго і милосердя. Часто вечорами ми всі збиралися і читали вголос художні книги. Пізніше ділилися враженнями, жаліли знедолених. Часом дитячу літературу на українській мові присилала Мамина сестра, тета Донця. Ми, діти, дуже тішилися тими посилками. Матеріяльно нам жилося дуже тяжко. Ми брали в сусідки один літр молока щодня на шість осіб. Пам'ятаю, що один раз я несла молоко і чомусь впала, розлила все молоко. Як я плакала, що всі через мене будуть пити небілений чай. Часто я говорила Мамі: "А чому сестри старші беруть на роботу хліб з маргариною, а ми з братом пісний їмо?" Мама на те відповідала, що сестри дуже тяжко працюють у кар'єрі-каменоломні. Цукерки ми їли тоді, коли хтось до нас приходив у гості. Переважно це були молоді люди, що приходили до сестер. Наші знайомі, вивезені, мали козу і дали нам маленьке козенятко. Ми дуже тішилися ним. Брат Зенко і я виводили його на подвір'я. Воно там бігало. Але козенятко ще не вміло пастися, а ми не мали чим його годувати, і воно здохло. Ми гірко плакали із братом за ним. 

Мама багато працювала, прала вдома халати і рушники із магазину. Я часто відносила вже попрасовані речі. Мама також прибирала в конторі ДЕУ (дорожно-експлуатаційний участок). Потім прийшов препоганий начальник Гончаров. Він дуже погано відносився до нас, спецпоселенців. І він Маму розрахував, тобто звільнив. Мама змушена була шукати іншої роботи. Згодом вона пішла працювати сторожем на великий дорожний міст. Чергувала, в холоді, вночі, сиділа під мостом, бо не було навіть звичайної будки. Я ранком плакала, що нема кому мені заплести коси, бо Мама все ще була на роботі. Мама розповідала, що один чоловік спеціяльно вкрав колесо, а вона не бачила. І через це Маму звільнили з цієї роботи. Вона довго плакала і журилася. Пізніше, в 1953 році, до Татка в тюрму, що знаходилася в Інті, Мама писала: "Хотілося б багато написати, та, як подумаю, що може знову Ти цього листа не дістанеш, то жаль стисне серце, що ми в такому положенні. Треба закусити уста, сховати свої почуття далеко в серці і жити серед тих обставин, серед яких ми знаходимося". 

Пам'ятаю, як ми з Мамою ходили на заробітки до однієї жінки Полі. Вона жила від нас на віддалі двох кілометрів. Мала свою хату, город, сад. Я любила туди ходити, тому що там можна було поласувати чорними порічками, попити молока, вдосталь наїстися. Мама полола город, робила цілий день все, що треба було. Одного разу я почула, як Маму запитала ця господиня: "Чи будете їсти, чи давати з собою". Мама відповіла, що візьме дітям їсти, і пішла голодна. В листі до Татка в Інту Мама пише: "Не гризися нами, ми вже звикли, що то так нам мається, і часто не маємо грошей, але все якось Боже Привидіння керує і ми не голодні". А сестра Віра з Дарцею працювали тажко і майже нічого не заробляли. Сестра писала до Татка в 1954 році: "Ми працюємо з Вірою на одній роботі, копаємо рови попри дорогу".

До сестри Віри приходив хлопець Микола з Волині, що служив в армії в Бикіні. З ним часом приходив його товариш Йосип. В 1985 році в Коломиї я його зустріла і запитала про те, як нам жилося в Бикіні. Він відповідав, що і сам не знає, як нам вдалося вижити. Я аж тепер розумію, яку тяжку ношу мала Найдорожча Мама. Я ніколи не пам'ятаю її веселою, а завжди з глибоким сумом в очах. 

По двох роках перебування на спецпоселені ми дістали першого листа від Татка. А нам адресу Татка дістала тета Лізя зі Львова. Ця адреса, написана Татковою рукою, вирізана з конверти і вкладена в лист. Ми всі дуже зраділи. Мама не могла натішитися і довго плакала. 

В 1953 році сестра Віра збирається виходити заміж за Миколу. Мама шле Таткові в табір телеграму: "г. Инта Коми АССР п/я 388711 Лукашевичу Денису Модестовичу Третього октября Вера вьіходит замуж, прошу благословить — София — ".

Коли одержали від Татка благословення, тоді Мама дозволила Вірі і Миколі взяти шлюб. Шлюб давав греко-католицький священик. Це був отець Ревть, що працював в ДЕУ бухгалтером. Він багато допомагав нам, підтримував на дусі. Мама кожний день ходила до нього на Службу Божу і мене часто брала з собою. Мама зробила молодим весільний вечір. Шваґер Микола допомагав нам як міг. Вставив шибу у вікні, яка була латана із 50 кусочків. Ділився він з нами і харчовими продуктами, що діставав із військової частини. 

Після смерти Сталіна виходять укази ЦК про звільнення малолітніх дітей зі спецпоселення. Отже, ми, малі, і сестра Віра одержуємо звільнення. Микола їде у відпустку до батьків і бере Ліду, щоб відвезти до Бабці. Ліда залишається в Коломиї. З тяжкою бідою Бабці вдається приписати Ліду в себе. Пішла Ліда у восьму клясу в російську школу. Невдовзі викликає Ліду до себе в кабінет директор школи і говорить їй: "Ви — бандєровка, как ви здєсь оказалісь? Может бить ви удралі со спецпосєлєнія?" Бабця мусіла йти і пояснювати все, щоб Ліду не виключили зі школи. 

В 1954 році сестра Віра виїжджає з Бикіна на Волинь до Миколиних батьків, бо шваґер мусить ще дослужувати згідно з договором. Мама переживає за щасливу дорогу. Тато не міг часто писати до нас. На листи був ліміт і цензура багато затушовувала із написаного. Проте в Таткових листах було дуже багато мудрих порад по підтриманню здоров'я і вихованню дітей, а Мамі поради для ведення господарства. Татко навіть надсилав гроші зі свого бідного заробітку. 4 листопада Мама пише в табір до Тата: "Вчора одержали ми гроші від Тебе. Щиро дякуємо за них. Коли б Ти знав, як вчасно вони прийшли. Не було вже на хліб, а тут переказ від Тебе. Я лише підняла очі до неба та подумала, що великі Діла Твої, Господи. Ти, Господи, все знаєш, коли нам не достає. — Може Ти, посилаючи ці гроші, сам відмовляєш собі. Це мені було б дуже прикро". 

Мама часто на самоті плакала. Я найбільше була біля неї і все бачила. Від трьох братів моїх вістей не було ніяких. Мама дістає серцеві атаки. Я знову дуже налякалася. Зажурена Мамця писала до Тата в Інту майже в кожнім листі про братів наших: "Найгірше, що не можу ніяк добитися вістки від них. Не знаю, чи живуть, гризе мене то дуже. Як роздумаю над нашими дітьми, аж голова болить, аж страшно, що так марнуються". Писали ми часто прохання про невинність і помилування Тата і братів. Я часто писала ці прохання своєю дитячою рукою. Але з Москви завжди приходила одна відповідь: "Ваша просьба не удовлєтворєна". — Мама засумнівалася, чи вони хоч читають ці прохання. Нарешті прийшло повідомлення зі Львова, щоб Мама приїхала в Хабаровськ. Боячись за Мамине здоров'я, в Хабаровськ поїхала сестра Дарця. В НКВД-КҐБ сестрі сказали правду, що братів розстріляли по статті 58-ій у березні 1951 року. Мамі Дарця сказала, що братів заслали в далекі табори без права переписќи. І така тоді була кара. То Мама і повірила. Бідна, вона довго плакала. В листі до Тата в табір в Інту Мама пише: "Одні ліки маю на мою зболілу душу, це тоді, як заплачу, зараз заспокоюся і стає легше. Прошу лишень Господа, щоб допоміг нам ще всім зійтися, поговорити, а тоді вже можна вмерти".

Посмертна згадка, опублікована в газеті «Свобода» за 1956 рік, №244, у США. Публікацію подав о. Йосиф Лукашевич, брат о. Дениса (Діонізія) Лукашевича

Пам'ятаю, як приходили до Мами сусідки, такі ж вивезені, як і ми. Вони згадували про рідну Україну, розповідали про свої розбиті родини, залишені домівки, господарства, про ті поневіряння і приниження, що кожен зазнав. Жінки весь час плакали. В 1954 році Мама пише до Тата в Інту: "Жаль стисне серце, як подумаю, що де то мої бідні хлопці десь далеко у світі на тяжкій роботі, і навіть нема де голови прихилити. Не можу Тобі то описати, що жаль мені, як то згадаю. Пощо? Защо? Усе треба нести дальше і дальше той біль. Чи донесу його? Чи впаду під його тягарем? А може тут доведеться навіки залишитися і не побачити вас, мої кохані. Але я чекаю, може Господь милосердний зглянеться і поверне мені вас усіх". 

У нас була дуже гарна сусідка українка. її звали Настя Маслюк. Вона приїхала із двома синами разом із нами. Ми часто приходили до них у гості. Вони нас частували. Ми з братом там їли хліб з маслом, якого ми давно не бачили. У цієї сусідки ми всі разом співали українські пісні, разом святкували наші свята. За якийсь час пані Настя захворіла. її поклали в лікарню і раптом вона померла. Всі говорили, що медсестра "переплутала уколи" або дала завелику дозу. То був несподіваний і важкий удар для її синів. Молодшому було одинадцять років. Мама наша те дуже глибоко прийняла до серця і важко пережила цей похорон. 

Мама сама нам шила і одяг. Мені завжди перешивала з речей старших дітей. Я цим була незадоволена. Щоб якось прогодуватися, шила Мама і чужим людям. Було в ті роки 1951-1954 важко дістати і муку. Мама займала чергу за мукою під магазином з вечора. Ми бігали, тримали чергу, а вночі Мама сама пильнувала. І коли одного разу вдень продавали муку, то одна росіянка грубо сказала Мама: "Ти нє стояла в очєрєді. Я тєбя не відєла, бандєровка". Я все це чула. Мама гірко плакала за несправедливе оскарження. Мені було гірко і жаль Мами. В 1953 році перед Великодніми Святами Мама пише в табір до Татка: "Як подумаю про Вас всіх, то мені здається, що нам найліпше, бо маємо маленькі святочні лакімки: пасочки, яєчко і маленька шиночка та ковбаска, які прислали нам Мамця, Стефа та Донця". Пам'ятаю, що цукерки, не чоколядні, а прості подушечки, ми 0ли тоді, коли хтось до нас приходив у гості. 

В 1952 році я пішла у першу клясу і в 1953 році написала Таткові в табір перший свій лист. Він зберігається в мене і досі. Сестра Дарця пише до Тата за мене: "Орися вчиться добре, багато знає російських і українських віршиків і гарно деклямує". Брат Зенко теж добре вчився. І любив ловити рибу. Сестра Дарця пише до Тата: "А Зеньо любить ловити рибу. Два дні плакав, щоб Мама дала грошей на блесну блискучу". 

Щоб вижити, Мама мусіла багато і важко працювати. В 1953 році Мама пише в листі до Тата: "Поле ми маємо досить далеко. Одно 15 сотих за чотири кілометри від хати, друге — 15 сотих за 11 кілометрів. Тому ми все з Лідусею посапали і підгорнули". Мама вже не писала Татові, що треба було самим ті городи зробити з лісу, повикорчовувати пні і тому подібне. Пам'ятаю, що ми мали ще город близько біля хати. Там Мама садила всяку ярину. І ось одного разу влітку почалася сильна злива. Дощ лив, як із відра, цілих два дні. І ми, діти, бігали після дощу по калюжах і бачили, як пливли наші городи із землею в долину. Ми жили на горбочку, а на схилах горба не було вже наших плодів. Мама знову була зажурена, і Тато в листі, як міг, розраджував Маму... 

В 1956 році Тато пише дуже оптимістичний лист, що може ми зможемо приїхати до Татка в Інту, і Мама візьме арештанта на поруки. І от Татко почав готуватися і просити начальство, щоб сім'я змогла приїхати в Інту і взяти його на поруки. В цьому ж році Тато пише до Мами в Бикін: "Як приїде начальник Вісаріонов, то підеш до нього із заявою, де будеш просити, щоб мене вивели за зону на поселення, щоб я міг з вами жити, а рахувався за табором". І Мама почала готуватися в дорогу. Найгірше, що не було грошей на поїзд. Мама продавала все, що нам не потрібно було в дорогу. Тато писав, що продав свої чоботи за 110 крб. і 100 вислав нам.

І ось у кінці червня ми четверо: я, Дарця, Зенко і Мама, їдемо з Хабаровського краю в Европу. їдемо вже пасажирським потягом. Взяли із собою гербарій тих дивних квітів і рослин Далекого Сходу. Тут були "Зозулині черевички", "Жовта саранќа", конвалія дика і півонія, що зовсім без запаху. їхали ми 10 діб. Хотілося нам з братом вже побігати по траві. 

Нарешті ми приїхали в Інту, Комі АССР. Приїхали ми вночі о 3-ій годині, а надворі білий день. Я дивувалася, як це люди не переплутають день із ніччю. Я дуже зраділа, що не буде ночей, тому що боялася темноти. Зустріла нас на двірці-вокзалі українська родина Кривоносів, майбутні наші свати. Не забудемо смак того першого борщу, що ми їли з дороги, що його приготувала пані Кривоносова. 

Незабутнє враження залишив у мене той день, коли ми всі з хвилюванням підходили до колючих дротів табору, до прохідної, де перебував наш Татко. Батька я знала лишень по знімках. І от він вийшов до нас у чорному бавовняному робочому костюмі. Ми всі довго плакали, бож не бачились сім років. Пізніше, в 1963 році, Тато писав до Дарці: "Коли я перший раз побачив у 1956 році Маму, мені стиснулося серце, бо це вже була змучена життям жінка. І я відчув, що велике горе зламало життєву енергію нашої Мамці, що нашої радости і щастя вже не вернути"... 

Проте треба було якось влаштуватися. Нам дали кімнату сушилку, вісім квадратових метрів, у довгому бараці. Я боялася йти до тієї кімнати, бо треба було пройти довгий коридор, де не було світла. Тата скоро випустили за зону і ми всі жили разом. Нам було тісно, але добре. Ірка Кулик відпустила нам свою кімнату біля 20 квадратних метрів. Нам було там добре. 

Тато взявся нас всіх лікувати і оздоровлювати. Незабаром нам дали квартиру в дерев'яному фінському будинку. Ми вже вже мали кухню і кімнату. Тато пішов працювати сторожем на 15-ту шахту. Ліда наша жила в Коломиї в Бабці. Допомагала їй одягом і продуктами тета Донця і тета Стефа. Тато пише в листі до вуйка Мундзя: "Я після катастрофи всю надію звернув на Провидіння, а воно впливало на добрих людей, і в першу чергу на Ваші благородні душі. Це воно через добрих людей заопікувалося моїми найближчими, чого ніколи забути не можу". Татко мав і мене на увазі, бо я пізніше мешкала у Маминої родини і мені багато допомагали. Ми написали Ліді листа з Інти, і вона зразу приїхала, щоб бути усім разом. Ліда влаштувалася санітаркою в лікарні. Як ми тішилися, що всі разом святкуємо Різдво. На жаль, воно було і останнє. Приходили до нас дівчата, хлопці і ми всі колядували, згадували Україну. Дуже були культурні і чемні хлопці. Горілки не пили. Я любила слухати повстанських пісень. По довгих роках суму нам так було всім радісно. Я вперше бачила Маму веселою. Нам так було добре разом, що Дарця сказала, що вона аж боїться, щоб чогось лихого не сталося. От і сталося.

Вже п'ять місяців Татко був з нами. Досить було того, що Татко в сусідстві охрестив дитину, і тому приїхав "чорний ворон", і Татка забрали. Ми з Мамою знову шукаємо комендатуру, знову розпитуємо, куди відіслали Татка. Знову колючі дроти, загальне побачення одну годину, знову табір суворого режиму. Мама почала хворіти на серце. Дістала вдома важкий приступ, і я дуже перелякалася. Ми були з братом дуже худі. Мама давала нам риб'ячий жир. Десь зрідка появлялося масло і ковбаса. Мені йшов 12-ий рік. Ми з братом покашлювали і не знали, що хворіли на туберкульозу. Зенко завжди мав катар носа і горла.

В Інті було 16 шахт. У шахтах працювало багато українців, що звільнилися з таборів. Обвали в шахтах були мало не кожен день. Сестра Ліда розповідала, яких покалічених шахтарів щодня привозили в лікарню. Ампутували і ноги, і руки. Багато шахтарів залишилося каліками. І майже кожен день вмирали молоді шахтарі українці. Мама ходила на ці похорони і після них діставала серцеві атаки. Ходили ми з Мамою до лікаря в поліклініку. Лікарі признали у Мами ваду серця і призначили лікування. Воду ми носили за півкілометра. Взимку ми з братом возили воду у виварці на санках. А літом воду носили дорослі.

Мама ніколи ні мене, ні брата не била. Не пам'ятаю навіть, щоб вона на нас кричала. Була на рідкість дуже добра, побожна і терпляча. Та журба підривала її здоров'я з кожним днем. І от на початку серпня 1956 року сталася така подія. Тато дізнався, що його переводять у табір міста Воркути. Він просить дозволу попрощатися з родиною і приходить із конвоєм додому. Саме в той час я була вдома. А Мама пішла до міста. Тато так сумно сказав мені, щоб переказати Мамі, що його переводять у Воркуту. Чекати він більше не міг. Як я потім розповіла Мамі, що приходив Тато попрощатися, то Мама плакала і дуже розхвилювалася. З того часу здоров'я нашої Мами погіршилося. Чи могло це зболіле серце перенести такий удар? Мама поривається поїхати до Тата на побачення у Воркуту. Сестри не пускають її через стан здоров'я. Мама не втрачала надії, що Тата знову випустять за зону.

Тато, як міг, морально підтримував Маму. 16 січня 1957 року Тато пише із Воркути до Мами: "Журюся найбільше Тобою, Сонечко, пам'ятай, що тепер (думаю, короткий час) Ти дітям заступаєш і мене. І мусиш ќріпко держатися. Знаєш, що я нічого злого не робив. А як совість чиста, то ми повинні розуміти, що треба різне в житті пережити. І треба вміти терпіти без сліз. Вважай, що очі всієї родини звернені на Тебе. І всі просимо Тебе і Господа Бога, щоб Ти ще довгий час з Божою поміччю була спокійна і терпелива".

Та Мама не була спокійна. Вона ходила до коменданта, питала за Тата. Мама ще надіялася на справедливість закону... В передостанньому листі до Тата у Воркуту Мама пише про своє очікування: "Думаю, таки розберуть діло, і Тебе виведуть до нас. Та чомусь так тяжко, щоб було так, як бажаємо. Я усе чекаю на Тебе, що приїдеш. Як потепліє, то уже не витримаю і сама приїду". Та доля була жорстока. Не судилося вже Мамі побачитися з Татом. Здоров'я Мами погіршувалося з кожним днем. Ми поклали її в лікарню. Лікарі дивувалися, як Мама ще з таким слабким здоров'ям могла ходити. Відколи Тата забрали у Воркуту, то Мама постійно писала прохання в Москву. В останньому листі із лікарні в серпні 1957 року Мама пише: "Дістала два листи із Москви. В одному пишуть, що висилають в (главноє управлєніє ісправітєльно-трудових колоній МВД СССР). В другому листі, — що моя заява направлена в МВС Комі АССР, а звідти буде дана відповідь. І підпис (Заст. начальника головного управління MB СССР Волков). Часами почуваюся дуже зле, головно лівий бік так болить, як би хто великий камінь поклав. Може вони розглянуть наші прохання і Тебе відпустять до нас. Так ми скоро були б здорові. Очікую Тебе і думаю, що діждуся. 14-го серпня 1957 року, 11-та година ранку". Мама до останнього дня свого життя надіялася, що невинно засудженого Татка звільнять. Та марне булоо очікування Приходили листи із холодною відповіддю: "Ваша просьба не удовлетворена". Сестра Ліда щодня приходила до Мами в палату і цікавилася її здоров'ям і настроєм. Останній день, 16-го серпня, ми з Зенком були в Мами в лікарні. Мама говорила, що їй уже краще, що може скоро піде додому. І все надіялась, що нарешті звільнять Татка. Жінки в палаті ще розпитували у Мами про те, скільки ще дітей є в сім'ї. Мама згадувала за братів і плакала. Того вечора я остання із дітей бачила Маму живою. Ми пішли додому біля 19-ої години, а о 21-ій годині почалася серцева атака. Мама була притомна на відміну від попередніх атак. Сама дихала кисневою подушкою. І о 23-ій годині, 16-го серпня, перестало битися страждуще серце нашої Найдорожчої Мами. Нас повідомили аж вранці. Ще раніше встала Ліда і розповіла свій сон, що ніби вона в білій шлюбній суконці танцює і дуже їй весело. Дарці снилося, що вона збирає ягоди голубіки. Мені ж снилося, що я їду на грузовій машині і стою біля Маминої домовини. Так все було і на похоронах. Татко, бідний, одержавши телеграму, просив табірне начальство відпустити його із конвоєм на похорон дружини. Та його ніхто і слухати не хотів. Тато страждав, плакав і писав спогади про свою Сонечку. В листі до Маминої сестри Меланії Татко пише із Воркути: "Не можу без болю згадувати мою найдорожчу Сонечку, що передчасно згоріла, як свічка, з Любові Бога і нас рідних. Понівечені квіти моїх надій. Перервалася струна мойого земного щастя, залишилася холодна тундра з понурими полярними ночами і самітні нари". Мама лежала як жива. Приходили знайомі і незнайомі люди: українці, литовці і латиші з цілої Інти. Приносили квіти, вінки. Ті три дні я пам'ятаю чітко, так ніби це було вчора, як принесли великий чорний хрест, як ми всі плакали.

То були страшні дні для нас. Ми відчули на чужині, що ми осиротіли. Для нас було велике горе, хоч я в свої 12 років ще не усвідомлювала, що значить втратити Найдорожчу Особу — Маму. Із 1963 року з табору Мордовії Татко писав до сестри Дарці в Інту: "Господь Бог забрав свою Праведну туди, де вже немає горя ні страждань. Тепер залишається нам пригадувати Мамині розмови, науки, перестороги і старатися цілим життям її наслідувати". З великим невимовним болем ми дивилися, як опускають домовину в яму з вічною мерзлотою... Прости нам, Матусю, всі наші непослухи. 

В 1958 році я повернулася на рідну землю до Коломиї. Ми всі живемо в Україні, а Мама одна залишилася на далекій Півночі. З Мордовських таборів до мене в Коломию в 1962 році Тато пише: "Одна згадка нас може потішити, що там наша Мама ліпше себе почуває. Тут Мама багато натерпілася і пережила. І це була властиво мука, а не життя". Світлий образ нашої Найдорожчої Мамці завжди в нашому серці, в наших думках і діях. Ми ніколи не забудемо нашої доброї і страждальної Мамці, яка навічно залишилася в замерзлій сибірській землі. Матусю, ми не забули про Вас. Ми Вашу пам'ять увіковічнили на нашій рідній українській землі, і на пам'ятнику Тата в Коломиї написали "Вічна пам'ять Вам і братам нашим". 

Опубліковано: Альманах УНС на рік 1996.

Володимир Січинський. Крим (історичний нарис)

Український народний університет

Організація оборони чотирьох свобід України
Ню Йорк
Рік 1954

Центральне положення Криму на Чорному морі, з поверхнею 25.000 кв. км. і населенням 1.200.000, з важливими морськими пристанями, з яких Севастополь і Керч мають виключне значення, становлять цю землю особливо цінною, як ключ і головна база Чорного моря. Добрий ґрунт і лагідне, тепле підсоння цього півострова, придатні для плекання південних промислових рослин, як тютюн, бавовник, умові рослини, городництво, найкращих ґатунків садових овочів, винограду, консервація риби й овочів, збільшують господарське значення цієї частини України. Мінеральні скарби, як сіль, залізна руда, кам'яне вугілля і нафта, збільшують потенціяльну силу ключевого положення Криму. Менші торговельні і комунікакаційні пристані — Євпаторія, Балаклава, Ялта, Судак і Теодосія лучать Крим зо всіма країнами Чорного моря й цілим світом. Тому, хто володіє Кримом, — той має ключ від Чорного моря! 

Хвіст наслідків Голодомору тягтиметься ще не одне покоління – Оксана Забужко

Дмитро Шурхало
Аудіозапис

Письменниця Оксана Забужко вважає, що деякі сучасні українські проблеми – зокрема, якість політичної верхівки – зумовлені наслідками Голодомору 1932-1933 років. Адже це – здебільшого прямі чи в другому поколінні нащадки тих, кого за допомогою голоду заганяли в колгоспну систему. За її словами, у відповідь на небажання українців вростати в комуністичний лад – проти них повели війну на знищення і демографічні та цивілізаційні наслідки якої ще слід усвідомлювати.

– Чинна українська влада дещо відкоригувала свою політику щодо Голодомору. Чим би Ви це пояснили?
– Що Ви маєте на увазі? Я взагалі не бачу в чинної української влади будь-якої притомної політики до будь-чого неїстівного.

бл. свмч. Олексій Зарицький

Документальний фільм про бл. свмч. Олексія Зарицького, вихованця 5 куреня ім. Ярослава Осмомисла в Стрию. Автор фільму - Петро Дідула.

Довідка з Мартиролога Українського Пласту:

ЗАРИЦЬКИЙ, бл. свщмч. Олекса, с. Василя та Марії Ісої (17.10.1912, с. Більче Миколаївського р-ну Львівської обл. — 30.10.1963, с. Долинка Карагандинської обл., Казахстан). Пластун розвідчик 5 куреня ім. кн. Ярослава Осмомисла (Стрий). Учасник табору на Соколі 1930 р. Навчався у Стрийській гімназії (1922—1931), закінчив Львівську богословську семінарію (1934). Висвячений на священика Митрополитом Андреєм Шептицьким 7.06.1936. Душпастирював у с. Нижня і Верхня Стинава, згодом у с. Струтин біля Золочева (1937—1946). Після ліквідації Української греко-католицької Церкви був підпільним парохом у с. Рясна-Руська коло Львова, обслуговуючи також парафію у с. Рясна-Польська (1946—1947). Заарештований у 1947 р., засуджений до 8 років ув’язнення. Після звільнення 31.12.1954 р. душпастирював на засланні в Караганді. Провадив місійну діяльність у Самарі, Оренбурзі, Казахстані; останні два роки перед другим ув’язненням був скитальцем, оскільки органи влади позбавили його постійного місця проживання (прописки). 9.05.1962 р. вдруге заарештований, а 30.06. засуджений за «волокитство», тобто життя без прописки, насправді ж — за служіння в підпільній УГКЦ. Помер у в’язничній лікарні поселення Долинка. 30.04.1990 р. перепохований в с. Рясна-Руська. Урочисто проголошений блаженним священномучеником під час Апостольського візиту в Україну Івана-Павла ІІ 27.06.2001 р.

Повстанський рух на Луганщині 1921-1923 рр. Провокативні методи та спецзагони ВЧК

Дмитро Снєгирьов
http://www.galinfo.com.ua/news/117056.html

У березні 1921 року V Всеукраїнський з'їзд Рад, організований більшовиками, ухвалив рішення щодо посилення боротьби з "бандитизмом", тобто, проти всіх своїх політичних супротивників, оголосивши це "государственной задачей первостепенной важности".
У лютому 1921 року тодішній головнокомандувач всіма Збройними силами Російської республіки Л. Каменєв у доповіді В. Леніну (про стан боротьби з бандитизмом) змушений був визнати, що "банди на території правобережної України мають характер місцевих організацій, які користуються підтримкою та співчуттям населення. Сила банд коливається від 100-250 бійців і має загальну чисельність близько 2500 бійців". У липні 1921 року в офіційній доповідній записці того ж Каменєва згадується 18 повстанських загонів лише в Донбасі, які об'єднували близько 1500 кіннотників та мали 19 кулеметів.
На момент цих подій повітові надзвичайні комісії (далі - ЧК) в Україні були ліквідовані через відсутність відповідної кількості працівників. Їхнє місце зайняли так звані політбюро, які входили на автономних правах до міліції. Повітові ЧК були збережені тільки в небагатьох особливо важливих центрах Донбасу, наприклад, у Маріуполі. Керівництво таких комісій було завжди відоме працівникам, яких скеровували з досить високих посад в апараті "губчека". Про це красномовно свідчать шифровки, які органи ВЧК надавали своїм низовим каральним структурам: "Як встановлено, контрреволюційні організації та угруповання добре обізнані про те, що ВЧК даного часу вимушене на, так би мовити, деяку пасивність. Про те, що таке становище тимчасове, знає кожен з нас... Переконані, що ілюзії наших ворогів, які припускають думку про капітуляцію радянської влади, швидко розвіються, а веселі усмішки на їхніх обличчях зміняться на гримасу жаху і дикого тваринного страху перед лицем всеперемагаючої стратегії комунізму".
Не розраховуючи на місцеві кадри, з Росії, для безпосереднього керівництва оперативною діяльністю органів держполітуправління у Правобережній Україні був призначений російський більшовик В. Євдокимов. Сотні чекістів із різних губерній Росії були відряджені в Україну. Серед них – відповідальний працівник Брянської ЧК Д. Мєдвєдєв, який був призначений головою Старобєльскої ЧК.
Разом з посиленням каральної системи та безжального терору , V Всеукраїнський з'їзд проголосив амністію всім "бандитам", які бажають припинити боротьбу. Амністія діяла до 15 червня, а потім її дію продовжили ще на місяць. Згідно з офіційними даними, амністією скористалося приблизно 10000 повстанців, що свідчить про масштаб повстанського руху на Правобережній Україні. З-поміж тих, хто зголосився скласти зброю, були керівники штабу Махно-Звєрєв, Полєно, Вдовіченко. Проти останнього чекісти використали брудний та відверто провакативний метод. Важко пораненого, його скерував Махно на лікування до Новоспасовки. Там, у непритомному стані Вдовіченка захопили в полон. Піддавши страшним тортурам та моральному тиску, чекісти примусили його підписати заяву про перехід до більшовиків та звернення до повстанців щодо припинення збройної боротьби.
Подібні методи нащадки чекістів використовуватимуть у боротьбі проти повстанців на Західній Україні у 40-50-х роках.
Частина повстанців під загрозою розстрілу перейшли на сторону влади. ЧК тоді вирішило використати їх, аби деморалізувати повстанців із середини: одних відправили до повстанців, інших – розстріляли їхні ж колишні бойові побратими. Ця поразкова пропаганда поєднувалась з жорстокими репресіями проти поранених повстанців та їхніх родин. У випадку, коли знаходили пораненого повстанця, карали не тільки його, а й родину, в якій він переховувався.
Провокації, терор та розстріли заручників стали нормою роботи чекістів. Основним моментом у боротьбі проти повстанців було просунення чекістів та завербованих колишніх повстанців до діючих загонів з метою ліквідації керівництва та морального занепаду усередені загону.
У липні 1921 року Мєдвєдєв, який вже тоді був начальником Старобєльської ЧК, отримав інформацію про наявність у районі великого повстанського загону у кількасот шабель. Загін вів себе доволі пасивно, діяв, здебільшого, з метою захопленя провізії. Це свідчило про те, що загін не мав міцного керівництва. Мєдвєдєв, уникаючи прямого зіткнення із загоном, вирішив деморалізувати загін зсередини шляхом просунення туди завербованої ним людини, колишнього штабс-капітана царської армії на псевдо Басня. Спираючись на колишніх пере вербованих повстанців, які діяли у загоні, чекістам за чотири доби вдалось ліквідувати керівників загону, а самих повстанців, кількістю 350 шабель, переконати в необхідності добровільно перейти до Совєтів.
Приблизно за такою ж схемою чекісти ліквідували загін Огнєва. Цей загін мав характерну деталь: після кожної операції його учасники розходились по домівках та лісах, очікуючи наказів командира. Цим і скористався Мєдвєдєв. Загін, у складі близько сотні багнетів, застали зненацька біля хутора Сємікозова у момент їхнього збору. Місце і дату Мєдвєдєв знав заздалегідь, позаяк за допомогою колишніх перевербованих повстанців сам їх і вказав.
Але найбільш характерною та показовою операцією чекістів, з використанням псевдоповстанських загонів, стала операція з ліквідації повстанського командира Івана Блохи, загін якого базувався у селі Бараніковка Біловодського району. Невелике формування чисельністю близько 50 шабель відрізнялось високою активністю та провело менш ніж за місяць десяток успішних операцій. Про перебіг подій під час проведення чекістсько-військової операції збереглись мемуарні свідчення учасника тих подій, командира 14-го стрілецького полку 2-ї Донської дивізії.
22 червня 1921 року чекісти захопили у полон одного повстанця із загону Блохи. Під час допиту повстанець розповів, що штаб загону разом з командиром Іваном Блохою переховується в очереті біля села Бараніковка.
Та, не знаючи місцевості і проходів, військові самостійно не наважились на проведення операції з ліквідації повстанського штабу. У цей час на допомогу військовим прибув окремий загін ВЧК зі Старобєльська. З огляду на те, що загін ВЧК не був відомий мешканцям села Бараніковка, які підтримували та співчували повстанцям, вирішили видати чекістів за повстанський загін, поширивши з-поміж мешканців села інформацію щодо роззброєння та захоплення у полон частини ЧА новоприбулим псевдоповстанським загоном, чекісти вирішили таким чином витягнути з очерету повстанців.
"24-25 червня загін ВЧК, видавши себе за бандитів, з'явився у селі Бараніковка та після короткого бою заарештував на очах у місцевого населення загін контррозвідників мого полку, чим викликав велику радість місцевого населення. Відразу ж командиру загону псевдобандитів на контррозвідників пішли скарги місцевого населення. В одного селянина взяли бика, в іншого – коней, у третього – барана та корову. Скаржились на те, що комуністи їх зовсім пограбували відібравши останній хліб. Вони стали бити заарештованих, плювати їм в обличчя, кидати каміння, вигукуючи "Вот вам, сволочи-комунисты разверстка", – писав у своїй доповідній командир ЧА. Яскрава картина "народної любові"" до червоних визволителів та їхня поведінка стосовно місцевого населення.
Після суду мешканців села над полоненими червоноармійцями старший загону ВЧК, який видавав себе та своїх людей за повстанців, роздягнув червоноармійців, провів їх селом, аби мешканці переконались, що діють справжні повстанці і закрили їх у хліву, випустивши заарештованого полоненого повстанця. Запевнивши його, що в селі діє невідомий йому повстанський відділ, чекісти дали повстанцеві команду привести до них на перемовини щодо спільних дій отамана Блоху разом із повстанським штабом.
Переконаний в "істинності" повстанців, Іван Блоха разом зі своїми 20 оплічниками прийшов у приміщення виконкому, де знаходився штаб ВЧК, і відрекомендувався місцевим командиром повстанських військ. Ввечері того ж дня мав відбутися суд над полоненими червоноармійцями. В той час, коли для штабу Блохи подали коней для того, щоб їхати на псевдосуд, Івана Блоху вбив командир загону ВЧК, а псевдоповстанці розправились з керівниками повстанського штабу. Двом повстанцям вдалось утекти. Все це побачили мешканці села, які зрозуміли свою помилку, але вдіяти вже нічого не могли.
"Після ліквідації штабу Блохи контррозвідники мого полку були звільнені з-під варти, після чого разом з загоном ВЧК були розстріляні кілька десятків мешканців села, які проявили себе як люди, які співчувають повстанцям. 26 червня контррозвідники повернулися до свого полку. Начальник загону ВЧК вручив подяку мені, товаришу Баклушинському та всім червоноармійцям, які брали участь у проведенні операції", – зазначив у своїй доповідній командир полку.
Методи, які застосовували чекісти у боротьбі проти повстанців на Луганщині у 20-х роках, вони перенесли і в Карпатські гори, використовуючи вже в боротьбі з загонами УПА у 40-50-х роках.
28 листопада 1921 року колегія Донгубчека нагородила голову Старобєльского ЧК Мєдвєдєва золотим годинником "за умелую и усиленную борьбу с бандитизмом в Старобельском уезде". Це була перша нагорода на довгому кривавому чекістському шляху Д. Мєдвєдєва. Через 20 років Мєдвєдєв у лісах Рівненщини знову використовував той досвід провакацій та створення псевдозагонів, який він здобув на Луганщині, але вже у боротьбі з загонами УПА.
Могила отамана Блохи, незважаючи на 80-річне комуністичне панування, доглядається мешканцями села Бараніковка. Людська пам'ять міцно закарбувала імена своїх героїв.

Петро Григоренко. Приховування історичної правди — злочин перед народом!

Лист генерала Петра Григоренка до редакції журналу "Вопросы истории КПСС", очевидно, не був надрукований. Його копії поширювалися по СССР і були передані на Захід. Наведена публікація з часопису "Новий журнал". Лист став реакцією генерала на книгу Олександра Некрича "1941. 22 июня"



Сокрытие исторической правды - преступление перед народом! 
(Письмо в редакцию журнала "Вопросы истории КПСС")

     Уважаемый товарищ редактор!
     В  No 9 вашего журнала за 1967 год опубликована статья "В идейном плену у фальсификатора истории". Поскольку она целиком обрушивается на книгу А. М. Некрича "1941. 22 июня", я хочу начать с нескольких справок об этой книге, и о том, как она была у нас встречена и оценена.
     В свет она вышла  в  1965  году - два года назад!  - пятидесятитысячным тиражем,  который  в первые  же дни не смог удовлетворить спрос.  Достать ее сегодня, не  то, что в собственность, а хотя  бы для прочтения  - это  целое событие. На книгу немедленно откликнулась и пресса и научная общественность.
     В  январе  1966 года  журнал  "Новый  мир"  опубликовал о ней, в  своем "Книжном  обозрении",  короткую,  но  весьма  содержательную  статью  доктора исторических  наук Г.  Федорова "Мера  ответственности". Автор  этой статьи, оставаясь вполне объективным, вскрывает основное  содержание  книги и весьма убедительно дает  положительную  оценку ее  политической значимости, научного уровня  и литературных качеств.

"Для мене Сталін — батько": у Кирила забули про найкривавішу державу в історії

Gazeta.ua
Олександр Палій
"Катастрофою історичної Росії" назвав розпад Радянського Союзу московський патріарх Кирило. Невже патріарх забув, що це була найкривавіша держава в історії людства, що вбила тисячі священиків, мільйони мирян, зруйнувала тисячі церков і звела безбожництво в культ?
Тим часом настоятель севастопольського храму Святителя Филипа Української православної церкви Московського патріархату протоієрей В'ячеслав Костенко нещодавно заявив, що паства повинна шанувати генералісімуса Йосипа Сталіна. Бо той "з відзнакою закінчив духовне училище і навчався в семінарії, так що мав правильне поняття про духовність".

Де наші кістки - там і Україна. Враження учасника Соловецької прощі

Історична правда
Місцеве населення байдуже спостерігало переважно нетверезими очима за поминальними заходами приїжджих "з материка" активістів "Меморіалу". 
З 2-го по 11 серпня 2011 року тривала поїздка до Республіки Карелії та на Соловецькі острови (Архангельська область Російської Федерації) української делегації, яка взяла участь у міжнародних Днях пам'яті жертв Великого Терору 1937-1938 рр. 
Щорічні Соловецькі прощі до далекої північної Карелії розпочалися 1997-го року - відтоді, як ентузіаст-дослідник Юрій Дмитрієв віднайшов поблизу Мєдвєж'єгорська старанно приховане від чесних людей місце страти комуно-фашистським режимом СССР т.зв. "соловецького етапу". 
Натхненником та координатором більшості соловецьких експедицій був колишній політв'язень Василь Овсієнко, але кілька останніх років керівником серпневої поїздки до північних меморіалів є голова Київського товариства політв`язнів та жертв репресій Григорій Куценко, один з останніх політв`язнів СРСР. 
До формування складу учасників Соловецької Прощі залучено також товариство "Меморіал" імені Василя Стуса, "Просвіту", колишніх політв'язнів та їхніх родичів, всього цього року відбули прощу 24 особи. 
З підбадьорливими побажаннями Владики Володимира (УАПЦ) від Покровської церкви на столичному Подолі, де учасники делегації помолилися перед початком подорожі, маршрут поїздки автобусом проліг через територію Білорусі, далі в напрямку Санкт-Петербурга. Відтак - Петрозаводськ, Мєдвєж'єгорськ, Кемь. 
Перша зупинка українських прочан - Левашовська Пустош поблизу Петербурга: там , як і в Биківні під Києвом, у роки репресій було віддано землі тіла закатованих на смерть, серед яких значна частка українців. 
У карельській столиці Петрозаводську 4-го серпня гостей у вишиванках українською піснею "Ой, зелене жито" дружно зустріли земляки з Товариства української культури "Калина", яке багато років поспіль очолює ентузіаст-патріот Лариса Скрипникова. Учасники прощі привезли для діаспори подарунки з України - книжки, сувеніри. 
Керівник соловецької експедиції Григорій Куценко вручив подяки та цінні подарунки керівникам товариства, а також невтомному дослідникові злочинів комуно-фашизму Юрію Дмитрієву. Гарно посиділи і гарно поспівали... 
Саме активісти "Калини" 2004 року за підтримки світового українства встановили в урочищі Сандармох (Мєдвєж'єгорський район) величний гранітний триметровий козацький хрест. 
Отже, Сандармох... Слово, яке вже означає не тільки назву урочища, а стало поряд із київською Биківнею чи івано-франківським Дем`яновим Лазом страхітливим обвинувачуванням біснуватого Сталіна, на виконання указу якого було знищено 1111 в`язнів "Соловецкой Тюрьмы Особого Назначения" (СТОН). 
У розстрільному етапі були представники української інтелектуальної еліти - митці, вчені. Згадаймо лише кілька імен: Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, Степан Рудницький... 

Там розстріляно і відомих державних діячів - Михайла Полоза, Миколу Любинського, священиків, службовців, робітників та селян, звинувачених у так званих контрреволюційних злочинах. 
У поминальній панахиді біля козацького хреста, покладанні вінків і квітів у Сандармосі 5-го серпня взяли участь генеральний консул України у Санкт-Петербурзі Наталія Прокопович, давні друзі українців - пошуковець Юрій Дмитрієв, заступники голови правління "Калини" Андрій Литвин і Олег Мисилюк з Петрозаводська, директор Мєдвєж'єгорського музею Сергій Колтирін та інші. 
Члени делегації заїхали до селища Повенець, де оглянули нікому не потрібні зараз споруди Біломорканалу, будівництво якого забрало життя майже 100 тисяч українців. 
Учасники соловецької прощі взяли участь у всіх без винятку заходах і молебнях на біломорських островах Соловецького Архіпелагу Особливого Призначення, до яких уночі 6 серпня дісталися з Кемі катером "Адмірал Шабалін". 
7-го і 8-го серпня поминальні заходи традиційно було проведено в селищі Соловецькому й у північній частині найбільшого острова архіпелагу - на Секирній горі. Там у церкві Вознесіння в табірні часи містився чоловічий штрафний ізолятор (зазвичай в'язнів там же і розстрілювали). Біля розстрільних ям з останками страчених на південному схилі гори та пам`ятного Хреста ми запалили свічки... 
Екскурсію супроводжувала заст. директора Соловецького музею-заповідника Ольга Бочкарьова, яка на Секирній горі цікаво й зі знанням справи відповідала на всі наші запитання. 
У меморіальних заходах акції "Свіча пам`яті" та панахиді біля Соловецького каменя й Поклінного Хреста, що на колишньому тюремному цвинтарі, взяли участь представники державних структур, громадських організацій, священнослужителі з різних країн. 
Натомість місцеве населення байдуже спостерігало переважно нетверезими очима за поминальними заходами приїжджих "з материка" активістів "Меморіалу". Біля Поклонного Хреста за потужного представництва поляків та росіян польського походження урочисто було відкрито та освячено священиком Костелу пам`ятний камінь замордованим полякам, в`язням соловецьких таборів. 
Слід відмітити, що наступного року на цьому місці заплановано встановлення та урочисте відкриття нашого, українського пам`ятного каменя. 
Керівник "Молодої Просвіти", кобзар Віталій Мороз виконав біля Поминального Хреста відповідні українські пісні (з-поміж них «Чуєш, брате мій...» - пісню, яку співали соловецькі в'язні, коли хтось із земляків-українців помирав у неволі). Разом із молодим прочанином, депутатом Чернівецької обласної ради Назаром Горуком п.Віталій пов'язав на хрест вишитий рушник - пам'ять про співвітчизників, що прийняли на каторзі мученицьку смерть. 
Священик отець Димитрій (УАПЦ) відслужив литію. Представники української делегації поклали траурний вінок і за традицією пригостили всіх присутніх на поминальній акції короваєм, який привезли з Києва. 
Відвідування Соловецького монастиря-кремля - теж обов'язковий пункт програми перебування на Соловецькому архіпелазі. У монастирі-в`язниці за часів навіженої імператриці Катерини II тримали чверть віку в тюрмі останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Це страхітливе випробування обдурений росіянами гетьман витримав і пішов у вічність 112-літнім. На острові його й поховано. 
До надгробного каменя та пам'ятника Отаманові активістка "Меморіалу" з м. Васильків Любов Соцька привезла за три тисячі кілометрів у холодну і нещасливу для українців Карелію чорнобривці, кетяг калини та жменю української рідної землі. За традицією всі учасники експедиції неодмінно відвідали тюремну камеру останнього запорізького гетьмана Петра Калнишевського. 
Запам`яталася також презентація моторошної експозиції про Соловецькі табори та в`язницю, що відкрилася того дня у історичному бараці УСЛОН, яку врочисто відкрила і провела для української делегації першу екскурсію віддана музейній справі соловчанка Ольга Бочкарьова. 
І ось надійшла пора повертатися. Дорогою додому відвідали Псковський Кремль, заснований нашою Княгинею Ольгою. 
Насамкінець суб`єктивні акценти, від мене, Руслана Коцаби, кількаразового активного учасника Соловецьких експедицій (2005, 2008, 2011), заступника Івано-Франківського обласного "Меморіалу" ім. В.Стуса, чия бабуся Кобилянська Марія Петрівна заключних шість років життя віддала холодній і далекій Карелії: 
- неприємно вразила відмова спеціалізованої державної науково-дослідницької установи, Українського інституту національної пам`яті (УІНП) організовувати цього року Соловецьку експедицію. Можна якось збагнути небажання приймати участь у організації експедиції чи хоча б делегування до її складу істориків-науковців УІНП через комуністичну заанґажованість теперішнього директора інституту Валерія Солдатенка, але ж виникає слушне питання: для яких цілей надалі фінансувати з державної кишені цей спеціалізований науково-дослідницький заклад? 
- куратор від Міністерства культури України, завше привітна та ерудована Наталія Беркова, якимсь дивом, на інтуїтивному рівні, згладила це самоусунення УІНП та відсутність у складі експедиції науковців, які б спеціалізувалися на тематиці злочинів комунізму, але, погодьтеся, важко фінансові та представницькі функції поєднувати ще й з організаційними. Невже владоможці не вважають цей проект пріоритетним? 
- зважаючи на сучасне піар-правило "Якщо подія не висвітлена у ЗМІ - значить вона не відбулася", турбує відсутність у складі експедиції журналістських груп державних телекомпаній чи навіть комерційних, які гордо іменують себе проукраїнськими. Погодьтеся, тематичні телепрограми і телесюжети про цьогорічну Соловецьку прощу не зашкодили б поінформованості пересічного українця про часи Великого Терору у совіцькій імперії. 
- на мою думку, вже з наступного року слід відходити від авто-варіанту поїздки, коли день і ніч перебуваєш на незручному автобусному сидінні. Погодьтесь, що три тисячі кілометрів у один бік важко витримати навіть молодим, а що вже казати про літніх учасників, родичів невинно убієнних політв`язнів-українців. Краще би поїздом чи навіть літаком - адже у цьому випадку функції соловецької делегації збігаються із державно-представницькими,- хіба ні? 
- якщо куратором цього проекту і надалі залишається Міністерство культури, то було би добре кілька місць у складі експедиції зарезервувати для ймовірних переможців наукових студентських конференцій чи навіть шкільних олімпіад і конкурсів на тему історичних кривд українцям у ХХ сторіччі. Присутність відібраних комісійно кількох молодих людей "в темі" тільки підсилить, на мою думку, інституціоналізацію та подальші перспективи щорічної Соловецької прощі. 
- ще хочу відмітити небажання держави Росія (як тележурналіст це відчув особисто!) акцентуватися на подіях сталінського терору. Насторожує, що за тиждень перебування на різноманітних поминальних заходах та реквіємах чи мітингах, сталі і звичні в Україні та для українців слова-обвинувачення "Сталін", "СРСР", "НКВД", "МГБ", "КГБ" чи "комуно-фашизм" не прозвучали жодного разу з уст російських священиків чи місцевого політикуму. Але ж Україна - не Росія, хіба не так? 
Наостанок хочу відмітити безмежне терпіння, доброзичливість, взаємоповагу та взаємодопомогу всіх без винятку учасників цьогорічної Соловецької прощі. Велике вам усім Дякую за вашу жертовність! 
Автор - блогер, учасник Соловецьких експедицій 2005-го, 2008-го і 2011-го рр.., перший заступник Івано-Франківського обласного "Меморіалу" ім. Василя Стуса, спеціальний кореспондент телеканалу ZIK 

П.С. З деякими висновками нашого Соловецького братчика не можу погодитись (наприклад, щодо використання автобуса: вважаю власний транспорт однією з переваг експедиції на Соловки). Цікаво було б знати, що дирекція музею робить з індивідуальними пам'ятниками, проти появи яких вона так протестувала. Також здивувало піар-правило: якщо автор замітки - тележурналіст, то саме від нього залежало, чи відбулась подія, чи ні.

Веб-архів відеоматералів «Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України 1988-1991»

Країни Західної Європи та США не були готові до падіння комунізму чи розпаду СРСР. Міжнародний консенсус на постання України як незалежної держави постав досить пізно – аж після провалу ГКЧП. І якби Україна не скористалася з цього шансу, не відомо, чи була б вона зараз незалежною.

Таку думку висловив історик Ярослав Грицак 21 червня в Києві, де Український католицький університет презентував веб-архів відеоматералів «Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України 1988-1991». Це 72 інтерв’ю з політичними лідерами, дисидентами, дипломатами, журналістами, релігійними діячами, підприємцями, вченими, військовими – учасниками або свідками постання незалежної України в 1988-1992 роках, повідомила прес-служба УКУ.

Книга Габі Кьоп українською

Видавництво «Зелений пес» надрукувало книгу німкені Габі Кьопп «Навіщо я народилась дівчинкою?» про сексуальні злочини Червоної армії. З німецької книгу переклала Юлія Горбач.
До речі, я вже її прочитала. Так що як комусь треба — стукайте.

Без суду і слідства

Олександр ПОДРАБІНЕК. 4 квітня 2010 року, grani.ru

Пропозицію Володимира Буковського судити Михайла Горбачова за злочини радянського режиму було зустрінуто з майже загальним осудом. Я не маю на увазі доісторичних комуністів і печерних патріотів, що ненавидять Горбачова за те, що йому не вдалося зберегти СРСР. Я не маю на увазі чинуш і кремлівських дармоїдів, на яких наводить жах одна думка про можливість подібного прецеденту. Я кажу про найбільш інтелектуальну та сумлінну частину нашого суспільства; про тих, на чию підтримку міг би розраховувати Буковський у стараннях очистити нашу історію від міфів і брехні.

Горбачова під суд?

Фрагменти дискусії російських публіцистів та дисидентів щодо постаті першого і останнього президента СРСР
Володимир БУКОВСЬКИЙ. 2 квітня 2011, snob.ru

Полеміка розгорілася після того, як один із засновників дисидентського руху в СРСР, письменник, політичний та громадський дія, науковець Володимир Буковський опублікував на сайті snob.ru блог, назва якого — «Горбачова під суд» — говорить сама за себе. Серед усіх його колег жорстку позицію та аргументи дисидента підтримав тільки Олександр Подрабінек (на сайті grani.ru) — так само дисидент, правозахисник і публіцист. Реакція ж більшості ліберального російського середовища виявилася негативною, а подекуди навіть істеричною. Багато кому «радикальна правдолюбність» Володимира Буковського здається перебором, піаром або ознакою поганого смаку.

Євген Жеребецький. Кінець Імперії

Стаття була написана для журналу "Ї" (ч. 31, 2004), але основні постулати не втратили актуальності. — Triphilon.

(Спроба практичного застосування теорії геополітичної динаміки Рендала Коллінза)

Матеріал, представлений у цій статті, не претендує на оригінальність. Метод, на підставі якого проводиться аналіз сучасного стану Російської Федерації та її геополітичних перспектив, був сформульований понад 20 років тому і верифікований у 1991 році. Нам довелося лише взяти статистичні довідники і переписати цифри. Зрештою, ця стаття не претендує на сенсаційність. Оскільки факти, викладені тут, і можливі варіанти розвитку подій давно відомі вузькому колу фахівців. Наша ціль – оприлюднити цю інформацію і зробити її доступною. Для того, щоб „народ почав мислити геополітично. А політики – геополітично діяти” [1].

Для тих, хто ще не дивився: Рівень секретності

18 історій, які сталися на території України під час другої світової війни і проходили в радянських відомствах під грифом "цілком таємно". 18 страшних фактів, що мають документальне підтвердження та свідчення очевидців. Абсолютно різні, але об'єднані одним: це події, які допомагають зрозуміти - якою ж війна була насправді: більш трагічною і менш романтичною, що нам говорили підручники. Спроба не тільки розповісти історії, але показати обсяг існуючої неправди. Не було "віроломного нападу німців на мирний СРСР". Фашисти напали на готову до війни країну, але з-за очевидних промахів, злочинних помилок командування, нелогічних рішень і військових прорахунків, люди гинули в безпрограшних на перший погляд ситуаціях.

Зґвалтована Перемога

Силою зламайте расову зарозумілість німецьких жінок, візьміть їх як заслужений трофей!

Ілля Еренбург, радянський письменник-пропагандист

15-річна німкеня Габі Кепп у 1945 році була неодноразово зґвалтована п’яними радянськими солдатами – точно так, як і два мільйони її землячок. Але вона – єдина з двох мільйонів, що під власним іменем написала про це правдиві спогади. 

Складно уявити, щоб жінка наважилася на такий вчинок – зазвичай про приниження воліють не згадувати, а тим більше не розповідати. Сама Габі, до речі, зізнається: „Коли на Пасху 1946 року зустрілась у Гамбурзі з рідними, вони не дозволили розповісти про все, що зі мною трапилося”. Наслідками систематичного сексуального насильства в підлітковому віці стали психологічні та фізіологічні розлади, у результаті яких фрау Кепп так і не вийшла заміж, не відчула радощів кохання та материнства.

Імперія проти утопії

Михайло Дубинянський

Первое мая позади, близится девятое мая.

Впрочем, красные дни календаря неравноценны: если 9 мая остается для постсоветских обывателей великим праздником, то 1 мая воспринимается как обычный выходной и не вызывает особых эмоций. День международной солидарности трудящихся полностью заслонен Днем победы. Пожалуй, это и есть summa summarum всей советской истории.

Долгое время именно 1 мая было главным праздником рабоче-крестьянского государства. Первомай олицетворял утопические надежды, связанные со Страной Советов: безоблачное коммунистическое будущее, интернациональное братство трудящихся, гармоничное общество без эксплуатации человека человеком, без горя и слез. Дабы поддерживать этот светлый образ, информация о происходящем в СССР тщательно фильтровалась. В дивном новом мире не могло быть массового голода, концлагерей или депортации целых народов.

Soviet story: для тих, хто не дивився

Документальний фільм "Радянська історія" латвійського режисера Едвінса Шноре вийшов на екрани у 2008 році. Фільм порівнює засоби терору, які були притаманні соціалістичному режиму Німеччини і Радянського Союзу, співпрацю СС з НКВД, Гестапо з КГБ, привертає увагу до ставлення сучасної Росії до Українського Голодомору, Голокосту євреїв, Катинської трагедії. Фільм вийшов за фіннсової підтримки фракції Європарламенту "Союз європейських націй" і показаний в Європарламенті і країнах Балтії. Заборонений до показу на території Росії.
Нещодавно (21 квітня 2011 р.) показаний каналом "1+1".
Оригінальна назва: The Soviet Story 
Жанр: документальний, історичний
Походження: Латвия, Sia Labvakar 
Рік: 2008
Режисер: Edvins Snore 
У ролях: Норман Дейвіс, Михайло Горбачов, Віктор Суворов, Володимир Буковський, Володимир Сергійчук, Войцех Рожковський та інші 
На 1+1 онлайн. Можна стягнути для перегляду тут або тут.

Документ Дем’янюка - радянська фальшивка?

Наталка Хижняк
Бі-Бі-Сі, Вашингтон

Процес на Іваном-Джоном Дем’янюком, що вже добігає кінця у Німеччині, знову опинився у центрі уваги після оприлюднення у США звіту ФБР 25-річної давнини, у якому ставиться під сумнів автентичність посвідчення охоронця концтабору на ім’я Дем’янюка, яке є головним речовим доказом сторони обвинувачення.


Переклеєне фото

У вівторок 12 квітня “Асошіейтед Прес” презентувала розсекречений документ Клівлендського відділення ФБР. У цьому документі мовиться, що нацистське посвідчення Івана Дем’янюка з його фотографією, найімовірніше, є підробкою.