Показ дописів із міткою Ізраїль. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Ізраїль. Показати всі дописи

неділя, 29 серпня 2010 р.

Державна мова Ізраїлю

Іван Мельник

Приблизно 65% населення Ізраїлю вважають іврит своєю рідною мовою – це дуже непоганий показник для країни, де 25% громадян – араби. І мало хто знає, що якихось сто років тому івритом НЕ РОЗМОВЛЯЛА ЖОДНА ЛЮДИНА У СВІТІ.

"Ієгуді, дабер іврит!

Відродження івриту в якості національної мови євреїв – лінгвістичний, соціальний та політичний феномен, який не має аналогу в світі.

пʼятниця, 30 жовтня 2009 р.

Як вони боролися за свою країну та мову...

Ігор ЛОСЄВ

За всіх справедливих нарікань на сучасну українську дійсність, на неефективну владу, на бездарність і безсовісність політиків, у самому виникненні української держави наприкінці ХХ століття є щось феноменальне, щось близьке диву. Народ, приречений політикою, історією та недобрими сусідами на історичне небуття, раптом повстав із попелу, продемонстрував разючу єдність на референдумі 1 грудня 1991 року і почав, хоч і з величезними труднощами, будувати свою державну «хатину», де «своя і правда, і сила, і воля». Мова, якій готували долю мови полабських слов’ян або прусів, які зникли, дуже повільно, дуже непослідовно, але виходить з глухого кута, поступово, хоч і з великим «скрипом», стає дійсно державною, що й викликає істеричну реакцію прихильників «єдиної та неподільної» у формі криків про «насильну українізацію». Адже багато хто в Україні, але особливо за її межами, дуже скептично дивилися на можливість відродження національної державності. Багато кому це здавалося чимось фантастичним, чимось з царства мріянь, чимось абсолютно неможливим. Пам’ятаю, як після 90% голосів за незалежність України в грудні 1991 року московська преса майже місяць ніяк не коментувала цю подію, не знала, як коментувати, була шокована і перебувала у ступорі. Адже їм здавалося, що українське питання раз і назавжди отримало своє «остаточне вирішення». Та й зовсім «немає, не було й бути не може такого питання». Але виявилося, що є не лише питання, але й велика нація, яка заявила про себе urbi et orbi, «місту і світу», і яка претендує на своє законне місце в сім’ї народів. Сьогодні українцям доводиться стикатися з безліччю труднощів державотворення. У їхньому подоланні не гріх скористатися досвідом інших націй, що пройшли через схожі історичні випробування.

четвер, 15 жовтня 2009 р.

Дивна справа Дем’янюка

Обговорення теми винних і жертв Другої світової війни триває десятиліттями. Насправді трагедія в тому, що межу між цими категоріями провести вкрай складно. Україна, як і інші країни, теж має непростий і досі болісний слід від тієї війни. Проте міра патріотизму українців якраз і полягає в тому, щоб не лише бачити свої плюси, пишатися здобутками нації, а й гостро відчувати свою провину. Ми знаємо своїх героїв, шануємо їх, але разом із тим визнаємо, що й серед українців були та й, на жаль, є люди, чиї вчинки — сором на сумлінні всієї нації.

Симон Візенталь, Іван Дем’янюк, німецьке правосуддя та вільна преса

Сергій Грабовський, для «Телекритики»
15-05-2009
Серед українців, поза сумнівом, були воєнні злочинці найвищих рангів. Скажімо, генерал армії Іван Черняхівський, командувач ІІІ Білоруським фронтом, під чиєю орудою розгорнулося масштабне знищення цивільного німецького населення Східної Прусії (втім, під розряд «німців» потрапляли й кашуби, й поляки, й навіть зацілілі євреї). Сотні тисяч замордованих дітей, жінок, стариків - «заслуга» цього полководця сталінської школи. Сьогодні про «зачистку» Східної Прусії, нарешті, пишуть і свідки подій (Леонід Рабичев, «Війна все спише»), і незалежні дослідники (Марк Солонін, «Весна перемоги. Забутий злочин Сталіна»). Проте що цікаво: офіційні органи влади Німеччини, включно із владою судовою, ці злочини просто ігнорують, не помічають (можливо, воліючи не псувати відносин із великою дружньою державою – самі знаєте якою, де товариша Сталіна наразі офіційно визнано «ефективним менеджером»?). І преса німецька щодо цього воліє не надто розводитися, і професійні історики у більшості своїй – також.