III. Глупий жєнщіна
Автобус Боржомі — Бакуріані виїхав з міста на гірську трасу і поволі почав долати підйом. Бакуріані розташоване на висоті 1700 метрів над рівнем моря, а Боржомі значно нижче, над каламутною і стрімкою Курою. Пасажирів в автобусі було мало: п'ять грузинів, які сиділи купкою і неголосно обговорювали по-грузинському якісь свої справи. Я сів біля задніх дверей, а ще хтось сидів біля передніх. Вже стемніло, і я налаштувався трохи подрімати під час цієї нудної, повільної їзди. Та щойно почав куняти, як автобус різко загальмував, задні дверцята розчинилися і всередину увійшов молодий грузин, який одною рукою закинув в автобус величезний мішок, принаймні вдвічі більший за свого власника. Я мало не впав. Оце так здоровань! Мішок вагою, мабуть, з центнер, туго чимось набитий, а він його одною рукою! Позаздриш! Цікаво, що там? І я вп'явся очима в той мішок, намагаючись зрозуміти, що у ньому. Зазирав з усіх боків. Грузин помітив це і витлумачив по-своєму. Поставивши мішок вертикально, він заходився його розв'язувати, а упоравшися з цим, засунув туди руку, щось розгріб і вийняв повну жменю... сушки. Приязно посміхнувшись, аж від його білих зубів в автобусі стало світліше, він простягнув до мене руку і сказав:
— Пригощайся!
Я подякував, підставив долоні і враз відчув запах чудових сушених яблук. Поклав до рота кілька дивовижно смачних шматочків, був дуже задоволений, і не тільки цими яблучками, а ще й таким несподіваним розв'язком задачі: щоб підняти мішок сушених фруктів, особливої сили не треба. А молодий грузин підтягнув мішок до своїх співвітчизників та почав частувати і їх. Грузини заворушилися, всім стало зразу весело і приємно, почувся сміх, гамір. Я, звичайно, покинув своє місце і приєднався до їх компанії.
Та раптом наш новий пасажир помітив на передньому сидінні ще одну особу. Це була молода жінка, білява і невисока, яка сиділа відвернувшися від усіх, вдивляючись у темряву за вікном. Володар мішка наблизився до неї, присів поруч на вільне місце і простягнув їй, як дамі, не одну, а зразу аж дві долоні, вщерть наповнені запашними сушеними яблучками. Жінка глянула, пхекнула і повернулась до вікна. Грузин розгубився. Він наблизив до неї долоні і сказав:
— Харош яблоко, вкусний яблоко.
Але жінка різко відштовхнула його руки, так що кілька шматочків сушки впало на підлогу, і сказала:
— Ні хачу, ані грязниє.
І тут я вперше побачив дуже ображеного грузина. Він скочив на рівні ноги, сповнений шляхетного гніву, очі його метали блискавиці. Сказав кілька слів грузинською мовою, змісту яких ані я, ані жінка не второпали, але в них було стільки презирства і обурення, що навіть вона добре збагнула їх загальний сенс і перелякано подивилася на грузина. Решта пасажирів, звичайно, зрозуміли все, що сказав ображений. Вони почали голосно обговорювати подію, про щось сперечатися. Нарешті дійшли згоди, і старший в компанії рішуче підійшов до кабіни водія. Сильно постукав у віконце, різко сказав грузинською одне слово, очевидно — "зупинись".
Бо водій негайно зупинив автобус, відсунув шкляні дверцятка, обмінявся зі старшим кількома фразами. Потім натиснув на кнопку. Передні двері з тріском розчинилися.
— Віхаді, — сказав старший на "общепонятном".
— Пачєму? — спитала дурна жінка.
— Пачіму? Я тібє скажу пачіму. Ти аскарбіла нас, грузін, наш народ. Тібє нєт мєста у нас.
Я підійшов до них ближче, глянув у розчинені двері, вискочив з автобуса. Величезні ялини, що росли біля краю дороги, простягали до нас освітлені фарами чорні віти, ще різкіше підкреслюючи темноту ночі. Водій вимкнув фари, і я побачив на небі яскраві зірки. Але місяця не було. Похолодало, температура, мабуть, вже перейшла через нуль. "Непогано заробила ця паскудниця, — подумав я, — і цілком заслужено. Але цікаво, як вона дійде до Бакуріані? Туди ще кілометрів з десять, не менше. Якби не була такою дурною, побігла б назад, вниз. Чи добіжить? Дорога вже слизька, нападається".
А грузини насідали. Вони оточили жінку і гнівно кричали одне лише слово:
— Віхаді!
Я зайшов до автобуса.
— Кацо, — сказав старшому, — ти харошій чілавєк, справідлівий чілавєк. Ета жєнщіна очінь глупая жєнщіна, ана проста дура. Ана ні умеіт вісті сібя среді харошіх людєй. Но ана жєнщіна. Можіт настаящій мужчіна вигнать жєнщіну, хотя би глупую жєнщіну, ночью на мороз? Ні можіт. Пускай ето дура, плохая жєнщіна. Но — жєнщіна. Нікакой мужчіна, асобінно грузін, нє вигоніт жєнщіну.
Грузин похмуро подивився на мене.
— Ето очінь глупий жєнщіна. Что дєлать? Она нас аскарбіла.
— І міня. Я жі кушал вкусний яблока... А что делать? Очінь просто. Не смотреть в єйо сторону, атвєрнуться. Ана для нас ні существуіт. Нам без нійо харашо? Будіт єщо лучше.
Я взяв свій рюкзак і витяг з нього дві пляшки "Тібаані".
— Сядім вмєстє і вип'єм за Грузію і за Україну. А ета русская жєнщіна пускай завідуєт. Ана нам нє нужна.
— Паєхалі! — закричав старший водію.
Дверцята ще раз грюкнули, вже закриваючись. Всі грузини скупчилися біля мого наплечника. Ми поклали його на мішок з яблуками, хтось дістав шклянку, здоровань двома ударами вибив корок, і розкішне "Тібаані" пішло по колу. Все було чудово, ми й не зчулися, як за цим застіллям доїхали до Бакуріані.
Коли я вийшов з автобуса, подумав, що плечі у мене ще довго болітимуть від дружніх, але сильних ударів моїх грузинських приятелів. Нам'явши мені на прощання ще й праву долоню, вони веселою юрбою подалися в бік села, а я пішов до готелю. Жінка-росіянка йшла туди ж попереду, стукаючи об хідник закаблуками. Мені неприємно було плентатися за нею, і я вирішив її обігнати. Коли зрівнявся з нею, вона зупинилася, повернулася в мій бік і злісно вигукнула:
— Ви, ви... как ви смєлі назвать мєня дурой?
Я глянув на її насичене ненавистю обличчя і зареготав на всю горлянку, задерши голову до яскравих південних зірок.
Жінка побігла.
"Боже, — простогнав я, — звідки беруться такі ідіотки?"
1997
Публікації:
Біобібліографічний збірник;
Роки й обличчя. — Луцьк: Вежа, 2005.
Публікації
