неділя, 5 листопада 2017 р.

Про “Чорну книгу комунізму”

Анатолій Свідзинський


Для успішного розвитку України конче необхідно, щоб наше суспільство якомога повніше позбавилося у своїй свідомості, практиці громадського та державного життя залишків комуністичної ідеології, комуністичного стилю мислення і поведінки. Як виявилося, ця справа не є легкою, що більше, ми бачимо виразні тенденції до сповзання в совєтське минуле, особливо на рівні державної бюрократії. В Росії, де ментальність населення включає культ твердої руки, формується особливо специфічний устрій, в якому, крім старого комуністичного духу, наявні елементи нацизму та імперської деспотії — суміш вкрай небезпечна як для цієї країни, так і для світу.

Тому глибокі наукові розробки, які виявляють не тільки економічну неспроможність комунізму, а також його злочинний характер, мають для нас величезну цінність.

Говорячи про комунізм, маю на увазі не абстрактну, умоглядну систему мрійників-утопістів, а систему реальну, таку, якою вона фактично склалася в різних країнах світу в ХХ столітті. Вона мала певні варіяції в залежності від специфічних місцевих умов, але була однаковою за своєю глибинною сутністю. Найголовнішою рисою реального комунізму був його антилюдський характер, через що він міг підтримуватися лише шляхом перманентного насильства, більш або менш інтенсивного терору проти всіх прошарків суспільства.

У “Чорній книзі комунізму”, фундаментальній праці колективу істориків, очолюваного Стефаном Куртуа, досліджується комунізм у планетарному вимірі, тобто не тільки його російська реалізація (большевизм), а також інші: азійські (Китай, Північна Корея, В’єтнам, Лаос, Камбоджа), так звані народно-демократичні режими Европи, африканські та латиноамериканські варіяції.

Як пише Куртуа, дослідження переконало, “що комуністична система була злочинною в усі часи свого існування”. Цей висновок не є просто емоційним, він заснований на глибоких філософських, юридичних, історичних критеріях, які автори прискіпливо вивчають і формулюють.

На перший погляд, цей висновок видається не новим. Ще 1944 року Фрідріх Гайєк у своїй книзі “Дорога до рабства” [Гайєк, 1944] показав, що комунізм — система, придумана штучно, вона не є такою, що виникла внаслідок стихійного процесу самоорганізації, і через це нежиттєздатна. В ній відсутні ефективні процеси інформаційного обміну, зокрема, механізм збору розсіяної інформації, вона нефункціональна і може триматися певний час лише за допомогою примусу. Комуністичний режим неодмінно виявляється тоталітарним режимом. Дорога до комунізму — це дорога до рабства.

В “Чорній книзі комунізму” наголос робиться не стільки на внутрішніх причинах недієздатности комуністичної системи, скільки на тому, як, в яких формах та розмірах комунізм здійснював насильство, які конкретно чинив злочини, аби примусити цілі народи брати участь у експерименті, наслідки якого не могли не виявитися катастрофічними.

Об’єктивне дослідження комунізму в реальному історичному процесі, як він склався у ХХ столітті, зіштовхнулося зі своєрідною трудністю. Справа в тому, що це бурхливе століття витворило два, хоч і певною мірою споріднених, але все ж таки багато в чому відмінних тоталітарних режими: нацизм і комунізм. Обидва вони заплямували себе небаченими злочинами, які органічно випливали з їхньої сутности.

Для людей, яким особисто довелося відчути на собі обидві репресивні системи, питання про те, яка з них гірша, навряд чи змістовне: “обидві гірші”, як висловився з іншого приводу Сталін. Однак завдяки примхам історії сталося так, що у Другій світовій війні, коли демократичний блок країн захищав свої життєві цінності, СССР, який у співробітництві з Німеччиною виступив організатором війни, раптово опинився, хоч і тимчасово, на боці демократичних країн, і це на тривалий час спричинилося до недооцінки глибоких злочинів, скоєних комунізмом. Причини цього найглибше і найповніше висвітлюються у “Чорній книзі комунізму”, частково і в деяких інших історичних творах.

Після Другої світової війни був організований міжнародний суд над головними воєнними злочинцями нацизму — Нюрнберзький процес. Нацизм був засуджений на міжнародному рівні. Однак на комуністичні злочини світ заплющив очі. Це й зумовило той факт, що історія Европи ХХ століття досі страждає від прикрих перекосів і неповноти. Як висловився сам Куртуа, “не можна вдовольнитися сліпою на одне око історією, яка іґнорує комуністичний бік проблеми”.

Заслуга колективу авторів, очолюваних Куртуа, полягає у тому, що він виявив послідовність мислення, непохитну вірність принципам моральности та права при аналізі комуністичних режимів. Справді, оскільки ці принципи були застосовані до нацистських злочинів, то вони не можуть не бути застосовані й до комуністичних злочинів, інакше руйнується саме поняття правосуддя.

Історик, який поділяє засадниче прагнення до об’єктивности своєї науки, гуманістичні ідеали демократичних суспільств, інакше і не може чинити. Але насправді, в реальному житті, так не склалося, і навіть у так званому вільному суспільстві авторам “Чорної книги комунізму” на порозі ХХІ століття знадобилася неабияка мужність, щоб послідовно дотримуватися зазначених принципів.

Наведімо заради ілюстрації сказаного лише один приклад з багатьох можливих. Розстріл у Катині 4,5 тисяч польських офіцерів, взятих у полон совєтами 1939 року, замовчувався не тільки керівництвом СССР. Це робили також демократичні “союзні держави” і, звичайно, також уряд комуністичної Польщі, хоч ніхто не мав сумнівів у тому, хто насправді вчинив цей злочин. Відповідальність СССР за цю акцію зрештою визнав Б.Єльцин — майже через пів століття після її здійснення. Див. докладніше нарис “Катинь” у книзі Н.Дейвіса “Европа. Історія” [Дейвіс, 2000].

Після виходу у світ “Чорної книги комунізму” (вперше вона видана у Парижі 1997 року) прокомуністично орієнтовані сили Заходу вчинили страшний галас у засобах масової інформації. Втім, як то часто буває, він призвів лише до популяризації книги та її комерційного успіху. “Чорна книга комунізму” була перекладена основними світовими мовами і перевидана у близько двадцяти країнах. В Росії вона була видана двічі за сприяння Союзу правих сил. Однак, здається, її вільне поширення в цій країні вже припинене.

В Україні, яка постраждала від большевизму більше, ніж будь-яка інша країна, книга довго не перекладалася і не видавалася, що є одним з сумних парадоксів нашого буття. Стаття про неї вийшла в журналі “Критика” ще 1998 року, але не мала належного розголосу. Все це дуже прикро, тим більше, що “Чорна книга комунізму” не оминає злочинів комуністичної системи проти українського народу. Наприклад, голодомор 1932—1933 рр. послідовно кваліфікується в ній як злочин, що має всі риси геноциду щодо українського народу. Загалом в цій книзі західна наука зробила значний крок вперед в об’єктивному потрактуванні української історії порівняно, наприклад, із вищезгаданою книгою Н.Дейвіса. Нині маємо вже український переклад “Чорної книги комунізму”, виконаний Яремою Кравцем.

Останки жертв Дрогобицької тюрми, розстріляних у червні 1941 року.
Розкопки 1990 року, фото з архіву товариства "Меморіал" ім. В. Стуса

При написанні книги автори зіткнулися з проблемою, яка на початку ХХ століття не була розв’язана, оскільки не виникала практично. Це проблема злочинів, скоєних державою. Щоб відчути тонкий момент, який тут виникає, зацитуємо міркування Куртуа з вступного розділу книги, написаного ним самим.
Злочини комунізму не дістали справедливої і належної оцінки як з погляду історії, так і з погляду моралі. Безперечно, пропонуємо тут одну із перших спроб підійти до комунізму, поставивши собі питання про цей злочинний вимір як питання водночас і центральне, і глобальне. Нам зауважать, що більшість з цих злочинів відповідала «законності», яку застосовували інституції, що належали місцевим режимам, визнаним у міжнародному масштабі, чиїх керівників з великою помпою приймали наші керівники. Але хіба не було так само з нацизмом? Злочини, про які ми розповідаємо у цій книзі, характеризуються не під кутом зору правомочности комуністичних режимів, але під кутом зору неписаного кодексу природних прав людства. 
Справді, труднощі, які виникають при розв’язанні окресленої проблеми, доволі поважні. Злочини супроводжують людство всю його відому історію. В чому ж тоді якісна різниця між злочинами тоталітарних режимів ХХ століття і тими, що їх знаємо з історії інших країн в різні часи? Якщо мати на думці комунізм, є всі підстави погодитися з думкою Куртуа про те, що злочинність визначає саму його сутність. Маємо такі арґументи.

1. Злочини були надзвичайно масштабними порівняно з тими, які відомі з історії. Ось приклад. Режим царату в Росії аж ніяк не відзначався гуманністю. Свобода особи, свобода народів були придушені, але порівняно з комуністичним режимом він все-таки видається аж надто ліберальним. Як згадується в “Чорній книзі комунізму”, за час від 1825 до 1917 рр. число смертних вироків в Росії досягло 6360, при цьому далеко не всі вони були виконані (виконано 3932 вироки). А лише за чотири місяці свого панування, тобто до березня 1918 року, большевики вбили більше людей, ніж царська влада за 92 роки!

2. Щоб бути знищеною, людині в СССР зовсім не обов’язково було чинити якийсь спротив режимові чи злочин: абсолютна більшість вбитих отримала свою фатальну кулю нізащо. Та й більшість вироків було винесено не в порядку судової процедури, а на основі рішень трійок або навіть окремих осіб, тобто внаслідок протиправних дій самого режиму.

3. Людина все життя знаходилася під загрозою смерти або засудження; навіть самі представники репресивного апарату не були застраховані від знищення (згадаймо Яґоду, Єжова, Берію та багатьох інших), високопоставлені комуністи — також (згадаймо майже поголовне знищення Сталіним так званої лєнінської гвардії). Перед смертю Сталін планував знищення найближчих до своєї особи “вождів”: Молотова, Ворошилова та деяких інших членів Президії КПСС. Зовсім непомітні в політичному відношенні люди могли бути знищені або репресовані в порядку виконання плану репресій, спущеного згори.

4. Після ліквідації “ворожих класів” чи станів (капіталісти, поміщики, священики, купці, царські військові, значна частина старої інтеліґенції, представники будь-яких інших політичних партій і т. д.) влада спрямувала терор проти тих, кого вона називала трудящими: робітників та селян. Зокрема, інтенсивна війна проти селян велася із застосуванням артилерії, танків, літаків, отруйних хемічних речовин.

5. Законодавство СССР передбачало колгоспне кріпацтво для селян, драконові закони для них, а також і для всіх інших, зокрема й робітників, з покаранням за найменші дрібниці. Це була війна правлячої кліки з усією рештою населення, а також всередині самої кліки.

6. Комуністичний режим в різні роки займався примусовим виселенням “соціяльно небезпечних елементів” у віддалені місця большевицької імперії. Зокрема, до Сибіру було переселено мільйони українців. Поголовної депортації за національною ознакою зазнали корейці, німці, чеченці та деякі інші кавказькі народи, а також калмики, кримські татари, караїми, кримчаки, греки, болгари, вірмени. Лише смерть Сталіна врятувала євреїв від вже запланованого виселення до Сибіру.
7. Примусова праця в концтаборах була спланована так, щоб спричинити смерть максимальній кількості ув’язнених, більшість з них не витримала призначеного їм строку ув’язнення через нелюдські умови утримання у тюрмах та концтаборах.

8. Найстрашнішою формою терору були голодомори, серед них — штучно організований голодомор 1932—1933 рр., який знищив близько 10 млн. українців.

Зазначені риси комуністичного терору в СССР, взяті у сукупності, творять ту нову якість, яка відрізняє комуністичні злочини від усіх відомих в історії. Нове слово в репресивній діяльності зміг сказати лише німецький нацизм. Автори “Чорної книги комунізму” пишуть, що “методи, які використовував Лєнін і систематизував Сталін та їхні послідовники, не лише нагадували нацистські методи, а й дуже часто їх випереджали”.

Що ж до інших комуністичних країн, то, переймаючи досвід СССР, вони спромоглися навіть на певні рекорди. Так, перше місце за абсолютною кількістю знищених людей належить комуністичному керівництву Китаю, а голод під час “великого стрибка” в цій країні за кількістю жертв перевершив усе, що було відомо в історії людства, навіть голод 1932—1933 рр. Втім, і населення Китаю було значно більше, аніж будь-якої іншої країни. Рекорд за відносною кількістю жертв був встановлений комуністами у Камбоджі.

Фактично розробка правових основ, необхідних для оцінки злочинів держави, була розпочата при підготовці Статуту Нюрнберзького трибуналу, де було визначено три основні типи злочинів: злочини проти миру, воєнні злочини та злочини проти людяности. На основі вироблених статутних положень та загальноприйнятих юридичних процедур судили нацистських злочинців.

Автори книги з’ясували, що при вивченні комуністичних режимів також виявляються всі три категорії злочинів.

Згідно із Статтею 6a згаданого Статуту, злочини проти миру полягають у “плануванні, підготовці, розв’язуванні та веденні аґресивної війни або війни з порушенням міжнародних договорів, угод та запевнень або участі у загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої із зазначених дій”. Як приклади такого типу злочинів автори називають таємне співробітництво Сталіна з Гітлером і угоди від 23 серпня та 28 вересня 1939 року та аґресивні дії, які були вчинені в порядку їх виконання.

Воєнні злочини (Стаття 6b) полягали у брутальному порушенні положень Гаазької конвенції, що захищає як цивільне населення, так і учасників бойових дій. Як приклад автори наводять розстріли військовополонених, грабунки і насильство над населенням країн, зайнятих совєтською армією, катування та вбивства учасників опору комуністичному режиму, зокрема, вояків УПА (українських партизан за термінологією авторів).

Злочини проти людяности (Стаття 6с) визначаються в Статуті як “вбивства, винищення, обернення в рабство, заслання та інші жорстокі заходи, спрямовані проти цивільного населення до чи під час війни, або переслідування за політичними, расовими чи релігійними мотивами з метою здійснення злочину або у зв’язку з будь-яким злочином…”

За всіма цими визначеннями злочини комунізму, як доводять автори, не поступаються злочинам нацистів, що більше — значно переважають їх кількісно.

Підбиваючи підсумки злочинів комунізму, автори наводять такий загальний перелік:
— розстріл десятків тисяч заручників або осіб, заарештованих без слідства, винищення сотень тисяч повсталих робітників і селян між 1918 і 1922 рр.;
— голод 1922 рр., який спричинив смерть 5 млн. осіб;
— ліквідація і депортація донських козаків 1920 р.;
— винищення десятків тисяч осіб у концтаборах між 1918 і 1930 рр.;
— ліквідація близько 690 тис. осіб під час «великої чистки» 1937—1938 рр.;
— депортація двох мільйонів куркулів (або приписуваних до них) у 1930—1932 рр.;
— знищення штучним голодом і відмовою у наданні допомоги 6 млн. українців у 1932—1933 рр.;
— депортація сотень тисяч поляків, українців, прибалтів, молдован, бессарабів у 1939—1941 рр., а далі у 1944—1945 рр.;
— депортація волзьких німців 1941 р.;
— депортація-вигнання кримських татар 1944 р.;
— депортація-вигнання чеченців 1944 р.;
— депортація-вигнання інгушів 1944 р.;
— депортація-ліквідація міського населення Камбоджі між 1975—1978 рр.;
— поступове винищення Китаєм тибетців, починаючи з 1950 р.
Можна було б безперестанку перераховувати злочини ленінізму і сталінізму, які часто майже ідентично повторювалися режимами Мао Дзедуна, Кім Ір Сена, Пол Пота. 
Слід також зауважити, що цифри, які наводять ці історики, як правило, занижені, навіть незважаючи на те, що автори не є тенденційними. Це пов’язане з тим, що історики ґрунтуються на документах, які засвідчують факти, проте не всі факти було задокументовано. Часом виконавці злочинів не залишали документів, прагнучи стерти пам’ять про свої злодіяння. Є багато свідчень, з яких випливає, що чимало смертей українців під час голодомору 1932—1933 рр. не було зареєстровано.

Кількість осіб, знищених комуністичним режимом, за обережною оцінкою, наведеною авторами, становить 95 мільйонів (за іншими даними — 110 млн., див. [Денисенко, 1999]).

Немає можливости переказувати далі зміст книги, яка в ориґіналі має 850 сторінок, ґрунтується на величезній кількості джерел, документів, фактів. Мусимо погодитися з автором передмови до російського видання “Чорної книги комунізму” Олександром Яковлєвим, який вважає, що комунізм є раковою хворобою людства. Це визначення не є простою метафорою, як можна подумати. Комунізм як соціяльна хвороба є точним аналогом ракового захворювання людського організму, оскільки сутність раку як хвороби пов’язана з виникненням злоякісних клітин, що виходять з-під контролю нормально налагодженої інформаційної системи організму і своїм нестримним розвитком виснажують його (у соціяльній реалізації — країну, людство), доводячи до загибелі.

Автори вважають юридичний осуд злочинів комунізму на міжнародному рівні нагальною потребою людства.

Існує дуже велика мемуарна та художня література, в якій викриваються злочини комуністичного режиму. В цій ділянці перед веде українська література, передусім тому, що Україна найбільше постраждала від комунізму, а її опір цій злочинній системі був найзапеклішим. Назву у цьому зв’язку шедеври Тодося Осьмачки, Уласа Самчука та Василя Барки. Іван Багряний дав перший систематичний та всебічний аналіз злочинів комуністичного режиму в романі “Сад Гетсиманський” (1950).

Велика кількість свідоцтв про злочини комунізму в Україні подана у книзі “Злочин” [Кардаш, 2003]. На мій погляд, серед багатьох книг, у яких викривається злочинність комуністичної репресивної системи, виділяється своєю силою книга Семена Підгайного [Підгайний, 2008], що в новітній публікації складається з двох творів: "Українська інтеліґенція на Соловках" та "Недостріляні". Читаючи його спогади, з дивовижною силою відчуваєш абсолютну божевільність зображуваної дійсности, повну її ірраціональність не лише в тюрмах, а й на всій території СССР. 

Вельми варта згадки книга депортованого на Сибір німецького священика Г. Фітткау [Фітткау, 2008].

Значний міжнародний резонанс викликала книга Олександра Солженіцина “Архипелаг ГУЛАГ”.


Посилання

  • Гайєк, 1944 — Hayek Fridrich. The Road to the Serfdom. ― London, 1944.
  • Дейвіс, 2000 — Дейвіс Норман. Европа. Історія. — К.: Основи, 2000.
  • Денисенко, 1999 — Денисенко Володимир. Комуністичні режими замордували 110 мільйонів людей // Історичний календар‘99. — К., 1998.
  • Кардаш, 2003 — Злочин / Упор. Петро Кардаш. — Мельбурн, 2003.
  • Підгайний, 2008 — Пілгайний Семен. Українська інтеліґенція на Соловках. Недостріляні. — К.: Вид. дім "Києво-Могилянська Академія", 2008.
  • Фітткау, 2008 — Фітткау Гергард. Мій тридцять третій рік.  Спогади східнопрусського священика — в’язня ГУЛУГу. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2008.

Немає коментарів:

Дописати коментар