неділя, 29 серпня 2010 р.

Державна мова Ізраїлю

Іван Мельник

Приблизно 65% населення Ізраїлю вважають іврит своєю рідною мовою – це дуже непоганий показник для країни, де 25% громадян – араби. І мало хто знає, що якихось сто років тому івритом НЕ РОЗМОВЛЯЛА ЖОДНА ЛЮДИНА У СВІТІ.

"Ієгуді, дабер іврит!

Відродження івриту в якості національної мови євреїв – лінгвістичний, соціальний та політичний феномен, який не має аналогу в світі.

субота, 28 серпня 2010 р.

Територія без Батьківщини, або Ітака, якої не було

Оксана Пахльовська

Нерв конфлікту між Заходом і Сходом України в тому, що перший розвивався за європейським циклом, другий – за циклом російським

Одіссей вирушав у плавання. В невідому путь, з якої міг не повернутися. Десять літ блукань. Пережив найрізноманітніші пригоди. Але він марив Ітакою. Цією невидимою крапкою, що загубилася у хвилях Середзем номор’я. Острівець Іонійського архіпелагу. Не сягає і 100 км2. Треба було втекти від Циклопа і Лестриґонів. Треба було випручатися з обіймів Цирцеї і сирен. Забути, звідки він родом, з’ївши лотос у Лотофагів, – і прийти до тями знову з думкою про батьківщину. Пройти Царство Мертвих. Подолати Сциллу і Харибду. Й усе – щоб повернутися ДОДОМУ. Бо там на нього чекала дружина. Його рід. Його люд. Повернення Одіссея – це зустріч не лише з Пенелопою та сином Телемахом. Це зустріч із Батьківщиною як власним домом. З рідними. З пам’яттю. З живими і мертвими. Простір любові.
Батьківщина – як подолання зневіри. Жертовність. Вірність. І завжди – повернення.

вівторок, 24 серпня 2010 р.

День незалежності від абсурду

Оксана Пахльовська

Погралися в уявну незалежність – тепер за неї доведеться боротися. За неї доведеться платити.

Кожен жанр має свої закони, а жанр абсурду – тим більше. Це категорія абсолютна, нюансів не передбачає. Абсурд має бути тотальний, тріумфальний, незаперечний.
Україна і Росія створюють Спільний Простір Абсурду. Як стягується в єдину смертельну задуху чадний газ на спотворених радянською меліорацією палаючих землях, так звиваються кільцями, сплавлюючись воєдино, українсько-російські абсурди. Зловісні крихітки Цахес будують «великую и могучую Россию», патріарх-парторг ліпить «русский мир» із напівписьменних пенсіонерок і молодих екстремістів, задушену власним чадом Москву летять рятувати одвічні «вороги» – країни НАТО.
В Україні вимір провінційніший, але автори й актори цього театру абсурду не менш загрозливі. Здача України Росії вже не поетапна – вона лавинна. «Проффесіоналізм» нарощує «ф»: економікою може керувати завідувач овочевої бази, нацбезпекою – гінеколог, освітою – стратег її руйнації. Нинішні можновладці вільно володіють трьома мовами – суржиком, матом і фенею. Простіше сказати – держави немає. Є група рейдерів-можновладців. Усі інституції інфіковані корупцією. Свобода слова демонтується. Сума даних – включно з останніми кредитами, підвищеннями цін на газ і супровідними стрибками цін на все – змушує замислитися, чи не готують свідомо країну до дефолту. Адже Росія вже цей сценарій передбачила напередодні останніх президентських виборів: у ряді публікацій становчо говорилося про те, що в сучасному світі так звані «failed states» повинні автоматично переходити під опіку «високорозвинених сусідніх держав».
Депресивну ситуацію погіршує традиційний «плач на ріках вавилонських»: суспільство втомилося, розчарувалося, нікому не вірить. Землі скуплені, стратегічні галузі втрачені, країна не має жодних перспектив. Здібна молодь утече, залишаться ті, кому вже нічого не світить. Деякі полум’яні активісти Майдану, як желе в спеку, розтеклися коридорами влади. Прилипають до них, звичайно, гроші, але також і велика ганьба. Вчора такі голосні «противсіхи» і «противсішки», що так активно попрацювали на нинішню ситуацію, притихли й зажурились: самі собі сняться в засідці на зловорожих політиків і стріляють із іграшкових пістолетів. Чим не капєц?!
Але ось аж тепер, коли датчик абсурду зашкалює, має початися новий відлік часу. ДОСИТЬ! Тут проходить демаркаційна лінія життя. Вашого. Мого. Кожного з нас. Погралися в уявну незалежність – тепер за неї доведеться боротися. За неї доведеться платити. Міра майбутнього прямо пропорційно залежатиме від міри відповідальності за все, зроблене сьогодні. Гіпноз зневіри – зручний. Безкомпромісний погляд на реальність – далеко не комфортний. Він гіркий і болючий. Але необхідний. Бо саме зараз і є найвищий час для постання громадянського суспільства. Для його формування, скажуть песимісти. Для його оформлення, скажуть оптимісти.
Україна в це останнє десятиліття ніколи не поділялася на українськомовну і російськомовну. Вона завжди поділялася на Україну потенційно європейську і на Україну невиліковно російсько-совєцьку. Тепер цей поділ відповідає водорозділу між громадянським суспільством і гумусом історії. Ви хочете бути завтра? Дійте! А ні – відступіться з дороги!
Демократія починається знизу – це рух із глибин суспільної волі, суспільної свідомості. Якщо є ця воля й свідомість – можливий хай повільний, але послідовний рух у бік цивілізованого суспільства. В посттоталітарних умовах це також означає поширення культури, знання, інформації. Адже маніпульований електоральний гумус – це насамперед продукт знекультурення. А світ рухається в бік розширення простору свободи. Культурні змісти нашої доби ускладнюються. В цьому світі переможе Студент, а не Бомж, Журналіст, а не Цензор, Будівничий, а не Рейдер. І це є запорука надії.
Громадянський вимір – категорія насамперед моральна. Громадянин – це «l’Homme révolté», якщо вжити формулу Альбера Камю: Людина Протестуюча. Суб’єкт історії, а не її об’єкт. Людина, що обирає свідомість – супроти зомбування, гідність – супроти приниження, честь – супроти продажництва. Спротив для Камю – це не просто можливість чи вибір. Це – обов’язок свідомої людини.
Нехай цей День Незалежності – на тлі чергової порції «радянської мови» зі списком фіктивних здобутків – стане днем жорсткого аналізу. Але також іронічної певності: пережили Петра з Катериною, Лєніна зі Сталіним, Брєжнєва з Андроповим. Переживемо й цю потеруху.
Саме через спротив моральний, інтелектуальний та духовний пролягає нині дорога до реального Дня Незалежності в майбутньому – як Дня Незалежності від посттоталітарного абсурду.

Однак для цього мусимо бути здатними виявити, за словами того ж Камю, «найвищу вірність» – вірність Сізіфа своєму каменю. Це не приреченість на безглузду трату сил. Це продовження спротиву як єдиного вибору, що вивершується реальною свободою.
Актуальний донині заповіт французького філософа: «Я протестую, отже, я існую».

Оксана Забужко: На якій підставі група пацанів з баблом вирішує долю 46-мільйонної нації до 2042 року?

Роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів" визнали Найкращою книжкою року 2010 року. Сама авторка сформулювала, що це книга — "про минуле, яке не минає, а продовжує жити, впливати на наше життя, причому без нашого усвідомлення і навіть знання про це минуле". Події роману охоплюють три покоління, шістдесят років української історії — від осені 1943-го до весни 2004-го. Там є доба УПА і Сталіна, шістдесятників, період незалежності, патріотичного й антипатріотичного мародерства, мафіозного капіталу... Опрацьованого матеріалу, зізнається Забужко, вистачило б на десятки дисертацій. Сьогоднішня доба в її політичному сенсі, цілком ймовірно, теж колись стане канвою для майбутнього роману письменниці. Що думає Оксана Забужко про сучасний період в історії, якою бачить владу і опозицію, як характеризує суспільство — про це в інтерв`ю УНІАН.

ТА ХТО ВИ ТАКІ, ХОЛЄРА ЯСНА – АФРИКАНСЬКІ КНЯЗЬКИ?
Пані Оксано, чи відчуваєте ви, що в країні є опозиція?
Ні, не відчуваю. Де вона? Якби в парламенті була опозиція, то ратифікації харківських угод не відбулося. Коли тим самим депутатам треба було захищати свої кишені, то вони блокували щитову і пазурами, зубами видирали собі потрібне рішення. А як треба було боронити Україну, то все закінчилося однією шашкою Парубія – жалюгідно зіграним фарсом. Огидне це видовище – коли люди беруться удавати політичну опозицію, будучи в дійсності конкурентами по дерибану.

Тема з варіяціями

Оксана Забужко

На дві теледії, з трьома інтерлюдіями та епілогом (Примітка: між першою й другою теледіями минає 25 років)


З усіх винаходів людства я, після знарядь убивства, найдужче не люблю телевізор. А проте так вийшло, що саме йому завдячую двома найважливішими, просто-таки епіграматичними — кожен для своєї доби — сюжетами, пов’язаними з розумінням того, що таке свобода. Точніше — що таке її відсутність.

ВІДСТУП ПЕРШИЙ — ФІЛОСОФСЬКИЙ
Єдиний спосіб зрозуміти, що таке свобода, — це і є оцінити міру її відсутності; в різних соціумах ця міра буває різною й коливається в досить широкому діапазоні, одначе нуля не сягає ніколи. Простіше сказавши — абсолютної свободи не буває, так само як абсолютного світла. Але, але… Кінець відступу.

СЮЖЕТ ПЕРШИЙ
Місце дії — країна під назвою СРСР, час дії — кінець 1970-х. Датую виключно по тому, якою пам’ятаю себе — дівчинкою-школяркою, вихованою в загальноінтелігентському, «кухонно-трьопному» дусі іронічної відрази до блювотної реальності тодішнього геронтологічного соціалізму, але ще не знайомою з тим, що та реальність може становити якусь конкретну загрозу для тебе особисто. Історик, якщо схоче, зможе датувати час дії й точніше — саме клекотіла чергова пропагандистська кампанія: в тій-бо добі чи не кожне кремлівське засідання мало на меті приписати велетенській країні всім миром, від малого до старого, притьмом вирушати на боротьбу чи то «за щось» (за високу якість продукції, за розрядку міжнародного напруження, за звільнення з тюрми Луїса Корвалана, за дружбу з американською дівчинкою Самантою Сміт і т. д.), чи то «з чимось», у цьому випадку — з «літунами» (так звано людей, які часто міняють місце роботи, що було визнано негідним «морального облика строителя коммунизма»). Отож у програмі «Время» — щовечірньому всенародному політінструктажі, як жити й за що (або з чим) боротися, — і було навіч продемонстровано трудящим позитивний взірець для наслідування: загальним планом — гудячий заводський цех, переднім — позбавлений віку й індивідуальності пролетар, який, утупившись в одну точку, безвиразно тягнув з екрану: «На етіх одінадцаті станках я работаю уже дєвятнадцать лєт…»