ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА...
Більшість з нас, мабуть, вже неодноразово побувала в Африці — за допомогою телевізора, зрозуміло. Бачили жахливі сцени, як, скажімо, лев наздоганяє і вбиває зебру. Але і цього віртуального досвіду достатньо, щоб зримо уявити собі приблизно таку картину: їдемо на джипі саваною і помічаємо — вдалині щось велике ворушиться. Напевно, якась велика тварина, можливо буйвіл або слон? Під'їжджаємо ближче і бачимо: це зграя гієн завалила антилопу і роздирає її тушу, в якій ще, здається, збереглися якісь ознаки життя. Картина моторошна, огидна, але таке життя в савані — жорстоке. Мабуть, хвора або недостатньо моторна антилопа, а може, втратила пильність, «замріялася», але так чи інакше, антилопи більше немає, а її біомаса перетворюється на біомасу дюжини гієн. І коли уявиш собі таку картину, мимоволі виникає моторошнувата асоціація: замість антилопи бачиться Україна.
Україна важко хвора. Вона терпить від цілого спектра недуг різної природи: генетичних, психічних, соматичних. Деякі з них очевидні. Наприклад, природжена нездатність до самоорганізації: «два українці — три гетьмани». Інший приклад — явний імунодефіцит відносно реліктів комуністичної ідеології і досить бурхливої активності її нинішніх носіїв. Ще один — шизофренічний стан національної свідомості, її роздвоєння у фундаментальних питаннях, від яких залежить саме існування України, таких, наприклад, як ставлення до колишньої метрополії, мовна проблема і т.д. Нарешті, Україна просто фізично вимирає — за відносною швидкістю скорочення населення вона обігнала всі країни світу.
Це далеко не повний перелік наших хвороб. Їх сукупність, особливо у взаємному поєднанні, робить прогноз дуже невизначеним. Не виключений летальний результат, якщо не відразу, то трохи згодом, — зникнення України як держави з політичної карти світу або ж асиміляція її колишньою метрополією, що реінкарнується як імперія, у вигляді формально «самостійної» окраїни. Можливим, і навіть найбільш вірогідним, є варіант, за якого держава Україна, зберігаючи свою назву і формальні атрибути, перетворюється на декорацію, що прикриває від пильних поглядів світової спільноти заповідну зону безконтрольного свавілля олігархічних кланів.
Якщо не присипляти себе різними казочками і послужливо підтасованими «показниками», а без ілюзій подивитися на реальний стан України, то виникає дуже неприємне відчуття: країна невідворотно наближається до розвилки, на якій їй належить зробити необоротний вибір грядущого шляху, і дуже великою є вірогідність, що і цього разу він виявиться найгіршим з можливих, як бувало і раніше.
Близько 80 років тому видатний український історик і соціолог В'ячеслав Липинський, намагаючись осмислити причини безславної кончини Української Народної Республіки 1918—20 років, визначив українську націю як «недержавотворчу», таку, що не має «державницького інстинкту». Це звучить вкрай песимістично, як вирок. Насправді, брак інстинкту — це вже природжений генетичний дефект. Якщо інстинкту немає, то він вже не з'явиться; не варто навіть і претендувати на те, на що ти є органічно нездатний — тільки знеславишся. Треба визнати свою політичну імпотенцію і припинити спроби замаскувати її спорудою чергового «мавзолею української культури» і розмовами про «особливе» призначення України. Натомість треба покірливо повернутися в хлів, з якого випадково вийшли, і куди ось вже 16 років якось нерішуче, соромливо описуючи хитромудрі кола, крок за кроком все ж таки просуваємося. Не всіх така перспектива приваблює, і принаймні частині громадян України дуже хотілося би знайти аргументи або факти, що давали хоча б якусь підставу засумніватися в абсолютній безнадійності діагнозу, що його поставив Липинський. Сам факт існування України протягом ось вже 16 років в її нинішньому дуже невизначеному стані може трактуватися і «за здоров'я» і «за упокій», але все-таки залишає надію на те, що якийсь залишковий «державницький інстинкт» у нас є. Інстинкт цей споконвічно дуже слабкий і до того ж сильно пригнічений тривалим перебуванням України в утробі Російської імперії, спочатку в її царському, а потім у радянському варіанті. Відповідно, виявляється він дуже мляво і часто неадекватно. Проте, якщо зберігається хоч щонайменша надія на те, що цей інстинкт все ж таки може прокинутися, то буде великим гріхом українського народу цієї надії не виправдати.
Історія виявила до нас виняткову щедрість. Двічі за сто років вона «підкидала» Україні, можна сказати дарма, не вимагаючи від неї особливих зусиль, шанс виявити власну гідність. Першого разу Україна не зуміла скористатися ним. Зараз вона на межі того, щоб втратити і другий шанс. Історія не вибачає тим, хто не знаходить в собі волі, розуму і мужності, щоб реалізувати її дари. Дай Боже, щоб народу України цього разу вистачило необхідних якостей для того, щоб не опинитися поза історією. Іншого шансу не буде. На жаль, поки що не більш ніж надія, а зовсім не впевненість. Шоб ця надія реалізувалася, Україна потребує комплексного й інтенсивного лікування. Ні симптоматичні засоби, ні «народна медицина», ні заклинання або ревні моління в храмах будь-якої конфесії не допоможуть одужанню країни. Для того, щоб лікування було ефективним, йому має передувати встановлення надійного та об'єктивного діагнозу. Це завдання необхідне і невідкладне, але дуже непросте. Особливо для нас, вельми схильних до маревних месіанських ідей і так само несхильних до того, щоб помічати, а тим більше аналізувати, свої слабкості, помилки і вади.
Спробуємо почати з того, щоб побачити себе ніби «збоку», не такими, якими ми самі себе уявляємо, а якими є насправді. Для того, щоб одержати об'єктивний «портрет» власної персони, слід скористатися досвідом спортивних змагань. В спорті, принаймні в тих його видах, де результат визначається однозначно — в метрах, секундах, голах, а не суб'єктивними оцінками суддів, все ясно і незаперечно. Якщо ти перетнув лінію фінішу третім, або, скажімо, тридцять третім, то таке і буде твоє місце в рейтингу, незалежно від того, як ти сам себе подумки оцінюєш. Той же принцип рейтингу варто використовувати і як «дзеркало», що дозволить нам побачити своє справжнє обличчя, яким його бачать інші, й усвідомити, хто ми є насправді і на кого схожі. Отже, «об'єктивно» — як пишуть лікарі, відкриваючи чергову історію хвороби.
Читати далі
Джерело: журнал «Універсум» № 11-12 (169-170), 2007; № 1-2 (171-172), 2008. (www.universum.org.ua)
Публікації
