Про історичну істину та суспільну шизофренію

Анатолій Свідзинський

Багато людей подібні до ковбас: чим їх нашпигують, те і носять у собі. Козьма Прутков 

За рік після проголошення Незалежности я поїхав на міжнародну наукову конференцію до Москви. Разом із колегою з Івано-Франківська ми їхали з аеропорту в таксі, перемовляючись українською. “З України приїхали? — спитав російський водій. — Тепер у вас своя держава”. “Не жалкуєте за втратою України?” — спитав я у свою чергу. “Хто? Я? — здивувався водій, — у мене ще дах не поїхав. Подивіться у віконце. Бачите, які простори... Земля без кінця і краю. А лад на ній є? Що на ній росте? Нам вашого не треба, нам дай Бог на своїй землі порядок навести”.

А того ж дня, між засіданням і вечерею, знайомі доктори наук істерично кричали: “Киев — он наш, он мать городов русских. Не отдадим!” Російська еліта “відстоювала інтереси народу”, не знаючи, як водиться, що той насправді думає. Німецькі колеги поважно мовчали, не розуміючи мови і предмета хвилювань російських науковців.

Ілюстрація: фото з підводного музею "Алея вождів" біля узбережжя Криму, взяте з сайту Радіо Свобода

Найпростіше було б запитати німців. Адже їх батьки півстоліття тому так само кричали: “Drang nach Osten! Lebensraum! Gott mit uns!” Та зазнали поразки. А за роки миру переможені підняли з руїн Німеччину, привели її до процвітання і тепер із поблажливою погордою поглядали на переможців, які як були голодранцями, так ними і залишилися. Хто мав рацію — російський водій чи російський професор, збагнути було неважко з огляду на перевагу тих, хто програв війну, але виграв мир, бо позбавився дурману нацистської пропаґанди.