ЖЕСТЫ ПУТИНА ВЫДАЮТ БЕСПОКОИСТВО И АГРЕССИЮ (рос.)

Исходя из актуальности темы для широких кругов читателей, позволяем себе перевести статью, опубликованную сегодня NBC NEWS. Не претендуем на авторские права издания и надеемся, что его редакция с пониманием отнесется к идее распространения этого текста без официального позволения.

Трейси Коннор (Tracy Connor)

Владимир Путин старался казаться рассудительным и сдержанным, когда он говорил об украинском кризисе на пресс-конференции во вторник. Но специалист по жестам (языку тела) сказал, что его облизывание губ и нахмуривание бровей выдавали смесь агрессии и нервозности.

Иногда, развалившись на стуле, Путин мог показаться, на первый взгляд, расслабленным, когда обсуждал русское военное вторжение, вызвавшее разногласие между Москвой и Западом.

Однако, профессор психологии  и специалист в области жестов из Бостона Джозеф Тессе (Joseph Tecce) сказал, что «необычно» много быстрых движений головой предполагает, что Путин ощущал беспокойство. Он часто облизывал губы, что является признаком пересыхания рта, а также выдает напряжение.

«С самого начала он менял свою позу, наклонялся, чтобы больше расслабиться. Это еще один признак напряжения», - сказал Тессе.

Профессор Техасского Университета Эрик Буси (Erik Bucy), занимающийся невербальным общением, сказал, что ему понятно, что Путин старался изложить свою позицию спокойно, хотя его слова были «весьма воинственны». «Не вербально – это Горбачев; вербально – мы слушаем Брежнева», - сказал он. «В этом смысле его манеры обманчивы, особенно потому что внешне они не выглядят воинственными».

Тессе заметил, что обстановка жилой комнаты была просчитана, чтобы создать ощущение неформальности. Все репортеры были молодые и должны были задать свои вопросы вначале. «Таким образом, он по сути читал лекцию группе студентов и полностью контролировал последовательность своих комментариев», - сказал Тессе.

«Его глазной контакт во время монологов был хорош, и его улыбка помогала вовлечь слушателей. Даже казалось, что он получает удовольствие от роли учителя, образовывающего молодых русских коллег».  Но с течением времени выражение лица Путина показывало больше агрессии, сказал Буси. Он обнажал свои нижние зубы – «четкое выражение злости/угрозы» - и хмурил брови.

Его речь ускорялась, тон становился сердитым. «Жесты его рук, хоть и сплетенных, становились все более демонстративными – жесты открытой рукой перешли в сжимание кулаков, сопровождающих сердитые фразы», – сказал Буси.

Другое проявление дискомфорта: Путин многократно отводил свой взгляд, смотрел вниз, как будто искал ответ, бросал взгляды вверх и направо.  В то же время, его скорость моргания 42 раза в минуту была нормальной, показывая, что, оставаясь напряженным, он сохранял контроль, сказал Тессе.

Буси заметил, что «журналисты в комнате не скрывали своих реакций. Они были возбуждены и демонстрировали странную смесь удивления, неверия, изумления и озабоченности, отражающую тяжесть путинских выражений и логику его изложения».


На русский язык перевёл Мариан Тумаркин, Мельбурн, Австралия

Жести Путіна видають його тривогу та агресію (укр.)

Зважаючи на актуальність теми для широких кіл читачів, дозволили собі перекласти статтю, опубліковану сьогодні NBC NEWS. Не претендуємо на авторські права видання і сподіваємося, що його редакція поставиться з розумінням до ідеї поширення цього тексту без її офіційного дозволу.

Автор статті Трейсі Конор (Tracy Connor)

Володимир Путін намагався говорити розважливо та контролювати себе, коментуючи кризову ситуацію в Україні під час прес-конференції, яка проходила у вівторок. Однак експерти з питань невербальної комунікації стверджують, що облизування губ та насуплені брови видали його справжній емоційний стан агресії та нервовості.
Час від часу розвалюючись у кріслі, Путін здавався на перший погляд розслабленим під час обговорення насильницького втручання російських військ Росії на територію України, яка загострила стосунки Москви із Заходом.
Але Джозеф Tecce (Joseph Tecce), професор психології та знавець мови тіла  у Бостонському коледжі, сказав, що неприродна кількість швидких рухів, які Путін робив головою, свідчить про почуття тривоги, а часте облизування губ, що є ознакою сухості в роті, виражає його неспокій.
«Невдовзі після того він змінює положення тіла, щоб, нахилившись,  спробувати трохи розслабитися, що є ще одним свідчення того, що він відчував себе напруженим», — сказав Tecce.

Ерік Бусі (Erik Bucy), професор Техаського університету технологій (Texas Tech University), який досліджує невербальну комунікацію, сказав, що цілком очевидним є намагання Путіна залагодити справу, навіть якщо його слова є «досить агресивними».
«Якщо дивитись на рухи тіла – перед нами Горбачов, якщо на слова – Брежнєв», — зазначив професор, посилаючись на колишніх правителів СРСР. «Його манера поводження оманлива саме тому, що не є відкрито агресивною».
Tecce зауважив, що домашня атмосфера вітальні, де проходила прес-конференція, була розрахована на створення відчуття неформальності. Усі журналісти, які повинні були поставити запитання на початку конференції, були молодими людьми.
«Таким чином, він, по суті, провів лекцію групі студентів та повністю тримав під контролем послідовність та тривалість своїх відповідей», — сказав Тессе.
«Він утримував візуальний контакт під час монологу, а посмішка допомагала залучати аудиторію. Здавалось, що роль вчителя, який виховує своїх молодих російських колег, давала йому задоволення».
Однак з плином часу вирази обличчя Путіна ставали дедалі агресивнішими, — сказав Бусі.
«Він оголив нижні зуби – це чіткий прояв гніву/погрози/ – та підняв брову. Його темп мовлення прискорився, а тон став сердитим. Жестикуляція, хоча руки і були переплетені, ставала дедалі бурхливішою, – його відкриті долоні перетворились у кулаки, які супроводжували його гнівні слова», — додав Бусі.
Неодноразове відведення погляду свідчить про дискомфорт, який відчував Путін, – то він дивився униз, ніби шукав відповідь, то кидав погляд вгору та вправо.
Разом з тим, кількість кліпань за хвилину (42 рази) була у межах норми; це свідчило про те, що він тримав ситуацію під контролем, незважаючи на можливе напруження.
Буси зазначив, що журналісти у залі не приховували своєї реакції. «[Вони] прикуті до своїх місць та відчувають дивне поєднання подиву, недовіри, здивування і занепокоєння, що відображає важкість висловлювань Путіна і його логіку викладу фактів»,  — сказав він.

Панування рабів, або рабократія

Петро Олещук, політолог

Не викликає особливих сумнівів, що ті процеси, які зараз відбуваються у політиці України, є суттєвим “відкатом” назад навіть у порівнянні із періодом правління Л. Кучми.
Все частіше можна почути, що тоді був якійсь плюралізм у парламенті, бодай теоретично незалежний суд, бодай у якійсь формі можливість змінювати владу на виборах та якась політична конкуренція. Коротше кажучи, тоді існувала видимість нормальності держави, про яку зараз не доводиться і говорити.
Проте думаю, що все це пов’язано не лише із персональним складом політичних лідерів, але й з певними загальними закономірностями пострадянського розвитку.

Про що шкодують люди перед смертю

Одна жінка багато років працювала в хоспісі. Її обов'язок - полегшення стану пацієнтів. Таким чином, вона буквально проводила з ними останні дні та години. Зі своїх спостережень вона склала своєрідний рейтинг - про що люди найчастіше шкодують перед смертю.  

---

1. Я шкодую, що у мене не було сміливості, щоб жити життям, правильним саме для мене, а не життям, яке очікували від мене інші

---

Це найбільш поширена думка. Коли люди усвідомлюють, що їх життя майже закінчилось, вони можуть озирнутися назад і легко побачити, які їх мрії залишилися нереалізованими. Більшість людей навряд чи намагалася виконати навіть половину своїх мрій. І вони повинні були померти, знаючи, що це відбувалося тільки внаслідок вибору, який вони зробили або не зробили.

Октавіан Ксенжек. Ще не вмерла Україна...

ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА...

Більшість з нас, мабуть, вже неодноразово побувала в Африці — за допомогою телевізора, зрозуміло. Бачили жахливі сцени, як, скажімо, лев наздоганяє і вбиває зебру. Але і цього віртуального досвіду достатньо, щоб зримо уявити собі приблизно таку картину: їдемо на джипі саваною і помічаємо — вдалині щось велике ворушиться. Напевно, якась велика тварина, можливо буйвіл або слон? Під'їжджаємо ближче і бачимо: це зграя гієн завалила антилопу і роздирає її тушу, в якій ще, здається, збереглися якісь ознаки життя. Картина моторошна, огидна, але таке життя в савані — жорстоке. Мабуть, хвора або недостатньо моторна антилопа, а може, втратила пильність, «замріялася», але так чи інакше, антилопи більше немає, а її біомаса перетворюється на біомасу дюжини гієн. І коли уявиш собі таку картину, мимоволі виникає моторошнувата асоціація: замість антилопи бачиться Україна.

Україна важко хвора. Вона терпить від цілого спектра недуг різної природи: генетичних, психічних, соматичних. Деякі з них очевидні. Наприклад, природжена нездатність до самоорганізації: «два українці — три гетьмани». Інший приклад — явний імунодефіцит відносно реліктів комуністичної ідеології і досить бурхливої активності її нинішніх носіїв. Ще один — шизофренічний стан національної свідомості, її роздвоєння у фундаментальних питаннях, від яких залежить саме існування України, таких, наприклад, як ставлення до колишньої метрополії, мовна проблема і т.д. Нарешті, Україна просто фізично вимирає — за відносною швидкістю скорочення населення вона обігнала всі країни світу.

Це далеко не повний перелік наших хвороб. Їх сукупність, особливо у взаємному поєднанні, робить прогноз дуже невизначеним. Не виключений летальний результат, якщо не відразу, то трохи згодом, — зникнення України як держави з політичної карти світу або ж асиміляція її колишньою метрополією, що реінкарнується як імперія, у вигляді формально «самостійної» окраїни. Можливим, і навіть найбільш вірогідним, є варіант, за якого держава Україна, зберігаючи свою назву і формальні атрибути, перетворюється на декорацію, що прикриває від пильних поглядів світової спільноти заповідну зону безконтрольного свавілля олігархічних кланів.

Якщо не присипляти себе різними казочками і послужливо підтасованими «показниками», а без ілюзій подивитися на реальний стан України, то виникає дуже неприємне відчуття: країна невідворотно наближається до розвилки, на якій їй належить зробити необоротний вибір грядущого шляху, і дуже великою є вірогідність, що і цього разу він виявиться найгіршим з можливих, як бувало і раніше.

Близько 80 років тому видатний український історик і соціолог В'ячеслав Липинський, намагаючись осмислити причини безславної кончини Української Народної Республіки 1918—20 років, визначив українську націю як «недержавотворчу», таку, що не має «державницького інстинкту». Це звучить вкрай песимістично, як вирок. Насправді, брак інстинкту — це вже природжений генетичний дефект. Якщо інстинкту немає, то він вже не з'явиться; не варто навіть і претендувати на те, на що ти є органічно нездатний — тільки знеславишся. Треба визнати свою політичну імпотенцію і припинити спроби замаскувати її спорудою чергового «мавзолею української культури» і розмовами про «особливе» призначення України. Натомість треба покірливо повернутися в хлів, з якого випадково вийшли, і куди ось вже 16 років якось нерішуче, соромливо описуючи хитромудрі кола, крок за кроком все ж таки просуваємося. Не всіх така перспектива приваблює, і принаймні частині громадян України дуже хотілося би знайти аргументи або факти, що давали хоча б якусь підставу засумніватися в абсолютній безнадійності діагнозу, що його поставив Липинський. Сам факт існування України протягом ось вже 16 років в її нинішньому дуже невизначеному стані може трактуватися і «за здоров'я» і «за упокій», але все-таки залишає надію на те, що якийсь залишковий «державницький інстинкт» у нас є. Інстинкт цей споконвічно дуже слабкий і до того ж сильно пригнічений тривалим перебуванням України в утробі Російської імперії, спочатку в її царському, а потім у радянському варіанті. Відповідно, виявляється він дуже мляво і часто неадекватно. Проте, якщо зберігається хоч щонайменша надія на те, що цей інстинкт все ж таки може прокинутися, то буде великим гріхом українського народу цієї надії не виправдати.

Історія виявила до нас виняткову щедрість. Двічі за сто років вона «підкидала» Україні, можна сказати дарма, не вимагаючи від неї особливих зусиль, шанс виявити власну гідність. Першого разу Україна не зуміла скористатися ним. Зараз вона на межі того, щоб втратити і другий шанс. Історія не вибачає тим, хто не знаходить в собі волі, розуму і мужності, щоб реалізувати її дари. Дай Боже, щоб народу України цього разу вистачило необхідних якостей для того, щоб не опинитися поза історією. Іншого шансу не буде. На жаль, поки що не більш ніж надія, а зовсім не впевненість. Шоб ця надія реалізувалася, Україна потребує комплексного й інтенсивного лікування. Ні симптоматичні засоби, ні «народна медицина», ні заклинання або ревні моління в храмах будь-якої конфесії не допоможуть одужанню країни. Для того, щоб лікування було ефективним, йому має передувати встановлення надійного та об'єктивного діагнозу. Це завдання необхідне і невідкладне, але дуже непросте. Особливо для нас, вельми схильних до маревних месіанських ідей і так само несхильних до того, щоб помічати, а тим більше аналізувати, свої слабкості, помилки і вади.

Спробуємо почати з того, щоб побачити себе ніби «збоку», не такими, якими ми самі себе уявляємо, а якими є насправді. Для того, щоб одержати об'єктивний «портрет» власної персони, слід скористатися досвідом спортивних змагань. В спорті, принаймні в тих його видах, де результат визначається однозначно — в метрах, секундах, голах, а не суб'єктивними оцінками суддів, все ясно і незаперечно. Якщо ти перетнув лінію фінішу третім, або, скажімо, тридцять третім, то таке і буде твоє місце в рейтингу, незалежно від того, як ти сам себе подумки оцінюєш. Той же принцип рейтингу варто використовувати і як «дзеркало», що дозволить нам побачити своє справжнє обличчя, яким його бачать інші, й усвідомити, хто ми є насправді і на кого схожі. Отже, «об'єктивно» — як пишуть лікарі, відкриваючи чергову історію хвороби.

Читати далі

Джерело: журнал «Універсум» № 11-12 (169-170), 2007; № 1-2 (171-172), 2008. (www.universum.org.ua)