Про історичну істину та суспільну шизофренію

Анатолій Свідзинський

Багато людей подібні до ковбас: чим їх нашпигують, те і носять у собі. Козьма Прутков 

За рік після проголошення Незалежности я поїхав на міжнародну наукову конференцію до Москви. Разом із колегою з Івано-Франківська ми їхали з аеропорту в таксі, перемовляючись українською. “З України приїхали? — спитав російський водій. — Тепер у вас своя держава”. “Не жалкуєте за втратою України?” — спитав я у свою чергу. “Хто? Я? — здивувався водій, — у мене ще дах не поїхав. Подивіться у віконце. Бачите, які простори... Земля без кінця і краю. А лад на ній є? Що на ній росте? Нам вашого не треба, нам дай Бог на своїй землі порядок навести”.

А того ж дня, між засіданням і вечерею, знайомі доктори наук істерично кричали: “Киев — он наш, он мать городов русских. Не отдадим!” Російська еліта “відстоювала інтереси народу”, не знаючи, як водиться, що той насправді думає. Німецькі колеги поважно мовчали, не розуміючи мови і предмета хвилювань російських науковців.

Ілюстрація: фото з підводного музею "Алея вождів" біля узбережжя Криму, взяте з сайту Радіо Свобода

Найпростіше було б запитати німців. Адже їх батьки півстоліття тому так само кричали: “Drang nach Osten! Lebensraum! Gott mit uns!” Та зазнали поразки. А за роки миру переможені підняли з руїн Німеччину, привели її до процвітання і тепер із поблажливою погордою поглядали на переможців, які як були голодранцями, так ними і залишилися. Хто мав рацію — російський водій чи російський професор, збагнути було неважко з огляду на перевагу тих, хто програв війну, але виграв мир, бо позбавився дурману нацистської пропаґанди.

Володимир Січинський. Крим (історичний нарис)

Український народний університет

Організація оборони чотирьох свобід України
Ню Йорк
Рік 1954

Центральне положення Криму на Чорному морі, з поверхнею 25.000 кв. км. і населенням 1.200.000, з важливими морськими пристанями, з яких Севастополь і Керч мають виключне значення, становлять цю землю особливо цінною, як ключ і головна база Чорного моря. Добрий ґрунт і лагідне, тепле підсоння цього півострова, придатні для плекання південних промислових рослин, як тютюн, бавовник, умові рослини, городництво, найкращих ґатунків садових овочів, винограду, консервація риби й овочів, збільшують господарське значення цієї частини України. Мінеральні скарби, як сіль, залізна руда, кам'яне вугілля і нафта, збільшують потенціяльну силу ключевого положення Криму. Менші торговельні і комунікакаційні пристані — Євпаторія, Балаклава, Ялта, Судак і Теодосія лучать Крим зо всіма країнами Чорного моря й цілим світом. Тому, хто володіє Кримом, — той має ключ від Чорного моря! 

ЖЕСТЫ ПУТИНА ВЫДАЮТ БЕСПОКОИСТВО И АГРЕССИЮ (рос.)

Исходя из актуальности темы для широких кругов читателей, позволяем себе перевести статью, опубликованную сегодня NBC NEWS. Не претендуем на авторские права издания и надеемся, что его редакция с пониманием отнесется к идее распространения этого текста без официального позволения.

Трейси Коннор (Tracy Connor)

Владимир Путин старался казаться рассудительным и сдержанным, когда он говорил об украинском кризисе на пресс-конференции во вторник. Но специалист по жестам (языку тела) сказал, что его облизывание губ и нахмуривание бровей выдавали смесь агрессии и нервозности.

Иногда, развалившись на стуле, Путин мог показаться, на первый взгляд, расслабленным, когда обсуждал русское военное вторжение, вызвавшее разногласие между Москвой и Западом.

Однако, профессор психологии  и специалист в области жестов из Бостона Джозеф Тессе (Joseph Tecce) сказал, что «необычно» много быстрых движений головой предполагает, что Путин ощущал беспокойство. Он часто облизывал губы, что является признаком пересыхания рта, а также выдает напряжение.

«С самого начала он менял свою позу, наклонялся, чтобы больше расслабиться. Это еще один признак напряжения», - сказал Тессе.

Профессор Техасского Университета Эрик Буси (Erik Bucy), занимающийся невербальным общением, сказал, что ему понятно, что Путин старался изложить свою позицию спокойно, хотя его слова были «весьма воинственны». «Не вербально – это Горбачев; вербально – мы слушаем Брежнева», - сказал он. «В этом смысле его манеры обманчивы, особенно потому что внешне они не выглядят воинственными».

Тессе заметил, что обстановка жилой комнаты была просчитана, чтобы создать ощущение неформальности. Все репортеры были молодые и должны были задать свои вопросы вначале. «Таким образом, он по сути читал лекцию группе студентов и полностью контролировал последовательность своих комментариев», - сказал Тессе.

«Его глазной контакт во время монологов был хорош, и его улыбка помогала вовлечь слушателей. Даже казалось, что он получает удовольствие от роли учителя, образовывающего молодых русских коллег».  Но с течением времени выражение лица Путина показывало больше агрессии, сказал Буси. Он обнажал свои нижние зубы – «четкое выражение злости/угрозы» - и хмурил брови.

Его речь ускорялась, тон становился сердитым. «Жесты его рук, хоть и сплетенных, становились все более демонстративными – жесты открытой рукой перешли в сжимание кулаков, сопровождающих сердитые фразы», – сказал Буси.

Другое проявление дискомфорта: Путин многократно отводил свой взгляд, смотрел вниз, как будто искал ответ, бросал взгляды вверх и направо.  В то же время, его скорость моргания 42 раза в минуту была нормальной, показывая, что, оставаясь напряженным, он сохранял контроль, сказал Тессе.

Буси заметил, что «журналисты в комнате не скрывали своих реакций. Они были возбуждены и демонстрировали странную смесь удивления, неверия, изумления и озабоченности, отражающую тяжесть путинских выражений и логику его изложения».


На русский язык перевёл Мариан Тумаркин, Мельбурн, Австралия

Жести Путіна видають його тривогу та агресію (укр.)

Зважаючи на актуальність теми для широких кіл читачів, дозволили собі перекласти статтю, опубліковану сьогодні NBC NEWS. Не претендуємо на авторські права видання і сподіваємося, що його редакція поставиться з розумінням до ідеї поширення цього тексту без її офіційного дозволу.

Автор статті Трейсі Конор (Tracy Connor)

Володимир Путін намагався говорити розважливо та контролювати себе, коментуючи кризову ситуацію в Україні під час прес-конференції, яка проходила у вівторок. Однак експерти з питань невербальної комунікації стверджують, що облизування губ та насуплені брови видали його справжній емоційний стан агресії та нервовості.
Час від часу розвалюючись у кріслі, Путін здавався на перший погляд розслабленим під час обговорення насильницького втручання російських військ Росії на територію України, яка загострила стосунки Москви із Заходом.
Але Джозеф Tecce (Joseph Tecce), професор психології та знавець мови тіла  у Бостонському коледжі, сказав, що неприродна кількість швидких рухів, які Путін робив головою, свідчить про почуття тривоги, а часте облизування губ, що є ознакою сухості в роті, виражає його неспокій.
«Невдовзі після того він змінює положення тіла, щоб, нахилившись,  спробувати трохи розслабитися, що є ще одним свідчення того, що він відчував себе напруженим», — сказав Tecce.

Ерік Бусі (Erik Bucy), професор Техаського університету технологій (Texas Tech University), який досліджує невербальну комунікацію, сказав, що цілком очевидним є намагання Путіна залагодити справу, навіть якщо його слова є «досить агресивними».
«Якщо дивитись на рухи тіла – перед нами Горбачов, якщо на слова – Брежнєв», — зазначив професор, посилаючись на колишніх правителів СРСР. «Його манера поводження оманлива саме тому, що не є відкрито агресивною».
Tecce зауважив, що домашня атмосфера вітальні, де проходила прес-конференція, була розрахована на створення відчуття неформальності. Усі журналісти, які повинні були поставити запитання на початку конференції, були молодими людьми.
«Таким чином, він, по суті, провів лекцію групі студентів та повністю тримав під контролем послідовність та тривалість своїх відповідей», — сказав Тессе.
«Він утримував візуальний контакт під час монологу, а посмішка допомагала залучати аудиторію. Здавалось, що роль вчителя, який виховує своїх молодих російських колег, давала йому задоволення».
Однак з плином часу вирази обличчя Путіна ставали дедалі агресивнішими, — сказав Бусі.
«Він оголив нижні зуби – це чіткий прояв гніву/погрози/ – та підняв брову. Його темп мовлення прискорився, а тон став сердитим. Жестикуляція, хоча руки і були переплетені, ставала дедалі бурхливішою, – його відкриті долоні перетворились у кулаки, які супроводжували його гнівні слова», — додав Бусі.
Неодноразове відведення погляду свідчить про дискомфорт, який відчував Путін, – то він дивився униз, ніби шукав відповідь, то кидав погляд вгору та вправо.
Разом з тим, кількість кліпань за хвилину (42 рази) була у межах норми; це свідчило про те, що він тримав ситуацію під контролем, незважаючи на можливе напруження.
Буси зазначив, що журналісти у залі не приховували своєї реакції. «[Вони] прикуті до своїх місць та відчувають дивне поєднання подиву, недовіри, здивування і занепокоєння, що відображає важкість висловлювань Путіна і його логіку викладу фактів»,  — сказав він.

Львівщина і Польща готує список дерев’яних церков Світової спадщини ЮНЕСКО

26 квітня голова Львівської облдержадміністрації Віктор Шемчук зустрівся із заступником директора Національного інституту спадщини Республіки Польща Маріушем Чубою, який завітав до Львова, щоб ознайомитися із ситуацією щодо формування списку дерев’яних церков української частини Карпат.

Українська дерев’яна церква в с. Хотинець (тепер на території Польщі), один з номінантів на внесення до Списку світової спадщини ЮНЕСКО

Про це повідомляє прес-служба Львівської облдержадміністрації.

Сторони проаналізували роботу, щодо підготовки та подання групи церков східної традиції українсько-польського прикордоння на внесення їх у Список світової спадщини ЮНЕСКО. Вони також обговорили формат та структуру представлення проекту «Дерев’яні церкви польських та українських Карпат» на 37-ій сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Камбоджі.

«Культурна спадщина наших країн потребує серйозного визнання у світі і цю роботу за нас ніхто не зробить. Тому цьогоріч нам необхідно завершити проект подання українсько-польських дерев’яних церков Карпатського регіону в Список світової спадщини ЮНЕСКО. Це повинно стати спільним здобутком обох держав. Адже для того, щоб все зробити достойно є усі можливості та політична воля», – наголосив під час розмови Віктор Шемчук.

Під час зустрічі директор Національного інституту спадщини Республіки Польша Маріуш Чуба розповів, що підготовчі роботи до спільного подання у Список світової культурної та природної спадщини ЮНЕСКО активізували ряд процесів у сфері охорони культурної спадщини як всередині країн, так і поза їхніми межами, а також збільшили поінформованість громад та служителів церкви, зокрема й номінованих церков.

Учасники зустрічі також висловили необхідність у напрацюванні спільного формату представлення транскордонного подання «Дерев’яні церкви польських та українських Карпат», а також підготовку єдиних ілюстративних каталогів з інформацією про дерев’яні церкви-номінанти.

Віктор Шемчук зазначив, що спільний українсько-польський проект отримав також підтримку Президента України та Уряду.

«Це говорить про те, наскільки важливо це для нас. Тому, маючи таку підтримку, ми зобов’язані зробити усе для того, щоб цей проект із віртуальної площини перейшов у реальну. Це дасть можливість впроваджувати нові ідеї щодо співпраці, в тому числі в охороні культурної спадщини», – додав керівник області.

Джерело: ЗіК, фото моє

Промова адвоката Василя Біласа д-ра Володимира Старосольського в суді

Пам’яті Василя Біласа, Дмитра Данилишина і всіх бойовиків, що полягли в боротьбі за Україну

Високий і найвищий суде, від рішення якого немає відклику, немає апеляції! Суде, який буде вирішувати цю справу вже в першій і останній інстанції. Суде, що маєш рішати про долю цих чотирьох людей, але суде, рішення якого матиме своє місце у факторах тієї, кров’ю, болем, нещастям, любов’ю, ненавистю і великими змаганнями наскрізь пересиченої, країни!

Високий суде! Інакше говориться до лави присяглих, інакше до фахових суддів. Там можна апелювати до почувань, можна бути неречевим, натомість до фахового судді промовляється виключно речево, виключно фактами і доказами. Маю цю недостачу, цю хибу, що не вмію промовляти до присяглих, але разом із цим маю певність, що в цьому спеціяльному випадку, може, з деякого боку є щастям те, що промовляємо до фахових суддів, які до того не є вирвані з коріння з оцієї землі, але є її громадянами і переживають усе те, що переживає ввесь край. Вони мають ці високі кваліфікації інтелекту й характеру, які дозволяють їм дивитися і вирішувати об’єктивно, і керуватися виключно розумом, який чейже не є самою математикою, який є розумінням життя, тим розумом, який розуміє зміст дійсности. Сказав великий філософ: “Weltgeschichte ist Weltgericht”*. Суд, а зокрема фаховий суд, має і мусить мати можливість об’єктивно дивитися на речі, які є близькі, які ще обтікають кров’ю, так, як дивився на це з перспективи сторіч холодно, спокійно і керуючись розумом, котрий усе бачить і все розуміє, той філософ. Розумом, який може не все прощати, бо не все вільно судові простити, але який, у всякому випадку, не піде далі, як наказує припис закону.

Оте глибоке розуміння життя й актуального моменту і того струму, який у безконечності за нами почався і в безконечність нас веде і зветься він історією. Це дає мені відвагу, як першому, що має промовляти в обороні цих хлопців.

Високий суде! Передусім хочу обговорити одну справу, яка, не зважаючи на свій трагічний хід, має велике значення, яка є чимось несподіваним і не була охоплена пляном дії цих авторів нападу на пошту в Городку, як щось, що створив випадок – це смерть коменданта поліційної станиці Коята. Ця смерть інкримінована моєму клієнтові Біласові. В цій справі прошу видати уневиннюючий вирок, бо вважаю, що маю повне право з таким апелем до вас звернутися. Маю право тому, що не тільки не подано жадних доказів вини обвинуваченого, а навпаки, всі докази, які могли в цій справі обтяжити, підтвердили оборону Біласа, що він тієї крови не винен, що до бл. п. коменданта він не стріляв. Єдиним обтяженням у цій справі були зізнання п. Слуґоцкого.

Хвіст наслідків Голодомору тягтиметься ще не одне покоління – Оксана Забужко

Дмитро Шурхало
Аудіозапис

Письменниця Оксана Забужко вважає, що деякі сучасні українські проблеми – зокрема, якість політичної верхівки – зумовлені наслідками Голодомору 1932-1933 років. Адже це – здебільшого прямі чи в другому поколінні нащадки тих, кого за допомогою голоду заганяли в колгоспну систему. За її словами, у відповідь на небажання українців вростати в комуністичний лад – проти них повели війну на знищення і демографічні та цивілізаційні наслідки якої ще слід усвідомлювати.

– Чинна українська влада дещо відкоригувала свою політику щодо Голодомору. Чим би Ви це пояснили?
– Що Ви маєте на увазі? Я взагалі не бачу в чинної української влади будь-якої притомної політики до будь-чого неїстівного.

бл. свмч. Олексій Зарицький

Документальний фільм про бл. свмч. Олексія Зарицького, вихованця 5 куреня ім. Ярослава Осмомисла в Стрию. Автор фільму - Петро Дідула.

Довідка з Мартиролога Українського Пласту:

ЗАРИЦЬКИЙ, бл. свщмч. Олекса, с. Василя та Марії Ісої (17.10.1912, с. Більче Миколаївського р-ну Львівської обл. — 30.10.1963, с. Долинка Карагандинської обл., Казахстан). Пластун розвідчик 5 куреня ім. кн. Ярослава Осмомисла (Стрий). Учасник табору на Соколі 1930 р. Навчався у Стрийській гімназії (1922—1931), закінчив Львівську богословську семінарію (1934). Висвячений на священика Митрополитом Андреєм Шептицьким 7.06.1936. Душпастирював у с. Нижня і Верхня Стинава, згодом у с. Струтин біля Золочева (1937—1946). Після ліквідації Української греко-католицької Церкви був підпільним парохом у с. Рясна-Руська коло Львова, обслуговуючи також парафію у с. Рясна-Польська (1946—1947). Заарештований у 1947 р., засуджений до 8 років ув’язнення. Після звільнення 31.12.1954 р. душпастирював на засланні в Караганді. Провадив місійну діяльність у Самарі, Оренбурзі, Казахстані; останні два роки перед другим ув’язненням був скитальцем, оскільки органи влади позбавили його постійного місця проживання (прописки). 9.05.1962 р. вдруге заарештований, а 30.06. засуджений за «волокитство», тобто життя без прописки, насправді ж — за служіння в підпільній УГКЦ. Помер у в’язничній лікарні поселення Долинка. 30.04.1990 р. перепохований в с. Рясна-Руська. Урочисто проголошений блаженним священномучеником під час Апостольського візиту в Україну Івана-Павла ІІ 27.06.2001 р.

Вы не дождетесь Вашингтона

Віталій Портніков

Пока украинцы ставят халяву и подачки выше правил цивилизованной жизни, к ним не придет мессия. К ним придет Янукович. И каждый раз будет вновь и вновь приходить.

Конечно, предстоящие парламентские выборы значительно отличаются с точки зрения логики момента от всего того, в чем приходилось участвовать украинскому избирателю. Еще недавно противостояние было между различными группами жуликов, использующими привлекательные лозунги для личного обогащения. Жулики и наперсточники, очевидно, никуда не делись. Только сегодня гражданину придется выбирать между теми, кто хотел бы, чтобы хрупкие завоевания украинской демократии были все же сохранены — пускай и в нашей дегенеративной форме, — и теми, кто последовательно работает на демонтаж украинской демократии. Вопрос только в том, понимает ли это избиратель.

У нас, как и прежде, голосуют за личностей, а не за программы, идеи, принципы, стратегию развития. Наблюдатели привычно отмечают, что рейтинг оппозиции мог бы быть куда выше, если бы во главе объединенного списка стояла упрятання властями в тюрьму экс-премьер Юлия Тимошенко, а не Арсений Яценюк. Многие с восторгом готовы голосовать за Виталия Кличко: популярный боксер превращается в новую надежду мечущегося в поисках поводыря электората. А вот Наталья Королевская оказалась отнюдь не так харизматична, как все тот же образец для подражения, Тимошенко, и в результате ее партия балансирует на грани прохождения в парламент, обижаясь на социологов.

Панування рабів, або рабократія

Петро Олещук, політолог

Не викликає особливих сумнівів, що ті процеси, які зараз відбуваються у політиці України, є суттєвим “відкатом” назад навіть у порівнянні із періодом правління Л. Кучми.
Все частіше можна почути, що тоді був якійсь плюралізм у парламенті, бодай теоретично незалежний суд, бодай у якійсь формі можливість змінювати владу на виборах та якась політична конкуренція. Коротше кажучи, тоді існувала видимість нормальності держави, про яку зараз не доводиться і говорити.
Проте думаю, що все це пов’язано не лише із персональним складом політичних лідерів, але й з певними загальними закономірностями пострадянського розвитку.

Повстанський рух на Луганщині 1921-1923 рр. Провокативні методи та спецзагони ВЧК

Дмитро Снєгирьов
http://www.galinfo.com.ua/news/117056.html

У березні 1921 року V Всеукраїнський з'їзд Рад, організований більшовиками, ухвалив рішення щодо посилення боротьби з "бандитизмом", тобто, проти всіх своїх політичних супротивників, оголосивши це "государственной задачей первостепенной важности".
У лютому 1921 року тодішній головнокомандувач всіма Збройними силами Російської республіки Л. Каменєв у доповіді В. Леніну (про стан боротьби з бандитизмом) змушений був визнати, що "банди на території правобережної України мають характер місцевих організацій, які користуються підтримкою та співчуттям населення. Сила банд коливається від 100-250 бійців і має загальну чисельність близько 2500 бійців". У липні 1921 року в офіційній доповідній записці того ж Каменєва згадується 18 повстанських загонів лише в Донбасі, які об'єднували близько 1500 кіннотників та мали 19 кулеметів.
На момент цих подій повітові надзвичайні комісії (далі - ЧК) в Україні були ліквідовані через відсутність відповідної кількості працівників. Їхнє місце зайняли так звані політбюро, які входили на автономних правах до міліції. Повітові ЧК були збережені тільки в небагатьох особливо важливих центрах Донбасу, наприклад, у Маріуполі. Керівництво таких комісій було завжди відоме працівникам, яких скеровували з досить високих посад в апараті "губчека". Про це красномовно свідчать шифровки, які органи ВЧК надавали своїм низовим каральним структурам: "Як встановлено, контрреволюційні організації та угруповання добре обізнані про те, що ВЧК даного часу вимушене на, так би мовити, деяку пасивність. Про те, що таке становище тимчасове, знає кожен з нас... Переконані, що ілюзії наших ворогів, які припускають думку про капітуляцію радянської влади, швидко розвіються, а веселі усмішки на їхніх обличчях зміняться на гримасу жаху і дикого тваринного страху перед лицем всеперемагаючої стратегії комунізму".
Не розраховуючи на місцеві кадри, з Росії, для безпосереднього керівництва оперативною діяльністю органів держполітуправління у Правобережній Україні був призначений російський більшовик В. Євдокимов. Сотні чекістів із різних губерній Росії були відряджені в Україну. Серед них – відповідальний працівник Брянської ЧК Д. Мєдвєдєв, який був призначений головою Старобєльскої ЧК.
Разом з посиленням каральної системи та безжального терору , V Всеукраїнський з'їзд проголосив амністію всім "бандитам", які бажають припинити боротьбу. Амністія діяла до 15 червня, а потім її дію продовжили ще на місяць. Згідно з офіційними даними, амністією скористалося приблизно 10000 повстанців, що свідчить про масштаб повстанського руху на Правобережній Україні. З-поміж тих, хто зголосився скласти зброю, були керівники штабу Махно-Звєрєв, Полєно, Вдовіченко. Проти останнього чекісти використали брудний та відверто провакативний метод. Важко пораненого, його скерував Махно на лікування до Новоспасовки. Там, у непритомному стані Вдовіченка захопили в полон. Піддавши страшним тортурам та моральному тиску, чекісти примусили його підписати заяву про перехід до більшовиків та звернення до повстанців щодо припинення збройної боротьби.
Подібні методи нащадки чекістів використовуватимуть у боротьбі проти повстанців на Західній Україні у 40-50-х роках.
Частина повстанців під загрозою розстрілу перейшли на сторону влади. ЧК тоді вирішило використати їх, аби деморалізувати повстанців із середини: одних відправили до повстанців, інших – розстріляли їхні ж колишні бойові побратими. Ця поразкова пропаганда поєднувалась з жорстокими репресіями проти поранених повстанців та їхніх родин. У випадку, коли знаходили пораненого повстанця, карали не тільки його, а й родину, в якій він переховувався.
Провокації, терор та розстріли заручників стали нормою роботи чекістів. Основним моментом у боротьбі проти повстанців було просунення чекістів та завербованих колишніх повстанців до діючих загонів з метою ліквідації керівництва та морального занепаду усередені загону.
У липні 1921 року Мєдвєдєв, який вже тоді був начальником Старобєльської ЧК, отримав інформацію про наявність у районі великого повстанського загону у кількасот шабель. Загін вів себе доволі пасивно, діяв, здебільшого, з метою захопленя провізії. Це свідчило про те, що загін не мав міцного керівництва. Мєдвєдєв, уникаючи прямого зіткнення із загоном, вирішив деморалізувати загін зсередини шляхом просунення туди завербованої ним людини, колишнього штабс-капітана царської армії на псевдо Басня. Спираючись на колишніх пере вербованих повстанців, які діяли у загоні, чекістам за чотири доби вдалось ліквідувати керівників загону, а самих повстанців, кількістю 350 шабель, переконати в необхідності добровільно перейти до Совєтів.
Приблизно за такою ж схемою чекісти ліквідували загін Огнєва. Цей загін мав характерну деталь: після кожної операції його учасники розходились по домівках та лісах, очікуючи наказів командира. Цим і скористався Мєдвєдєв. Загін, у складі близько сотні багнетів, застали зненацька біля хутора Сємікозова у момент їхнього збору. Місце і дату Мєдвєдєв знав заздалегідь, позаяк за допомогою колишніх перевербованих повстанців сам їх і вказав.
Але найбільш характерною та показовою операцією чекістів, з використанням псевдоповстанських загонів, стала операція з ліквідації повстанського командира Івана Блохи, загін якого базувався у селі Бараніковка Біловодського району. Невелике формування чисельністю близько 50 шабель відрізнялось високою активністю та провело менш ніж за місяць десяток успішних операцій. Про перебіг подій під час проведення чекістсько-військової операції збереглись мемуарні свідчення учасника тих подій, командира 14-го стрілецького полку 2-ї Донської дивізії.
22 червня 1921 року чекісти захопили у полон одного повстанця із загону Блохи. Під час допиту повстанець розповів, що штаб загону разом з командиром Іваном Блохою переховується в очереті біля села Бараніковка.
Та, не знаючи місцевості і проходів, військові самостійно не наважились на проведення операції з ліквідації повстанського штабу. У цей час на допомогу військовим прибув окремий загін ВЧК зі Старобєльська. З огляду на те, що загін ВЧК не був відомий мешканцям села Бараніковка, які підтримували та співчували повстанцям, вирішили видати чекістів за повстанський загін, поширивши з-поміж мешканців села інформацію щодо роззброєння та захоплення у полон частини ЧА новоприбулим псевдоповстанським загоном, чекісти вирішили таким чином витягнути з очерету повстанців.
"24-25 червня загін ВЧК, видавши себе за бандитів, з'явився у селі Бараніковка та після короткого бою заарештував на очах у місцевого населення загін контррозвідників мого полку, чим викликав велику радість місцевого населення. Відразу ж командиру загону псевдобандитів на контррозвідників пішли скарги місцевого населення. В одного селянина взяли бика, в іншого – коней, у третього – барана та корову. Скаржились на те, що комуністи їх зовсім пограбували відібравши останній хліб. Вони стали бити заарештованих, плювати їм в обличчя, кидати каміння, вигукуючи "Вот вам, сволочи-комунисты разверстка", – писав у своїй доповідній командир ЧА. Яскрава картина "народної любові"" до червоних визволителів та їхня поведінка стосовно місцевого населення.
Після суду мешканців села над полоненими червоноармійцями старший загону ВЧК, який видавав себе та своїх людей за повстанців, роздягнув червоноармійців, провів їх селом, аби мешканці переконались, що діють справжні повстанці і закрили їх у хліву, випустивши заарештованого полоненого повстанця. Запевнивши його, що в селі діє невідомий йому повстанський відділ, чекісти дали повстанцеві команду привести до них на перемовини щодо спільних дій отамана Блоху разом із повстанським штабом.
Переконаний в "істинності" повстанців, Іван Блоха разом зі своїми 20 оплічниками прийшов у приміщення виконкому, де знаходився штаб ВЧК, і відрекомендувався місцевим командиром повстанських військ. Ввечері того ж дня мав відбутися суд над полоненими червоноармійцями. В той час, коли для штабу Блохи подали коней для того, щоб їхати на псевдосуд, Івана Блоху вбив командир загону ВЧК, а псевдоповстанці розправились з керівниками повстанського штабу. Двом повстанцям вдалось утекти. Все це побачили мешканці села, які зрозуміли свою помилку, але вдіяти вже нічого не могли.
"Після ліквідації штабу Блохи контррозвідники мого полку були звільнені з-під варти, після чого разом з загоном ВЧК були розстріляні кілька десятків мешканців села, які проявили себе як люди, які співчувають повстанцям. 26 червня контррозвідники повернулися до свого полку. Начальник загону ВЧК вручив подяку мені, товаришу Баклушинському та всім червоноармійцям, які брали участь у проведенні операції", – зазначив у своїй доповідній командир полку.
Методи, які застосовували чекісти у боротьбі проти повстанців на Луганщині у 20-х роках, вони перенесли і в Карпатські гори, використовуючи вже в боротьбі з загонами УПА у 40-50-х роках.
28 листопада 1921 року колегія Донгубчека нагородила голову Старобєльского ЧК Мєдвєдєва золотим годинником "за умелую и усиленную борьбу с бандитизмом в Старобельском уезде". Це була перша нагорода на довгому кривавому чекістському шляху Д. Мєдвєдєва. Через 20 років Мєдвєдєв у лісах Рівненщини знову використовував той досвід провакацій та створення псевдозагонів, який він здобув на Луганщині, але вже у боротьбі з загонами УПА.
Могила отамана Блохи, незважаючи на 80-річне комуністичне панування, доглядається мешканцями села Бараніковка. Людська пам'ять міцно закарбувала імена своїх героїв.

Правовий висновок Центру політико-правових реформ щодо закону «Про засади державної мовної політики»

3 липня 2012 р. на сайті Верховної Ради України з‘явилося повідомлення про ухвалення закону «Про засади державної мовної політики». Нелегітимність ухвалення цього закону і його неконституційний зміст переконують у недопустимості підписання законопроекту і введення його в дію як закону.

Голосування за закон «Про засади державної мовної політики» за юридичними наслідками є нікчемним.
Згідно з даними офіційної стенограми та відеозапису пленарного засідання Верховної Ради, головуючий виніс на голосування «прийняти закон 9073 в редакції…».
Однак у якій саме редакції закон винесено на голосування – народні депутати не мали уявлення, а отже, невідомо (навіть для самих народних депутатів), що саме було прийнято.
Головний комітет, якому було доручено підготувати проект до другого читання, не вносив його на розгляд Верховної Ради у другому читанні. Відповідно до ч. 3 ст. 98 Закону «Про Регламент Верховної Ради України», законопроекти, підготовлені до другого читання надаються народним депутатам в паперовому вигляді, а також в електронному – шляхом введення відповідної інформації до бази даних законопроектів електронної комп'ютерної мережі веб-сайту Верховної Ради.

Відновити справедливість

Велике прохання оце поширити!


http://dara-raiven.diary.ru/p175794779.htm

Озверевший киевский мажор, едва не убив пятилетнюю девочку в
ДТП, теперь пытается с помощью исполнительной службы стребовать с ее
родителей сумму в 160 тыс. грн. с формулировкой «за моральный ущерб».
Призвать его к порядку законными средствами не удается: папа имеет
отношение к Генпрокуратуре, и обрушил на жертв сына мощь
государственного аппарата…

Оксана Забужко: Мене непокоять морди при владі, але ще більше – непритомність нації

http://postup.brama.com/usual.php?what=73332
Розмовляла Оксана КЛИМОНЧУК, УНІАН

Коли ми домовилися про інтерв’ю, пані Забужко запросила до себе додому. Її сталінка виглядає доволі скромно, видно, що письменниця за речами не ганяється. Єдине, чому вона приділяє велику увагу, – це книжки. Ними заставлені коридор, кімнати… Ми всідаємося на кухні, пані Оксана спритно готує чай… 

ШКОДА, ЩО ВИННИЧУК У 60 РОКІВ ПРОСЛАВИВСЯ ТАКИМ ВІРШИКОМ 

Пані Оксано, чи справедливо, на вашу думку, присудили цьогорічну Шевченківську премію Мідянці та Рутківському? 

Це дуже гарні автори! При всьому моєму принциповому несприйнятті Шевченківської премії як успадкованого від УРСР державного інституту мушу визнати, що вперше за багато років рішення Шевченківського комітету не викликає жодних сумнівів, підозр у корупції, нечистих намірах, закулісних іграх тощо. З чим нас усіх і вітаю – і лауреатів також. 

Хай це фінансово й не бозна-яка винагорода, але їм її не соромно буде прийняти, – а публіка бодай у такий спосіб почує імена, варті ширшого визнання, ніж вони мали досі. І – є надія – прочитає їхні книжки. 

Наука та освіта в сучасній Україні

Анатолій Свідзинський


Заввага. Статтю було написано 2005 року. З того часу ситуація змінилася вкрай незначним чином (наприклад, було запроваджено нові системи оцінювання, які ніяким чином не вплинули на суть процесу), натомість проблеми, описані у цій статті, з кожним роком лише поглиблюються.

ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ

В цій статті заторкнуті далеко не всі проблеми науки і освіти в Україні. Це пов'язане з тим, що наука та невід'ємна від неї система освіти є надзвичайно складними частинами того фундаментального феномену, який визначає всю історію буття людства на нашій планеті і який називається культурою. Культура є феноменом самоорганізації ноосфери. Вона розвивається стихійно (не спонтанно!)¹, тобто не внаслідок реалізації заздалегідь придуманого плану і не на основі директив "згори", як правило, недоладних. Визначальну роль тут відіграють внутрішні процеси самовдосконалення та самоорганізації. Їх навчилися досліджувати поки що на прикладах доволі простих, проте репрезентативних нелінійних систем. Людство є, можливо, найскладнішою з відомих нам нелінійних систем. Через це у цій, на перший погляд об'ємній, а насправді короткій статті можу розраховувати на обговорення лише деяких аспектів системи освіти та науки, які вважаю найважливішими, принаймні на сучасному етапі їх функціонування.
Цей етап характеризується кризою освіти і науки, при чому не лише у нас, в Україні, а й в багатьох країнах Европи та США. Що ж до специфічних особливостей стану освіти і науки в Україні, то тут маємо справу з успадкованими ще з радянських часів і поглибленими в десятиліття кучмівського режиму корумпованістю та аморальністю. Без очищення освіти та науки, що віддавна вважалися теренами, на яких діяли не тільки найрозумніші, а й найшляхетніші та найбезкорисливіші люди, не можемо розраховувати на ефективність ані науки, ані освіти.

Хресний шлях із Західної України в Сибір

Петро ЗАХІДНЯК
Газета "Галичина", 11 лютого 2012 року


62 роки тому, 10 лютого 1940 року, в Галичині та Волині розпочався перший етап організованих «визволителями» масових насильницьких депортацій, що охопили багато десятків тисяч осіб і стали справжньою трагедією для західних українців і поляків.
Становище загнаних у незвичні, суворі кліматичні умови людей було жахливим: постачання продуктів було вкрай поганим, проживання в нелюдських умовах, напівзруйновані бараки, брак теплого одягу та взуття, постійне недоїдання, антисанітарні умови побуту викликали епідемічні спалахи дизентерії, тифу, цинги. і як результат — голод і велика смертність серед засланців (у четвертому кварталі 1940 року сягала 1,2%, а в першому кварталі 1941 р. — 1,7%). Тобто виселенці помирали тисячами.

Якою була б цивілізація, якби не Сандармох...

Марія ТОМАК, «День»

Видання листування Оксани Забужко і Юрія Шевельова, яке тривало десять років (1992 — 2002), стало однією з помітних книжкових подій минулого року. А для нас однією з уже цьогорічних інтелектуальних подій було обговорення статті Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» (написаної в Бостоні ще 1954-го року), яку «День» передрукував у новорічному номері. Оксана Забужко, до речі, певна, що ця стаття мала би стати частиною шкільної програми. Це до питання про вміння цінувати Своє і Розумне, а також про вміння, власне, читати. Письменниця розповіла, що кабінет-бібліотека Юрія Шевельова перебуває в Японії. Він заповів своє книжкове багатство університетові Хоккайдо під гарантію того, що бібліотеку не буде розформовано. А книгозбірня Шевельова — одна з найбільших приватних славістичних книгозбірень у світі.

Щоби поговорити з Оксаною Забужко про Ю. Шевельова, вочевидь, знадобилася б окрема зустріч. А приводом для нашого спілкування з письменницею стала акція «Дня» Рік «Списку Сандармоху» й тема подолання тоталітарного спадку.

Утім, «День» до пані Оксани мав й інші запитання...

— Востаннє інтерв’ю «Дню» ви давали ще 1999 року. Прикметно, що багато з тих проблем, про які ви казали, залишилися незмінними. І заголовок виразний: «Де немає лицаря, там приходить пахан»...

— Так і вийшло — як у воду дивилася... Знаєте, це теж частина професії письменника. У Ніцше є таке поняття: «на чверть години раніше». Письменник мусить виконувати цю випереджальну функцію — кувати мовні форми для того, що ще тільки «висить у повітрі» та більшістю суспільства відчувається на рівні хіба що підшкірного свербежу. А взагалі — чим кращий письменник, тим довші ті «15 хвилин», на які він випереджає свій соціум.

Розстріляний вертеп

Колядки і щедрівки, які перемогли програму «Время»

Олександр  Палій, історик

Невдовзі після війни, у 1947 році радянський радіоефір раптом завмер. Люди пам‘ятали, що таке могло статися хіба на початку війни. Усе виявилося простіше: на середині передачі хтось із ЦК партії зупинив трансляцію українських різдвяних колядок у виконанні Івана Козловського. Тоді ж з магазинів по всьому СРСР були вилучені й знищені його платівки. Але рукописи не горять:

Після такої історії в СРСР вижив би мало хто. Однак, стратити всесвітньовідомого співака означало додати аргумент щодо кровожерливості радянського режиму під час Холодної війни, що якраз починалася. Тим більше, що Козловський незадовго перед тим виступав перед лідерами СРСР, США і Великої Британії на конференції у Потсдамі й удостоївся численних компліментів.

Чи зрозуміли ми Помаранчеву революцію? – Любомир Гузар

Світ ахнув…

Однієї середи, пізньою весною 2005 року, я сидів під час загальної папської аудієнції на площі Святого Петра в Римі біля кардинала з Таїланду, який несподівано, звернувшись до мене, сказав: “Розкажіть мені про ту Вашу Помаранчеву революцію”.

Невдовзі після того, тієї ж весни, в Римі громадянин однієї Африканської країни, яка переживала складну політичну ситуацію, запевняв мене: “Ми пильно стежили за перебігом Вашої Помаранчевої революції і багато з неї навчилися”.