вівторок, 15 березня 2022 р.

Вільям БРАУДЕР: У Росії немає держави

Маша ГЕССЕН, snob.ru, 25 травня 2011 року

Опубліковано: газета День, 3 червня, 2011

Так звана справа Магнітського стала однією із прикметних у новітній історії Росії. Її непросту та моторошну суть великою мірою складає павутина корупційних ниток, що пов’язують між собою представників різних гілок російської влади і які, власне, й творять сучасну російську історію. На нашу думку, інтерв’ю голови інвестиційного фонду Hermitage Capital Вільяма Браудера, яке «День» передруковує із сайта snob.ru, дуже прозоро тлумачить ці темні сторінки російської дійсності.

Як усі справжні трагічні герої, Вільям Браудер створив усі передумови для власного краху. Тепер він вирішив присвятити своє життя боротьбі з ворогами, які колись були його друзями. Голова інвестиційного фонду Hermitage Capital, який заробив мільярди на інвестиціях у Росію, вже шість років як не має права в’їзду до країни. Ім’я юриста Hermitage Сергія Магнітського, який загинув у московській в’язниці, стараннями Браудера стало відомим в усьому світі. Європарламент проголосував за введення санкцій проти всіх, хто мав відношення до переслідування юриста, а швейцарські банки заарештували їхні рахунки. У відповідь російська прокуратура оголосила Браудера в розшук. Обидві сторони, мабуть, мають намір іти до кінця.


— Давайте почнемо з початку.

— Я почну взагалі здалеку. Я — американець, але в мене трохи незвичайна доля. Мій дід був профспілковим активістом, якого 1927 року запросили до Росії. Він приїхав до Москви, там познайомився з моєю бабусею. Мій батько народився в Москві.

— І його назвали Феліксом.

— Так. Бабуся моя була російською інтелігенткою. Вони виїхали в Америку через п’ять років, і 1932 року дід став генеральним секретарем Комуністичної партії США. І залишався ним до 1945 року, потім його вигнали зі скандалом, бо він недостатньо підтримував Сталіна. Багатьох його соратників у Східній Європі вбили. А невдовзі він потрапив у жорна «маккартизму» — він провів більшу частину 50-х років, даючи показання в Конгресі, в Комісії з розслідування антиамериканської діяльності. Мій батько тоді саме закінчував аспірантуру в Прінстоні, він математик, — і через своє прізвище не міг знайти роботу в жодному американському університеті. Його забрали в армію, але, коли там з’ясували, що він син комуніста, поставили на погану роботу: він працював заправником на бензоколонці на військовій базі в Північній Кароліні. Зрештою все заспокоїлося, мою сім’ю реабілітували, мій батько став великим математиком. Я народився 1964 року. У підлітковому віці, як і належить нащадкові комуністів, вирішив надягти діловий костюм і стати капіталістом. 1989 року я закінчив бізнес-школу. Це був рік падіння Берлінського муру. І я вирішив: якщо мій дід був комуністом у Америці, то я стану капіталістом у Східній Європі. Того ж року я переїхав до Лондона.

— Чому до Лондона?

— Бо в діловому розумінні Лондон до Східної Європи — як Гонконг до Китаю. Я став займатися бізнесом у Східній Європі. Мене дуже зацікавила ваучерна приватизація в Росії, оскільки для того, щоб у ній брати участь, не треба було мати ніяких спеціальних зв’язків. Купуєш ваучери, міняєш на акції, і ці акції коштують набагато менше, ніж акції порівнянних компаній у будь-якій іншій країні. Зрештою, я відкрив власний інвестиційний фонд, Hermitage Capital, і 1996 року переїхав до Москви. У Росії абсолютно все тоді було недооцінене. Інвестори дуже боялися Росії, їм бракувало інформації. У результаті все, що купував фонд, стало дуже швидко зростати в ціні.

— Скільки ви купили?

— Початковий розмір фонду був двадцять п’ять мільйонів доларів. І ці вкладення виросли на сотні відсотків. Коли в тебе відбувається таке зростання, твої інвестори починають розповідати про тебе своїм друзям. Згодом ми стали третім за розміром інвестиційним фондом у Росії. На піку обсяг наших вкладень дорівнював чотирьом з половиною мільярдам доларів.

— Це коли?

— У 2005-му. Проблема була в тому, що хоча нам і належали акції компаній, більше нам нічого не належало. Я зрозумів це не одразу, а році в 1998-му.

— Що це означає?

— Якщо вам належить один відсоток якоїсь американської чи французької компанії, то вам належить один відсоток прибутку, ви є власником одного відсотка активів — це і є ваш економічний інтерес у компанії. Але в Росії один відсоток акцій — це запис у реєстрі акціонерів. А весь прибуток і активи, як правило, контролюються іншими людьми за допомогою тієї або іншої корупційної схеми.

— Іншими словами, акції мало сенс купувати, щоб перепродати, а тримати сенсу не було. У яких компаніях це відбувалося — з тих, у яких ви купили акції?

— У «Газпромі», наприклад, у РАО ЄЕС, у кількох нафтових компаніях. Ми вирішили з цим боротися. Я практично не розмовляв російською, і політичних зв’язків у мене ніяких не було. Тобто я був ніхто. Але в мене були розумні російські співробітники. І ось ці розумні аналітики поставили собі завдання — зрозуміти, як організоване корпоративне шахрайство, тобто хто краде гроші в акціонерів і яким саме чином. Знаєте, кажуть, що Росія непрозора, і це правда. Натомість Росія вп’ятеро більше забюрократизована, ніж будь-яка європейська країна. Існують незліченні форми звітності, які збирають різні міністерства. Їх просто потрібно було навчитися читати.

— Тобто якщо у вашому розпорядженні достатньо юристів...

— Необов’язково навіть юристів. Якщо у вас є розумні, наполегливі аналітики, які вміють логічно мислити, готові порпатися в паперах у міністерствах й у реєстраційних палатах, можна багато дізнатися. Ми почали займатися так званими слідчими аудитами. Точніше, ми називали це «аналітикою корпоративного шахрайства». Виявилося, що розкрадання сконцентроване в руках невеликої групи людей. Кажуть ще, що Росія — дуже корумпована країна. Але всі нитки корупції перебувають у руках жменьки людей. А більшості нічого не перепадає.

— То хто входить до цієї невеликої групи?

— У випадку з «Газпромом» — дев’ять топ-менеджерів компанії.

— Це який рік?

— Аналіз «Газпрому» ми проводили 1999 року. Ще ми вивчали Ощадбанк, там нові акції були розміщені за закритою підпискою за низькою ціною, що було невигідно ні для банку, ні для інших акціонерів. У «Сургутнефтегазе» існували якісь божевільні схеми володіння акціями, що дозволяли керівництву залишатися на місцях нескінченно, не маючи у власності ніяких цінних паперів або майже не маючи. Цю інформацію ми віддавали журналістам. Нам пощастило: в Москві тоді була величезна кількість іноземних журналістів, дуже зацікавлених у результатах нашого аналізу; ми за них зробили левову частку роботи, і все це можна було перевірити ще раз. Так нам вдавалося впливати на компанії. Інформація, яку ми зібрали по «Газпрому», потрапила до New York Times, Financial Times, Wall Street Journal, Businessweek. Коли це з’являлося в міжнародній пресі, російська преса теж починала про це писати. А в цього вже були наслідки. Варто сказати, що ми справді розігналися саме тоді, коли до влади прийшов Путін. Але він став президентом президентської адміністрації, а не президентом Росії.

— У якому сенсі?

— У нього були десятки тисяч співробітників у підпорядкуванні. Але губернатори керували своїми регіонами, як незалежними державами. Олігархи платили гроші міністрам і депутатам і вважали їх своїми підлеглими. Преса існувала для впливу на бізнес і політику, а не для об’єктивного висвітлення подій. У результаті в Путіна, а до нього — у Єльцина не було влади, яка мала бути в глави суверенної держави. Я ніколи не зустрічався з Путіним, але вважаю, що в нас були спільні інтереси: люди, які крали гроші в компаній, відбирали в нього владу. І він дуже позитивно реагував на наші спроби привернути увагу до розкрадання.

— У чому проявляється ця позитивна реакція?

— Наприклад, нам зателефонував Олександр Волошин, який тоді був головою адміністрації президента, і запросив зробити доповідь про те, що ми розкопали про РАО ЕЭС, у якого тоді був план за безцінь розпродати всі активи. Ми все розповіли, і незабаром уряд погодився розпочати переговори про реструктуризацію компанії з міноритарними акціонерами. Я вважаю, що ми врятували компанію для всіх її акціонерів, серед яких була й держава. Коли ми розповіли про те, що відбувається в «Газпромі», зняли Рема Вяхірєва, на якому лежала відповідальність за зникнення десяти відсотків активів. Мені здавалося, що Росія рухається у правильному напрямку.

— Але зняття Рема Вяхірєва важко назвати покаранням.

— Звісно. Але ж нам було важливо не посадити Вяхірєва, а зупинити корупцію в «Газпромі».

— І вона зупинилася?

— У період з 1996 по 1999 рік з балансу «Газпрому» зникли активи, що дорівнюють усім активам американської компанії Exxon (Exxon Neftegaz Limited — дочірнє підприємство найбільшої в світі недержавної нафтогазової компанії Exxon Mobile Corporation. — Ред.). Вони опинилися під контролем дев’яти членів керівництва компанії. У 1999 році прийшов Олексій Міллер, він пообіцяв, що активи перестануть залишати компанію.

— Тобто крали не прибуток, а саме власність.

— І це хвилювало нас найбільше. Якщо крадуть прибуток, його хоча б у наступному році можна отримати. А в «Газпромі» розкрадали власне компанію. У результаті недооціненість акцій компанії дорівнювала 99,7%. Після зняття Вяхірєва ціна акцій виросла вдвічі, потім — ще вдвічі. В остаточному підсумку — в сто разів. Це не означає, що розкрадання цілком припинилося або що акції коштують стільки, скільки повинні. Скажімо, недооціненість скоротилася з 99% до 90.

— А тепер хто краде?

— Нинішнє керівництво. Але вже не власність, а тільки прибуток.

— І це краще.

— І це краще. Замість того, щоб вкрасти родовище, вони, скажімо, продають газ на Україну й забирають собі частину прибутку. Або будують трубопровід і витрачають на нього в три, або в п’ять, або в десять разів більше, ніж він мав коштувати, — це відкати. Отже, ми цю ж операцію з розкриття механізмів розкрадань повторили з «Газпромом», з Ощадбанком, з РАО ЕЭС і так далі. І, загалом, щойно ми досягали якогось успіху, ціна акцій виростала. У період з 1999 по 2003 рік у нас багато виходило, бо наші інтереси, очевидно, збігалися з інтересами режиму Путіна. Тож у мене тоді була найкраща у світі робота. Я дуже багато заробляв, і при цьому я відчував, що роблю історію, змінюючи Росію на краще. І щоразу, коли наша кампанія проти когось із злодіїв закінчувалася якимось навіть невеликим успіхом, ми всі кричали «Ура!», і командний дух у нас у компанії був таким, якого не буває, адже рідко кому вдається одночасно робити гроші й творити добро. На жаль, цей золотий період моєї кар’єри закінчився — а я не помітив, що він закінчився, — у жовтні 2003 року, коли заарештували Ходорковського. Він був одним із тих, з ким ми боролися, і мені тоді здавалося, що це черговий крок до вирішення проблеми корупції.

— Хіба ЮКОС на той час не став зразково-показовою компанією з погляду прозорості, корпоративного управління?

— Став. Але 1999 року, коли фонд був одним із великих акціонерів ЮКОСу, їхні акції були обвалені керівництвом ЮКОСу й подешевшали на 99,5%, бо вони займалися тим самим, що й усі інші.

— А потім що сталося?

— А потім вони виправилися, очистилися, але мені здавалося, що за весь той біль, якого вони нам завдали, за ті два роки, що ми з ними боролися, вони ще повинні поплатитися, — загалом, я був усе ще злий. Тож я радів арешту Ходорковського, і я не розумів, що в цей момент Росія безповоротно змінилася.

— Яким чином?

— Одразу після арешту Ходорковського ми всі обговорювали, скільки він пробуде у в’язниці: тиждень чи два. Бо всі ж знають, що в Росії за гроші можна купити все. Тому, якщо найбагатшу людину в Росії заарештували, то питання лише в тому, скільки їй доведеться заплатити за звільнення. Минув тиждень. Два тижні. Ми думали, він не розрахував суму викупу. Місяць, два місяці. І тоді багаті люди в Росії замислилися про те, чи правда будь-яку проблему можна вирішити за гроші. Остаточно все стало зрозуміло влітку 2004 року, коли розпочався суд над Ходорковським, й до залу суду пустили телекамери. Але ж у російському суді немає ніякої презумпції невинності — обвинувачуваного саджають у клітку, як звіра. І коли телекамери знімають найбагатшу людину в Росії у клітці, це є посланням усім іншим багатіям: «Ви теж можете опинитися в клітці». Думаю, багато олігархів сиділи того літа на своїх яхтах, пришвартованих десь в Антиба, дивилися CNN і відчували, що світ валиться.

— Але ж ви, як і раніше, думали, що це добре?

— Я був антиолігархом, і я чекав, хто стане наступним. Я думав, це справжня справедливість. А насправді, я думаю, всі ці олігархи один за одним сходили до президента й домовилися про те, як їм тепер поводитися, щоб теж не опинитися у клітці. Так із ворогів Путіна вони перетворилися на його партнерів. А я продовжував жити у своєму ідеальному світі, думати, що Путін робить Росію кращою, робить із неї нормальну країну. А він просто підминав під себе олігархів, щоб стати найголовнішим олігархом.

— І коли ви це зрозуміли?

— Я був ідеалістичним і наївним. Я продовжував зі своїми антикорупційними кампаніями. У 2004 році ми опублікували викривальні матеріали про «Газпром» — уже не про виведення активів, а про розкрадання, пов’язане з будівництвом і з продажем. Ми подали до суду на «Сургутнефтегаз», щоб зробити прозорою їхню структуру володіння акціями. «Транснефть» не платила дивіденди, і з ними ми теж боролися. До цього моменту я вже жив у Росії майже десять років, я створив найбільшу інвестиційну компанію з іноземним капіталом. Я летів до Москви з Лондона 13 листопада 2005 року, у неділю ввечері. Я прибув у VIP-лаунж в аеропорту Шереметьєво-2. Процес, який у VIP-зоні мав зайняти п’ять хвилин — штамп у паспорті, ти виходиш, — тягнувся надзвичайно довго. Минула година, паспорт ще не віддали. Я попросив свого водія підійти до паспортного контролю. Там почалися якісь крики, і тут раптом кілька людей у формі зайшли у VIP-лаунж, сказали, що до країни мене не пустять, і відвели мене в накопичувач, де я провів наступні п’ятнадцять годин.

— Які там були умови?

— Нічого особливого. Незручні пластмасові крісла. Основна різниця в тому, що у VIP-зоні дають чай і поводяться з тобою добре, а в цьому відстійнику з тобою поводяться як зі злочинцем. Що зі мною далі буде, мені ніхто не сказав. Просто за десять хвилин до вильоту рейсу «Аерофлоту» до Лондона об одинадцятій ранку за мною прийшли, відвели й посадили в літак. Я був упевнений, що це помилка. Я ж так старався для Росії. Я був упевнений, що моя робота проти корупції цінується владою. Мені постійно телефонували від міністрів і просили надати їм копію моїх презентацій у форматі PowerPoint.

— Ну, ви зателефонували міністрам?

— Я прилетів до Лондона і зателефонував усім, кого я знаю. Грефу, Кудріну, Шувалову, В’югіну (Герман Греф — на той момент міністр економічного розвитку й торгівлі РФ, нині голова правління Ощадбанку, Олексій Кудрін — міністр фінансів, Ігор Шувалов — перший заступник голови уряду РФ, Олег В’югін — до 2007 року керівник Федеральної служби з фінансових ринків, зараз голова ради директорів МДМ-банку. — Ред.). Вони всі сказали, що нічого не знають.

— Ви їм вірите?

— Думаю, вони дійсно не знали. Думаю, рішення приймалося кимось дуже високо, і причому у ФСБ.

— Ким?

— Безпосереднім виконавцем рішення була людина на ім’я Віктор Воронін (генерал-майор Віктор Воронін, заступник голови департаменту ФСБ із боротьби з економічними злочинами. — Ред.). Я британський громадянин. Посол Великої Британії надіслав листа міністрові закордонних справ Росії з питанням, чому мене не пускають. Надійшла відповідь, що мені відмовили у в’їзді на підставі статті 27 федерального закону про в’їзд і виїзд. Ця стаття дозволяє відмовити у в’їзді з міркувань національної безпеки.

— А чому, до речі, ви британський громадянин?

— Я приїхав сюди 1989 року, одружився, облаштувався. Тут мій дім уже двадцять два роки. Ось я й отримав громадянство.

— Але від американського не відмовилися?

— Відмовився, треба було вибрати. Загалом, Джек Строу, тодішній міністр закордонних справ, став регулярно згадувати про мою справу в розмовах із Сергієм Лавровим. Лавров щоразу вдавав, що він не знає, у чому справа.

— Ви йому не вірите?

— Ні, звісно.

— Чому?

— Думаю, після першого згадування він навів би довідки. Міністр закордонних справ Великої Британії тричі запитує його, чому людині відмовили у візі, а він щоразу відповідає, що не знає, — отже, він бреше. А я не хотів розділити долю Ходорковського — ані ділову, ані особисту. Тож я зробив дві речі: убезпечив людей і капітали. По-перше, я попросив усіх своїх співробітників переїхати до Великої Британії.

— Це скільки чоловік?

— Близько двадцяти чоловік співробітників із сім’ями.

— Така була маленька компанія?

— Маленька, так. По-друге, фонд продав акції в російських компаніях або перевів їх в інші фінансові інструменти. Це було зроблено тихо, без привернення до себе уваги.

— Як можна продати таку кількість акцій, не привертаючи до себе уваги?

— Продаж акцій — це не продаж компанії. Якщо фонду належав один відсоток компанії, а акції високоліквідні, ви можете продати їх у різні дні, через різних брокерів. У такий спосіб ми ліквідували вкладень на чотири з половиною мільярда доларів за літо 2006 року, і ніхто цього не помітив.

— І що ви сказали своїм інвесторам?

— Фонд повернув їм гроші. Коли мене вигнали з Росії, багато хто з них втратив бажання туди вкладати. Тож ми заснували новий бізнес, стали вкладати в інші країни, і я думав, що ця глава мого життя, пов’язана з Росією, цікава і страшна, закінчилася. Якби так воно й було, це б так і залишилося цікавою історією.

— Дещо страхітливою.

— Страхітливою, так, але лише історією. А ось те, що сталося потім, переслідуватиме мене решту життя. 27 січня 2007 року я був на Всесвітньому економічному форумі в Давосі. Там була так звана російська вечеря, організована не Росією, а Всесвітнім економічним форумом, тому мене й запросили. Був присутній Дмитро Медведєв, тоді він був першим віце-прем’єром, але вже мітив у наступники. Він сказав якусь порожню промову, усі перейшли до десерту, а він сидів один, теж їв десерт. І я подумав: а підійду-но я до нього й попрошу відновити мою візу. Я підійшов, і саме тоді, коли я починав говорити, всі присутні раптом спохватилися, що є можливість поговорити з майбутнім президентом Росії. І багато хто повставав зі своїх місць й оточив нас. Включаючи кількох журналістів. Саме коли вони всі підтяглися, я дійшов до суті свого звернення, тобто до прохання відновити візу. Не знаю, що він думав тоді, але він прийняв, як мені здається, дуже політично вірне рішення, а саме, будучи оточеним західними журналістами й маючи перед собою симпатичну західну людину, яка просить повернути їй візу, правильно сказати: «Я зроблю, що зможу». Так він і сказав. Він попросив мене дати йому копію моєї заяви на візу й пообіцяв подати її з власною позитивною рекомендацією.

— Він знав, хто ви?

 

ПІСЛЯ ПРИХОДУ ДО ВЛАДИ ВОЛОДИМИРА ПУТІНА 1999 РОКУ ВІЛЬЯМ БРАУДЕР, ГОЛОВА ІНВЕСТИЦІЙНОГО ФОНДУ HERMITAGE CAPITAL, ЛЮДИНА, ЩО ЗАЛУЧИЛА В РОСІЙСЬКУ ЕКОНОМІКУ МІЛЬЯРДНІ ІНВЕСТИЦІЇ, ВВАЖАВ, ЩО ЧЕРЕЗ РОЗГУЛ ОЛІГАРХАТУ ПУТІН Є ПРЕЗИДЕНТОМ ЛИШЕ СВОЄЇ АДМІНІСТРАЦІЇ, Й УСІМА СИЛАМИ ДОПОМАГАВ ПОДОЛАТИ КОРУПЦІЮ В РОСІЇ. ЧЕРЕЗ 12 РОКІВ, ПІСЛЯ ВБИВСТВА АДВОКАТА СЕРГІЯ МАГНІТСЬКОГО, ДОЛЯ ЯКОГО МОЖЕ БУТИ МАТЕРІАЛОМ ДЛЯ СУЧАСНОГО «АРХІПЕЛАГУ ГУЛАГу», УСПІШНИЙ БРИТАНСЬКИЙ БІЗНЕСМЕН ГОВОРИТЬ: «Я ШКОДУЮ, ЩО В МИНУЛОМУ СКАЗАВ ХОЧ СЛОВО ПІДТРИМКИ»  


— Він чудово знав, хто я, бо він був членом ради директорів «Газпрому», коли ми займалися «Газпромом», і 2005 року ми з ним зустрічалися особисто. Отже, у відповідь на заяву я отримав не візу, а телефонний дзвінок від підполковника Артема Кузнєцова з московської податкової поліції. Він зателефонував моєму заступникові і сказав: мовляв, я розумію, пан Браудер хотів би отримати візу, мені слід написати доповідну з цього приводу, і я пропоную зустрітися в неформальній обстановці, щоб обговорити, що я напишу. З 1996 по 2005 рік у Росії ми успішно уникали такого роду прохань: ми просто ніколи не зустрічалися ні в якій неформальній обстановці, ні з якими поліцейськими, уникали будь-яких двозначних ситуацій. Я можу чесно сказати, що жодного разу не давав хабар. Навіть у машині, коли мене зупиняли.

— Як вам це вдавалося?

— Нас мало помічали, бо ми існували в ефірі, на фінансових ринках, де ми майже не стикалися із владою. А водієм у мене працював колишній міліціонер, тому коли нас зупиняли, він показував свої документи і йому віддавали честь. Тож я жодного рубля ніколи хабарів не давав. І це чудова політика: якщо ти не даєш хабарів, їх від тебе й не чекають. А в таких ситуаціях треба просто відмовлятися від зустрічі. Ми відповіли, що готові відповідати на офіційні запити. У дев’яноста дев’яти випадках зі ста така реакція спрацьовує, і історія на цьому закінчується. Але це був той випадок, коли історія не закінчилася. 4 червня 2007 року той самий Артем Кузнєцов та іще двадцять п’ять податкових поліцейських провели обшук у нашому московському офісі. А потім такий самий обшук в офісі наших юристів, Firestone Duncan.

— Чому у вас залишався офіс у Москві, якщо ви вивезли всіх співробітників?

— Офіс був оплачений на кілька років наперед, а в мене залишалася слабка надія на повернення.

— Там нікого не було?

— Там був секретар й одна людина, яка приїхала з Лондона. Але там нічого не було, лише старі папери. А ось в офісі наших юристів вони знайшли те, що їх цікавило: документи, які засвідчують, що в нас було три компанії, власники акцій, тобто через них ми інвестували великі суми грошей. Активів у цих компаній уже не залишалося, але самі компанії ліквідовані не Були. Справа в тому, що у Росії аби закрити компанію, яка припинила свою діяльність, не розорившись на проведення аудитів, простіше зачекати й протягом трьох років здавати звітність, показуючи, що ніякої діяльності підприємство не здійснює. Тому документи на ці компанії й зберігалися в наших юристів. Поліція шукала печатки, ліцензії, статутні документи цих компаній. Один із молодих юристів у Firestone Duncan подивився ордер і сказав: «У вас ордер не на ці компанії, ви не маєте права вилучати все це». Його відвели до переговірної й жорстоко побили.

— Як його звати?

— (Називає юриста. — М. Г.) Будь ласка, не згадуйте його ім’я у статті: він, як і раніше, в Москві. І він дуже наляканий. Загалом, вони забрали всі ці документи, а ми розгубилися, бо не розуміли, що все це означає. Наступна подія сталася за чотири місяці: до нашого московського офісу зателефонували із Санкт-Петербурзького арбітражного суду і повідомити, що проти наших компаній винесено судових рішень на кілька сотень мільйонів доларів. Як це? Нас же навіть не викликали до суду. Ми зателефонували найкращому, на наш погляд, юристові Москви, людині на ім’я Сергій Магнітський, і попросили його з’ясувати, що відбувається. Ми також зателефонували й іншим юристам — загалом семеро людей із чотирьох різних юридичних компаній почали досліджувати цю справу. Незабаром вийшов на зв’язок Сергій і сказав, що сталося щось неймовірне. Відповідно до документів, які він виявив у Реєстраційній палаті, наші компанії нам більше не належать. Як це? Він сказав, що вони тепер переведені на баланс якоїсь компанії під назвою «Плутон», зареєстрованої у Татарстані. Який такий «Плутон»? А він каже: «Плутон» належить людині на ім’я Віктор Маркелов. Хто такий Віктор Маркелов? Він каже, що теж задався цим запитанням і з’ясував, що Віктор Маркелов був засуджений за вбивство й вийшов на волю через півтора року. А яким чином він став власником наших компаній? Сергій пояснив: для цього потрібні печатки й статутні документи. Тобто те, що вилучили з офісу наших юристів. Сергій каже: далі — гірше. Документи використали ще й для того, щоб фальсифікувати низку договорів, за якими виходить, що ваші компанії заборгували мільярд доларів якимось іншим трьом порожнім компаніям. До цих фальшивок додавалися різні документи, вилучені з нашого офісу, — це легко було простежити, бо повторювалися навіть помилки, які були в наших документах. І далі що? Сергій говорить: на підставі цих договорів від імені порожніх компаній до суду були подані позовні заяви до наших компаній. Але найцікавіше, що в суд від імені наших украдених компаній прийшли три незнайомі нам юристи, захищати нас не стали, а одразу визнали борги на мільярд доларів за фальшивими контрактами.

— Чому це відбувалося в суді Санкт-Петербурга, а не Москви?

— Суди були й у Петербурзі, і в Москві, і в Казані. Це суди, де в них були зв’язки. А формально вони зверталися до судів за місцем реєстрації компаній, які подавали позови до суду. Якби справа була в нормальному суді в нормальній судовій системі, суддя спробував би розібратися: якщо юристи відразу визнають борги, то навіщо вони взагалі прийшли до суду? Тобто очевидно, що судді, які прийняли до розгляду ці справи й прийняли за ними рішення за п’ять хвилин, були від самого початку задіяні в усій схемі. Водночас Кузнєцов вирушив до банків, де в нас були рахунки, у пошуках грошей.

— Звідки вам це відомо?

— Нам почали телефонувати з банків: «У нас тут Кузнєцов, у нього офіційний запит на руках». Дякувати Богові, ми все ліквідували — інакше вони б просто вкрали в нас мільярд доларів. Тож ми були спокійні. Тобто історія жахлива, цинізм нечуваний, все досить страшно, але грошей їм не дісталося. Але Сергій — я просто мушу вам сказати, що Сергій правда був розумніший за всіх у Москві. Його мозок працював удесятеро швидше. Сергій сказав: «Я не знаю, що саме відбувається, але я точно можу вам сказати, що це не кінець». Він продовжив розслідування. Тобто він розсилав запити до всіх офіційних відомств, у яких ці компанії могли якимось чином проявитися. У більшості випадків запит залишався без відповіді, або ми отримували безглузду відповідь. Але це була змова таких масштабів, що зловмисники просто не могли поговорити з кожною людиною, яка була так чи інакше задіяна, і кожного заткнути. Тож одного чудового дня Сергій отримав відповідь від податкового відомства у Хімках — там просто когось не попередили, що нам не можна відповідати. У відповіді була інформація про те, що вкрадені в нас компанії відкрили чомусь нові рахунки у двох банках: Універсальний ощадний банк та «Интеркоммерц». Ми ніколи не чули про такі банки. Чому? Та тому, що це були одні із найменших банків у Росії. Загальна капіталізація Універсального дорівнювала мільйон доларів. На всі банки є повна інформація в базі даних Центробанку, і ця інформація загальнодоступна. Із сайту Центробанку Сергій отримав наступну інформацію: щойно ці рахунки відкрилися в Універсальному банку, сума його активів підскочила з мільйона доларів до двохсот мільйонів — за добу. Точна цифра щось Сергію нагадувала — це була сума податків, заплачених трьома вкраденими компаніями: двісті тридцять мільйонів доларів. Тут тільки ми зрозуміли, що сенс усієї схеми полягав у тому, щоб украсти сплачені нами податки. Тоді ми вже стали перераховувати суми, на які були подані позови в Москві, Петербурзі й Казані: загальна сума в точності дорівнювала сукупному прибутку трьох компаній у попередньому році. Попросту кажучи, в 2006 році наші компанії заробили мільярд доларів і заплатили двісті тридцять мільйонів податків. А злочинці звернулися до податкової, повідомили їм, що попередні власники припустилися помилки — насправді компанії нічого не заробили. Тож податки слід повернути. Вони подали заяву на повернення податків 23 грудня 2007 року. Це було найбільше повернення податків у російській історії, і гроші повернули наступного дня! При тому, що за місяць до цього ми вже встигли написати скарги в усі інстанції: і про те, що ці компанії в нас украдені, і про те, що хтось сфабрикував судові рішення про стягнення з них мільярда доларів, які були використані для обѓрунтування повернення податків.

— На скарги були якісь відповіді?

— Ми написали шість скарг. На п’ять не було жодної реакції, фактично вони були відправлені на розгляд самим Кузнєцову з Карповим, які не знайшли тут складу злочину. А за однією скаргою все ж таки через два місяці після її подання й через місяць після того, як були вкрадені гроші, була порушена кримінальна справа, але її розслідування було спущено на найнижчий місцевий рівень слідчого комітету. Кілька людей викликали на розмови, на цьому справа скінчилася. А податковий злочин ми виявили в липні 2008 року. Це було щось неймовірне. І виявилося це, звісно, винятково завдяки генієві Магнітського. І Сергій сказав: «Це ніяк не могло бути схвалене на вищому рівні. Коли вас, іноземців, звідси погнали, ось це могло бути схвалене Путіним і колегами, це взагалі звичайна річ. Але крадіжка чверті мільярда зі скарбниці — це зовсім інша справа, це якась самодіяльність». Треба привернути до цього увагу. Ми розіслали п’ятнадцять різних скарг. Ми вважали, їх усіх заарештують, уявляли собі рейд із використанням вертольотів.

— Чому? Ви на той час уже три роки прямо зіштовхувалися з постійною брехнею з боку російських офіційних осіб.

— Ну, як може президент країни дозволити, щоб украли двісті тридцять мільйонів зі скарбниці? Це ж не наші гроші, це їхні гроші. Це настільки неймовірна історія, що за нею навіть кіно не можна знімати — ніхто не повірить.

— Так. І замість рейду з вертольотами — що було далі?

— Далі вони стали переслідувати наших юристів. Відкрили кримінальні справи проти всіх сімох.

— Серед них були й росіяни, і американці, так?

— Один американець, Джеймісон Файєрстоун, решта — російські громадяни. Зрозумійте, я за освітою фінансовий аналітик. Я на війну не наймався, мені ніколи на думку не спадало, що люди моєї професії ризикуватимуть життям. Я приніс усім нашим юристам вибачення за те, що сталося, і запропонував їм залишити Росію за мій рахунок й оселитися в Лондоні за мої кошти. Це були дуже важкі розмови. Їм усім було ледве за сорок, усі на вершині кар’єри, деякі не розмовляли англійською... І я пропонував їм кинути все: професію, друзів, своє життя — і негайно тікати. Шестеро із семи погодилися.

— І всі приїхали сюди?

— Усі тепер тут живуть. Відмовився один Сергій Магнітський. Йому тоді було тридцять шість років, тобто він представник іншого покоління. Він сказав: «Зараз не тридцять сьомий рік. Я нічого поганого не зробив, я знаю закон, ніяких підстав для мого арешту не існує». І ще він сказав приголомшливу річ: «Ця історія вже не про Hermitage, це історія про Росію. Ці люди пограбували мою країну, і я із цим миритися не можу». Ми кілька разів намагалися його умовити виїхати. У жовтні 2008 року Сергій надав покази, пов’язані з діяльністю Кузнєцова. 24 листопада троє прямих підлеглих Кузнєцова прийшли до нього додому о восьмій ранку і на очах у його дружини й двох маленьких дітей перевернули квартиру догори дном, а Сергія повели на Петрівку, 38, де його взяли під варту. Потім на нього почали тиснути, щоб він відмовився від своїх показів і підписав визнання в тому, що сам викрав двісті тридцять мільйонів.

— Звідки вам це відомо? Ви були на зв’язку?

— Зв’язку ніякого не було, але нам відомо про все, що сталося із Сергієм, у дрібних подробицях, бо весь час, поки він був в ув’язненні, Сергій писав скарги — у зв’язку з кожним порушенням закону. За 358 днів він написав 450 скарг. У нас вони всі є. Це сучасний «Архіпелаг ГУЛАГ». Ми знаємо, хто що робив кожного дня. Як його помістили в камеру, де було вісім в’язнів і чотири ліжка. Як його помістили в камеру без опалення й без шибки, у Москві, у грудні. Як його помістили в камеру без унітаза, а просто з «очком» у підлозі, з якого відходи виходили наверх і заливали підлогу. Як йому відмовили в чистій питній воді. Як йому цілодобово не давали їжі. Як він схуд на двадцять кілограмів, у нього з’явилися сильні болі в животі і йому поставили діагноз «панкреатит і камені в жовчному міхурі». Як йому пообіцяли операцію в Матроській Тиші, а за тиждень до операції знову запропонували підписати лжевизнання. Він відмовився, і його перевезли до Бутирки. Як у Бутирці він зробив двадцять звернень за медичною допомогою й не отримав її. 16 листопада він був уже в критичному стані, і його нарешті перевезли назад до Матроської Тішини, в лікарню, але там замість лікування на нього надягли гамівну сорочку, прикували до ліжка, помістили в одиночну камеру й залишили там на одну годину тринадцять хвилин, доки він не помер у свої тридцять сім років.

— Звідки ви знаєте про гамівну сорочку?

— Московська громадська спостережна комісія, від якої ніхто ніколи нічого не чекав, провела розслідування обставин його смерті й опублікувала приголомшливий звіт. При тому, що всі, з ким вони розмовляли, плуталися у свідченнях, вони зуміли скласти дуже докладну хронологію й намалювати зовсім моторошну картину. Отже. Про смерть Сергія Магнітського я довідався вранці 17 листопада. Одна річ — втратити людину, інша — втратити молоду людину, це набагато важче. Але втратити молоду людину, яку катували рік лише заради того, щоб прикрити чужі злочини, — я не можу передати, як це. І я можу сказати за себе й за всіх тих, хто знав Сергія й намагався йому допомогти, врятувати його: його вбивці нажили собі ворогів навіки. Ніхто з нас не залишить цієї справи, доки вбивць Сергія не покарано, доки ми не доможемося справедливості.

— Як ви плануєте її домогтися?

— Смерть Сергія — це дуже важливий сигнал для всіх. Він не був правозахисником, він не займався політикою, він не мав жодного стосунку до Чечні. Він був податковим юристом, який просто працював не на того клієнта і просто повівся як відповідальний громадянин, коли виявив жахливий злочин, скоєний проти його країни. І внаслідок цього досить забезпечена людина опиняється в моторошному підземеллі, де її катують до смерті. І це може статися з кожним, це зрозуміло навіть цілком товстошкірому, найбільш цинічному спостерігачеві. І перед президентом Росії постало важливе питання: хто він тепер — «смотрящий» за «бєспрєдєлом» чи гарант порядку, який усе ж таки спробує щось зробити й ризикне переслідувати тих, хто стоїть на чолі злочинної піраміди у країні?

— А вони хто такі?

— Ті, хто викрав двісті тридцять мільйонів доларів і ще багато чого.

— Але хто вони?

— Міністри в уряді.

— Ви знаєте їх поіменно?

— Так. Але називати їх привселюдно я поки не готовий, ми все ще збираємо докази. Отже, Медведєв оголосив про розслідування. Відповідно до дослідження Центру Левади, двадцять дев’ять відсотків росіян чули про справу Магнітського. Це тепер велике ім’я і знакова справа. І за тиждень після того, як президент оголошує про початок розслідування, Міністерство внутрішніх справ організовує прес-конференцію — велика рідкість — і заявляє, що їм дуже шкода, що таке сталося, людина померла в ув’язненні, але вони не знали, що він хворий. І це за наявності двадцяти офіційних прохань про медичну допомогу. На деяких із них було отримано офіційні ж відмови. Далі вони оголосили його винним, хоч ніякого суду не було. Типу: шкода, що цей злочинець помер, але буває. Так, треба ще сказати, що сім’я Магнітського просила про незалежну патологоанатомічну експертизу, прокуратура відмовила, заявивши, що в морзі зламалися холодильники й тіло довелося терміново поховати. Але через приблизно два місяці після його смерті стали відомі перші подробиці висновку патологоанатома, в якому йшлося, що Сергій помер від «зупинки серця». А це цілком суперечить тому, що сказав лікар через три години після смерті: він сказав, що Сергій помер від перитоніту. Тоді ми зрозуміли, що все йде до того, що в результаті розслідування скажуть, що, на жаль, хлопець помер від зупинки серця — дуже прикро, але таке буває. Стало ясно, що справедливості треба домагатися за межами Росії. Я став їздити по різних країнах, зустрічатися з політиками й офіційними особами. Зокрема, мені вдалося привернути увагу американського сенатора від штату Меріленд Бенджаміна Кардена — йому я розповідав про Сергія ще до його смерті. А після його смерті ми з сенатором сіли й придумали план дій, щоб домогтися справедливості. Що ми знаємо про винних — що вони викрали гроші. А гроші ніхто не любить зберігати в Росії, навіть злочинці. Тому наша перша ідея: заборонити їм отримувати візу в Америку. Ми надали документи на різних чиновників: на людину, яка відмовляла Сергію в медичній допомозі, на суддів, які за п’ять хвилин винесли рішення за підробленими документами, на Кузнєцова з його ордерами. Список складався із шістдесяти чоловік, але ми до нього постійно додаємо нових людей по мірі отримання доказів. Ми віддали список держсекретареві, але відповіді не було. Потім я давав покази в Конгресі, у підкомітеті з прав людини. І тоді голова цього комітету, Джим Макговерн із Массачусетса сказав: не будемо чекати держдепартамент, а запропонуємо законопроект. Так і називається: «Справедливість для Сергія Магнітського», і в ньому прописано не лише заборону на візи, а й арешт будь-яких рахунків цих людей в американських банках. Далі приєдналися європейці, Європейський парламент ухвалив резолюцію, що закликає країни Євросоюзу запровадити такі самі санкції. І російський парламент, якого ніколи не турбувало розкрадання 230 мільйонів доларів, ніколи не турбувала смерть Сергія Магнітського внаслідок катувань, стривожився, коли запахло візовою забороною та арештом рахунків чиновників. Скликали екстрену сесію й вирішили накласти санкції на європейських парламентаріїв, які проголосували за візову заборону. І вирішили відрядити делегацію до Страсбурга, аби спробувати зупинити законопроект. Із цього нічого не вийшло. Європейці проголосували «за», і я думаю, що цього року США, Канада та європейські країни остаточно заборонять в’їзд убивцям Магнітського й арештують їхні рахунки.

— Наскільки високо заходить ваш список?

— До заступника генерального прокурора, заступника міністра внутрішніх справ та Віктора Вороніна.

— Це досить високо?

— Наша кампанія успішна саме тому, що ми надаємо конкретні докази на конкретних людей. Я не впевнений, що ми доможемося справедливості щодо всіх винних, але переконаний, що ми доможемося справедливості стосовно всіх, проти кого маємо докази.

— Яка загальна картина у вас тепер склалася, як ви взагалі все це собі пояснюєте?

— Я зрозумів ось що. У Росії немає держави. Це територія, окупована жменькою злочинців. У Росії живуть 141 мільйон нормальних, роботящих, щедрих, розумних, порядних людей. І мільйон злочинців, які все руйнують. А держави ніякої немає.

— Навряд чи така ситуація відповідає інтересам Путіна чи Медведєва.

— Тут можливі лише дві відповіді: або вони в пайці, або не можуть нічого вдіяти.

— А ви як думаєте?

— Не знаю. В обох випадках Росія проклята.

— Скільки часу ви зараз витрачаєте на політичну по суті діяльність? Ви ж ще й управляєте бізнесом.

— Я успішний бізнесмен та вмію поєднувати різні справи. Іноді весь тиждень на це йде, іноді цілий тиждень минає без цього. Але домогтися справедливості — це найголовніша мета, яку я ставив собі в житті.

— Коли ви задовольнитеся?

— Коли ті, хто вбив Сергія Магнітського, сидітимуть у в’язниці. Доти ми не зупинимося.

— Є надія, що ви цього дочекаєтеся?

— Дивіться, Росію ніхто не контролює. Ані погані, ані хороші. Тож і поганим там дуже страшно. Все може статися.

— Ви робите серію роликів під назвою «Каста недоторканних», у яких розповідаєте про те, як живуть ті, кого ви вважаєте причетними до смерті Магнітського. Як ви збираєте інформацію?

— Першим вийшов фільм про Артема Кузнєцова. Цей фільм ми розмістили на сайті russian-untouchables.com. Там же була створена свого роду бібліотека документів для тих, хто цікавиться нашою історією. У ній є такі розділи: «Стань громадським слідчим» і «Поділися інформацією про цих людей». І люди стали не лише надсилати інформацію, а й телефонувати нам, причому в середньому по одному — по двоє на тиждень, і кажуть: «Я знаю цю людину» або «У мене є інформація про цей банк». Так ми поступово отримуємо величезний масив інформації.

— Як ви її перевіряєте?

— Багато, що нам надсилають, не відповідає дійсності, щось перебільшене або зовсім не має стосунку до справи. Та коли є що перевіряти, робота значно спрощується.

— Скільки людей у вас тут цим займаються?

— Якщо скласти все разом, то в кампанії задіяно десь сто осіб: юристи, лобісти, відповідальні за зв’язки з громадськістю. Люди працюють безкоштовно.

— Як ви тепер ставитеся до того, що стільки років підтримували Путіна?

— Мене нудить від цього. Очевидно, я абсолютно не мав рації. Я надто багато значення надавав тим його діям, які йшли нам на користь, дивився на них крізь призму власного інтересу. Тепер я побував по інший бік барикад і шкодую за тим, що сказав хоч одне слово підтримки.

— Ви робите щось, аби переконати людей не інвестувати тепер у Росію?

— Звісно. У Давосі виступав Шувалов, розповідав про інновації, модернізацію та про чудовий стабільний інвестиційний клімат, йому ставили підлесливі питання різні голови західних компаній, а наприкінці встав я і перед телекамерами й аудиторією зі ста п’ятдесяти осіб розповів історію Сергія Магнітського. Після виступу багато хто підійшов до мене і сказав: «Господи, не можна інвестувати в таку країну».

— Як ви думаєте, в Росії все ще можна заробити?

— Можна, якщо ти готовий ризикувати втратою не лише грошей, а й життя. Для більшості бізнесменів це неприйнятні ризики.

— Але якщо самому при цьому залишатися за межами країни...

— Ну, дивіться, я оголошений у розшук. Добре, що я британський громадянин і живу за межами Росії вже п’ять років. Але вбивці Магнітського обвинувачують мене в тому ж злочині, за обвинуваченням у якому катували його. З тими, хто зв’язується з Росією, може статися що завгодно, хоч би де вони були.

— Те, що ви оголошені в розшук, вас турбує?

— Ні, жоден суд у світі не ухвалить рішення щодо видачі мене Росії за таких обставин. Але ж ми зібрали величезну кількість доказів. А яка доля людей, які з тієї чи іншої причини не можуть цього зробити? Адже їх теж можна оголосити в розшук.

— Вам буває страшно?

— Мені часто погрожують. По SMS, електронною, голосовою поштою.

— Ви сказали, що зустрічалися з Медведєвим 2005 року і раніше. Яке він справив на вас враження?

— У нього був гарний годинник. Щось дуже дороге швейцарське, золоте. Я ще тоді подумав: цікавий годинник для державного службовця.

— Ну, а крім годинника?

— Гарний костюм. Гарні манери.

— Коли він став президентом, ви покладали на нього надії?

— Мені подобалися слова. Те, що він говорив про правовий нігілізм. Якби я жив на Марсі й почув ці слова з Росії, то подумав би: «Симпатична країна».

— Чи ви колись повернетеся до Росії?

— Знаєте, Нельсон Мандела вважався злочинцем і терористом, а потім став президентом країни. Мене вважають чи не найбільш небажаним іноземцем у Росії, але, думаю, колись я стану одним із найбільш бажаних.


Немає коментарів:

Дописати коментар