Про «нормальну» країну. Мрія. I дія

ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День» БОГДАН ДМИТРОВИЧ ЗУСТРІВ НАС У ФОРМІ «ПЛАСТУ». ВІН Є ЧЛЕНОМ ЦІЄЇ ОРГАНІЗАЦІЇ З 1940 р., НАЛЕЖИТЬ ДО КУРЕНЯ «ЛІСОВІ ЧОРТИ» З 1946 р. У 2006—2008 РР. — ГОЛОВА КРАЙОВОЇ ПЛАСТОВОЇ РАДИ

Іван Капсамун, "День"

«Треба починати з мрії, потім все це перетвориться на дію», — переконаний член Римського клубу, засновник Всесвітнього форуму в Давосі Богдан Гаврилишин. Саме це гасло, за словами Богдана Дмитровича, дозволило йому досягнути багатьох вершин у своєму житті. З одним із найвпливовіших українців у світі (на запрошення Богдана Дмитровича) ми — Острозький клуб — зустрілися в Міжнародному інституті менеджменту. Богдан Гаврилишин є засновником і головою наглядової ради МІМ-Київ.

Зустріч була теплою. Головним запитанням пана Гаврилишина при знайомстві, окрім того, що ми представлялися, було: «Звідки ви?». Відповідно, реакція на кожну відповідь (з Рівного, Одеси, Харкова, Донецька — нас було восьмеро) була особливою. Богдан Дмитрович згадував якісь оригінальні розповіді, зустрічі, постаті, пов’язані саме з цим містом.

Наше спілкування почалося з важливого питання для України — формування еліти, зокрема, політичної. «Я хочу й роблю для цього все, щоб маленькі паростки еліти, які сьогодні є, перетворилися якщо не на ліс, то хоча б на гарний гай», — поділився з нами пан Гаврилишин. Справді, для розвитку громадянського суспільства, формування політичної еліти Богдан Дмитрович робить чимало. Як він каже, «дістати гроші — легко, мудро давати — важче». Наприклад, за його сприяння свого часу було створено Фонд розвитку «Пласту» (українська національна скаутська організація), МІМ-Київ, «АIESEC в Україні» (міжнародна організація, що надає можливість молодим людям віднайти й розвинути свій потенціал) та інші проекти.

За словами Богдана Гаврилишина, «Пласт» якраз є одним із тих середовищ, де виховуються патріоти та формується майбутня еліта нашої країни. «Наскільки я знаю про ваш клуб (Острозький клуб), то це ще одне з таких середовищ», — підкреслив він.

У спілкуванні з нами Богдан Дмитрович говорив про необхідність формування політичної еліти, розповів про свої цілі, поділився сторінками своєї біографії, висловив особисті враження від українських виборів. Отже, розмова в нас вийшла у вигляді інтерв’ю.

Ярослав Дашкевич — приклад інтелектуальної та професійної чесності

Світла пам’ять всесвітньо відомому історику, публіцистові, громадському діячеві
Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів

...Криза колись обов’язково завершується, ВВП почне зростати — а ось відхід у вічність постатей, які по праву відносимо до еліти України (справжньої, духовної, а не політико-фінансової) — втрата часто непоправна.
Такою особистістю для гуманітаріїв Галичини, для усіх мислячих українців був доктор історичних наук, керівник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України Ярослав Дашкевич. У добу стрімкої девальвації етичних цінностей (а саме так можна схарактеризувати останні десятиріччя нашої історії) Ярослав Романович був для тисяч і тисяч людей насущним, живим прикладом інтелектуальної та професійної чесності історика, мужності істинного патріота України. Він не зрікся своїх переконань і після багаторічного сибірського заслання, найвищого професіоналізму (його історіографічна школа, сотні його праць, статей, есеїв ще будуть належним чином поціновані нащадками) та справжньої інтелігентності. 25 лютого, на 84-му році життя, славетний вчений назавжди залишив нас. Попереду — перевидання й ретельне вивчення його творів, розвиток наукової та духовної спадщини покійного.
Прощалися з Ярославом Романовичем у Львівському товаристві охорони пам’яток історії та культури та у храмі Святої Трійці. Поховали видатного українського історика на Личаківському цвинтарі, поруч із матір’ю.

Мирослав МАРИНОВИЧ, правозахисник, віце-ректор Українського католицького університету:
— Українська історична наука і взагалі українство та галичанство зокрема втратило дуже важливу, вагому постать, якої нам постійно бракуватиме. Професор Дашкевич поєднував у собі здорову критичність і конструктивність, що дуже нечасто буває. У нас дуже часто можна натрапити на критиканів, які не вміють бути конструктивними. І часто можна натрапити на людей, які, в принципі, приязні, але не вміють допомогти людині якоюсь критикою. Професорові Дашкевичу дуже часто це вдавалося. Ця людина була дуже чесного, відвертого слова, хоча це його слово, можливо, не всім подобалося, але коли ця людина говорила, всі розуміли і знали, що це те, що він думає, що виходить із його душі. І це теж для людських відносин є дуже важливо й вагомо. Ярослав Дашкевич — великий патріот України, чоловік, який багато-багато склянок брому випив, знайомлячись із історією України, і він не міг бути до цієї історії байдужим. Це був не тільки його фах — історія України і знання історії України були голосом його серця.

Ярослав ГРИЦАК, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Ярослав Дашкевич був одним із небагатьох українських істориків, про котрих знають у світі, — таких як Омелян Пріцак, Роман Роздольський, Ігор Шевченко. Серед цього ряду імен Ярослав Романович стоїть окремо. Більшість із вищеназваних стали великими завдяки тому, що їм вдалося емігрувати на Захід і творити там в умовах інтелектуальної свободи. Ярослав Дашкевич нікуди не виїхав і за це мусів платити висилкою в Сибір й довгими роками примусового безробіття. Але цією ціною він створив острівець власної інтелектуальної свободи, якого ніхто не міг його позбавити і який слугував предметом заздрощів тих численних інших, котрі робили таку-сяку кар’єру за радянських умов, але ніколи не були вільними. Той, хто знав Ярослава Дашкевича ближче, може підтвердити: при своїй зовнішній гостроті до опонентів (бідний був той, хто попадався на зуб його критики!) він був людиною надзвичайно м’якою, делікатною та великодушною. Найбільше це виявлялося у ставленні до людей молодших, які тулилися до нього. І, треба рішуче підкреслити, Ярослав Романович був одним з небагатьох великих, хто по-справжньому і щоденно займався молодняком. Тому він залишив по собі цілу школу людей, які зараз доходять середнього віку і, треба думати, переймуть на себе тягар керівництва й відповідальності щодо стану львівської історичної школи. Особисто я дуже — майже безоглядно — його любив. А раз навіть привселюдно у цьому зізнався. Від певного часу ми не сходилися політичними поглядами, і він мене не раз і не два критикував — думаю, що не завжди заслужено. Але перед лицем його смерті та його власної величі за життя я не маю до нього жодних претензій. Навпаки: був і буду йому завжди вдячний — як і тому життєвому шансу, який мене колись допровадив в орбіту цієї великої і шляхетної людини. Відмовляюся думати про нього у минулому числі. Щасливий з того, що є його сучасником. І хочу подякувати йому за це від імені всього нашого покоління.

Леонід ЗАШКІЛЬНЯК, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Я знав Ярослава Романовича із 1960-х років, тоді ще студента і аспіранта. Але знав як би віддаля — ми зустрічалися в бібліотеках і архівах й особливих контактів не було через доволі велику різницю у віці. Одначе десь у 1980-х я його знав ближче — ми співпрацювали в деяких проектах, зустрічалися на вчених радах, конференціях і т. ін. Насамперед, Ярослав Романович був ЛЮДИНОЮ в усіх її проявах, яка любила життя, любила роботу, любила оточуючих і старалася не тільки дати їм щось, а й узяти від них — в хорошому розумінні цього слова. По-друге, Ярослав Романович був вченим не тільки історії — він був і мовознавцем, і лінгвістом, і істориком України, Вірменії, Туреччини. Знав багато мов, і це дало йому вихід у широкий світ. Це дуже важливо, тому що у наш час історики, як правило, вузько спеціалізуються. Він був людиною дуже широкого кругозору, патріотичних почуттів, які, однак, не заступали в нього прагнення бути об’єктивним. Я би не сказав, що йому завжди це вдавалося — бути об’єктивним. Але він до цього прагнув, я це в нього зауважував, і ми з ним про це навіть говорили. Я би ще зазначив, що він був людиною з гумором. І, до речі, не всі розуміли його гумор, бо гумор був іронічний. І в тих моментах, де Ярослав Романович не міг сказати прямо те, що його не влаштовувало, він застосовував іронію, яка не завжди сприймалася і доходила до адресата. І мав ще одну цікаву рису... Може, це вже не для траурних, а для чисто людяних спогадів... Мені дуже подобалась ще одна його риса — він за натурою був скептиком і свій скептицизм приховував за іронією. Я би не хотів говорити про його наукові звершення і досягнення. Він був не тільки прекрасний дослідник-архівіст, що було за давніших часів. А в останні роки він був блискучим есеїстом. Умів у кількох коротких, містких, часом саркастичних, іронічних фразах висловити те, для чого іншим потрібно було написати цілу книжку. І ця блискотливість висловлювань притягувала до Дашкевича людей. У коротких, на десять-двадцять хвилин, виступах він був майстром слова. Мені здається, що в останні роки він був стурбований тим, що відбувається в Україні, був розчарований тим, як розгортаються події після 1991 року, і це додавало певного сарказму його есеям, присвяченим історичним постатям та подіям в Україні. Цей сарказм проривався у його публікаціях. Він, де тільки міг, всюди намагався хоч невеличку статтю дати, був добрим публіцистом і популяризатором історичних знань. Тобто ЛЮДИНА, історик, вчений, публіцист і патріот — це, безсумнівно, Дашкевич.

Іван ВАСЮНИК, віце-прем’єр-міністр України:
— Україна зазнала непоправної втрати. Постать Ярослава Дашкевича — знакова для України. Він був лідером української гуманітарної еліти, зразком для наслідування, ворогом фальші та адептом справедливості — справжнім учителем та патріотом своєї держави. Внесок Ярослава Романовича в науку неоціненний: понад тисячу наукових праць, неймовірна кількість публічних виступів — його доробок є скарбом української гуманітарної науки. Смерть Ярослава Дашкевича — це спільна втрата і спільна журба усіх українців, це втрата для всієї світової науки.

Роман Сербин, історик, Канада
З істориком Ярославом Дашкевичем я мав приємність познайомитися під осінь 1970-го року, повертаючись в Канаду після Міжнародної Історичної конференції в Москві․ Тоді в Україні не можна було зустрінути багато науковців, з якими розмова йшла б так, як з колегою на заході․ Пан Дашкевич був одним з таких науковців зі західним світоглядом․ Тоді вдалося мені полагодити з ним пересилку кількох річників ″Архівів України″․ За редакції І․ Бутича це був надзвичайно цікавий науковим журнал․ Опісля ці примірники використовували проф․ Л․ Винар в редагованому ним журналі ″Історик України″ та проф․ П․ Ґрімстед для своїх праць з української бібліографії․ Було це ще за тих часів, коли зв’язки України з діяспорою не були легкими․

День, №36, вівторок, 2 березня 2010

Наші Ньютони та Галілеї

Топ-50 української науки ХХ ст.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор

Склався авторський колектив, який створює книгу «Український чинник». Це буде популярне й добре ілюстроване видання. Автори його розповідають про українські події та людей із України, які залишили яскравий слід в історії людства. Мені випало працювати над ХХ ст. Маючи немало публікацій з історії НАН України, вважав, що підрозділ про людей науки напишу за кілька днів. Так воно й сталося, а потім прийшла ідея, відбита в назві цієї статті.

Обпровірженіє

І чо вона кричить? Думаєть, шо як вона премьєра, то вже кричать можна. І шо кричить? Шо Янек опьять обшибнувся! Шо німа украінского поета Чехова! А я ото обпроверженіє дам. То шо виходить і міня німа? Як ото німа? Я єсть украінский поет Міхаіл Юрьевіч Чехов і тоже пошті шо з Таганрога, бо з Крима с Керчі, а Керч – то пошті шо Таганрог. Пливі через Азовське море – тут он тобі і єсть. Сама она плутаєть. Той Чехов, шо напісав Пісьмо до своєго ученного суседа, то самий мой старший дєдушка і тоже поет. Только он пісал прозой, а я наобурот стіхами. Стіхами оно простєє, нінада ніяких тібє рифмов, доходчивєй. От так. А за сто сємдєсят роков - тотут діствітільно тіхніческая очіпатка. Я ішо столько лєт нє жив. Дасть бог проживу. Пішут, шо умниє люді живуть дліньше дураков.
Членн Союза пісьменнників М.Ю.Чехов. Керч.

Довідка
В эфире ТРК "Крым" 29.01.2010 Янукович заявил, что помнит о юбилее Чехова. При этом он назвал Чехова "украинским поэтом".

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ СВІТЛИНИ

Олег ГРИЦЬ

На перший погляд, нічого нового і надзвичайного у цій відомій світлині часів Другої світової війни нема — історія співпраці Радянського Союзу з нацистською Німеччиною відома багатьом. Цікаве інше — що трапилося перед тим, як 23 вересня 1939 року нацист Гайнц Вільгельм Гудеріан і комуніст Семен Моісейович Кривошеїн вилізли разом на трибуну у Бресті, щоб РАЗОМ приймати ганебний парад загарбників Польщі?
Радянські історики не люблять згадувати ті часи. Активну співпрацю з нацистами та загарбницьку політику Радянського Союзу складно пояснити стандартними виправдовуваннями на кшталт «піклування» про народи прибалтійських держав, Західної України і Західної Білорусі. Ці ж народи після терору НКВД і репресій з квітами зустрічали вже німців, колишніх союзників СРСР. Одна окупація була замінена іншою.

ІДЕОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Юліян Вассиян

Конґрес Українських Націоналістів — це перший крок узгідненого виявлення волі й думки з боку організацій, гуртків та одиниць, що досі загально діяли в дусі націоналістичної ідеології, однак не були ще охоплені формою єдиної організації. Ті ідеологічні організаційні почини увінчались нині фактом створення єдиної Організації Українських Націоналістів, яку треба вважати одним із викладників[1] наростаючих молодих сил, що їх зроджує Українська Нація для великого призначення в найближчій будучності: українського державного чину. Бо ідеал власної держави перестав бути для українців тільки теоретичною цінністю вже тоді, коли вони підняли перед 10 роками нерівний бій за право суверенности своєї нації: у сучасній хвилині, під поновним ярмом політичної неволі, перевтілився той ідеал у ряд конкретних вимог щоденного життя одиниць та суспільних груп нації. З посіву великих жертв визвольної боротьби вийшов він зміцнений, оновлений і туго зв'язаний з життєвими основами широких верств, ставши для них чинником, що формує й унапрямлює в рішучий бік їх політичну свідомість.

До головних засад націоналізму

Юліян Вассиян

ДО ГОЛОВНИХ ЗАСАД НАЦІОНАЛІЗМУ

Світогляд раба є нетворчий та неґативний аж до хвилини, доки його не знищить новозроджений дух свободи. Чин, як наглядне здійснення свободи, передумовлює внутрішню її волю, що мусить проявитися як реальна вартість.

Для нації, що мусить провадити боротьбу аж до перемоги — не може бути пізнання власної минувшини самоціллю, заспокоєнням чисто теоретичного зацікавлення, але першим із необхідних творчих засобів, бо справа йде про продовжування життя, а не про погляд на завершену історію. Отже, буде справедливо не визнати за українським народом випрацьованих категорій історичного життя, тому, що власне історія творила його, а не навпаки. Мало великого й непроминаючого приніс він на буйно родючий лан красою залитої землі, що її не зумів опанувати для себе в цілості. Дух його не доповнив гідно природи. Розпливне животіння, а не життя, що кидає далеко поза межі дійсности величні блиски всесвітніх задумів — тліло в лоні степового простору.

Наука і релігія

Анатолій Свідзинський
Синергетична концепція культури
Луцьк, 2008

Розділ IX. Наука і релігія

Наука є, безперечно, формою людської діяльности. Якою ж саме? Адже, скажімо, полювання, збирання засобів для прохарчування, обробка каменя та металу, виготовлення найпростіших знарядь, образотворче мистецтво, спортивні змагання — це також форми діяльности. Наука відрізняється від всіх них своєю коґнітивною спрямованістю. Втім, можна сказати, що жодна форма людської діяльности не обходиться без якихось інтелектуальних зусиль, без пізнання. Але для науки коґнітивна діяльність є самодостатньою. Що більше, проникаючи в такі сфери діяльности, як виготовлення знарядь праці, виробництво, вона перетворює їх, збагачує новими засобами, дає їм обґрунтування. Це стосується не всіх форм діяльности. Навряд чи наука змістовно прислужилася до розвитку живопису, красного письменства, музики тощо. Хоча сфера мистецтва, поза сумнівом, є також коґнітивною, засоби осягнення світу в цій сфері інші. Наука є лише одною з форм коґнітивної діяльности. Вона не позбавлена емоційности, притаманної мистецтву, але почуття виступають скорше як стимули, вони не присутні в результаті, який має бути безстороннім та об’єктивним. Зазвичай наголошують на розсудливо-логічній основі наукового пізнання, протиставляючи його художній уяві, але уява, а також інтуїція, натхнення, спостережливість, здатність до виявлення подібностей та відмінностей між об’єктами дослідження, здібність до асоціяцій, побудови аналогій — також необхідні передумови наукової творчости. Це означає, що наука як форма коґнітивної діяльности хоч і має спеціяльний інструментарій та притаманну лише їй методологію, не відділена абсолютно непроникною стіною від інших форм духовного життя людей, зокрема від такої специфічної його форми, як філософія.

Апеляційний суд Києва назвав винних у Геноциді

13 січня 2010 Апеляційний суд Києва визнав керівників більшовицького тоталітарного режиму винними у геноциді в Україні в 1932-33 роках.
Про це УНІАН повідомили у прес-центрі Служби безпеки України.
Кримінальну справу, порушену і розслідувану СБУ за фактом вчинення Голодомору-Геноциду в Україні у 1932-1933 роках, суд розглянув сьогодні, 13 січня 2010 року.
Як йдеться у повідомленні, рішенням суду підтверджені висновки слідчих Служби безпеки України про організацію вчинення в 1932-1933 роках на території УСРР керівництвом більшовицького тоталітарного режиму – генеральним секретарем Центрального комітету Всесоюзної комуністичної партії більшовиків /ЦК ВКП(б)/ Йосипом Сталіним (Джугашвілі), членом ЦК ВКП(б), головою Ради народних комісарів (СРСР) В’ячеславом Молотовим (Скрябіним), секретарями ЦК ВКП(б) Лазарем Кагановичем та Павлом Постишевим, членом ЦК ВКП(б), генеральним секретарем ЦК Комуністичної партії більшовиків України /КП(б)У/ Станіславом Косіором, членом ЦК ВКП(б), головою Ради народних комісарів УСРР Власом Чубарем та членом ЦК ВКП(б), другим секретарем ЦК КП(б)У Менделем Хатаєвичем, геноциду української національної групи, тобто штучного створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення.
Згідно з висновком проведеної у ході досудового слідства судової науково-демографічної експертизи Інститутом демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи Національної академії наук України, внаслідок вчиненого геноциду в Україні загинуло 3 млн. 941 тис. осіб.
Суд констатував, що Й.Сталін (Джугашвілі), В.Молотов (Скрябін), Л.Каганович, П.Постишев, С.Косіор, В.Чубар та М.Хатаєвич вчинили злочин геноциду, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України (геноцид), та закрив кримінальну справу на підставі п.8 ч.1 ст. 6 КПК України, у зв’язку з їхньою смертю.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА: Поділ України проходить лише по одній лінії: між Європою і не-Європою

Професор Римського університету «Ла Сап’єнца», провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, одна з найблискучіших авторів «Дня» Оксана ПАХЛЬОВСЬКА належить до тих рідкісних людей, спілкуючись із якими геть забуваєш про час. І важко сказати, у чому причина: чи в універсальній ерудиції співбесідниці (філологія, філософія, історія — це все її рідна стихія), чи в афористичній манері висловлюватись — жодного зайвого слова, чи в постійній підключеності до наших українських трагедій, чи в тому, що пані Оксана — донька великої української поетеси сучасності Ліни Костенко. Сукупність цих обставин і робить кожну розмову з Оксаною Пахльовською інтелектуальним святом. Сподіваємося, наші читачі у цьому переконаються.

Лариса ІВШИНА: — Оксано, а про що ви говорите з мамою в паузах між роботою? Скажімо, коли збираєтеся на кухні пити чай.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА: — Дуже люблю ці моменти. Це наша втеча від світу. Найцікавіше ж те, що у звичному ніби вимірі завжди присутній вимір інший. Слово, відчуття, спогад, жарт, інтуїція — і з тепла родинної зустрічі прозирає проект майбутнього. А я маю благословенний привілей першою в нього зазирнути. Мене завжди вражає мамина здатність бути присутньою одночасно в різних шарах буття, реагувати на все. Її автентичність великою мірою — від природного співіснування і взаємоперетікання людського й професійного виміру.