Iдейні брати чи вороги?

Вересень 1939 року: соціалізм Сталіна та соціалізм Гітлера
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Зазвичай тяжку катастрофу, яка спіткала СРСР у часи Другої світової війни, пов’язують із 22 червня 1941 року — днем початку німецько-радянської війни. Насправді цих катастроф було дві, і 22 червня — це прямий наслідок першої з них, яка була майже непомітна за громом переможних фанфар сталінсько-ждановської ідеологічної машини.

ПЕРЕВЕРНУТИЙ СВІТ

Сталося так, що у вересні 1939 року, після ратифікації Пакту Молотова—Ріббентропа, після припинення антифашистської пропаганди і початку ідеологічної кампанії проти західних демократій, після вступу Червоної армії на території Польської держави та після масових дружніх контактів між німецькими і радянськими вояками (а подекуди і їхніх спільних бойових дій проти Війська Польського) — словом, після всього цього суспільство пережило тяжкий шок.

Світ справді перевернувся: центральні московські газети друкують без купюр промови Гітлера, Геббельса, Геринга, виклади цих виступів дає московське радіо. А на додачу — ще й інформацію про життя робітництва націонал-соціалістичної Німеччини, де трудяща людина живе куди краще, ніж за прогнилої буржуазної демократії, і про культурні висоти, на які вийшла народна інтелігенція Третього Рейху. І про добре організовану, навчену й оснащену німецьку армію, про її перемоги в небесах, на землі й на морі над західними боягузами у військовій формі (а згадані вже контакти із солдатами Вермахту засвідчили: це не пустопорожня балаканина, німецька армія справді добре організована, і командири там куди краще дбають про своїх бійців). І так далі, і таке інше. Ще раз повторю: це був суспільний шок.

І шок зовсім не від того, що раптом десятки мільйонів людей зблизька познайомилися з ідеями вщент чужих найгуманнішому на світі радянському соціалізму нацистських лідерів, — шок від того, що більшовизм і нацизм виявилися ідеологічними братами. Можливо, навіть близнюками.

Ось деякі з голосів радянських українців осені 1939 року, знайдені в архівах спецслужб і партійних органів знаним істориком Владиславом Гриневичем:

«Оце новина — так новина. Думали і очікували, що на днях розпочнеться війна з Німеччиною, а тут вийшло зовсім навпаки!»

«Якщо б по радіо не передавали, що це промова Гітлера, то можна було б стверджувати, що це говорить комуніст. Ой, добра промова. Як у справжнього комуніста. Судячи по останньому виступу, Гітлеру можна дати партквиток. Він виступає як комуніст».

«Якщо справа так далі піде, Гітлер перевиховається. Справа пішла так, що залишається чекати, коли Гітлер надасть заяву по вступу до комуністичної партії».

«Німці народ розумний. Геринг заявив — більшовики будують комунізм, а ми націонал-соціалізм, це майже одне й теж саме».

«Гітлер має наразі найсильнішу армію в світі. Це новий Наполеон».

«У Гітлера краще ніж у нас, у нього армія добре годується, одягається, тому вони йдуть з великим бажанням воювати і мають успіх. У нас натомість погано годують, одягають і тому воювати гонять під рушницями».

Із позиції сьогодення можна сказати, що в таких поглядах, висловлених пошепки, але почутих сталінськими спецслужбами, містилося чимало резонного. Бо ж і справді у Третьому Рейху панував соціалізм із куди більш людським обличчям, ніж соціалізм сталінський. Але тільки для арійців, чого дещо зачудовані нацизмом підрадянські українці тоді ще не знали (втім, як не знали того й галичани чи волиняни, чим і були спричинені політичні ілюзії їхньої певної частини).

ЧИ БУВ ГІТЛЕР СОЦІАЛІСТОМ?

Я розумію, що твердження про соціалістичний лад в гітлерівській Німеччині викличе у певної частини читачів не менший шок, ніж той, що пережили їхні батьки, діди та прадіди 70 років тому. Як? Хіба це можливо? «Фашизм — це терористична диктатура найреакційніших кіл імперіалізму, не прикрита жодними законами панування монополістичної буржуазії», — вчили тих, кому, як то кажуть, за сорок, у вишах «совєтських» часів. «Фашизм — це найлютіший ворог соціалізму», — твердять донині українські та російські ліві партії. Фашистами в Україні деякі журналісти та політики звуть своїх опонентів, котрі мають національно-демократичні чи навіть ліберальні погляди.

За цією логікою нацисти — інше ім’я лютих ворогів принципів соціальної справедливості, захисту прав трудящих мас та солідарності найманих працівників. Але варто згадати, що партія фюрера Адольфа Гітлера звалася Націонал-соціалістичною, та ще й робітничою. І звалася так не випадково. Коли нацисти прийшли до влади на початку 1933 року, Німеччина перебувала в глибокій соціально-економічній кризі. Без постійної роботи залишалися 25 мільйонів дорослих, для 40% сімей допомога з безробіття становила головне джерело доходів. Кризу поглиблювали постійні конфлікти між працею і капіталом, які набирали форм страйків, локаутів, масових заворушень. Уже в середині 30-х безробіття впало до кількох відсотків, а у 1938 році — майже до нуля. Страйки і локаути припинилися, а рівень життя найманих працівників сягнув найвищих показників у тодішній Європі. На додачу до цього, робітники та їхні сім’ї стали активними учасниками цілого ряду соціальних та культурно-освітніх програм.

Чим не соціалізм?

І навіть багато в чому схожий на радянський, що легко можна побачити.

Бо ж немає єдиної моделі соціалізму. Є його загальні засади: максимально можливі на даний момент соціальна справедливість і рівність громадян, державний контроль за виробництвом, чесний розподіл продуктів суспільної праці і створення системи соціального захисту. Ба, самі Маркс та Енгельс визнавали, що існує чимало різновидів дрібнобуржуазного, буржуазного і навіть феодального соціалізму, і серед усіх інших вони називали такий собі «німецький соціалізм». Щоправда, у середині ХІХ століття він був тільки в царині утопії, навіть не теорії...

Революційний червоний колір прапорів, Першотравень як національне свято, соціальне змагання між колективами фабрик і заводів за звання «зразкового націонал-соціалістичного підприємства», переможцям якого особисто фюрер урочисто вручав почесні «перехідні золоті прапори», свято «першого снопа» на селі, «робітничі дружини» для підтримання порядку в містах, народні театри і «народні суди честі», житлові кооперативи для робітництва, масова художня самодіяльність, урочисті ювілеї ветеранів праці — все це і багато чого іншого характеризувало життя тодішньої Німеччини. І зовсім не випадково керівник Німецького робітничого фронту (DAF), що постав на місці розпущених профспілок, Роберт Лей 1937 року на зібранні активістів своєї організації в Маґдебурзі заявив: «Я буду прагнути до того, щоб наші заводи і фабрики стали храмами праці, я буду намагатися зробити робітників найбільш шанованими людьми Німеччини». І додав: «Не треба говорити, що наші соціальні заходи — це витребеньки, навпаки, вони є проявами підприємливості найвищого гатунку. Підприємець, котрий цього не розуміє, — не господарник і не німець».

А заходи ці були різноманітними. Скажімо, в межах політики боротьби з інфляцією зарплати у Німеччині з 1933 року були практично «заморожені», так само, як і ціни на основні товари. Проте 5 грудня 1933 року був виданий урядовий указ, за яким зарплати, менші за 183 марки, звільнялися від податків. Середня зарплата в Німеччині тоді становила 170 марок. Таким чином де-факто зарплати абсолютної більшості німців були підвищені. Але якість життя не вимірюється самою тільки зарплатою. І от з 1934 року запрацювала програма «Краса праці», складовими якої були естетизація трудових процесів та культурна освіта трудящих. Крім створення більш зручних умов для самої праці, вона мала наслідком побудову практично на всіх підприємствах країни їдалень і буфетів, де робітники могли харчуватися за помірними цінами. До Гітлера таких їдалень майже не було. Працівники DAF у межах цієї програми займалися також проблемами гігієни на виробництві (душі, рукомийники), харчування (якість та ціни продуктів, оформлення їдалень та буфетів), житловими умовами на тих підприємствах, де людям доводиться тривалий час працювати далеко від дому. Будувалися також відкриті басейни та спортивні майданчики при підприємствах.

Ось деякі результати програми «Краса праці»: 1935 року на 12 тисяч підприємств значно покращилися умови праці; підприємці на це витратили 100 млн. рейхсмарок. У 1936 році на 70-ти тисячах підприємств були побудовані десятки тисяч кухонь та їдалень, кімнат відпочинку, басейнів і спортивних майданчиків на загальну суму в один млрд. марок.

Упродовж 1935 року була проведена акція «Гарне освітлення робочих місць — гарна праця». Наступного року пройшла нова акція: «Чисті люди на чистому підприємстві». Далі було «Чисте повітря на робочому місці». Далі — «Гаряча їжа на підприємстві». Дрібниці? Робітники Німеччини, країни, яка програла в Першій світовій війні й із величезними труднощами виходила з економічної кризи, так не вважали.

У ці ж роки DAF за рахунок накопичених грошей одержав можливість матеріально підтримувати його членів у разі їхньої хвороби, втрати робочого місця і травми на виробництві. Фінансувалися також програми з охорони материнства і дитинства, з профілактики захворювань на підприємствах.

Крім того, німецькі робітники одержали оплачувані відпустки. До приходу нацистів до влади таких відпусток практично не було — на початку 1933 року мінімальна відпустка промислового робітника (не рахуючи свят і вихідних) становила лише три дні. Наприкінці цього ж року вона була збільшена до шести днів (для молоді — до семи днів). Здавалося б, різниця незначна — але вона невдовзі стала відчутною у зв’язку з тим, що питаннями організації відпочинку робітників зайнялася організація з дещо екзотичною назвою «Сила через радість» (KdF). На її установчих зборах Роберт Лей заявив, що у вихідні й під час відпустки робітник мусить повноцінно відпочити — а повноцінний відпочинок є активним. Бездіяльність під час відпочинку, за словами Лея, породжує злочинні схильності, відчуття порожнечі та нікчемності, а «це дуже небезпечно для держави». Для того, щоб сформувати у робітників почуття щастя та вдячності партії, продовжував він, а також ліквідувати комплекс культурної неповноцінності, треба відкрити трудящому люду доступ до всіх тих культурних благ, які досі мала у своєму розпорядженні буржуазія. Для сприяння фізичному та духовному здоров’ю потрібно розширювати можливості для масового спорту, організовувати для робітників туристичні поїздки; туризм має сприяти посиленню любові до Фатерланду, до його природи і ландшафтів. У кінцевому підсумку, наголосив Роберт Лей, він чекає від KdF великої допомоги в створенні «нової спільноти, нового суспільства націонал-соціалістичної держави».

Що стосується культурної просвіти, то для робітників квитки на будь-які класичні концерти і у великі театри дотувалися з багатого бюджету DAF, до якого платили переважно підприємці (так, за відвідання Берлінської опери робітник платив одну марку за квиток, в той час як середня ціна звичайного квитка була у три-п’ять разів вищою). Організовувалися навіть масові поїздки робітників на щорічний Байрейтський фестиваль музики Вагнера. Тижневе перебування там за путівкою KdF (три концерти, житло, харчування) коштували 65 рейхсмарок, що було по кишені простій людині.

Отож: безпосередньо перед Другою світовою війною заходами KdF був охоплений кожен другий німець (включно із населенням приєднаних до Рейху Австрії, Судетів та Клайпеди).

Своєрідним «фірмовим знаком» KdF стала організована цим відомством масова й небачена досі в світі туристична кампанія для простих німців під гаслом «Німецький робітник мандрує». Прес-секретар DAF сказав про цю сферу діяльності організації так: «Кращим свідченням народного характеру нової влади і кращою пропагандою на її користь є те, що тисячі людей із мозолястими руками стали щасливими відпускниками».

Це не були порожні слова. KdF влаштовувалися тижневі турпоїздки країною, на вікенд проводилися вилазки на природу на велосипедах, пішки або в комбінації з автобусною екскурсією. Часто практикувалися туристичні поїздки всім колективом або сімейні подорожі за цілком доступними цінами. На доступному рівні ціни трималися завдяки численним скидкам: наприклад, квиток у поїзді у третьому класі для відпускника коштував на 50—75% менше, такими ж серйозними були скидки на готель і харчування. Звісно, нерідко це робилося за рахунок якості послуг, але робітники були все одно щасливі — до здобуття влади нацистами туризм вважався привілеєм верхівки суспільства. Тим більше туризм морський та закордонний.

Для організації морського туризму членів KdF спершу використовувалися старі кораблі, погано пристосовані для масових морських подорожей. Але вже 1 травня 1936 року в Кілі були закладені два кораблі-близнюки «Вільгельм Густлов» та «Роберт Лей». Кожен на 1600 пасажирів. Вони були спущені на воду в травні наступного року. До них додалися лайнери «Адмірал», «Сьерра Кордова», «Осеана», які ходили Атлантикою, Балтикою, Середземним морем. Скажімо, тижневий круїз на Мадейру на «Роберті Леї» коштував 150 марок, включно із дорогою і харчуванням. Сума немала, але пересічний робітник міг її заощадити за рік, працюючи надурочно. Хоча, звичайно, кораблі DAF не були суперкомфортабельними, вони були влаштовані цілком раціонально і зручно для масового туриста. Для порівняння: в звичайних туристичних фірмах поїздка на Мадейру коштувала близько 400 рейхсмарок, і її могли собі дозволити тільки представники заможних верств населення. Для робітників DAF організував й інші круїзи — на острів Гельголанд, у норвезькі фіорди, на острів Тенеріфе, по Середземному морю, на Азорські острови, а також просвітницькі екскурсії у Венецію, Неаполь та Афіни. Планувалися навіть поїздки до дружньої Японії, але їм завадив початок Другої світової війни.

DAF мав власні спортивні бази і будинки відпочинку (включно із лижними базами) у Баварії, Тиролі, Гарці, а також бази та інвентар для занять вітрильним спортом та греблею. Раніше вітрильний спорт вважався буржуазною розвагою; тепер він став доступним для багатьох, оскільки тижневий курс коштував 50—60 марок, включно з послугами інструктора. Тижневі курси гірських лиж на курортах, включно з інструктором, проживанням, харчуванням, інвентарем і дорогою, коштували 23 марки. Нагадаю ще раз: середня зарплата в Німеччині становила 170 марок, і хоча це було помітно менше, ніж у Великій Британії та Франції, завдяки раціональній системі соціальних преференцій Німеччина другої половини 30-х років ХХ століття мала найвищий рівень життя робітництва і взагалі — найвищий середній рівень життя в Європі. І не дивно, що 75% німецьких трудящих 1939 року були членами DAF, хоча туди й не заганяли кийком.

Звісно, ці всі програми не поширювалися на представників «нижчих рас», тобто євреїв, слов’ян, циган, взагалі — людей неарійського походження. Але цього змучені багаторічною кризою й ощасливлені «великим фюрером» робітники та інші наймані працівники воліли не помічати...

Щоправда, була одна важлива соціальна сфера, в якій націонал-соціалістичне керівництво Німеччини так і не зуміло досягнути істотного прогресу. Це — житлове будівництво. Для розв’язання проблем із житлом уряд широко використовував податкові пільги та субсидії, щоб стимулювати кооперативне будівництво. Проте у часи Веймарської республіки, скажімо, у Берліні були збудовані 230 тисяч квартир, а за нацистського режиму — тільки 102 тисячі, та й то більша частина з них була закладена ще до кризи 1929 року, законсервована, а з 1934 року — «розморожена». Отож для розв’язання житлової проблеми нацисти збільшували житловий фонд за рахунок депортації євреїв. Так, після аншлюсу Австрії за півроку у Відні у 44 тисячі єврейські квартири були вселені арійці; євреї одержали житло в трущобах. Проте розв’язати проблему навіть таким чином не вдалося; адже потреба у житлі на початок 1938 року у Відні становила 150 тисяч квартир. 1940 року 40 тисяч віденських євреїв, що залишилися на той момент у місті, були депортовані в Польщу, але й це не розв’язало остаточно житлову проблему.

І ще один важливий момент щодо соціалізму Гітлера: упродовж майже всієї Другої світової війни у Німеччині зберігся восьмигодинний робочий день, хоча і стали правилом додатково оплачувані надурочні роботи. До 1942 року в порівнянні з 1938 майже вдвічі зріс прибутковий податок із громадян. Високі податки були впроваджені на алкоголь, сигарети, на театральні квитки і на проїзд у громадському транспорті. Але попри гучні заяви Геббельса про тотальну війну, помітного скорочення виробництва товарів широкого вжитку не було аж до самого початку 1945 року.

На загал, не дивно, що завдяки активній соціальній політиці влади та енергійним діям керівника DAF Роберта Лея нацистській верхівці вдалося одержати практично необмежену підтримку найкваліфікованішого й найорганізованішого в західному світі робітничого класу практично до самого кінця війни. Навіть у критичні моменти (Сталінград, масові бомбардування союзниками німецьких міст, вступ ворожих військ на територію Німеччини) ця підтримка не зникала. У нацистській Німеччині не було жодного спонтанного повстання проти влади (як не парадоксально на перший погляд, серед антифашистів превалювали представники кадрового офіцерства, інтелігенції, священицьких кіл, але не пролетаріату).

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА ЯК ВІДПОВІДЬ НА ВИКЛИК ЧАСУ

Таким чином, при ближчому розгляді націонал-соціалізм виявляється зовсім не таким простим явищем, як про це твердила совєтська і навіть західна пропаганда. У термінах концепції Арнольда Дж. Тойнбі, націонал-соціалізм став одним із варіантів відповіді на потужний виклик першої половини ХХ століття. Йдеться про виклик модернізації, адекватна відповідь на який неможлива без створення того чи іншого варіанту соціальної держави. Власне, Німеччина першою створила основи такої держави, не чекаючи повномасштабного виклику, ще наприкінці ХІХ століття, і зміцнила ці основи в перше десятиліття ХХ століття. Услід за Німеччиною на початку ХХ століття тим же шляхом рушили Велика Британія та країни Скандинавії. Тому, всупереч поширеній думці, Росія не була першою на шляху побудови соціальної держави. Ба більше: у Росії/СРСР ця держава аж до середини 50-х років ХХ століття лишалася тільки декларацією, натомість гаслами усуспільнення виробництва прикривався диктат нового панівного класу — номенклатури, — який проводив модернізацію у своїх інтересах. В Італії 20—30-х років соціальна держава будувалася у вигляді корпоративного суспільства, де розподіл суспільного продукту регулювався складною системою приписів і, насамперед, авторитетом і волею Муссоліні. У Німеччині ж одночасно йшли і процеси відновлення певних соціальних стандартів, властивих їй напередодні Першої світової війни, і процеси пошуку принципово нових розв’язань проблем збалансування суперечностей та гармонізації суспільних стосунків. Але, на відміну від демократичних Скандинавських країн чи США доби «Нового курсу» Рузвельта, Італію, Німеччину та СРСР об’єднувала одна спільна риса, яка дозволяє вести мову швидше про квазісоціальну, аніж про справді соціальну державу: там, образно кажучи, відбулося одержавлення суспільства замість усуспільнення держави. А таке одержавлення, здійснене за допомогою новітніх технічних і соціально-технологічних засобів, і дозволяє говорити про тоталітарний лад, про тоталітарний соціалізм.

Адже другою стороною і неодмінним супутником усіх соціальних програм, які проводилися німецьким урядом і партією, було відверте програмування життя робітництва і всіх найманих працівників та контроль за цим життям. 44 тисячі штатних працівників DAF не лише поліпшували культуру праці, побут та дозвілля робітництва, а і спрямовували це дозвілля у «правильне» річище, виховували націонал-соціалістичний дух, стверджували цінності «арійської раси». Робітники мали можливість обирати тільки між гірськолижними та морськими курортами; тематичне наповнення екскурсій в Афіни, репертуар кінострічок та театральних вистав, підбір книг у пересувних бібліотеках — усе це було поза їхньою волею і визначалося відповідними партійними інстанціями. До цього слід додати і «тимчасове розв’язання» житлової проблеми за рахунок «небажаних елементів», більшість котрих становили євреї, але були й німці «невірної орієнтації» (політичної та іншої), поляки, представники інших «нижчих» народів. За рахунок такої «зачистки» у Берліні поліпшили житлові умови, прийнявши ці нелюдські норми суспільного життя, понад 100 тисяч арійських сімей — приблизно стільки, скільки й за рахунок будівництва нових квартир.

Іншими словами, ціною добробуту для німецького робітництва стала відмова від свободи. Вибір німців на користь стабільності й соціальних гарантій, описаний Еріхом Фроммом у його відомій книзі «Втеча від свободи». Інша річ, що, на відміну від народів колишнього СРСР, де така втеча відбувалася заради не більше ніж примари соціальної справедливості та химери «світової революції», німецькі трудящі одержали реальні блага навзамін політичних та духовних свобод. Але тоталітарний соціалізм, чи то більшовизм, чи то гітлеризм, за своїм єством просякнутий агресивними та ксенофобськими устремліннями, і це веде його до катастрофи. Як і той народ, що вибрав (за всієї їх важливості) соціальні гарантії замість свободи.

...Але у вересні 1939 року десятки тисяч радянських вояків, які зблизька зазнайомилися з німецькою армією, і десятки мільйонів цивільного люду, який відчув на собі і масовий голод, і масовий терор, і постійні злидні, — ці люди в своїй масі не замислювалися над такими «високими матеріями». Вони просто побачили й відчули, що сталінський соціалізм у тому, що стосується турботи про «просту людину», помітно програє гітлерівському. І саме тут, як на мене, одна з головних причин катастрофи Червоної армії та радянської системи в 1941 році. Але «хорошого» тоталітарного соціалізму не існує й існувати не може, які б блага він не пропонував, — на жаль, цей висновок у сучасному світі зробили не всі, й сумний досвід Німеччини 30-х років багатьох зовсім не вчить.

Газета «День» №167, субота, 19 вересня 2009