Мабуть, у жодній країні світу до такої міри не зневажають власну історію, як в Україні. Причому зневага ця охоплює всі верстви населення: і політичну та ділову еліту, і пересічне чиновництво, і журналістів, і базарних торговців, і охоронців порядку, і навіть шкільних учителів. Ясна річ, не всі заражені цією пошестю. Дехто намагається навіть із нею боротися, займаючись історичним просвітництвом і вивченням тієї України, яка досі залишається багато в чому terra incognita навіть для фахівців. Проте доводиться знову й знову вслід за Олександром Довженком констатувати фатальне незнання масами українців національної історії — і вкотре вже погоджуватися з давнім Довженковим висновком: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Повною мірою сказане стосується теми «Україна і Друга світова війна».
«VII комісаріат повідомляє, що 1 вересня ц. р., о год. 11.45, ворожі бомбардувальники кинули на аеродром близько 60 бомб, кожна вагою від 100 до 300 кг. Ці бомби в основному не нанесли великих пошкоджень літакам бойового типу, але знищили близько 6 спортивних літаків. Ворожі бомбардувальники знижували політ над аеродромом до висоти 500 метрів, відкривали вогонь з кулеметів. Одна бомба попала у склади бензину, але внаслідок осічки не було вибуху... На території VII комісаріату разом загинуло 8 чоловік, з них 2 жінки, поранених близько 17 осіб. V Комісаріат рапортує, що 1 вересня 1939 р., о год. 12.15, під час нальоту ворожих літаків була скинута одна фугасна бомба на вул. Вярусів, №16. На місці вбито двох робітників. Поранених не було. Пошкодження будинку незначне. ...На території II комісаріату під час вибуху бомб загинуло близько 7 осіб, поранено близько 150. ...В алеї Фоша бомба пошкодила будинок лікарської консультації. Біля будинку вбито 13 осіб та поранено 18. ...Про всі випадки повідомлено відповідних шефів служби».
Це — фрагменти зі звіту міської команди державної поліції командуванню центра протиповітряної оборони Львова від 1 вересня 1939 року.
І саме того дня ще стільки ж українців-резервістів пішли до армії чи зібралися це зробити. Бо хоч і жилося українцям під владою варшавського уряду не надто добре, але ж військова присяга — справа свята для порядної людини.
І покотилося колесо війни...
Ось які повідомлення зі Львова у ті дні 1939 року вміщала на своїх шпальтах «Нью-Йорк Таймс»:
2 вересня. Німецька авіація бомбить Львів.
11 вересня. У газеті — велика фотопанорама задимленого Львова після німецького бомбардування, очевидно, з Високого Замку. Пишеться, що Львів готується до облоги. Населення копає траншеї. Бомбардування Львова продовжується. Сирени звучать майже цілий день. Львів’яни покликані захищати місто від німців голіруч, якщо треба. Львівське радіо перебите німецькими трансляціями. Польський уряд може переїхати з Любліна до Львова. Червона армія мобілізується на польському кордоні.
14 вересня. Німці за 50 миль від Львова. Німецькі бомби пошкодили водонапірну і каналізаційну систему в місті. Довгі черги на вулицях біля архаїчних ручних поршнів. Лікарі побоюються чуми. З ранку до вечора німецькі літаки літають над Львовом. Вчора Львів був підданий німецькому бомбардуванню 12 разів, сирени звучали безперервно. Багато частин міста у вогні. Польське населення Львова, що змирилося з поразкою, в чому вони звинувачують свій уряд, намагається бігти до Румунії. Вокзал переповнений. Ще пару днів назад Львів не мав хоч якоїсь протиповітряної оборони.
15 вересня. Дипломати нейтральних країн у Львові протестують проти німецьких бомбардувань цього міста. В результаті бомбардувань Львова 12 вересня багато хто був убитий і трупи було видно на площі Ринок. Після бомбардувань німецькі літаки опустилися на низькі висоти і відкрили кулеметний вогонь по міських натовпах...
Цікаво, втім, що досі певна категорія українських публіцистів переконана в іншому: так, формально світова війна для України почалася у вересні 1939 року, але реально — 22 червня 1941 року. Ба більше: мовляв, війна навіть для західних українців почалася 17 вересня 1939 року, коли, відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа, СРСР розпочав «визвольний похід». А східними українцями ні цей похід, ні наступна Зимова (радянсько-фінська) війна не сприймалися як власне війни, це був звичний і рутинний мирний час.
Прізвищ таких авторів я не називаю, щоб не робити зайвої реклами традиційній, на жаль, для української публіцистики «гримучій суміші» некомпетентності з апломбом. Кожен охочий може в інтернеті й на сторінках друкованої преси зустріти в ці дні чимало подібних тверджень. Як ми бачимо, нічого спільного з історичною дійсністю вони не мають: тисячі вояків-українців загинули в боях з нацистами, десятки тисяч потрапили в німецький полон ще до 17 вересня. Чималі жертви були й серед цивільного населення Волині та Галичини. Крім того, і для радянської України звичне життя закінчилося ще перед 17 вересня: лише у Київській і Харківській військовій окрузі до Червоної армії у ті дні було мобілізовано 1 мільйон 65 тисяч командирів і бійців. А ще з цивільної економіки Радянської України забрали приблизно 300 тисяч коней, 60 тисяч автомобілів, 10 тисяч тракторів. На режим воєнного часу перейшли залізниці. Отже, весь плин звичного життя як у місті, так і в селі, зламався надовго. Війна огортала Україну.
І що впадає в око, коли дивишся з позицій сьогодення на події минулого: якраз галичани й волиняни, котрих дехто не лише з російських, а й із числа вітчизняних політиків та публіцистів усім гамузом записує до «фашистів» та «зоологічних націоналістів», 1 вересня 1939 року в своїй масі гідно прийняли жорстокий і нерівний бій з гітлерівцями. А от ідейні та політичні предки наших «антифашистів» того ж дня, після ратифікації пакту Молотова-Ріббентропа, готувалися спільно з вермахтом воювати з Польщею. І не просто воювати, а підло вдарити у спину Війську Польському...
Тож виходячи з пакту, складовою якого був таємний протокол про поділ сфер впливу у Центрально-Східній Європі, серед іншого й про поділ Польської держави, 1 вересня вермахт розпочинає похід на схід. Одночасно з тим, як Німеччина здійснює напад на Польщу, вранці 1 вересня 1939 року Верховна Рада СРСР ухвалює новий закон про військовий обов’язок, за яким починається фактична мобілізація Червоної армії з огляду на майбутній «визвольний похід». 3 вересня Велика Британія і Франція, пов’язані з Польщею військово-політичною угодою та виголошеними публічно гарантіями захисту її від агресорів, оголошують війну Німеччині. Це дає великий пропагандистський козир Гітлерові: відтепер він постійно виступає в образі жертви «агресії з боку західної плутократії», чиє постійне прагнення до миру (поєднане з необхідністю гідним чином покарати «нестабільних» поляків), мовляв, наражається на небажання світового єврейського капіталу та близьких до нього політичних лідерів загасити вогонь війни.
Вермахт за підтримки Люфтваффе і Крігсмаріне діє надзвичайно успішно. Попри справді героїчний опір, організоване за застарілими принципами Військо Польське не здатне протистояти комбінованим масованим танково-авіаційним ударам, які на шматки розривають оборону й знешкоджують спроби контрнаступу. 9 вересня передові німецькі танкові загони прорвалися до Варшави, але наразилися на рішучий опір польських частин та озброєного населення. Німецькі танкові генерали на авантюру, якою стала б спроба взяти самими танками велике місто, не пішли; тож вони спробували взяти польську столицю в облогу, допоки підійдуть піхотні з’єднання. А тим часом моторизовані колони вермахту рухалися на інших напрямах, оточуючи польські угруповання і відтісняючи їх у ліси.
Але сказати, що Польща однозначно програла війну, було неможливо. Цілий ряд боєздатних польських з’єднань відтягувався до румунського кордону, щоб там переформуватися і завдати контрудар. Туди ж виїхав польський уряд. А головне — німецька армія не мала ні пального, ні боєприпасів для тривалого ведення активних бойових дій. Тим більше, що десь за місяць мала розпочатися дощова пора, відтак, відступивши у гори, ліси й болота, поляки мали шанс продовжити організований спротив, чекаючи на активні дії з боку своїх західних союзників. Тим більше, що заздалегідь був установлений (ясна річ, це була воєнна таємниця) конкретний термін, коли французи й британці мають почати загальний наступ — п’ятнадцятий день війни.
5 вересня польський посол у Москві Гжибовський звернувся до номінального радянського прем’єра, а водночас наркома закордонних справ Молотова з проханням дозволити транзит військових матеріалів і закупівлю військового спорядження в СРСР. Молотов, зрозуміло, відмовив, водночас давши дозвіл німецькій стороні використовувати радянські порти для військових вантажів.
У ці ж дні в СРСР уже розпочалася мобілізація. 4 вересня було ухвалене рішення про мобілізацію чотирьох вікових груп призовників. 5 вересня було оголошено, що чергове звільнення з лав Червоної армії «затримується на місяць» (насправді у більшості випадків вийшло більш ніж на півроку, до кінця Зимової війни з Фінляндією). 9 вересня у війська пішла директива наркома оборони Ворошилова і начальника Генштабу Шапошникова: «До кінця дня 11 вересня 1939 року потайно зосередитися і бути готовими до рішучого наступу з метою блискавичним ударом розгромити війська противника». На базі Білоруського і Київського військових округів було створено два фронти — Білоруський та Український. У німців запросили розвіддані про польську армію, які негайно було надано.
За командою Кремля у всіх ЗМІ проводилася думка, що головним ворогом СРСР стали Велика Британія та Франція — «імперіалістичні держави» та «палії війни». Це негайно помітили в німецькому посольстві. 6 вересня Шуленбург доповів у Берлін, що в СРСР робиться все можливе, щоб змінити недоброзичливе ставлення населення до Німеччини. «Пресу наче підмінили. Не тільки припинилися всі випади проти Німеччини, а й описувані тепер події зовнішньої політики грунтуються переважно на німецьких повідомленнях, а антинімецька література вилучається з книжкової торгівлі тощо».
Але Червона армія запізнюється із розгортанням. Ні 11 вересня, ні в наступні дні вона ще не готова рушити в похід. І тоді Берлін, якому, очевидно, відома обумовлена завчасно дата французького наступу (оскільки Франція оголосила війну Німеччині 3 вересня, це — 18 вересня) вдається до крайнього заходу, щоб підштовхнути Кремль до рішучих дій. Бо поява на арені Червоної армії, зрозуміла річ, різко змінить усю геополітичну ситуацію й унеможливить активні акції з боку Франції, поки не з’ясується стан справ (а до того часу польські війська будуть розбиті...) Тож Ріббентоп повідомляє Молотова через німецького посла у Москві, що «коли не буде розпочата російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не виникне в районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політичний вакуум... Без такої інтервенції з боку Радянського Союзу (у східній Галичині. — С.Г.) можуть виникнути умови для формування нових держав» (читай — незалежної України, до чого вже були готові без усілякої німецької допомоги структури тоді ще єдиної ОУН. — С.Г.).
І от о третій годині ночі 17 вересня польський посол Гжибовський був викликаний до Наркомату закордонних справ. Йому зачитали ноту: «Польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність Польської держави. Впродовж десяти днів воєнних операцій Польща втратила всі свої промислові райони і культурні центри. Варшава як столиця Польщі не існує більше. Польський уряд розпався і не проявляє ознак життя. Це означає, що Польська держава і її уряд фактично перестали існувати... Полишена сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася на зручне поле для всіляких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, радянський уряд не може більше нейтрально ставитися до цих фактів. Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, щоб єдинокровні українці й білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. З огляду на таку обстановку радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусі». Текст — це суміш відвертої брехні й демагогії, що й донині вельми ефективно використовується Кремлем.
Отже, 17 вересня Червона армія починає свій так званий визвольний похід у Західну Україну та Білорусь. 21 стрілецька і 13 кавалерійських дивізій, 16 танкових і дві мотострілецькі бригади Червоної армії плюс численні частини НКВД перейшли кордон. У наступі (без військ НКВД) брало участь 700 тисяч вояків, 6 000 гармат, 4 500 танків, 1 000 бронеавтомобілів, 4 000 бойових літаків. Усе як належить: бої, сотні тисяч військовополонених, стрімке просування кавалерії та танків (тут, правда, трапився конфуз: совєтські танкові корпуси, кваліфікований командний склад яких був вибитий 1937—1938 року, відстали від кінноти...), захоплені реляції військових кореспондентів.
18 вересня 1939 року московські «Известия» писали: «Спасіння йде з СРСР. Грізна, сувора, непохитна і великодушна — йде робітничо-селянська Червона армія. Заради щастя людського побудована наша країна, і на сторожі його стоїть Червона армія. Заради цієї мети Червона армія рушила сьогодні, затемнюючи небо сталевими крилами, потрясаючи землю бронемашинами, важкою ходою незчисленних полків».
Іншими словами, те, до чого так довго готувався Сталін зі своїм найближчим оточенням, про що вони дак давно мріяли, почалося: радянизація Європи. А для України і її народу, запам’ятаймо, розпочалася Друга світова війна.
І саме так, до речі, тоді це сприймалося. Знаний історик Владислав Гриневич опрацював знайдені ним в архівах спецслужб та партійних органів дуже красномовні документи — передусім чекістські доповідні, — які передають тогочасні настрої українців. Ось лише деякі із голосів з осені 1939 року:
«Добре зробив радянський уряд, що вирішив піти на Польщу. Тому, що скоріше провалиться радянська влада. На нас незабаром піде війною Англія і розіб’є в тріски ... Скоріше б уже переворот у нас».
«Ось коли прийшов кінець радянській владі, тепер почнемо жити по-людськи і заведемо своє власне господарство».
«Скоро прийдуть німці і будемо активістам забивати цвяхи у спину».
«Ми спасували перед Гітлером тому, що хоча наша армія і міцна, проте тилу у нас немає: у разі війни тил буде проти радянської влади».
«Радянська система не міцна і неправильна. При даному устрої селяни і робітники піддаються знущанню. Досконала система — це націонал-соціалізм в Німеччині. При фашизмі держава збагачується, а народ живе багато і заможно. В перспективі радянська влада буде знищена націонал-соціалістичною Німеччиною».
«Чий же соціалізм: німецький чи радянський буде надалі кращий?»
Іншими словами, значне число українців (а йдеться виключно про УРСР!) раптом побачило реальну альтернативу радянській владі (адже у ті місяці офіційна московська преса друкувала без скорочень виступи Гітлера й Геринга та досить правдиву інформацію про життя німецького народу) — й усталений світ, як то кажуть, перевернувся. З’ясувалося, що є вибір між двома «великими вождями» (які видавалися тоді ледь не володарями Європи) та їхніми системами. Звісна річ, так говорила не більшість тодішнього українського суспільства. Більшість просто мовчала. Чому? Тому що була згодна зі Сталіним, чи тому, що боялася? А якщо була згодна зі Сталіним і партією — звідки взялися настрої, які вилилися у майже повний розпад кадрової Червоної армії влітку 1941 року?
...У спільному німецько-радянському комюніке від 18 вересня було сказано, що завдання радянських і німецьких військ, які діють на польській території (а там у багатьох місцях точилися напружені бої), «полягає в тому, щоб відновити у Польщі порядок і спокій, порушені розпадом Польської держави, і допомогти населенню Польщі перевлаштувати умови свого державного існування». Ось така благородна постановка завдання. Але що цікаво: самим фактом появи цього комюніке СРСР оголосив себе воєнним союзником Німеччини. Бо ж війська двох держав діють узгоджено на території третьої для «наведення там порядку», а це — класичні союзницькі операції. І хоч офіційно Кремль війну Польщі не оголошував, але вона мала місце: так, у донесенні наркома внутрішніх справ Лаврентія Берія наркому оборони маршалу Ворошилову від 17 вересня 1939 року говорилося: «О п’ятій ранку 17 вересня частини РСЧА і частини прикордонних військ НКВД Білоруського і Київського округів перейшли державний кордон з Польщею» і в цей момент «ведуть бій зі знищення польських прикордонних стражниць» (себто застав. — С.Г.). У документі польські війська назвалися «противником», ішлося про взятих «полонених». Оперативне зведення Генштабу РСЧА того ж 17 вересня сповіщало: «Наша авіація збила 7 польських винищувачів і змусила до посадки 3 важких бомбардувальника, екіпажі яких затримані».
Факт воєнних дій РСЧА проти польської армії був підкреслений головою уряду СРСР Молотовим у його доповіді на сесії Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 року. Молотов заявив, що Польща розвалилася завдяки удару німецької, а потім і Червоної армії. Він говорив про «бойове просування» Червоної армії і про захоплення нею бойових трофеїв, які становили значну частику озброєнь і техніки Війська Польського. У наказі наркома оборони маршала Ворошилова № 199 від 7 листопада 1939 року сказано: «Стрімким натиском частини Червоної армії розгромили польські війська, виконавши у короткий строк свій обов’язок перед Радянською Батьківщиною».
Так само сприймав ті події як типову війну й «простолюд»: «СРСР хоче завершити загарбання польської землі. Свою землю не вміємо як слід використовувати, картопля повсюдно залишилася на ланах, а людей мобілізують на війну. Тепер наші діти залишаться голодними».
І саме тоді пішли по містах і селах України похоронки: за даними польських істориків, Червона армія втратила вбитими під час бойових дій близько 2,5 тисяч солдатів, 150 бронеавтомобілів та танків і 20 літаків. Цифри наче й незначні у порівнянні з тим, що було після 22 червня 1941 року, але почалося все саме тоді, і на Заході, і на Сході України — і цього не можна забувати.
...А тим часом війна завершувалася. 18 вересня польський уряд оцінив ситуацію як безнадійну і наказав усім, хто може, пробиватися до Румунії, яка на той момент прихильно ставилася до Польщі. 28 вересня німецькі війська захопили Варшаву, а повністю регулярна польська армія припинила опір 5 жовтня. Окрема оперативна група «Полісся» генерала Клеберга, атакована одночасно німецькими і радянськими військами, здалася вермахту. Це було торжество «дружби, скріпленої кров’ю», як трохи пізніше, у грудні 1939 року, оцінив Сталін спільні радянсько-німецькі бойові дії проти Польщі. Обидва диктатори почали терміново встановлювати «новий порядок» на зайнятих їхніми військами територіях. Але якщо нацистам довелося для цього терміново будувати нові концтабори, то в Сталіна вже був неозорий ГУЛАГ...
Газета «День», №153, вівторок, 1 вересня 2009
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар