Поганий сон

Петро Вознюк

Мабуть, кожному доводилося пережити ці неприємні миттєвості. Сниться щось тяжке, у глибині душі розумієш, що то не насправді, але позбутися нічного видіння усе одно неймовірно важко. Час ніби уповільнює свій плин, і тривалість дурного сну здається нестерпно довгою, хоча реально вона ніколи не перевищує кількох хвилин. Навіть коли вдається таки розплющити очі, думки про побачене у дурному сні попервах ще нишпорять потойбічними монстрами по закутках вашої свідомості, підриваючи впевненість у цілковитому пробудженні.

Українські виміри радянсько-німецького Пакту 1939 року

Сергій Грабовський

 

Керівник МЗС Німеччини Йоахім фон Ріббентроп підписує радянсько-німецький пакт. На задньому плані Йосип Сталін (зліва) і В’ячеслав Молотов. Кремль, 23 серпня 1939 р.

21.08.2009

Київ – Пакт Молотова-Ріббентропа, невід’ємну складову якого становив таємний протокол про фактичний поділ Східної Європи між двома тоталітарними режимами – нацистським та більшовицьким, – на довгі роки визначив долю сотень мільйонів людей і десятків країн. У числі інших – і долю українців, яким випало стати одними з перших жертв агресивних дій двох згаданих тоталітарних режимів, а водночас – і живим інструментом цих дій, коли Сталін формував цілі армії і фронти з українських чоловіків, використовуючи їх задля реалізації цілей своєї глобальної політики, а Гітлер намагався використати український чинник для приборкання інших народів.

Пазурі Голодомору

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

У популярному телефільмі минулих часів «Місце зустрічі змінити не можна» хвацький детектив Висоцький-Жеглов весело, із жартами забирає у несимпатичного офіцера-чергового по кримінальному розшуку шмат сала, який тому прислали з дому і яким той ділитися з колегами не збирається. Ясна річ, що цей жлоб — українець. Так само, як українцями є десятки й сотні розсипаних по радянській літературі й кіно жлобуватих хамлюг, у яких узимку снігу не випросиш. Можна, звісно, все списати на підступи російських шовіністів (режисер «Місця...» Станіслав Говорухін, до речі, належить до яскравих представників цього племені), та хіба ж усі автори таких творів заражені шовінізмом? І чому в дожовтневій російській літературі жителі Малоросії виведені передусім як гостинні та щедрі люди? Чому це саме засвідчують усі автори нарисів про новочасну і середньовічну Україну?

І знову вибори, або почути непочутий голос

У січні 2003 року була написана і того ж року опублікована фундаментальна праця відомого українського політолога, вченого і публіциста Василя Іванишина (1944-2007) «На розпутті велелюднім», що об'єднала сфери політичної аналітики, політології, націології та ідеології. Праця порушила концептуальні та визначальні для України проблеми державотворення, передусім — суть доленосного вибору 2004 року.

Після виходу цієї книжки чимало «патентованих патріотів» (І. Франко) обурилися, що в ній немає однозначної підтримки і навіть с певна критика такого начебто всуціль «нашого», «народного», «хорошого» кандидата, яким видавався тоді для багатьох кандидат у Президенти Віктор Ющенко. «Раз не хвалить — значить кучміст», — такою була недалека логіка дилетантів від політики. В. Іванишина цькували, паплюжили, організували навіть громадський суд...

Рафаель Лемкін і Голодомор як геноцид українського народу

Роман Сербин (Канада), Сергій Грабовський (Україна)

Рафаель (Рафал) Лемкін народився 1900 року у селі Безводне, біля Волковиська, тепер Гродненська область, Білорусь, у родині польських євреїв, які займалися хліборобством. Тоді це була Російська імперія; потім ця територія перейшла до відновленої Речі Посполитої. Лемкін на початку 1920 років студіював філологію, а потім право у Львівському університеті.

Радянський геноцид в Україні

Рафаель Лемкін

 ...Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну!..

(З вірша Володимира Сосюри «Любіть Україну»)

Цей невеличкий текст, який досі залишався фактично невідомим на пострадянському просторі, є справжньою інтелектуальною і правничою сенсацією. В ньому факт скоєння геноциду щодо українців із боку більшовицької влади описує й аргументує сам Рафаель Лемкін – автор концепції геноциду, яка лягла в основу всіх сучасних міжнародних і національних правничих актів. 

Обережно, люстрація!

Сергій Грабовський

Сьогодні чимало публіцистів та громадських діячів енергійно наполягають на необхідності докорінного оновлення як політичної, так і чиновницько-управлінської еліти, люстрації всіх кадрів, пов’язаних із радянською системою, особливо з її військом, держбезпекою, органами внутрішніх справ, партійними та комсомольськими керівними структурами. Втім, не тільки з радянськими часами, а й із добою Кравчука — Кучми; найрадикальніші автори взагалі закликають заборонити всім тим, хто мав будь-які керівні посади впродовж останніх 30-ти років, займатися політикою, а до того ж розформувати партії, що мали хоча б одного депутата на рівні Верховної Ради. «Оновлення! Люстрація! Ротація! Докорінна зміна! Старим кадрам не можна довіряти, вони корумповані, зрадницькі й антинародні!» — такі й подібні до них гасла переповнюють інтернет-видання.

Мені шкода тебе, Росіє!

Роздуми перед свічкою осіннього вечора 22 листопада 2008-го і літнього вечора 23 серпня 2009-го

Юрій ПШЕНИЧНИЙ, Дніпропетровськ

Того вечора по всій Україні горіли поминальні вогні. На підвіконні моєї кімнати пломеніла свічка. Її тьмяне світло ледь пробивало морок, що панував навкруги. Від груби, де палахкотіли дрова, йшло приємне тепло. Сиджу за столом, що стоїть біля вікна, моєму зору відкривається панорама осіннього саду, що ховається у вечірніх сутінках. Дерева оголені. Вони скинули літні шати, і лише айва якимось чудом утримує своє пожовкле листя. Її силует виразно вимальовується в присмерку осіннього вечора. Поступово темрява щільно огортає сад. Наступило владарювання аспідної ночі.

«Свиной» грипп как зеркало, в котором видно все…

Доктор Євгеній Комаровський

Печальное предисловие

Сейчас ночь с воскресенья на понедельник, 1-2 ноября 2009 г. Завтра Украина ожидает прибытия мудрых экспертов ВОЗ, завтра должна дать ответ некая особо правильная Лондонская лаборатория.
Я искренне собирался написать о гриппе через пару дней - уж очень хотелось дождаться хоть какой-нибудь адекватной и объективной информации. Но вот только что разговаривал со знакомой медсестрой, которая работает в поликлинике. Ей позвонила начальница (зав. отделением) и сказала: завтра на работу, так чтоб с собой принесла 3 маски. На вполне справедливое возражение, дескать, где ж я их возьму, последовал более чем адекватный по нынешним украинским реалиям ответ: «твои проблемы, приказ главврача, ночь длинная, сошьешь…». Эта информация стала последней каплей: похоже, молчать больше нельзя, надо говорить.

Як вони боролися за свою країну та мову...

Ігор ЛОСЄВ

За всіх справедливих нарікань на сучасну українську дійсність, на неефективну владу, на бездарність і безсовісність політиків, у самому виникненні української держави наприкінці ХХ століття є щось феноменальне, щось близьке диву. Народ, приречений політикою, історією та недобрими сусідами на історичне небуття, раптом повстав із попелу, продемонстрував разючу єдність на референдумі 1 грудня 1991 року і почав, хоч і з величезними труднощами, будувати свою державну «хатину», де «своя і правда, і сила, і воля». Мова, якій готували долю мови полабських слов’ян або прусів, які зникли, дуже повільно, дуже непослідовно, але виходить з глухого кута, поступово, хоч і з великим «скрипом», стає дійсно державною, що й викликає істеричну реакцію прихильників «єдиної та неподільної» у формі криків про «насильну українізацію». Адже багато хто в Україні, але особливо за її межами, дуже скептично дивилися на можливість відродження національної державності. Багато кому це здавалося чимось фантастичним, чимось з царства мріянь, чимось абсолютно неможливим. Пам’ятаю, як після 90% голосів за незалежність України в грудні 1991 року московська преса майже місяць ніяк не коментувала цю подію, не знала, як коментувати, була шокована і перебувала у ступорі. Адже їм здавалося, що українське питання раз і назавжди отримало своє «остаточне вирішення». Та й зовсім «немає, не було й бути не може такого питання». Але виявилося, що є не лише питання, але й велика нація, яка заявила про себе urbi et orbi, «місту і світу», і яка претендує на своє законне місце в сім’ї народів. Сьогодні українцям доводиться стикатися з безліччю труднощів державотворення. У їхньому подоланні не гріх скористатися досвідом інших націй, що пройшли через схожі історичні випробування.

Захистити мовні права українця

Володимир Богайчук

Міжнародні організації визначають націю як групу людей, об’єднаних історією, звичаями, дотриманням певних законів і мовою. Найважливішою із цих ознак є мова. Саме тому в Рамковій конвенції «Про захист національних меншин» найбільш чітко і широко виписані саме мовні права. Мовні права людини викладені також у «Загальній декларації прав людини», в Конвенції «Про захист прав і основних свобод людини 1950 року», в Конвенції «Про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин», в Конституції, в Законі «Про мови в Українській РСР».

Євангеліє од Моксель

Уряд Федеративної республіки Моксель оголошує конкурс на кращого провокатора на території колишніх союзних республік, зокрема, в Україні

Кращий провокатор в Україні зобов’язаний:

1. Вдавати, що він визнає і зберігає незалежність України, але ук­раїнський президент і його прибічники намагаються насильно українізувати моксельське населення.

2. Горлопанити на весь світ, що в усіх українських газетних кіосках та на книжкових столах і розкладках суцільна українська та американська преса і жодної моксельської.

3. День і ніч стверджувати, що Україна постійно краде газ і нафту і все те, що неправильно лежить у Федеративній країні по імені Моксель.

4. Запевняти громадськість, що Україна привласнила собі «ісконно моксельські тєріторії». Зокрема, в Криму, де до цього жили кримські татари, греки, німці, болгари, яких українці виселили в Узбекистан і Казахстан, захопивши і привласнивши собі «моксельський» півострів.

5. Доводити усьому світові, що Крим не сам попросився в Україну, коли не стало моксельським переселенцям, що їсти й пити (мається на увазі прісна вода) у 1954 році, а його насильно подарував українцям прихований «хохол» Микита Хру­щов із Курської Калинівки, де й досі розмовляють на «малоросєском язикє».

(і далі за посиланням в заголовку)

Британський історик Орландо Файджес: про жертв Сталіна ми знаємо менше

Британський історик Орландо Файджес в одній з програм Бі-Бі-Сі висловив стурбованість, що в Росії відбувається, як він висловився, переписування історії, а найголовніше - відбілювання Йосипа Сталіна. 

Згідно з даними, які з'являються зараз, за наказами Сталіна вбили більше людей, ніж Адольф Гітлер, але про це ми не так багато говоримо - сказав він Бі-Бі-Сі.

Бі-Бі-Сі: Досі панівними були думки, частково завдяки Голлівуду, зосереджені на нацистах. Увага зосереджена, наприклад, на Освенцимі, і увага ця стосується переважно долі винищених західноєвропейських євреїв, хоча багато і пережили той табір. Можливо, ця зосередженість витіснила увагу до східноєвропейських євреїв Польщі та колишнього Радянського Союзу, які становили більшу частину єврейських жертв нацистської системи?

Про розвиток подій після підписання Договору про ненапад між Німеччиною і Совєтським Союзом

Деякі документи процитую; решту прошу дивитися за двома посиланнями вкладки: http://aillarionov.livejournal.com/114189.html, http://aillarionov.livejournal.com/114540.html



3 сентября 1939 г. ТЕЛЕГРАММА РИББЕНТРОПА МОЛОТОВУ


5 сентября 1939 г. ОТВЕТ - ПАМЯТНАЯ ЗАПИСКА, ВРУЧЕННАЯ МОЛОТОВЫМ ПОСЛУ ГЕРМАНИИ В СССР ШУЛЕНБУРГУ ДЛЯ ПЕРЕДАЧИ В БЕРЛИН.

5 сентября 1939 г. ЗАПИСЬ БЕСЕДЫ НАРОДНОГО КОМИССАРА ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ СССР В. М. МОЛОТОВА С ПОСЛОМ ПОЛЬШИ В СССР В. ГЖИБОВСКИМ

9 сентября 1939 г. ИМПЕРСКИЙ МИНИСТР ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ ГЕРМАНСКОМУ ПОСЛУ В МОСКВЕ

9 сентября 1939 г. ГЕРМАНСКИЙ ПОСОЛ В МОСКВЕ В МИНИСТЕРСТВО ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ ГЕРМАНИИ

10 сентября 1939 г. ГЕРМАНСКИЙ ПОСОЛ В МОСКВЕ В МИНИСТЕРСТВО ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ ГЕРМАНИИ

10 сентября 1939 г. ТЕЛЕГРАММА ПОЛНОМОЧНОГО ПРЕДСТАВИТЕЛЯ СССР ВО ФРАНЦИИ Я. 3. СУРИЦА В НАРОДНЫЙ КОМИССАРИАТ ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ СССР

13 сентября 1939 г. ИМПЕРСКИЙ МИНИСТР ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ ГЕРМАНСКОМУ ПОСЛУ В МОСКВЕ

14 сентября 1939 г. ДИРЕКТИВА № 16633 НАРКОМА ОБОРОНЫ СССР К. Е. ВОРОШИЛОВА И НАЧАЛЬНИКА ГЕНШТАБА РККА Б. М. ШАПОШНИКОВА ВОЕННОМУ СОВЕТУ БЕЛОРУССКОГО ОСОБОГО ВОЕННОГО ОКРУГА О НАЧАЛЕ НАСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ ПОЛЬШИ

14 сентября 1939 г. ДИРЕКТИВА № 16634 К. Е. ВОРОШИЛОВА И Б. М. ШАПОШНИКОВА ВОЕННОМУ СОВЕТУ КИЕВСКОГО ОСОБОГО ВОЕННОГО ОКРУГА О НАЧАЛЕ НАСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ ПОЛЬШИ

П р и к а з ы в а ю:
1. К исходу *"16"* сентября скрытно сосредоточить и быть готовым к решительному наступлению с целью молниеносным ударом разгромить противостоящие войска противника:
а) Каменец-Подольская группа — командующий группой командарм 2-го ранга тов.Тюленев, в составе 16-й, 9-й, 32-й и 34-й кав. дивизий, 72-й и 99-й стр. дивизий, 25-го танк[ового] корпуса, 26-й и 23-й танк[овых] бригад, 283-го и 274-го корп[усных] артполков — в районе Гусятин, Каменец-Подольск, Ярмолинцы.
 Задача — нанести мощный и молниеносный удар по польским войскам, надежно прикрывая свой левый фланг и отрезая польские войска от румынской границы, решительно и быстро наступать в направлении на Чорт-ков, Станиславов и к исходу "17" сентября выйти на р. Стрыпа; к исходу "18" сентября овладеть районом Станиславов, имея дальнейшей задачей действия в направлении Стрый, Дрогобыч.
б) Волочиская группа — командующий группой — командующий Винницкой армейской группой комкор тов. Голиков, в составе 3-й, 5-й и 14-й кав. дивизий, 96-й и 97-й стр. дивизий, 24-й, 38-й танк[овых] бригад, 269-го корп[усного] артполка — в районе Волочиск, Соломна, Черный остров.
 Задача — нанести мощный и решительный удар по польским войскам и быстро наступать на м. Трембовля, г. Тарнополь, г. Львов и к исходу "17" сентября выйти в район Езерна; к исходу "18" сентября овладеть районом Буск, Перемышляны, Бобрка, имея дальнейшей задачей овладение г. Львов.
в) Шепетовская группа — командующий группой — командующий Житомирской армейской группой комдив тов. Советников, в составе 44--й, 45-й и 81-й стр. дивизий, 36-ой танк[овой] ***бригады***, 236-го и 233-го корп[усных] артполков — в районе Новоград-Волынск, Славута, Шепетовка.
 Задача — наступать в направлении на Ровно, Луцк и к исходу "17" сентября овладеть районом Ровно, Дубно; к исходу "18" сентября овладеть районом Луцк, имея в виду в дальнейшем наступление на Владимир-Волынск.
г) для обеспечения правого фланга сосредоточить в районе Олевск, Городница, Белокоровичи 15-й стр. корпус в составе 60-й и 87-й стр. дивизий и вести активные действия на Сарны.
2.  Действия групп должны быть быстры и решительны, поэтому они не должны ввязываться во фронтальные бои на укрепленных позициях противника, а, оставляя заслоны с фронта, обходить фланги и заходить в тыл, продолжая выполнять поставленную задачу..
3.  Разграничительная линия с войсками Белорусского особого военного округа — устье р. Словечна, Домбровица, Влодава, Коцк и далее по р. Вепрш до ее устья, все для Киевского особого военного округа включительно.
4.  Граница наших действий по глубине устанавливается — правый берег р. Висла от устья р. Вепрш до устья р. Сан, правый берег р. Сан от устья до ее истоков, далее новая граница Венгрии (бывш. граница Чехословакии с Польшей), вся граница с Румынией. Нашим войскам через эту линию отнюдь не продвигаться.
5.  Войскам групп решительное наступление с переходом государственной границы начать на рассвете "17" сентября.
Народный комиссар обороны СССР Маршал Советского Союза К. Ворошилов
Начальник Генерального штаба РККА — командарм I ранга Б. Шапошников

14 сентября 1939 г. ГЕРМАНСКИЙ ПОСОЛ В МОСКВЕ В МИНИСТЕРСТВО ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ ГЕРМАНИИ

Молотов вызвал меня сегодня в 16 часов и заявил, что Красная армия достигла состояния готовности скорее, чем это ожидалось. Советские действия поэтому могут начаться раньше указанного им во время последней беседы срока (см. мою телеграмму № 317 от 10 сентября). Учитывая политическую мотивировку советской акции (падение Польши и защита русских “меньшинств”), [Советам] было бы крайне важно не начинать действовать до того, как падет административный центр Польши — Варшава. Молотов поэтому просит, чтобы ему как можно более точно сообщили, когда можно рассчитывать на захват Варшавы.
Пожалуйста, пришлите инструкции.
Я хотел бы обратить Ваше внимание на сегодняшнюю статью в “Правде”, переданную ДНБ, к которой завтра прибавится аналогичная статья в “Известиях”. Эти статьи содержат упомянутую Молотовым политическую мотивировку советской интервенции.
Шуленбург

 14 сентября 1939 г. СТАТЬЯ В ГАЗЕТЕ "ПРАВДА".

Хотя с момента начала военных действий между Германией и Польшей прошел какой-либо десяток дней, уже можно утверждать, что Польша потерпела военный разгром, приведший к потере почти всех ее политических и экономических центров.
Трудно объяснить такое быстрое поражение Польши одним лишь превосходством военной техники и военной организации Германии и отсутствием эффективной помощи Польше со стороны Англии и Франции. В ходе военных действий между Германией и Польшей нельзя привести фактов сколько-нибудь серьезного сопротивления польских войск наступлению германской армии, фактов какого-либо частичного успеха поляков на том или ином оперативном направлении. Мало того, все данные о положении в Польше говорят о все возрастающей дезорганизации всей польской государственной машины, о том, что польское государство оказалось настолько немощным и недееспособным, что при первых же военных неудачах стало рассыпаться.
В чем же причины такого положения, которые привели Польшу на край банкротства?
Они коренятся в первую очередь во внутренних слабостях и противоречиях польского государства.
Польша является многонациональным государством. В составе населения Польши поляки составляют всего лишь около 60%, а остальные 40% составляют национальные меньшинства — главным образом украинцы, белоруссы и евреи. Достаточно указать, что украинцев в Польше 8 миллионов, а белоруссов около 3 миллионов. Эти два наиболее крупные национальные меньшинства вместе составляют до 11 миллионов населения. Для того, чтобы наглядно представить удельный вес украинского и белорусского населения в Польше, следует указать, что эта сумма превышает население таких государств, как Финляндия, Эстония, Латвия и Литва вместе взятые...
Национальная политика правящих кругов Польши характеризуется подавлением и угнетением национальных меньшинств и особенно украинцев и белоруссов. Западная Украина и Западная Белоруссия — области с преобладанием украинского и белорусского населения — являются объектами самой грубой, беззастенчивой эксплоатации со стороны польских помещиков.
Положение украинцев и белоруссов характеризуется режимом национального угнетения и бесправия. Правящие круги Польши, кичащиеся своим якобы свободолюбием, сделали все, чтобы превратить Западную Украину и Западную Белоруссию в бесправную Колонию, отданную польским панам на разграбление. В этом отношении политика Польши ничем не отличается от угнетательской политики русского царизма...
Таковы причины, в силу которых в Польше не создалось и не могло создаться то внутреннее единство и консолидация сил многонационального государства, которые могли бы высоко поднять волну патриотизма и объединили бы польскую армию, состоящую не только из поляков, но и из украинцев и белоруссов, в едином стремлении дать отпор военному противнику.
Национальные меньшинства Польши не стали и не могли стать надежным оплотом государственного режима. Многонациональное государство, не скрепленное узами дружбы и равенства населяющих его народов, а наоборот, основанное на угнетении и неравноправии национальных меньшинств, не может представлять крепкой военной силы.
В этом корень слабости польского государства и внутренняя причина его военного поражения.

15 сентября 1939 г. ИМПЕРСКИЙ МИНИСТР ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ ГЕРМАНСКОМУ ПОСЛУ В МОСКВЕ

15 сентября 1939 г. ДИРЕКТИВА НАРКОМА ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СССР НАРКОМАМ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ УКРАИНСКОЙ ССР И БЕЛОРУССКОЙ ССР ОБ ОРГАНИЗАЦИИ РАБОТЫ НА ЗАНЯТОЙ ТЕРРИТОРИИ

[...]
По продвижении наших войск и занятии тех или иных городов будут создаваться временные управления* (временный орган власти), в состав которых войдут руководители опергрупп НКВД.
Работники НКВД всю свою работу должны провдить в теснейшем контакте с военным командованием и под руководством временных управлений. При выполнении специальных задач по обеспечению порядка, пресечению подрывной работы и подавлению контрреволюции опергруппы НКВД по мере продвижения войсковых частей должны создавать на занятой территории во всех значительных городских пунктах аппарат НКВД за счет выделения из состава основной опергруппы НКВД небольших групп (численность в зависимости от важности конкретного пункта) с небольшим отрядом красноармейцев-пограничников. Выделенные опергруппы работников должны стать ядром будущих органов НКВД.
Опергруппы НКВД должны провести следующие мероприятия:
1. Немедленно занять все учреждения связи: телефон, телеграф, радиостанции и радиоузлы, почту, поставив во главе органов связи надежных людей.
2. Немедленно занять помещения государственных и частных банков, казначейств и всех хранилищ государственных и общественных ценностей и взять на учет все ценности, обеспечив их хранение.
3.Оказать всяческое содействие политотделам армий и прикомандированным к ним работникам в немедленном занятии типографий, редакций газет, складов бумаги и налаживании изданий газет.
4. Немедленно занять все государственные архивы, в первую очередь - архивы жандармерии и филиалов 2-го отдела генштаба (экспозитур, пляцувок - органов разведки).
[...]
6. Арестуйте наиболее реакционных представителей правительственных администраций (руководителей местной полиции, жандармерии, пограничной охраны и филиалов 2-го отдела генштаба, воевод и их ближайших помощников), руководителей контрреволюционных партий...[главарей и активных участников] белогвардейских эмигрантских монархических организаций БРП, РОВС...
7. Занять тюрьмы, проверить весь состав заключенных. Всех арестованных за револючионную и прочую антиправительственную работу освободить, использовав эти мероприятия для...проведения политработы среди населения. Организовать новую тюремную администрацию из надежных людей во главе с одним из работников НКВД, обеспечив строгий режим содержания арестованных.
8. Одновременно с проводимыми операциями развернуть следствие по делам заключенных участников контрреволюционных организаций с задачей вскрытия подпольных контрреволюционных организаций, групп и лиц, ставящих целью проведение диверсий, террора, повстанчества и контрреволюционного саботажа. Лиц, изобличенных следствием в организации политических эксцессов и открытых контрреволюционных выступлений, арестовывать немедленно/
[...]
10. Принять меры к выявлению и аресту агентов - провокаторов жандармерии, политической полиции и филиалов 2-го отдела генштаба, используя для этого изъятые архивы.
11. Обеспечить четкую организацию охраны общественного порядка. Организовать надежную охрану электрических станций, водопроводов, продовольственных складов, элеваторов и хранилищ горючего. Организовать борьбу с грабежами, бандитизмом, спекуляцией. Организовать работу по противопожарной охране, назначив начальниками пожарных команд надежных людей.
Провести регистрацию и изъятие у всего гражданского населения огнестрельного оружия (нарезного), взрыввеществ и радиопередатчиков.
[...]
16. Конфискации фуража и продовольствия у населения избегайте. Необходимый фураж и продовольствие покупайте у населения за наличные в советских рублях, объявив населению, что стоимость (курс) рубля равняется стоимости (курсу) злотого.
[...]
Народный комиссар внутренних дел СССР Берия.

 

16 сентября 1939 г. СМОЛЕНСК. ПРИКАЗ № 005 ВОЕННОГО СОВЕТА БЕЛОРУССКОГО ФРОНТА ВОЙСКАМ ФРОНТА О ЦЕЛЯХ ВСТУПЛЕНИЯ КРАСНОЙ АРМИИ НА ТЕРРИТОРИЮ ЗАПАДНОЙ БЕЛОРУССИИ


16 сентября 1939 г. ГЕРМАНСКИЙ ПОСОЛ В МОСКВЕ В МИНИСТЕРСТВО ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ ГЕРМАНИИ

17 сентября 1939 г. 2 часа утра. ГЕРМАНСКИЙ ПОСОЛ В МОСКВЕ В МИНИСТЕРСТВО ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ ГЕРМАНИИ

17 сентября. 3 часа 15 мин. утра. ВЫПИСКА ИЗ СЛУЖЕБНОГО ДНЕВНИКА ЗАМЕСТИТЕЛЯ НАРКОМА ИНОСТРАННЫХ ДЕЛ СССР В. П. ПОТЕМКИНА О БЕСЕДЕ С ПОЛЬСКИМ ПОСЛОМ В. ГЖИБОВСКИМ, НАПРАВЛЕННАЯ ГЕНЕРАЛЬНОМУ СЕКРЕТАРЮ ЦК ВКП(б) И. В. СТАЛИНУ

Послу, поднятому нами с постели в 2 часа ночи и в явной тревоге прибывшему в Наркоминдел в 3 часа, мною была прочитана и затем передана нота т. Молотова, адресованная польскому правительству.
Посол, от волнения с трудом выговаривавший слова, заявил мне, что не может принять вручаемую ему ноту. Он отвергает оценку, даваемую нотой военному и политическому положению Польши. Посол считает, что польско-германская война только начинается и, что нельзя говорить о распаде польского государства. Основные силы польской армии целы и подготовляются к решительному отпору германским армиям. При этих условиях переход Красной Армией польской границы является ничем не вызванным нападением на республику. Посол отказывается сообщить правительству о советской ноте, которая пытается оправдать это нападение произвольными утверждениями, будто бы Польша окончательно разбита Германией и что польское правительство более не существует.
Я возразил Гжибовскому, что он не может отказываться принять вручаемую ему ноту. Этот документ, исходящий от Правительства СССР, содержит заявления чрезвычайной важности, которые посол обязан немедленно довести до сведения своего правительства. Слишком тяжелая ответственность легла бы на посла перед его страной, если бы он уклонился от выполнения этой первейшей своей обязанности, Решается вопрос о судьбе Польши. Посол не имеет права скрыть от своей страны сообщения, содержащиеся в ноте Советского Правительства, обращенной к правительству Польской республики.
Гжибовский явно не находился, что возразить против приводимых доводов. Он попробовал было ссылаться на то, что нашу ноту следовало бы вручить польскому правительству через наше полпредство. На это я ответил, что нашего полпредства в Польше уже нет. Весь его персонал, за исключением, быть может, незначительного числа чисто технических сотрудников, уже находится в СССР.
Тогда Гжибовский заявил, что он не имеет регулярной телеграфной связи с Польшей. Два дня тому назад ему было предложено сноситься с правительством через Бухарест. Сейчас посол не уверен, что и этот путь может быть им использован.
Я осведомился у посла, где находится польский министр иностранных дел. Получив ответ, что, по-видимому, в Кременце, я предложил послу, если он пожелает, обеспечить ему немедленную передачу его телеграфных сообщений по нашим линиям до Кременца,
Гжибовский снова затвердил, что не может принять ноту, ибо это было бы несовместимо с достоинством польского правительства.
Я заявил послу, что нота ему мною уже прочитана, и содержание ее ему известно. Если посол не желает взять ноту с собою, она будет доставлена ему в посольство.
Тут же, решив отослать послу ноту в посольство и сдать ее там под расписку до возвращения посла, я просил Гжибовского обождать меня несколько минут, объяснив, что намерен по телефону сообщить о его заявлениях т. Молотову.
По выходе, я распорядился немедленно отправить ноту на моей машине в посольство, где сотрудник моего секретариата должен был сдать ее тотчас под расписку.
Сообщив т. Молотову по телефону о позиции, занятой послом, я вернулся к Гжибовскому и возобновил с ним разговор. Посол опять силился доказать, что Польша отнюдь не разбита Германией, тем более, что Англия и Франция уже оказывают ей действительную помощь. Обращаясь к нашему вступлению на польскую территорию, посол восклицал, что, если оно произойдет, это будет означать четвертый раздел и уничтожение Польши.
Я указал послу, что наша нота обещает вызволить польский народ из войны и помочь ему зажить мирной жизнью. Гжибовский продолжал волноваться, доказывая, что мы помогаем Германии уничтожить Польщу. При таких условиях, посол не понимает, какой практический смысл имеет наше уведомление польского правительства о приказе советским войскам перейти на польскую территорию.
Я заметил послу, что, быть может, получив нашу ноту, польское правительство не только поняло бы мотивы нашего решения, но и согласилось бы с бесполезностью какого бы то ни было противодействия нашему наступлению. Этим, быть может, были бы предупреждены вооруженные столкновения и напрасные жертвы.
Так как я настойчиво возвращался к предупреждению посла об ответственности, которую он может понести перед своей страной, отказавшись передать правительству нашу ноту, Гжибовский, в конце концов, начал сдавать. Он заявил мне, что уведомит свое правительство о содержании нашей ноты. Он даже обращается ко мне с просьбой оказать возможное содействие скорейшей передаче его телеграфных сообщений в Польшу. Что касается ноты, как документа, то посол, по-прежнему, не может ее принять.
Я повторил Гжибовскому, что нота будет ему доставлена в посольство.
По уходе посла, мне было сообщено, что нота уже свезена в посольство и вручена там под расписку, еще в то время, пока Гжибовский находился у меня.
В. Потемкин

17 сентября 1939 г. РЕЧЬ ПО РАДИО ПРЕДСЕДАТЕЛЯ СОВЕТА НАРОДНЫХ КОМИССАРОВ СССР ТОВ. В.М. МОЛОТОВА 17 СЕНТЯБРЯ 1939 ГОДА

17 сентября 1939 г. КУТЫ. ПРИКАЗ ВЕРХОВНОГО ГЛАВНОКОМАНДУЮЩЕГО ПОЛЬСКОЙ АРМИЕЙ Э. РЫДЗ-СМИГЛЫ В СВЯЗИ С НАСТУПЛЕНИЕМ СОВЕТСКИХ ВОЙСК 

    

Договір про ненапад між Німеччиною і Совєтським Союзом

1939 г., АВГУСТА 23, МОСКВА
"ДОГОВОР О НЕНАПАДЕНИИ МЕЖДУ ГЕРМАНИЕЙ И СОВЕТСКИМ СОЮЗОМ"

Правительство СССР и
Правительство Германии
Руководимые желанием укрепления дела мира между СССР и Германией и исходя из основных положений договора о нейтралитете, заключенного между СССР и Германией в апреле 1926 года, пришли к следующему соглашению:
Статья I
Обе Договаривающиеся Стороны обязуются воздерживаться от всякого насилия, от всякого агрессивного действия и всякого нападения в отношении друг друга как отдельно, так и совместно с другими державами.
Статья II
В случае, если одна из Договаривающихся Сторон окажется объектом военных действий со стороны третьей державы, другая Договаривающаяся Сторона не будет поддерживать ни в какой форме эту державу.
Статья III
Правительства обеих Договаривающихся Сторон останутся в будущем в контакте друг с другом для консультации, чтобы информировать друг друга о вопросах, затрагивающих их общие интересы.
Статья IV
Ни одна из Договаривающихся Сторон не будет участвовать в какой-нибудь группировке держав, которая прямо или косвенно направлена против другой стороны.
Статья V
В случае возникновения споров или конфликтов между Договаривающимися Сторонами по вопросам того или иного рода, обе стороны будут разрешать эти споры или конфликты исключительно мирным путем в порядке дружественного обмена мнениями или в нужных случаях путем создания комиссий по урегулированию конфликта.
Статья VI
Настоящий договор заключается сроком на десять лет с тем, что, поскольку одна из Договаривающихся Сторон не денонсирует его за год до истечения срока, срок действия договора будет считаться автоматически продленным на следующие пять лет.
Статья VII
Настоящий договор подлежит ратифицированию в возможно короткий срок. Обмен ратификационными грамотами должен произойти в Берлине. Договор вступает в силу немедленно после его подписания.

Составлен в двух оригиналах, на немецком и русском языках, в Москве, 23 августа 1939 года.

По уполномочию  Правительства СССР
В. Молотов


За Правительство Германии
И. Риббентроп

АВПРФ, ф. За, д. 243.— Германия. Подлинник.
-------------------------------------------------------

Молотов (Скрябин) Вячеслав Михайлович (1890 — 1986), государственный и партийный деятель, член РСДРП(б) с 1906 г., с 1921 г. — член ЦК, с 1926 по 1957 г. — член Политбюро ЦК ВКП(б) (КПСС). В 1930—1941 гг. — председатель СНК СССР, в 1941 — 1953 гг. — зам. председателя СНК (Совмина) СССР. В 1939 — 1949 и 1953 — 1955 гг. — нарком (министр) иностранных дел.

Риббентроп (Ribbentrop) Иоахим (1893 — 1946), государственный деятель нацистской Германии. В 1934 г. — начальник внешнеполитического отдела НСДАП. В 1936 — 1938 гг. — посол Германии в Великобритании, в 1938 — 1945 гг. — министр иностранных дел Германии, член тайного кабинета. Был приговорен 1 октября 1946 г. Международным военным трибуналом в Нюрнберге к смертной казни и повешен.

Додатковий протокол до "Договору про ненапад між Німеччиною і Совєтським Союзом"

1939 г., АВГУСТА 23, МОСКВА. - "СЕКРЕТНЫЙ ДОПОЛНИТЕЛЬНЫЙ ПРОТОКОЛ" К "ДОГОВОРУ О НЕНАПАДЕНИИ МЕЖДУ ГЕРМАНИЕЙ И СОВЕТСКИМ СОЮЗОМ"

При подписании договора о ненападении между Германией и Союзом Советских Социалистических Республик нижеподписавшиеся уполномоченные обеих сторон обсудили в строго конфиденциальном порядке вопрос о разграничении сфер обоюдных интересов в Восточной Европе. Это обсуждение привело к нижеследующему результату:

1. В случае территориально-политического переустройства областей, входящих в состав Прибалтийских государств (Финляндия, Эстония, Латвия, Литва), северная граница Литвы одновременно является границей сфер интересов Германии и СССР. При этом интересы Литвы по отношению Виленской области признаются обеими сторонами.

2. В случае территориально-политического переустройства областей, входящих в состав Польского Государства, граница сфер интересов Германии и СССР будет приблизительно проходить по линии рек Нарев, Вислы и Сана.

Вопрос, является ли в обоюдных интересах желательным сохранение независимого Польского Государства и каковы будут границы этого государства, может быть окончательно выяснен только в течение дальнейшего политического развития.

Во всяком случае, оба Правительства будут решать этот вопрос в порядке дружественного обоюдного согласия.

3. Касательно юго-востока Европы с советской стороны подчеркивается интерес СССР к Бессарабии. С германской стороны заявляется о ее полной политической незаинтересованности в этих областях.

4. Этот протокол будет сохраняться обеими сторонами в строгом секрете.

Москва, 23 августа 1939 года

По уполномочию Правительства СССР
В. Молотов

За Правительство Германии
И. Риббентроп


АП РФ, ф. 3, оп. 64, д. 675а, лл. 3—4. Подлинник

К секретному протоколу было приложено более десяти карт Польши и прибалтийских стран с подробным обозначением сфер влияния двух сторон договора. Небольшую карту советско-германской демаркационной линии на территории Польши поместила "Правда" 23 сентября 1939 г.

Нестача призовників через недоїдання

Как стало известно «Труду», этой осенью Минобороны России не сможет призвать в армию около 50 тысяч призывников «из-за хронического дефицита в весе из-за недоедания». Ещё 20 тысяч новобранцев-доходяг ради плана все же отправят в части, где их будут усиленно откармливать

Куди йде Росія? Громадянське послання президенту

Ігор ЧУБАЙС, доктор філософських наук, директор Центру з вивчення Росії, Москва

Безпрецедентний випадок і водночас — прикмета часу: для того, щоб звернутися до свого президента, російський інтелектуал надсилає своє «цивільне послання» до української газети. Сам Ігор Борисович так пояснив рішення звернутися до «Дня». Є дві причини: перша — він сподівається, що зможе опублікувати своє послання в одному з російських видань, але повної впевненості не має. А друга, і головна причина: «Україна нам дуже близька, ми покладаємо на вас надії і віримо, що вам вдасться стати нормальною європейською країною, — тоді з’явиться шанс і в Росії. Переконаний, що і Росія близька Україні, тому розуміння наших проблем вам небайдуже». А від себе додамо: проблем, якщо і не спільних, то тих, що можуть стати спільними на пострадянському просторі.

Передуючі думки.
Шановний пане президенте!

Дивна справа Дем’янюка

Обговорення теми винних і жертв Другої світової війни триває десятиліттями. Насправді трагедія в тому, що межу між цими категоріями провести вкрай складно. Україна, як і інші країни, теж має непростий і досі болісний слід від тієї війни. Проте міра патріотизму українців якраз і полягає в тому, щоб не лише бачити свої плюси, пишатися здобутками нації, а й гостро відчувати свою провину. Ми знаємо своїх героїв, шануємо їх, але разом із тим визнаємо, що й серед українців були та й, на жаль, є люди, чиї вчинки — сором на сумлінні всієї нації.

Симон Візенталь, Іван Дем’янюк, німецьке правосуддя та вільна преса

Сергій Грабовський, для «Телекритики»
15-05-2009

Серед українців, поза сумнівом, були воєнні злочинці найвищих рангів. Скажімо, генерал армії Іван Черняхівський, командувач ІІІ Білоруським фронтом, під чиєю орудою розгорнулося масштабне знищення цивільного німецького населення Східної Прусії (втім, під розряд «німців» потрапляли й кашуби, й поляки, й навіть зацілілі євреї). Сотні тисяч замордованих дітей, жінок, стариків - «заслуга» цього полководця сталінської школи. Сьогодні про «зачистку» Східної Прусії, нарешті, пишуть і свідки подій (Леонід Рабичев, «Війна все спише»), і незалежні дослідники (Марк Солонін, «Весна перемоги. Забутий злочин Сталіна»). Проте що цікаво: офіційні органи влади Німеччини, включно із владою судовою, ці злочини просто ігнорують, не помічають (можливо, воліючи не псувати відносин із великою дружньою державою – самі знаєте якою, де товариша Сталіна наразі офіційно визнано «ефективним менеджером»?). І преса німецька щодо цього воліє не надто розводитися, і професійні історики у більшості своїй – також.

ПРО НЕДОТОРКАННІСТЬ, КОРУПЦІЮ ТА СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ

Олександр Кравчук

Iніціатива Президента, Народної cамооборони та Нашої України про потребу ліквідації депутатської недоторканості є довгоочікуваним важливим кроком, спрямованим на оздоровлення суспільства. Поза всяким сумнівом ініціатива заслуговує на всіляку підтримку громадян.

Але перейдемо до розгляду недоліків цієї ініціативи, до її конструктивної критики. Річ у тім, що скасування недоторканності є необхідним, але недостатнім засобом оздоровлення. Тому викликає стурбованість, а чи не занадто великою є вага надій, які покладаються на цей цілком здоровий і вкрай потрібний засіб? Тож розберімось, для цього потрібно оцінити загальну суспільно-політичну ситуацію в державі.

Екстракт 150 (газета "День")

Газета "День" видала чергову книгу (тим разом — у двох томах) своєї "Бібліотеки". Це вибірка "найкращого", непроминального (охоплює 12 років існування газети, отож, багато матеріялів вже застаріло), статті, які потрібно зберегти не на газетних сторінках.
Цікаво, скільки в Україні періодичних видань, з яких можна зробити подібну вибірку?


Уривки зі вступного слова до "Екстракту" Лариси Івшиної

У моєму розумінні є два типи видань. Один тип — «дерево». Своїм корінням воно проростає в національний ѓрунт, живиться соками своєї землі, а гіллям та кроною тягнеться у високе небо. Це дерево можуть ламати вітри, воно може втрачати листя, переживати кращі або гірші часи, але воно — живе. Воно жене соки, дає прихисток, плодоносить. Інший тип видань — це «стовпи для оголошень». Так, вони бувають дуже зручними, практичними та функціональними, але...

Октавіан Ксенжек. Ще не вмерла Україна...

ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА...

Більшість з нас, мабуть, вже неодноразово побувала в Африці — за допомогою телевізора, зрозуміло. Бачили жахливі сцени, як, скажімо, лев наздоганяє і вбиває зебру. Але і цього віртуального досвіду достатньо, щоб зримо уявити собі приблизно таку картину: їдемо на джипі саваною і помічаємо — вдалині щось велике ворушиться. Напевно, якась велика тварина, можливо буйвіл або слон? Під'їжджаємо ближче і бачимо: це зграя гієн завалила антилопу і роздирає її тушу, в якій ще, здається, збереглися якісь ознаки життя. Картина моторошна, огидна, але таке життя в савані — жорстоке. Мабуть, хвора або недостатньо моторна антилопа, а може, втратила пильність, «замріялася», але так чи інакше, антилопи більше немає, а її біомаса перетворюється на біомасу дюжини гієн. І коли уявиш собі таку картину, мимоволі виникає моторошнувата асоціація: замість антилопи бачиться Україна.

Україна важко хвора. Вона терпить від цілого спектра недуг різної природи: генетичних, психічних, соматичних. Деякі з них очевидні. Наприклад, природжена нездатність до самоорганізації: «два українці — три гетьмани». Інший приклад — явний імунодефіцит відносно реліктів комуністичної ідеології і досить бурхливої активності її нинішніх носіїв. Ще один — шизофренічний стан національної свідомості, її роздвоєння у фундаментальних питаннях, від яких залежить саме існування України, таких, наприклад, як ставлення до колишньої метрополії, мовна проблема і т.д. Нарешті, Україна просто фізично вимирає — за відносною швидкістю скорочення населення вона обігнала всі країни світу.

Це далеко не повний перелік наших хвороб. Їх сукупність, особливо у взаємному поєднанні, робить прогноз дуже невизначеним. Не виключений летальний результат, якщо не відразу, то трохи згодом, — зникнення України як держави з політичної карти світу або ж асиміляція її колишньою метрополією, що реінкарнується як імперія, у вигляді формально «самостійної» окраїни. Можливим, і навіть найбільш вірогідним, є варіант, за якого держава Україна, зберігаючи свою назву і формальні атрибути, перетворюється на декорацію, що прикриває від пильних поглядів світової спільноти заповідну зону безконтрольного свавілля олігархічних кланів.

Якщо не присипляти себе різними казочками і послужливо підтасованими «показниками», а без ілюзій подивитися на реальний стан України, то виникає дуже неприємне відчуття: країна невідворотно наближається до розвилки, на якій їй належить зробити необоротний вибір грядущого шляху, і дуже великою є вірогідність, що і цього разу він виявиться найгіршим з можливих, як бувало і раніше.

Близько 80 років тому видатний український історик і соціолог В'ячеслав Липинський, намагаючись осмислити причини безславної кончини Української Народної Республіки 1918—20 років, визначив українську націю як «недержавотворчу», таку, що не має «державницького інстинкту». Це звучить вкрай песимістично, як вирок. Насправді, брак інстинкту — це вже природжений генетичний дефект. Якщо інстинкту немає, то він вже не з'явиться; не варто навіть і претендувати на те, на що ти є органічно нездатний — тільки знеславишся. Треба визнати свою політичну імпотенцію і припинити спроби замаскувати її спорудою чергового «мавзолею української культури» і розмовами про «особливе» призначення України. Натомість треба покірливо повернутися в хлів, з якого випадково вийшли, і куди ось вже 16 років якось нерішуче, соромливо описуючи хитромудрі кола, крок за кроком все ж таки просуваємося. Не всіх така перспектива приваблює, і принаймні частині громадян України дуже хотілося би знайти аргументи або факти, що давали хоча б якусь підставу засумніватися в абсолютній безнадійності діагнозу, що його поставив Липинський. Сам факт існування України протягом ось вже 16 років в її нинішньому дуже невизначеному стані може трактуватися і «за здоров'я» і «за упокій», але все-таки залишає надію на те, що якийсь залишковий «державницький інстинкт» у нас є. Інстинкт цей споконвічно дуже слабкий і до того ж сильно пригнічений тривалим перебуванням України в утробі Російської імперії, спочатку в її царському, а потім у радянському варіанті. Відповідно, виявляється він дуже мляво і часто неадекватно. Проте, якщо зберігається хоч щонайменша надія на те, що цей інстинкт все ж таки може прокинутися, то буде великим гріхом українського народу цієї надії не виправдати.

Історія виявила до нас виняткову щедрість. Двічі за сто років вона «підкидала» Україні, можна сказати дарма, не вимагаючи від неї особливих зусиль, шанс виявити власну гідність. Першого разу Україна не зуміла скористатися ним. Зараз вона на межі того, щоб втратити і другий шанс. Історія не вибачає тим, хто не знаходить в собі волі, розуму і мужності, щоб реалізувати її дари. Дай Боже, щоб народу України цього разу вистачило необхідних якостей для того, щоб не опинитися поза історією. Іншого шансу не буде. На жаль, поки що не більш ніж надія, а зовсім не впевненість. Шоб ця надія реалізувалася, Україна потребує комплексного й інтенсивного лікування. Ні симптоматичні засоби, ні «народна медицина», ні заклинання або ревні моління в храмах будь-якої конфесії не допоможуть одужанню країни. Для того, щоб лікування було ефективним, йому має передувати встановлення надійного та об'єктивного діагнозу. Це завдання необхідне і невідкладне, але дуже непросте. Особливо для нас, вельми схильних до маревних месіанських ідей і так само несхильних до того, щоб помічати, а тим більше аналізувати, свої слабкості, помилки і вади.

Спробуємо почати з того, щоб побачити себе ніби «збоку», не такими, якими ми самі себе уявляємо, а якими є насправді. Для того, щоб одержати об'єктивний «портрет» власної персони, слід скористатися досвідом спортивних змагань. В спорті, принаймні в тих його видах, де результат визначається однозначно — в метрах, секундах, голах, а не суб'єктивними оцінками суддів, все ясно і незаперечно. Якщо ти перетнув лінію фінішу третім, або, скажімо, тридцять третім, то таке і буде твоє місце в рейтингу, незалежно від того, як ти сам себе подумки оцінюєш. Той же принцип рейтингу варто використовувати і як «дзеркало», що дозволить нам побачити своє справжнє обличчя, яким його бачать інші, й усвідомити, хто ми є насправді і на кого схожі. Отже, «об'єктивно» — як пишуть лікарі, відкриваючи чергову історію хвороби.

Читати далі

Джерело: журнал «Універсум» № 11-12 (169-170), 2007; № 1-2 (171-172), 2008. (www.universum.org.ua)

Сергій Манту: Конкурс ко Дню Пабєди!

Цікаву ось ідейку чоловік висунув. Нераз звертала увагу на це явище, а ось хтось звернув на нього увагу публічно. Так чи інакше — читайте.

Що думають українці про шкільну освіту (опитування)

70% українців вважають, що професія вчителя не дозволяє нормально жити з матеріальної точки зору. Про це свідчать результати дослідження, проведені Інститутом Горшеніна і передані УНІАН.
З 28 по 30 вересня 2009 р. Інститут Горшеніна провів телефонне опитування на тему: «Думка українців про шкільне навчання».
Згідно з результатами всеукраїнського дослідження, більше половини українців - 58,9% - негативно оцінюють якість освіти, що надається сучасною школою. З них дали відповідь «задовільно» на запитання про якість шкільної освіти 43,7%, «погано» – 15,2% опитаних. Близько третини респондентів - 32,9% - дотримуються протилежної точки зору. З них «хорошою» якість шкільної освіти вважають 26,5%, «відмінним» - 6,4%. Важко відповісти на дане питання 8,2% українцям.
Більшість громадян України - 66,2% - підтримують реформу шкільної освіти. З них вважають, що реформа «скоріше потрібна» 48,4%, «точно потрібна» – 17,8%. Не бачать необхідності в такій реформі 29,9% опитаних. З них 23,7% відповіли на запитання «швидше ні», 6,2% - «точно ні». Важко з визначенням позиції з цього питання 3,9% респондентів.
Майже однакова кількість українців підтримує контакти з учителями й досі - 22,4%, підтримували контакти відразу після закінчення школи, а зараз ні 21,3%, підтримували контакти тривалий час, а зараз ні 19,8%. Не підтримували і не підтримують контактів з учителями 31,7% респондентів, а 4,8% важко відповісти на це запитання.
Близько третини українців - 37,4% - відповіли, що вважають професію вчителя звичайною професією. Майже стільки ж опитаних - 35,8% - заявили, що вважають професію вчителя непрестижною в наш час. Престижною професію вчителя вважають 22,1% респондентів, а 4,7% важко відповісти на це запитання.
Більшість громадян України - 69,6% - вважають, що професія вчителя не дозволяє нормально жити з матеріальної точки зору. Причому відповідь «швидше ні» дали 42,4% опитаних, «точно ні» - 27,2%. Важко відповісти на це питання 4,1% респондентів.
Українці планують привітати вчителів з професійним святом квітами - 38,1%, кондитерськими виробами - 34,5%, і грошима - 32,6%. Також вчителі одержать у подарунок парфуми і косметику (18,2%), книжки (4,7%), алкоголь (3,9%) і дрібні побутові прилади (2,7%). Відповідь «інше» обрали 18,6% опитаних, 15,1% заявили, що ніяк не вітатимуть учителів цього року, а 3,4% ще не вирішили, як саме їх вітатимуть.
Усього згідно з випадковою вибіркою було опитано 1000 респондентів, старше 18 років у всіх обласних центрах України. Квотами були регіон проживання, стать і вік респондентів. Похибка репрезентативності дослідження не перевищує +/-3,2%.

ВІЛЬНЮС. Литовці каратимуть всякого, хто заперечує московську окупацію Литви

Литовський парламент схвалив поправки до кримінального кодексу цієї країни, що вводять покарання за заперечення або виправдання радянської (російської) агресії проти цієї держави. За ухвалення поправок, ініційованих консерватором Вілією Алякнайте-Абрамікене, в першому читанні проголосував 41 парламентар.
Згідно зі змінами в КК, штраф, арешт або позбавлення волі строком до двох років загрожує тому, хто публічно висловив «схвалення агресії СРСР проти Литви, заперечував або применшував її». Також пропонується ввести аналогічні покарання за наклеп на учасників литовського опору, які в 1944–1953 роках здійснювали організований збройний опір радянській (російській) окупації.
За Блогом Олександра Білецького 

УКРАЇНА: ЗА КРОК ВІД ВТРАТИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Д-р Василь Новицький (Відень, Австрія)

На початку нинішнього року газова війна примусила Європу заговорити про Україну. І хоча справжні при­чини конфлікту так і не були озвучені, вона згадувалася переважно в негативному контексті. Імідж України не потерпів би, якби керівництво держави вчасно передбачило і ще до настання морозів роз­в’язало цю проблему. І ось Ук­раїна знову на слуху: європейські економісти прогнозують, що в умовах нинішньої кризи її, одну з небагатьох країн у світі, може очікувати дефолт. Уже багато років я не живу в Україні, але така інформація для мене є шокуючою: як держава, котра володіє такими величезними багатствами, може опинитися на краю прірви?

ЗЛЕТ І ЗАНЕПАД РУХУ: ПЛАНИ, РЕЗУЛЬТАТИ ТА УРОКИ

Олександр КРАВЧУК, кандидат технічних наук


У цьому році виповнюється 20 років з дня заснування Народного Руху України. Цій події присвячені добірки матеріалів, зокрема, у газеті «День» (12 березня 2009 року) та інших виданнях, які містять висловлювання батьків-засновників Руху до ювілею. Основними завданнями, які ставив перед собою Рух при створенні, Ми­рослав Попович називає: 1) здобуття суверенітету, незалежності України; 2) рух за демократію і свободу; 3) рух за соціальну справедливість. Ці завдання відповідали сподіванням широких мас, і тому Рух в першому десятилітті мав колосальну підтримку серед громадян. І саме завдяки такій масовій підтримці Рух виконав своє перше завдання – здобуття незалежності України. Можна сперечатись про деталі – добре це було зроблено чи не зовсім, але у справі відродження української нації та здобуття державності України видатна роль Руху беззаперечна і є його історичною заслугою.

Iгор ЛОСЄВ: Краще пізно, ніж ніколи...

Охоплюючи всю територію України, російське ТБ нав’язує мільйонам наших громадян свій, російський погляд на Українську державу, на українську історію та культуру

«Прострілювання» України зі сходу на захід і з півночі на південь російськими телеканалами несе для нашої країни і серйозну політичну проблему, і велику загрозу...

Зайво нагадувати, як виглядає Україна в контексті російського погляду на неї. Це робить іноземну державу надзвичайно активним політичним гравцем як усередині України, так і в її міжнародних справах, відкриваючи Російській Федерації надзвичайно широкі можливості маніпулювання виборами всіх рівнів у сусідів, геополітичними ініціативами й навіть просто світовідчуттям і світоглядом українців.

Культурна місія України

Професор Санте ГРАЧОТТІ: Свобода від іноземного панування може бути досягнута за один-єдиний день; внутрішня ж соціальна свобода суспільства та етична свобода людини потребують праці

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, Римський університет «Ла Сап’єнца», Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Розмова з видатним італійським славістом зі світовим ім’ям — Санте Ѓрачотті — продовження серії інтерв’ю з україністами Європи та світу на шпальтах газети «День». Професор Ѓрачотті — філолог, історик слов’янських літератур, іноземний член НАНУ (1991), а також Академій наук Польщі та Хорватії. Член Національної Академії дей Лінчей (Рим). Почесний доктор Варшавського, Краківського, Вроцлавського та Великотирновського університетів. Почесний президент Товариства Адама Міцкевича та Італійської асоціації українських студій. Нагороджений золотою медаллю за здобутки в розвитку суспільних наук Академії наук Чеської Республіки, премією ім. В. Яґіча Філологічної асоціації Хорватії та Хорватського славістичного комітету, а також італійськими, польськими, болгарськими відзнак.

Фініш як старт

Євген ГОЛОВАХА: Протиріччя щодо дільби єдиної, доленосної посади не дозволять Верховній Раді працювати
Наталія РОМАШОВА, «День»

Сьогодні, після тижневого тайм-ауту парламентарії знову повернуться до сесійної зали. Але чи буде відкрите планерне засідання — велике питання. Регіонали, схоже, налаштовані й надалі блокувати ВР, коаліціянти, схоже, не можуть знайти антиблокадний код...

Президент і спікер останнім часом неодноразово висловлювалися за так званий саморозпуск парламенту: мовляв, ВР більше простоює, ніж працює. З цього погляду заяви про недоцільність існування нинішнього скликання Ради цілком логічні. Однак, з іншого боку, складається стійке враження, що (хай як це феноменально) 450 депутатів самовіддано грають другорядні ролі в театрі політичного абсурду. Ключові герої (за винятком хіба що Віктора Януковича) не входять до парламентської «трупи».

Выступление Владимира Путина на официальной церемонии в Гданьске

Премьер-министр РФ Владимир Путин выступил на открытии официальной церемонии, посвященной 70-й годовщине начала Второй мировой войны.
Мы, представители разных стран, собрались сегодня здесь, где прозвучали первые залпы самой ужасной войны в истории человечества... Победа в борьбе с нацизмом далась огромной ценой, поистине невосполнимая потеря. В польской земле лежит 600 тыс. моих соотечественников. Всего из 55 млн. павших во время войны более половины - граждане СССР. Вдумайтесь в эти цифры! Наш нравственный долг - свято хранить память о победе, о ценности настоящего союзничества...

Мы должны задуматься о том, чем оборачивается политическая трусость, попытка умиротворить агрессора, закулисные интриги, сговоры. Вторая мировая война началась не в одночасье. Ее истоки - в ущербном наследии Версальского договора. Им и воспользовались нацисты, прийдя к власти в середине 30-х годов. Создать надежную систему коллективной безопасности в тот период так и не удалось...

Важно понять, что любое сотрудничество с экстремистами, а тем более с нацистами и их приспешниками, ведет к трагедии, чем бы оно ни мотивировалось. Все попытки умиротворить нацистов, заключая с ними различные соглашения и пакты, были с моральной точки зрения неприемлемыми, а с политической - опасными и бессмысленными. Эти ошибки нужно признать. Наша страна сделала это. Госдума осудила пакт Молотова-Риббентропа. Мы ожидаем, что и в других странах это будет сделано.
Мы должны думать о жертвах. Без понимания того, что произошло, нам не удастся построить безопасный мир. Моя страна вносит практический вклад в строительство нового мира. Именно благодаря моей стране удалось устранить Берлинскую стену, что послужило предпосылкой для создания новой Европы. Новая политика должна основываться на общих моральных и единых правовых принципах...
Примером того, как следует врачевать такие раны, могут служить партнерские отношения Германии и России. Наши народы стали выше сведения исторических счетов.
Хочу обратиться к боевым товарищам тех, кто сражался за Вестерплатте и Сталинград, освобождал Париж и Варшаву. Ваш подвиг бессмертен, он всегда будет мерилом доблести и чести.

Загадки промови Путіна

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Тиждень тому російський прем’єр Володимир Путін, який на запрошення польського уряду брав участь у церемонії, присвяченій 70-м роковинам початку Другої світової війни, виголосив промову. Темою цієї промови — як і виступів інших запрошених до Гданську голів урядів — були уроки війни. Здавалося б, подія відбулася — і що до неї повертатися? Але...

Із якогось дива ця промова залишилася практично непоміченою українськими ЗМІ й не прокоментованою ними. А даремно, бо містяться в ній дуже цікаві речі. До цього варто додати майже детективний сюжет із самим її текстом.

Чому на офіційному урядовому порталі Кабінету Міністрів України відсутній текст виступу Юлії Тимошенко в Гданську — зрозуміло. Адже спічрайтери брутально підставили прем’єрку, ввіткнувши їй у виступ цілий фрагмент із промови сенатора Роберта Кеннеді, присвяченої Мартіну Лютеру Кінгу: «Мій улюблений поет Есхіл якось писав: «Навіть уві сні біль, який не забувається, крапля за краплею лягає на серце, поки у нашому відчаї проти нашої волі не прийде розум через волю Божу». І якщо Есхіл справді міг бути улюбленим поетом непересічного інтелектуала й улюбленця жіноцтва Боббі, то на вустах Тимошенко слова ці прозвучали вельми фальшиво, а невдовзі наспіло й викриття плагіату — з легкої руки ЖЖ-юзера dysto.

Та чому промова Путіна не одразу, а тільки через деякий час з’явилася на інтернет-порталі уряду Російської Федерації? Чому там відсутнє відео цього виступу, тоді як є відеоролики і зустрічей у Гданську з головами урядів інших держав, і засідань уряду РФ? Чому російські інформаційні агенції воліли радше переказувати цю промову, ніж цитувати її? І, власне, які такі страшні таємниці містяться, що цю промову треба було ховати від пострадянського політичного й інтелектуального загалу (бо ж вміщений на російському урядовому порталі текст повністю збігається із розшифровкою аудіозапису, привезеного моїм колегою із Гданська)?

Як видається, суть питання в тому, що прем’єр РФ Володимир Путін надто цинічно (навіть як на нього) маніпулював фактами, розраховуючи на те, що європейські політики слухняно «проковтнуть» будь-які нісенітниці в ім’я збереження гарних відносин із «енергетичною імперією». А ще Путін, схоже, перевіряв, як далеко може зайти Захід у нехтуванні все більшою й більшою схожістю лексики нинішнього російського прем’єра і колишнього німецького канцлера — того самого, що стояв біля витоків Другої світової війни. Я не перебільшую, судіть самі. Ось слова Путіна: «Надо признать, что все предпринимавшиеся с 1934 года по 1939 год попытки умиротворить нацистов, заключая с ними различного рода соглашения и пакты, были с моральной точки зрения — неприемлемы, а с практической, политической точки зрения — бессмысленными, вредными и опасными... Госдума Российской Федерации, Парламент страны осудил пакт Молотова-Риббентропа. Мы вправе ожидать того, чтобы и в других странах, которые пошли на сделку с нацистами, это тоже было сделано. И не на уровне заявлений политических лидеров, а на уровне политических решений». Насправді Пакт засуджений з’їздом народних депутатів СРСР у 1989 році. Державна дума Росії це питання навіть не розглядала. А тому слова про право РФ чекати від інших засудження на державному рівні угод із нацистами (очевидно, йдеться не тільки про Мюнхенську угоду 1938 року, а і про польсько-німецьку угоду про ненапад і дружбу 1934 року) — це відверта політична провокація, розрахована на некомпетентних західних політиків. Дивись, і покаються у своїх гріхах, а ми залишимося білими та пухнастими (хоча ані Мюнхенська, ані польсько-німецька угода не мали нічого спільного з Пактом Молотова-Ріббентропа хоча б тому, що не передбачали поділ інших держав на сфери монопольного впливу і контролю).

Але це не єдина маніпуляція фактами. Скажімо, Путін заявив, що недоліками Версальської системи «воспользовались нацисты для прихода к власти в середине 30-х годов». Але ж січень 1933 року, коли Адольф Гітлер став канцлером Німеччини — хіба це «середина 30-х»? Невже спічрайтери голови російського уряду не знають арифметики? Видається, причина тут зовсім в іншому: 1934 рік та середина 30-х фігурують у промові Путіна тому, що йому потрібно «винести за дужки» радянсько-італійський договір про дружбу і нейтралітет 1933 року, бо ж це був договір з урядом Муссоліні, який став підгрунтям широкої військово-технічної співпраці більшовиків із фашистами. І хоча фашизм і нацизм (як і більшовизм та нацизм) — це дещо відмінні різновиди тоталітаризму, але чим кращий з погляду моралі договір про дружбу з італійськими фашистами від аналогічного чи схожого договору з німецькими нацистами? Знову: СРСР білий та пухнастий, а Захід — ні...

Ну, а далі, як то кажуть, «Остапа понесло»: «Именно благодаря позиции моей страны удалось устранить виртуальную и реальную Берлинскую стену и создать предпосылки для строительства новой Европы, без разделительных линий... В польской земле лежат 600 тысяч моих соотечественников, которые приближали победу над нацизмом,» — і так далі. То чий прем’єр Володимир Путін і якої країни громадянин: СРСР чи Російської Федерації? І якщо всі жителі колишнього СРСР — це «співвітчизники», то чим принципово відрізняється це поняття від «фольксдойчів», якими канцлер нацистської Німеччини називав тих німців, хто внаслідок Версальської угоди та різних пертурбацій долі опинився за межами Німеччини і задля «захисту» яких і була вчинена (принаймні, позірно) агресія проти Польщі у 1939 році?

І, нарешті, верх путінського цинізму (чи «проковтнуть» поляки, а чи ні?): «В заключение хотел бы обратиться к главным участникам сегодняшней церемонии, к главным — к боевым товарищам тех, кто защищал Вестерплатте и Сталинград, высаживался в Италии и Нормандии, освобождал Варшаву, Париж, Прагу и Берлин. Ваш подвиг бессмертен, он навсегда сохранится в наших сердцах, будет истинным мерилом стойкости, мужества, доблести и чести». А як щодо жолнежів генерала Плісовського, котрі захищали у вересні 1939 року Брестську фортецю від спільних атак нацистських і радянських солдатів? Їхній подвиг безсмертний, а чи ні?

Отже, як бачимо, не даремним було фактичне приховування промови Володимира Путіна в Гданську від громадськості пострадянських держав, якій куди легше, ніж європейським експертам, піймати російського прем’єра на маніпулюванні фактами та відвертій неправді. Ця промова — «експортний», розрахований на зондаж Європи зразок виступів російського «тандемократа». І фальшиве каяття за Пакт Молотова-Ріббентропа, і публічне оголошення «співвітчизниками» всіх, хто був народжений в СРСР, і цинічна вимога до європейців покаятися за будь-якого типу угоди з нацистами, коли офіційна Росія не збирається за них каятися, — все це є справжнім «коктейлем Путіна», сумішшю дуже вибухонебезпечною. Поки що суто словесною, але ж і його колега Молотов спочатку домовлявся із нацистами, а потім уже Червона армія рушила на Захід «рятувати братів-українців та білорусів»...

Газета «День» №158, вівторок, 8 вересня 2009

Зброя, що притупилася

Україна й Європа убезпечили себе від газового шантажу Росії
Юрій РАЙХЕЛЬ

Імовірне підвищення вартості транзиту газу територією України, про що прем’єр-міністр Юлія Тимошенко домовилася зі своїм російським колегою Володимиром Путіним на зустрічі в Гданську, в Москві коментували стримано. Цього разу обійшлося без звичних для такого випадку обвинувачень партнерів у порушенні взятих зобов’язань. Представники «Газпрому» навіть заявили, що це підвищення було прогнозованим. Така, на перший погляд, неприродна поступливість Росії має свої пояснення. Газовий шантаж як засіб тиску на партнерів, застосований взимку поточного року, призвів до результатів, на які його ініціатори явно не розраховували.

Школа позитивного досвіду по-китайськи

Юрій КОСТЕНКО: Пекін переходить до інноваційної моделі розвитку суспільства

Микола СІРУК, «День»

Китай в сучасному глобалізованому й достоту складному світі, не на жарт травмованому фінансово-економічною кризою, взяв на себе, без жодного перебільшення буде сказано, місію «школи позитивного досвіду». Ця країна і цей народ довели нам власним прикладом, що в умовах найжорстокішої кризи приріст ВВП може сягнути 9%, а зовнішньоторговельний обсяг — 2,5 трильйона доларів, тобто збільшитись на 21% в порівнянні з минулим роком. Чому Китай, всупереч світовим тенденціям розвитку, міцнішає і багатшає у кризових штормах? Завдяки чому в Піднебесній буде досягнуто «великої єдності» та процвітання нації? Про це «Дню» — в ексклюзивному інтерв’ю нового посла України в Китаї, одного зі «зубрів» вітчизняної дипломатії — Юрія КОСТЕНКА.

Iдейні брати чи вороги?

Вересень 1939 року: соціалізм Сталіна та соціалізм Гітлера
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Зазвичай тяжку катастрофу, яка спіткала СРСР у часи Другої світової війни, пов’язують із 22 червня 1941 року — днем початку німецько-радянської війни. Насправді цих катастроф було дві, і 22 червня — це прямий наслідок першої з них, яка була майже непомітна за громом переможних фанфар сталінсько-ждановської ідеологічної машини.

День, коли для українців розпочалася Друга світова війна

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Мабуть, у жодній країні світу до такої міри не зневажають власну історію, як в Україні. Причому зневага ця охоплює всі верстви населення: і політичну та ділову еліту, і пересічне чиновництво, і журналістів, і базарних торговців, і охоронців порядку, і навіть шкільних учителів. Ясна річ, не всі заражені цією пошестю. Дехто намагається навіть із нею боротися, займаючись історичним просвітництвом і вивченням тієї України, яка досі залишається багато в чому terra incognita навіть для фахівців. Проте доводиться знову й знову вслід за Олександром Довженком констатувати фатальне незнання масами українців національної історії — і вкотре вже погоджуватися з давнім Довженковим висновком: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Блаженний Франц Егерштеттер

Господар з села Санкт Радегунд повідомив односельців, що у випадку призову на фронт воювати відмовиться, але й не ховатиметься як дезертир.У своєму селі Егерштеттер був єдиним, хто у квітні 1938 року голосував на референдумі проти аншлюса Австрії з гітлерівською Німеччиною. Егерштеттер відмовився жертвувати гроші для нацистської партії, відмовився отримувати допомогу на трьох доньок.

1943 року Егерштеттер отримав повістку на військову службу. Він з’явився у військовій комендатурі у призначений час і написав заяву про те, що він, християнин, не може порушити заповідь «не вбий» і стати учасником неправедної війни. Оскільки переконування і погрози не допомогли, Франца на другий день відправили до в’язниці в Лінц.
6 липня 1943 року берлінський військово-польовий суд за «підривання морального духу солдат вермахту» засудив Франца Егерштеттера до страти. Вирок виконано 9 серпня 1943 року в каторжній в'язниці Бранденбург.
26 жовтня 2007 року в Лінці Католицька Церква урочисто проголосила Франца Егерштеттера блаженним.

Репортаж з беатифікації
http://faithjustice.wordpress.com/2007/10/27/beatification-of-franz-jagerstatter/

Шлях до катастрофи

Так починалася Друга світова війна
Віктор ГУСЄВ, доктор історичних наук, професор

Сім десятиліть тому людство вступило в найтрагічніший період своєї історії — почалася Друга світова війна. Втративши десятки мільйонів людських життів, люди Землі дали клятву: таке ніколи й ніде більше не повториться. Усвідомлення повною мірою жорстоких уроків минулого, насамперед — причин страшної військової катастрофи, залишається абсолютно необхідною умовою виконання цієї клятви. Оскільки війна почалася з агресії нацистської Німеччини проти Польщі, розглянемо окремо й детально історію цієї держави та цього народу.

Що розказувала група львівських в'язнів, які вернулися з Бердичева

15-18 січня 1941 року у Львові відбувався судовий процес проти 59 молодих українців, арештованих восени 1940 року. Всі вони були обвинувачені у членстві в ОУН та антирадянській діяльності. За вироком суду 42 особи, з них 11 жінок, було засуджено до смертної кари, ще 17 осіб — до 10 років ув'язнення та 5 років заслання. Згодом, завдяки клопотанням видатних українських діячів, зокрема академіка Кирила Студинського, половині з засуджених на смерть вирок було замінено 10 роками ув'язнення; ще одну дівчину звільнено як громадянку США. Групу в'язнів вивезли зі Львова на схід вранці 22 червня 1941 року та утримували у тюрмі в Бердичеві. Звідти їм вдалося врятуватися і повернутися до Львова. Інформації учасників процесу Теодозія Крупи та Дмитра Клячківського друкувалися в «Українських щоденних вістях» ч. 14 від 22 липня 1941 року. Публікуємо за згодою Теодозія Крупи, який нині живе у США.

Редакція журналу «Розбудова держави»

Дня 17 ц[ього] м[ісяця] приїхала до Львова група політв'язнів, яких большевики вивезли зі Львова з Бриґідок¹ в неділю, першого дня війни. В'язні Дмитро Клячківський (службовець) та Теодозій Крупа (студ. медицини) розказують.

В дорогу на схід

В суботу, 21.VI., напередодні вибуху війни, нас, в'язнів з процесу 59-тьох, та багато інших політв'язнів в числі до 1000, впродовж цілого дня ладували у товарові вагони в полі за Клепарівським двірцем. Було нас у вагонах по 36 людей. В неділю, над ранком, почули ми стріли зенітної артилерії і не дуже далекі вибухи бомб. Дехто з нас думав, що це вправи, інші здогадувалися, що вибухла війна.

Коло полудня ми рушили через головний двірець, Підзамче на Красне — Броди — Здолбунів. Підлазили до віконця й бачили рух військ змоторизованих частин. В Красному довідалися від червоноармійців, яких повен поїзд стояв проти нашого, що це справді — війна.

В дорозі діставали ми хліб і в коробку від сірників цукру, з водою було важче, однак ми не терпіли занадто від спраги. Час до часу чули над поїздом пошум пропелерів, але бомби не падали. Другої днини, десь коло півночі, ми доїхали до Бердичева. До полудня сиділи у вагонах на станції, а потім перевели нас в тюрму, десь на передмісті.

В тюрмі у Бердичеві

В тюрмі ми застали в'язнів, що їхали етапом з Тернополя на схід, а також в'язнів з львівських Бриґідок, які виїхали були зі Львова у квітні. Львівські в'язні розказували нам, що їх було більше, частину повезли, мабуть, до Кривого Рога. Між тернопільськими і львівськими в'язнями були й неполітичні, усіх нас посадили тепер всуміш.

Харч поменшували з кожним днем, ми жили тільки дрібонькою рибою (мільками), якої діставали яких 10 дека² в день. Хліба діставали, що кіт наплакав. Вода була. Так перебули ми аж до 5-го липня.

Неспокій і перші заходи НКВД

У в'язниці слідне було щораз виразніше замішання. Політв'язнів то виселювали з усіх камер, то знову повертали туди. 4 липня ми почули вперше бомбардування міста. 5-го вранці нас знову відсепарували від звичайних злочинців, яких випустили на волю. Пополудні, десь коло 5-ої години, почалося сильне бомбардування міста. Тоді втекли енкаведисти і, коли вмовкли розриви бомб, в тюрмі запанувала тиша.

Починається пекло

За яку годину ми почули дим, що вдирався крізь щілини у дверях, а крізь «візитирки» побачили полум'я. Деякі з нас вхопили за лавки і повиломували двері. Так частина в'язнів дісталася на коридори. «Парашами» (кіблями) погасили вогонь і розбили двері інших камер, між ними жіночої. Тоді розбили спільним зусиллям залізні двері, що відділювали поверх, і подались вниз. Смеркалося.

Коли ми вийшли на подвір'я, а потім на вулицю, побачили, що до тюрми наближаються великі групи енкаведистів, які стали окружувати тюрму. Ми знову забігли на подвір'я, яке енкаведисти стали обстрілювати з крісів крізь паркани. В'язні поховалися в камерах. Від куль впало 30 людей. З наших хлопців з процесу 59 згинули: Олег Левицький, студент археології з Бережан, Михайло Пецух, учень 10 кляси з села Хренова. Частина в'язнів сховалися тоді в камерах на поверсі, група наших хлопців і дівчат скрилися в єдиній незамкненій на ключ кімнаті лікаря у партері. Було нас там коло 50, в тому 6 жінок.

За хвилину енкаведисти вибили разом з футринами велике коридорне вікно і стали стріляти по коридорах, де під стінами лежали ще люди. Потім вкинули в коридор великий міх, наповнений сіном і облитий бензиною, та підпалили. Стріли не вмовкали. Крізь кулі, серед вогню, яким зайнялася підлога і футрини, продерлися ми з нашої близької до вогню кімнати на другий бік коридора і тут сховалися в «уборній» (кльозеті) біля входових дверей.

Новий наступ

Але швидко енкаведисти заатакували входові двері. Стріляючи, вдерися в коридор. Тут впало знову кількох людей, які не встигли були втекти до камери, між ними одна жінка, на ймення Настка, яка ще до нашого приїзду була збожеволіла.

Енкаведисти почали стріляти до всіх камер в партері крізь закриті двері, але нашого сховку не досягли. Потім ми почули, що вони вийшли на подвір'я і стали вкидати крізь входові двері ручні гранати і газові бомби. Це тривало з півтори години. На хвилину все стихло, а далі вони знову заатакували головний і другий вхід до будинку та вікно, яке раніш були вибили. З усіх боків посипалися стріли й гранати. Після вибухів енкаведисти знову вернулися в будинок, ми чули, як вони, перебігаючи повз нашу схованку, кликали один одному: «На вєрх!»

Тоді, ведені інстинктом, ми крикнули з усієї сили: «Ура-а-а!!!» А що була ніч і вони не знали, де і хто кричить — вийшли знову на подвір'я. І знову стріляли звідтіля і час до часу кидали ручні гранати.

Утретє підпалили

Була ніч, яка 11-а година. Крізь щілину між дверима ми бачили досить добре, що діялося при входових дверях, бо надворі було значно ясніше, як в нашому сховищі. Енкаведисти відрами обливали двері — ми почули запах бензини. Крізь двері хлюпали бензиною й на дерев'яну підлогу коридора. А тоді пустили вогонь. Почало горіти. Вибухали ще ручні гранати. Ми сиділи дальше в своєму сховищі, наготувавши до оборони перед вогнем мокрі шмати, що назривали з себе. Двері обхляпували мокротою, підлога була бетонова. Так перебули ніч і ранок.

Війна наближається

Десь коло 10 год. ранку почулася в місті сильна канонада. Це німці почали обстрілювати місто з гармат, їм відповідали близькі большевицькі гармати. Чути було й скоростріли. Це тривало цілий день, ми все ще сиділи в кльозеті — вогонь не чіпав нас. На подвір'ї час до часу чути було кроки, голоси. Потім запала ніч. Десь коло півночі ми почули дуже сильні й часті вибухи — це большевики висаджували склади амуніції. У переривах чути було скажений лоскіт скорострілів і крісів. Крізь віконце вгорі ми побачили велику луну — це горіла частина міста коло залізничного двірця. Так пройшла ще одна ніч. Сіріло. Вогонь не поширювався, догоряв.

Згори, з камер, почали сходити в'язні, вони сказали нам, що можна туди пройти. Тоді ми всі пройшли нагору, а деякі почали, як стежі, виходити на подвір'я і на вулицю, щоб розглянутись у становищі. Вони вернулися з вісткою, що НКВД нема вже, тільки тут і там видно військові стійки.

Нагорі перечекали ми до 5-ої год., а що наші стежі запримітили новий наплив большевицького війська в Бердичів, ми рішили продертися, що там не було б, з тюрми на волю.

Нарешті на світі

Ми виходили з тюрми невеликими групами, наша група вийшла другою. З нами вийшло 80-100 людей, може, згодом вийшло більше. На передмісті ховалися поза хати, а вийшовши в поле, пішли збіжжями. Йшли не на захід, а на схід, щоб не попасти на большевицьку лінію фронту. Людям, яких зустрічали по дорозі, ми казали, що нас звільнили з тюрми та що ми йдемо за совєтською армією.

Над нами пролітали німецькі літаки, яким навперейми з'являлися большевицькі. Забившись у бур'яни, промочені недавнім дощем і голодні, ми були свідками повітряного бою, — один совєтський літак, увесь в полум'ї, впав яких 50-100 м від нас, другий трохи дальше.

Під вечір, усе ще мокрі, ми пішли дальше і врешті полягали в житі. Та якась лиха сила наднесла гурт хлопчаків, що, відкривши наші сліди в житі та побачивши нас самих, побігли від нас з криком: «Диверсанти!»

Про сон не було вже мови, ми склали свої манатки і як хто був, пішли дальше. Йшли ми ще яких 3 км, пізно вночі зайшли до крайньої хати села Гадонців³. Ми попросилися в хату, де люди не спали ще, стережучись перед вогнем, який видно було з усіх боків. Горів Бердичів, яких 35 км від Гадонців, горіли нафтові склади й цукроварня в його околиці, горіли стаційки й шкільні будинки по селах. Це довідались ми від людей у хаті, які прийняли нас ввічливо. НКВД, сільради і сільського «активу» вже в селі не було, люди почували себе свобідніше. Вгостили нас молоком і скупо хлібом — хліба по селах, як ми переконалися й згодом, вже нема. Нарікали на біду, розказували про голод 1933 року. Питали нас, що з ними буде, бо большевики казали їм, що німці будуть людей різати.

Між своїми

Вранці, як ми прокинулись, в хаті були вже люди з інших хат, що принесли нам молока. Радо вдавалися з нами в розмову, казали, що й у них багато родин має когось у тюрмі за «політику».

Перед сніданням ми перевели спільну молитву і відспівали молебен до Пречистої Діви. Люди, жінки й старі чоловіки, яких насходилося тимчасом повна хата, при молитві хрестилися й плакали, деякі казали: «З такими людьми то можна б йти на кінець світу!»

Після сніданку ми попрощалися, люди вказали нам дорогу, той раз на захід, і ми пішли.

Обходячи довкола Бердичів та залишаючи на боці село Іваниківці, пішли ми до села Хажин. Цілу цю, як і попередню, дорогу ми бачили гарні врожаї, ще не торкнені косою, тільки при самих шляхах і дорогах трохи потолочені. Ще в Гадонцях люди розказували нам, що сільради дістали наказ косити зелене ще збіжжя і звозити у стирти, щоб німці не мали з того користи. Однак люди цього ніде не виконували.

Українські села і люди

Села бачили ми великі, але дуже вбогі, хати стоять самі, без господарських будинків, стріхи обдріпані, стіни давно не білені. У хатах скрізь багато ікон, при іконах квіти — жовті і блакитні. Ми питалися людей, чому саме такі коліри? Вони не знали нам на це відповісти. На запит, хто вони, все відповідали, що українці. З розмов бачилось ясно, що люди прагнуть якої-небудь зміни, щоб тільки покінчити з нестерпним бідуванням і гнітом.

Єдині продукти в хатах — це молоко і картопля, яку садять коло хатів. Хліба майже нема, часом зустрінеться паляниці.

Ми довідалися, що з хвилиною відходу сільського «активу» люди розібрали з колгоспів поміж себе живий і мертвий інвентар, який ще зістався (кращу худобу червоноармійці в перших днях війни погнали з собою, однак частину її завернули, не маючи вже змоги перевести її через фронт), — і тепер раділи, що матимуть свій хліб для себе.

Панічний відворот червоних

Переходячи з села Терехви до села Кикишівки, бачили ми, як дорогами й долинами просувалися у панічному відвороті червоні війська. По дорозі скидали з возів боєприпаси і навіть провіянт. Ми назбирали собі тоді консервів горохової зупи, що придалася нам потім дуже в дорозі. Від Бердичева чути було завжди ще сильну канонаду.

В Кикишівці дали нам люди нічліг у колгоспі. (Про цей колгосп, один із «показних» колгоспів, розкажемо ще пізніше, окремо)⁴. В одній з близьких хат зварили ми собі нашу горохівку, в колгоспному городі намикали цибулі, в селі частини жіночої гардероби (сорочки, хустини) виміняли на дорогоцінний хліб. Другого дня, в полудне, пішли дальше через село Милошів⁵, Обухівку до містечка Райгород.

В Обухівці старі жінки конче затримували нас на ніч, однак ми поспішали, тут випили тільки молока.

В Райгородку, боячись поступати до хатів, заночували ми в якомусь садку. Бачили тут військові частини, що відходили на Козятин. Ранком пішли дальше в сторону міста Янушполя⁶. Проходили між військовими колонами, ніхто не зачіпав нас уже. Це були нові частини, що йшли з Вінниці на Бердичів. Ми проходили через села Лемишів⁷ та велике село Бураки. Там, у Бураках, повмивалися в річці, попрали білизну, в одній з хат зварили зупу і пополудні пішли на Янушпіль. По дорозі зустрінули втікачів з того містечка, вони не радили йти туди, бо там заноситься на бій. Старшина червоної армії, українець, якого ми зустріли несподівано і якому сказали, що ми волиняки, звільнені з тюрми, теж порадив нам вернутись у село і перечекати, аж дорога прочиститься. Ми так і зробили. Увесь час нашої дороги ми зустрічали дезертирів черв[оної] армії, одинцем і групами. Йшли з зброєю і без, одягнуті в мундири або напів по-цивільному. Були це люди східних областей, казали, що мають вже досить того воювання, що залишили свої родини незабезпеченими. «За що маємо битися?» — питалися себе і нас. Розказували про саботажі у війську, про те, що діставали гарматні стрільна, набиті терміттям замість вибухового матеріялу або кулі іншого калібру, як кріси.

Повернувшись у село Бураки, ми розташувалися в хаті, в якій ніхто не жив. Селяни спочатку ставилися до нас стримано, потім, пізнавши хто ми, весь час заходили на розмови.

В селі були розташовані військові частини, з Янушполя наступали німці, і нам довелося прожити дводенну позиційну війну. Першого дня йшов ще гарматний і скорострільний наступ на село, другого німці обстрілювали шлях і хати обабіч. Ми, в'язні, і люди в селі, рили собі наприхапці ями в землі та ховалися в них. Гарматні стрільна розривалися довкола.

Ніч пройшла спокійно, червоні поспішно відступали у темряві.

Ранком увійшли в село німці.

Вільний поворот

Попри німецькі стежі і частини ми переходили в напрямі Любара. Відлетіли совєтські літаки, ми нарахували їх 39. Впали десь близько бомби. Ми йшли дальше. В якомусь селі, якого назви не пам'ятаємо, заночували ми в сільському клюбі, який віддали нам німці. Ранком пішли дальше, серед тяжкого болота. Поцікавились нами німецькі змоторизовані частини. Старшина німецької армії, довідавшись, хто ми, дав нам авто, яким приказав нас везти до Дубна, до Обл[асної] Команди, щоб там видали нам документи. По дорозі зустрінули групи товаришів в'язнів з Городеччини, з якими розійшлися ми були в Гадонцях. Ми підібрали їх на друге авто, яке наш шофер завернув був ще раніше з дороги. Під Ямполем, через дефект машини, ми гостювали у німецької військової частини, потім комендант міста казав відставити нас до Львова. Їхали автами через Кремінець, Дубно, потім автострадою Київ-Львів. По дорозі бачили в селах вітальні брами, бачили написи: «Слава Україні, Слава німецькій армії, Слава героям!»

Ранком 17 ц. м. були у Львові.

Хто напевне врятувався

Приїхали з нами такі в'язні: Столяр Олена, Винників Наталя, Боднар Анна, Комар Люба, Куц Люба, Химка Пеля, Горбаль Роман, Комар Волод[имир], Куницький Богдан, Шенгира Петро з Ожидова, Бучинський Юрко з Мишкович к[оло] Тернополя, Коваль Ілько з Завадова, Антонишин з Завадова, Блавацький Михайло з Завадова, Химчак Михайло з Миколаєва над Дн[істром], Венц Іван з Коломийщини, Орленко Мих[айло] з Ровенщини, Лиховид з Холмщини.

В'язні з Городеччини поїхали вже додому, їх прізвищ не подаємо тут. Крім вичислених, вийшли напевне з в'язниці і є в дорозі: Волошинова О[лена] зі Львова, Думанський Петро, Слюзар Дмитро (студ[ент] зі Львова), Гончарук Богд[ан] (теж зі Львова).

Багато в'язнів може бути ще в дорозі.

Подаємо інформації про осіб, згаданих у тексті цієї публікації

Боднар Анна, 1917 р.н., учасниця процесу.

Винників Наталя, 1920 р.н., студентка, учасниця процесу, розстріляна ґестапо в 1942 році в Бабиному Яру.

Волошин Олена, 1898 р.н., учасниця процесу.

Гончарук Богдан, 1912 р.н., студент політехнічного інституту, учасник процесу.

Горбаль Роман, 1919 р.н., учасник процесу, згодом вояк Дивізії «Галичина», учасник битви під Бродами.

Думанський Петро, 1913 р.н., учасник процесу.

Клячківський Дмитро, 1911 р.н., учасник процесу, згодом — Крайовий провідник ОУН Південно-Західних Українських Земель, командир УПА-північ (псевда «Клим Савур», «Охрім»). Загинув у бою з большевиками 12.2.1945 року. Посмертно нагороджений обома найвищими нагородами УПА — Золотим Хрестом Бойової заслуги 1 кляси (постанова УГВР з 8.02.1946, наказ ГВШ УПА ч. 1/46 з 15.02.1946) та Золотим Хрестом заслуги УПА (постанова УГВР з 11.10.1952, наказ ГВШ УПА ч.3/52 з 12.10.1952).

Комар Володимир, 1917 р.н., студент політехнічного інституту, учасник процесу, еміґрував до Канади.

Комар Люба, 1919 р.н., студентка університету, учасниця процесу, згодом зв’язкова і радистка УПА, еміґрувала до США.

Крупа Теодозій, 1918 р.н., студент медінституту, учасник процесу, еміґрував до США.

Куницький Богдан, 1922 р.н., студент університету, учасник процесу, загинув в УПА.

Левицький Олег, 1921 р.н., студент університету, учасник процесу, загинув у Бердичеві.

Пєцух Михайло, 1920 р.н., учасник процесу, загинув у Бердичеві.

Слюзар Дмитро, 1919 р.н., студент університету, учасник процесу, згодом — обласний провідник ОУН Львівської обл. Загинув 19.12.1945 року.

Столяр Галина-Олена, 1916 р.н., студентка університету, зв’язкова проводу ОУН, учасниця процесу, закатована на допитах у берлінській в’язниці 27 грудня 1942 року.

Шенґера Петро, 1920 р.н., студент медінституту, учасник процесу.

Про інших згаданих в тексті осіб, що не було причетні до процесу 59-и, інформації не виявлено.

Підготовка тексту і примітки Ольги Свідзинської, Володимира Мороза

Опубліковано: Розбудова держави. — 2005 — ч. 9-12 — с. 76—90