Корупція — це слово зараз ріже слух практично кожному українцеві, ще б пак, адже наша країна займає одне з перших місць серед корумпованих країн світу. Завдяки бездарним політикам Україна останнім часом перетворилася на рай для спекулянтів, хабарників і кідал. Сумно, але в українській історії уже був такий період, і пов’язаний він із німецькою окупацією 1941—1944 років.
«Якщо у Вас були гроші, бажано рейхсмарки, або ж царські золоті рублі, то за німецької влади, як і тепер, можна було купити все, від золота до зброї, і відкупитися від всього», — згадує роки окупації мешканець села Іванків (Житомирська область) Юрій Вознюк. Професор Львівського державного університету Зарецький, переживши окупацію в місті Лева, характеризуючи тодішнє життя, зазначав: «Взагалі за гроші можна було зробити все, потрібно було тільки поділитися з німцем... Аби схарактеризувати все те, що тоді коїлося, то це були крадіжки і хабарництво. Такої системи ще ніхто не бачив». На перший погляд, спогади людей, що пережили війну, можуть здатися дещо перебільшеними, адже німці завжди славилися своєю дисципліною, а тут — пряме звинувачення в корупції. Однак архівні документи підтверджують, що в ті роки в країні «обмінна торгівля і спекуляція перебувала в повному розквіті, й те, що раніше робили євреї, у більш вдосконаленій формі продовжували «арійці». Німці з сумом констатували, що Україна за лічені місяці стала «толкучкою Рейху».
Відразу після нападу Німеччини на Радянський Союз на його окупованій території нацисти організували новий лад зі своїми законами й порядками. Головним своїм завданням «нові господарі» вважали активну й тотальну експлуатацію захоплених земель, в тому числі й українських, на благо Райху. Як результат, в країні спостерігався величезний брак товарної маси, штучне підняття курсу марки відносно радянського рубля (обмін проходив за еквівалентом 1 марка до 10 руб.), нестійкість «твердих цін» зумовлювала велике їхне зростання, посилення корупції, поширення спекулятивних операцій — як серед німців, так і серед місцевого населення.
Однією з головних причин поширення корупції та спекуляції в той час слід вважати слабку централізацію влади. Німецькі чиновники на місцях вважали своїм обов’язком сколотити собі капітал, не хвилюючись про порядок і законність. Такій настрій від них досить швидко перейшов до солдат Вермахта, які прагнули заробляти гроші буквально на всьому — від продажу обмундирування (місцеве населення активно використовувало німецькі шинелі, попередньо їх перефарбувавши, в якості теплого одягу. — Авт.) до зброї. Втім, найбільш поширеним способом заробітку грошей німецькими вояками були спекулятивні операції з валютою.
Схема була досить проста: військовослужбовці продавали в Україні німецькі рейхсмарки по курсу один до двадцяти та пересилали їх поштою до Німеччини, де рідні вкладали їх у відповідні заклади, попередньо обмінявши по офіційному курсу один до десяти, збільшуючи таким нехитрим чином свої статки вдвічі. Зрозуміло, що німецькому керівництву такі дії підлеглих не подобалися, адже вони вели до послаблення дисципліни у війську, тому воно жорстко карало винних, аж до розстрілу.
У своїх листах додому німецькі солдати постійно стверджували, що в Україні гроші буквально «валяються на вулиці» й «за короткий строк тут можна сколотити собі статок». Справді, люди, що мали здібності комерсантів, потрапивши на українську землю, досить швидко ставали заможними, вдало провернувши лише декілька спекулятивних операцій, наприклад, із сіллю, дуже дефіцитним на той час товаром, за центнер якого на чорному ринку платили 1000 рейхсмарок. Або ж продавали поношені німецькі костюми, які в Райху куплялися за безцінь, а на окупованих територіях продавалися по 600 рейхсмарок за штуку.
Разом із військовими досить активно спекуляцією, в силу своєї професії, займалися службовці німецької державної залізниці, які, як відмічалося у звіті начальника київського СД за 1942 р., «брали активну участь разом з українським населенням в справах на чорному ринку». Залізничники, як правило, виконували функції «човників», перевозячи дефіцитні товари.
Спекуляція і обмін товарами пронизали буквально всі сфери життя населення на окупованих територіях і стали основним джерелом доходів більшості українців. Тут потрібно зазначити, що, якщо для німців спекулятивні операції були однією з можливостей збагачення, то для українського населення — способом виживання в ті важкі й голодні роки.
Визнаючи свою безпорадність у боротьбі з цим явищем, уже восени 1942 р. німці констатували, що «Україна стала раєм для спекулянтів». Країна перетворилася на суцільний базар (дещо подібне нам доводилося переживати на зорі незалежності), торгували всі — від дітей до немічних старих. Відомий письменник Анатолій Кузнєцов у своєму романі-документі «Бабин Яр» зазначав, що, будучи хлопчиком, він «робив бізнес», продаючи коробки сірників по 10 крб. за штуку і горіхи по 3 крб. за штуку.
Причому на тодішніх базарах при необхідності і, звичайно, наявності грошей, можна було знайти будь-який товар. Очевидець тих подій Валентин Терно, переживши німецьку окупацію в Києві, згодом у своїх спогадах «Растрепанные воспоминания о странном детстве» із захопленням описував асортимент товарів на столичних ринках: «Під час окупації на Єврейському базарі (він розташовувався на колишній Галицькій площі — сучасна площа Перемоги) можна було побачити все, окрім самих євреїв. Асортимент товарів був надзвичайно широким — від музейних витворів мистецтва, книжних раритетів до старих солопів, кружевних панталонів, поламаних веєрів, чашок Есмарха, замків із відсутніми ключами і ключів без замків».
Ще більше, ніж спекуляція, турбувала німців корупція, міцно вкорінена в адміністративних закладах. Особливо в цьому плані активізувалися місцеві мешканці, беручі за свої послуги як гроші, так і харчі. Тільки керівництво Житомирського квартирного відділу, за повідомленнями міської газети «Голос Волині», у вересні 1941 р. за хабарі видало понад 500 квартирних ордерів місцевим мешканцями — в результаті окупанти, дізнавшись про ці факти, розігнали весь відділ.
«Хлібним місцем» у ті часи вважалися посади управляючих будинками, в обов’язки яких входив облік безробітних і надання цих даних до відділів вербування на роботи до Німеччини. Аби не попасти в такі списки, більшість людей згодні були давати будь-які хабарі. За помірну плату або за харчі управляючі могли не внести безробітного до списку. Якоїсь усталеної такси тут не було, все залежало від того, як домовляться ті, хто давав і хто брав.
А ось для бажаючих відкупитися від примусових робіт «на благо фюрера» існували чітко регламентовані неофіційні суми. Наприклад, в Харкові така послуга коштувала 500 крб., в свою чергу, ті, хто не бажав копати окопи, мали розпрощатися з 1000 карбованців. Люди, що мали в своїй кишені суми від 5 до 10 тисяч карбованців, могли уберегти себе від відправки на роботи в Німеччину.
Парадокс, але в ті важкі часи, як і тепер, за гроші можна було викупити себе з правоохоронних органів або ж зменшити строк ув’язнення. Навіть із зловісного гестапо, звідки рідко хто виходив живим, а особливо запідозрені у зв’язках із партизанами, — при наявності певної суми й комунікабельності людини, що домовлялася, арештовані швидко поверталися додому.
Наприклад, житомирська підпільниця Людмила Вирвич, потрапивши в каземати місцевого гестапо, уникла неминучої смерті завдяки підкупу слідчого, що вів справу. Гестоповець отримав від підпільників гроші в розмірі 10 тис. крб. і закрив справу. Аналогічна ситуація сталася у вересні 1943 р. із партизаном Троянівського району (Житомирська область) Миколою Петренком, при перевірці документів його затримала жандармерія Троянова. Під час слідства буквально відразу гестапівці довели причетність затриманого до місцевого партизанського загону, за законами того часу партизану загрожувала смертна кара. Однак за 20 тис. крб. німецький слідчий організував так, що замість розстрілу Петренко отримав півроку в’язниці. Ці факти засвідчують самі ж підпільники та партизани у своїх післявоєнних звітах про здійснену роботу.
Іноді мешканцям доводилося давати хабарі кримінальній поліції, аби вона ретельно й безпристрасно розслідувала справи. До цього змушений був удатися підпільник Юрій Савченко. В своєму звіті за 28 січня 1945 р. він, зокрема, зазначав, що, продавши корову на місцевому базарі за 40 крб. золотом, він разом із дружиною зайшов в міське кафе пообідати, і тут його обікрали. Засмутившись, він звернувся до поліції міста за допомогою, але начальник поліції, зі слів потерпілого, натякнув йому, що гроші вони можуть знайти в найкоротші строки за умови, що він і його заступник отримають від заявника «певну суму на могорич» за виконану роботу. Давши начальнику поліції 100 крб., а заступнику 500 крб., Савченко буквально на наступний день отримав свої гроші.
Загальновідомий факт, що на початковому етапі зародження радянського партизанського руху в Україні «народним месникам» не вистачало зброї та вибухівки. Вихід із складної ситуації партизани знаходили по-різному — відшукували боєприпаси на місцях боїв, крали в німців чи поліцаїв, відбивали силою, нападаючи на невеличкі пункти поліції. Поряд із цими методами поповнення власного арсеналу вони активно використовували й купівлю зброї у німців та в їхніх колабораційних формуваннях. Про купівлю вибухівки в німців за золото говорить у своїй книзі «По ту сторону фронта» Герой Радянського Союзу Антон Бринський (керував партизанським загоном особливого призначення РУ ГШ Червоної армії в Рівненській області. — Авт.). Причому, автор зазначає, що провести таку операцію можна було виключно за дорогоцінний метал. Це ж саме зазначала у своїй розмові з представниками влади від 22 листопада 1946 р. підпільниця О. Кузенко (Черкаська область). З її слів, один із партизанських зв’язкових часто купував у мадяр зброю за радянські гроші.
Буденним явищем в період окупації вважалися фінансові махінації та невиправдані розтрати. Так, керівник київського СД в одному зі своїх донесень за 1942 р. зазначав, що після перевірки столичного «Універмагу» були виявлені комерційні махінації та великі розтрати. Перед цим наприкінці 1941 р. німці розігнали весь київський відділ фізкультури та спорту через розкрадання виділених коштів. Така ж доля спіткала столичний відділ освіти.
Загалом фінансові махінації з коштами, виділеними на освіту, активно застосовували як українські чиновники, що працювали в окупаційних установах, так і німці. Підтвердженням цьому є річний звіт відділу освіти Черняхівського району (Житомирська область) за 1942—1943 навчальний рік. Із документа видно, що схема розкрадання коштів була наступною: в районі організовувалося на папері кілька «липових» шкіл, а виділені кошти на їхню роботу і зарплату вчителям ділилися між керівництвом відділу. Згідно з цим звітом, такі школи в Черняхівському районі «працювали» в селах Вишпіль (85 дітей), Зороків (80 дітей), Мала Горбаша (40 дітей), Іванків (45). Те, що освітні заклади в цих селах в період окупації не працювали, засвідчили опитані нами мешканці населених пунктів, хоча на папері йдеться про інше. Для більшої правдоподібності освітянське районне керівництво надавало реально існуючу кількість дітей шкільного віку, більше того, навіть відомості з підписами про отримання учителями зарплати.
У свою чергу, німецькі чиновники за таким же сценарієм розкрадали кошти, виділені для відкриття шкіл «фольксдойче» (етнічні німці, що проживали за межами Райху. — Авт.). В одному з документів про освіту в Житомирському генеральному окрузі йдеться про наявність на території округу 122 шкіл для «фольксдойче»; насправді ця цифра є завищеною принаймні в 2 рази (згідно з повідомленнями окупаційної преси, таких закладів нараховується близько шістдесяти. — Авт.). Враховуючи намагання нацистів організовувати освітні заклади для «фольксдойче», можна припустити, що кошти вони виділяли на роботу 112 навчальних установ. Оперувати реальними цифрами кількості дітей і учителів махінатори могли завдяки проведеній у регіоні 10 вересня 1941 р., з ініціативи окупантів, статистично-облікової акції. Така кампанія дала їм змогу отримати вірні дані про наявність шкіл, кількість в них дітей, учителів, і ці показники в майбутньому неодноразово використовувалися у фінансових махінаціях.
Ось як характеризував окупантів, що мали відношення до культурницької сфери, відомий український історик Іван Крип’якевич (під час окупації мешкав у Львові. — Авт.): «Німецька адміністрація була надзвичайно продажна. Її можна було легко купити. Як треба було провести якусь книжку через українське видавництво, то, перш за все, треба було звернутися до урядовця-німця і пити з ним всю ніч. І тільки після цього можна було чекати згоди цього німця».
Уже в ході свого відступу з України більшість німецьких чиновників вважали за потрібне спалювати всю фінансову документацію, аби вона не потрапила до перевірки й не була викрита їхня діяльність.
Газета «День», №166, п'ятниця, 18 вересня 2009
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар