четвер, 24 вересня 2009 р.

УКРАЇНА: ЗА КРОК ВІД ВТРАТИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Д-р Василь Новицький (Відень, Австрія)

На початку нинішнього року газова війна примусила Європу заговорити про Україну. І хоча справжні при­чини конфлікту так і не були озвучені, вона згадувалася переважно в негативному контексті. Імідж України не потерпів би, якби керівництво держави вчасно передбачило і ще до настання морозів роз­в’язало цю проблему. І ось Ук­раїна знову на слуху: європейські економісти прогнозують, що в умовах нинішньої кризи її, одну з небагатьох країн у світі, може очікувати дефолт. Уже багато років я не живу в Україні, але така інформація для мене є шокуючою: як держава, котра володіє такими величезними багатствами, може опинитися на краю прірви?

ЗЛЕТ І ЗАНЕПАД РУХУ: ПЛАНИ, РЕЗУЛЬТАТИ ТА УРОКИ

Олександр КРАВЧУК, кандидат технічних наук


У цьому році виповнюється 20 років з дня заснування Народного Руху України. Цій події присвячені добірки матеріалів, зокрема, у газеті «День» (12 березня 2009 року) та інших виданнях, які містять висловлювання батьків-засновників Руху до ювілею. Основними завданнями, які ставив перед собою Рух при створенні, Ми­рослав Попович називає: 1) здобуття суверенітету, незалежності України; 2) рух за демократію і свободу; 3) рух за соціальну справедливість. Ці завдання відповідали сподіванням широких мас, і тому Рух в першому десятилітті мав колосальну підтримку серед громадян. І саме завдяки такій масовій підтримці Рух виконав своє перше завдання – здобуття незалежності України. Можна сперечатись про деталі – добре це було зроблено чи не зовсім, але у справі відродження української нації та здобуття державності України видатна роль Руху беззаперечна і є його історичною заслугою.

Iгор ЛОСЄВ: Краще пізно, ніж ніколи...

Охоплюючи всю територію України, російське ТБ нав’язує мільйонам наших громадян свій, російський погляд на Українську державу, на українську історію та культуру

«Прострілювання» України зі сходу на захід і з півночі на південь російськими телеканалами несе для нашої країни і серйозну політичну проблему, і велику загрозу...
Зайво нагадувати, як виглядає Україна в контексті російського погляду на неї. Це робить іноземну державу надзвичайно активним політичним гравцем як усередині України, так і в її міжнародних справах, відкриваючи Російській Федерації надзвичайно широкі можливості маніпулювання виборами всіх рівнів у сусідів, геополітичними ініціативами й навіть просто світовідчуттям і світоглядом українців.

Культурна місія України

Професор Санте ГРАЧОТТІ: Свобода від іноземного панування може бути досягнута за один-єдиний день; внутрішня ж соціальна свобода суспільства та етична свобода людини потребують праці

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, Римський університет «Ла Сап’єнца», Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Розмова з видатним італійським славістом зі світовим ім’ям — Санте Ѓрачотті — продовження серії інтерв’ю з україністами Європи та світу на шпальтах газети «День». Професор Ѓрачотті — філолог, історик слов’янських літератур, іноземний член НАНУ (1991), а також Академій наук Польщі та Хорватії. Член Національної Академії дей Лінчей (Рим). Почесний доктор Варшавського, Краківського, Вроцлавського та Великотирновського університетів. Почесний президент Товариства Адама Міцкевича та Італійської асоціації українських студій. Нагороджений золотою медаллю за здобутки в розвитку суспільних наук Академії наук Чеської Республіки, премією ім. В. Яґіча Філологічної асоціації Хорватії та Хорватського славістичного комітету, а також італійськими, польськими, болгарськими відзнак.

Фініш як старт

Євген ГОЛОВАХА: Протиріччя щодо дільби єдиної, доленосної посади не дозволять Верховній Раді працювати
Наталія РОМАШОВА, «День»

Сьогодні, після тижневого тайм-ауту парламентарії знову повернуться до сесійної зали. Але чи буде відкрите планерне засідання — велике питання. Регіонали, схоже, налаштовані й надалі блокувати ВР, коаліціянти, схоже, не можуть знайти антиблокадний код...
Президент і спікер останнім часом неодноразово висловлювалися за так званий саморозпуск парламенту: мовляв, ВР більше простоює, ніж працює. З цього погляду заяви про недоцільність існування нинішнього скликання Ради цілком логічні. Однак, з іншого боку, складається стійке враження, що (хай як це феноменально) 450 депутатів самовіддано грають другорядні ролі в театрі політичного абсурду. Ключові герої (за винятком хіба що Віктора Януковича) не входять до парламентської «трупи».

вівторок, 22 вересня 2009 р.

Выступление Владимира Путина на официальной церемонии в Гданьске

Премьер-министр РФ Владимир Путин выступил на открытии официальной церемонии, посвященной 70-й годовщине начала Второй мировой войны.
Мы, представители разных стран, собрались сегодня здесь, где прозвучали первые залпы самой ужасной войны в истории человечества... Победа в борьбе с нацизмом далась огромной ценой, поистине невосполнимая потеря. В польской земле лежит 600 тыс. моих соотечественников. Всего из 55 млн. павших во время войны более половины - граждане СССР. Вдумайтесь в эти цифры! Наш нравственный долг - свято хранить память о победе, о ценности настоящего союзничества...
Мы должны задуматься о том, чем оборачивается политическая трусость, попытка умиротворить агрессора, закулисные интриги, сговоры. Вторая мировая война началась не в одночасье. Ее истоки - в ущербном наследии Версальского договора. Им и воспользовались нацисты, прийдя к власти в середине 30-х годов. Создать надежную систему коллективной безопасности в тот период так и не удалось...
Важно понять, что любое сотрудничество с экстремистами, а тем более с нацистами и их приспешниками, ведет к трагедии, чем бы оно ни мотивировалось. Все попытки умиротворить нацистов, заключая с ними различные соглашения и пакты, были с моральной точки зрения неприемлемыми, а с политической - опасными и бессмысленными. Эти ошибки нужно признать. Наша страна сделала это. Госдума осудила пакт Молотова-Риббентропа. Мы ожидаем, что и в других странах это будет сделано.
Мы должны думать о жертвах. Без понимания того, что произошло, нам не удастся построить безопасный мир. Моя страна вносит практический вклад в строительство нового мира. Именно благодаря моей стране удалось устранить Берлинскую стену, что послужило предпосылкой для создания новой Европы. Новая политика должна основываться на общих моральных и единых правовых принципах...
Примером того, как следует врачевать такие раны, могут служить партнерские отношения Германии и России. Наши народы стали выше сведения исторических счетов.
Хочу обратиться к боевым товарищам тех, кто сражался за Вестерплатте и Сталинград, освобождал Париж и Варшаву. Ваш подвиг бессмертен, он всегда будет мерилом доблести и чести.

Загадки промови Путіна

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Тиждень тому російський прем’єр Володимир Путін, який на запрошення польського уряду брав участь у церемонії, присвяченій 70-м роковинам початку Другої світової війни, виголосив промову. Темою цієї промови — як і виступів інших запрошених до Гданську голів урядів — були уроки війни. Здавалося б, подія відбулася — і що до неї повертатися? Але...
Із якогось дива ця промова залишилася практично непоміченою українськими ЗМІ й не прокоментованою ними. А даремно, бо містяться в ній дуже цікаві речі. До цього варто додати майже детективний сюжет із самим її текстом.
Чому на офіційному урядовому порталі Кабінету Міністрів України відсутній текст виступу Юлії Тимошенко в Гданську — зрозуміло. Адже спічрайтери брутально підставили прем’єрку, ввіткнувши їй у виступ цілий фрагмент із промови сенатора Роберта Кеннеді, присвяченої Мартіну Лютеру Кінгу: «Мій улюблений поет Есхіл якось писав: «Навіть уві сні біль, який не забувається, крапля за краплею лягає на серце, поки у нашому відчаї проти нашої волі не прийде розум через волю Божу». І якщо Есхіл справді міг бути улюбленим поетом непересічного інтелектуала й улюбленця жіноцтва Боббі, то на вустах Тимошенко слова ці прозвучали вельми фальшиво, а невдовзі наспіло й викриття плагіату — з легкої руки ЖЖ-юзера dysto.
Та чому промова Путіна не одразу, а тільки через деякий час з’явилася на інтернет-порталі уряду Російської Федерації? Чому там відсутнє відео цього виступу, тоді як є відеоролики і зустрічей у Гданську з головами урядів інших держав, і засідань уряду РФ? Чому російські інформаційні агенції воліли радше переказувати цю промову, ніж цитувати її? І, власне, які такі страшні таємниці містяться, що цю промову треба було ховати від пострадянського політичного й інтелектуального загалу (бо ж вміщений на російському урядовому порталі текст повністю збігається із розшифровкою аудіозапису, привезеного моїм колегою із Гданська)?
Як видається, суть питання в тому, що прем’єр РФ Володимир Путін надто цинічно (навіть як на нього) маніпулював фактами, розраховуючи на те, що європейські політики слухняно «проковтнуть» будь-які нісенітниці в ім’я збереження гарних відносин із «енергетичною імперією». А ще Путін, схоже, перевіряв, як далеко може зайти Захід у нехтуванні все більшою й більшою схожістю лексики нинішнього російського прем’єра і колишнього німецького канцлера — того самого, що стояв біля витоків Другої світової війни. Я не перебільшую, судіть самі. Ось слова Путіна: «Надо признать, что все предпринимавшиеся с 1934 года по 1939 год попытки умиротворить нацистов, заключая с ними различного рода соглашения и пакты, были с моральной точки зрения — неприемлемы, а с практической, политической точки зрения — бессмысленными, вредными и опасными... Госдума Российской Федерации, Парламент страны осудил пакт Молотова-Риббентропа. Мы вправе ожидать того, чтобы и в других странах, которые пошли на сделку с нацистами, это тоже было сделано. И не на уровне заявлений политических лидеров, а на уровне политических решений». Насправді Пакт засуджений з’їздом народних депутатів СРСР у 1989 році. Державна дума Росії це питання навіть не розглядала. А тому слова про право РФ чекати від інших засудження на державному рівні угод із нацистами (очевидно, йдеться не тільки про Мюнхенську угоду 1938 року, а і про польсько-німецьку угоду про ненапад і дружбу 1934 року) — це відверта політична провокація, розрахована на некомпетентних західних політиків. Дивись, і покаються у своїх гріхах, а ми залишимося білими та пухнастими (хоча ані Мюнхенська, ані польсько-німецька угода не мали нічого спільного з Пактом Молотова-Ріббентропа хоча б тому, що не передбачали поділ інших держав на сфери монопольного впливу і контролю).
Але це не єдина маніпуляція фактами. Скажімо, Путін заявив, що недоліками Версальської системи «воспользовались нацисты для прихода к власти в середине 30-х годов». Але ж січень 1933 року, коли Адольф Гітлер став канцлером Німеччини — хіба це «середина 30-х»? Невже спічрайтери голови російського уряду не знають арифметики? Видається, причина тут зовсім в іншому: 1934 рік та середина 30-х фігурують у промові Путіна тому, що йому потрібно «винести за дужки» радянсько-італійський договір про дружбу і нейтралітет 1933 року, бо ж це був договір з урядом Муссоліні, який став підгрунтям широкої військово-технічної співпраці більшовиків із фашистами. І хоча фашизм і нацизм (як і більшовизм та нацизм) — це дещо відмінні різновиди тоталітаризму, але чим кращий з погляду моралі договір про дружбу з італійськими фашистами від аналогічного чи схожого договору з німецькими нацистами? Знову: СРСР білий та пухнастий, а Захід — ні...
Ну, а далі, як то кажуть, «Остапа понесло»: «Именно благодаря позиции моей страны удалось устранить виртуальную и реальную Берлинскую стену и создать предпосылки для строительства новой Европы, без разделительных линий... В польской земле лежат 600 тысяч моих соотечественников, которые приближали победу над нацизмом,» — і так далі. То чий прем’єр Володимир Путін і якої країни громадянин: СРСР чи Російської Федерації? І якщо всі жителі колишнього СРСР — це «співвітчизники», то чим принципово відрізняється це поняття від «фольксдойчів», якими канцлер нацистської Німеччини називав тих німців, хто внаслідок Версальської угоди та різних пертурбацій долі опинився за межами Німеччини і задля «захисту» яких і була вчинена (принаймні, позірно) агресія проти Польщі у 1939 році?
І, нарешті, верх путінського цинізму (чи «проковтнуть» поляки, а чи ні?): «В заключение хотел бы обратиться к главным участникам сегодняшней церемонии, к главным — к боевым товарищам тех, кто защищал Вестерплатте и Сталинград, высаживался в Италии и Нормандии, освобождал Варшаву, Париж, Прагу и Берлин. Ваш подвиг бессмертен, он навсегда сохранится в наших сердцах, будет истинным мерилом стойкости, мужества, доблести и чести». А як щодо жолнежів генерала Плісовського, котрі захищали у вересні 1939 року Брестську фортецю від спільних атак нацистських і радянських солдатів? Їхній подвиг безсмертний, а чи ні?
Отже, як бачимо, не даремним було фактичне приховування промови Володимира Путіна в Гданську від громадськості пострадянських держав, якій куди легше, ніж європейським експертам, піймати російського прем’єра на маніпулюванні фактами та відвертій неправді. Ця промова — «експортний», розрахований на зондаж Європи зразок виступів російського «тандемократа». І фальшиве каяття за Пакт Молотова-Ріббентропа, і публічне оголошення «співвітчизниками» всіх, хто був народжений в СРСР, і цинічна вимога до європейців покаятися за будь-якого типу угоди з нацистами, коли офіційна Росія не збирається за них каятися, — все це є справжнім «коктейлем Путіна», сумішшю дуже вибухонебезпечною. Поки що суто словесною, але ж і його колега Молотов спочатку домовлявся із нацистами, а потім уже Червона армія рушила на Захід «рятувати братів-українців та білорусів»...
Газета «День» №158, вівторок, 8 вересня 2009

Зброя, що притупилася

Україна й Європа убезпечили себе від газового шантажу Росії
Юрій РАЙХЕЛЬ

Імовірне підвищення вартості транзиту газу територією України, про що прем’єр-міністр Юлія Тимошенко домовилася зі своїм російським колегою Володимиром Путіним на зустрічі в Гданську, в Москві коментували стримано. Цього разу обійшлося без звичних для такого випадку обвинувачень партнерів у порушенні взятих зобов’язань. Представники «Газпрому» навіть заявили, що це підвищення було прогнозованим. Така, на перший погляд, неприродна поступливість Росії має свої пояснення. Газовий шантаж як засіб тиску на партнерів, застосований взимку поточного року, призвів до результатів, на які його ініціатори явно не розраховували.

Школа позитивного досвіду по-китайськи

Юрій КОСТЕНКО: Пекін переходить до інноваційної моделі розвитку суспільства

Микола СІРУК, «День»

Китай в сучасному глобалізованому й достоту складному світі, не на жарт травмованому фінансово-економічною кризою, взяв на себе, без жодного перебільшення буде сказано, місію «школи позитивного досвіду». Ця країна і цей народ довели нам власним прикладом, що в умовах найжорстокішої кризи приріст ВВП може сягнути 9%, а зовнішньоторговельний обсяг — 2,5 трильйона доларів, тобто збільшитись на 21% в порівнянні з минулим роком. Чому Китай, всупереч світовим тенденціям розвитку, міцнішає і багатшає у кризових штормах? Завдяки чому в Піднебесній буде досягнуто «великої єдності» та процвітання нації? Про це «Дню» — в ексклюзивному інтерв’ю нового посла України в Китаї, одного зі «зубрів» вітчизняної дипломатії — Юрія КОСТЕНКА.

Iдейні брати чи вороги?

Вересень 1939 року: соціалізм Сталіна та соціалізм Гітлера
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Зазвичай тяжку катастрофу, яка спіткала СРСР у часи Другої світової війни, пов’язують із 22 червня 1941 року — днем початку німецько-радянської війни. Насправді цих катастроф було дві, і 22 червня — це прямий наслідок першої з них, яка була майже непомітна за громом переможних фанфар сталінсько-ждановської ідеологічної машини.

понеділок, 21 вересня 2009 р.

День, коли для українців розпочалася Друга світова війна

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Мабуть, у жодній країні світу до такої міри не зневажають власну історію, як в Україні. Причому зневага ця охоплює всі верстви населення: і політичну та ділову еліту, і пересічне чиновництво, і журналістів, і базарних торговців, і охоронців порядку, і навіть шкільних учителів. Ясна річ, не всі заражені цією пошестю. Дехто намагається навіть із нею боротися, займаючись історичним просвітництвом і вивченням тієї України, яка досі залишається багато в чому terra incognita навіть для фахівців. Проте доводиться знову й знову вслід за Олександром Довженком констатувати фатальне незнання масами українців національної історії — і вкотре вже погоджуватися з давнім Довженковим висновком: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Блаженний Франц Егерштеттер

Господар з села Санкт Радегунд повідомив односельців, що у випадку призову на фронт воювати відмовиться, але й не ховатиметься як дезертир.У своєму селі Егерштеттер був єдиним, хто у квітні 1938 року голосував на референдумі проти аншлюса Австрії з гітлерівською Німеччиною. Егерштеттер відмовився жертвувати гроші для нацистської партії, відмовився отримувати допомогу на трьох доньок.

1943 року Егерштеттер отримав повістку на військову службу. Він з’явився у військовій комендатурі у призначений час і написав заяву про те, що він, християнин, не може порушити заповідь «не вбий» і стати учасником неправедної війни. Оскільки переконування і погрози не допомогли, Франца на другий день відправили до в’язниці в Лінц.
6 липня 1943 року берлінський військово-польовий суд за «підривання морального духу солдат вермахту» засудив Франца Егерштеттера до страти. Вирок виконано 9 серпня 1943 року в каторжній в'язниці Бранденбург.
26 жовтня 2007 року в Лінці Католицька Церква урочисто проголосила Франца Егерштеттера блаженним.

Репортаж з беатифікації
http://faithjustice.wordpress.com/2007/10/27/beatification-of-franz-jagerstatter/

Шлях до катастрофи

Так починалася Друга світова війна
Віктор ГУСЄВ, доктор історичних наук, професор

Сім десятиліть тому людство вступило в найтрагічніший період своєї історії — почалася Друга світова війна. Втративши десятки мільйонів людських життів, люди Землі дали клятву: таке ніколи й ніде більше не повториться. Усвідомлення повною мірою жорстоких уроків минулого, насамперед — причин страшної військової катастрофи, залишається абсолютно необхідною умовою виконання цієї клятви. Оскільки війна почалася з агресії нацистської Німеччини проти Польщі, розглянемо окремо й детально історію цієї держави та цього народу.

субота, 19 вересня 2009 р.

Що розказувала група львівських в'язнів, які вернулися з Бердичева

15-18 січня 1941 року у Львові відбувався судовий процес проти 59 молодих українців, арештованих восени 1940 року. Всі вони були обвинувачені у членстві в ОУН та антирадянській діяльності. За вироком суду 42 особи, з них 11 жінок, було засуджено до смертної кари, ще 17 осіб — до 10 років ув'язнення та 5 років заслання. Згодом, завдяки клопотанням видатних українських діячів, зокрема академіка Кирила Студинського, половині з засуджених на смерть вирок було замінено 10 роками ув'язнення; ще одну дівчину звільнено як громадянку США. Групу в'язнів вивезли зі Львова на схід вранці 22 червня 1941 року та утримували у тюрмі в Бердичеві. Звідти їм вдалося врятуватися і повернутися до Львова. Інформації учасників процесу Теодозія Крупи та Дмитра Клячківського друкувалися в «Українських щоденних вістях» ч. 14 від 22 липня 1941 року. Публікуємо за згодою Теодозія Крупи, який нині живе у США.
Редакція журналу «Розбудова держави»

Дня 17 ц[ього] м[ісяця] приїхала до Львова група політв'язнів, яких большевики вивезли зі Львова з Бриґідок1 в неділю, першого дня війни. В'язні Дмитро Клячківський (службовець) та Теодозій Крупа (студ. медицини) розказують.
В дорогу на схід
В суботу, 21.VI., напередодні вибуху війни, нас, в'язнів з процесу 59-тьох, та багато інших політв'язнів в числі до 1000, впродовж цілого дня ладували у товарові вагони в полі за Клепарівським двірцем. Було нас у вагонах по 36 людей. В неділю, над ранком, почули ми стріли зенітної артилерії і не дуже далекі вибухи бомб. Дехто з нас думав, що це вправи, інші здогадувалися, що вибухла війна.
Коло полудня ми рушили через головний двірець, Підзамче на Красне — Броди — Здолбунів. Підлазили до віконця й бачили рух військ змоторизованих частин. В Красному довідалися від червоноармійців, яких повен поїзд стояв проти нашого, що це справді — війна.
В дорозі діставали ми хліб і в коробку від сірників цукру, з водою було важче, однак ми не терпіли занадто від спраги. Час до часу чули над поїздом пошум пропелерів, але бомби не падали. Другої днини, десь коло півночі, ми доїхали до Бердичева. До полудня сиділи у вагонах на станції, а потім перевели нас в тюрму, десь на передмісті.
В тюрмі у Бердичеві
В тюрмі ми застали в'язнів, що їхали етапом з Тернополя на схід, а також в'язнів з львівських Бриґідок, які виїхали були зі Львова у квітні. Львівські в'язні розказували нам, що їх було більше, частину повезли, мабуть, до Кривого Рога. Між тернопільськими і львівськими в'язнями були й неполітичні, усіх нас посадили тепер всуміш.
Харч поменшували з кожним днем, ми жили тільки дрібонькою рибою (мільками), якої діставали яких 10 дека2 в день. Хліба діставали, що кіт наплакав. Вода була. Так перебули ми аж до 5-го липня.
Неспокій і перші заходи НКВД
У в'язниці слідне було щораз виразніше замішання. Політв'язнів то виселювали з усіх камер, то знову повертали туди. 4 липня ми почули вперше бомбардування міста. 5-го вранці нас знову відсепарували від звичайних злочинців, яких випустили на волю. Пополудні, десь коло 5-ої години, почалося сильне бомбардування міста. Тоді втекли енкаведисти і, коли вмовкли розриви бомб, в тюрмі запанувала тиша.
Починається пекло
За яку годину ми почули дим, що вдирався крізь щілини у дверях, а крізь «візитирки» побачили полум'я. Деякі з нас вхопили за лавки і повиломували двері. Так частина в'язнів дісталася на коридори. «Парашами» (кіблями) погасили вогонь і розбили двері інших камер, між ними жіночої. Тоді розбили спільним зусиллям залізні двері, що відділювали поверх, і подались вниз. Смеркалося.
Коли ми вийшли на подвір'я, а потім на вулицю, побачили, що до тюрми наближаються великі групи енкаведистів, які стали окружувати тюрму. Ми знову забігли на подвір'я, яке енкаведисти стали обстрілювати з крісів крізь паркани. В'язні поховалися в камерах. Від куль впало 30 людей. З наших хлопців з процесу 59 згинули: Олег Левицький, студент археології з Бережан, Михайло Пецух, учень 10 кляси з села Хренова. Частина в'язнів сховалися тоді в камерах на поверсі, група наших хлопців і дівчат скрилися в єдиній незамкненій на ключ кімнаті лікаря у партері. Було нас там коло 50, в тому 6 жінок.
За хвилину енкаведисти вибили разом з футринами велике коридорне вікно і стали стріляти по коридорах, де під стінами лежали ще люди. Потім вкинули в коридор великий міх, наповнений сіном і облитий бензиною, та підпалили. Стріли не вмовкали. Крізь кулі, серед вогню, яким зайнялася підлога і футрини, продерлися ми з нашої близької до вогню кімнати на другий бік коридора і тут сховалися в «уборній» (кльозеті) біля входових дверей.
Новий наступ
Але швидко енкаведисти заатакували входові двері. Стріляючи, вдерися в коридор. Тут впало знову кількох людей, які не встигли були втекти до камери, між ними одна жінка, на ймення Настка, яка ще до нашого приїзду була збожеволіла.
Енкаведисти почали стріляти до всіх камер в партері крізь закриті двері, але нашого сховку не досягли. Потім ми почули, що вони вийшли на подвір'я і стали вкидати крізь входові двері ручні гранати і газові бомби. Це тривало з півтори години. На хвилину все стихло, а далі вони знову заатакували головний і другий вхід до будинку та вікно, яке раніш були вибили. З усіх боків посипалися стріли й гранати. Після вибухів енкаведисти знову вернулися в будинок, ми чули, як вони, перебігаючи повз нашу схованку, кликали один одному: «На вєрх!»
Тоді, ведені інстинктом, ми крикнули з усієї сили: «Ура-а-а!!!» А що була ніч і вони не знали, де і хто кричить — вийшли знову на подвір'я. І знову стріляли звідтіля і час до часу кидали ручні гранати.
Утретє підпалили
Була ніч, яка 11-а година. Крізь щілину між дверима ми бачили досить добре, що діялося при входових дверях, бо надворі було значно ясніше, як в нашому сховищі. Енкаведисти відрами обливали двері — ми почули запах бензини. Крізь двері хлюпали бензиною й на дерев'яну підлогу коридора. А тоді пустили вогонь. Почало горіти. Вибухали ще ручні гранати. Ми сиділи дальше в своєму сховищі, наготувавши до оборони перед вогнем мокрі шмати, що назривали з себе. Двері обхляпували мокротою, підлога була бетонова. Так перебули ніч і ранок.
Війна наближається
Десь коло 10 год. ранку почулася в місті сильна канонада. Це німці почали обстрілювати місто з гармат, їм відповідали близькі большевицькі гармати. Чути було й скоростріли. Це тривало цілий день, ми все ще сиділи в кльозеті — вогонь не чіпав нас. На подвір'ї час до часу чути було кроки, голоси. Потім запала ніч. Десь коло півночі ми почули дуже сильні й часті вибухи — це большевики висаджували склади амуніції. У переривах чути було скажений лоскіт скорострілів і крісів. Крізь віконце вгорі ми побачили велику луну — це горіла частина міста коло залізничного двірця. Так пройшла ще одна ніч. Сіріло. Вогонь не поширювався, догоряв.
Згори, з камер, почали сходити в'язні, вони сказали нам, що можна туди пройти. Тоді ми всі пройшли нагору, а деякі почали, як стежі, виходити на подвір'я і на вулицю, щоб розглянутись у становищі. Вони вернулися з вісткою, що НКВД нема вже, тільки тут і там видно військові стійки.
Нагорі перечекали ми до 5-ої год., а що наші стежі запримітили новий наплив большевицького війська в Бердичів, ми рішили продертися, що там не було б, з тюрми на волю.
Нарешті на світі
Ми виходили з тюрми невеликими групами, наша група вийшла другою. З нами вийшло 80-100 людей, може, згодом вийшло більше. На передмісті ховалися поза хати, а вийшовши в поле, пішли збіжжями. Йшли не на захід, а на схід, щоб не попасти на большевицьку лінію фронту. Людям, яких зустрічали по дорозі, ми казали, що нас звільнили з тюрми та що ми йдемо за совєтською армією.
Над нами пролітали німецькі літаки, яким навперейми з'являлися большевицькі. Забившись у бур'яни, промочені недавнім дощем і голодні, ми були свідками повітряного бою, — один совєтський літак, увесь в полум'ї, впав яких 50-100 м від нас, другий трохи дальше.
Під вечір, усе ще мокрі, ми пішли дальше і врешті полягали в житі. Та якась лиха сила наднесла гурт хлопчаків, що, відкривши наші сліди в житі та побачивши нас самих, побігли від нас з криком: «Диверсанти!»
Про сон не було вже мови, ми склали свої манатки і як хто був, пішли дальше. Йшли ми ще яких 3 км, пізно вночі зайшли до крайньої хати села Гадонців3. Ми попросилися в хату, де люди не спали ще, стережучись перед вогнем, який видно було з усіх боків. Горів Бердичів, яких 35 км від Гадонців, горіли нафтові склади й цукроварня в його околиці, горіли стаційки й шкільні будинки по селах. Це довідались ми від людей у хаті, які прийняли нас ввічливо. НКВД, сільради і сільського «активу» вже в селі не було, люди почували себе свобідніше. Вгостили нас молоком і скупо хлібом — хліба по селах, як ми переконалися й згодом, вже нема. Нарікали на біду, розказували про голод 1933 року. Питали нас, що з ними буде, бо большевики казали їм, що німці будуть людей різати.
Між своїми
Вранці, як ми прокинулись, в хаті були вже люди з інших хат, що принесли нам молока. Радо вдавалися з нами в розмову, казали, що й у них багато родин має когось у тюрмі за «політику».
Перед сніданням ми перевели спільну молитву і відспівали молебен до Пречистої Діви. Люди, жінки й старі чоловіки, яких насходилося тимчасом повна хата, при молитві хрестилися й плакали, деякі казали: «З такими людьми то можна б йти на кінець світу!»
Після сніданку ми попрощалися, люди вказали нам дорогу, той раз на захід, і ми пішли.
Обходячи довкола Бердичів та залишаючи на боці село Іваниківці, пішли ми до села Хажин. Цілу цю, як і попередню, дорогу ми бачили гарні врожаї, ще не торкнені косою, тільки при самих шляхах і дорогах трохи потолочені. Ще в Гадонцях люди розказували нам, що сільради дістали наказ косити зелене ще збіжжя і звозити у стирти, щоб німці не мали з того користи. Однак люди цього ніде не виконували.
Українські села і люди
Села бачили ми великі, але дуже вбогі, хати стоять самі, без господарських будинків, стріхи обдріпані, стіни давно не білені. У хатах скрізь багато ікон, при іконах квіти — жовті і блакитні. Ми питалися людей, чому саме такі коліри? Вони не знали нам на це відповісти. На запит, хто вони, все відповідали, що українці. З розмов бачилось ясно, що люди прагнуть якої-небудь зміни, щоб тільки покінчити з нестерпним бідуванням і гнітом.
Єдині продукти в хатах — це молоко і картопля, яку садять коло хатів. Хліба майже нема, часом зустрінеться паляниці.
Ми довідалися, що з хвилиною відходу сільського «активу» люди розібрали з колгоспів поміж себе живий і мертвий інвентар, який ще зістався (кращу худобу червоноармійці в перших днях війни погнали з собою, однак частину її завернули, не маючи вже змоги перевести її через фронт), — і тепер раділи, що матимуть свій хліб для себе.
Панічний відворот червоних
Переходячи з села Терехви до села Кикишівки, бачили ми, як дорогами й долинами просувалися у панічному відвороті червоні війська. По дорозі скидали з возів боєприпаси і навіть провіянт. Ми назбирали собі тоді консервів горохової зупи, що придалася нам потім дуже в дорозі. Від Бердичева чути було завжди ще сильну канонаду.
В Кикишівці дали нам люди нічліг у колгоспі. (Про цей колгосп, один із «показних» колгоспів, розкажемо ще пізніше, окремо)4. В одній з близьких хат зварили ми собі нашу горохівку, в колгоспному городі намикали цибулі, в селі частини жіночої гардероби (сорочки, хустини) виміняли на дорогоцінний хліб. Другого дня, в полудне, пішли дальше через село Милошів5, Обухівку до містечка Райгород.
В Обухівці старі жінки конче затримували нас на ніч, однак ми поспішали, тут випили тільки молока.
В Райгородку, боячись поступати до хатів, заночували ми в якомусь садку. Бачили тут військові частини, що відходили на Козятин. Ранком пішли дальше в сторону міста Янушполя6. Проходили між військовими колонами, ніхто не зачіпав нас уже. Це були нові частини, що йшли з Вінниці на Бердичів. Ми проходили через села Лемишів7 та велике село Бураки. Там, у Бураках, повмивалися в річці, попрали білизну, в одній з хат зварили зупу і пополудні пішли на Янушпіль. По дорозі зустрінули втікачів з того містечка, вони не радили йти туди, бо там заноситься на бій. Старшина червоної армії, українець, якого ми зустріли несподівано і якому сказали, що ми волиняки, звільнені з тюрми, теж порадив нам вернутись у село і перечекати, аж дорога прочиститься. Ми так і зробили. Увесь час нашої дороги ми зустрічали дезертирів черв[оної] армії, одинцем і групами. Йшли з зброєю і без, одягнуті в мундири або напів по-цивільному. Були це люди східних областей, казали, що мають вже досить того воювання, що залишили свої родини незабезпеченими. «За що маємо битися?» — питалися себе і нас. Розказували про саботажі у війську, про те, що діставали гарматні стрільна, набиті терміттям замість вибухового матеріялу або кулі іншого калібру, як кріси.
Повернувшись у село Бураки, ми розташувалися в хаті, в якій ніхто не жив. Селяни спочатку ставилися до нас стримано, потім, пізнавши хто ми, весь час заходили на розмови.
В селі були розташовані військові частини, з Янушполя наступали німці, і нам довелося прожити дводенну позиційну війну. Першого дня йшов ще гарматний і скорострільний наступ на село, другого німці обстрілювали шлях і хати обабіч. Ми, в'язні, і люди в селі, рили собі наприхапці ями в землі та ховалися в них. Гарматні стрільна розривалися довкола.
Ніч пройшла спокійно, червоні поспішно відступали у темряві.
Ранком увійшли в село німці.
Вільний поворот
Попри німецькі стежі і частини ми переходили в напрямі Любара. Відлетіли совєтські літаки, ми нарахували їх 39. Впали десь близько бомби. Ми йшли дальше. В якомусь селі, якого назви не пам'ятаємо, заночували ми в сільському клюбі, який віддали нам німці. Ранком пішли дальше, серед тяжкого болота. Поцікавились нами німецькі змоторизовані частини. Старшина німецької армії, довідавшись, хто ми, дав нам авто, яким приказав нас везти до Дубна, до Обл[асної] Команди, щоб там видали нам документи. По дорозі зустрінули групи товаришів в'язнів з Городеччини, з якими розійшлися ми були в Гадонцях. Ми підібрали їх на друге авто, яке наш шофер завернув був ще раніше з дороги. Під Ямполем, через дефект машини, ми гостювали у німецької військової частини, потім комендант міста казав відставити нас до Львова. Їхали автами через Кремінець, Дубно, потім автострадою Київ-Львів. По дорозі бачили в селах вітальні брами, бачили написи: «Слава Україні, Слава німецькій армії, Слава героям!»
Ранком 17 ц. м. були у Львові.
Хто напевне врятувався
Приїхали з нами такі в'язні: Столяр Олена, Винників Наталя, Боднар Анна, Комар Люба, Куц Люба, Химка Пеля, Горбаль Роман, Комар Волод[имир], Куницький Богдан, Шенгира Петро з Ожидова, Бучинський Юрко з Мишкович к[оло] Тернополя, Коваль Ілько з Завадова, Антонишин з Завадова, Блавацький Михайло з Завадова, Химчак Михайло з Миколаєва над Дн[істром], Венц Іван з Коломийщини, Орленко Мих[айло] з Ровенщини, Лиховид з Холмщини.
В'язні з Городеччини поїхали вже додому, їх прізвищ не подаємо тут. Крім вичислених, вийшли напевне з в'язниці і є в дорозі: Волошинова О[лена] зі Львова, Думанський Петро, Слюзар Дмитро (студ[ент] зі Львова), Гончарук Богд[ан] (теж зі Львова).
Багато в'язнів може бути ще в дорозі.
Подаємо інформації про осіб, згаданих у тексті цієї публікації
Боднар Анна, 1917 р.н., учасниця процесу.
Винників Наталя, 1920 р.н., студентка, учасниця процесу, розстріляна ґестапо в 1942 році в Бабиному Яру.
Волошин Олена, 1898 р.н., учасниця процесу.
Гончарук Богдан, 1912 р.н., студент політехнічного інституту, учасник процесу.
Горбаль Роман, 1919 р.н., учасник процесу, згодом вояк Дивізії «Галичина», учасник битви під Бродами.
Думанський Петро, 1913 р.н., учасник процесу.
Клячківський Дмитро, 1911 р.н., учасник процесу, згодом — Крайовий провідник ОУН Південно-Західних Українських Земель, командир УПА-північ (псевда «Клим Савур», «Охрім»). Загинув у бою з большевиками 12.2.1945 року. Посмертно нагороджений обома найвищими нагородами УПА — Золотим Хрестом Бойової заслуги 1 кляси (постанова УГВР з 8.02.1946, наказ ГВШ УПА ч. 1/46 з 15.02.1946) та Золотим Хрестом заслуги УПА (постанова УГВР з 11.10.1952, наказ ГВШ УПА ч.3/52 з 12.10.1952).
Комар Володимир, 1917 р.н., студент політехнічного інституту, учасник процесу, еміґрував до Канади.
Комар Люба, 1919 р.н., студентка університету, учасниця процесу, згодом зв’язкова і радистка УПА, еміґрувала до США.
Крупа Теодозій, 1918 р.н., студент медінституту, учасник процесу, еміґрував до США.
Куницький Богдан, 1922 р.н., студент університету, учасник процесу, загинув в УПА.
Левицький Олег, 1921 р.н., студент університету, учасник процесу, загинув у Бердичеві.
Пєцух Михайло, 1920 р.н., учасник процесу, загинув у Бердичеві.
Слюзар Дмитро, 1919 р.н., студент університету, учасник процесу, згодом — обласний провідник ОУН Львівської обл. Загинув 19.12.1945 року.
Столяр Галина-Олена, 1916 р.н., студентка університету, зв’язкова проводу ОУН, учасниця процесу, закатована на допитах у берлінській в’язниці 27 грудня 1942 року.
Шенґера Петро, 1920 р.н., студент медінституту, учасник процесу.
Про інших згаданих в тексті осіб, що не було причетні до процесу 59-и, інформації не виявлено.
Підготовка тексту і примітки Ольги Свідзинської, Володимира Мороза
Опубліковано: Розбудова держави. — 2005 — ч. 9-12 — с. 76—90

Порівняльна таблиця задоволення освітніх потреб росіян в Україні та українців в Російській Федерації

2008-2009 навчальний рік
1. Дошкільні навчальні заклади:
- в Україні з російською мовою виховання – 983 (в них дітей – 164 027);
- в Російські Федерації з українською мовою виховання – 0 (в них дітей– 0)

Мойсей Фішбейн: Єврейська карта в російських спецопераціях проти України

Доповідь на 26-й Конференції з української проблематики, Іллінойський університет, Урбана-Шампейн, США, 24 – 27 червня 2009 року
29 січня 2009 року, виступаючи на розширеному засіданні Федеральної служби безпеки в Москві, президент Російської Федерації Дмітрій Мєдвєдєв буквально однією фразою розкрив спецоперацію ФСБ (цитую мовою оригіналу): «
В ряде соседних государств сохранялась нестабильная социально-политическая обстановка, не прекращались попытки расширения НАТО, в том числе и за счёт так называемого ускоренного вступления в альянс Грузии и Украины. Всё это, разумеется, потребовало чёткой и слаженной работы всех специальных силовых структур, правоохранительных органов и весьма высокого уровня координации их деятельности. Должен сразу сказать, что Федеральная служба безопасности в целом успешно выполнила поставленные перед ней задачи» (повністю текст доповіді див. тут: http://www.kremlin.ru/appears/2009/01/29/1425_type63378_212235.shtml).

Ігор Лосєв. Організований хаос

На початку минулого століття класикою путчистського жанру було захоплення телефонної станції, телеграфу та вокзалів. Наприкінці століття ці установи явно девальвувалися в очах бунтівників усіх мастей. Нині головне — взяти під контроль телецентр. У момент повалення режиму Чаушеску в Румунії найзапекліші зіткнення в Бухаресті відбувалися за будівлю національного телебачення.

«Головне — сколотити капітал»

Володимир Гінда, кандидат історичних наук

Корупція — це слово зараз ріже слух практично кожному українцеві, ще б пак, адже наша країна займає одне з перших місць серед корумпованих країн світу. Завдяки бездарним політикам Україна останнім часом перетворилася на рай для спекулянтів, хабарників і кідал. Сумно, але в українській історії уже був такий період, і пов’язаний він із німецькою окупацією 1941—1944 років.