субота, 19 вересня 2009 р.

Ігор Лосєв. Організований хаос

На початку минулого століття класикою путчистського жанру було захоплення телефонної станції, телеграфу та вокзалів. Наприкінці століття ці установи явно девальвувалися в очах бунтівників усіх мастей. Нині головне — взяти під контроль телецентр. У момент повалення режиму Чаушеску в Румунії найзапекліші зіткнення в Бухаресті відбувалися за будівлю національного телебачення.
Люди, які встигли пожити в СРСР, ще пам’ятають, як 19 серпня 1991 року їх годували на всіх телеканалах нескінченним «Лебединим озером». Але путчисти недооцінили важливість якісного наповнення захопленого всенародного «ящика», блискуче продемонструвавши свою некомпетентність і влаштувавши прес-конференцію в прямому ефірі, де в одних рятівників СРСР тряслися руки, а в інших — блудливо бігали очі. Остаточно путчистів-невдах добила юна журналістка, яка, з простоти душевної, запитала в поважних дядів у президії: «А вам не здається, що ви здійснили державний переворот?»
Загалом, за винятком закоренілих демагогів, навряд чи хтось заперечуватиме, що в сучасному світі телебачення є могутнім політичним важелем, зброєю, що за своєю ефективністю наближається до зброї масового ураження. Тому жодна повноцінна держава не відпускає ТБ на своїй території в абсолютно вільне плавання. Скрізь є якісь форми контролю, якісь «червоні прапорці», якісь межі та кордони. Вочевидь, характеризуючи українську ситуацію, саме це мала на увазі Оксана Пахльовська, коли написала: «Але що можуть окремі газети та журнали проти телебачення, що стало лабораторією, в якій культивуються всі токсичні посттоталітарні бацили?!»
Справді, в Україні немає реальних механізмів, які б не дозволяли окремим телеканалам вести проти країни фактично військову пропаганду, як точно висловився Олександр Палій. Під час військових дій у багатьох воюючих арміях діють спеціальні органи, завданням яких є психологічне розкладання військ противника. У цьому значенні не можна сумніватися, що незалежна Україна всі ці роки перебуває в стані безпощадної інформаційної війни, що ведеться проти неї. І тут Україна виявляється беззахисною і безпорадною. Будь-які спроби захищатися блокуються заявами про «демократію», про «свободу слова», про «відвертість суспільства» тощо. А тим часом Україна все глибше занурюється в трясовину організованого хаосу й некерованості, нагадуючи паралітика, який усе бачить, усе розуміє, але нічого не може зробити.
Очевидно, що в інформаційній сфері України працюють чималі гроші іноземного походження. Щоб зрозуміти це, не потрібно бути глибоким аналітиком. Особливо вражає повна нездатність держави впливати на ті ЗМІ, що безпосередньо їй підпорядковуються (за статусом, за формою власності тощо). На багатьох держканалах існує практика продажу ефірного часу політичним партіям і громадським організаціям, після чого телевізійне начальство чомусь знімає з себе будь-яку відповідальність за змістовне наповнення свого ефіру, оскільки відбувся акт купівлі-продажу і покупець вільний робити з придбанням усе що завгодно, не обмежуючи себе ні мораллю, ні Конституцією. На всі претензії ці керівники (які є, між іншим, держслужбовцями) відповідають, що час закуплений партією або якоюсь групою товаришів, і ніхто не сміє їм вказувати, що говорити і демонструвати.
До чого це призводить на практиці, можна спостерігати в деяких регіонах, наприклад у Криму. Регулярно на державному каналі ТРК «Крим» виходить передача тривалістю 50 хвилин, що називається «Російський світ». Її справедливіше було б назвати «Антиукраїнський світ». Це постійні нападки на Україну, антидержавні заклики, підбурювання, типова психологічна війна. Особливо обурило тих, хто стоїть за цією передачею, що Україна сміє святкувати День своєї Незалежності. Тому з особливим смакуванням кримчанам показували неподобства місцевих проросійських активістів, які зібралися біля будівлі Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим під лозунгами: «Долой бандеровскую самостийность!», «Долой бандеро-галичанскую незалежность и ее холопов!», «Украина — раковая опухоль на истории и територии Руси!»
Надихав на подібні прояви перший заступник голови Верховної Ради автономії Сергій Цеков, який напередодні свята назвав 24 серпня «днем величезної трагедії».
А звернися із запитанням до шефа державної ТРК «Крим», мовляв, чому надаєте час відверто антидержавним силам, то він, швидше за все, відповість, що справа це комерційна, як то кажуть, «гроші — товар — великі гроші». Зрозуміло, хто й чому докладає колосальних зусиль до дестабілізації ситуації в Криму, але чому в цьому бере участь сама українська держава в особі своїх телекомпаній? І яка тут позиція Держкомітету країни з телебачення та радіомовлення, Національної ради?
На тлі вуличних безчинств українофобів, які дбайливо супроводжуються телекамерами, майже невинно в ефірі цієї ТРК виглядав неодмінний і обов’язковий політолог Форманчук, який розповідає жителям сонячного півострова про те, що Росія — «цяця», а Україна — «кака», що Росія стрімким домкратом мчить до вершин прогресу, а Україна утопає в політичних нечистотах. Україна, за Форманчуком, це взагалі «держава, що не відбулася» (С. Цеков називає Україну «вигаданою державою»), оскільки вона, як заявив цей місцевий пророк, «не має джерел власної державності».
Тим, хто думає інакше, ефір цієї ТРК не світить.
Форманчук оповів, що в Україні дуже низький рівень довіри до влади (яка сенсація!), а ось у Росії — дуже високий. Перше твердження, на жаль, є правдою. Друге — бажанням пана Форманчука, що випливає з офіційних кремлівських даних. Спробував би хтось у Росії «знижувати» рейтинг кремлівських «близнюків». Звичайно, офіційні ЗМІ кожного дня сурмлять про нескінченну любов мас до Путіна & Медведєва.
Але якщо послухати цікаву передачу російської редакції Радіо «Свобода», що називається «Кореспондентський час», де прості люди з різних регіонів РФ, від Камчатки до Калінінграда, розповідають про своє життя-буття, то враження залишається дуже важке: голосіння, плач і скрегіт зубів. Одних викидають з дітьми на вулицю з приватизованого гуртожитку, інші стали жертвами чергової афери в стилі «Еліта-центр» (і без грошей, і без очікуваних квартир), ще когось душать «круті», проти третіх порушили кримінальну справу за екстремізм через невинну фразу на плакаті: «Права не дають, їх беруть!», четверті не можуть упродовж десятиліть пробити стіну бюрократизму. Цікаво, всі ці люди сповнені невичерпної довіри до російської влади? За Форманчуком виходить, що так. А сперечатися з Форманчуком не рекомендується, він сам про це сказав, подарувавши аудиторії своїй черговий афоризм: «Не сперечайся з дурнем, він краще підготовлений». Тобто якщо хтось ерудованіший, грамотніший і розумніший, ніж Форманчук, то він є повним дурнем, негідним дискусії. Український письменник Мойсей Фішбейн дотепно назвав подібні вислови «аферизмами».
Російський канал РТР у черговій програмі колишнього міністра культури Михайла Швидкого «Культурна революція» звернувся до теми толерантності. Не знаю, наскільки тема ця доречна в нинішній Росії, але, справді, було цікаво спостерігати теоретичну пікіровку відомого письменника Михайла Веллера, який знущався над політкоректністю, і професора МДІМВ Оксани Гаман-Голутвіної, яку пам’ятаю ще студенткою з філософського факультету Київського університету ім. Шевченка. Пані Оксана захищала толерантність не зовсім переконливо, але у всеозброєнні добре знайомих кожному дипломованому філософу цитат і прикладів. А вразило таке. Красива, поважна пані, наша землячка, раптом видала «істину», що нікого не приголомшила в студії РТР, нікого не здивувала. Професор Гаман-Голутвіна повідомила, що Російська імперія була абсолютно особливою імперією, як вона висловилася — «це імперія мінус імперіалізм».
Кафедра логіки КДУ ім. Шевченка начебто непогано навчала студентку Гаман... «Неімперіалістична імперія» це з розряду «круглого квадрата» і «сухої вологи». А реакція студії зрозуміла: не може бути Російська імперія поганою (імперіалістичною) саме тому, що вона російська... Що ж, це явне повернення до пізнього, «російсько-патріотичного» Сталіна епохи боротьби за національні пріоритети, не Джеймс Уатт, а Ползунов, не Стефенсон, а брати Черепанови, не брати Райт, а Можайський, не Марконі, а Попов тощо.
Саме в той час серед відчайдушно сміливих вільнодумців з’явилися дотепи: «Росія — батьківщина слонів, а болгарський слон — найкращий друг радянського слона», «Радянський хворий — найздоровіший хворий у світі», а «Радянський суд — найгуманніший суд у світі» — це вже не жарт, а цілком серйозний напис, який можна було побачити на воротах і колючому дроті таборів на Півночі і в Сибіру. І зовсім уже добила землячка, нині московська професорка, заявою про те, що Російська імперія відрізнялася найбільшою толерантністю до мов підвладних народів.
Утім, пані Гаман навчалася в КДУ в ті часи, коли «розмова на цю тему псувала нервову систему» і обіцяла перспективу перевиховання «в глибині сибірських руд». Та й навіщо їй ці знання в Москві? З ними вона б точно не зробила кар’єру в МДІМВ. Спасибі їй уже за те, що не била себе долонею в груди і не згадувала про «чистопородне українське походження», що в подібному контексті викликає почуття особливого жалю й навіть сорому.
І знову про українське телебачення. Здивував на «5 каналі» дніпропетровський політолог Василь Стоякін, який на запитання Романа Чайки, як слід оцінювати новий російський закон про право президента оперативно використовувати війська цієї країни за її межами, раптом узявся розповідати, що на початку 90-х минулого століття, коли почали формувати українську армію, претендентів на офіцерські посади в її лавах нібито запитували про те, «чи воюватимуть вони проти Росії». Можливо, й запитували. Але складно осягнути хід думок пана Стоякіна. Узагалі-то офіцер будь-якої армії світу повинен бути готовий воювати проти будь-якого агресора, що здійснив напад на його країну. І тут немає й не може бути жодних винятків, жодної «подвійної лояльності».
Лояльність у всіх громадян України, незалежно від походження і особливо в дні історичних випробувань, повинна бути лише одна — українська. Ще більше здивувала заява пана Стоякіна, який оцінив указ Президента України про перевірку організації територіальної оборони країни як «прагнення Віктора Ющенка спровокувати конфлікт». Чи можна так характеризувати природне бажання верховного головнокомандуючого потурбуватися про безпеку держави та нації? Роман Чайка також був збентежений такими одкровеннями...
У реальних обставинах пострадянських суспільств ТБ — це не стільки інформатор (саме з цим і проблеми), скільки колективний організатор, агітатор і проповідник. На жаль, складається враження, що керівництво країни не усвідомлює колосальної політичної (не плутати з електоральною!), соціальної та культуротворчої ролі телебачення, адже в телевізійному просторі створюються умови, коли навіть повна маячня і найшкідливіші ідеї можуть легко оволодіти масами. І доти, доки не будуть вироблені складні механізми забезпечення соціальної відповідальності, ТБ необхідно блокувати хоча б найнеприйнятніші вияви антидержавної телеагресії.
Звичайно, не може йтися лише про якісь обмежувальні заходи (хоч і без них в умовах антиукраїнської пропагандистської вакханалії не обійтися), необхідні позитивні пропозиції, нові телеканали, що не знаходяться в рабській залежності від кланово-олігархічних груп і через це спроможні не ставити на перше місце комерцію та миттєві електоральні інтереси, або хоча б один такий телеканал, що міг би стати духовним магнітом, центром консолідації патріотичних, громадянсько відповідальних сил, деяким соціальним камертоном, індикатором морального та інтелектуального здоров’я країни. Простіше кажучи, Україна дуже потребує телевізійного аналога газети «День»...
Газета «День», №166, п'ятниця, 18 вересня 2009