четвер, 2 березня 2023 р.

Анатолій Свідзинський. Мої подорожі по Грузії

 III. Глупий жєнщіна


Автобус Боржомі — Бакуріані виїхав з міста на гірську трасу і поволі почав долати підйом. Бакуріані розташоване на висоті 1700 метрів над рівнем моря, а Боржомі значно нижче, над каламутною і стрімкою Курою. Пасажирів в автобусі було мало: п'ять грузинів, які сиділи купкою і неголосно обговорювали по-грузинському якісь свої справи. Я сів біля задніх дверей, а ще хтось сидів біля передніх. Вже стемніло, і я налаштувався трохи подрімати під час цієї нудної, повільної їзди. Та щойно почав куняти, як автобус різко загальмував, задні дверцята розчинилися і всередину увійшов молодий грузин, який одною рукою закинув в автобус величезний мішок, принаймні вдвічі більший за свого власника. Я мало не впав. Оце так здоровань! Мішок вагою, мабуть, з центнер, туго чимось набитий, а він його одною рукою! Позаздриш! Цікаво, що там? І я вп'явся очима в той мішок, намагаючись зрозуміти, що у ньому. Зазирав з усіх боків. Грузин помітив це і витлумачив по-своєму. Поставивши мішок вертикально, він заходився його розв'язувати, а упоравшися з цим, засунув туди руку, щось розгріб і вийняв повну жменю... сушки. Приязно посміхнувшись, аж від його білих зубів в автобусі стало світліше, він простягнув до мене руку і сказав:

— Пригощайся!

Я подякував, підставив долоні і враз відчув запах чудових сушених яблук. Поклав до рота кілька дивовижно смачних шматочків, був дуже задоволений, і не тільки цими яблучками, а ще й таким несподіваним розв'язком задачі: щоб підняти мішок сушених фруктів, особливої сили не треба. А молодий грузин підтягнув мішок до своїх співвітчизників та почав частувати і їх. Грузини заворушилися, всім стало зразу весело і приємно, почувся сміх, гамір. Я, звичайно, покинув своє місце і приєднався до їх компанії.

Та раптом наш новий пасажир помітив на передньому сидінні ще одну особу. Це була молода жінка, білява і невисока, яка сиділа відвернувшися від усіх, вдивляючись у темряву за вікном. Володар мішка наблизився до неї, присів поруч на вільне місце і простягнув їй, як дамі, не одну, а зразу аж дві долоні, вщерть наповнені запашними сушеними яблучками. Жінка глянула, пхекнула і повернулась до вікна. Грузин розгубився. Він наблизив до неї долоні і сказав:

Харош яблоко, вкусний яблоко.

Але жінка різко відштовхнула його руки, так що кілька шматочків сушки впало на підлогу, і сказала:

Ні хачу, ані грязниє.

І тут я вперше побачив дуже ображеного грузина. Він скочив на рівні ноги, сповнений шляхетного гніву, очі його метали блискавиці. Сказав кілька слів грузинською мовою, змісту яких ані я, ані жінка не второпали, але в них було стільки презирства і обурення, що навіть вона добре збагнула їх загальний сенс і перелякано подивилася на грузина. Решта пасажирів, звичайно, зрозуміли все, що сказав ображений. Вони почали голосно обговорювати подію, про щось сперечатися. Нарешті дійшли згоди, і старший в компанії рішуче підійшов до кабіни водія. Сильно постукав у віконце, різко сказав грузинською одне слово, очевидно — "зупинись".

Бо водій негайно зупинив автобус, відсунув шкляні дверцятка, обмінявся зі старшим кількома фразами. Потім натиснув на кнопку. Передні двері з тріском розчинилися.

Віхаді, — сказав старший на "общепонятном". 

Пачєму? — спитала дурна жінка.

Пачіму? Я тібє скажу пачіму. Ти аскарбіла нас, грузін, наш народ. Тібє нєт мєста у нас.

Я підійшов до них ближче, глянув у розчинені двері, вискочив з автобуса. Величезні ялини, що росли біля краю дороги, простягали до нас освітлені фарами чорні віти, ще різкіше підкреслюючи темноту ночі. Водій вимкнув фари, і я побачив на небі яскраві зірки. Але місяця не було. Похолодало, температура, мабуть, вже перейшла через нуль. "Непогано заробила ця паскудниця, — подумав я, — і цілком заслужено. Але цікаво, як вона дійде до Бакуріані? Туди ще кілометрів з десять, не менше. Якби не була такою дурною, побігла б назад, вниз. Чи добіжить? Дорога вже слизька, нападається".

А грузини насідали. Вони оточили жінку і гнівно кричали одне лише слово:

Віхаді!

Я зайшов до автобуса.

Кацо, — сказав старшому, — ти харошій чілавєк, справідлівий чілавєк. Ета жєнщіна очінь глупая жєнщіна, ана проста дура. Ана ні умеіт вісті сібя среді харошіх людєй. Но ана жєнщіна. Можіт настаящій мужчіна вигнать жєнщіну, хотя би глупую жєнщіну, ночью на мороз? Ні можіт. Пускай ето дура, плохая жєнщіна. Но — жєнщіна. Нікакой мужчіна, асобінно грузін, нє вигоніт жєнщіну. 

Грузин похмуро подивився на мене.

Ето очінь глупий жєнщіна. Что дєлать? Она нас аскарбіла.

І міня. Я жі кушал вкусний яблока... А что делать? Очінь просто. Не смотреть в єйо сторону, атвєрнуться. Ана для нас ні существуіт. Нам без нійо харашо? Будіт єщо лучше.

Я взяв свій рюкзак і витяг з нього дві пляшки "Тібаані". 

Сядім вмєстє і вип'єм за Грузію і за Україну. А ета русская жєнщіна пускай завідуєт. Ана нам нє нужна.

Паєхалі! — закричав старший водію.

Дверцята ще раз грюкнули, вже закриваючись. Всі грузини скупчилися біля мого наплечника. Ми поклали його на мішок з яблуками, хтось дістав шклянку, здоровань двома ударами вибив корок, і розкішне "Тібаані" пішло по колу. Все було чудово, ми й не зчулися, як за цим застіллям доїхали до Бакуріані.

Коли я вийшов з автобуса, подумав, що плечі у мене ще довго болітимуть від дружніх, але сильних ударів моїх грузинських приятелів. Нам'явши мені на прощання ще й праву долоню, вони веселою юрбою подалися в бік села, а я пішов до готелю. Жінка-росіянка йшла туди ж попереду, стукаючи об хідник закаблуками. Мені неприємно було плентатися за нею, і я вирішив її обігнати. Коли зрівнявся з нею, вона зупинилася, повернулася в мій бік і злісно вигукнула:

Ви, ви... как ви смєлі назвать мєня дурой?

Я глянув на її насичене ненавистю обличчя і зареготав на всю горлянку, задерши голову до яскравих південних зірок.

Жінка побігла.

"Боже, — простогнав я, — звідки беруться такі ідіотки?"


1997


Публікації:

Біобібліографічний збірник;

Роки й обличчя. — Луцьк: Вежа, 2005.

суботу, 16 квітня 2022 р.

Про історичну істину та суспільну шизофренію

Анатолій Свідзинський

Багато людей подібні до ковбас: чим їх нашпигують, те і носять у собі. Козьма Прутков 

За рік після проголошення Незалежности я поїхав на міжнародну наукову конференцію до Москви. Разом із колегою з Івано-Франківська ми їхали з аеропорту в таксі, перемовляючись українською. “З України приїхали? — спитав російський водій. — Тепер у вас своя держава”. “Не жалкуєте за втратою України?” — спитав я у свою чергу. “Хто? Я? — здивувався водій, — у мене ще дах не поїхав. Подивіться у віконце. Бачите, які простори... Земля без кінця і краю. А лад на ній є? Що на ній росте? Нам вашого не треба, нам дай Бог на своїй землі порядок навести”.

А того ж дня, між засіданням і вечерею, знайомі доктори наук істерично кричали: “Киев — он наш, он мать городов русских. Не отдадим!” Російська еліта “відстоювала інтереси народу”, не знаючи, як водиться, що той насправді думає. Німецькі колеги поважно мовчали, не розуміючи мови і предмета хвилювань російських науковців.

Ілюстрація: фото з підводного музею "Алея вождів" біля узбережжя Криму, взяте з сайту Радіо Свобода

Найпростіше було б запитати німців. Адже їх батьки півстоліття тому так само кричали: “Drang nach Osten! Lebensraum! Gott mit uns!” Та зазнали поразки. А за роки миру переможені підняли з руїн Німеччину, привели її до процвітання і тепер із поблажливою погордою поглядали на переможців, які як були голодранцями, так ними і залишилися. Хто мав рацію — російський водій чи російський професор, збагнути було неважко з огляду на перевагу тих, хто програв війну, але виграв мир, бо позбавився дурману нацистської пропаґанди.

вівторок, 15 березня 2022 р.

Вільям БРАУДЕР: У Росії немає держави

Маша ГЕССЕН, snob.ru, 25 травня 2011 року

Опубліковано: газета День, 3 червня, 2011

Так звана справа Магнітського стала однією із прикметних у новітній історії Росії. Її непросту та моторошну суть великою мірою складає павутина корупційних ниток, що пов’язують між собою представників різних гілок російської влади і які, власне, й творять сучасну російську історію. На нашу думку, інтерв’ю голови інвестиційного фонду Hermitage Capital Вільяма Браудера, яке «День» передруковує із сайта snob.ru, дуже прозоро тлумачить ці темні сторінки російської дійсності.

Як усі справжні трагічні герої, Вільям Браудер створив усі передумови для власного краху. Тепер він вирішив присвятити своє життя боротьбі з ворогами, які колись були його друзями. Голова інвестиційного фонду Hermitage Capital, який заробив мільярди на інвестиціях у Росію, вже шість років як не має права в’їзду до країни. Ім’я юриста Hermitage Сергія Магнітського, який загинув у московській в’язниці, стараннями Браудера стало відомим в усьому світі. Європарламент проголосував за введення санкцій проти всіх, хто мав відношення до переслідування юриста, а швейцарські банки заарештували їхні рахунки. У відповідь російська прокуратура оголосила Браудера в розшук. Обидві сторони, мабуть, мають намір іти до кінця.


— Давайте почнемо з початку.

— Я почну взагалі здалеку. Я — американець, але в мене трохи незвичайна доля. Мій дід був профспілковим активістом, якого 1927 року запросили до Росії. Він приїхав до Москви, там познайомився з моєю бабусею. Мій батько народився в Москві.

— І його назвали Феліксом.

— Так. Бабуся моя була російською інтелігенткою. Вони виїхали в Америку через п’ять років, і 1932 року дід став генеральним секретарем Комуністичної партії США. І залишався ним до 1945 року, потім його вигнали зі скандалом, бо він недостатньо підтримував Сталіна. Багатьох його соратників у Східній Європі вбили. А невдовзі він потрапив у жорна «маккартизму» — він провів більшу частину 50-х років, даючи показання в Конгресі, в Комісії з розслідування антиамериканської діяльності. Мій батько тоді саме закінчував аспірантуру в Прінстоні, він математик, — і через своє прізвище не міг знайти роботу в жодному американському університеті. Його забрали в армію, але, коли там з’ясували, що він син комуніста, поставили на погану роботу: він працював заправником на бензоколонці на військовій базі в Північній Кароліні. Зрештою все заспокоїлося, мою сім’ю реабілітували, мій батько став великим математиком. Я народився 1964 року. У підлітковому віці, як і належить нащадкові комуністів, вирішив надягти діловий костюм і стати капіталістом. 1989 року я закінчив бізнес-школу. Це був рік падіння Берлінського муру. І я вирішив: якщо мій дід був комуністом у Америці, то я стану капіталістом у Східній Європі. Того ж року я переїхав до Лондона.

— Чому до Лондона?

— Бо в діловому розумінні Лондон до Східної Європи — як Гонконг до Китаю. Я став займатися бізнесом у Східній Європі. Мене дуже зацікавила ваучерна приватизація в Росії, оскільки для того, щоб у ній брати участь, не треба було мати ніяких спеціальних зв’язків. Купуєш ваучери, міняєш на акції, і ці акції коштують набагато менше, ніж акції порівнянних компаній у будь-якій іншій країні. Зрештою, я відкрив власний інвестиційний фонд, Hermitage Capital, і 1996 року переїхав до Москви. У Росії абсолютно все тоді було недооцінене. Інвестори дуже боялися Росії, їм бракувало інформації. У результаті все, що купував фонд, стало дуже швидко зростати в ціні.

— Скільки ви купили?

— Початковий розмір фонду був двадцять п’ять мільйонів доларів. І ці вкладення виросли на сотні відсотків. Коли в тебе відбувається таке зростання, твої інвестори починають розповідати про тебе своїм друзям. Згодом ми стали третім за розміром інвестиційним фондом у Росії. На піку обсяг наших вкладень дорівнював чотирьом з половиною мільярдам доларів.

— Це коли?

— У 2005-му. Проблема була в тому, що хоча нам і належали акції компаній, більше нам нічого не належало. Я зрозумів це не одразу, а році в 1998-му.

— Що це означає?

— Якщо вам належить один відсоток якоїсь американської чи французької компанії, то вам належить один відсоток прибутку, ви є власником одного відсотка активів — це і є ваш економічний інтерес у компанії. Але в Росії один відсоток акцій — це запис у реєстрі акціонерів. А весь прибуток і активи, як правило, контролюються іншими людьми за допомогою тієї або іншої корупційної схеми.

— Іншими словами, акції мало сенс купувати, щоб перепродати, а тримати сенсу не було. У яких компаніях це відбувалося — з тих, у яких ви купили акції?

— У «Газпромі», наприклад, у РАО ЄЕС, у кількох нафтових компаніях. Ми вирішили з цим боротися. Я практично не розмовляв російською, і політичних зв’язків у мене ніяких не було. Тобто я був ніхто. Але в мене були розумні російські співробітники. І ось ці розумні аналітики поставили собі завдання — зрозуміти, як організоване корпоративне шахрайство, тобто хто краде гроші в акціонерів і яким саме чином. Знаєте, кажуть, що Росія непрозора, і це правда. Натомість Росія вп’ятеро більше забюрократизована, ніж будь-яка європейська країна. Існують незліченні форми звітності, які збирають різні міністерства. Їх просто потрібно було навчитися читати.

— Тобто якщо у вашому розпорядженні достатньо юристів...

— Необов’язково навіть юристів. Якщо у вас є розумні, наполегливі аналітики, які вміють логічно мислити, готові порпатися в паперах у міністерствах й у реєстраційних палатах, можна багато дізнатися. Ми почали займатися так званими слідчими аудитами. Точніше, ми називали це «аналітикою корпоративного шахрайства». Виявилося, що розкрадання сконцентроване в руках невеликої групи людей. Кажуть ще, що Росія — дуже корумпована країна. Але всі нитки корупції перебувають у руках жменьки людей. А більшості нічого не перепадає.

— То хто входить до цієї невеликої групи?

— У випадку з «Газпромом» — дев’ять топ-менеджерів компанії.

— Це який рік?

— Аналіз «Газпрому» ми проводили 1999 року. Ще ми вивчали Ощадбанк, там нові акції були розміщені за закритою підпискою за низькою ціною, що було невигідно ні для банку, ні для інших акціонерів. У «Сургутнефтегазе» існували якісь божевільні схеми володіння акціями, що дозволяли керівництву залишатися на місцях нескінченно, не маючи у власності ніяких цінних паперів або майже не маючи. Цю інформацію ми віддавали журналістам. Нам пощастило: в Москві тоді була величезна кількість іноземних журналістів, дуже зацікавлених у результатах нашого аналізу; ми за них зробили левову частку роботи, і все це можна було перевірити ще раз. Так нам вдавалося впливати на компанії. Інформація, яку ми зібрали по «Газпрому», потрапила до New York Times, Financial Times, Wall Street Journal, Businessweek. Коли це з’являлося в міжнародній пресі, російська преса теж починала про це писати. А в цього вже були наслідки. Варто сказати, що ми справді розігналися саме тоді, коли до влади прийшов Путін. Але він став президентом президентської адміністрації, а не президентом Росії.

— У якому сенсі?

— У нього були десятки тисяч співробітників у підпорядкуванні. Але губернатори керували своїми регіонами, як незалежними державами. Олігархи платили гроші міністрам і депутатам і вважали їх своїми підлеглими. Преса існувала для впливу на бізнес і політику, а не для об’єктивного висвітлення подій. У результаті в Путіна, а до нього — у Єльцина не було влади, яка мала бути в глави суверенної держави. Я ніколи не зустрічався з Путіним, але вважаю, що в нас були спільні інтереси: люди, які крали гроші в компаній, відбирали в нього владу. І він дуже позитивно реагував на наші спроби привернути увагу до розкрадання.

— У чому проявляється ця позитивна реакція?

— Наприклад, нам зателефонував Олександр Волошин, який тоді був головою адміністрації президента, і запросив зробити доповідь про те, що ми розкопали про РАО ЕЭС, у якого тоді був план за безцінь розпродати всі активи. Ми все розповіли, і незабаром уряд погодився розпочати переговори про реструктуризацію компанії з міноритарними акціонерами. Я вважаю, що ми врятували компанію для всіх її акціонерів, серед яких була й держава. Коли ми розповіли про те, що відбувається в «Газпромі», зняли Рема Вяхірєва, на якому лежала відповідальність за зникнення десяти відсотків активів. Мені здавалося, що Росія рухається у правильному напрямку.

— Але зняття Рема Вяхірєва важко назвати покаранням.

— Звісно. Але ж нам було важливо не посадити Вяхірєва, а зупинити корупцію в «Газпромі».

— І вона зупинилася?

— У період з 1996 по 1999 рік з балансу «Газпрому» зникли активи, що дорівнюють усім активам американської компанії Exxon (Exxon Neftegaz Limited — дочірнє підприємство найбільшої в світі недержавної нафтогазової компанії Exxon Mobile Corporation. — Ред.). Вони опинилися під контролем дев’яти членів керівництва компанії. У 1999 році прийшов Олексій Міллер, він пообіцяв, що активи перестануть залишати компанію.

— Тобто крали не прибуток, а саме власність.

— І це хвилювало нас найбільше. Якщо крадуть прибуток, його хоча б у наступному році можна отримати. А в «Газпромі» розкрадали власне компанію. У результаті недооціненість акцій компанії дорівнювала 99,7%. Після зняття Вяхірєва ціна акцій виросла вдвічі, потім — ще вдвічі. В остаточному підсумку — в сто разів. Це не означає, що розкрадання цілком припинилося або що акції коштують стільки, скільки повинні. Скажімо, недооціненість скоротилася з 99% до 90.

— А тепер хто краде?

— Нинішнє керівництво. Але вже не власність, а тільки прибуток.

— І це краще.

— І це краще. Замість того, щоб вкрасти родовище, вони, скажімо, продають газ на Україну й забирають собі частину прибутку. Або будують трубопровід і витрачають на нього в три, або в п’ять, або в десять разів більше, ніж він мав коштувати, — це відкати. Отже, ми цю ж операцію з розкриття механізмів розкрадань повторили з «Газпромом», з Ощадбанком, з РАО ЕЭС і так далі. І, загалом, щойно ми досягали якогось успіху, ціна акцій виростала. У період з 1999 по 2003 рік у нас багато виходило, бо наші інтереси, очевидно, збігалися з інтересами режиму Путіна. Тож у мене тоді була найкраща у світі робота. Я дуже багато заробляв, і при цьому я відчував, що роблю історію, змінюючи Росію на краще. І щоразу, коли наша кампанія проти когось із злодіїв закінчувалася якимось навіть невеликим успіхом, ми всі кричали «Ура!», і командний дух у нас у компанії був таким, якого не буває, адже рідко кому вдається одночасно робити гроші й творити добро. На жаль, цей золотий період моєї кар’єри закінчився — а я не помітив, що він закінчився, — у жовтні 2003 року, коли заарештували Ходорковського. Він був одним із тих, з ким ми боролися, і мені тоді здавалося, що це черговий крок до вирішення проблеми корупції.

— Хіба ЮКОС на той час не став зразково-показовою компанією з погляду прозорості, корпоративного управління?

— Став. Але 1999 року, коли фонд був одним із великих акціонерів ЮКОСу, їхні акції були обвалені керівництвом ЮКОСу й подешевшали на 99,5%, бо вони займалися тим самим, що й усі інші.

— А потім що сталося?

— А потім вони виправилися, очистилися, але мені здавалося, що за весь той біль, якого вони нам завдали, за ті два роки, що ми з ними боролися, вони ще повинні поплатитися, — загалом, я був усе ще злий. Тож я радів арешту Ходорковського, і я не розумів, що в цей момент Росія безповоротно змінилася.

— Яким чином?

— Одразу після арешту Ходорковського ми всі обговорювали, скільки він пробуде у в’язниці: тиждень чи два. Бо всі ж знають, що в Росії за гроші можна купити все. Тому, якщо найбагатшу людину в Росії заарештували, то питання лише в тому, скільки їй доведеться заплатити за звільнення. Минув тиждень. Два тижні. Ми думали, він не розрахував суму викупу. Місяць, два місяці. І тоді багаті люди в Росії замислилися про те, чи правда будь-яку проблему можна вирішити за гроші. Остаточно все стало зрозуміло влітку 2004 року, коли розпочався суд над Ходорковським, й до залу суду пустили телекамери. Але ж у російському суді немає ніякої презумпції невинності — обвинувачуваного саджають у клітку, як звіра. І коли телекамери знімають найбагатшу людину в Росії у клітці, це є посланням усім іншим багатіям: «Ви теж можете опинитися в клітці». Думаю, багато олігархів сиділи того літа на своїх яхтах, пришвартованих десь в Антиба, дивилися CNN і відчували, що світ валиться.

— Але ж ви, як і раніше, думали, що це добре?

— Я був антиолігархом, і я чекав, хто стане наступним. Я думав, це справжня справедливість. А насправді, я думаю, всі ці олігархи один за одним сходили до президента й домовилися про те, як їм тепер поводитися, щоб теж не опинитися у клітці. Так із ворогів Путіна вони перетворилися на його партнерів. А я продовжував жити у своєму ідеальному світі, думати, що Путін робить Росію кращою, робить із неї нормальну країну. А він просто підминав під себе олігархів, щоб стати найголовнішим олігархом.

— І коли ви це зрозуміли?

— Я був ідеалістичним і наївним. Я продовжував зі своїми антикорупційними кампаніями. У 2004 році ми опублікували викривальні матеріали про «Газпром» — уже не про виведення активів, а про розкрадання, пов’язане з будівництвом і з продажем. Ми подали до суду на «Сургутнефтегаз», щоб зробити прозорою їхню структуру володіння акціями. «Транснефть» не платила дивіденди, і з ними ми теж боролися. До цього моменту я вже жив у Росії майже десять років, я створив найбільшу інвестиційну компанію з іноземним капіталом. Я летів до Москви з Лондона 13 листопада 2005 року, у неділю ввечері. Я прибув у VIP-лаунж в аеропорту Шереметьєво-2. Процес, який у VIP-зоні мав зайняти п’ять хвилин — штамп у паспорті, ти виходиш, — тягнувся надзвичайно довго. Минула година, паспорт ще не віддали. Я попросив свого водія підійти до паспортного контролю. Там почалися якісь крики, і тут раптом кілька людей у формі зайшли у VIP-лаунж, сказали, що до країни мене не пустять, і відвели мене в накопичувач, де я провів наступні п’ятнадцять годин.

— Які там були умови?

— Нічого особливого. Незручні пластмасові крісла. Основна різниця в тому, що у VIP-зоні дають чай і поводяться з тобою добре, а в цьому відстійнику з тобою поводяться як зі злочинцем. Що зі мною далі буде, мені ніхто не сказав. Просто за десять хвилин до вильоту рейсу «Аерофлоту» до Лондона об одинадцятій ранку за мною прийшли, відвели й посадили в літак. Я був упевнений, що це помилка. Я ж так старався для Росії. Я був упевнений, що моя робота проти корупції цінується владою. Мені постійно телефонували від міністрів і просили надати їм копію моїх презентацій у форматі PowerPoint.

— Ну, ви зателефонували міністрам?

— Я прилетів до Лондона і зателефонував усім, кого я знаю. Грефу, Кудріну, Шувалову, В’югіну (Герман Греф — на той момент міністр економічного розвитку й торгівлі РФ, нині голова правління Ощадбанку, Олексій Кудрін — міністр фінансів, Ігор Шувалов — перший заступник голови уряду РФ, Олег В’югін — до 2007 року керівник Федеральної служби з фінансових ринків, зараз голова ради директорів МДМ-банку. — Ред.). Вони всі сказали, що нічого не знають.

— Ви їм вірите?

— Думаю, вони дійсно не знали. Думаю, рішення приймалося кимось дуже високо, і причому у ФСБ.

— Ким?

— Безпосереднім виконавцем рішення була людина на ім’я Віктор Воронін (генерал-майор Віктор Воронін, заступник голови департаменту ФСБ із боротьби з економічними злочинами. — Ред.). Я британський громадянин. Посол Великої Британії надіслав листа міністрові закордонних справ Росії з питанням, чому мене не пускають. Надійшла відповідь, що мені відмовили у в’їзді на підставі статті 27 федерального закону про в’їзд і виїзд. Ця стаття дозволяє відмовити у в’їзді з міркувань національної безпеки.

— А чому, до речі, ви британський громадянин?

— Я приїхав сюди 1989 року, одружився, облаштувався. Тут мій дім уже двадцять два роки. Ось я й отримав громадянство.

— Але від американського не відмовилися?

— Відмовився, треба було вибрати. Загалом, Джек Строу, тодішній міністр закордонних справ, став регулярно згадувати про мою справу в розмовах із Сергієм Лавровим. Лавров щоразу вдавав, що він не знає, у чому справа.

— Ви йому не вірите?

— Ні, звісно.

— Чому?

— Думаю, після першого згадування він навів би довідки. Міністр закордонних справ Великої Британії тричі запитує його, чому людині відмовили у візі, а він щоразу відповідає, що не знає, — отже, він бреше. А я не хотів розділити долю Ходорковського — ані ділову, ані особисту. Тож я зробив дві речі: убезпечив людей і капітали. По-перше, я попросив усіх своїх співробітників переїхати до Великої Британії.

— Це скільки чоловік?

— Близько двадцяти чоловік співробітників із сім’ями.

— Така була маленька компанія?

— Маленька, так. По-друге, фонд продав акції в російських компаніях або перевів їх в інші фінансові інструменти. Це було зроблено тихо, без привернення до себе уваги.

— Як можна продати таку кількість акцій, не привертаючи до себе уваги?

— Продаж акцій — це не продаж компанії. Якщо фонду належав один відсоток компанії, а акції високоліквідні, ви можете продати їх у різні дні, через різних брокерів. У такий спосіб ми ліквідували вкладень на чотири з половиною мільярда доларів за літо 2006 року, і ніхто цього не помітив.

— І що ви сказали своїм інвесторам?

— Фонд повернув їм гроші. Коли мене вигнали з Росії, багато хто з них втратив бажання туди вкладати. Тож ми заснували новий бізнес, стали вкладати в інші країни, і я думав, що ця глава мого життя, пов’язана з Росією, цікава і страшна, закінчилася. Якби так воно й було, це б так і залишилося цікавою історією.

— Дещо страхітливою.

— Страхітливою, так, але лише історією. А ось те, що сталося потім, переслідуватиме мене решту життя. 27 січня 2007 року я був на Всесвітньому економічному форумі в Давосі. Там була так звана російська вечеря, організована не Росією, а Всесвітнім економічним форумом, тому мене й запросили. Був присутній Дмитро Медведєв, тоді він був першим віце-прем’єром, але вже мітив у наступники. Він сказав якусь порожню промову, усі перейшли до десерту, а він сидів один, теж їв десерт. І я подумав: а підійду-но я до нього й попрошу відновити мою візу. Я підійшов, і саме тоді, коли я починав говорити, всі присутні раптом спохватилися, що є можливість поговорити з майбутнім президентом Росії. І багато хто повставав зі своїх місць й оточив нас. Включаючи кількох журналістів. Саме коли вони всі підтяглися, я дійшов до суті свого звернення, тобто до прохання відновити візу. Не знаю, що він думав тоді, але він прийняв, як мені здається, дуже політично вірне рішення, а саме, будучи оточеним західними журналістами й маючи перед собою симпатичну західну людину, яка просить повернути їй візу, правильно сказати: «Я зроблю, що зможу». Так він і сказав. Він попросив мене дати йому копію моєї заяви на візу й пообіцяв подати її з власною позитивною рекомендацією.

— Він знав, хто ви?

 

ПІСЛЯ ПРИХОДУ ДО ВЛАДИ ВОЛОДИМИРА ПУТІНА 1999 РОКУ ВІЛЬЯМ БРАУДЕР, ГОЛОВА ІНВЕСТИЦІЙНОГО ФОНДУ HERMITAGE CAPITAL, ЛЮДИНА, ЩО ЗАЛУЧИЛА В РОСІЙСЬКУ ЕКОНОМІКУ МІЛЬЯРДНІ ІНВЕСТИЦІЇ, ВВАЖАВ, ЩО ЧЕРЕЗ РОЗГУЛ ОЛІГАРХАТУ ПУТІН Є ПРЕЗИДЕНТОМ ЛИШЕ СВОЄЇ АДМІНІСТРАЦІЇ, Й УСІМА СИЛАМИ ДОПОМАГАВ ПОДОЛАТИ КОРУПЦІЮ В РОСІЇ. ЧЕРЕЗ 12 РОКІВ, ПІСЛЯ ВБИВСТВА АДВОКАТА СЕРГІЯ МАГНІТСЬКОГО, ДОЛЯ ЯКОГО МОЖЕ БУТИ МАТЕРІАЛОМ ДЛЯ СУЧАСНОГО «АРХІПЕЛАГУ ГУЛАГу», УСПІШНИЙ БРИТАНСЬКИЙ БІЗНЕСМЕН ГОВОРИТЬ: «Я ШКОДУЮ, ЩО В МИНУЛОМУ СКАЗАВ ХОЧ СЛОВО ПІДТРИМКИ»  


— Він чудово знав, хто я, бо він був членом ради директорів «Газпрому», коли ми займалися «Газпромом», і 2005 року ми з ним зустрічалися особисто. Отже, у відповідь на заяву я отримав не візу, а телефонний дзвінок від підполковника Артема Кузнєцова з московської податкової поліції. Він зателефонував моєму заступникові і сказав: мовляв, я розумію, пан Браудер хотів би отримати візу, мені слід написати доповідну з цього приводу, і я пропоную зустрітися в неформальній обстановці, щоб обговорити, що я напишу. З 1996 по 2005 рік у Росії ми успішно уникали такого роду прохань: ми просто ніколи не зустрічалися ні в якій неформальній обстановці, ні з якими поліцейськими, уникали будь-яких двозначних ситуацій. Я можу чесно сказати, що жодного разу не давав хабар. Навіть у машині, коли мене зупиняли.

— Як вам це вдавалося?

— Нас мало помічали, бо ми існували в ефірі, на фінансових ринках, де ми майже не стикалися із владою. А водієм у мене працював колишній міліціонер, тому коли нас зупиняли, він показував свої документи і йому віддавали честь. Тож я жодного рубля ніколи хабарів не давав. І це чудова політика: якщо ти не даєш хабарів, їх від тебе й не чекають. А в таких ситуаціях треба просто відмовлятися від зустрічі. Ми відповіли, що готові відповідати на офіційні запити. У дев’яноста дев’яти випадках зі ста така реакція спрацьовує, і історія на цьому закінчується. Але це був той випадок, коли історія не закінчилася. 4 червня 2007 року той самий Артем Кузнєцов та іще двадцять п’ять податкових поліцейських провели обшук у нашому московському офісі. А потім такий самий обшук в офісі наших юристів, Firestone Duncan.

— Чому у вас залишався офіс у Москві, якщо ви вивезли всіх співробітників?

— Офіс був оплачений на кілька років наперед, а в мене залишалася слабка надія на повернення.

— Там нікого не було?

— Там був секретар й одна людина, яка приїхала з Лондона. Але там нічого не було, лише старі папери. А ось в офісі наших юристів вони знайшли те, що їх цікавило: документи, які засвідчують, що в нас було три компанії, власники акцій, тобто через них ми інвестували великі суми грошей. Активів у цих компаній уже не залишалося, але самі компанії ліквідовані не Були. Справа в тому, що у Росії аби закрити компанію, яка припинила свою діяльність, не розорившись на проведення аудитів, простіше зачекати й протягом трьох років здавати звітність, показуючи, що ніякої діяльності підприємство не здійснює. Тому документи на ці компанії й зберігалися в наших юристів. Поліція шукала печатки, ліцензії, статутні документи цих компаній. Один із молодих юристів у Firestone Duncan подивився ордер і сказав: «У вас ордер не на ці компанії, ви не маєте права вилучати все це». Його відвели до переговірної й жорстоко побили.

— Як його звати?

— (Називає юриста. — М. Г.) Будь ласка, не згадуйте його ім’я у статті: він, як і раніше, в Москві. І він дуже наляканий. Загалом, вони забрали всі ці документи, а ми розгубилися, бо не розуміли, що все це означає. Наступна подія сталася за чотири місяці: до нашого московського офісу зателефонували із Санкт-Петербурзького арбітражного суду і повідомити, що проти наших компаній винесено судових рішень на кілька сотень мільйонів доларів. Як це? Нас же навіть не викликали до суду. Ми зателефонували найкращому, на наш погляд, юристові Москви, людині на ім’я Сергій Магнітський, і попросили його з’ясувати, що відбувається. Ми також зателефонували й іншим юристам — загалом семеро людей із чотирьох різних юридичних компаній почали досліджувати цю справу. Незабаром вийшов на зв’язок Сергій і сказав, що сталося щось неймовірне. Відповідно до документів, які він виявив у Реєстраційній палаті, наші компанії нам більше не належать. Як це? Він сказав, що вони тепер переведені на баланс якоїсь компанії під назвою «Плутон», зареєстрованої у Татарстані. Який такий «Плутон»? А він каже: «Плутон» належить людині на ім’я Віктор Маркелов. Хто такий Віктор Маркелов? Він каже, що теж задався цим запитанням і з’ясував, що Віктор Маркелов був засуджений за вбивство й вийшов на волю через півтора року. А яким чином він став власником наших компаній? Сергій пояснив: для цього потрібні печатки й статутні документи. Тобто те, що вилучили з офісу наших юристів. Сергій каже: далі — гірше. Документи використали ще й для того, щоб фальсифікувати низку договорів, за якими виходить, що ваші компанії заборгували мільярд доларів якимось іншим трьом порожнім компаніям. До цих фальшивок додавалися різні документи, вилучені з нашого офісу, — це легко було простежити, бо повторювалися навіть помилки, які були в наших документах. І далі що? Сергій говорить: на підставі цих договорів від імені порожніх компаній до суду були подані позовні заяви до наших компаній. Але найцікавіше, що в суд від імені наших украдених компаній прийшли три незнайомі нам юристи, захищати нас не стали, а одразу визнали борги на мільярд доларів за фальшивими контрактами.

— Чому це відбувалося в суді Санкт-Петербурга, а не Москви?

— Суди були й у Петербурзі, і в Москві, і в Казані. Це суди, де в них були зв’язки. А формально вони зверталися до судів за місцем реєстрації компаній, які подавали позови до суду. Якби справа була в нормальному суді в нормальній судовій системі, суддя спробував би розібратися: якщо юристи відразу визнають борги, то навіщо вони взагалі прийшли до суду? Тобто очевидно, що судді, які прийняли до розгляду ці справи й прийняли за ними рішення за п’ять хвилин, були від самого початку задіяні в усій схемі. Водночас Кузнєцов вирушив до банків, де в нас були рахунки, у пошуках грошей.

— Звідки вам це відомо?

— Нам почали телефонувати з банків: «У нас тут Кузнєцов, у нього офіційний запит на руках». Дякувати Богові, ми все ліквідували — інакше вони б просто вкрали в нас мільярд доларів. Тож ми були спокійні. Тобто історія жахлива, цинізм нечуваний, все досить страшно, але грошей їм не дісталося. Але Сергій — я просто мушу вам сказати, що Сергій правда був розумніший за всіх у Москві. Його мозок працював удесятеро швидше. Сергій сказав: «Я не знаю, що саме відбувається, але я точно можу вам сказати, що це не кінець». Він продовжив розслідування. Тобто він розсилав запити до всіх офіційних відомств, у яких ці компанії могли якимось чином проявитися. У більшості випадків запит залишався без відповіді, або ми отримували безглузду відповідь. Але це була змова таких масштабів, що зловмисники просто не могли поговорити з кожною людиною, яка була так чи інакше задіяна, і кожного заткнути. Тож одного чудового дня Сергій отримав відповідь від податкового відомства у Хімках — там просто когось не попередили, що нам не можна відповідати. У відповіді була інформація про те, що вкрадені в нас компанії відкрили чомусь нові рахунки у двох банках: Універсальний ощадний банк та «Интеркоммерц». Ми ніколи не чули про такі банки. Чому? Та тому, що це були одні із найменших банків у Росії. Загальна капіталізація Універсального дорівнювала мільйон доларів. На всі банки є повна інформація в базі даних Центробанку, і ця інформація загальнодоступна. Із сайту Центробанку Сергій отримав наступну інформацію: щойно ці рахунки відкрилися в Універсальному банку, сума його активів підскочила з мільйона доларів до двохсот мільйонів — за добу. Точна цифра щось Сергію нагадувала — це була сума податків, заплачених трьома вкраденими компаніями: двісті тридцять мільйонів доларів. Тут тільки ми зрозуміли, що сенс усієї схеми полягав у тому, щоб украсти сплачені нами податки. Тоді ми вже стали перераховувати суми, на які були подані позови в Москві, Петербурзі й Казані: загальна сума в точності дорівнювала сукупному прибутку трьох компаній у попередньому році. Попросту кажучи, в 2006 році наші компанії заробили мільярд доларів і заплатили двісті тридцять мільйонів податків. А злочинці звернулися до податкової, повідомили їм, що попередні власники припустилися помилки — насправді компанії нічого не заробили. Тож податки слід повернути. Вони подали заяву на повернення податків 23 грудня 2007 року. Це було найбільше повернення податків у російській історії, і гроші повернули наступного дня! При тому, що за місяць до цього ми вже встигли написати скарги в усі інстанції: і про те, що ці компанії в нас украдені, і про те, що хтось сфабрикував судові рішення про стягнення з них мільярда доларів, які були використані для обѓрунтування повернення податків.

— На скарги були якісь відповіді?

— Ми написали шість скарг. На п’ять не було жодної реакції, фактично вони були відправлені на розгляд самим Кузнєцову з Карповим, які не знайшли тут складу злочину. А за однією скаргою все ж таки через два місяці після її подання й через місяць після того, як були вкрадені гроші, була порушена кримінальна справа, але її розслідування було спущено на найнижчий місцевий рівень слідчого комітету. Кілька людей викликали на розмови, на цьому справа скінчилася. А податковий злочин ми виявили в липні 2008 року. Це було щось неймовірне. І виявилося це, звісно, винятково завдяки генієві Магнітського. І Сергій сказав: «Це ніяк не могло бути схвалене на вищому рівні. Коли вас, іноземців, звідси погнали, ось це могло бути схвалене Путіним і колегами, це взагалі звичайна річ. Але крадіжка чверті мільярда зі скарбниці — це зовсім інша справа, це якась самодіяльність». Треба привернути до цього увагу. Ми розіслали п’ятнадцять різних скарг. Ми вважали, їх усіх заарештують, уявляли собі рейд із використанням вертольотів.

— Чому? Ви на той час уже три роки прямо зіштовхувалися з постійною брехнею з боку російських офіційних осіб.

— Ну, як може президент країни дозволити, щоб украли двісті тридцять мільйонів зі скарбниці? Це ж не наші гроші, це їхні гроші. Це настільки неймовірна історія, що за нею навіть кіно не можна знімати — ніхто не повірить.

— Так. І замість рейду з вертольотами — що було далі?

— Далі вони стали переслідувати наших юристів. Відкрили кримінальні справи проти всіх сімох.

— Серед них були й росіяни, і американці, так?

— Один американець, Джеймісон Файєрстоун, решта — російські громадяни. Зрозумійте, я за освітою фінансовий аналітик. Я на війну не наймався, мені ніколи на думку не спадало, що люди моєї професії ризикуватимуть життям. Я приніс усім нашим юристам вибачення за те, що сталося, і запропонував їм залишити Росію за мій рахунок й оселитися в Лондоні за мої кошти. Це були дуже важкі розмови. Їм усім було ледве за сорок, усі на вершині кар’єри, деякі не розмовляли англійською... І я пропонував їм кинути все: професію, друзів, своє життя — і негайно тікати. Шестеро із семи погодилися.

— І всі приїхали сюди?

— Усі тепер тут живуть. Відмовився один Сергій Магнітський. Йому тоді було тридцять шість років, тобто він представник іншого покоління. Він сказав: «Зараз не тридцять сьомий рік. Я нічого поганого не зробив, я знаю закон, ніяких підстав для мого арешту не існує». І ще він сказав приголомшливу річ: «Ця історія вже не про Hermitage, це історія про Росію. Ці люди пограбували мою країну, і я із цим миритися не можу». Ми кілька разів намагалися його умовити виїхати. У жовтні 2008 року Сергій надав покази, пов’язані з діяльністю Кузнєцова. 24 листопада троє прямих підлеглих Кузнєцова прийшли до нього додому о восьмій ранку і на очах у його дружини й двох маленьких дітей перевернули квартиру догори дном, а Сергія повели на Петрівку, 38, де його взяли під варту. Потім на нього почали тиснути, щоб він відмовився від своїх показів і підписав визнання в тому, що сам викрав двісті тридцять мільйонів.

— Звідки вам це відомо? Ви були на зв’язку?

— Зв’язку ніякого не було, але нам відомо про все, що сталося із Сергієм, у дрібних подробицях, бо весь час, поки він був в ув’язненні, Сергій писав скарги — у зв’язку з кожним порушенням закону. За 358 днів він написав 450 скарг. У нас вони всі є. Це сучасний «Архіпелаг ГУЛАГ». Ми знаємо, хто що робив кожного дня. Як його помістили в камеру, де було вісім в’язнів і чотири ліжка. Як його помістили в камеру без опалення й без шибки, у Москві, у грудні. Як його помістили в камеру без унітаза, а просто з «очком» у підлозі, з якого відходи виходили наверх і заливали підлогу. Як йому відмовили в чистій питній воді. Як йому цілодобово не давали їжі. Як він схуд на двадцять кілограмів, у нього з’явилися сильні болі в животі і йому поставили діагноз «панкреатит і камені в жовчному міхурі». Як йому пообіцяли операцію в Матроській Тиші, а за тиждень до операції знову запропонували підписати лжевизнання. Він відмовився, і його перевезли до Бутирки. Як у Бутирці він зробив двадцять звернень за медичною допомогою й не отримав її. 16 листопада він був уже в критичному стані, і його нарешті перевезли назад до Матроської Тішини, в лікарню, але там замість лікування на нього надягли гамівну сорочку, прикували до ліжка, помістили в одиночну камеру й залишили там на одну годину тринадцять хвилин, доки він не помер у свої тридцять сім років.

— Звідки ви знаєте про гамівну сорочку?

— Московська громадська спостережна комісія, від якої ніхто ніколи нічого не чекав, провела розслідування обставин його смерті й опублікувала приголомшливий звіт. При тому, що всі, з ким вони розмовляли, плуталися у свідченнях, вони зуміли скласти дуже докладну хронологію й намалювати зовсім моторошну картину. Отже. Про смерть Сергія Магнітського я довідався вранці 17 листопада. Одна річ — втратити людину, інша — втратити молоду людину, це набагато важче. Але втратити молоду людину, яку катували рік лише заради того, щоб прикрити чужі злочини, — я не можу передати, як це. І я можу сказати за себе й за всіх тих, хто знав Сергія й намагався йому допомогти, врятувати його: його вбивці нажили собі ворогів навіки. Ніхто з нас не залишить цієї справи, доки вбивць Сергія не покарано, доки ми не доможемося справедливості.

— Як ви плануєте її домогтися?

— Смерть Сергія — це дуже важливий сигнал для всіх. Він не був правозахисником, він не займався політикою, він не мав жодного стосунку до Чечні. Він був податковим юристом, який просто працював не на того клієнта і просто повівся як відповідальний громадянин, коли виявив жахливий злочин, скоєний проти його країни. І внаслідок цього досить забезпечена людина опиняється в моторошному підземеллі, де її катують до смерті. І це може статися з кожним, це зрозуміло навіть цілком товстошкірому, найбільш цинічному спостерігачеві. І перед президентом Росії постало важливе питання: хто він тепер — «смотрящий» за «бєспрєдєлом» чи гарант порядку, який усе ж таки спробує щось зробити й ризикне переслідувати тих, хто стоїть на чолі злочинної піраміди у країні?

— А вони хто такі?

— Ті, хто викрав двісті тридцять мільйонів доларів і ще багато чого.

— Але хто вони?

— Міністри в уряді.

— Ви знаєте їх поіменно?

— Так. Але називати їх привселюдно я поки не готовий, ми все ще збираємо докази. Отже, Медведєв оголосив про розслідування. Відповідно до дослідження Центру Левади, двадцять дев’ять відсотків росіян чули про справу Магнітського. Це тепер велике ім’я і знакова справа. І за тиждень після того, як президент оголошує про початок розслідування, Міністерство внутрішніх справ організовує прес-конференцію — велика рідкість — і заявляє, що їм дуже шкода, що таке сталося, людина померла в ув’язненні, але вони не знали, що він хворий. І це за наявності двадцяти офіційних прохань про медичну допомогу. На деяких із них було отримано офіційні ж відмови. Далі вони оголосили його винним, хоч ніякого суду не було. Типу: шкода, що цей злочинець помер, але буває. Так, треба ще сказати, що сім’я Магнітського просила про незалежну патологоанатомічну експертизу, прокуратура відмовила, заявивши, що в морзі зламалися холодильники й тіло довелося терміново поховати. Але через приблизно два місяці після його смерті стали відомі перші подробиці висновку патологоанатома, в якому йшлося, що Сергій помер від «зупинки серця». А це цілком суперечить тому, що сказав лікар через три години після смерті: він сказав, що Сергій помер від перитоніту. Тоді ми зрозуміли, що все йде до того, що в результаті розслідування скажуть, що, на жаль, хлопець помер від зупинки серця — дуже прикро, але таке буває. Стало ясно, що справедливості треба домагатися за межами Росії. Я став їздити по різних країнах, зустрічатися з політиками й офіційними особами. Зокрема, мені вдалося привернути увагу американського сенатора від штату Меріленд Бенджаміна Кардена — йому я розповідав про Сергія ще до його смерті. А після його смерті ми з сенатором сіли й придумали план дій, щоб домогтися справедливості. Що ми знаємо про винних — що вони викрали гроші. А гроші ніхто не любить зберігати в Росії, навіть злочинці. Тому наша перша ідея: заборонити їм отримувати візу в Америку. Ми надали документи на різних чиновників: на людину, яка відмовляла Сергію в медичній допомозі, на суддів, які за п’ять хвилин винесли рішення за підробленими документами, на Кузнєцова з його ордерами. Список складався із шістдесяти чоловік, але ми до нього постійно додаємо нових людей по мірі отримання доказів. Ми віддали список держсекретареві, але відповіді не було. Потім я давав покази в Конгресі, у підкомітеті з прав людини. І тоді голова цього комітету, Джим Макговерн із Массачусетса сказав: не будемо чекати держдепартамент, а запропонуємо законопроект. Так і називається: «Справедливість для Сергія Магнітського», і в ньому прописано не лише заборону на візи, а й арешт будь-яких рахунків цих людей в американських банках. Далі приєдналися європейці, Європейський парламент ухвалив резолюцію, що закликає країни Євросоюзу запровадити такі самі санкції. І російський парламент, якого ніколи не турбувало розкрадання 230 мільйонів доларів, ніколи не турбувала смерть Сергія Магнітського внаслідок катувань, стривожився, коли запахло візовою забороною та арештом рахунків чиновників. Скликали екстрену сесію й вирішили накласти санкції на європейських парламентаріїв, які проголосували за візову заборону. І вирішили відрядити делегацію до Страсбурга, аби спробувати зупинити законопроект. Із цього нічого не вийшло. Європейці проголосували «за», і я думаю, що цього року США, Канада та європейські країни остаточно заборонять в’їзд убивцям Магнітського й арештують їхні рахунки.

— Наскільки високо заходить ваш список?

— До заступника генерального прокурора, заступника міністра внутрішніх справ та Віктора Вороніна.

— Це досить високо?

— Наша кампанія успішна саме тому, що ми надаємо конкретні докази на конкретних людей. Я не впевнений, що ми доможемося справедливості щодо всіх винних, але переконаний, що ми доможемося справедливості стосовно всіх, проти кого маємо докази.

— Яка загальна картина у вас тепер склалася, як ви взагалі все це собі пояснюєте?

— Я зрозумів ось що. У Росії немає держави. Це територія, окупована жменькою злочинців. У Росії живуть 141 мільйон нормальних, роботящих, щедрих, розумних, порядних людей. І мільйон злочинців, які все руйнують. А держави ніякої немає.

— Навряд чи така ситуація відповідає інтересам Путіна чи Медведєва.

— Тут можливі лише дві відповіді: або вони в пайці, або не можуть нічого вдіяти.

— А ви як думаєте?

— Не знаю. В обох випадках Росія проклята.

— Скільки часу ви зараз витрачаєте на політичну по суті діяльність? Ви ж ще й управляєте бізнесом.

— Я успішний бізнесмен та вмію поєднувати різні справи. Іноді весь тиждень на це йде, іноді цілий тиждень минає без цього. Але домогтися справедливості — це найголовніша мета, яку я ставив собі в житті.

— Коли ви задовольнитеся?

— Коли ті, хто вбив Сергія Магнітського, сидітимуть у в’язниці. Доти ми не зупинимося.

— Є надія, що ви цього дочекаєтеся?

— Дивіться, Росію ніхто не контролює. Ані погані, ані хороші. Тож і поганим там дуже страшно. Все може статися.

— Ви робите серію роликів під назвою «Каста недоторканних», у яких розповідаєте про те, як живуть ті, кого ви вважаєте причетними до смерті Магнітського. Як ви збираєте інформацію?

— Першим вийшов фільм про Артема Кузнєцова. Цей фільм ми розмістили на сайті russian-untouchables.com. Там же була створена свого роду бібліотека документів для тих, хто цікавиться нашою історією. У ній є такі розділи: «Стань громадським слідчим» і «Поділися інформацією про цих людей». І люди стали не лише надсилати інформацію, а й телефонувати нам, причому в середньому по одному — по двоє на тиждень, і кажуть: «Я знаю цю людину» або «У мене є інформація про цей банк». Так ми поступово отримуємо величезний масив інформації.

— Як ви її перевіряєте?

— Багато, що нам надсилають, не відповідає дійсності, щось перебільшене або зовсім не має стосунку до справи. Та коли є що перевіряти, робота значно спрощується.

— Скільки людей у вас тут цим займаються?

— Якщо скласти все разом, то в кампанії задіяно десь сто осіб: юристи, лобісти, відповідальні за зв’язки з громадськістю. Люди працюють безкоштовно.

— Як ви тепер ставитеся до того, що стільки років підтримували Путіна?

— Мене нудить від цього. Очевидно, я абсолютно не мав рації. Я надто багато значення надавав тим його діям, які йшли нам на користь, дивився на них крізь призму власного інтересу. Тепер я побував по інший бік барикад і шкодую за тим, що сказав хоч одне слово підтримки.

— Ви робите щось, аби переконати людей не інвестувати тепер у Росію?

— Звісно. У Давосі виступав Шувалов, розповідав про інновації, модернізацію та про чудовий стабільний інвестиційний клімат, йому ставили підлесливі питання різні голови західних компаній, а наприкінці встав я і перед телекамерами й аудиторією зі ста п’ятдесяти осіб розповів історію Сергія Магнітського. Після виступу багато хто підійшов до мене і сказав: «Господи, не можна інвестувати в таку країну».

— Як ви думаєте, в Росії все ще можна заробити?

— Можна, якщо ти готовий ризикувати втратою не лише грошей, а й життя. Для більшості бізнесменів це неприйнятні ризики.

— Але якщо самому при цьому залишатися за межами країни...

— Ну, дивіться, я оголошений у розшук. Добре, що я британський громадянин і живу за межами Росії вже п’ять років. Але вбивці Магнітського обвинувачують мене в тому ж злочині, за обвинуваченням у якому катували його. З тими, хто зв’язується з Росією, може статися що завгодно, хоч би де вони були.

— Те, що ви оголошені в розшук, вас турбує?

— Ні, жоден суд у світі не ухвалить рішення щодо видачі мене Росії за таких обставин. Але ж ми зібрали величезну кількість доказів. А яка доля людей, які з тієї чи іншої причини не можуть цього зробити? Адже їх теж можна оголосити в розшук.

— Вам буває страшно?

— Мені часто погрожують. По SMS, електронною, голосовою поштою.

— Ви сказали, що зустрічалися з Медведєвим 2005 року і раніше. Яке він справив на вас враження?

— У нього був гарний годинник. Щось дуже дороге швейцарське, золоте. Я ще тоді подумав: цікавий годинник для державного службовця.

— Ну, а крім годинника?

— Гарний костюм. Гарні манери.

— Коли він став президентом, ви покладали на нього надії?

— Мені подобалися слова. Те, що він говорив про правовий нігілізм. Якби я жив на Марсі й почув ці слова з Росії, то подумав би: «Симпатична країна».

— Чи ви колись повернетеся до Росії?

— Знаєте, Нельсон Мандела вважався злочинцем і терористом, а потім став президентом країни. Мене вважають чи не найбільш небажаним іноземцем у Росії, але, думаю, колись я стану одним із найбільш бажаних.


неділю, 13 вересня 2020 р.

Родина Лукашевичів

Спогади Ірини (Орисі) Лукашевич Лащевської. Її старших братів було обвинувачено у вбивстві Ярослава Галана і страчено. Батька засуджено до 25 років ув'язнення, родину вивезено в Хабаровський край.

За публікацією в Альманаху УНС на 1996 рік.


Орися ЛАЩЕВСЬКА 

ПРОБАЧ, МАТУСЕНЬКО, ПРОБАЧ... 

Лукашевичі, які вижили. В центрі сидить о. Денис Лукашевич. Фото з публікації на сайті https://vikna.if.ua/
Лукашевичі, які вижили. В центрі сидить о. Денис Лукашевич. Фото з публікації на сайті https://vikna.if.ua/


Був 1949 рік. Наша сім'я проживала в селі Сороки-Львівські Пустомитівського району Львівської области. Батько о. Денис Лукашевич в цьому селі був парохом, і наша родина жила біля церкви в парохіяльному будинку. Нас було восьмеро дітей. Старші брати вчились у Львові. Олександер (1928 року народження) навчався у медичному інституті, Мирон (1929 р.н.) — у сільськогосподарському інституті в Дублянах під Львовом, Ілярій (1931 р.н.) — в лісотехнічному інституті. Брати були дуже працьовиті, здібні і вчилися на відмінно. Сестра Дарця (1932 року народження) вчилася в педагогічному "училищі" у Львові, а Віра (1934 р.н.) і Ліда (1938 р.н.) у сільській школі. Мій брат Зенко ще був малий, мав шість років. Я, Орися, була наймолодшою в сім'ї і в той час мені сповнилося чотири роки. 

Всі діти жили згідно. Старші завжди допомагали молодшим і ними опікувалися. Брати і сестри крім того що вчилися, завжди у всьому допомагали батькам на городі, в саду і в хаті. Наша Мама, Софія з Григорцевих, була дуже добра, працьовита жінка. З ранього ранку до пізнього вечора Мама працювала. Була все лагідна, зрівноважена і ні на що ніколи не нарікала. Мама була ніжна і добра, на нас дітей ніколи не кричала, не била. Татко, який виріс у багатодітній сім'ї, був дуже відданий праці і акуратний у всьому. Він у вільний від церковних обов'язків час садив і доглядав сад, заложив пасіку. Тато любив грати на скрипці. Часто вечорами вся родина збиралася, і ми із задоволенням слухали музику. Тато був добрим, проте строгим і вимогливим до дітей. В хаті панувала атмосфера спокою, доброти і любови. Нам, дітям, Тато наказував щодня робити добро. Він цікавився народною медициною і знаходив час допомагати іншим людям. В нас удома завжди було багато людей: приїжджали брати і сестри на вакації, їх товариші, родина Мами, родина Батька, а також і чужі люди. Усіх гостинно приймали і чим могли допомагали. 

Мені вдома було дуже добре. Старші діти мене дуже любили і радо забавляли. Я дуже любила бавитись у саду, збирати квіти, часто ласувала медом із вощиною.

Ось так і жили в праці, мирі і добрі.

Аж прийшла осінь 1949 року. Страшна, жахлива вістка потрясла нашу родину. Прибігла пішки зі Львова Дарця і сказала, що всіх трьох братів заарештовано. Чорна хмара оповила нашу хату. 

Я пам'ятаю себе з того страшного вечора, коли до нас прийшли чужі люди у військовій формі і робили обшук в хаті. Всі плакали, а найбільше плакала наша Мама. Коли Татка забрали з хати, я сильно заплакала і запитала, коли прийде Татко? Він відповів мені, що прийде завтра. Ох, як довго те завтра тягнулося, — цілих 25 років... 

На третю ніч мене розбудив сильний стукіт у вікно й у двері. Перед вікном стояла машина "чорний ворон". Ввійшли якісь військові, четверо чи п'ятеро їх було. Сказали Мамі металевим голосом: "Собірайся, поєдєм в Сибірь". Ці люди чогось нишпорили по кімнатах. Ще пам'ятаю, як на мене одягали суконки моїх старших сестер. Це була жахлива ніч, що залишилася в моїй пам'яті на все життя! 

Був кінець жовтня 1949 року. Нас шестеро разом із Мамою повезли у Львів на пересильний пункт у Полтевно (Пересильна тюрма №10 по тодішній вул. Полтвяній, тепер пр. Чорновола, в частині території зараз діє музей «Територія терору», іншу частину займає приватний медичний заклад — @triphilon). Ми жили в камері, де стояли триярусні ліжка. Спали на третьому ярусі. Жінок, хлопчиків і дівчаток було багато і дуже було тісно. А перед дверима стояла "параша". Як виникала потреба, то я встилалася, плакала, і Мама мусіла мене заслоняти. Один раз в день нас виводили на тюремне подвір'я як арештантів. Годували нас погано. Кожен день була груба перлова каша — пинцак. Пам'ятаю, що я дуже плакала, коли ненароком хтось пролив мені кашу на руку. Стався сильний опік, дуже мене боліло, я плакала, і сестри по черзі носили мене по камері. Пам'ятаю Маму свою, вона була дуже засмучена і часто плакала.  

Ми були чотири місяці в цих жахливих умовах на пересильному пункті у Львові. Потім нас повезли на Далекий Схід. Подали товарні вагони, і ми, люди, їхали в цих брудних чорних телячих вагонах. Вагони були без вікон. Спали ми на полицях, здається, що було їх три поверхи. Я ранками віддирала своє примерзле волосся і ковдру від дерев'яної стіни вагону. Я була сильно перелякана і ні на крок не відступала від Мами. 

Ми їхали вже більше місяця. По дорозі відчіпляли деякі вагони. Я чула, як люди вимовляли слово "тиф". Привезли нас у Хабаровський Край, місто Бикін. Поселили на краю міста в довгих бараках. Там жили колись засуджені. Наша родина, Мама і нас п'ятеро дітей, жили в маленькій кімнаті, що колись служила "сушилкою". 

Старших сестер, Дарцю і Вірцю, що мали відповідно 18 і 16 років, примусили тяжко працювати. Вони спочатку працювали в тайзі на лісозаготівлі, а пізніше — в кар'єрі. Сестра Віра в 1953 році в листі до Татка пише: "Нині я вдома, бо звихнула руку. Ми з дівчатами вночі їхали вантажити вагон, машина мало не перевернулася, і я звихнула руку". Пам'ятаю, що в сестер довго були криваві мозолі на долонях. Вони гріли їх над вогнем, щоб не тріскали. 

Старша сестра Дарця розповідала, як вони із дівчатами були в тайзі і пішли рвати дикий виноград. Раптом бачать, що з другого боку величезна лапа бурого ведмедя зриває гроно. Бідні дівчата так швидко втікали, що розгубили весь виноград. 

Коли прийшла сувора зима, то нам було дуже тяжко. Кімната не була придатна для зими. Не було чим палити. Морози сягали 50 градусів. Мама з дванадцятилітньою Лідою ходила за два кілометри по тріски на "пилораму". Сестра Ліда відтоді має горб, трохи скривлений хребет. Це все від дров, що носила малою під гору до хати, де ми проживали.

Мамі давали сусідки росіянки якісь старі речі. Пам'ятаю, що я ходила в старих валянках, але завжди змерзала в них, бо вони були латані-перелатані. Маю дотепер знак — відморожені два мізинцеві пальці. Я мала сильний психологічний стрес і всього боялася. Боялася темноти. Ввечорі виходила на вулицю зі свічкою. В хаті сама боялася залишатися, хоч і було електричне світло. Мені бачилися якісь привиди, вчувалися чужі голоси. Уві сні я часто кричала. Тим більше боялася, коли у будинку, де жили росіяни, влаштовувалися веселі вечори, — так звані п'янки. Спочатку танцювали на подвір'ї, а закінчувалися такі веселощі переважно бійкою. Жінки сварилися між собою, тягали одна одну за волосся, чоловіки падали додолу п'яні. 

Я гралася з дітьми на подвір'ї. Вражав мене їхній низький культурний рівень: грубість, штовханина, відсутність поваги до старших, грубі слова, пересипані матом. 

Однак Мама наша прищеплювала нам любов до прекрасного, доброго і милосердя. Часто вечорами ми всі збиралися і читали вголос художні книги. Пізніше ділилися враженнями, жаліли знедолених. Часом дитячу літературу на українській мові присилала Мамина сестра, тета Донця. Ми, діти, дуже тішилися тими посилками. Матеріяльно нам жилося дуже тяжко. Ми брали в сусідки один літр молока щодня на шість осіб. Пам'ятаю, що один раз я несла молоко і чомусь впала, розлила все молоко. Як я плакала, що всі через мене будуть пити небілений чай. Часто я говорила Мамі: "А чому сестри старші беруть на роботу хліб з маргариною, а ми з братом пісний їмо?" Мама на те відповідала, що сестри дуже тяжко працюють у кар'єрі-каменоломні. Цукерки ми їли тоді, коли хтось до нас приходив у гості. Переважно це були молоді люди, що приходили до сестер. Наші знайомі, вивезені, мали козу і дали нам маленьке козенятко. Ми дуже тішилися ним. Брат Зенко і я виводили його на подвір'я. Воно там бігало. Але козенятко ще не вміло пастися, а ми не мали чим його годувати, і воно здохло. Ми гірко плакали із братом за ним. 

Мама багато працювала, прала вдома халати і рушники із магазину. Я часто відносила вже попрасовані речі. Мама також прибирала в конторі ДЕУ (дорожно-експлуатаційний участок). Потім прийшов препоганий начальник Гончаров. Він дуже погано відносився до нас, спецпоселенців. І він Маму розрахував, тобто звільнив. Мама змушена була шукати іншої роботи. Згодом вона пішла працювати сторожем на великий дорожний міст. Чергувала, в холоді, вночі, сиділа під мостом, бо не було навіть звичайної будки. Я ранком плакала, що нема кому мені заплести коси, бо Мама все ще була на роботі. Мама розповідала, що один чоловік спеціяльно вкрав колесо, а вона не бачила. І через це Маму звільнили з цієї роботи. Вона довго плакала і журилася. Пізніше, в 1953 році, до Татка в тюрму, що знаходилася в Інті, Мама писала: "Хотілося б багато написати, та, як подумаю, що може знову Ти цього листа не дістанеш, то жаль стисне серце, що ми в такому положенні. Треба закусити уста, сховати свої почуття далеко в серці і жити серед тих обставин, серед яких ми знаходимося". 

Пам'ятаю, як ми з Мамою ходили на заробітки до однієї жінки Полі. Вона жила від нас на віддалі двох кілометрів. Мала свою хату, город, сад. Я любила туди ходити, тому що там можна було поласувати чорними порічками, попити молока, вдосталь наїстися. Мама полола город, робила цілий день все, що треба було. Одного разу я почула, як Маму запитала ця господиня: "Чи будете їсти, чи давати з собою". Мама відповіла, що візьме дітям їсти, і пішла голодна. В листі до Татка в Інту Мама пише: "Не гризися нами, ми вже звикли, що то так нам мається, і часто не маємо грошей, але все якось Боже Привидіння керує і ми не голодні". А сестра Віра з Дарцею працювали тажко і майже нічого не заробляли. Сестра писала до Татка в 1954 році: "Ми працюємо з Вірою на одній роботі, копаємо рови попри дорогу".

До сестри Віри приходив хлопець Микола з Волині, що служив в армії в Бикіні. З ним часом приходив його товариш Йосип. В 1985 році в Коломиї я його зустріла і запитала про те, як нам жилося в Бикіні. Він відповідав, що і сам не знає, як нам вдалося вижити. Я аж тепер розумію, яку тяжку ношу мала Найдорожча Мама. Я ніколи не пам'ятаю її веселою, а завжди з глибоким сумом в очах. 

По двох роках перебування на спецпоселені ми дістали першого листа від Татка. А нам адресу Татка дістала тета Лізя зі Львова. Ця адреса, написана Татковою рукою, вирізана з конверти і вкладена в лист. Ми всі дуже зраділи. Мама не могла натішитися і довго плакала. 

В 1953 році сестра Віра збирається виходити заміж за Миколу. Мама шле Таткові в табір телеграму: "г. Инта Коми АССР п/я 388711 Лукашевичу Денису Модестовичу Третього октября Вера вьіходит замуж, прошу благословить — София — ".

Коли одержали від Татка благословення, тоді Мама дозволила Вірі і Миколі взяти шлюб. Шлюб давав греко-католицький священик. Це був отець Ревть, що працював в ДЕУ бухгалтером. Він багато допомагав нам, підтримував на дусі. Мама кожний день ходила до нього на Службу Божу і мене часто брала з собою. Мама зробила молодим весільний вечір. Шваґер Микола допомагав нам як міг. Вставив шибу у вікні, яка була латана із 50 кусочків. Ділився він з нами і харчовими продуктами, що діставав із військової частини. 

Після смерти Сталіна виходять укази ЦК про звільнення малолітніх дітей зі спецпоселення. Отже, ми, малі, і сестра Віра одержуємо звільнення. Микола їде у відпустку до батьків і бере Ліду, щоб відвезти до Бабці. Ліда залишається в Коломиї. З тяжкою бідою Бабці вдається приписати Ліду в себе. Пішла Ліда у восьму клясу в російську школу. Невдовзі викликає Ліду до себе в кабінет директор школи і говорить їй: "Ви — бандєровка, как ви здєсь оказалісь? Может бить ви удралі со спецпосєлєнія?" Бабця мусіла йти і пояснювати все, щоб Ліду не виключили зі школи. 

В 1954 році сестра Віра виїжджає з Бикіна на Волинь до Миколиних батьків, бо шваґер мусить ще дослужувати згідно з договором. Мама переживає за щасливу дорогу. Тато не міг часто писати до нас. На листи був ліміт і цензура багато затушовувала із написаного. Проте в Таткових листах було дуже багато мудрих порад по підтриманню здоров'я і вихованню дітей, а Мамі поради для ведення господарства. Татко навіть надсилав гроші зі свого бідного заробітку. 4 листопада Мама пише в табір до Тата: "Вчора одержали ми гроші від Тебе. Щиро дякуємо за них. Коли б Ти знав, як вчасно вони прийшли. Не було вже на хліб, а тут переказ від Тебе. Я лише підняла очі до неба та подумала, що великі Діла Твої, Господи. Ти, Господи, все знаєш, коли нам не достає. — Може Ти, посилаючи ці гроші, сам відмовляєш собі. Це мені було б дуже прикро". 

Мама часто на самоті плакала. Я найбільше була біля неї і все бачила. Від трьох братів моїх вістей не було ніяких. Мама дістає серцеві атаки. Я знову дуже налякалася. Зажурена Мамця писала до Тата в Інту майже в кожнім листі про братів наших: "Найгірше, що не можу ніяк добитися вістки від них. Не знаю, чи живуть, гризе мене то дуже. Як роздумаю над нашими дітьми, аж голова болить, аж страшно, що так марнуються". Писали ми часто прохання про невинність і помилування Тата і братів. Я часто писала ці прохання своєю дитячою рукою. Але з Москви завжди приходила одна відповідь: "Ваша просьба не удовлєтворєна". — Мама засумнівалася, чи вони хоч читають ці прохання. Нарешті прийшло повідомлення зі Львова, щоб Мама приїхала в Хабаровськ. Боячись за Мамине здоров'я, в Хабаровськ поїхала сестра Дарця. В НКВД-КҐБ сестрі сказали правду, що братів розстріляли по статті 58-ій у березні 1951 року. Мамі Дарця сказала, що братів заслали в далекі табори без права переписќи. І така тоді була кара. То Мама і повірила. Бідна, вона довго плакала. В листі до Тата в табір в Інту Мама пише: "Одні ліки маю на мою зболілу душу, це тоді, як заплачу, зараз заспокоюся і стає легше. Прошу лишень Господа, щоб допоміг нам ще всім зійтися, поговорити, а тоді вже можна вмерти".

Посмертна згадка, опублікована в газеті «Свобода» за 1956 рік, №244, у США. Публікацію подав о. Йосиф Лукашевич, брат о. Дениса (Діонізія) Лукашевича


Пам'ятаю, як приходили до Мами сусідки, такі ж вивезені, як і ми. Вони згадували про рідну Україну, розповідали про свої розбиті родини, залишені домівки, господарства, про ті поневіряння і приниження, що кожен зазнав. Жінки весь час плакали. В 1954 році Мама пише до Тата в Інту: "Жаль стисне серце, як подумаю, що де то мої бідні хлопці десь далеко у світі на тяжкій роботі, і навіть нема де голови прихилити. Не можу Тобі то описати, що жаль мені, як то згадаю. Пощо? Защо? Усе треба нести дальше і дальше той біль. Чи донесу його? Чи впаду під його тягарем? А може тут доведеться навіки залишитися і не побачити вас, мої кохані. Але я чекаю, може Господь милосердний зглянеться і поверне мені вас усіх". 

У нас була дуже гарна сусідка українка. її звали Настя Маслюк. Вона приїхала із двома синами разом із нами. Ми часто приходили до них у гості. Вони нас частували. Ми з братом там їли хліб з маслом, якого ми давно не бачили. У цієї сусідки ми всі разом співали українські пісні, разом святкували наші свята. За якийсь час пані Настя захворіла. її поклали в лікарню і раптом вона померла. Всі говорили, що медсестра "переплутала уколи" або дала завелику дозу. То був несподіваний і важкий удар для її синів. Молодшому було одинадцять років. Мама наша те дуже глибоко прийняла до серця і важко пережила цей похорон. 

Мама сама нам шила і одяг. Мені завжди перешивала з речей старших дітей. Я цим була незадоволена. Щоб якось прогодуватися, шила Мама і чужим людям. Було в ті роки 1951-1954 важко дістати і муку. Мама займала чергу за мукою під магазином з вечора. Ми бігали, тримали чергу, а вночі Мама сама пильнувала. І коли одного разу вдень продавали муку, то одна росіянка грубо сказала Мама: "Ти нє стояла в очєрєді. Я тєбя не відєла, бандєровка". Я все це чула. Мама гірко плакала за несправедливе оскарження. Мені було гірко і жаль Мами. В 1953 році перед Великодніми Святами Мама пише в табір до Татка: "Як подумаю про Вас всіх, то мені здається, що нам найліпше, бо маємо маленькі святочні лакімки: пасочки, яєчко і маленька шиночка та ковбаска, які прислали нам Мамця, Стефа та Донця". Пам'ятаю, що цукерки, не чоколядні, а прості подушечки, ми 0ли тоді, коли хтось до нас приходив у гості. 

В 1952 році я пішла у першу клясу і в 1953 році написала Таткові в табір перший свій лист. Він зберігається в мене і досі. Сестра Дарця пише до Тата за мене: "Орися вчиться добре, багато знає російських і українських віршиків і гарно деклямує". Брат Зенко теж добре вчився. І любив ловити рибу. Сестра Дарця пише до Тата: "А Зеньо любить ловити рибу. Два дні плакав, щоб Мама дала грошей на блесну блискучу". 

Щоб вижити, Мама мусіла багато і важко працювати. В 1953 році Мама пише в листі до Тата: "Поле ми маємо досить далеко. Одно 15 сотих за чотири кілометри від хати, друге — 15 сотих за 11 кілометрів. Тому ми все з Лідусею посапали і підгорнули". Мама вже не писала Татові, що треба було самим ті городи зробити з лісу, повикорчовувати пні і тому подібне. Пам'ятаю, що ми мали ще город близько біля хати. Там Мама садила всяку ярину. І ось одного разу влітку почалася сильна злива. Дощ лив, як із відра, цілих два дні. І ми, діти, бігали після дощу по калюжах і бачили, як пливли наші городи із землею в долину. Ми жили на горбочку, а на схилах горба не було вже наших плодів. Мама знову була зажурена, і Тато в листі, як міг, розраджував Маму... 

В 1956 році Тато пише дуже оптимістичний лист, що може ми зможемо приїхати до Татка в Інту, і Мама візьме арештанта на поруки. І от Татко почав готуватися і просити начальство, щоб сім'я змогла приїхати в Інту і взяти його на поруки. В цьому ж році Тато пише до Мами в Бикін: "Як приїде начальник Вісаріонов, то підеш до нього із заявою, де будеш просити, щоб мене вивели за зону на поселення, щоб я міг з вами жити, а рахувався за табором". І Мама почала готуватися в дорогу. Найгірше, що не було грошей на поїзд. Мама продавала все, що нам не потрібно було в дорогу. Тато писав, що продав свої чоботи за 110 крб. і 100 вислав нам.

І ось у кінці червня ми четверо: я, Дарця, Зенко і Мама, їдемо з Хабаровського краю в Европу. їдемо вже пасажирським потягом. Взяли із собою гербарій тих дивних квітів і рослин Далекого Сходу. Тут були "Зозулині черевички", "Жовта саранќа", конвалія дика і півонія, що зовсім без запаху. їхали ми 10 діб. Хотілося нам з братом вже побігати по траві. 

Нарешті ми приїхали в Інту, Комі АССР. Приїхали ми вночі о 3-ій годині, а надворі білий день. Я дивувалася, як це люди не переплутають день із ніччю. Я дуже зраділа, що не буде ночей, тому що боялася темноти. Зустріла нас на двірці-вокзалі українська родина Кривоносів, майбутні наші свати. Не забудемо смак того першого борщу, що ми їли з дороги, що його приготувала пані Кривоносова. 

Незабутнє враження залишив у мене той день, коли ми всі з хвилюванням підходили до колючих дротів табору, до прохідної, де перебував наш Татко. Батька я знала лишень по знімках. І от він вийшов до нас у чорному бавовняному робочому костюмі. Ми всі довго плакали, бож не бачились сім років. Пізніше, в 1963 році, Тато писав до Дарці: "Коли я перший раз побачив у 1956 році Маму, мені стиснулося серце, бо це вже була змучена життям жінка. І я відчув, що велике горе зламало життєву енергію нашої Мамці, що нашої радости і щастя вже не вернути"... 

Проте треба було якось влаштуватися. Нам дали кімнату сушилку, вісім квадратових метрів, у довгому бараці. Я боялася йти до тієї кімнати, бо треба було пройти довгий коридор, де не було світла. Тата скоро випустили за зону і ми всі жили разом. Нам було тісно, але добре. Ірка Кулик відпустила нам свою кімнату біля 20 квадратних метрів. Нам було там добре. 

Тато взявся нас всіх лікувати і оздоровлювати. Незабаром нам дали квартиру в дерев'яному фінському будинку. Ми вже вже мали кухню і кімнату. Тато пішов працювати сторожем на 15-ту шахту. Ліда наша жила в Коломиї в Бабці. Допомагала їй одягом і продуктами тета Донця і тета Стефа. Тато пише в листі до вуйка Мундзя: "Я після катастрофи всю надію звернув на Провидіння, а воно впливало на добрих людей, і в першу чергу на Ваші благородні душі. Це воно через добрих людей заопікувалося моїми найближчими, чого ніколи забути не можу". Татко мав і мене на увазі, бо я пізніше мешкала у Маминої родини і мені багато допомагали. Ми написали Ліді листа з Інти, і вона зразу приїхала, щоб бути усім разом. Ліда влаштувалася санітаркою в лікарні. Як ми тішилися, що всі разом святкуємо Різдво. На жаль, воно було і останнє. Приходили до нас дівчата, хлопці і ми всі колядували, згадували Україну. Дуже були культурні і чемні хлопці. Горілки не пили. Я любила слухати повстанських пісень. По довгих роках суму нам так було всім радісно. Я вперше бачила Маму веселою. Нам так було добре разом, що Дарця сказала, що вона аж боїться, щоб чогось лихого не сталося. От і сталося.

Вже п'ять місяців Татко був з нами. Досить було того, що Татко в сусідстві охрестив дитину, і тому приїхав "чорний ворон", і Татка забрали. Ми з Мамою знову шукаємо комендатуру, знову розпитуємо, куди відіслали Татка. Знову колючі дроти, загальне побачення одну годину, знову табір суворого режиму. Мама почала хворіти на серце. Дістала вдома важкий приступ, і я дуже перелякалася. Ми були з братом дуже худі. Мама давала нам риб'ячий жир. Десь зрідка появлялося масло і ковбаса. Мені йшов 12-ий рік. Ми з братом покашлювали і не знали, що хворіли на туберкульозу. Зенко завжди мав катар носа і горла.

В Інті було 16 шахт. У шахтах працювало багато українців, що звільнилися з таборів. Обвали в шахтах були мало не кожен день. Сестра Ліда розповідала, яких покалічених шахтарів щодня привозили в лікарню. Ампутували і ноги, і руки. Багато шахтарів залишилося каліками. І майже кожен день вмирали молоді шахтарі українці. Мама ходила на ці похорони і після них діставала серцеві атаки. Ходили ми з Мамою до лікаря в поліклініку. Лікарі признали у Мами ваду серця і призначили лікування. Воду ми носили за півкілометра. Взимку ми з братом возили воду у виварці на санках. А літом воду носили дорослі.

Мама ніколи ні мене, ні брата не била. Не пам'ятаю навіть, щоб вона на нас кричала. Була на рідкість дуже добра, побожна і терпляча. Та журба підривала її здоров'я з кожним днем. І от на початку серпня 1956 року сталася така подія. Тато дізнався, що його переводять у табір міста Воркути. Він просить дозволу попрощатися з родиною і приходить із конвоєм додому. Саме в той час я була вдома. А Мама пішла до міста. Тато так сумно сказав мені, щоб переказати Мамі, що його переводять у Воркуту. Чекати він більше не міг. Як я потім розповіла Мамі, що приходив Тато попрощатися, то Мама плакала і дуже розхвилювалася. З того часу здоров'я нашої Мами погіршилося. Чи могло це зболіле серце перенести такий удар? Мама поривається поїхати до Тата на побачення у Воркуту. Сестри не пускають її через стан здоров'я. Мама не втрачала надії, що Тата знову випустять за зону.

Тато, як міг, морально підтримував Маму. 16 січня 1957 року Тато пише із Воркути до Мами: "Журюся найбільше Тобою, Сонечко, пам'ятай, що тепер (думаю, короткий час) Ти дітям заступаєш і мене. І мусиш ќріпко держатися. Знаєш, що я нічого злого не робив. А як совість чиста, то ми повинні розуміти, що треба різне в житті пережити. І треба вміти терпіти без сліз. Вважай, що очі всієї родини звернені на Тебе. І всі просимо Тебе і Господа Бога, щоб Ти ще довгий час з Божою поміччю була спокійна і терпелива".

Та Мама не була спокійна. Вона ходила до коменданта, питала за Тата. Мама ще надіялася на справедливість закону... В передостанньому листі до Тата у Воркуту Мама пише про своє очікування: "Думаю, таки розберуть діло, і Тебе виведуть до нас. Та чомусь так тяжко, щоб було так, як бажаємо. Я усе чекаю на Тебе, що приїдеш. Як потепліє, то уже не витримаю і сама приїду". Та доля була жорстока. Не судилося вже Мамі побачитися з Татом. Здоров'я Мами погіршувалося з кожним днем. Ми поклали її в лікарню. Лікарі дивувалися, як Мама ще з таким слабким здоров'ям могла ходити. Відколи Тата забрали у Воркуту, то Мама постійно писала прохання в Москву. В останньому листі із лікарні в серпні 1957 року Мама пише: "Дістала два листи із Москви. В одному пишуть, що висилають в (главноє управлєніє ісправітєльно-трудових колоній МВД СССР). В другому листі, — що моя заява направлена в МВС Комі АССР, а звідти буде дана відповідь. І підпис (Заст. начальника головного управління MB СССР Волков). Часами почуваюся дуже зле, головно лівий бік так болить, як би хто великий камінь поклав. Може вони розглянуть наші прохання і Тебе відпустять до нас. Так ми скоро були б здорові. Очікую Тебе і думаю, що діждуся. 14-го серпня 1957 року, 11-та година ранку". Мама до останнього дня свого життя надіялася, що невинно засудженого Татка звільнять. Та марне булоо очікування Приходили листи із холодною відповіддю: "Ваша просьба не удовлетворена". Сестра Ліда щодня приходила до Мами в палату і цікавилася її здоров'ям і настроєм. Останній день, 16-го серпня, ми з Зенком були в Мами в лікарні. Мама говорила, що їй уже краще, що може скоро піде додому. І все надіялась, що нарешті звільнять Татка. Жінки в палаті ще розпитували у Мами про те, скільки ще дітей є в сім'ї. Мама згадувала за братів і плакала. Того вечора я остання із дітей бачила Маму живою. Ми пішли додому біля 19-ої години, а о 21-ій годині почалася серцева атака. Мама була притомна на відміну від попередніх атак. Сама дихала кисневою подушкою. І о 23-ій годині, 16-го серпня, перестало битися страждуще серце нашої Найдорожчої Мами. Нас повідомили аж вранці. Ще раніше встала Ліда і розповіла свій сон, що ніби вона в білій шлюбній суконці танцює і дуже їй весело. Дарці снилося, що вона збирає ягоди голубіки. Мені ж снилося, що я їду на грузовій машині і стою біля Маминої домовини. Так все було і на похоронах. Татко, бідний, одержавши телеграму, просив табірне начальство відпустити його із конвоєм на похорон дружини. Та його ніхто і слухати не хотів. Тато страждав, плакав і писав спогади про свою Сонечку. В листі до Маминої сестри Меланії Татко пише із Воркути: "Не можу без болю згадувати мою найдорожчу Сонечку, що передчасно згоріла, як свічка, з Любові Бога і нас рідних. Понівечені квіти моїх надій. Перервалася струна мойого земного щастя, залишилася холодна тундра з понурими полярними ночами і самітні нари". Мама лежала як жива. Приходили знайомі і незнайомі люди: українці, литовці і латиші з цілої Інти. Приносили квіти, вінки. Ті три дні я пам'ятаю чітко, так ніби це було вчора, як принесли великий чорний хрест, як ми всі плакали.

То були страшні дні для нас. Ми відчули на чужині, що ми осиротіли. Для нас було велике горе, хоч я в свої 12 років ще не усвідомлювала, що значить втратити Найдорожчу Особу — Маму. Із 1963 року з табору Мордовії Татко писав до сестри Дарці в Інту: "Господь Бог забрав свою Праведну туди, де вже немає горя ні страждань. Тепер залишається нам пригадувати Мамині розмови, науки, перестороги і старатися цілим життям її наслідувати". З великим невимовним болем ми дивилися, як опускають домовину в яму з вічною мерзлотою... Прости нам, Матусю, всі наші непослухи. 

В 1958 році я повернулася на рідну землю до Коломиї. Ми всі живемо в Україні, а Мама одна залишилася на далекій Півночі. З Мордовських таборів до мене в Коломию в 1962 році Тато пише: "Одна згадка нас може потішити, що там наша Мама ліпше себе почуває. Тут Мама багато натерпілася і пережила. І це була властиво мука, а не життя". Світлий образ нашої Найдорожчої Мамці завжди в нашому серці, в наших думках і діях. Ми ніколи не забудемо нашої доброї і страждальної Мамці, яка навічно залишилася в замерзлій сибірській землі. Матусю, ми не забули про Вас. Ми Вашу пам'ять увіковічнили на нашій рідній українській землі, і на пам'ятнику Тата в Коломиї написали "Вічна пам'ять Вам і братам нашим". 

Опубліковано: Альманах УНС на рік 1996.

понеділок, 20 травня 2019 р.

Охорона пам'яток церковного мистецтва
Ярослав Дашкевич, доктор історичних наук, керівник Львівського відділення Інституту археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України
На початку кілька слів, які можуть виглядати тривіальними, але їх треба усвідомити, щоб зрозуміти проблему в цілому. Сакральне мистецтво — дуже своєрідна ділянка мистецької творчості, яка охоплює дві сфери людського буття. 3 одного боку, дає певне естетичне задоволення твором, з іншого ж боку — виражає релігійні почуття, надихує, навіває певний містичний дух. Велетенську роль у творчості такого типу відіграє символіка, християнська символіка, що базується на багатовіковій традиції, на певному каноні, порушувати який, мабуть, не треба i не дозволяється навіть найталановитішому митцеві. Символіка храму, символіка ікони, символіка церковного начиння — це загальновизнані істини, пояснювати які ледве чи є потреба.
Українське сакральне мистецтво має свою специфіку. Вона полягає (чи повинна полягати) в гармонійному поєднанні як східних, так і західних традицій (бо на цьому і ґрунтувався український унійний процес), а, з іншого боку, закони мистецтва діяли на українській землі набагато ліберальніше, ніж, наприклад, на Заході чи на Північному Сході. В українське сакральне мистецтво влилася жива i живуча течія народного мистецтва, яке декому з рафінованих мистецтвознавців може здаватися повсякденним примітивом, що, як не парадоксально, не позбавлений однак одухотвореного, навіть глибоко містичного релігійного змісту.
Ось так виглядає ареал, про який — про охорону якого — говоритиму далі, після цих кількох вступних слів.

понеділок, 6 листопада 2017 р.

Заперечення комуністичної системи з точки зору синерґетики

Анатолій Свідзинський

Дискусія навколо комунізму (соціялізму) може вестися і фактично ведеться переважно в політичній площині, під кутом зору захисту певних цінностей, ідеалів. Це, звичайно, цілком закономірно, бо суспільство не може не захищати свої цінності, передусім свободу особистости: громадянську, економічну, політичну; всі вони нищаться комуністичною системою. Однак підхід, який тут буде викладено в першу чергу, буде розвинений в іншій, неполітичній, площині. Він виходить не з того, що бажано мати, а з того, що може мати місце в дійсності у відповідності до законів нашого світу. З цієї точки зору соціялізм (комунізм) і його програма виявляються просто грубою науковою помилкою, а сам комунізм — утопією [Франк, 1946].

неділю, 5 листопада 2017 р.

Про “Чорну книгу комунізму”

Анатолій Свідзинський


Для успішного розвитку України конче необхідно, щоб наше суспільство якомога повніше позбавилося у своїй свідомості, практиці громадського та державного життя залишків комуністичної ідеології, комуністичного стилю мислення і поведінки. Як виявилося, ця справа не є легкою, що більше, ми бачимо виразні тенденції до сповзання в совєтське минуле, особливо на рівні державної бюрократії. В Росії, де ментальність населення включає культ твердої руки, формується особливо специфічний устрій, в якому, крім старого комуністичного духу, наявні елементи нацизму та імперської деспотії — суміш вкрай небезпечна як для цієї країни, так і для світу.