Багато людей подібні до ковбас: чим їх нашпигують, те і носять у собі. Козьма Прутков
За рік після проголошення Незалежности я поїхав на міжнародну наукову конференцію до Москви. Разом із колегою з Івано-Франківська ми їхали з аеропорту в таксі, перемовляючись українською. “З України приїхали? — спитав російський водій. — Тепер у вас своя держава”. “Не жалкуєте за втратою України?” — спитав я у свою чергу. “Хто? Я? — здивувався водій, — у мене ще дах не поїхав. Подивіться у віконце. Бачите, які простори... Земля без кінця і краю. А лад на ній є? Що на ній росте? Нам вашого не треба, нам дай Бог на своїй землі порядок навести”.
А того ж дня, між засіданням і вечерею, знайомі доктори наук істерично кричали: “Киев — он наш, он мать городов русских. Не отдадим!” Російська еліта “відстоювала інтереси народу”, не знаючи, як водиться, що той насправді думає. Німецькі колеги поважно мовчали, не розуміючи мови і предмета хвилювань російських науковців.
Найпростіше було б запитати німців. Адже їх батьки півстоліття тому так само кричали: “Drang nach Osten! Lebensraum! Gott mit uns!” Та зазнали поразки. А за роки миру переможені підняли з руїн Німеччину, привели її до процвітання і тепер із поблажливою погордою поглядали на переможців, які як були голодранцями, так ними і залишилися. Хто мав рацію — російський водій чи російський професор, збагнути було неважко з огляду на перевагу тих, хто програв війну, але виграв мир, бо позбавився дурману нацистської пропаґанди.
Чому не вельми освічений водій зберіг здоровий глузд і природний розум та мислив краще за докторів наук і чому покоління німецьких “дітей” виявилося розумнішим за “батьків”?
Очевидно, над водієм не попрацювала як слід імперська пропаґандивна машина: низам уваги з її боку приділялося менше, ніж науковій еліті. Німці ж доби ІІ світової війни були оброблені своєю пропаґандою дуже ґрунтовно, із традиційною акуратністю, але удар, завданий військовою поразкою, був настільки сильним, що вибив дурниці, якими були нашпиговані їхні голови. Принаймні покоління “дітей” їх не сприйняло. Перевиховання нації — справа настільки ж складна, наскільки потрібна. Німецький взірець поки що унікальний.
Навіть у науці з її гострим критицизмом і готовністю до змін принципово нові ідеї, як зазначив Макс Планк, утверджуються не тому, що переконують сучасників, а тому, що старе покоління вчених вимирає, нове ж сприймає ці ідеї як щось належне. Що ж говорити про пересічну людину?
Інтелектуальна закостенілість була сяк-так терпима в старі часи, коли протягом двох-трьох поколінь основні уявлення про світ, суспільні цінності, умови існування не встигали помітно змінитися. В захваті від енерґетичних досягнень ХІХ століття люди на- звали його добою пари. В ХХ столітті електрика почала домінувати, і йому дали назву доби електрики. Однак ця назва прожила не більше півстоліття: нові відкриття спонукали до іншої (атомна, або ядерна доба). А новіші наукові досягнення затьмарили навіть таку грізну силу, як ядерна. Інформація виявилася більшою потугою, ніж будь-що, і означення ядерна чи космічна відійшли, нині вже говорять про добу інформатики, а останнім часом — синерґетики, бо енерґія, зорганізована інформацією, наймогутніша.
Завдяки наростанню темпу радикальних змін нові покоління опинялися в сильно змінених умовах уже в порівнянні з найближчими, а не віддаленими предками, а надмірний консерватизм втрачав привабливість. Зберігати активність у будь-якій галузі стало тяжче, бо перелаштовуватися не так просто. В шістдесятих роках ХХ століття наукознавці підрахували, що сучасне їм покоління вчених змушене перекваліфікуватися тричі за життя, аби встигнути за поступом науки. Нині найкраще почувають себе ті, хто усвідомив потребу вчитися неперервно, ніколи не зупинятися, а мірою того, як це взагалі дозволяє людська природа, весь час іти вперед.
Нединамічні особи не знаходять собі гідного застосування в науці та техніці, бо науково-технічна революція перманентна. Вони шукають собі притулку в інших сферах. І як не прикро, одним із таких притулків у нас в Україні стала освіта та історія. Прикро тому, що йдеться про наших вчителів. Тема про вади освіти, особливо середньої, вимагає окремої розмови. Вона ведеться у відповідному розділі цієї книги. Зупинімося на історії.
Що таке історія? Нині цим словом позначають будь-який процес, який розвивається не абсолютно детермінованим чином. В такому узагальненому, розширеному розумінні слово історія вживається не лише щодо людської історії та для назви відповідної науки. Характеристичною рисою процесів, які називають історичними, є їх неповторність і невідтворюваність. Справді, якщо (цілком умоглядно!) розпочати такий процес з того самого вихідного стану наново, він піде іншим шляхом, і за час, який у певному сенсі можна вважати недовгим, — навіть разюче іншим. А оскільки таке повернення до вихідного стану є лише умоглядним, реальний шлях виявляється унікальним.
У розділі “Чи існують закони історії” я висвітлюю цю обставину докладніше, аніж збираюся робити тут. Історизм пов’язаний з явищем біфуркації, що виникає, коли динаміка системи допускає точки розгалуження (біфуркації) з віялом можливостей, з яких далі реалізується одна, а закон розвитку не визначає наперед, яка саме, тобто кожного іншого разу, взагалі кажучи, реалізується інша. З цього випливає, що майбутнє треба творити, здійснюючи певною мірою вільний вибір. Історія ж може показати, як робили вибір наші предки. То ж відкидаймо сентенцію, згідно з якою історія вчить лише тому, що вона нічому не вчить. Нездар чи ледарів, які не вчаться, історія карає.
З точки зору сучасної коґнітивної науки будь-яка система, здатна до навчання й пізнання, не має іншої вихідної основи, крім набору вже відомих прецедентів. Бо, потрапляючи в нову ситуацію, яка вимагає від такої системи прогнозування поведінки зовнішніх об’єктів чи суб’єктів і прийняття, з урахуванням цього прогнозу, рішень щодо власної поведінки, вона мусить спиратися на попередній досвід. На цій основі, порівнюючи невідоме з відомим, мисляча система генерує цінну для себе інформацію. Для окремої людини її досвід, а для суспільства в цілому його історія і складає набір відомих прецедентів (т. зв. навчаючу множину). Ефективність ґенерації нової цінної інформації знаходиться в очевидній залежності від того, наскільки добре проаналізована історія і наскільки надійно вона запам’ятована. Саме від цього залежить, чи прийняті рішення можуть претендувати на правильність або, говорячи загальніше і реалістичніше, матимуть достатньо високу ймовірність виявитися правильними. Якщо пізнання історії неправильне, викривлене, якщо індивід чи суспільство мають справу зі сфальшованою історією, вони приречені на невдачі, життєві поразки. Звичайно, навіть добре осмислена історія є лише необхідною умовою, хоча ще недостатньою, для прийняття успішних рішень, бо відповідний акт є творчим і як такий залежить від міри здатности системи (в даному разі індивіда, суспільства) до швидкого перебору варіянтів і вибору оптимальних з точки зору певної мети, до переоцінки системи ймовірностей тих чи тих очікувань внаслідок зміни ситуації. Інакше кажучи, суб’єкт пізнання мусить створювати цінну інформацію в нестаціонарних умовах, і успішність цієї процедури не є однаковою у різних суб’єктів. Ефективність перебору підвищується, коли він не є тотальним. Керуючись інтуїцією, слід вилучати з перебору цілі блоки можливостей як неперспективні, визначати, яка інформація є суттєвою для заданої мети, а яка просто зайвою.
Принциповою обставиною є те, що пізнання не зводиться до копіювання чи фотографування дійсности (такі дії не міняли б інформації!); його суть — в стисненні інформації та утворенні свого роду “коґнітивних блоків”.
Ані позитивістська методологія, яка абсолютизує факт, ані міфотворча не становлять задовільної історичної методології. Щодо позитивізму, то його слабкість пов’язана з тим, що поняття “факт” не є незалежним від теоретичної концепції. Для опису та інтерпретації значущого факту вживається певна система концептів, відбита у знаковій системі — мові. Отже, факт залежить від теорії як цілісности, поза теорією неможливо ані сформулювати, ані інтерпретувати факт. Ця ситуація була вперше глибоко осмислена у фізиці ХХ ст., після того як науковці зіткнулися з дуже яскравими прикладами згаданої залежности. Звичайно, її можна ілюструвати також низкою прикладів “з життя”.
Щодо міфотворчости, то її недолік полягає у тому, що міф має бути прийнятий на віру як цілісність, він не підлягає критиці чи підрихтуванню.
Обидві названі методології попри свою полярність легко використовуються для нашпигування мізків пересічних людей фальшивими переконаннями. “Факти”— шляхом їх вибіркового включення у заздалегідь сфабриковані концепції; при цьому людині навіюють впевненість у тому, що її знання обґрунтоване науково. Міфи — завдяки їхньому впливу на емоційну сферу, через що формується непідконтрольна розумові система цінностей, за які людина чіпляється навіть міцніше, ніж за “факти”, які вона воліє не бачити.
Я переконаний у тому, що будь-яке пізнання, якщо воно успішне, має однакову методологію у кожній науці. Процес мислення підлягає однаковим загальним закономірностям, незалежно від того, на що він спрямований: на відкриття нових чи застосування відомих законів природи, на технічне винахідництво чи на пізнання історії. Видимі відмінності зумовлені не “технологією думання”, а цілями, які ставить дослідник. Критерії правильности як природничої теорії, так і історичної концепції не зводяться лише до відповідности фактам (експериментальним чи історичним) з причин, вже зазначених вище, а розгортаються у цілий спектр вимог до пропонованої вченим інтелектуальної конструкції, вагу яких можна оцінити хіба що інтуїтивно, тим більше неможливо визначити наперед.
Дослідження історії досягає належного рівня тоді, коли воно одухотворене розумінням її високого призначення як учителя людства, коли дослідник знає, що майбутнє зростає з минулого не суворо детермінованим чином, а через усвідомлені рішення й вибір, здійснюваний людьми сьогодення. Чим історія правдивіша, тим успішніший рух в майбутнє. Прискорення темпів розвитку в усіх сферах діяльности людства робить задачу правильного і швидкого вибору дуже гострою. Тут вирішується питання “бути чи не бути”.
Після катастрофічно швидкого розвалу СССР постсовєтські суспільства вийшли на простір немов би вільного розвитку, але міра реальности отриманої свободи виявилася високо залежною від міри звільнення суспільства з-під гніту накинутих комуністичною владою фальшивих стереотипів. Для величезної кількости людей таке звільнення переросло у надзвичайно важку, майже непосильну проблему. Зовнішня свобода виявилася примарною внаслідок збереження внутрішньої несвободи. Стан, який склався, геніяльно сформулював Михайло Орест: “Щоб не розбігтися, раб в’яже самого себе”. Але час не жде. Поки ми витрачаємо його на долання фальшивих стереотипів, інші країни стрімко йдуть вперед.
Переосмислення історії, повернення до історичної істини нині є найголовнішим завданням України. Не зробивши цього одразу і рішуче, ми прирекли себе на марнування дорогоцінного часу ось уже більше двох десятків років. Успішність будь-якого поступу: соціяльного, економічного, культурного — визначатиметься тим, наскільки швидко і повно наше суспільство осягне правду і наскільки послідовно буде керуватися правдою у своїх діях.
Наведу кілька прикладів, що показують, які величезні “заборгованості” ми маємо в осмисленні нашої історії.
Факт голодомору 1932—1933 рр., його причини і наслідки описано і проаналізовано в капітальних історичних дослідженнях. Маємо також ще живих людей, які знають правду про нього з самого життя. Давно осягнув правду про голодомор в Україні великий американець Джеймс Мейс [День, 2005]. А ось історик С. Кульчицький вперто твердив, що цей голодомор не мав штучного характеру, а був пов’язаний з неврожаєм. Заради чого ця фальш?
Уже опублікований і може бути приступним великий масив документів про героїчний рух опору мільйонних мас українців совєтському режимові, зокрема, і про визвольну боротьбу УПА з гітлерівцями та большевиками. Проте Верховна Рада досі не визнала УПА воюючою стороною в ІІ світовій війні, а той же С. Кульчицький на доручення Кабміну був написав “Проміжний звіт“ на цю тему, справді проміжного характеру — між істиною і фальшю. Але ж коли істина постає перед нами в усій своїй величі і переконливості, той, хто не хоче її прийняти, компрометує сам себе! Наша офіційна наука досі не спроможна чітко роз'яснити народові, що численні свічення очевидців, а також документи НКВД-КДБ свідчать про те, що на певному етапі боротьби енкаведистів з УПА карателі прийняли і масово застосували таку тактику: робити злочини проти населення, перевдягшись у форму вояків УПА. Не полінувалися для цього вивчити українську мову! Все це для того, аби перекласти провину за скоєні злочини на бійців УПА. Непоінформовані люди і досі з чужих слів повторюють, ніби “бандерівці кидали людей у колодязі“. Але неприпустимо це робити історикам, які знають, що було насправді, з відповідних документів.
Той, хто адресує листи до Києва на вулицю Комінтерну, мав би у згоді з історичною істиною писати “вул. Міжнародних Терористів“. То чому ж не наважуємося називати речі своїми іменами? Кого чи чого боїмося?
В нашій столиці на бульварі Шевченка стоїть пам’ятник Лєніну. Однак не можна без розладу суспільної психіки одночасно вшановувати і геніяльного поета, духовного батька багатьох поколінь борців за волю України, і генія злодійства, особу несамовитої жорстокости, збоченця з психікою дегенерата, засновника злочинної держави.
Дивно бачити синьо-жовті прапори української держави на київській вулиці Січневого повстання, бо це повстання було першим збройним заколотом большевиків проти української держави, яка щойно відроджувалася. Так само незрозуміло, чим керується адміністрація міст незалежної України, вивішуючи синьо-жовті прапори на честь роковин остаточного прилучення того чи того міста до держави, яка жорстоко викорінювала саму думку про незалежність України!
Вже за незалежности ми ще довго “відзначали“ як державне свято День совєтської армії, хоча першою аґресією, яку ця армія (під назвою Червоної) вчинила, була аґресія проти молодої української держави.
Для чого міста і села України спотворені постаментами, на яких встановлені чи танки “визволителів“, чи то фігури солдат-червоноармійців, що розмахують автоматами? Чи комусь ще не зрозуміла правдива концепція війни, названої сталінськими пропаґандистами “Великою Вітчизняною“? Якщо хтось вдає, що правда про Другу світову війну та її складову німецько-совєтську війну 1941—1945 рр. йому ще не відома, варто нагадати основні факти.
Почнемо з того, що совєтська Росія ще до того, як вона утворила СССР, відчула спільність інтересів з постверсальською Німеччиною, яка прагнула реваншу. Що ж до СССР, то він ніколи не зрікався ідеї “експорту революції“, тобто поширення комуністичного режиму на інші країни, і це збігалося по суті, хоч гасла були інші, з традиційною загарбницькою політикою Росії. Отже, вже з 1920 р. на основі так званої Рапаллської угоди почалося взаємовигідне військове співробітництво СССР з Німеччиною: Німеччина відновлювала Вермахт, користуючись базами в СССР, а большевицький режим переймав модерну військову техніку та методи військових операцій. Розгорталося також військово-стратегічне та економічне співробітництво [Горлов, 2001]. Після недовгого періоду послаблення німецько-совєтського співробітництва (1933—1938 рр.), що було викликано пертурбаціями в системі влади обох держав, співробітництво набуло нового розмаху з 1939 р. і знайшло своє вираження в пакті Ріббентропа—Молотова з секретною угодою, яка містила домовленості щодо розподілу сфер впливу в Европі. Згідно з цією угодою, 1 вересня 1939 р. гітлерівська Німеччина напала на Польщу, чим розв'язала Другу світову війну. 17 вересня СССР вступив у цю війну на стороні нацистів проти Польщі, порушивши договір про ненапад. Що ж до лицемірної заяви совєтського уряду про те, що він бере під захист життя і майно західних українців та білорусів, то цей “захист“ виявився у терористичних акціях проти населення, вивезенні значної частини його до Сибіру.
Вже 5 березня 1940 року Сталін підписав наказ про розстріл понад 26 тис., переважно польських, військовополонених, серед яких було чимало українців, що служили в польській армії. Цей злочин довго приховувався, але з часом правда вийшла на яв.
Хід військових подій з 1939 р. до літа 1941 р. добре відомий. Сталін захопив території, на яких проживало 20 млн. осіб. Відповідні досягнення Гітлера були значно більші, що викликало незадоволення Сталіна, і він провів низку дипломатичних заходів (серед них пакт про нейтралітет з Японією), які розв'язали йому руки до виступу проти свого союзника, провів мобілізацію і дислокацію військ на західному кордоні. Але Гітлер випередив його нападом 22 червня 1941 р. Так за примхою історії найстрашніший тоталітарний режим тимчасово опинився на боці антигітлерівської коаліції. Втім, в цій пригоді є і невідворотна логіка: два павуки в одній банці вжитися не можуть.
Правда про німецько-совєтську війну відбита в багатьох джерелах, наприклад, у світовому бестселері Нормана Дейвіса [Дейвіс, 2000]. Не ставлю тут завдання викладати історію цієї війни. Хотів би згадати основні джерела як документального характеру, так і спогади очевидців. Щодо останніх, важливою є книга Ф. Пігідо-Правобережного — свідка воєнних подій і злочинів совєтів на території України до її окупації німцями [Пігідо-Правобережний, 2002]. Ця книга, видана в Канаді у 1954 р., була аґресивно відкинута офіційною історичною наукою совєтських часів. Нині очевидно, що Пігідо, не маючи, звичайно, доступу до секретних документів, які стали відомі значно пізніше, розкрив лише частину жахливої і ганебної для СССР правди, зокрема про причини катастрофічного розгрому Червоної армії в перші місяці війни. У совєтській історичній науці першою об’єктивною працею про початковий етап цієї війни стала книга Олександра Некрича “1941. 22 июня“ [Некрич, 1965]. Вона була піддана голобельній і вкрай некомпетентній критиці. Не забарилися також з “оргвисновками“ щодо автора, якого виключили з компартії (згодом він змушений був еміґрувати за кордон). На захист книги Некрича став мужній Петро Григоренко. У своєму розлогому листі до редакції журналу “Вопросы истории КПСС“ під промовистою назвою “Сокрытие исторической правды — преступление перед народом!“ [Григоренко, 2008] він розтрощив звинувачення проти книги Некрича, показавши повну неспроможність “історичних“ арґументів передусім з військової точки зору, а також назвав справжніх винуватців катастрофічних поразок Червоної армії на початковому етапі війни — Сталіна та його кліку. Цей виступ Петра Григоренка, а також його послідовна критика діяльности компартії коштували йому дуже дорого: зрештою він провів п’ять років у психіятричній лікарні на примусовому лікуванні.
За кордоном систематичне дослідження історії німецько-совєтської війни провадив Віктор Суворов (Володимир Різун), колишній совєтській розвідник, людина феноменальної пам’яті. Йому, зокрема, належить концепція про те, що Сталін готувався до війни з Німеччиною (вона активно пропаґується Ігорем Лосєвим, див. [Лосєв, 2012]). Втім, факт військових приготувань Сталіна не був секретом для багатьох свідків та учасників передвоєнних подій, зокрема, цілком впевнено про це розповідає письменник Анатолій Дімаров у своєму інтерв’ю газеті “Україна молода“ (8.05.2012).
Зараз набула заслуженої популярности книга Марка Солоніна “Бочка и обручи“ [Солонін, 2004]. В ній, до речі, наведено витяг з листа Сталіна Черчиллю від 3 вересня 1941 р., у якому Сталін просить про допомогу, визнаючи, що без неї “Радянський Союз або зазнає поразки, або втратить надовго здатність до активних дій на фронті боротьби з гітлеризмом“. Справді, Сталін і Берія докладали зусиль до укладення перемир’я з Німеччиною на умовах передачі їй більшої частини окупованих нею територій. У книзі Солоніна є також правильна оцінка з посиланням на самого Сталіна фатальної помилки Гітлера, що привела його до поразки. Це насамперед невміння і небажання дати раду з колосальною кількістю військовополонених (понад три мільйони), яких, голодних і холодних, масово гнали конвоїри, не даючи населенню передати їм бодай шматок хліба. Це знищення всіх євреїв на захоплених територіях. Це також придушення намагань українських націоналістів відновити українську державність чи спроб організувати самоврядування на своїй землі. Все це швидко налаштувало людей проти окупантів.
Сам Сталін ненароком обмовився і назвав цю політику Гітлера “дурнуватою“. Але інакшою і не могла бути політика загарбника-злочинця. Народ зрозумів, що новий окупант нічим не кращий від старого. Зокрема, багато українців боролося зі зброєю в руках і проти того, і проти другого. Навряд чи можна дивуватися, що українці не були єдиними в цій боротьбі: багато хто був загіпнотизований тим фактом, що Гітлер напав першим. Логіка багатьох червоноармійців була така (я особисто чув це від них при їхньому відступі з Києва): спершу розіб’ємо Гітлера, потім візьмемося за Сталіна. Але другу частину цієї програми здійснити було неможливо: після демобілізації армія стала безсилою.
У своїй невеличкій, але блискучо написаній статті “Парад поразки“, що була опублікована в інтернет-газеті “Українська правда“, відомий журналіст і політолог Сергій Грабовський, спираючись на авторитетні публікації сучасних російських істориків: Бориса Соколова, Олександра Гогуна, Олега Пєнкова, вже згаданого Марка Солоніна, цілком переконливо довів, що рішення Верховної Ради України в зв’язку з 60-літтям перемоги 9 травня 1945 року, є проявом явища, яке фігурує в назві нашого розділу.
Ось висновки С. Грабовського: “Чи випадає нормальній і психічно здоровій людині відзначати як большевицькі, так і нацистські свята? Чи випадає повторювати, свідомо чи ні, те, що витворено совєтською пропаґандою? Чи варто продовжувати мілітарні святкування на честь падіння одного тоталітарного режиму і піднесення могутности іншого, якщо вся демократична Европа відзначає настання миру після справді страхітливої війни? І чи варто прикидатися «визволителями Европи», якщо ці «визволителі» негайно пристосували нацистський концтабір Бухенвальд для своїх аналогічних потреб?“ [Грабовський, 2005].
До сказаного додам ще кілька ганебних фактів, які мали місце під час цієї війни. Докладно злочини СССР і Німеччини під час війни та у роки, що їй передували, обговорюються у книзі [Снайдер, 2011].
1. Запровадження вже 1941 року наказом Сталіна так званих “загородзагонів“, сформованих з енкаведистів, які стріляли в спини червоноармійців, що недостатньо рішуче атакували німців. Дехто вважає, що “загородзагони“ виграли війну. Це, звичайно, перебільшення, насправді перемога СССР склалася внаслідок великої кількости різних чинників.
2. Мірою відступу німців з України большевики формували військові підрозділи з новобранців, що мешкали на окупованій території. Ці підрозділі були практично не озброєні, не обмундировані, не мали досвіду військових дій і фактично були приречені на винищення німцями або на розстріл “загородзагонами“. В такий спосіб було знищено величезну кількість українців, переважно молоді.
3. Ганебною сторінкою в історії цієї війни ввійшов “епізод“, який коштував життя приблизно 250 тисячам польських повстанців, що піднялися на визволення Варшави від гітлерівців. Сталін віддав наказ армії, яка стояла перед Віслою, не втручатися в хід боротьби, аж поки німці не винищили повстанців. Повстання розпочалося 1 серпня 1944 р. і тривало 94 дні. Совєтська армія увійшла до порожніх варшавських руїн лише 17 січня 1945 р.
4. Після фактичного закінчення воєнних дій Сталін дозволив совєтській армії три доби грабувати цивільне населення, передусім Німеччини та Угорщини, та чинити всілякі злодійства: вбивства, ґвалтування жінок і таке ін. (див. [Кьопп, 2011], а також [Козицький, 2012]).
5. Депортація багатьох народів СССР під час війни, про що вже говорилося в попередньому підрозділі. Зауважу, що депортація такого багатомільйонного народу, як український, була вибірковою, часто провадилася без суду та слідства, в основному за ознакою “неблагонадійности“.
6. Таємна висилка з великих міст сильно скалічених колишніх вояків Совєтської армії. Операція виконувалася вночі, про долю цих інвалідів досі нічого не відомо.
Тут говорилося лише про злочини, скоєні большевицьким режимом під час Другої світової війни. Злочини комунізму в цілому розглядалися в попередньому підрозділі.
У бестселері з історії Европи його автор Норман Дейвіс характеризує Совєтський Союз як “навдивовижу мерзенну і брехливу державу“, яка “заподіяла смерть і нещастя більшій кількості людей, ніж будь-яка інша держава світу“. Сучасний світ давно вже прийняв цю характеристику Совєтського Союзу, то що заважає це зробити і нам? Вкорінена звичка вважати себе попереду всієї планети?
Роздвоєння свідомости, сидіння на двох стільцях — ознака шизофренії. Неможливо успішно творити нове життя, будувати державу, керуючись проектами, які виключають один одного. Коли ж наважаться наші історики визнати уже здобуту і без них історичну істину, а наш народ, наші державники розпочнуть будувати справжню українську державу, керуючись правдою і тільки правдою?
Питання, звісно, риторичне. Етіологія суспільної шизофренії в сучасній Україні в основних рисах зрозуміла. Крах комуністичної ідеології і розвал СССР поставив комуністичну номенклатуру перед складною проблемою збереження влади в новій ситуації. Найдосвідченіші номенклатурники цю проблему розв'язали: вони змінили свою самоназву і скомпрометовану фразеологію на нову, “демократичну“. Комуністи менш гнучкого розуму продовжували дотримуватися старого. Перші зберегли, модифікували і навіть вдосконалили владні структури і залишилися при владі, а головне — збагатилися. Другі ж виявилися обділеними. Природне роздратування примусило їх стати в опозицію до влади. Так утворилося два різновиди комуністів. Подальший розвиток подій породив своєрідний симбіоз. Комуністи при владі швидко зрозуміли потребу в комуністах без влади: ними можна залякувати народ, а себе представляти єдиною альтернативою “ортодоксальним“ комуністам. Ці останні не так швидко — бо тугодуми — все ж таки зрозуміли, що збереження своїх колишніх колег на горі владної піраміди забезпечує їм хоча б скромну соціяльну нішу — відводить ролю захисників інтересів пограбованого народу, а також, зрештою, і не дуже скромні матеріяльні статки. Тому, попри голосну риторику, вони утримувалися від дій, спрямованих проти владної номенклатури. Однак цей симбіоз сприяє соціяльній та ідейній стагнації українського суспільства. Обидва різновиди комуністів стануть непотрібними, коли Україна доможеться вирішальних успіхів у проведенні всіх демократичних реформ і стійкого економічного зростання. Поки що неухильний, хоч і повільний економічний розвиток України сприяє позитивним змінам у свідомості народу, зростає відсоток людей, які прийняли ринкову модель економіки і ту систему соціяльних цінностей, яка з нею пов'язана: передусім орієнтацію на власну ініціятиву, на власний вільний вибір життєвої стратегії. Визначальним чинником для здійснення проґресивних перетворень є поширення української національної ідеї на всю українську націю, див. розділ “Українська національна ідея“. Звичайно, органічною складовою останньої є правда. Тому не можна одною ногою робити крок в майбутнє, коли друга загрузла в брехні про власне минуле.
Справедливість сказаного легко проілюструвати на поведінці німецької нації, яка знайшла в собі силу волі, засудила своє на- цистське минуле, стала на демократичний шлях розвитку, а також відшкодувала і відшкодовує збитки, скоєні різним категоріям осіб. Не дивно, що така лінія поведінки забезпечила німецькому народу успішний розвиток та повагу міжнародної громадськости. В той же час Росія категорично відкидає необхідність вибачення перед іншими країнами і компенсації за скоєні величезні збитки, хоча оголосила себе спадкоємницею СССР, що дало їй можливість привласнити загальносоюзне майно за кордоном. Тим самим вона поєднує те, що поєднати фактично неможливо. Не дивно, що прояви суспільної шизофренії в цій країні буквально не мають меж. Досить навести такий факт: цар Микола ІІ оголошений святим попри його криваву розправу над робітниками на Сенатській площі 9 січня 1905 р. Водночас влада вшановує в мавзолеї його вбивцю Лєніна. Але не може існувати суспільство, в якому одночасно схвалюється діяльність і того, і другого.
Україні життєво необхідні сміливість і послідовність думки, радикальне переосмислення минулого у відповідності з історичною істиною. Доки ми не навчимося називати речі своїми іменами та оцінювати вчинки високопосадовців з позицій права, ми не збудуємо надійну основу для оцінки їхньої діяльности. Ось приклад. “Народний календар“ присвячує ювілею Володимира Щербицького, керівника компартії УРСР, похвальну статтю. Арґументація полягає в тому, що за його правління зріс економічний потенціял України. Однак автор не подав списку жертв комуністичного терору за ті ж роки. Мабуть, він вірить у існування арифметики, за якою мільйони тон сталі, чавуну і т.п. переважають смерть геніяльного поета, яким був Василь Стус. Але такої арифметики не існує і існувати не може. Звичайно, Стус далеко не єдина жертва комуністичного терору за час правління Щербицького. Якщо не ховатися за “ґумовими“ формулюваннями: “цей діяч був людиною складною і неоднозначною“, а називати речі своїми іменами, прийдемо до цілком чіткої оцінки: злочинець. Бо всяке порушення закону, навіть такої дефектної конституції, якою була брежнєвська, є злочин. До речі, дисиденти того часу не закликали до повалення комуністичного режиму, вони вимагали лише дотримання конституції та законности.
Посилання
Грабовський, 2005 — Грабовський Сергій. Парад поразки // Інтернет-газета “Українська правда“. — 16 березня 2005. // Електронний ресурс: http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2005/03/16/4386523/.
Григоренко, 2008 — Григоренко П. Приховування історичної правди — злочин перед народом (Лист до редакції журналу “Вопросы истории КПСС“) // Генерал Петро Григоренко. Спогади, статті, матеріали. — К.: Смолоскип, 2008. — С. 129—171. (Див. також скорочене видання: Григоренко П. Приховування історичної правди... // Бібліотека газети “День“, серія “Бронебійна публіцистика“. — К.: Українська прес-група, 2012).
Дейвіс, 2000 — Дейвіс Норман. Европа. Історія. — К.: Основи, 2000.
День, 2005 — День і вічність Джеймса Мейса / За заг. ред. Л. Івшиної. — К.: ЗАТ “Укр. пресгрупа”, 2005.
Козицький, 2012 — Козицький Андрій. Геноцид та політика масового винищення цивільного населення у XX ст. (причини, особливості, наслідки). — Л.: Літопис, 2012.
Кьопп, 2011 — Кьопп Габі. Навіщо я народилася дівчинкою? Сексуальні “подвиги“ радянських визволителів. — К.: Гамазин, 2011.
Лосєв, 2012 — Лосєв І. Про необхідність десталінізації істориків // День. — 2012. — № 110—111.
Некрич, 1965 — Некрич А. М. 1941, 22 июня. — М.: Наука, 1965.
Пігідо-Правобережний, 2002 — Пігідо-Правобережний Ф. “Велика вітчизняна війна”. — К.: Смолоскип, 2002.
Солонін, 2004 — Солонин М. С. Бочка и обручи, или когда началась Великая Отечественная война? — Дрогобич: Відродження, 2004.
Підозділ з книги "Синергетична концепція культури", Львів: Афіша, 2013, с. 561-574
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар