Заперечення комуністичної системи з точки зору синерґетики

Анатолій Свідзинський

Дискусія навколо комунізму (соціялізму) може вестися і фактично ведеться переважно в політичній площині, під кутом зору захисту певних цінностей, ідеалів. Це, звичайно, цілком закономірно, бо суспільство не може не захищати свої цінності, передусім свободу особистости: громадянську, економічну, політичну; всі вони нищаться комуністичною системою. Однак підхід, який тут буде викладено в першу чергу, буде розвинений в іншій, неполітичній, площині. Він виходить не з того, що бажано мати, а з того, що може мати місце в дійсності у відповідності до законів нашого світу. З цієї точки зору соціялізм (комунізм) і його програма виявляються просто грубою науковою помилкою, а сам комунізм — утопією [Франк, 1946].

Як відомо, кожна спроба реалізації принципів соціялізму як першої стадії комунізму завжди, в будь-якій країні, приводила населення до двох страшних бід: зубожіння, що більше — економічної руїни, та несвободи. Ці два наслідки соціялізму фатальні: ніколи, ніде і нікому на нашій планеті не вдавалося їх уникнути, якщо люди обирали, а чи їм накидався цей згубний соціяльно-економічний устрій. І це траплялося незалежно від усіляких його модифікацій, від урахування місцевих особливостей тощо.

Бували часи, коли певна чи навіть значна частина людей в тій чи іншій країні вірила в перспективність комуністичної ідеї, згодом, після її краху, її відстоювали на теренах колишнього СССР лише невігласи або політичні шахраї, але незалежно від наявности чи відсутности в суспільстві такої віри, від суб’єктивних намірів людей результат був завжди однаковий — повне фіяско.

Логічно зробити висновок, що в самій ідеї міститься якась глибока внутрішня помилка, через яку всяка спроба втілити цю ідею в життя заздалегідь приречена на невдачу.

Це нагадує ситуацію з вічним двигуном, коли численні намагання сконструювати його цілою армією винахідників протягом століть залишалися марними: зробити машину, яка продукувала б енерґію з нічого, так нікому і не вдалося. У випадку з вічним двигуном з’ясувалося, що його неможливість зумовлена виконанням у природі фундаментального закону — закону збереження енерґії.

Які ж закони нашого світу стоять на заваді будь-яких спроб побудувати соціялізм?

Людина, яка раніше і глибше за всіх інших розібралася в цій проблемі, добре відома на Заході, але у нас її мало хто знає через глуху інформаційну стіну, що відділяла нас від вільного світу. Ім’я цього видатного вченого — Фрідріх Гайєк (1899—1991). Він віддав проблемі теоретичного спростування соціялізму кілька десятиліть напруженої праці, починаючи від своєї книги “Дорога до рабства” (1944) і кінчаючи книгою “Фатальна самовпевненість” (1988)*.

Сьогодні зрозуміло, що за принципами аналізу хід думок Гайєка йшов у руслі розвитку синерґетики, яка почала розроблятися на стику теоретичної фізики та теорії інформації на якесь десятиліття пізніше від появи “Дороги до рабства”. Ідейний зв’язок підходу Гайєка з синерґетикою відзначається ним в його останніх роботах.

Вже обговорювалося** принципове значення інформаційних потоків для ефективної самоорганізації суспільства. Гайєк звернув увагу на один дуже суттєвий момент, який проходив повз увагу дослідників. Йдеться про наявність у суспільстві так званої розсіяної інформації і про життєву потребу для нього витворення механізмів збору та трансформації цієї інформації у зручні показники, якими можна було б скористатися тим, кому це потрібно на даний момент.

Розсіяність інформації визначається не лише тою обставиною, що вона розпорошена між окремими членами суспільства, а й тим, що вона часто перебуває у неусвідомленій, невербалізованій формі і усвідомлюється лише в процесі конкретної діяльности або виявляється у формі навичок та вмінь, що передаються переважно через безпосередню їх демонстрацію.

Механізми збору, обробки та трансформації розсіяної інформації складалися століттями, а потреба в цих механізмах зростала тим більше, чим вищим ставав розподіл праці між членами суспільства, чим більше зростав обсяг знань та вмінь, якими володіє суспільство в цілому, чим більшою ставала опосередкованість зв’язків між людьми. В сучасних розвинених країнах всі ці обставини надзвичайно сильно виражені. Всі ми користуємося знанням і послугами людей, з якими не маємо безпосередніх особистих контактів.

Такі механізми виникали не за якимсь заздалегідь розробленим планом, а стихійно, внаслідок конкуренції підходів і варіянтів та “виживання” і закріплення у свідомості людей та їх практиці найбільш оптимальних.

В економічній сфері той механізм, який був вироблений людством для збору інформації, називається ринком. Всі розуміють, що ринок відіграє ролю економічного реґулятора, але саме Гайєк розкрив ту обставину, що за своєю суттю ринок є складним і досконалим інформаційним механізмом.

“Ринок — це єдиний приступний спосіб одержати інформацію, що дозволяє індивідам судити про порівняльні переваги того чи іншого вжитку ресурсів, щодо яких у них є безпосереднє знання і використовуючи які вони, незалежно від їх намірів, послуговують потребам далеких, незнайомих їм людей. Розсіяність цього знання становить його сутнісну характеристику, і його неможливо зібрати разом і подати владі, доручаючи їй створити надуманий порядок” (тут і далі цитую за [Гайєк, 1992]). 

Для функціонування ринку потрібні певні умови, паралельно і у двосторонньому зв’язку з якими він формується. Це право на приватну власність і вільну ініціятиву, яке ґарантується законом і забезпечується правовим характером держави в цілому, тобто наявністю універсальних (однакових для кожного члена суспільства) законів, що носять, як і закони природи, характер обмежень, а саме: визначають не те, що слід індивіду робити, а те, що йому у певних точно описаних умовах не можна робити. В рамках таких законів все, що не заборонено, — дозволено, отже, виникає простір для вільної ініціятиви і можливість передбачення реакції на будь-які її прояви. Докладніше на цю тему див. [Витвицький, 1993].

Щоб діяти у цьому вільному просторі, ініціятивній особі аж ніяк не потрібна вся сума розсіяних у суспільстві знань; інформацію про стан речей і ймовірні очікування наслідків своїх дій особа одержує у формі особливих сконденсованих інформаційних сиґналів — цін. Так з позірного хаосу вільних ініціятив складається загальний порядок, можливість узгоджувати свої зусилля з зусиллями безлічі інших людей без особистого зв’язку з ними.

Соціялізм (комунізм) керується діяметрально протилежним принципом соціяльного устрою. Зауважу, що ця система не виникає стихійно, а запроваджується за наперед придуманим планом. Соціялізм відкидає приватну власність і вільну економічну ініціятиву, встановлює державну власність на засоби виробництва та ресурси і систему централізованого управління економікою. Прихильників соціялістичної ідеї вона спокушає своєю удаваною простотою і позірною легкістю вирішення соціяльних проблем у дусі справедливости. Їх дуже приваблює те, що в основу суспільного устрою закладається жорсткий порядок, витворена раціонально організація замість хаосу особистих ініціятив, неконтрольованих згори започаткувань, які вступають між собою у конкуренцію.

Те, що з хаосу може виникати порядок, а порядок може породжувати хаос, їм невідомо. Звичайно, це твердження аж ніяк не є тривіяльним, але нині, після підтвердження його на прикладі багатьох систем, що їх вивчала синерґетика, воно стало загальним місцем.

Фатальна для соціялізму проблема, яка одразу виникає, як тільки запроваджується централізоване управління, полягає у зборі розсіяної інформації. Труднощі пов’язані з тим, що жоден центр, ніякі адміністративні структури не можуть це зробити в принципі. Бо, як уже наголошувалося,

“ніхто не може повідомити іншому все, що він знає, оскільки значна частина інформації, яка може йому знадобитися, виявляється лише ним самим при розробці плану дій”

і, додам, в процесі самої діяльности.

Справа, отже, не тільки і не стільки в обмеженості інформаційних ємностей, які можуть бути у розпорядженні центру, не тільки у тому, що аґенти для збору інформації не мають підстав бути особисто зацікавленими у її пошуках, правильній обробці, бути сумлінними, але насамперед у тому, що її, цієї інформації, в готовому вигляді здебільшого не існує. Саме тому децентралізований порядок призводить до обробки і використання значно більшої інформації, аніж це можливо при централізованому управлінні.

Як зазначив Гайєк,

“централізоване управління могло б вести до порядку і контролю, що поширювався б за межі безпосередньої компетенції будь-якого центрального органу, лише за однієї умови: якщо б керуючі, що знаходяться на місцях, були б здатні оцінювати фізичні об’єми наявних і потенційних ресурсів, вчасно одержувати також і інформацію про відносну вартість цих ресурсів, яка невпинно змінюється у часі, якщо вони могли б передавати повні і точні дані про це якомусь центральному органу планування і одержувати від нього вказівки про те, що їм слід робити... Все це фактично не можна здійснити”. 

Абсурдність ідеї централізованого управління полягає з точки зору синерґетики в тому, що замість того, щоб створювати передумови для стихійного здійснення певного природного механізму самоорганізації, соціялісти намагаються домогтися результату внаслідок штучного реґулювання дій кожної особи за інструкцією згори, виробленою заздалегідь без урахування всіх важливих обставин, які просто не можуть бути відомі наперед.

Це нагадує такий спосіб дій. Припустімо, хтось хоче здійснити певну хемічну реакцію. Для цього треба створити умови, за яких вона піде сама собою, тоді кожна молекула одного реаґенту сама поєднається з якоюсь іншою із другого реаґенту. Натомість, діючи за рецептами соціялістів, ми повинні були б якимось пінцетом (якого не існує!) діставати молекули з реаґентів, поєднуючи їх одна з одною. Але, як точно зауважив Гайєк,

“ми можемо здійснювати впорядкування невідомого, лише викликаючи його самовпорядкування”. 

Неефективність соціялістичної системи, що випливає з відсутности механізму збору і трансформації розсіяної інформації, призводить до поразки у змаганні з системами, здатними до самоорганізації, а зрештою — до розвалу соціялістичного устрою.

Штучне впровадження соціялізму має й інший аспект. Намагання примусити працювати дефектну систему викликає необхідність спонукати до дії кожний елемент системи — окрему людину. Замість того, щоб створювати умови для самоорганізованоЇ діяльности людей, їх всіх і кожного зокрема ставлять під жорсткий тотальний контроль. Тоталітаризм, таким чином, є органічним наслідком соціялістичної системи. Другий аспект полягає в тому, що неадекватна, неповна інформація, яка надходить знизу до центру, уже внаслідок об’єктивної обставини — відсутности механізму її збору — виявляється неповноцінною. До цього додається свідоме спотворення, яке систематично чинять аґенти, що займаються її збором, бо вони зацікавлені у власній кар’єрі, вигоді тощо. Об’єктивний і суб’єктивний чинники, які діють разом, спричиняються до того, що інформаційний потік знизу до центру є не стільки інформаційним, скільки дезінформаційним. Що ж до потоку згори донизу, то цей останній перетворюється майже в суцільну брехню, бо здійснити управління людьми шляхом насильства без брехні неможливо. Систематична циркуляція дезінформаційних потоків в соціяльній структурі поглиблює її неефективність і зрештою веде до руйнації. За умов свободи, присутности правди соціялістична система існувати не може. Це яскраво продемонстрував блискавично швидкий крах тоталітарних соціялістичних систем в країнах Східної Европи, як тільки підтримка їх з боку СССР досягла критично низької межі.

Соціялізм попри всю його привабливість для поверхових людей виявляється, таким чином, повною фальшивкою. Неприємність, однак, полягає у тому, що саме примітивність спокуси соціялізму і нетривіяльність його заперечення раз-у-раз породжує намагання поновити спроби його реабілітації, так само як і досі є люди, які намагаються збудувати вічний двигун. Час від часу на соціялізм “хворіють” ті чи інші країни. Але розвинені, цивілізовані країни, такі як Англія, Швеція, перенесли цю хворобу, як то кажуть, на ногах. В них запроваджувалися лише певні елементи соціялістичної системи, від яких суспільство починало лихоманити, після чого воно зменшувало “кількість соціялізму”, повертаючись до нормальної економіки. Ті ж країни, які запроваджували соціялізм радикально, нині лежать в реанімації.

Проблема “одужання” таких країн дуже складна. Широкої популярности набув афоризм невідомого мені автора, який сказав:

“Перейти від капіталізму до соціялізму так само легко, як із яєць зробити яєшню. Перейти ж від соціялізму до капіталізму так само важко, як із яєшні отримати свіжі яйця”. 

Цей вислів яскраво показує, якою підступною пасткою є соціялізм. Читач, однак, може подумати, що цей зворотний перехід не просто важкий, а в принципі неможливий. Але це не так. З яєшні можна зробити яйця, якщо годувати нею курку. Не сприймаймо це зауваження як жарт. Курка є самоорганізована система, яка виробляє з їжі, субстрату нижчої організації, більш високоорганізований об’єкт — яйце. Аналогічно, найлегший шлях переходу від соціялізму до капіталізму полягає у включенні здеґрадованої соціялізмом суспільної структури у живе тіло високоорганізованої ринкової економіки. Східним німцям “пощастило”, оскільки вони об’єдналися з Західною Німеччиною. Що ж до народів інших постсоціялістичних країн, то серед низки труднощів, з якими вони стикаються при переході до ринкової системи, визначальну ролю відіграють неґативні зміни в їхній соціяльній та економічній психології. Американський фахівець з економічної психології Аматео Етціоні відзначає такі риси поведінки постсоціялістичних працівників:

“Орієнтація на повільну роботу, часті відлучки; відсутність ініціятиви або відповідальности; надання переваги кількости над якістю; прогули; використання робочого часу для інших цілей (особливо покупок); просування по службі в залежності від таких речей, які не мають стосунку до суті справи, наприклад, партійна приналежність, зв’язки; використання виробничих матеріялів для особистих потреб” [Етціоні, 1992]. 

Резюмуючи, можна стверджувати, що програми соціялізму нездійсненні фактично, а цілі, які він декларує, не можуть бути досягнені.

Не маючи внутрішніх передумов для здійснення своїх утопічних проектів, соціялізм, як вже зазначено, змушений вдаватися до насильства. Це насильство не має меж і неминуче призводить до терору таких масштабів, коли протягом життя одного покоління народ втрачає близько третини своєї кількости. Перманентна економічна криза з періодами загострення — голодоморами — додає до цього приблизно ще стільки ж жертв.

Ось чому не є перебільшенням висновок вчених про те, що, запровадивши соціялістичні норми, людство прийшло б до знищення більшої частини населення планети — за оцінками до 2/3 — і до зубожіння решти.

Суттю соціялізму є скасування приватної власности на засоби виробництва і введення державного управління економікою та розподілом продукції. Сьогодні соціялісти та комуністи, намагаючись приховати свої цілі, наголошують не на цих сутнісних рисах соціялізму, а на тому, що, мовляв, головним у соціялізмі є забезпечення соціяльної справедливости. Однак ця остання співвідноситься з соціялістичним устроєм як мета і засіб. Але ми знаємо і теоретично і, головне, — практично, що соціялізм як засіб досягнення соціяльної справедливости виявляється абсолютно неспроможним. Тим, хто досі наголошує лише на цій меті, не вказуючи реального шляху її досягнення, слід задуматися над відомим афоризмом: “Дорога до пекла вимощена добрими намірами”. Та ці добрі наміри соціялістів — давно в минулому. Нині світ вже знає, що дорога, яку пропонують соціялісти, веде у безвихідь. Що ж до капіталістичних країн, які за півтора століття, що минули по створенню “марксистського вчення”, пройшли величезний шлях економічного розвитку, заснованого на виняткових досягненнях науки і техніки, зокрема на інформаційній революції, то саме вони виявилися здатними забезпечити такий рівень матеріяльного добробуту для своїх громадян, який люди, що стали жертвами соціялістичних експериментів, довго не могли собі навіть уявити.

Ще одна обставина, яку намагаються використати соціялісти з метою пропаґанди своїх ідей, полягає у тому, що в сучасних добре розвинених капіталістичних країнах деякі галузі економіки знаходяться в руках держави, а саме ті, в яких приватна власність не є вигідною. Крім того, на нинішній стадії зовсім не виключаються прийнятні для суспільства елементи державного реґулювання економіки, як і в деяких інших сферах життя, різних у різних країнах. Це добре відомо, обговорено в літературі (див., наприклад, [Гайєк, 1990]). Було б великим перебільшенням трактувати такі явища як конвергенцію капіталістичної та соціялістичної систем, як комусь би то хотілося. Справді, принциповим в цих суспільствах є наявність значного відсотка приватної власности на засоби виробництва, і на цій основі — ринку, законам якого підлягає також і державний сектор економіки.

Хотів би додати ще одне, на мій погляд, цікаве зауваження. Свого часу Норберт Вінер у своїй книзі “Кібернетика і суспільство” висловив твердження, що суспільство мурашок збудовано за принципами тоталітаризму і є своєрідною моделлю тоталітарного суспільства у людей [Вінер, 1958]. На перший погляд це твердження видається правдоподібним, однак, прийнявши його, ми мали б припустити, що у рої мурашок існує центр, який збирає інформацію і здійснює контроль над окремими особинами. Вивчення сучасної літератури про устрій роїв соціяльних комах показує, що виявлена шляхом експериментальних досліджень соціяльна поведінка таких комах дуже сильно відрізняється від умоглядної схеми Вінера. Виявилося, що насправді у них немає ніякого адміністративно-командного центру, натомість розвинені механізми збору розсіяної інформації, завдяки чому рій в цілому знає все, що йому потрібно для ефективного функціонування, тоді як кожна окрема мурашка володіє лише незначною, але достатньою для неї частиною інформації. Цікаво також, що, всупереч твердженням Вінера, соціяльні ролі окремої комашки рою можуть суттєво мінятися протягом її життя в залежності від обставин.

Отже, навіть у соціяльних комах немає аналогів тоталітарної системи, натомість є певний аналог ринкового механізму.

Таким чином, соціяльні комахи, які існують на Землі значно довше людини, сотні мільйонів років, виявляють дуже складну як індивідуальну, так і соціяльну поведінку, довели свою величезну конкурентоздатність, спромоглися виробити ефективні і доволі стабільні засоби інформаційного обміну***.

А що ж робиться з нами, людьми? В чому причина і суть зривів у нашому суспільному бутті? Докладний розгляд такого питання потребував би ґрунтовних досліджень у галузі наук, які нині лише формуються, таких як соціяльна психологія, економічна психологія. Вони мали б виявити природу коливань у соціяльних орієнтаціях тих чи інших людських спільнот: народів окремих країн, соціяльних груп в них тощо. На цій основі можна було б з’ясувати і механізми, які спричиняють різні форми соціяльної патології. Крім хвороби на комунізм, є й такі ненормальні явища, як зріст злочинности, наркоманії, кількости самогубств. З точки зору синерґетики ці патології породжені стрибком складности в організації соціюму, утвореного людьми, порівняно з усіма іншими, які склалися до того в природі. Ураження суспільства цими патологіями породжується дефектністю систем інформаційного обміну, отже, має природу, спільну з раковим захворюванням організмів. Можна говорити про рак як про значно загальніше явище, ніж просто сумнознайоме захворювання людини і деяких вищих тварин, але тої самої синерґетичної природи. Воно може мати місце в системах достатньо високої складности і в певному сенсі є “розплатою” системи за її складність. Говорячи загально, рак у будь-якій складній системі полягає в порушенні інформаційного обміну, необхідного для ефективного функціонування цієї системи. Під обміном маю на увазі всі процеси збору, переробки, зберігання, передачі і сприйняття інформації, а під його дефектністю — брак чи недорозвиненість відповідних механізмів, включно із заміною необхідної інформації неповною, неповноцінною, в границі — дезінформацією. Наслідком таких порушень стає розузгодженість дій між елементами системи і системою як цілісністю. Певна частина елементів (клітин в організмі, осіб в суспільстві, навіть слів у реченні) через порушення інформаційних зв’язків з іншими починає поводити себе неадекватно, іґнорує “інтереси” системи як цілісности. Кінцевим вислідом стає неконкурентоздатність такої ураженої системи з нормальною та її загибель.

Вище роз’яснювався характер відповідних порушень в комуністичній (соціялістичній) системі.

Складність лікування ракової хвороби загальновідома. Навіть вилучення вірусу з комп’ютерних програм не є простою справою. Певний успіх дає у випадку раку в людини хірургічний метод. Слід зрозуміти, що, маючи справу з комунізмом на практиці, ми стикаємося не просто з якимось різновидом ідеології, а з соціяльною патологією, поєднаною з організованою злочинністю. Боротися з цим явищем необхідно так само рішуче, як з фашизмом та нацизмом.

На жаль, історія склалася так, що, на відміну від нацизму, комунізм не був засуджений міжнародним судом, хоча число жертв комунізму набагато перевищило число жертв нацизму. Зокрема, український народ втратив від комунізму в абсолютному вимірі більше людей, аніж будь-який інший. Організація суду над комунізмом — невідворотний обов’язок людства, його моральна потреба. Йдеться, звичайно, не про помсту і не про покарання конкретних осіб. Це й неможливо, оскільки найбільші комуністичні злочинці давно вже покинули цей світ. Йдеться про остаточний осуд злочинної ідеології і організацій, які беруть цю ідеологію на озброєння. Ця акція має бути виконана в інтересах не стільки нинішнього, скільки прийдешніх поколінь.

Примітки

* Наскільки нетривіяльні аналіз та висновки Гайєка, видно і з того, що вельми видатний український економіст Михайло Туган-Барановський, який сповідував ідеї соціялізму, лише в своїй останній роботі “Соціялізм як позитивне вчення” відзначив принциповий недолік соціялізму як устрою, який не має ринку як механізму економічної реґуляції. Він також зазначив, що соціялістичне господарство може виявитися системою нижчої виробничої здатности, аніж капіталістичне господарство, “і замість того, щоб стати царством свободи і загального багатства, мусить стати царством рабства і всезагальних злиднів” [Туган-Барановський, 1996: 426]. Однак останнє твердження Туган-Барановський робить лише відносно так званого “непідготовленого соціяльного середовища”, що виявилося помилкою: соціялізм потерпів фіяско у всіх без винятку випадках, хіба що справді “підготовлені соціяльні середовища” просто уникли запровадження соціялізму.

** В інших розділах книги "Синергетична концепція культури".

*** Література з питань поведінки суспільних комах доволі велика, для орієнтації читача подаю такі джерела: Кипятков В.Е. Поведение общественных насекомых (М., 1991); Захаров А.А. Организация сообществ у муравьев (М., 1991); Длусский Г.М. Принципы коммуникации у муравьев (Л., 1981); Wilson E. The Insect Societies (Cambridge, 1971).

Посилання

• Витвицький, 1993 — Витвицький Богдан. За верховенство закону // Сучасність. — 1993. — № 5.
• Вінер, 1958 — Винер Норберт. Кибернетика и общество. — М., 1958.
• Гайєк, 1990 — Хайек Ф.А. Общество свободных. — London, 1990. (Friedrich Hayek. The Political Order of a Free People. — London, 1979). 
• Гайєк, 1992 — Хайек Ф.А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. — М., 1992. (F.A.Hayek. The Fatal Conceit. The Errors of Socialism. — 1988).
• Етціоні, 1992 — Этциони Аматео. Восточная Европа перед трудным выбором // Вестник Российской Академии Наук. — 1992. — № 6.
• Туган-Барановський, 1996 — Туган-Барановский М. Социализм как положительное учение // Туган-Барановский М. К лучшему будущему. — М.: Российская политическая энциклопедия, 1996. — С. 426.
• Франк, 1946 — Франк С. Л. Ересь утопизма // Новый журнал. — Кн. XIV. —1946

Ілюстрації з відкритих джерел