Охорона пам'яток церковного мистецтва

Ярослав Дашкевич, доктор історичних наук, керівник Львівського відділення Інституту археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України

На початку кілька слів, які можуть виглядати тривіальними, але їх треба усвідомити, щоб зрозуміти проблему в цілому. Сакральне мистецтво — дуже своєрідна ділянка мистецької творчості, яка охоплює дві сфери людського буття. 3 одного боку, дає певне естетичне задоволення твором, з іншого ж боку — виражає релігійні почуття, надихує, навіває певний містичний дух. Велетенську роль у творчості такого типу відіграє символіка, християнська символіка, що базується на багатовіковій традиції, на певному каноні, порушувати який, мабуть, не треба i не дозволяється навіть найталановитішому митцеві. Символіка храму, символіка ікони, символіка церковного начиння — це загальновизнані істини, пояснювати які ледве чи є потреба.

Українське сакральне мистецтво має свою специфіку. Вона полягає (чи повинна полягати) в гармонійному поєднанні як східних, так і західних традицій (бо на цьому і ґрунтувався український унійний процес), а, з іншого боку, закони мистецтва діяли на українській землі набагато ліберальніше, ніж, наприклад, на Заході чи на Північному Сході. В українське сакральне мистецтво влилася жива i живуча течія народного мистецтва, яке декому з рафінованих мистецтвознавців може здаватися повсякденним примітивом, що, як не парадоксально, не позбавлений однак одухотвореного, навіть глибоко містичного релігійного змісту.

Ось так виглядає ареал, про який — про охорону якого — говоритиму далі, після цих кількох вступних слів.

Пам'яткоохоронна діяльність в Галичині, на Закарпатті, на Буковині має давні традиції, що налічують вже майже півтора століття (підкреслюю цей період, бо на Східній Україні пам'яткоохоронна діяльність почалася лише в часах Української революції, в 1917—1918 pp., адже в Російській імперії не було жодних законів про охорону історичних, культурних, церковних пам'яток.) В межах Австрійської монархії урядова охорону пам'яток було встановлено законом 1850 р. Цісарсько-королівська комісія для оберігання пам'яток працювала у Відні з 1853 р. Від 1863 р. у Львові почав діяти уряд Консерватора стародавніх зодчих діл, давніших історичних пам'ятників у Східній Галичині (такою була первісна українська назва установи). Українські греко-католицькі церковні інституції та представники духівництва з цього часу включилися в працю урядових консерваторів, з одного боку, та здійснювали свою власну пам'яткоохоронну діяльність в координації з українськими науковими установами (Ставропігійський інститут, Наукове товариство імені Шевченка), з іншого боку. В період до Першої світової війни серед консерваторів зустрічаємо імена видатних українських вчених: о. Антона Петрушевича, професорів Ізидора Шараневича, Олександра Колесси, Кирила Студинського. Уряд консерватора виконував i граф Іван Шептицький з Прилбич — з цього стане зрозумілим, чому митрополит Андрей виніс любов до пам'яток старовини ще з родинного дому.

Ось кілька основних дат з часів до 1914 р., що характеризують діяльність Церкви та духівництва в ділянці охорони пам'яток українського сакрального мистецтва. 1878 р. отець Антон Петрушевич засновує Музей старожитностей при Народному домі у Львові. 1888 р. відкривається величава Церковно-археологічна виставка Ставропігійського інституту (організатори Антін Петрушевич та Ізидор Шараневич), згодом видається перший каталог експонатів сакрального мистецтва цієї ж виставки. 1889 р. починає діяти Музей Ставропігійського iнституту. У 1901 р., в перший же рік своєї митрополичої діяльності, Андрей Шептицький видає лист-обіжник про забезпечення i збирання пам'яток церковної старовини, а також архівних документів i книжок на території своєї архиєпарxiї. Цього ж року виникає Археологічний музей у Львівській Духовній семинарії, перетворений на Церковний музей у 1905 р. — згодом, від 1912 р. та й досьогодні, Національний музей у Львові. 1914 р. починає працювати Товариство охорони української старовини у Львові (голова Володимир Шухевич, заступник — Іларіон Свєнціцький, багаторічний директор Національного музею та відомий вчений-славіст). Іншими словами, українці Галичини, українська церква Галичини вже тоді намагаються наздогнати інші культурні нації Західної Європи в ділянці охорони та дослідження пам'яток церковного мистецтва.

Перша світова війна, російська окупація, воєнні дії завдали відчутних ран як церкві, так i пам'яткам мистецтва. Це становище ще погіршилося в роки польської окупації, коли галицьке українство намагалися відсунути на задній план, а його культурні потреби ігнорувати. Уряд консерватора пам'яток мистецтва i культури Львівського округу нерадо співпрацював з українськими науковцями, серед яких були Іларіон Свєнціцький, Юліан Заяць, Богдан Януш. Але i в цей період проявився великий організаторський талант митрополита Андрея Шептицького та його розуміння значення i ролі пам'яток церковного мистецтва як для церкви, так і для нації в цілому. Діяла Митрополича консерваторська комісія, без рішень якої не могли відбуватися жодні ремонтні та реставраційні роботи в церковних будівлях. У Львівській богословській академії виник — вже заходами ректора Йосифа Сліпого, пізніше кардинала — власний музей церковних пам'яток. У цій же академії видатний український археолог Ярослав Пастернак читав для вихованців курс археології. Священики виходили з стін академії, добре розуміючи цінність та значення пам'яток старовини. Великим вкладом в українську науку стали розкопки в межах катедри св. Юра 1932—1933 pp. та особливо у Галичі 1934—1941 pp., що призвели до відкриття Успенського собору (до речі, лише на 1,5 метри коротшого і на 1,5 метри вужчого від Софійського собору в Києві), поховань у ньому. Розкопки в Галичі, проведені під керівництвом уже згаданого професора Ярослава Пастернака, стали приводом до великого національного і релігійного піднесення напередодні Другої світової війни.

Нова війна, окупації — німецька і російська комуністична, насильницька ліквідація Греко-католицької церкви 1946 р. знищили тяглість памяткоохоронної діяльності, яка здійснювалася дуже активно протягом принаймні 60 років. Та варто тут згадати два світлі проблески у пітьмі. Свідомі парохіяни ще під час війни почали закопувати церковні дзвони, а після 1946 р. в тих місцевостях, де було закрито церкви, взяли на переховання додому фелони, плащаниці, ікони, начиння, маючи надію на кращі часи в майбутньому. Товариство охорони пам'яток історії i культури — його відділення — залежно від місцевих умов намагалося правдами i неправдами оберігати пам'ятки, в основному, церковні будівлі, від остаточного руйнування. Одночасно почався безпрецедентний грабунок пам'яток церковного мистецтва — процес, який не припинився, а подекуди ще й посилився в наш час. У цих антирелігійних i антинаціональних діях брали участь, як не сумно, також окремі священнослужителі.

Не намагався я будувати свою статтю за схемою: ось воно було в нас колись, а тепер цього немає. Але обов'язок людини, яка ще з дитинства пам'ятає щоденний священичий побут i таке трохи містичне, а трохи просто боязливе і сповнене трепету ставлення до пам'яток церковного мистецтва по сільських парохіях, та й також пам'ять про моїх дідів-прадідів, серед яких були представники кількох священичих родів, примушують мене говорити про болісні — не лише для мене, а й для багатьох, для широкої громадськості — справи.

Спершу, мабуть, про безвідповідальне ставлення до церковного майна. В церкві збереглася, по суті, совєтська система управління цим майном (система, яка, правда, має коріння ще у східному поствізантійському ставленні до церкви, при якому світський елемент мав дуже часто перевагу над духовним), що нерідко веде до протиставлення інтересів так званої церковної десятки (яку не завжди можна ідентифікувати з громадою) та священика. Він, по суті, має мало впливу на збереження пам'яток церковної культури та не відповідає не лише за пам'ятки церковної архітектури i будівництва, а також за так звані пам'ятки рухомого типу (церковний одяг, начиння, ікони, скульптури, стародруки, архівалії тощо). Тому на практиці можна нефахово реставрувати за благословенням десятки, перемальовувати ікони, розписи. А предмети культу, ікони, портрети, інші пам'ятки, пам'ятки друку i письма як пропадали, так i пропадають далі. Це підтверджують виставки предметів, вилучених на кордоні митниками, а також вітрини антикварних крамниць, наприклад, у Нью-Йорку, Відні, Берліні, де такі пам'ятки досить докладно паспортизовані (подано їхнє походження) i де я бачив  їх особисто.

Чия це вина і хто несе за це відповідальність?

Так звана реставрація церковних будівель чи залишків пам'яток виняткового історично-церковного значення часто межує з вандалізмом. Бо одну третину фундаментів згаданого вище Успенського собору в Галичі залили бетоном (і це за благословенням єпископа, а тепер готують знову фантастичну "реставрацію" собору, про який ніхто не знає, як він докладно виглядав. В декого з реставраторів зафіксувався "староруський стереотип", в дусі якого фальсифікують навіть стародавні католицькі храми. 3 незрозумілих причин було ліквідовано відділ архітектури, будівництва i реставрації в складі Львівського архиєпархіального управління. Оскільки немає в його складі — або незалежно від нього — Консерваторської комісії з статусом фахової наукової ради, складеної з експертів. Бо може тоді не доходило б до таких проектів, як позолочення купола собору св. Юра, що цілком суперечить традиціям греко-католицької церкви; до девастації (а не реставрації) митрополичого палацу; до залитого водою підземелля собору св. Юра, в якому нібито "оберігають" домовини i тлінні останки українських єпископів, митрополитів, кардиналів, що опинилися у воді. А чого варта передача решток Святоюрської гори — промовистого церковного i національного символу — під забудову начальницькими дачами — проект, до здійснення якого громадськість намагається не допустити. Наскільки відомо, в складі обласних відділень Товариства охорони пам'яток iстоpiї i культури немає представників Української греко-католицької церкви, хоча вони повинні там бути. Кожна духовна столиця як на Заході, так i на Сході (згадаю тут, з одного боку, хоча б Кельн чи Відень, а з іншого — Ечміадзін) має свій церковний музей при основному соборі — це питання престижу Церкви i підкреслення її традицій. Львів такого музею не має.

Не можна сказати, що семінарії, богословські інститути, Академія дбають про пам'яткоохоронну освіту своїх сучасних студентів. Немає аналогів тим курсам археології (церковної археології), які вів у 30-х pp. Ярослав Пастернак у Львівській Богословській Академії.

Католицька церква ще у ХVIІІ ст. принесла на наші землі дуже важливу і потрібну традицію з Заходу — періодичне проведення Генеральних візитацій не лише парафіального священства, церковної громади, але також з протокольним описом — часом дуже докладним — церковного будинку, дзвіниці, дзвонів, цілого обладнання, начиння (тоді це називалося апарати), ікон, портретів i т.д. Після того руйнування i тої неволі, які приніс комуністичний режим українській церкві, здавалося б, треба було провести Генеральну візитацію, щоб, між іншим, знати, які пам'ятки сакрального мистецтва є в розпорядженні церкви. А то, відверто кажучи, якось важко визначити, в чому полягає пам'яткоохоронна діяльність Церкви, якщо Церква не знає, якими пам'ятками вона розпоряджається. А відповідальність за ці пам'ятки вона несе i нести таки мусить.

Нам всім, як духовним, так і світським, треба пам'ятати про те, що художні досягнення та збережені реліквії українського сакрального мистецтва це не лише минуле, а й сучасне та майбутнє і української Церкви, i української культури в цiлому.

У підставу статті покладено доповідь на науковій конференції "Українська греко-католицька церква. Минуле та сучасне". Львів -Городок, 12 травня 2001 р.
Опубліковано: "Розбудова держави", №1—6, 2001, с. 66—69.