Спогади Ірини (Орисі) Лукашевич Лащевської. Її старших братів було обвинувачено у вбивстві Ярослава Галана і страчено. Батька засуджено до 25 років ув'язнення, родину вивезено в Хабаровський край.
За публікацією в Альманаху УНС на 1996 рік.
Орися ЛАЩЕВСЬКА
ПРОБАЧ, МАТУСЕНЬКО, ПРОБАЧ...
Був 1949 рік. Наша сім'я проживала в селі Сороки-Львівські Пустомитівського району Львівської области. Батько о. Денис Лукашевич в цьому селі був парохом, і наша родина жила біля церкви в парохіяльному будинку. Нас було восьмеро дітей. Старші брати вчились у Львові. Олександер (1928 року народження) навчався у медичному інституті, Мирон (1929 р.н.) — у сільськогосподарському інституті в Дублянах під Львовом, Ілярій (1931 р.н.) — в лісотехнічному інституті. Брати були дуже працьовиті, здібні і вчилися на відмінно. Сестра Дарця (1932 року народження) вчилася в педагогічному "училищі" у Львові, а Віра (1934 р.н.) і Ліда (1938 р.н.) у сільській школі. Мій брат Зенко ще був малий, мав шість років. Я, Орися, була наймолодшою в сім'ї і в той час мені сповнилося чотири роки.
Всі діти жили згідно. Старші завжди допомагали молодшим і ними опікувалися. Брати і сестри крім того що вчилися, завжди у всьому допомагали батькам на городі, в саду і в хаті. Наша Мама, Софія з Григорцевих, була дуже добра, працьовита жінка. З ранього ранку до пізнього вечора Мама працювала. Була все лагідна, зрівноважена і ні на що ніколи не нарікала. Мама була ніжна і добра, на нас дітей ніколи не кричала, не била. Татко, який виріс у багатодітній сім'ї, був дуже відданий праці і акуратний у всьому. Він у вільний від церковних обов'язків час садив і доглядав сад, заложив пасіку. Тато любив грати на скрипці. Часто вечорами вся родина збиралася, і ми із задоволенням слухали музику. Тато був добрим, проте строгим і вимогливим до дітей. В хаті панувала атмосфера спокою, доброти і любови. Нам, дітям, Тато наказував щодня робити добро. Він цікавився народною медициною і знаходив час допомагати іншим людям. В нас удома завжди було багато людей: приїжджали брати і сестри на вакації, їх товариші, родина Мами, родина Батька, а також і чужі люди. Усіх гостинно приймали і чим могли допомагали.
Мені вдома було дуже добре. Старші діти мене дуже любили і радо забавляли. Я дуже любила бавитись у саду, збирати квіти, часто ласувала медом із вощиною.
Ось так і жили в праці, мирі і добрі.
Аж прийшла осінь 1949 року. Страшна, жахлива вістка потрясла нашу родину. Прибігла пішки зі Львова Дарця і сказала, що всіх трьох братів заарештовано. Чорна хмара оповила нашу хату.
Я пам'ятаю себе з того страшного вечора, коли до нас прийшли чужі люди у військовій формі і робили обшук в хаті. Всі плакали, а найбільше плакала наша Мама. Коли Татка забрали з хати, я сильно заплакала і запитала, коли прийде Татко? Він відповів мені, що прийде завтра. Ох, як довго те завтра тягнулося, — цілих 25 років...
На третю ніч мене розбудив сильний стукіт у вікно й у двері. Перед вікном стояла машина "чорний ворон". Ввійшли якісь військові, четверо чи п'ятеро їх було. Сказали Мамі металевим голосом: "Собірайся, поєдєм в Сибірь". Ці люди чогось нишпорили по кімнатах. Ще пам'ятаю, як на мене одягали суконки моїх старших сестер. Це була жахлива ніч, що залишилася в моїй пам'яті на все життя!
Був кінець жовтня 1949 року. Нас шестеро разом із Мамою повезли у Львів на пересильний пункт у Полтевно (Пересильна тюрма №10 по тодішній вул. Полтвяній, тепер пр. Чорновола, в частині території зараз діє музей «Територія терору», іншу частину займає приватний медичний заклад — @triphilon). Ми жили в камері, де стояли триярусні ліжка. Спали на третьому ярусі. Жінок, хлопчиків і дівчаток було багато і дуже було тісно. А перед дверима стояла "параша". Як виникала потреба, то я встилалася, плакала, і Мама мусіла мене заслоняти. Один раз в день нас виводили на тюремне подвір'я як арештантів. Годували нас погано. Кожен день була груба перлова каша — пинцак. Пам'ятаю, що я дуже плакала, коли ненароком хтось пролив мені кашу на руку. Стався сильний опік, дуже мене боліло, я плакала, і сестри по черзі носили мене по камері. Пам'ятаю Маму свою, вона була дуже засмучена і часто плакала.
Ми були чотири місяці в цих жахливих умовах на пересильному пункті у Львові. Потім нас повезли на Далекий Схід. Подали товарні вагони, і ми, люди, їхали в цих брудних чорних телячих вагонах. Вагони були без вікон. Спали ми на полицях, здається, що було їх три поверхи. Я ранками віддирала своє примерзле волосся і ковдру від дерев'яної стіни вагону. Я була сильно перелякана і ні на крок не відступала від Мами.
Ми їхали вже більше місяця. По дорозі відчіпляли деякі вагони. Я чула, як люди вимовляли слово "тиф". Привезли нас у Хабаровський Край, місто Бикін. Поселили на краю міста в довгих бараках. Там жили колись засуджені. Наша родина, Мама і нас п'ятеро дітей, жили в маленькій кімнаті, що колись служила "сушилкою".
Старших сестер, Дарцю і Вірцю, що мали відповідно 18 і 16 років, примусили тяжко працювати. Вони спочатку працювали в тайзі на лісозаготівлі, а пізніше — в кар'єрі. Сестра Віра в 1953 році в листі до Татка пише: "Нині я вдома, бо звихнула руку. Ми з дівчатами вночі їхали вантажити вагон, машина мало не перевернулася, і я звихнула руку". Пам'ятаю, що в сестер довго були криваві мозолі на долонях. Вони гріли їх над вогнем, щоб не тріскали.
Старша сестра Дарця розповідала, як вони із дівчатами були в тайзі і пішли рвати дикий виноград. Раптом бачать, що з другого боку величезна лапа бурого ведмедя зриває гроно. Бідні дівчата так швидко втікали, що розгубили весь виноград.
Коли прийшла сувора зима, то нам було дуже тяжко. Кімната не була придатна для зими. Не було чим палити. Морози сягали 50 градусів. Мама з дванадцятилітньою Лідою ходила за два кілометри по тріски на "пилораму". Сестра Ліда відтоді має горб, трохи скривлений хребет. Це все від дров, що носила малою під гору до хати, де ми проживали.
Мамі давали сусідки росіянки якісь старі речі. Пам'ятаю, що я ходила в старих валянках, але завжди змерзала в них, бо вони були латані-перелатані. Маю дотепер знак — відморожені два мізинцеві пальці. Я мала сильний психологічний стрес і всього боялася. Боялася темноти. Ввечорі виходила на вулицю зі свічкою. В хаті сама боялася залишатися, хоч і було електричне світло. Мені бачилися якісь привиди, вчувалися чужі голоси. Уві сні я часто кричала. Тим більше боялася, коли у будинку, де жили росіяни, влаштовувалися веселі вечори, — так звані п'янки. Спочатку танцювали на подвір'ї, а закінчувалися такі веселощі переважно бійкою. Жінки сварилися між собою, тягали одна одну за волосся, чоловіки падали додолу п'яні.
Я гралася з дітьми на подвір'ї. Вражав мене їхній низький культурний рівень: грубість, штовханина, відсутність поваги до старших, грубі слова, пересипані матом.
Однак Мама наша прищеплювала нам любов до прекрасного, доброго і милосердя. Часто вечорами ми всі збиралися і читали вголос художні книги. Пізніше ділилися враженнями, жаліли знедолених. Часом дитячу літературу на українській мові присилала Мамина сестра, тета Донця. Ми, діти, дуже тішилися тими посилками. Матеріяльно нам жилося дуже тяжко. Ми брали в сусідки один літр молока щодня на шість осіб. Пам'ятаю, що один раз я несла молоко і чомусь впала, розлила все молоко. Як я плакала, що всі через мене будуть пити небілений чай. Часто я говорила Мамі: "А чому сестри старші беруть на роботу хліб з маргариною, а ми з братом пісний їмо?" Мама на те відповідала, що сестри дуже тяжко працюють у кар'єрі-каменоломні. Цукерки ми їли тоді, коли хтось до нас приходив у гості. Переважно це були молоді люди, що приходили до сестер. Наші знайомі, вивезені, мали козу і дали нам маленьке козенятко. Ми дуже тішилися ним. Брат Зенко і я виводили його на подвір'я. Воно там бігало. Але козенятко ще не вміло пастися, а ми не мали чим його годувати, і воно здохло. Ми гірко плакали із братом за ним.
Мама багато працювала, прала вдома халати і рушники із магазину. Я часто відносила вже попрасовані речі. Мама також прибирала в конторі ДЕУ (дорожно-експлуатаційний участок). Потім прийшов препоганий начальник Гончаров. Він дуже погано відносився до нас, спецпоселенців. І він Маму розрахував, тобто звільнив. Мама змушена була шукати іншої роботи. Згодом вона пішла працювати сторожем на великий дорожний міст. Чергувала, в холоді, вночі, сиділа під мостом, бо не було навіть звичайної будки. Я ранком плакала, що нема кому мені заплести коси, бо Мама все ще була на роботі. Мама розповідала, що один чоловік спеціяльно вкрав колесо, а вона не бачила. І через це Маму звільнили з цієї роботи. Вона довго плакала і журилася. Пізніше, в 1953 році, до Татка в тюрму, що знаходилася в Інті, Мама писала: "Хотілося б багато написати, та, як подумаю, що може знову Ти цього листа не дістанеш, то жаль стисне серце, що ми в такому положенні. Треба закусити уста, сховати свої почуття далеко в серці і жити серед тих обставин, серед яких ми знаходимося".
Пам'ятаю, як ми з Мамою ходили на заробітки до однієї жінки Полі. Вона жила від нас на віддалі двох кілометрів. Мала свою хату, город, сад. Я любила туди ходити, тому що там можна було поласувати чорними порічками, попити молока, вдосталь наїстися. Мама полола город, робила цілий день все, що треба було. Одного разу я почула, як Маму запитала ця господиня: "Чи будете їсти, чи давати з собою". Мама відповіла, що візьме дітям їсти, і пішла голодна. В листі до Татка в Інту Мама пише: "Не гризися нами, ми вже звикли, що то так нам мається, і часто не маємо грошей, але все якось Боже Привидіння керує і ми не голодні". А сестра Віра з Дарцею працювали тажко і майже нічого не заробляли. Сестра писала до Татка в 1954 році: "Ми працюємо з Вірою на одній роботі, копаємо рови попри дорогу".
До сестри Віри приходив хлопець Микола з Волині, що служив в армії в Бикіні. З ним часом приходив його товариш Йосип. В 1985 році в Коломиї я його зустріла і запитала про те, як нам жилося в Бикіні. Він відповідав, що і сам не знає, як нам вдалося вижити. Я аж тепер розумію, яку тяжку ношу мала Найдорожча Мама. Я ніколи не пам'ятаю її веселою, а завжди з глибоким сумом в очах.
По двох роках перебування на спецпоселені ми дістали першого листа від Татка. А нам адресу Татка дістала тета Лізя зі Львова. Ця адреса, написана Татковою рукою, вирізана з конверти і вкладена в лист. Ми всі дуже зраділи. Мама не могла натішитися і довго плакала.
В 1953 році сестра Віра збирається виходити заміж за Миколу. Мама шле Таткові в табір телеграму: "г. Инта Коми АССР п/я 388711 Лукашевичу Денису Модестовичу Третього октября Вера вьіходит замуж, прошу благословить — София — ".
Коли одержали від Татка благословення, тоді Мама дозволила Вірі і Миколі взяти шлюб. Шлюб давав греко-католицький священик. Це був отець Ревть, що працював в ДЕУ бухгалтером. Він багато допомагав нам, підтримував на дусі. Мама кожний день ходила до нього на Службу Божу і мене часто брала з собою. Мама зробила молодим весільний вечір. Шваґер Микола допомагав нам як міг. Вставив шибу у вікні, яка була латана із 50 кусочків. Ділився він з нами і харчовими продуктами, що діставав із військової частини.
Після смерти Сталіна виходять укази ЦК про звільнення малолітніх дітей зі спецпоселення. Отже, ми, малі, і сестра Віра одержуємо звільнення. Микола їде у відпустку до батьків і бере Ліду, щоб відвезти до Бабці. Ліда залишається в Коломиї. З тяжкою бідою Бабці вдається приписати Ліду в себе. Пішла Ліда у восьму клясу в російську школу. Невдовзі викликає Ліду до себе в кабінет директор школи і говорить їй: "Ви — бандєровка, как ви здєсь оказалісь? Может бить ви удралі со спецпосєлєнія?" Бабця мусіла йти і пояснювати все, щоб Ліду не виключили зі школи.
В 1954 році сестра Віра виїжджає з Бикіна на Волинь до Миколиних батьків, бо шваґер мусить ще дослужувати згідно з договором. Мама переживає за щасливу дорогу. Тато не міг часто писати до нас. На листи був ліміт і цензура багато затушовувала із написаного. Проте в Таткових листах було дуже багато мудрих порад по підтриманню здоров'я і вихованню дітей, а Мамі поради для ведення господарства. Татко навіть надсилав гроші зі свого бідного заробітку. 4 листопада Мама пише в табір до Тата: "Вчора одержали ми гроші від Тебе. Щиро дякуємо за них. Коли б Ти знав, як вчасно вони прийшли. Не було вже на хліб, а тут переказ від Тебе. Я лише підняла очі до неба та подумала, що великі Діла Твої, Господи. Ти, Господи, все знаєш, коли нам не достає. — Може Ти, посилаючи ці гроші, сам відмовляєш собі. Це мені було б дуже прикро".
Мама часто на самоті плакала. Я найбільше була біля неї і все бачила. Від трьох братів моїх вістей не було ніяких. Мама дістає серцеві атаки. Я знову дуже налякалася. Зажурена Мамця писала до Тата в Інту майже в кожнім листі про братів наших: "Найгірше, що не можу ніяк добитися вістки від них. Не знаю, чи живуть, гризе мене то дуже. Як роздумаю над нашими дітьми, аж голова болить, аж страшно, що так марнуються". Писали ми часто прохання про невинність і помилування Тата і братів. Я часто писала ці прохання своєю дитячою рукою. Але з Москви завжди приходила одна відповідь: "Ваша просьба не удовлєтворєна". — Мама засумнівалася, чи вони хоч читають ці прохання. Нарешті прийшло повідомлення зі Львова, щоб Мама приїхала в Хабаровськ. Боячись за Мамине здоров'я, в Хабаровськ поїхала сестра Дарця. В НКВД-КҐБ сестрі сказали правду, що братів розстріляли по статті 58-ій у березні 1951 року. Мамі Дарця сказала, що братів заслали в далекі табори без права переписќи. І така тоді була кара. То Мама і повірила. Бідна, вона довго плакала. В листі до Тата в табір в Інту Мама пише: "Одні ліки маю на мою зболілу душу, це тоді, як заплачу, зараз заспокоюся і стає легше. Прошу лишень Господа, щоб допоміг нам ще всім зійтися, поговорити, а тоді вже можна вмерти".
Пам'ятаю, як приходили до Мами сусідки, такі ж вивезені, як і ми. Вони згадували про рідну Україну, розповідали про свої розбиті родини, залишені домівки, господарства, про ті поневіряння і приниження, що кожен зазнав. Жінки весь час плакали. В 1954 році Мама пише до Тата в Інту: "Жаль стисне серце, як подумаю, що де то мої бідні хлопці десь далеко у світі на тяжкій роботі, і навіть нема де голови прихилити. Не можу Тобі то описати, що жаль мені, як то згадаю. Пощо? Защо? Усе треба нести дальше і дальше той біль. Чи донесу його? Чи впаду під його тягарем? А може тут доведеться навіки залишитися і не побачити вас, мої кохані. Але я чекаю, може Господь милосердний зглянеться і поверне мені вас усіх".
У нас була дуже гарна сусідка українка. її звали Настя Маслюк. Вона приїхала із двома синами разом із нами. Ми часто приходили до них у гості. Вони нас частували. Ми з братом там їли хліб з маслом, якого ми давно не бачили. У цієї сусідки ми всі разом співали українські пісні, разом святкували наші свята. За якийсь час пані Настя захворіла. її поклали в лікарню і раптом вона померла. Всі говорили, що медсестра "переплутала уколи" або дала завелику дозу. То був несподіваний і важкий удар для її синів. Молодшому було одинадцять років. Мама наша те дуже глибоко прийняла до серця і важко пережила цей похорон.
Мама сама нам шила і одяг. Мені завжди перешивала з речей старших дітей. Я цим була незадоволена. Щоб якось прогодуватися, шила Мама і чужим людям. Було в ті роки 1951-1954 важко дістати і муку. Мама займала чергу за мукою під магазином з вечора. Ми бігали, тримали чергу, а вночі Мама сама пильнувала. І коли одного разу вдень продавали муку, то одна росіянка грубо сказала Мама: "Ти нє стояла в очєрєді. Я тєбя не відєла, бандєровка". Я все це чула. Мама гірко плакала за несправедливе оскарження. Мені було гірко і жаль Мами. В 1953 році перед Великодніми Святами Мама пише в табір до Татка: "Як подумаю про Вас всіх, то мені здається, що нам найліпше, бо маємо маленькі святочні лакімки: пасочки, яєчко і маленька шиночка та ковбаска, які прислали нам Мамця, Стефа та Донця". Пам'ятаю, що цукерки, не чоколядні, а прості подушечки, ми 0ли тоді, коли хтось до нас приходив у гості.
В 1952 році я пішла у першу клясу і в 1953 році написала Таткові в табір перший свій лист. Він зберігається в мене і досі. Сестра Дарця пише до Тата за мене: "Орися вчиться добре, багато знає російських і українських віршиків і гарно деклямує". Брат Зенко теж добре вчився. І любив ловити рибу. Сестра Дарця пише до Тата: "А Зеньо любить ловити рибу. Два дні плакав, щоб Мама дала грошей на блесну блискучу".
Щоб вижити, Мама мусіла багато і важко працювати. В 1953 році Мама пише в листі до Тата: "Поле ми маємо досить далеко. Одно 15 сотих за чотири кілометри від хати, друге — 15 сотих за 11 кілометрів. Тому ми все з Лідусею посапали і підгорнули". Мама вже не писала Татові, що треба було самим ті городи зробити з лісу, повикорчовувати пні і тому подібне. Пам'ятаю, що ми мали ще город близько біля хати. Там Мама садила всяку ярину. І ось одного разу влітку почалася сильна злива. Дощ лив, як із відра, цілих два дні. І ми, діти, бігали після дощу по калюжах і бачили, як пливли наші городи із землею в долину. Ми жили на горбочку, а на схилах горба не було вже наших плодів. Мама знову була зажурена, і Тато в листі, як міг, розраджував Маму...
В 1956 році Тато пише дуже оптимістичний лист, що може ми зможемо приїхати до Татка в Інту, і Мама візьме арештанта на поруки. І от Татко почав готуватися і просити начальство, щоб сім'я змогла приїхати в Інту і взяти його на поруки. В цьому ж році Тато пише до Мами в Бикін: "Як приїде начальник Вісаріонов, то підеш до нього із заявою, де будеш просити, щоб мене вивели за зону на поселення, щоб я міг з вами жити, а рахувався за табором". І Мама почала готуватися в дорогу. Найгірше, що не було грошей на поїзд. Мама продавала все, що нам не потрібно було в дорогу. Тато писав, що продав свої чоботи за 110 крб. і 100 вислав нам.
І ось у кінці червня ми четверо: я, Дарця, Зенко і Мама, їдемо з Хабаровського краю в Европу. їдемо вже пасажирським потягом. Взяли із собою гербарій тих дивних квітів і рослин Далекого Сходу. Тут були "Зозулині черевички", "Жовта саранќа", конвалія дика і півонія, що зовсім без запаху. їхали ми 10 діб. Хотілося нам з братом вже побігати по траві.
Нарешті ми приїхали в Інту, Комі АССР. Приїхали ми вночі о 3-ій годині, а надворі білий день. Я дивувалася, як це люди не переплутають день із ніччю. Я дуже зраділа, що не буде ночей, тому що боялася темноти. Зустріла нас на двірці-вокзалі українська родина Кривоносів, майбутні наші свати. Не забудемо смак того першого борщу, що ми їли з дороги, що його приготувала пані Кривоносова.
Незабутнє враження залишив у мене той день, коли ми всі з хвилюванням підходили до колючих дротів табору, до прохідної, де перебував наш Татко. Батька я знала лишень по знімках. І от він вийшов до нас у чорному бавовняному робочому костюмі. Ми всі довго плакали, бож не бачились сім років. Пізніше, в 1963 році, Тато писав до Дарці: "Коли я перший раз побачив у 1956 році Маму, мені стиснулося серце, бо це вже була змучена життям жінка. І я відчув, що велике горе зламало життєву енергію нашої Мамці, що нашої радости і щастя вже не вернути"...
Проте треба було якось влаштуватися. Нам дали кімнату сушилку, вісім квадратових метрів, у довгому бараці. Я боялася йти до тієї кімнати, бо треба було пройти довгий коридор, де не було світла. Тата скоро випустили за зону і ми всі жили разом. Нам було тісно, але добре. Ірка Кулик відпустила нам свою кімнату біля 20 квадратних метрів. Нам було там добре.
Тато взявся нас всіх лікувати і оздоровлювати. Незабаром нам дали квартиру в дерев'яному фінському будинку. Ми вже вже мали кухню і кімнату. Тато пішов працювати сторожем на 15-ту шахту. Ліда наша жила в Коломиї в Бабці. Допомагала їй одягом і продуктами тета Донця і тета Стефа. Тато пише в листі до вуйка Мундзя: "Я після катастрофи всю надію звернув на Провидіння, а воно впливало на добрих людей, і в першу чергу на Ваші благородні душі. Це воно через добрих людей заопікувалося моїми найближчими, чого ніколи забути не можу". Татко мав і мене на увазі, бо я пізніше мешкала у Маминої родини і мені багато допомагали. Ми написали Ліді листа з Інти, і вона зразу приїхала, щоб бути усім разом. Ліда влаштувалася санітаркою в лікарні. Як ми тішилися, що всі разом святкуємо Різдво. На жаль, воно було і останнє. Приходили до нас дівчата, хлопці і ми всі колядували, згадували Україну. Дуже були культурні і чемні хлопці. Горілки не пили. Я любила слухати повстанських пісень. По довгих роках суму нам так було всім радісно. Я вперше бачила Маму веселою. Нам так було добре разом, що Дарця сказала, що вона аж боїться, щоб чогось лихого не сталося. От і сталося.
Вже п'ять місяців Татко був з нами. Досить було того, що Татко в сусідстві охрестив дитину, і тому приїхав "чорний ворон", і Татка забрали. Ми з Мамою знову шукаємо комендатуру, знову розпитуємо, куди відіслали Татка. Знову колючі дроти, загальне побачення одну годину, знову табір суворого режиму. Мама почала хворіти на серце. Дістала вдома важкий приступ, і я дуже перелякалася. Ми були з братом дуже худі. Мама давала нам риб'ячий жир. Десь зрідка появлялося масло і ковбаса. Мені йшов 12-ий рік. Ми з братом покашлювали і не знали, що хворіли на туберкульозу. Зенко завжди мав катар носа і горла.
В Інті було 16 шахт. У шахтах працювало багато українців, що звільнилися з таборів. Обвали в шахтах були мало не кожен день. Сестра Ліда розповідала, яких покалічених шахтарів щодня привозили в лікарню. Ампутували і ноги, і руки. Багато шахтарів залишилося каліками. І майже кожен день вмирали молоді шахтарі українці. Мама ходила на ці похорони і після них діставала серцеві атаки. Ходили ми з Мамою до лікаря в поліклініку. Лікарі признали у Мами ваду серця і призначили лікування. Воду ми носили за півкілометра. Взимку ми з братом возили воду у виварці на санках. А літом воду носили дорослі.
Мама ніколи ні мене, ні брата не била. Не пам'ятаю навіть, щоб вона на нас кричала. Була на рідкість дуже добра, побожна і терпляча. Та журба підривала її здоров'я з кожним днем. І от на початку серпня 1956 року сталася така подія. Тато дізнався, що його переводять у табір міста Воркути. Він просить дозволу попрощатися з родиною і приходить із конвоєм додому. Саме в той час я була вдома. А Мама пішла до міста. Тато так сумно сказав мені, щоб переказати Мамі, що його переводять у Воркуту. Чекати він більше не міг. Як я потім розповіла Мамі, що приходив Тато попрощатися, то Мама плакала і дуже розхвилювалася. З того часу здоров'я нашої Мами погіршилося. Чи могло це зболіле серце перенести такий удар? Мама поривається поїхати до Тата на побачення у Воркуту. Сестри не пускають її через стан здоров'я. Мама не втрачала надії, що Тата знову випустять за зону.
Тато, як міг, морально підтримував Маму. 16 січня 1957 року Тато пише із Воркути до Мами: "Журюся найбільше Тобою, Сонечко, пам'ятай, що тепер (думаю, короткий час) Ти дітям заступаєш і мене. І мусиш ќріпко держатися. Знаєш, що я нічого злого не робив. А як совість чиста, то ми повинні розуміти, що треба різне в житті пережити. І треба вміти терпіти без сліз. Вважай, що очі всієї родини звернені на Тебе. І всі просимо Тебе і Господа Бога, щоб Ти ще довгий час з Божою поміччю була спокійна і терпелива".
Та Мама не була спокійна. Вона ходила до коменданта, питала за Тата. Мама ще надіялася на справедливість закону... В передостанньому листі до Тата у Воркуту Мама пише про своє очікування: "Думаю, таки розберуть діло, і Тебе виведуть до нас. Та чомусь так тяжко, щоб було так, як бажаємо. Я усе чекаю на Тебе, що приїдеш. Як потепліє, то уже не витримаю і сама приїду". Та доля була жорстока. Не судилося вже Мамі побачитися з Татом. Здоров'я Мами погіршувалося з кожним днем. Ми поклали її в лікарню. Лікарі дивувалися, як Мама ще з таким слабким здоров'ям могла ходити. Відколи Тата забрали у Воркуту, то Мама постійно писала прохання в Москву. В останньому листі із лікарні в серпні 1957 року Мама пише: "Дістала два листи із Москви. В одному пишуть, що висилають в (главноє управлєніє ісправітєльно-трудових колоній МВД СССР). В другому листі, — що моя заява направлена в МВС Комі АССР, а звідти буде дана відповідь. І підпис (Заст. начальника головного управління MB СССР Волков). Часами почуваюся дуже зле, головно лівий бік так болить, як би хто великий камінь поклав. Може вони розглянуть наші прохання і Тебе відпустять до нас. Так ми скоро були б здорові. Очікую Тебе і думаю, що діждуся. 14-го серпня 1957 року, 11-та година ранку". Мама до останнього дня свого життя надіялася, що невинно засудженого Татка звільнять. Та марне булоо очікування Приходили листи із холодною відповіддю: "Ваша просьба не удовлетворена". Сестра Ліда щодня приходила до Мами в палату і цікавилася її здоров'ям і настроєм. Останній день, 16-го серпня, ми з Зенком були в Мами в лікарні. Мама говорила, що їй уже краще, що може скоро піде додому. І все надіялась, що нарешті звільнять Татка. Жінки в палаті ще розпитували у Мами про те, скільки ще дітей є в сім'ї. Мама згадувала за братів і плакала. Того вечора я остання із дітей бачила Маму живою. Ми пішли додому біля 19-ої години, а о 21-ій годині почалася серцева атака. Мама була притомна на відміну від попередніх атак. Сама дихала кисневою подушкою. І о 23-ій годині, 16-го серпня, перестало битися страждуще серце нашої Найдорожчої Мами. Нас повідомили аж вранці. Ще раніше встала Ліда і розповіла свій сон, що ніби вона в білій шлюбній суконці танцює і дуже їй весело. Дарці снилося, що вона збирає ягоди голубіки. Мені ж снилося, що я їду на грузовій машині і стою біля Маминої домовини. Так все було і на похоронах. Татко, бідний, одержавши телеграму, просив табірне начальство відпустити його із конвоєм на похорон дружини. Та його ніхто і слухати не хотів. Тато страждав, плакав і писав спогади про свою Сонечку. В листі до Маминої сестри Меланії Татко пише із Воркути: "Не можу без болю згадувати мою найдорожчу Сонечку, що передчасно згоріла, як свічка, з Любові Бога і нас рідних. Понівечені квіти моїх надій. Перервалася струна мойого земного щастя, залишилася холодна тундра з понурими полярними ночами і самітні нари". Мама лежала як жива. Приходили знайомі і незнайомі люди: українці, литовці і латиші з цілої Інти. Приносили квіти, вінки. Ті три дні я пам'ятаю чітко, так ніби це було вчора, як принесли великий чорний хрест, як ми всі плакали.
То були страшні дні для нас. Ми відчули на чужині, що ми осиротіли. Для нас було велике горе, хоч я в свої 12 років ще не усвідомлювала, що значить втратити Найдорожчу Особу — Маму. Із 1963 року з табору Мордовії Татко писав до сестри Дарці в Інту: "Господь Бог забрав свою Праведну туди, де вже немає горя ні страждань. Тепер залишається нам пригадувати Мамині розмови, науки, перестороги і старатися цілим життям її наслідувати". З великим невимовним болем ми дивилися, як опускають домовину в яму з вічною мерзлотою... Прости нам, Матусю, всі наші непослухи.
В 1958 році я повернулася на рідну землю до Коломиї. Ми всі живемо в Україні, а Мама одна залишилася на далекій Півночі. З Мордовських таборів до мене в Коломию в 1962 році Тато пише: "Одна згадка нас може потішити, що там наша Мама ліпше себе почуває. Тут Мама багато натерпілася і пережила. І це була властиво мука, а не життя". Світлий образ нашої Найдорожчої Мамці завжди в нашому серці, в наших думках і діях. Ми ніколи не забудемо нашої доброї і страждальної Мамці, яка навічно залишилася в замерзлій сибірській землі. Матусю, ми не забули про Вас. Ми Вашу пам'ять увіковічнили на нашій рідній українській землі, і на пам'ятнику Тата в Коломиї написали "Вічна пам'ять Вам і братам нашим".
Опубліковано: Альманах УНС на рік 1996.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар