субота, 19 вересня 2009 р.

Що розказувала група львівських в'язнів, які вернулися з Бердичева

15-18 січня 1941 року у Львові відбувався судовий процес проти 59 молодих українців, арештованих восени 1940 року. Всі вони були обвинувачені у членстві в ОУН та антирадянській діяльності. За вироком суду 42 особи, з них 11 жінок, було засуджено до смертної кари, ще 17 осіб — до 10 років ув'язнення та 5 років заслання. Згодом, завдяки клопотанням видатних українських діячів, зокрема академіка Кирила Студинського, половині з засуджених на смерть вирок було замінено 10 роками ув'язнення; ще одну дівчину звільнено як громадянку США. Групу в'язнів вивезли зі Львова на схід вранці 22 червня 1941 року та утримували у тюрмі в Бердичеві. Звідти їм вдалося врятуватися і повернутися до Львова. Інформації учасників процесу Теодозія Крупи та Дмитра Клячківського друкувалися в «Українських щоденних вістях» ч. 14 від 22 липня 1941 року. Публікуємо за згодою Теодозія Крупи, який нині живе у США.
Редакція журналу «Розбудова держави»

Дня 17 ц[ього] м[ісяця] приїхала до Львова група політв'язнів, яких большевики вивезли зі Львова з Бриґідок1 в неділю, першого дня війни. В'язні Дмитро Клячківський (службовець) та Теодозій Крупа (студ. медицини) розказують.
В дорогу на схід
В суботу, 21.VI., напередодні вибуху війни, нас, в'язнів з процесу 59-тьох, та багато інших політв'язнів в числі до 1000, впродовж цілого дня ладували у товарові вагони в полі за Клепарівським двірцем. Було нас у вагонах по 36 людей. В неділю, над ранком, почули ми стріли зенітної артилерії і не дуже далекі вибухи бомб. Дехто з нас думав, що це вправи, інші здогадувалися, що вибухла війна.
Коло полудня ми рушили через головний двірець, Підзамче на Красне — Броди — Здолбунів. Підлазили до віконця й бачили рух військ змоторизованих частин. В Красному довідалися від червоноармійців, яких повен поїзд стояв проти нашого, що це справді — війна.
В дорозі діставали ми хліб і в коробку від сірників цукру, з водою було важче, однак ми не терпіли занадто від спраги. Час до часу чули над поїздом пошум пропелерів, але бомби не падали. Другої днини, десь коло півночі, ми доїхали до Бердичева. До полудня сиділи у вагонах на станції, а потім перевели нас в тюрму, десь на передмісті.
В тюрмі у Бердичеві
В тюрмі ми застали в'язнів, що їхали етапом з Тернополя на схід, а також в'язнів з львівських Бриґідок, які виїхали були зі Львова у квітні. Львівські в'язні розказували нам, що їх було більше, частину повезли, мабуть, до Кривого Рога. Між тернопільськими і львівськими в'язнями були й неполітичні, усіх нас посадили тепер всуміш.
Харч поменшували з кожним днем, ми жили тільки дрібонькою рибою (мільками), якої діставали яких 10 дека2 в день. Хліба діставали, що кіт наплакав. Вода була. Так перебули ми аж до 5-го липня.
Неспокій і перші заходи НКВД
У в'язниці слідне було щораз виразніше замішання. Політв'язнів то виселювали з усіх камер, то знову повертали туди. 4 липня ми почули вперше бомбардування міста. 5-го вранці нас знову відсепарували від звичайних злочинців, яких випустили на волю. Пополудні, десь коло 5-ої години, почалося сильне бомбардування міста. Тоді втекли енкаведисти і, коли вмовкли розриви бомб, в тюрмі запанувала тиша.
Починається пекло
За яку годину ми почули дим, що вдирався крізь щілини у дверях, а крізь «візитирки» побачили полум'я. Деякі з нас вхопили за лавки і повиломували двері. Так частина в'язнів дісталася на коридори. «Парашами» (кіблями) погасили вогонь і розбили двері інших камер, між ними жіночої. Тоді розбили спільним зусиллям залізні двері, що відділювали поверх, і подались вниз. Смеркалося.
Коли ми вийшли на подвір'я, а потім на вулицю, побачили, що до тюрми наближаються великі групи енкаведистів, які стали окружувати тюрму. Ми знову забігли на подвір'я, яке енкаведисти стали обстрілювати з крісів крізь паркани. В'язні поховалися в камерах. Від куль впало 30 людей. З наших хлопців з процесу 59 згинули: Олег Левицький, студент археології з Бережан, Михайло Пецух, учень 10 кляси з села Хренова. Частина в'язнів сховалися тоді в камерах на поверсі, група наших хлопців і дівчат скрилися в єдиній незамкненій на ключ кімнаті лікаря у партері. Було нас там коло 50, в тому 6 жінок.
За хвилину енкаведисти вибили разом з футринами велике коридорне вікно і стали стріляти по коридорах, де під стінами лежали ще люди. Потім вкинули в коридор великий міх, наповнений сіном і облитий бензиною, та підпалили. Стріли не вмовкали. Крізь кулі, серед вогню, яким зайнялася підлога і футрини, продерлися ми з нашої близької до вогню кімнати на другий бік коридора і тут сховалися в «уборній» (кльозеті) біля входових дверей.
Новий наступ
Але швидко енкаведисти заатакували входові двері. Стріляючи, вдерися в коридор. Тут впало знову кількох людей, які не встигли були втекти до камери, між ними одна жінка, на ймення Настка, яка ще до нашого приїзду була збожеволіла.
Енкаведисти почали стріляти до всіх камер в партері крізь закриті двері, але нашого сховку не досягли. Потім ми почули, що вони вийшли на подвір'я і стали вкидати крізь входові двері ручні гранати і газові бомби. Це тривало з півтори години. На хвилину все стихло, а далі вони знову заатакували головний і другий вхід до будинку та вікно, яке раніш були вибили. З усіх боків посипалися стріли й гранати. Після вибухів енкаведисти знову вернулися в будинок, ми чули, як вони, перебігаючи повз нашу схованку, кликали один одному: «На вєрх!»
Тоді, ведені інстинктом, ми крикнули з усієї сили: «Ура-а-а!!!» А що була ніч і вони не знали, де і хто кричить — вийшли знову на подвір'я. І знову стріляли звідтіля і час до часу кидали ручні гранати.
Утретє підпалили
Була ніч, яка 11-а година. Крізь щілину між дверима ми бачили досить добре, що діялося при входових дверях, бо надворі було значно ясніше, як в нашому сховищі. Енкаведисти відрами обливали двері — ми почули запах бензини. Крізь двері хлюпали бензиною й на дерев'яну підлогу коридора. А тоді пустили вогонь. Почало горіти. Вибухали ще ручні гранати. Ми сиділи дальше в своєму сховищі, наготувавши до оборони перед вогнем мокрі шмати, що назривали з себе. Двері обхляпували мокротою, підлога була бетонова. Так перебули ніч і ранок.
Війна наближається
Десь коло 10 год. ранку почулася в місті сильна канонада. Це німці почали обстрілювати місто з гармат, їм відповідали близькі большевицькі гармати. Чути було й скоростріли. Це тривало цілий день, ми все ще сиділи в кльозеті — вогонь не чіпав нас. На подвір'ї час до часу чути було кроки, голоси. Потім запала ніч. Десь коло півночі ми почули дуже сильні й часті вибухи — це большевики висаджували склади амуніції. У переривах чути було скажений лоскіт скорострілів і крісів. Крізь віконце вгорі ми побачили велику луну — це горіла частина міста коло залізничного двірця. Так пройшла ще одна ніч. Сіріло. Вогонь не поширювався, догоряв.
Згори, з камер, почали сходити в'язні, вони сказали нам, що можна туди пройти. Тоді ми всі пройшли нагору, а деякі почали, як стежі, виходити на подвір'я і на вулицю, щоб розглянутись у становищі. Вони вернулися з вісткою, що НКВД нема вже, тільки тут і там видно військові стійки.
Нагорі перечекали ми до 5-ої год., а що наші стежі запримітили новий наплив большевицького війська в Бердичів, ми рішили продертися, що там не було б, з тюрми на волю.
Нарешті на світі
Ми виходили з тюрми невеликими групами, наша група вийшла другою. З нами вийшло 80-100 людей, може, згодом вийшло більше. На передмісті ховалися поза хати, а вийшовши в поле, пішли збіжжями. Йшли не на захід, а на схід, щоб не попасти на большевицьку лінію фронту. Людям, яких зустрічали по дорозі, ми казали, що нас звільнили з тюрми та що ми йдемо за совєтською армією.
Над нами пролітали німецькі літаки, яким навперейми з'являлися большевицькі. Забившись у бур'яни, промочені недавнім дощем і голодні, ми були свідками повітряного бою, — один совєтський літак, увесь в полум'ї, впав яких 50-100 м від нас, другий трохи дальше.
Під вечір, усе ще мокрі, ми пішли дальше і врешті полягали в житі. Та якась лиха сила наднесла гурт хлопчаків, що, відкривши наші сліди в житі та побачивши нас самих, побігли від нас з криком: «Диверсанти!»
Про сон не було вже мови, ми склали свої манатки і як хто був, пішли дальше. Йшли ми ще яких 3 км, пізно вночі зайшли до крайньої хати села Гадонців3. Ми попросилися в хату, де люди не спали ще, стережучись перед вогнем, який видно було з усіх боків. Горів Бердичів, яких 35 км від Гадонців, горіли нафтові склади й цукроварня в його околиці, горіли стаційки й шкільні будинки по селах. Це довідались ми від людей у хаті, які прийняли нас ввічливо. НКВД, сільради і сільського «активу» вже в селі не було, люди почували себе свобідніше. Вгостили нас молоком і скупо хлібом — хліба по селах, як ми переконалися й згодом, вже нема. Нарікали на біду, розказували про голод 1933 року. Питали нас, що з ними буде, бо большевики казали їм, що німці будуть людей різати.
Між своїми
Вранці, як ми прокинулись, в хаті були вже люди з інших хат, що принесли нам молока. Радо вдавалися з нами в розмову, казали, що й у них багато родин має когось у тюрмі за «політику».
Перед сніданням ми перевели спільну молитву і відспівали молебен до Пречистої Діви. Люди, жінки й старі чоловіки, яких насходилося тимчасом повна хата, при молитві хрестилися й плакали, деякі казали: «З такими людьми то можна б йти на кінець світу!»
Після сніданку ми попрощалися, люди вказали нам дорогу, той раз на захід, і ми пішли.
Обходячи довкола Бердичів та залишаючи на боці село Іваниківці, пішли ми до села Хажин. Цілу цю, як і попередню, дорогу ми бачили гарні врожаї, ще не торкнені косою, тільки при самих шляхах і дорогах трохи потолочені. Ще в Гадонцях люди розказували нам, що сільради дістали наказ косити зелене ще збіжжя і звозити у стирти, щоб німці не мали з того користи. Однак люди цього ніде не виконували.
Українські села і люди
Села бачили ми великі, але дуже вбогі, хати стоять самі, без господарських будинків, стріхи обдріпані, стіни давно не білені. У хатах скрізь багато ікон, при іконах квіти — жовті і блакитні. Ми питалися людей, чому саме такі коліри? Вони не знали нам на це відповісти. На запит, хто вони, все відповідали, що українці. З розмов бачилось ясно, що люди прагнуть якої-небудь зміни, щоб тільки покінчити з нестерпним бідуванням і гнітом.
Єдині продукти в хатах — це молоко і картопля, яку садять коло хатів. Хліба майже нема, часом зустрінеться паляниці.
Ми довідалися, що з хвилиною відходу сільського «активу» люди розібрали з колгоспів поміж себе живий і мертвий інвентар, який ще зістався (кращу худобу червоноармійці в перших днях війни погнали з собою, однак частину її завернули, не маючи вже змоги перевести її через фронт), — і тепер раділи, що матимуть свій хліб для себе.
Панічний відворот червоних
Переходячи з села Терехви до села Кикишівки, бачили ми, як дорогами й долинами просувалися у панічному відвороті червоні війська. По дорозі скидали з возів боєприпаси і навіть провіянт. Ми назбирали собі тоді консервів горохової зупи, що придалася нам потім дуже в дорозі. Від Бердичева чути було завжди ще сильну канонаду.
В Кикишівці дали нам люди нічліг у колгоспі. (Про цей колгосп, один із «показних» колгоспів, розкажемо ще пізніше, окремо)4. В одній з близьких хат зварили ми собі нашу горохівку, в колгоспному городі намикали цибулі, в селі частини жіночої гардероби (сорочки, хустини) виміняли на дорогоцінний хліб. Другого дня, в полудне, пішли дальше через село Милошів5, Обухівку до містечка Райгород.
В Обухівці старі жінки конче затримували нас на ніч, однак ми поспішали, тут випили тільки молока.
В Райгородку, боячись поступати до хатів, заночували ми в якомусь садку. Бачили тут військові частини, що відходили на Козятин. Ранком пішли дальше в сторону міста Янушполя6. Проходили між військовими колонами, ніхто не зачіпав нас уже. Це були нові частини, що йшли з Вінниці на Бердичів. Ми проходили через села Лемишів7 та велике село Бураки. Там, у Бураках, повмивалися в річці, попрали білизну, в одній з хат зварили зупу і пополудні пішли на Янушпіль. По дорозі зустрінули втікачів з того містечка, вони не радили йти туди, бо там заноситься на бій. Старшина червоної армії, українець, якого ми зустріли несподівано і якому сказали, що ми волиняки, звільнені з тюрми, теж порадив нам вернутись у село і перечекати, аж дорога прочиститься. Ми так і зробили. Увесь час нашої дороги ми зустрічали дезертирів черв[оної] армії, одинцем і групами. Йшли з зброєю і без, одягнуті в мундири або напів по-цивільному. Були це люди східних областей, казали, що мають вже досить того воювання, що залишили свої родини незабезпеченими. «За що маємо битися?» — питалися себе і нас. Розказували про саботажі у війську, про те, що діставали гарматні стрільна, набиті терміттям замість вибухового матеріялу або кулі іншого калібру, як кріси.
Повернувшись у село Бураки, ми розташувалися в хаті, в якій ніхто не жив. Селяни спочатку ставилися до нас стримано, потім, пізнавши хто ми, весь час заходили на розмови.
В селі були розташовані військові частини, з Янушполя наступали німці, і нам довелося прожити дводенну позиційну війну. Першого дня йшов ще гарматний і скорострільний наступ на село, другого німці обстрілювали шлях і хати обабіч. Ми, в'язні, і люди в селі, рили собі наприхапці ями в землі та ховалися в них. Гарматні стрільна розривалися довкола.
Ніч пройшла спокійно, червоні поспішно відступали у темряві.
Ранком увійшли в село німці.
Вільний поворот
Попри німецькі стежі і частини ми переходили в напрямі Любара. Відлетіли совєтські літаки, ми нарахували їх 39. Впали десь близько бомби. Ми йшли дальше. В якомусь селі, якого назви не пам'ятаємо, заночували ми в сільському клюбі, який віддали нам німці. Ранком пішли дальше, серед тяжкого болота. Поцікавились нами німецькі змоторизовані частини. Старшина німецької армії, довідавшись, хто ми, дав нам авто, яким приказав нас везти до Дубна, до Обл[асної] Команди, щоб там видали нам документи. По дорозі зустрінули групи товаришів в'язнів з Городеччини, з якими розійшлися ми були в Гадонцях. Ми підібрали їх на друге авто, яке наш шофер завернув був ще раніше з дороги. Під Ямполем, через дефект машини, ми гостювали у німецької військової частини, потім комендант міста казав відставити нас до Львова. Їхали автами через Кремінець, Дубно, потім автострадою Київ-Львів. По дорозі бачили в селах вітальні брами, бачили написи: «Слава Україні, Слава німецькій армії, Слава героям!»
Ранком 17 ц. м. були у Львові.
Хто напевне врятувався
Приїхали з нами такі в'язні: Столяр Олена, Винників Наталя, Боднар Анна, Комар Люба, Куц Люба, Химка Пеля, Горбаль Роман, Комар Волод[имир], Куницький Богдан, Шенгира Петро з Ожидова, Бучинський Юрко з Мишкович к[оло] Тернополя, Коваль Ілько з Завадова, Антонишин з Завадова, Блавацький Михайло з Завадова, Химчак Михайло з Миколаєва над Дн[істром], Венц Іван з Коломийщини, Орленко Мих[айло] з Ровенщини, Лиховид з Холмщини.
В'язні з Городеччини поїхали вже додому, їх прізвищ не подаємо тут. Крім вичислених, вийшли напевне з в'язниці і є в дорозі: Волошинова О[лена] зі Львова, Думанський Петро, Слюзар Дмитро (студ[ент] зі Львова), Гончарук Богд[ан] (теж зі Львова).
Багато в'язнів може бути ще в дорозі.
Подаємо інформації про осіб, згаданих у тексті цієї публікації
Боднар Анна, 1917 р.н., учасниця процесу.
Винників Наталя, 1920 р.н., студентка, учасниця процесу, розстріляна ґестапо в 1942 році в Бабиному Яру.
Волошин Олена, 1898 р.н., учасниця процесу.
Гончарук Богдан, 1912 р.н., студент політехнічного інституту, учасник процесу.
Горбаль Роман, 1919 р.н., учасник процесу, згодом вояк Дивізії «Галичина», учасник битви під Бродами.
Думанський Петро, 1913 р.н., учасник процесу.
Клячківський Дмитро, 1911 р.н., учасник процесу, згодом — Крайовий провідник ОУН Південно-Західних Українських Земель, командир УПА-північ (псевда «Клим Савур», «Охрім»). Загинув у бою з большевиками 12.2.1945 року. Посмертно нагороджений обома найвищими нагородами УПА — Золотим Хрестом Бойової заслуги 1 кляси (постанова УГВР з 8.02.1946, наказ ГВШ УПА ч. 1/46 з 15.02.1946) та Золотим Хрестом заслуги УПА (постанова УГВР з 11.10.1952, наказ ГВШ УПА ч.3/52 з 12.10.1952).
Комар Володимир, 1917 р.н., студент політехнічного інституту, учасник процесу, еміґрував до Канади.
Комар Люба, 1919 р.н., студентка університету, учасниця процесу, згодом зв’язкова і радистка УПА, еміґрувала до США.
Крупа Теодозій, 1918 р.н., студент медінституту, учасник процесу, еміґрував до США.
Куницький Богдан, 1922 р.н., студент університету, учасник процесу, загинув в УПА.
Левицький Олег, 1921 р.н., студент університету, учасник процесу, загинув у Бердичеві.
Пєцух Михайло, 1920 р.н., учасник процесу, загинув у Бердичеві.
Слюзар Дмитро, 1919 р.н., студент університету, учасник процесу, згодом — обласний провідник ОУН Львівської обл. Загинув 19.12.1945 року.
Столяр Галина-Олена, 1916 р.н., студентка університету, зв’язкова проводу ОУН, учасниця процесу, закатована на допитах у берлінській в’язниці 27 грудня 1942 року.
Шенґера Петро, 1920 р.н., студент медінституту, учасник процесу.
Про інших згаданих в тексті осіб, що не було причетні до процесу 59-и, інформації не виявлено.
Підготовка тексту і примітки Ольги Свідзинської, Володимира Мороза
Опубліковано: Розбудова держави. — 2005 — ч. 9-12 — с. 76—90