Тиждень тому російський прем’єр Володимир Путін, який на запрошення польського уряду брав участь у церемонії, присвяченій 70-м роковинам початку Другої світової війни, виголосив промову. Темою цієї промови — як і виступів інших запрошених до Гданську голів урядів — були уроки війни. Здавалося б, подія відбулася — і що до неї повертатися? Але...
Із якогось дива ця промова залишилася практично непоміченою українськими ЗМІ й не прокоментованою ними. А даремно, бо містяться в ній дуже цікаві речі. До цього варто додати майже детективний сюжет із самим її текстом.
Чому на офіційному урядовому порталі Кабінету Міністрів України відсутній текст виступу Юлії Тимошенко в Гданську — зрозуміло. Адже спічрайтери брутально підставили прем’єрку, ввіткнувши їй у виступ цілий фрагмент із промови сенатора Роберта Кеннеді, присвяченої Мартіну Лютеру Кінгу: «Мій улюблений поет Есхіл якось писав: «Навіть уві сні біль, який не забувається, крапля за краплею лягає на серце, поки у нашому відчаї проти нашої волі не прийде розум через волю Божу». І якщо Есхіл справді міг бути улюбленим поетом непересічного інтелектуала й улюбленця жіноцтва Боббі, то на вустах Тимошенко слова ці прозвучали вельми фальшиво, а невдовзі наспіло й викриття плагіату — з легкої руки ЖЖ-юзера dysto.
Та чому промова Путіна не одразу, а тільки через деякий час з’явилася на інтернет-порталі уряду Російської Федерації? Чому там відсутнє відео цього виступу, тоді як є відеоролики і зустрічей у Гданську з головами урядів інших держав, і засідань уряду РФ? Чому російські інформаційні агенції воліли радше переказувати цю промову, ніж цитувати її? І, власне, які такі страшні таємниці містяться, що цю промову треба було ховати від пострадянського політичного й інтелектуального загалу (бо ж вміщений на російському урядовому порталі текст повністю збігається із розшифровкою аудіозапису, привезеного моїм колегою із Гданська)?
Як видається, суть питання в тому, що прем’єр РФ Володимир Путін надто цинічно (навіть як на нього) маніпулював фактами, розраховуючи на те, що європейські політики слухняно «проковтнуть» будь-які нісенітниці в ім’я збереження гарних відносин із «енергетичною імперією». А ще Путін, схоже, перевіряв, як далеко може зайти Захід у нехтуванні все більшою й більшою схожістю лексики нинішнього російського прем’єра і колишнього німецького канцлера — того самого, що стояв біля витоків Другої світової війни. Я не перебільшую, судіть самі. Ось слова Путіна: «Надо признать, что все предпринимавшиеся с 1934 года по 1939 год попытки умиротворить нацистов, заключая с ними различного рода соглашения и пакты, были с моральной точки зрения — неприемлемы, а с практической, политической точки зрения — бессмысленными, вредными и опасными... Госдума Российской Федерации, Парламент страны осудил пакт Молотова-Риббентропа. Мы вправе ожидать того, чтобы и в других странах, которые пошли на сделку с нацистами, это тоже было сделано. И не на уровне заявлений политических лидеров, а на уровне политических решений». Насправді Пакт засуджений з’їздом народних депутатів СРСР у 1989 році. Державна дума Росії це питання навіть не розглядала. А тому слова про право РФ чекати від інших засудження на державному рівні угод із нацистами (очевидно, йдеться не тільки про Мюнхенську угоду 1938 року, а і про польсько-німецьку угоду про ненапад і дружбу 1934 року) — це відверта політична провокація, розрахована на некомпетентних західних політиків. Дивись, і покаються у своїх гріхах, а ми залишимося білими та пухнастими (хоча ані Мюнхенська, ані польсько-німецька угода не мали нічого спільного з Пактом Молотова-Ріббентропа хоча б тому, що не передбачали поділ інших держав на сфери монопольного впливу і контролю).
Але це не єдина маніпуляція фактами. Скажімо, Путін заявив, що недоліками Версальської системи «воспользовались нацисты для прихода к власти в середине 30-х годов». Але ж січень 1933 року, коли Адольф Гітлер став канцлером Німеччини — хіба це «середина 30-х»? Невже спічрайтери голови російського уряду не знають арифметики? Видається, причина тут зовсім в іншому: 1934 рік та середина 30-х фігурують у промові Путіна тому, що йому потрібно «винести за дужки» радянсько-італійський договір про дружбу і нейтралітет 1933 року, бо ж це був договір з урядом Муссоліні, який став підгрунтям широкої військово-технічної співпраці більшовиків із фашистами. І хоча фашизм і нацизм (як і більшовизм та нацизм) — це дещо відмінні різновиди тоталітаризму, але чим кращий з погляду моралі договір про дружбу з італійськими фашистами від аналогічного чи схожого договору з німецькими нацистами? Знову: СРСР білий та пухнастий, а Захід — ні...
Ну, а далі, як то кажуть, «Остапа понесло»: «Именно благодаря позиции моей страны удалось устранить виртуальную и реальную Берлинскую стену и создать предпосылки для строительства новой Европы, без разделительных линий... В польской земле лежат 600 тысяч моих соотечественников, которые приближали победу над нацизмом,» — і так далі. То чий прем’єр Володимир Путін і якої країни громадянин: СРСР чи Російської Федерації? І якщо всі жителі колишнього СРСР — це «співвітчизники», то чим принципово відрізняється це поняття від «фольксдойчів», якими канцлер нацистської Німеччини називав тих німців, хто внаслідок Версальської угоди та різних пертурбацій долі опинився за межами Німеччини і задля «захисту» яких і була вчинена (принаймні, позірно) агресія проти Польщі у 1939 році?
І, нарешті, верх путінського цинізму (чи «проковтнуть» поляки, а чи ні?): «В заключение хотел бы обратиться к главным участникам сегодняшней церемонии, к главным — к боевым товарищам тех, кто защищал Вестерплатте и Сталинград, высаживался в Италии и Нормандии, освобождал Варшаву, Париж, Прагу и Берлин. Ваш подвиг бессмертен, он навсегда сохранится в наших сердцах, будет истинным мерилом стойкости, мужества, доблести и чести». А як щодо жолнежів генерала Плісовського, котрі захищали у вересні 1939 року Брестську фортецю від спільних атак нацистських і радянських солдатів? Їхній подвиг безсмертний, а чи ні?
Отже, як бачимо, не даремним було фактичне приховування промови Володимира Путіна в Гданську від громадськості пострадянських держав, якій куди легше, ніж європейським експертам, піймати російського прем’єра на маніпулюванні фактами та відвертій неправді. Ця промова — «експортний», розрахований на зондаж Європи зразок виступів російського «тандемократа». І фальшиве каяття за Пакт Молотова-Ріббентропа, і публічне оголошення «співвітчизниками» всіх, хто був народжений в СРСР, і цинічна вимога до європейців покаятися за будь-якого типу угоди з нацистами, коли офіційна Росія не збирається за них каятися, — все це є справжнім «коктейлем Путіна», сумішшю дуже вибухонебезпечною. Поки що суто словесною, але ж і його колега Молотов спочатку домовлявся із нацистами, а потім уже Червона армія рушила на Захід «рятувати братів-українців та білорусів»...
Газета «День» №158, вівторок, 8 вересня 2009
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар