Наталія РОМАШОВА, «День»
Сьогодні, після тижневого тайм-ауту парламентарії знову повернуться до сесійної зали. Але чи буде відкрите планерне засідання — велике питання. Регіонали, схоже, налаштовані й надалі блокувати ВР, коаліціянти, схоже, не можуть знайти антиблокадний код...
Президент і спікер останнім часом неодноразово висловлювалися за так званий саморозпуск парламенту: мовляв, ВР більше простоює, ніж працює. З цього погляду заяви про недоцільність існування нинішнього скликання Ради цілком логічні. Однак, з іншого боку, складається стійке враження, що (хай як це феноменально) 450 депутатів самовіддано грають другорядні ролі в театрі політичного абсурду. Ключові герої (за винятком хіба що Віктора Януковича) не входять до парламентської «трупи».
Вітчизняні, як, проте, й іноземні експерти, сходяться на думці, що ВР не працюватиме доти, доки Центрвиборчком не назве ім’я нового президента країни. Чого чекати від парламентаріїв після закінчення президентської гонки — законотворчості чи чергового шоу? Відповідь на це та інші запитання політичного порядку денного «День» шукає разом із заступником директора Інституту соціології НАНУ Євгеном ГОЛОВАХОЮ.
— У розвинених демократичних країнах парламент, що цілком логічно, орієнтується передусім на запити й потреби суспільства. У нас, на превеликий жаль, парламентарії прислухаються хіба що до партійних лідерів (до речі, згідно з опитуванням, проведеним нещодавно Інститутом імені Горшеніна, 73,4% українців негативно ставляться до блокування роботи ВР). Наскільки незалежні в ухваленні рішень депутати та Рада загалом як інститут?
— Верховна Рада, на жаль, не є незалежною. Це наслідок, а точніше — кульмінація тривалого політичного абсурду. Зараз посада президента для всіх політичних сил, представлених у парламенті, має настільки велике значення, що вони готові піти будь-на-що. Не працювати в період, що дійсно є дуже складним для країни? Це, звичайно, м’яко кажучи, невірно. З іншого боку, проблема в тому, що в більшості своїй депутатами є непрофесійні люди. Мабуть, причиною цього є надзвичайно поспішний перехід на пропорційну систему виборів. Коли вони обиралися за округами, вони знали проблеми людей, а зараз що маємо? Депутатом може стати будь-який пройдисвіт лише за те, що його включив до списку лідер тієї або іншої політичної сили. У результаті ці люди тупо й сліпо виконують замовлення своїх вождів.
Змішана система насправді була оптимальною для країни. З одного боку, це дозволяло будувати партійну систему, з іншого — підтримувати зв’язок із виборцями. Непродумана реформа виборчої системи і, звичайно ж, жадібність, егоїзм лідируючих політичних сил призводить до негативних наслідків, що ми спостерігали останнім часом у парламенті. Більше того, абсурд ситуації полягає в тому, що тим, хто є ініціаторами блокування, це не приносить жодних дивідендів. Вони, схоже, цього не розуміють і продовжують налаштовувати проти себе населення. Люди працюють і хочуть, щоб політикани також працювали. Виходить, що фактично віддали на відкуп країну одній людині. Наскільки це ефективно — можна судити зі стану справ у країні.
— І чекати, не кажу ефективної, щонайменше, планової законодавчої роботи ВР аж до закінчення президентських виборів не варто, чи не так?
— Так, не варто. Навіть якщо якимись способами вдасться зняти блокаду, однак протиріччя навколо дільби єдиної доленосної посади не дозволять парламенту працювати. Тобто Верховна Рада в період президентських виборів буде паралізована. Це сумно, оскільки це підриває довіру до головного демократичного інституту — парламентаризму.
Президенти в пострадянських державах (за всієї поваги або неповаги до особистостей) — це гаранти збереження радянської системи, радянської ієрархії, радянських принципів, покірливого вертикального підкорення.
У Росії та Білорусі просто цю систему відтворили, а в нас, усе-таки з урахуванням наявності стихійної демократії, це сталося неповною мірою. Ось і цікаво, навіщо дискредитувати найвідкритіший, найдемократичніший орган? Нерозуміння політиками цього факту дуже згубне для країни. Навпаки, потрібно всіх зусиль докласти для підняття престижу парламентаризму, оскільки сильний парламент — це єдина альтернатива (відтворюванню радянської системи) для таких країн як наша.
— Що, хто, а головне — коли може стати поштовхом для відтворення сильного парламенту?
— Узагалі, цим локомотивом повинні бути громадські організації. Якби в Україні за 20 років створилися могутні, цивільні, недержавні організації, що мають політичну вагу, вони могли б організувати людей (а не купити, як це роблять політичні партії на кошти своїх спонсорів). Люди, які перебувають при владі, дискредитували не лише себе, але й, на величезний жаль, демократичні інститути. Тож потрібні нові люди. Разом із тим потрібно визнати, що наш український виборець дуже консервативний. І, на жаль, ми з вами — журналісти, соціологи — відтворюємо ситуацію безнадійності (що в демократичній країні недопустимо), мовляв, альтернатив немає. Насправді ж вони є, і тут знову потрібно говорити про нових людей. Станеться це на грядущих президентських виборах? Мабуть, ні. Хоч намагатися потрібно, треба надати цьому питанню серйозної ваги. Ми не приречені. Ми приречені в тій мірі, в якій самі хочемо це відтворити. Навіть у нашому політичному істеблішменті можна знайти людей, які б, нехай не абсолютно повноцінно, але все-таки можуть грати роль альтернативи цьому політичному вертепу, який ми спостерігаємо впродовж десятиліть. Надія навіть не на нас із вами, а на те, що все-таки виборець сам шукатиме альтернативу. Поки що цього не спостерігається, можливо, на наступних виборах ситуація зміниться. Я, до речі, не песиміст і впевнений, що навіть із цією системою ми цілком можемо протриматися. Але, в принципі, вона все одно вже йде, відживає.
Ще один важливий момент. Упевнений, що починаючи ще зі школи потрібно заохочувати не лише за хороші знання, але й за громадську активність. На Заході це, до речі, давно робиться.
— Євгене Івановичу, зараз багато хто з кандидатів формує свій імідж на базі «сильної руки». Всі говорять про порядок у країні, про порятунок країни тощо. Із чим пов’язані подібні ставки — з відчайдушністю, про яку ми говорили вище?
— Насправді це дуже небезпечно, але потрібно розуміти, що політтехнологи — це люди, яких за визначенням нічого, крім результату і своїх прибутків, не хвилює.
— А межа є?
— Для них, як і для політиків, немає меж. Межа має бути у так званої інтелектуальної еліти. У соціолога минулого століття Мангейма є таке поняття — «вільна інтелігенція». Це саме той ресурс суспільства, для якого є певні межі. Але їхніх голосів також не чутно. У нас немає вільної інтелігенції. Це одиниці й вони, звичайно, не зможуть створити могутній потенціал духовного опору політичному вертепу. Чому так відбувається? Їх у 1990-ті роки викинули на вулицю, вони виживали або на грандах, або за рахунок підгодівлі можновладців. Навіть якщо, скажімо, політолог, професор тощо не заангажований тією або іншою політичною силою, він серйозно інфікований ідеологічно.
Щодо сильної руки. На жаль, цей міф дуже сильний. Відверто вам скажу: я розумію, що найбільші перспективи приходу до влади зараз у БЮТ, а фактично — в однієї людини, яка вершитиме долю країни на свій особистий розсуд. За лідером БЮТ стоять лише покірливі виконавці. Чому я боюся цього варіанта? У такому випадку в нас не буде опозиції, бо продажна опозиція відразу ж перекинеться в табір переможців. Якщо переможе протилежна сторона (що, проте, мене зовсім не радує), щонайменше, у нас буде сильна опозиція.
У нашій країні не може бути одночасно сильної влади і сильної опозиції. Як правило, наш досвід — це слабка влада і сильна опозиція, або навпаки — сильна влада і слабка опозиція. Сильна влада і опозиція — це ознака розвиненої демократії і навіть — культурна традиція. У перспективі це буде і в нас, але на даному етапі оптимальним варіантом, як на мене, є не дуже сильна влада і сильна опозиція.
— Одним із ключових лозунгів, що проголошувалися в ході останньої президентської кампанії, було: «Відділити владу від бізнесу». Ми бачимо, що ситуація не змінилася, і серед кандидатів на головну посаду в країні немає людей, скажімо так, фінансово незалежних від олігархів. Коли ситуація може змінитися, адже за грошове донорство власників великого капіталу розраховується не лише новий президент, але й народ.
— Безумовно. Знаєте, коли ми від цього зможемо позбутися? Тоді, коли наїдяться. У нас дуже бідна еліта, вони — вихідці з дуже бідних верств. Це люди, які пробили собі дорогу, як правило, з дуже важких умов. І, звичайно ж, споживання для них є головною цінністю. Подивиться й порівняйте споживання в рамках нашої політичної верхівки і політичної верхівки будь-якої європейської країни. Та в нас одне лише персональне авто таке, яких ніде у світі немає.
Ось коли наїдяться, коли з’являться люди, які професійну самореалізацію ставитимуть вище за матеріальне споживання, ситуація зміниться корінним чином.
Газета "День", №168, вівторок, 22 вересня 2009
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар