пʼятниця, 30 жовтня 2009 р.

Як вони боролися за свою країну та мову...

Ігор ЛОСЄВ

За всіх справедливих нарікань на сучасну українську дійсність, на неефективну владу, на бездарність і безсовісність політиків, у самому виникненні української держави наприкінці ХХ століття є щось феноменальне, щось близьке диву. Народ, приречений політикою, історією та недобрими сусідами на історичне небуття, раптом повстав із попелу, продемонстрував разючу єдність на референдумі 1 грудня 1991 року і почав, хоч і з величезними труднощами, будувати свою державну «хатину», де «своя і правда, і сила, і воля». Мова, якій готували долю мови полабських слов’ян або прусів, які зникли, дуже повільно, дуже непослідовно, але виходить з глухого кута, поступово, хоч і з великим «скрипом», стає дійсно державною, що й викликає істеричну реакцію прихильників «єдиної та неподільної» у формі криків про «насильну українізацію». Адже багато хто в Україні, але особливо за її межами, дуже скептично дивилися на можливість відродження національної державності. Багато кому це здавалося чимось фантастичним, чимось з царства мріянь, чимось абсолютно неможливим. Пам’ятаю, як після 90% голосів за незалежність України в грудні 1991 року московська преса майже місяць ніяк не коментувала цю подію, не знала, як коментувати, була шокована і перебувала у ступорі. Адже їм здавалося, що українське питання раз і назавжди отримало своє «остаточне вирішення». Та й зовсім «немає, не було й бути не може такого питання». Але виявилося, що є не лише питання, але й велика нація, яка заявила про себе urbi et orbi, «місту і світу», і яка претендує на своє законне місце в сім’ї народів. Сьогодні українцям доводиться стикатися з безліччю труднощів державотворення. У їхньому подоланні не гріх скористатися досвідом інших націй, що пройшли через схожі історичні випробування.
Ще одним дивом ХХ століття можна назвати відтворення після 2000 років єврейської держави в Палестині. У можливість відродження Ізраїлю в ХIХ столітті вірили ще менше, ніж у можливість української державності. «Мединат Исраєль», державу Ізраїль, розглядали як один із фантастичних прожектів.
Але троє великих мрійників — Лев Пінскер, Теодор Герцль, Макс Нордау дали своєму народу такий могутній заряд віри та надії, що виник масовий рух у всій єврейській діаспорі планети, рух за повернення на історичну батьківщину.
Малюючи перспективи відродження єврейської держави, Теодор Герцль сказав своїм прихильникам: «І якщо ви захочете, це не буде казкою». Вони захотіли. Дуже захотіли. І це стало реальністю.
Лев Пінскер у книзі «Автоемансипація» звернувся до одноплемінників із такими словами: «Євреї не складають живої нації; вони всюди чужі й тому зневажені. Громадянського і політичного рівняння євреїв недостатньо, щоб прославити їх в очах народів. Єдиним до того вірним засобом було б створення справжньої єврейської національності, народу на власній території, автоемансипація євреїв, зрівняння їх як нації з іншими народами шляхом отримання власної батьківщини.
Нехай себе не умовляють, що гуманність та просвіта послужать коли-небудь цілющим засобом проти недуг нашого народу...
Міжнародне єврейське питання повинне отримати вирішення на національному грунті...
Допоможіть собі самі, і Бог вам допоможе!»
Аудиторія Лева Пінскера взялася допомагати собі сама, і Бог дійсно їй допоміг! Хоча цей шлях був обсипаний, швидше, тернами, ніж трояндами. Оскільки сам Пінскер був одеситом, то його ідеї захопили насамперед євреїв Російської імперії, які одними з перших і стали виїжджати до Палестини, щоб здійснити національний проект. Вони стали «халуцим», тобто піонерами, першопрохідниками. І що ж вони побачили на землі, що повинна була стати їхньою любимою квітучою країною? Ось враження Марка Твена від поїздки по Ерец Ісраель (Землі Ізраїлю):
«Місцями земля тут оброблена; акр — іншого родючого грунту, на якому подекуди стирчать сухі, не товстіші пальця, торішні стебла кукурудзи, — рідкісна картина в цій країні. Але в такій країні — це хвилююче видовище. Неподалік біжить струмок, і на його берегах стадо овець і забавних сірійських кіз із насолодою уплітають гравій.
Я не поручуся, що воно й було так насправді, — лише припускаю, що вони їли гравій, бо більше там їсти було нічого...
Навкруги розстилалася кам’яниста, гола похмура й понура місцевість. Якби тут на кожних десяти квадратних футах сто років поспіль трудилося б по каменерізу, і то цей куточок землі не був би так густо усіяний уламками й осколками каменя...
Навіть олива й кактуси, вірні друзі безплідної землі, майже вивелися в цьому краю. На світі не знайдеш пейзажу тужливішого й безрадіснішого, ніж той, що оточує Єрусалим. Дорога відрізняється від пустелі, якою вона пролягає, лише тим, що вона, мабуть, ще густіше усіяна каменями».
Проте нечисленні іудейські общини на землі Ізраїлю не зникали ніколи. Кінець не був абсолютним. Тож ті євреї, які почали активно переселятися в Палестину в ХІХ столітті, їхали не на зовсім пусте місце. Перші переселенці жили в страшному нестатку та бідності. Чому вони все це терпіли? У більшості своїй переселенці були людьми глибоко віруючими, вони не сумнівалися, що повернення до Сиону наближає час звільнення їхнього народу, що життя на землі предків заповідана Богом і приймали всі випробування як належне. Зрозуміло, заможні європейські та американські євреї надавали певну матеріальну допомогу побратимам у Палестині, зокрема, банкірський клан баронів Ротшильдів. Але ця допомога лише підтримувала мінімальне існування, не рятуючи від бідності. Та й не барон Ротшильд рихлив мотикою бідний грунт Ерец Ісраель, не барон Ротшильд осушував болота і вмирав від малярії, не барон Ротшильд відстрілювався від бедуїнських загонів. До речі, ідеєю переселенців було обов’язкове повернення євреїв до землеробської праці, причому колективної. З цієї ідеї згодом виростуть процвітаючі ізраїльські сільськогосподарські об’єднання — кібуци, які дадуть Ізраїлю не лише продукти харчування, але й найнадійніших і стійких ізраїльтян, а ізраїльській армії — чудових солдатів , офіцерів та генералів. Варто зауважити, що кібуци, на відміну від радянських колгоспів, завжди створювалися добровільно і знизу, групами справжніх ентузіастів, тому й результати зовсім інші.
Хаїм Хісін, виходець з Російської імперії, так описав свій перший трудовий день в Ерец Ісраель:
«Ми встали на світанку, о п’ятій годині, бо о шостій уже починається робота. Прибрали постелі, схопили по шматку хліба — і вперед. Взяли мотики, наповнили глеки водою і в супроводі керівника попрямували до городу.
Скинувши верхній одяг, ми почали рихлення землі. Копати потрібно було до глибини в тридцять сантиметрів і при цьому ретельно прибирати бур’ян та корені. Всі ми стояли в ряд. У мене не було жодного уявлення про те, що робити, навіщо, де і як. Я почав підіймати мотику й бити нею навскіс, збоку — з усіх сторін. І години не минуло — на руках у мене з’явилися пухирі, лопнули, виступила кров, і біль настільки посилився, що я вимушений був спиратися на мотику.
Але відразу ж я відчув огиду до себе: «Ось так ти хочеш довести, що євреї здібні до фізичної праці? Невже ти не в силах витримати випробування?». Через силу я знов схопив мотику і незважаючи на пронизливий біль у долонях, майже напівмертвий, дві години поспіль довбав землю, а потім без сил звалився відпочивати».
Ось так починали створювати процвітаючу країну. Її будівельники були готові на будь-які жертви, причому, не на словах, а на ділі. Кожний із них був готовий починати з себе, зі своїх особистих жертв.
Я бачив портрет Хаїма Хісіна — інтелігентне, натхненне обличчя. Ця людина могла б стати блискучим вченим, успішним інженером, популярним адвокатом, модним журналістом. Але він бере мотику і кривавими мозолями творить свою державу. Це особливий героїзм, героїзм багаторічної суворої повсякденності, героїзм справді чернечого типу, що часто вимагає мужності більшої, ніж військова доблесть...
Єврейське поселення Хадера майже повністю було знищене малярією. Вцілілі жителі, які не здалися, згадували про це так:
«Ми були, як втрачені — бліді, тремтячі, із трепетом у серцях. Приїжджали друзі, родичі, знайомі з інших поселень, і всі — з однією порадою, з одним благанням: залиште це місце, рятуйте своє життя, рятуйте честь і добре ім’я ішува («ішув» — община. — Авт.)...
Трагічна історія стане відома в галуті (староєврейське «галут» відповідає древньогрецькому «діаспора». — Авт.) і люди думатимуть про Ерец Ісраель як про «землю, що пожирає своїх дітей», але ніхто не здався. Втікати з поля бою? Залишити Хадеру, нашу Хадеру, щоб вона знову стала пустелею? Були навіть такі, хто казав: смерть у Хадері для нас краще, ніж життя без неї. Але серце обливалося кров’ю, коли хвороба нападала на когось із нас. Коли бачили віз, що виїжджає в Яффу або Зіхрон зі своїм страшним вантажем, опускалися руки».
Стражданнями та завзятістю цих людей був створений райський куточок Близького Сходу.
На голому місці, на пісках було побудоване місто Тель-Авів, одне з найкращих міст Середземномор’я. Свою нову стару батьківщину переселенці рясно окропили і своїм потом, і своєю кров’ю. Вони не задавалися питанням, що може зробити для них Ізраїль, більше стурбовані питанням про те, що вони можуть зробити для Ізраїлю.
Ці люди здійснили ще один подвиг — культурний, відродивши іврит, мову, на якій не розмовляли майже дві тисячі років. Іврит — це істинно єврейська мова, на відміну від багатьох псевдоєврейських мов, що виникли на основі німецької (ідиш), іспанської, фарси тощо. Навіть сам Теодор Герцль не дуже вірив у відродження староєврейської мови. Але знайшовся інший ентузіаст, Еліезер Перельман, який 1888 року писав:
«Три слова накреслені величезними буквами на національному знамені: країна, національна мова та національна освіта. Наша національна мова — це іврит. У нашій країні, в Ерец Ісраель, в школах, що ми в цій країні відкриємо, ми повинні зробити її мовою навчання... відродження мови стане початком відродження народу...
Як ми, євреї, не можемо стати живим народом, не повернувшись до країни батьків, так ми не можемо стати живим народом, не повернувшися до мови батьків і не користуючись нею. Не лише як книжковою, але саме в усному мовленні, у великому й малому... у всіх життєвих заняттях, як усі народи користуються кожний своєю мовою».
Навряд чи можна сказати, що нам, українцям, тут нічому повчитися. Адже Україна ніколи не стане повноцінною державою без домінування української мови та культури, бо домінування іншої мови та культури перетворює Україну в культурну провінцію іншої країни. Але нам легше, бо українці не припиняли розмовляти рідною мовою, ніколи українська мова не була мертвою. Адже ізраїльським патріотам ще довелося пережити внутрішню «мовну війну» між прихильниками івриту та прихильниками ідишу. Ідиш був рідною мовою мільйонів «ашкеназім» — європейських євреїв. І щоб перейти з мови індоєврейської лінгвістичної сім’ї на мову, що належить до семітської сім’ї, потрібно було докласти чималі зусилля.
Навіть великий єврейський поет Хаїм-Нахман Бялік зазначав, що «на івриті потрібно говорити, а ідиш ллється сам». І проте це фундаментальне національне зусилля здійснилося, і нині іврит — жива мова мільйонів ізраїльських громадян. Але й за це потрібно було боротися. Студент із Росії Альтерман, який володів багатьма мовами, вступивши на землю Ерец Ісраель, дав собі дві обітниці: не залишати більше землю предків і розмовляти лише на івриті. Ось що з ним далі сталося:
«Спочатку я відправився в Петах-Тікву, але не знайшовши там роботи, пішов у Рішон-ле-Ціон на виноробний завод. Серед його керівників були люди, які знали мого батька і чули про мене.
Вони запитали:
— Ти знаєш французьку?
— Ні, — відповів я.
— Які мови ти знаєш?
— Іврит.
— Ти освічена людина?
— Ні, — відповів я.
— Яку посаду ти хочеш отримати?
— Я хочу бути робочим.
Вони подивилися на мене з презирством і послали на чорну роботу. Директор і наглядач не переставали сміятися наді мною.
Одного разу наглядач зажадав, щоб я перелив вино з однієї бочки в іншу. Він стояв біля мене і давав мені вказівки на ідиші:
— Відкрий кран!
— Що? Що ти кажеш? — перепитав я на івриті.
Він підійшов і відкрив кран сам. Потім почав кричати, звичайно, на ідиші:
— Закрий кран!
— Що? Що ти сказав?
— Закрий кран зараз же! — заволав він знову на ідиші.
— Що ти хочеш, щоб я зробив? — продовжував я висловлювати своє здивування на івриті.
А вино все ллється і ллється... Наглядач почав скаженіти:
— Закрий кран, ідіот, і забирайся звідси зараз же! — ці слова він кричав вже на івриті.
— Тепер я зрозумів, що ти хотів сказати, — спокійно відповів я.
Того ж дня мене вигнали з роботи, але я знав — перемога залишилася за мною!».
Та якість, яку виявив студент Альтерман, соціолінгвісти називають «мовна стійкість». Тобто, йдеться про здатність людини і цілого народу наполегливо зберігати свою мову, коли їм жорстко нав’язується інша. Між іншим, у 80-ті, 90-ті роки минулого століття деякі новоприбулі до Ізраїлю з колишнього СРСР репатріанти серйозно обговорювали питання про оголошення ще однією державною мовою (крім івриту та арабської) російської. Але люди, які своїми руками створили Ізраїль, та їхні нащадки не вважали за потрібне реагувати на такі претензії. А нові громадяни, хто краще, хто гірше, зрештою вивчили іврит.
Подивимося на нашу ситуацію. За підсумками всеукраїнського перепису населення 2001 року, майже 80% жителів Києва складають етнічні українці. Але чи часто ми можемо почути на вулицях і площах столиці України українську мову? Хто не дає, хто забороняє? «Воріженьки» «воріженьками», але потрібно подивитися й на себе, любимих. Крім об’єктивних причин політичного, культурного, правового, інформаційного характеру заважають суб’єктивні вади: лінь, безвідповідальність, байдужість до долі свого народу, нерозуміння й небажання розуміти, що мова є феноменально важливим чинником буття нації. Зрозуміло, багатьом учорашнім вихідцям із села, які забули рідну мову, потрібно тепер напружуватися, щоб її пригадати. Адже цією мовою розмовляли його мати, батько, дід, бабуся, та й сам нинішній киянин у дитинстві. Адже євреям в Ізраїлі довелося пригадати абсолютно невідому багато кому з них мову, якою не розмовляв ніхто з їхніх предків упродовж багатьох століть! В одній цікавій книжці, призначеній для потенційних громадян Медінат Ісраель, розповідається наступне: «1893 року в Ерец Ісраель приїхав Ахад-ха-Ам (видатний діяч єврейської культури. — Авт.). Він суворо розкритикував учителів, які старалися навчати дітей на івриті: їхня мова до того убога, що і вчителі, і учні справляють враження заїк, абсолютно не здатних висловитися. Але вчителі не опускали рук. Вони продовжували «заїкатися» на івриті і винаходити слова та нові вислови, вони переводили підручники з іноземних мов, вони складали письмові розробки уроків і користувалися ними замість підручників».
Коли Ахад-ха-Ам знову приїхав у «Землю Обітовану» вже 1912 року, він був вражений колосальним прогресом навчання на івриті й сказав: «У країні дійсно відбулася революція, і єврейські вчителі перемогли». Він сказав ще, що «віра творить дива».
А нам в Україні потрібно зрозуміти, що є речі, які не зробить ні уряд, ні парламент, ні будь-яка влада, це може зробити лише сам народ: я, ти, він, вона... І починати потрібно з себе. Кожному. Розмовляти в Україні українською — це не найбільша жертва в ім’я своєї Батьківщини. Це те мале, що при бажанні може зробити кожний, хто любить Україну.
Ізраїльський досвід, досвід народу, який в ХХ столітті знайшов державність на 43 роки раніше, ніж ми, може багато чому нас навчити. У тому числі й головному: успіху досягає лише той народ, який готовий боротися і перемагати, готовий приносити жертви в ім’я своєї мети, який вірить у свою мету, бо віра насправді творить дива.
Адже нам ще доведеться поборотися за дійсно українське і дійсно незалежну державу. І в цій справі без кривавих мозолів на руках і душах не обійтися, бо держави тишком-нишком не створюються.
Газета "День" №131, четвер, 30 липня 2009