четвер, 15 жовтня 2009 р.

Дивна справа Дем’янюка

Обговорення теми винних і жертв Другої світової війни триває десятиліттями. Насправді трагедія в тому, що межу між цими категоріями провести вкрай складно. Україна, як і інші країни, теж має непростий і досі болісний слід від тієї війни. Проте міра патріотизму українців якраз і полягає в тому, щоб не лише бачити свої плюси, пишатися здобутками нації, а й гостро відчувати свою провину. Ми знаємо своїх героїв, шануємо їх, але разом із тим визнаємо, що й серед українців були та й, на жаль, є люди, чиї вчинки — сором на сумлінні всієї нації.
Ставши президентом незалежної України, Леонід Кравчук першим на пострадянському просторі попросив вибачення у Бабиному Яру перед євреями від імені українського народу за скоєння злочинів на нашій землі в часи Другої світової. Це показово. Це — сила волі нації. Водночас ми не повинні допускати використання чутливої совісті українців у чиїхось корисливих інтересах.
Напередодні Івана Дем’янюка, звинувачуваного німецькою прокуратурою в здійснені 29 тисяч страт в нацистському концентраційному таборі Собібор, екстрадиювали з США до Німеччини. Там над 89-річним звинуваченим — українцем за походженням — відбудеться суд. До слова, на початку 90-х Івану Дем’янюку вже доводилось бувати на лаві підсудних. Тоді після слухань, що тривали 15 місяців, Вищий суд справедливості Ізраїлю визнав Івана Дем’янюка невинним. Сьогодні ж німецькі слідчі виявили нові обставини в цій справі ... Чимало світових ЗМІ (з них є й досить авторитетні) ще навіть до початку судового процесу однозначно оголошують Івана Дем’янюка винним. Автори «Дня» мають іншу точку зору.
Перманентне судове переслідування громадянина США, вихідця з України Івана Дем’янюка з огляду на основні засади права породжує дуже багато запитань.
Як відомо, Івана Дем’янюка ще на початку 90-х років було звинувачено у причетності до злочинів нацизму, зокрема в тому, що він нібито служив охоронцем у нацистському концтаборі та особисто піддавав тортурам в’язнів, що він був причетний до відправки євреїв до газових камер тощо. За спогадами тих в’язнів, яким пощастило вижити, та людина, той кат мав прізвисько «Іван Лютий». Декому спало на думку, що «Іван Лютий» і Іван Дем’янюк це одна й та ж сама особа. Івана Дем’янюка без зайвих умовностей було депортовано зі США до Ізраїлю, де його судив Вищий суд справедливості Ізраїлю (БАГАЦ). Ізраїльський суд Дем’янюка виправдав, незважаючи на великий ажіотаж і психологічний тиск у пресі та суспільстві загалом, що робить честь ізраїльському правосуддю. Між іншим, після вироку один місцевий «борець проти антисемітизму», як повідомили ЗМІ, хлюпнув ізраїльському адвокатові, причетному до виправдання Івана Дем’янюка, сірчаною кислотою в обличчя.
Здавалося б, справу закрито, ізраїльська Феміда сказала своє вагоме й остаточне слово. Проте нещодавно проти Івана Дем’янюка виступила Феміда Федеративної Республіки Німеччини, причому за тими ж самими звинуваченнями, що вже були спростовані ізраїльським судом. Німці стверджують, що знайшовся ще якийсь свідок, який звинувачує саме Дем’янюка. Дивно тільки, чому той свідок мовчав стільки років, хоча ізраїльський судовий процес широко висвітлювався у світі. Ось тоді цьому свідкові й треба було висловитися — на слуханнях в ізраїльському Вищому суді справедливості. Але це далеко не єдина дивна обставина в цій вельми сумнівній справі. Чому саме німецький суд виступив з такою ініціативою, фактично переглянувши вердикт ізраїльського суду? Які докази можуть бути представлені німецьким правосуддям і чи будуть вони більш переконливими, ніж ті, які не визнав переконливими БАГАЦ? Іван Дем’янюк уже один раз мало не став жертвою судової помилки, коли його фактично переплутали з іншою реальною особою. Де гарантія, що знову не станеться те ж саме?
У всіх цих переслідуваннях відчувається якась тенденція, доволі далека від правосуддя, від бажання з’ясувати істину. Чи не йдеться тут про прагнення за будь-яку ціну, незалежно від наявності чи відсутності вини, всупереч усім обставинам засудити Івана Дем’янюка? А якщо таке бажання демонструється, то чи не загнали себе ініціатори цієї кампанії в глухий кут, коли вони не залишили собі іншого виходу, крім засудження звинуваченого? Адже, якщо Дем’янюка знову, як і в Ізраїлі, буде визнано невинним, то хто візьме на себе відповідальність за багаторічні судові знущання з важкохворого старого? І чи сприятиме це авторитету німецького правосуддя?
Іванові Дем’янюку — 89 років. Йому важко й боляче не лише сидіти, але навіть лежати, а його на інвалідному візку везуть до аеропорту, щоби відправити на суд на інший кінець світу. Адвокати Івана Дем’янюка стверджують, що поводження з їхнім важкохворим клієнтом є тотожним тортурам. А якщо 89-річний старий внаслідок такого поводження помре, то хто відповідатиме за це судове вбивство?
Колись Карл Маркс сказав, що покарання не повинно викликати більшу огиду, ніж злочин. Те, як поводяться з Іваном Дем’янюком, викликає огиду. Тим більше, що його вину ще ніхто не довів. Але все, що відбувається, провокує велику недовіру до німецького правосуддя.
Процес Дем’янюка дедалі більше набуває рис символічності. Як процес Бейліса, як процес Дрейфуса, як процес Шварцбарда. На початку минулого століття в Києві певним силам Російської імперії чомусь треба було за будь-яку ціну звинуватити єврея Бейліса в ритуальному вбивстві християнської дитини. Певним силам Франції дуже хотілося за будь-яку ціну звинуватити й засудити офіцера французького генерального штабу єврея Дрейфуса і покласти на нього всю відповідальність за воєнні невдачі Франції. Декому в Європі конче треба було за будь-яку ціну виправдати убивцю Симона Петлюри Шварцбарда. Всі ті процеси справили великий вплив на свідомість народів та їхні взаємини. Саме таким може стати судовий процес німецької Феміди проти Івана Дем’янюка. Та хіба лише проти Дем’янюка? Від усіх попередніх процесів він відрізняється тільки тим, що за Дем’янюком немає ніякої сили, ніякого національного чи громадського руху (як за Бейлісом, Дрейфусом і Шварцбардом), він є абсолютно самотнім, бо його зреклася країна, законослухняним громадянином якої він був довгі роки, немає жодних громадських організацій, стурбованих його долею і дотриманням норм правосуддя. Отже, він може стати легкою здобиччю діячів, що розв’язують проблеми, вельми далекі від пошуку істини. Можливо, комусь у ФРН кортить ще раз коштом нещасного старого продемонструвати свою «антинацистську правовірність», показати, що вони є католиками більше, ніж Папа Римський, є більш старанними «борцями проти антисемітизму», ніж Ізраїль? Хоча з Німеччиною та її денацифікацією далеко не все так просто, як здається на перший погляд.
Звісно, після 1945 року в Західній Німеччині було покарано багатьох нацистських злочинців. Особливо велике враження ці зусилля німецької Феміди справляють на тлі практично абсолютної відмови держав на просторах колишнього СРСР від покарання комуністичних злочинців. До речі, Європейський парламент 2 квітня поточного року ухвалив резолюцію, в якій визнав фашизм і комунізм тотожними за їхньою злочинністю явищами. Дивно, що супервільні демократичні ЗМІ України цього надзвичайно важливого факту практично не помітили. Однак, якщо придивитися пильніше до денацифікації ФРН, то можна побачити вельми цікаві особливості, що часто залишаються поза увагою істориків і політичних аналітиків. Найбільш радикальну, докорінну денацифікацію Західної Німеччини здійснювали союзники (США, Велика Британія і Франція) у своїх зонах окупації з 1945 до 1951 року. Саме тоді було оголошено найбільшу кількість смертних вироків нацистським злочинцям. Різниця між союзниками була тільки в тому, що американці й британці нацистів вішали, а французи розстрілювали.
Усе суттєво змінилося, коли справу передоручили німецькій Феміді. Смертні вироки одразу ж стали немодними. Чимало колишніх групенфюрерів або взагалі не понесли покарання, або понесли суто символічне. Будучи причетними до знищення десятків і сотень тисяч людей, ці нацисти часто отримували амністію після трьох-чотирьох років ув’язнення (за вбивство через необережність можуть дати більше!) і робили адміністративну, політичну чи викладацьку кар’єру в бундесреспубліці. Особливо зворушує, коли вчорашні бригаденфюрери СС ставали професорами німецьких університетів і виховували німецьке юнацтво. Цікаво, чого вони могли навчити німецьку молодь? Наведу лише деякі приклади «антинацистських подвигів» німецької Феміди. Ось біографія Курта Бехера (12.09.1909, Гамбург — після 1962, ФРН), подана у виданні «Энциклопедия Третьего Рейха», Москва, 2005. У тексті довідки про Бехера сказано: «помічник Г. Гіммлера, штандартенфюрер СС. Із родини торгівця збіжжям і хмелем. Від 1933 року був у НСДАП і СС. Один із найближчих співробітників А. Ейхмана... Після війни власник найбільшої торгівельної фірми в Бремені, мільйонер». Ось як цікаво виходить. Чомусь німецька Феміда не помітила «найближчого співробітника А. Ейхмана», не помітив його (як і багатьох інших) і знаменитий «мисливець за нацистами» Симон Візенталь, хоча Курт Бехер ніде не переховувався. Не треба було відправляти (як це робив Візенталь) експедиції в Аргентину, Болівію чи нетрі екваторіальної Африки. Варто було лише проїхатися Гамбургом, Баден-Баденом, Мюнхеном і Штутгартом.
А простий, нікому не відомий українець Іван Дем’янюк для німецької Феміди виявився жахливішим злочинцем, аніж «найближчий співробітник А. Ейхмана»...
Другий приклад: «Бест Вернер (10.7.1903, Дармштадт — 23.6.1989, Мюльгейм, Рур) — нацистський державний діяч, юрист, один із керівників СС, обергрупенфюрер СС (1944)... Один із засновників СД... У 1939 році відряджений до Польщі, в його компетенції — проведення репресій, спрямованих проти польської інтелігенції, учасників польського Опору, і розстріли військовополонених... У 1972 році уряд Польської Народної Республіки звернувся до західнонімецького керівництва з вимогою видати Беста як винного у військових злочинах на території Польщі. Німецька сторона відмовила, мотивуючи свою відмову «поганим станом здоров’я Беста».
Стан здоров’я обергрупенфюрера СС німецьку Феміду стурбував, а стан здоров’я Івана Дем’янюка — ні. Чому? До речі, після відмови видати його Польщі «хворий» есесівець прожив ще 17 років...
Ось іще один приклад: «Гьотх Амон Леопольд (грудень 1908, Відень — 1960) —журналіст, політичний діяч, співробітник СС... На початку Другої світової війни відряджений у складі айнзатцгрупи до Польщі, де залишився співробітником окупаційної адміністрації... З лютого 1943 до вересня 1944 комендант концентраційного табору під Краковом. Керував ліквідацією Краківського гетто, під час якої загинуло понад 5000 осіб, і ліквідацією Тарновського гетто, коли було знищено майже 7000 євреїв... Засуджений до тривалого терміну ув’язнення. Завдяки втручанню адвокатів звільнений достроково через стан здоров’я». Ось яка зворушлива увага німецької Феміди до стану здоров’я масового вбивці...
Зрозуміло, що для німецького судочинства всі ті злочинці були співвітчизниками, а не якимись там іноземцями й апатридами (особами без громадянства, як нині Іван Дем’янюк). А як стверджує українська приказка, «свій як не заплаче, то бодай скривиться»... Зрозуміло, що на чужинцеві легко продемонструвати принциповість і невблаганність, водночас відволікаючи увагу людства від не найкращих моментів історії німецької юстиції після 1945 року, коли велика кількість генералів і офіцерів «Дас шварце корпс» — Чорного корпусу СС уникли покарання чи отримали суто символічні терміни ув’язнення.
Прикладів, наведених тут, насправді набагато більше, це не окремі поодинокі випадки, а певна система. За цією системою дуже часто німецькі масові вбивці каралися німецькими судами абсолютно неспівставним із важкістю злочинів чином. Можливо, ФРН таким шляхом досягала національного примирення? А нині Іван Дем’янюк знадобився як спокутувальна жертва небездоганного німецького правосуддя? Тепер це правосуддя має або абсолютно чітко, неспростовно й переконливо для всіх довести вину Івана Дем’янюка, або виправдати його і надати можливість спокійно дожити своє життя (компенсувавши йому та його родині всі моральні й матеріальні збитки). Можливо, це дещо покращить репутацію німецької юстиції, до якої виникло забагато запитань...

Ця справа пахне найгіршим сортом політичної кон’юнктури

Євген СВЕРСТЮК, дисидент, колишній політв’язень, публіцист, президент Українського пен-клубу:
— Я трохи знав справу Дем’янюка, ще коли той був у Ізраїлі, й належав до тих, хто підписав звернення до ізраїльського суду про невинність Івана Дем’янюка. Хочу сказати, що цю заяву там було достойно оцінено. Вона зводилася до того, що не можна звинувачувати людину у злочинах, яких та не робила. Адже було доведено, що Дем’янюку приписували злодіяння іншої людини на прізвисько Лютий. Думаю, що аргументоване звернення морального плану, можливо, не завадило б і сьогодні, вже до німецького суду.
Ця справа пахне найгіршим сортом політичної кон’юнктури. Тут більше спекуляції, ніж моралі. Честі цей судовий процес його ініціаторам не принесе. Однозначно, ця гра має багато тіньових сторін і нічого спільного з тим, чим має займатися правосуддя. Я не переконаний, що в цій справі Україна має зайняти певну позицію як держава. Але на рівні дипломатичних стосунків з боку українців має прозвучати натяк про дотримання елементарної пристойності та поваги до людської гідності.
Я провів в концтаборі сім років і п’ять років на засланні. Я мав контакти з людьми різного рангу, з людьми часто дуже поганими. І я б не хотів, щоб когось із них зараз звинувачували в усьому тому, що вони заподіяли і мені особисто, і людям, які були зі мною. Попри це все, чесно кажучи, серед тих, хто служив у таборах — а були й ті, хто перевищували свої зобов’язання, — я, чесно кажучи, не міг би виділити когось, кого треба було б засудити.
Справа Дем’янюка викликає більше невдоволення та обурення в людей, ніж почуття сатисфакції в когось із приводу справедливості.
Газета "День" №78, четвер, 14 травня 2009