Симон Візенталь, Іван Дем’янюк, німецьке правосуддя та вільна преса

Сергій Грабовський, для «Телекритики»
15-05-2009

Серед українців, поза сумнівом, були воєнні злочинці найвищих рангів. Скажімо, генерал армії Іван Черняхівський, командувач ІІІ Білоруським фронтом, під чиєю орудою розгорнулося масштабне знищення цивільного німецького населення Східної Прусії (втім, під розряд «німців» потрапляли й кашуби, й поляки, й навіть зацілілі євреї). Сотні тисяч замордованих дітей, жінок, стариків - «заслуга» цього полководця сталінської школи. Сьогодні про «зачистку» Східної Прусії, нарешті, пишуть і свідки подій (Леонід Рабичев, «Війна все спише»), і незалежні дослідники (Марк Солонін, «Весна перемоги. Забутий злочин Сталіна»). Проте що цікаво: офіційні органи влади Німеччини, включно із владою судовою, ці злочини просто ігнорують, не помічають (можливо, воліючи не псувати відносин із великою дружньою державою – самі знаєте якою, де товариша Сталіна наразі офіційно визнано «ефективним менеджером»?). І преса німецька щодо цього воліє не надто розводитися, і професійні історики у більшості своїй – також.

Вистачало серед українців і тих, хто натхненно займався нищенням євреїв у концтаборах і в’язницях. Досить узяти спогади, скажімо, Лева Разгона чи Антона Антонова-Овсієнка, щоб переконатися в цьому. Тільки й різниці, що одні начальники та рядові охоронці ҐУЛАҐу ставилися однаково нелюдськи до всіх в’язнів, а інші – спеціально виділяли осіб єврейського походження, щоб якимось особливим чином позбиткувати з них. Проте що цікаво: мені не відомо про жодну спробу офіційних інституцій Держави Ізраїль домагатися суду і кари над тими, хто нищив у СРСР євреїв – і як «просто» в’язнів режиму, і як власне євреїв – тобто «космополітів», «агентів Джойнту», «сіоністів» тощо. Очевидно, КҐБ-МҐБ-НКВД-ОҐПУ (друга в ХХ столітті після SS державна структура за числом замордованих євреїв) користується серед ізраїльського істеблішменту надто великою повагою - не випадково ж до підполковника КҐБ Путіна офіційний Ізраїль не має жодних претензій ані з приводу минулого, ані з приводу сьогодення: згадаймо, скажімо, недавню програму «Шустер live» і заяву посла Ізраїлю в Україні стосовно того, що поведінка російської делегації в Женеві під час скандальної промови президента Ірану не тягне за собою якогось вияву невдоволення з боку її держави.

До чого це я? А до того, що у «справі Івана Дем’янюка» й офіційні структури згаданих держав, і ЗМІ - не тільки їхні, а й усієї Європи, - поводяться зовсім по-іншому. З усією можливою наполегливістю вони викривають та переслідують «найбільшого воєнного злочинця, причетного до смерті 29 тисяч євреїв» (стандартна формула в повідомленнях про Дем’янюка).

Його судять не вперше: 1988 року в Ізраїлі Дем’янюка приговорили до смертної кари як охоронця концтабору Треблінка, винного у смерті багатьох євреїв та катуванні в’язнів, але 1993 року вирок було скасовано у зв’язку з недоведеністю звинувачень. Сьогодні його судитимуть фактично за те саме, але вже вчинене в концтаборі Собібор. «Это непросто - разглядеть в 89-летнем старике жизнерадостного эсэсовца, причастного к смерти как минимум 29 000 евреев в Собиборе, - пише автор московського інтернет-видання «Грані» Ілля Мільштейн. - Более двадцати лет назад, когда Демьянюка судили в Израиле, вообразить это было проще. Тогда он был моложе, наглее, приветствовал зрителей в зале криками “Шалом!” и все пытался пожать руку свидетелю Элияху Розенбергу, который узнавал в нем садиста-охранника из Треблинки по кличке Иван Грозный. Однако в документах, переданных суду из архивов КГБ, тот Иван значился под фамилией Марченко, и Верховный суд Израиля первоначальный смертный приговор Демьянюку вынужден был отменить».

А що було далі? Про це теж інформують світові ЗМІ. «Год назад несколько прокуроров из Баварского города Людвигсбург были с рабочим визитом в Израиле, - зазначає в інтерв’ю російській службі «Радіо Свобода» журналіст Олександр Сосновський, який багато років живе в Німеччині і займається історією нацизму. - Там они случайно у своих коллег наткнулись на документы по Демьянюку и обнаружили аусвайс – удостоверение личности, выданное Ивану Демьянюку в 1943 году как вахману, то есть сотруднику эсэсовской группы, которая действовала в Собиборе. В аусвайсе с фотографией и подписью Демьянюка очень точно были указаны все его данные. И немецкие следователи решили, что им этого достаточно для открытия дела. Тогда еще речь шла не о причастности Демьянюка к 29 тысячам смертей, а лишь о том, что он был нацистским пособником. Но, изучив обнаруженное удостоверение, немецкие прокуроры подняли практически все дела, которые вели израильтяне по нацистским преступлениям, начали составлять списки. И в списках действительно оказалось 29 тысяч фамилий казненных людей».

Іншими словами, виходить, що у 1980-90-х ізраїльське правосуддя, готуючи процес над Дем’янюком, цього посвідчення у власних архівах не знайшло, обмежившись люб’язно наданими КҐБ документами про «Івана Грозного», а тепер німецькі правники тільки приїхали - й одразу абсолютно випадково здобули всі козирі; як автентичний аусвайс Дем’янюка потрапив до Ізраїлю і чому ним не скористався ізраїльський суд, ніхто себе не запитує…

А втім, навіщо запитувати, коли й без того всім усе зрозуміло? Сам Іван, він же Джон Дем’янюк твердить, що під час війни як військовополонений сидів у нацистському таборі, далі служив в армії генерала Власова. Його опоненти кажуть інше - що він 1942 року потрапив до полону, а невдовзі став наглядачем у нацистських таборах смерті. Скажімо, швейцарська газета «Нойє Цюрхер Цайтунґ» стверджує як нібито вже доведений факт, що підозрюваний німецькою прокуратурою у злочинах нацизму Джон Дем’янюк дав згоду співпрацювати з нацистськими силами СС на початку літа 1942 року, після того як потрапив у полон до німців у Криму як радянський військовополонений. Газета також інформує, не посилаючись прямо на джерела, що Дем’янюк розпочав службу в СС у таборі «Травніки» на території Польщі, де, окрім нього, велася підготовка ще 5 тисяч українців для служби у різних німецьких таборах смерті.

Тільки ж от питання: улітку 1942 року до СС «унтерменшів»-українців не брали (расова доктрина!); це вже з другої половини наступного року спершу західних, а потім і всіх українців відповідні нацистські служби зарахували до «арійських народів» (з огляду на фіаско окупаційної політики, але, як казали в анекдоті радянських часів, було вже запізно пити «Боржомі»). Та й сакраментальний аусвайс датовано 1943 роком… А крім того, навіть у другій половині 1944 року, коли в нацистських таборах перебувало близько мільйона в’язнів, їх охороняло 45 тисяч есесівців, із них – 35 тисяч німців із Третього Райху. Щось багатенько українців, чи не так? Таємницю цифри «п’ять тисяч», утім, розкриває у згаданому інтерв’ю Олександр Сосновський: це «бывшие советские граждане, которых, по данным немецкой юстиции, было около 5 тысяч человек, – украинцы, русские, выходцы из прибалтийских республик и этнические немцы». Отака «швейцарська арифметика» у виконанні начебто серйозного видання…

Значно серйозніше до справи підходить лондонська «Таймс». Вона зауважує, що «справа Івана Дем’янюка, очевидно, буде останнім судовим процесом над нацистськими злочинцями в Німеччині». Газета сумнівається в багатьох речах стосовно цього процесу. Насамперед, як пише лондонський часопис, «неясно, чи зможе за станом свого здоров’я 89-річний Дем’янюк бути присутнім на процесі і чи зможе він усвідомити суть обвинувачення». «Таймс» також зазначає, що «єдиний свідок із боку обвинувачення, 81-річний Блетт із Каліфорнії, який підлітком був в’язнем Собібору, не пам’ятає Дем’янюка в обличчя». Ба більше: цей свідок каже, що через 66 років він би не впізнав обличчя свого батька (що був замордований у тому ж Собіборі), але водночас переконаний, що саме Дем’янюк та інші українці були охоронцями табору. Газета також пише, що «аргументи обвинувачення повинні спиратися на документи, а їхню достовірність не завжди вдається довести». «Таймс» також наводить твердження мюнхенських працівників прокуратури, що вони нібито мають інформацію з семи джерел про службу Дем’янюка в Собіборі. Газета вважає, що для Німеччини ризиковано проводити показовий процес щодо жертв Голокосту та їхніх катів без упевненості в судових доказах.

А от дехто таких сумнівів не має. «Эфраим Зуров, директор Центра Симона Визенталя в Иерусалиме, предостерегает от излишней чувствительности. Глядя на Джона Демьянюка, люди должны видеть в нем не дряхлого, беспомощного деда, но полного сил и энергии молодого палача, который “в расцвете лет убивал мужчин, женщин и детей”. Теперь, доставленный спецрейсом в Мюнхен, он должен предстать перед судом и ответить за свои злодеяния», - передає слова Зурова Ілля Мільштейн у ліберальних московських «Гранях».

Автор іншого московського зацілілого ліберального інтернет-видання - «Щоденного журналу» - ще більш рішучий: «Раздавить этого человека морально правосудие от имени человечества обязано».

Отак. Коротко і ясно. «Подвиги» Івана Черняховського та його війська описано тисячами свідків різних національностей, але щось не доводилося чути про необхідність бодай посмертно «морально розчавити» цього генерала сталінської школи. А Івану Дем’янюку присуд уже винесено, попри не надто велике число правдоподібних доказів, тим більше свідків (бо ж хіба не зафіксував ізраїльський суд, що «Іван Грозний» - це якийсь Марченко?). І навіть завжди об’єктивні новини Бі-бі-сі подали матеріал про Дем’янюка так, що всі крапки над «і» там розставлено.

От хіба що Олена Боннер, дружина академіка Сахарова, ветеран Другої світової війни, не прагне помсти: «Старый человек, так это все противно делается как-то. Принцип, что преступления против человечности и прочее не имеют срока давности. Но сказать, что все это делается в рамках закона, взад-вперед, туда-сюда. Не знаю, у меня притупленное чувство мстительности. Меня всегда больше беспокоит судьба жертв и помощи жертвам. А когда дело доходит до мстительности, мне до лампочки. Я не верю, что он не был охранником, я почти уверена, что это неправда. Он говорит, что он был наоборот пленным. Дальше что? Ну осудят его, и что?»

І на завершення - цікавий фактаж щодо німецького правосуддя, наведений у статті Ігоря Лосєва «Дивна справа Дем’янюка» в газеті «День»:

«Чимало колишніх групенфюрерів або взагалі не понесли покарання, або понесли суто символічне. Будучи причетними до знищення десятків і сотень тисяч людей, ці нацисти часто отримували амністію після трьох-чотирьох років ув’язнення (за вбивство через необережність можуть дати більше!) і робили адміністративну, політичну чи викладацьку кар’єру в бундесреспубліці. Особливо зворушує, коли вчорашні бригаденфюрери СС ставали професорами німецьких університетів і виховували німецьке юнацтво. Цікаво, чого вони могли навчити німецьку молодь? Наведу лише деякі приклади “антинацистських подвигів” німецької Феміди. Ось біографія Курта Бехера (12.09.1909, Гамбург - після 1962, ФРН), подана у виданні “Энциклопедия Третьего Рейха”, Москва, 2005. У тексті довідки про Бехера сказано: “помічник Г. Гіммлера, штандартенфюрер СС. Із родини торгівця збіжжям і хмелем. Від 1933 року був у НСДАП і СС. Один із найближчих співробітників А. Ейхмана… Після війни власник найбільшої торгівельної фірми в Бремені, мільйонер“. Ось як цікаво виходить. Чомусь німецька Феміда не помітила “найближчого співробітника А. Ейхмана“, не помітив його (як і багатьох інших) і знаменитий “мисливець за нацистами“ Симон Візенталь, хоча Курт Бехер ніде не переховувався. Не треба було відправляти (як це робив Візенталь) експедиції в Аргентину, Болівію чи нетрі екваторіальної Африки. Варто було лише проїхатися Гамбургом, Баден-Баденом, Мюнхеном і Штутгартом…

Другий приклад: “Бест Вернер (10.7.1903, Дармштадт - 23.6.1989, Мюльгейм, Рур) - нацистський державний діяч, юрист, один із керівників СС, обергрупенфюрер СС (1944)… Один із засновників СД… У 1939 році відряджений до Польщі, в його компетенції - проведення репресій, спрямованих проти польської інтелігенції, учасників польського Опору, і розстріли військовополонених… У 1972 році уряд Польської Народної Республіки звернувся до західнонімецького керівництва з вимогою видати Беста як винного у військових злочинах на території Польщі. Німецька сторона відмовила, мотивуючи свою відмову “поганим станом здоров’я Беста”… Після відмови видати його Польщі “хворий” есесівець прожив ще 17 років…

Ось іще один приклад: “Гьотх Амон Леопольд (грудень 1908, Відень - 1960) - журналіст, політичний діяч, співробітник СС… На початку Другої світової війни відряджений у складі айнзатцгрупи до Польщі, де залишився співробітником окупаційної адміністрації… З лютого 1943 до вересня 1944 комендант концентраційного табору під Краковом. Керував ліквідацією Краківського гетто, під час якої загинуло понад 5000 осіб, і ліквідацією Тарновського гетто, коли було знищено майже 7000 євреїв… Засуджений до тривалого терміну ув’язнення. Завдяки втручанню адвокатів звільнений достроково через стан здоров’я“. Ось яка зворушлива увага німецької Феміди до стану здоров’я масового вбивці…

Зрозуміло, що для німецького судочинства всі ті злочинці були співвітчизниками, а не якимись там іноземцями й апатридами (особами без громадянства, як нині Іван Дем’янюк). А як стверджує українська приказка, “свій як не заплаче, то бодай скривиться”… Зрозуміло, що на чужинцеві легко продемонструвати принциповість і невблаганність, водночас відволікаючи увагу людства від не найкращих моментів історії німецької юстиції після 1945 року, коли велика кількість генералів і офіцерів “Дас шварце корпс” - Чорного корпусу СС уникли покарання чи отримали суто символічні терміни ув’язнення».

До речі: сам Симон Візенталь незадовго до своєї смерті (а прожив він тривале, драматичне, складне життя) заявив, що припиняє пошук воєнних злочинців - не тому що постарів чи втомився, а тому що зрозумів: люди, за якими він ганяється, дуже старі, їх переслідують нічні кошмари і те, що в них руки в крові, не повинно давати їм спокою. Треба їх залишити – їм до смерті лишилося небагато, вони триматимуть відповідь перед Богом.

Та нинішні керівники Центру Візенталя, як бачимо, взяли божественну місію на себе, знайшовши в цьому порозуміння з німецькою прокуратурою та ЗМІ багатьох країн, які в ці дні пишуть (і писатимуть далі!) про тисячі українців, що були лютішими за німців охоронцями нацистських таборів смерті.

Це, очевидно, правда. Тисяча чи дві українців там справді було, і це справді були люті наглядачі, кати та садисти. Можливо, й Іван Дем’янюк був серед них. Проте чи варто забувати, що значно більше українців лютувало під іншим червоним прапором і в одностроях іншої злочинної за будь-якими мірками організації, яка тримала в таборах більше зеків (і не менш активно нищила їх, хоч і без допомоги газових камер)? Ба більше: що значне число тих, хто служив нацистам, пройшли життєву школу під владою більшовиків (і Дем’янюк, до речі, також)? Але про ці чинники європейські ЗМІ мовчать, не забуваючи на кожному кроці згадати про «катів-українців».