середа, 14 жовтня 2009 р.

ПРО НЕДОТОРКАННІСТЬ, КОРУПЦІЮ ТА СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ

Олександр Кравчук

Iніціатива Президента, Народної cамооборони та Нашої України про потребу ліквідації депутатської недоторканості є довгоочікуваним важливим кроком, спрямованим на оздоровлення суспільства. Поза всяким сумнівом ініціатива заслуговує на всіляку підтримку громадян.
Але перейдемо до розгляду недоліків цієї ініціативи, до її конструктивної критики. Річ у тім, що скасування недоторканності є необхідним, але недостатнім засобом оздоровлення. Тому викликає стурбованість, а чи не занадто великою є вага надій, які покладаються на цей цілком здоровий і вкрай потрібний засіб? Тож розберімось, для цього потрібно оцінити загальну суспільно-політичну ситуацію в державі.
1. Що ми маємо?
Україна тривалий час не виходить з важкої всебічної кризи, яка охопила всі сфери життя — економіку, суспільно-політичні відносини, мораль та ін. Аналіз причин кризи приводить до висновку, що вона має системний характер, викликана особливостями суспільно-політичної системи, а коренем наших негараздів є фактичний поділ громадян на касти [1]. Ми розглянемо цю проблему з позицій науки про системи управління.
Системи управління появились одночасно з виникненням людських спільнот. Для ілюстрації однієї з найдавніших систем управління можна взяти спільноту фараон та кухар, що готує для нього їжу. В цій системі існувала загроза того, що кухар, підкуплений ворогами, може отруїти фараона. Винайдено засіб протидії: від принесеної їжі частина віддавалась назад кухареві (зворотний зв’язок), щоб той її з’їдав. Метод зворотних зв’язків виявився дуже ефективним засобом і став широко застосовуватись в системах управління. В наш час зі збільшенням кількості та складності систем управління виникла обширна наукова галузь — наука про системи управління. Методи цієї науки застосовуються в найрізноманітніших галузях — технічні автомати, системи управління літальними апаратами, системи управління економікою заводу або галузі народного господарства чи держави, управління ходом військової операції та ін. За приклад можна взяти блискуче проведену військову кампанію «Буря в пустелі», управління якою було комп’ютеризоване, у ній брали участь величезні маси людей, озброєнь, транспортних засобів тощо. Ми ж у пошуках причин загальнодержавної кризи поглянемо на особливості системи управління нашою державою.
Система державного управління в узагальненому вигляді може бути описана схемою рис.1.
У цій системі є законодавчий блок, в якому створюються закони, за якими функціонують всі сфери держави. У сфері виробництва створюється сукупний національний продукт, який передається у сферу споживання. Результати функціонування системи виробництво—споживання потім оцінюються (блок оцінки результатів), а результати оцінки надходять в законодавчий блок (зворотний зв’язок). Законодавчий блок здійснює відповідні зміни державних законів, щоб система функціонувала краще. Звернемо увагу, що законодавчий блок в системі управління відіграє ключову роль, саме від нього залежить якість законів, за якими функціонує держава. Іншим владним гілкиам (виконавчій, судовій) відведена підпорядкована роль, вони забезпечують належне виконання законів, створених законодавчою гілкою. Тому саме законодавча гілка буде в центрі нашої уваги.
Наведена тут система управління налаштована на виконання функцій оптимізації роботи всього об’єкта—держави, критерієм оптимальності в даній схемі є якість задоволення потреб сфери споживання.
Розглянемо інший варіант системи управління — варіант з поділом громадян на групи, в якому сфера споживання поділена на дві частини, що наповнюються за різними законами: одна для законодавців, друга для решти суспільства. Цей варіант застосовується в нинішній Україні, його схема показана на рис. 2.
Принциповою особливістю схеми рис.2 є те, що в ній як оцінку результатів, так і законодавство ( в тому числі оцінку самих себе та прийняття рішень про розмір частки національного продукту для самих себе) здійснюють одні й ті ж особи — законодавці, вони ж є господарями окремого споживчого кошика. A відомо, що людині як біологічній істоті притаманний егоїзм — пріоритетність забезпечення власних потреб. Егоїзм (особистий та груповий), з одного боку, є сильним стимулом творчості ( для себе людина працює з ентузіазмом), з іншого — він може стати таким же сильним гальмом і руйнівним фактором для суспільства. Людині також притаманний егоцентризм — схильність до завищених самооцінок.
Ці особливості homo sapiens загальновідомі, вони враховуються в різних сферах суспільних відносин та системах управління. Наприклад, на конкурсах митців учасник конкурсу не може бути членом журі, а найманий працівник не повинен в залежності від своєї самооцінки одноосібно призначати собі зарплату. Ось ще приклад: в період правління Б. Клінтона виникла потреба підвищити зарплату Президенту США. Це питання став розв’язувати Конгрес, а не сам Б. Клінтон, більше того, щоб виключити можливість впливу його особистої зацікавленості на результат розгляду, було ухвалено рішення, що встановлене підвищення поширюватиметься лише на наступників Б. Клінтона.
Але, як бачимо, в системі управління нинішньої України (рис. 2) ці правила до уваги не взяті, вона базується на іншому підході: законодавчі рішення щодо розподілу прав, повноважень і матеріальних цінностей в ній ухвалюються одними й тими ж законодавцями на основі їх власної оцінки та самооцінки. Така самооцінка обов’язково буде завищеною через генетичну природу людини, а оцінка для решти суспільства заниженою, і цим все сказано: система із структурою рис.2 стане працювати на інтереси кошика споживання для законодавців. Подальший аналіз природи цієї системи показує, що система з такою структурою та особливостями має швидко колапсувати до відносин типу «хазяїн—тяглова сила», а історичний досвід (рабовласницьке, кріпосницьке суспільство та ін.) такий висновок підтверджує. Для цих відносин критерієм оптимальності та успішності роботи системи є найповніше задоволення потреб хазяїна — касти законодавців. У цих системах виявляється турбота і про тяглову силу, але критерієм міри такої турботи є максимум зиску для хазяїна: адже за різкого обмеження потреб тяглової сили вона може втратити працездатність (або підняти повстання), і прибутки хазяїна впадуть. Цими обставинами і визначається міра дискримінації нижчої касти в стані стійкої рівноваги. Системи державного управління такого типу, коли законодавець сам на власний розсуд ухвалює закони про те, якими правами і повноваженнями він буде наділений, яку частку суспільного доходу буде собі привласнювати, характерні для суспільств типу «Поділяй і владарюй» — рабовласницькому, кріпосницькому, а також для авторитарних і диктаторських режимів. Такою є і система нинішньої України.
Сказане є логічним висновком, апріорним прогнозом розвитку подій на основі аналізу природи державної системи управління та історичного досвіду. Міркування про страшну небезпеку поділу громадян на привілейовані та дискриміновані групи висловлювались з самого початку такого поділу. Тепер ми можемо перевірити ці висновки і на власному досвіді.
Демократичним суспільство України було лише короткий час, упродовж кількох років від початку незалежності, тоді ще не існувало законів про кастовий поділ. Поділ громадян на привілейовану та дискриміновану частини в Україні почався в 1993 році із закону про державну службу, який передбачає відповідні зміни структури суспільно-політичної системи та переорієнтацію її зворотних зв’язків. А далі відбулося те, що й повинно відбуватись в системах управління такої структури — гігантська державна машина стала повертати на новий курс, до відносин типу «хазяїн—тяглова сила». Почалося лавиноподібне зростання темпів переливання юридичних прав і матеріальних цінностей із загальнодержавного кошика в депутатський (підкреслимо: саме в депутатський, той, що впливає на законодавчі рішення). Цей процес привів до ухвалення в 1997 та 200 1рр. законів, які (перехід кількості в якість) узаконили створення кастового поділу та депутатської касти. Непоміченим у засобах масової інформації залишилось те, що ця система дуже швидко повністю підім’яла під себе самих її творців — усі без винятку депутатські фракції від комуністів та соціалістів до демократів різних мастей. Усі вони в питаннях кастових привілеїв забули про ідейні суперечності та обов’язки перед виборцями і де-факто стали єдиною коаліцією, яка без сварок і бійок ухвалила всю серію законів про кастовий поділ. А якщо хтось сумнівається, то нагадаємо, що, наприклад, в 2001 році за закон про чергове різке розширення юридичних і майнових прав для депутатів проголосувало 366 депутатів, проти — 4. Категорії моралі, відповідальності перед суспільством та законом, норми Конституції про рівність прав громадян були дружно забуті та розтоптані. Жоден депутат, жодна фракція за багато років не звернулись у Конституційний суд з клопотанням про антиконституційність кастового законодавства. До того ж в законі про статус народного депутата було передбачено масу особливих прав для обранців народу, але ніякої відповідальності[1], [2] ,[4]. Тим самим порушено баланс між правами та відповідальністю, який є обов’язковою умовою здорового суспільства, і ця обставина стала додатковим фактором розладу системи управління, ще одним стимулятором корупції. Почалися інтенсивний моральний розклад депутатського корпусу в умовах вседозволеності та безвідповідальності й гігантських масштабів розтягування державної власності в руки недоторканних та їхніх прибічників, а Верховна Рада стала інкубатором та розсадником корупції [1]. За кількістю доларових мільйонерів серед депутатів та мільярдерів Україна вийшла на передові позиції в посттоталітарному просторі, левова пайка національних багатств опинилась в руках «вибраних» та їхніх прибічників.
Зворотною стороною медалі стало зубожіння більшості громадян, мільйони їх, залишившись без засобів існування, виїжджають на роботу за кордон. Для суспільства в цілому такий стан справ явно програшний — за жирування вищої касти маємо убогу державу, що не виходить з кризи.
Зазничимо, що система противаг з незалежним арбітром — президентська гілка влади в Україні не змогла протидіяти такому переродженню природи суспільства чперез неадекватне обмеження її повноважень, бо Верховна Рада долала усі вето (Л. Кучми і В. Ющенка) на закони про виділення депутатів в окрему привілейовану касту. В раціонально побудованій державній системі владна гілка в питаннях прав і повноважень для самої себе такого права на остаточне рішення не повинна мати, за зразок можна взяти наведений вище приклад з Б. Клінтоном.
Наука знає два методи визначення функціонального призначення певної системи: а) виходячи з аналізу її внутрішньої структури і б) за результатами її функціонування. Обидва методи, як бачимо, дають однаковий результат — суспільно-політична система нинішньої України призначена для визиску громадян на користь панівної касти, і на інше вона не здатна в силу своєї природи. Як мовиться в анекдоті, фірма, орієнтована на випуск домовин, віників не в’яже. Якщо врахувати, що кастовий поділ був здійснений з порушенням Конституції та зі зловживанням повноваженнями з боку законодавців, то приходимо до висновку, що нинішня система суспільно-політичного устрою (далі — СИСТЕМА) є злочинною.
Заради об’єктивності наагадаємо, що робились деякі спроби протистояти такому колапсу суспільних відносин, але всі вони виходили не від депутатів. Команда прем’єр—міністра В. Ющенка на початку своєї діяльності в 2000—2001 рр. вперше офіційно звернула увагу на страшний розрив у розмірах деяких оплат для громадян і вищої касти і внесла пропозицію скоротити його, але Верховна Рада цю пропозицію відхилила. Президенти Л. Кучма та В. Ющенко постійно накладали вето на всі закони про розширення кастових прав і привілеїв, але корумпований депутатський корпус долав його майже одноголосно.
Деякі ознаки «прозріння» частини депутатського корпусу намітились лише в 2004—2005 роках, це були протести проти корупції, фальсифікації виборів, пропозиції про скасування недоторканності і ін. Але вони були непослідовними, бо торкались лише деяких наслідків функціонування СИСТЕМИ, а от спроб глянути в корінь і ліквідувати першопричину, змінити природу цієї СИСТЕМИ поки що не було.
Оцінюючи значення останніх 14 років в історичній перспективі, можна твердити, що це були роки становлення суспільних відносин згаданого вище «хазяїн—тяглова сила», роки переливання загальнонаціональних багатств тоталітарного періоду з державних рук в руки «вибраних».
Було б неправильно вважати, що такі результати є наслідком некомпетентності наших управлінців, хоча значна частина нинішнього депутатського корпусу справді здатна бути лише кнопкодавами або викидайлами, особливо після переходу на пропорційну систему виборів особливого типу, сконструйовану тими ж законодавцями явно «під себе». Поза всяким сумнівом, таку структуру системи управління проектували люди, які прекрасно знали, що роблять, які робили це в шкурних інтересах і вправно «вішали локшину на вуха» декому з довірливих та простодушних «демократів» та «захисників трудящих», аж поки ті не стали співтворцями та моральними жертвами СИСТЕМИ. Щоб приспати їхні муки сумління, було придумане виправдання: начебто на оплату депутатських привілеїв суспільство тратить зовсім небагато — десь по 20 гривень на кожного громадянина на рік. Таке «виправдання» часто звучить в заявах співтворців кастового поділу. Насправді ж, з одного боку, офіційні депутатські привілеї порівняно із заробітком громадянина — це дуже багато [1]. З іншого боку, збиток, завданий суспільству кастовими законами, вимірюється не тільки офіційними привілеями депутатів, а всією сумою награбованого, до того ж система пограбування продовжує функціонувати. За деякими даними, ця сума в кілька разів перевищує річний бюджет України [2]. Ось таку ціну платить суспільство за кастовий поділ, за систему суспільно-політичного устрою типу «Поділяй і владарюй».
2. Що робити, де вихід?
Шлях виходу з системної кризи нашого суспільства та його подальшого реформування вказує світовий досвід — це модель суспільно-політичного устрою «Закон один на всіх».
Модель «Закон один для всіх» є основою всіх сучасних «благополучних» демократичних держав, вона широко перевірена в світовому масштабі. Відомо, що все геніальне просте, геніально простим є і секрет сили та ефективності цієї моделі, він полягає в застосуванні згаданого засобу «їжте й самі те, що зварили для інших» з епохи фараонів. Ось приклад застосування цієї моделі: в наш час стало загальноприйнятим в світовому масштабі правилом не видавати парашутів пілотам пасажирських лайнерів. Це ставить пілота в однакові умови з безпарашутними пасажирами і гарантує, що в скрутній обстановці він не покине їх напризволяще, а вживе усіх заходів для врятування літака. В політиці цей принцип реалізується тим, що прийняті законодавцями закони для громадян обов’язково повинні поширюватись і на самих законодавців. Очевидно, що така умова є абсолютно несумісною з кастовим поділом, з існуванням особливих законів для депутатської касти.
В термінах науки про системи управління ця модель відповідає схемі рис.1, яка не передбачає законів про особливі привілеї для законодавців. Критерієм оптимальності роботи такої системи управління стають загальносуспільні показники, а не показники для касти законодавців. Змінюється (порівняно з системою нинішньої України) природа зворотних зв’язків — законодавець на самому собі випробовує і відчуває всі переваги й недоліки створених ним законів, за цими законами він буде жити, він не може мати особливих «парашутів» для себе. Це забезпечує орієнтацію розроблених законів на загальносуспільні цінності, в цьому і полягає джерело ефективності суспільно-політичних систем «Закон один для всіх».
Можна задати питання: а як же бути з корупцією в інших гілках влади, наприклад, в судовій, виконавчій, правоохоронній? Не заперечуючи актуальності цього питання, відмітимо, що воно має підпорядковане значення. Річ у тому, що пропонована система управління «Закон один для всіх» належить до класу самонастроюваних систем. При переході на цю систему (коли наслідки хаосу в законах, корупції та сваволі в правохоронних органах обернуться також проти самих законодавців) фактор самонастроювання приведе до того, що в наше законодавство дуже швидко будуть внесені ефективні засоби боротьби з такими негативними явищами. Без цього зусилля боротьби з корупцією будуть нагадувати підстригання бур’яну замість виривання його з коренем.
Шлях до оздоровлення суспільства лежить через зміну фундаментального принципу організації нашого суспільства — через перехід від моделі «Поділяй і владарюй» до моделі «Закон один для всіх». Правовою основою нинішньої промафіозної суспільно-політичної СИСТЕМИ в Україні є закони, що ділять громадян на привілейовані та дискриміновані касти; отже першочерговою умовою оздоровлення суспільства і виходу з кризи є здійснення законодавчих реформ, спрямованих на ліквідацію кастового поділу, невідповідності між правами та відповідальністю владних структур.
3. Про недоторканність та про недоторканних
Після розгляду коренів глибокої кризи можна повернутись до питання про скасування депутатської недоторканності
Ініціатори скасування недоторканності — лідери НУНС характеризують цей засіб як спрямований на боротьбу корупцією. В такому розумінні він є актуальним, але лише для боротьби з відверто бандитськими акціями окремих депутатів типу штурму прокуратури.
Цей засіб нічого не дасть для боротьби з проявами корупції з боку великих організованих депутатських угруповань, які свої корупційні дії реалізують шляхом голосування у Верховній Раді. Наприклад, під час голосування у Верховній Раді питань про продаж за безцінь заводу «Криворіжсталь» фактор недоторканності зовсім не використовувався (адже в таких випадках йдеться лише про туманне поняття «політичної відповідальності», а головною рушійною силою цієї афери був спільний кастовий інтерес значної частини депутатського корпусу.
Інший приклад: депутати конституційною більшістю голосів ухвалюють закон про те, що колишній депутат, який не працює, буде без обмеження терміну постійно одержувати «допомогу», в 15 разів більшу від середньої зарплати в державі. За змістом таке створення відверто паразитичного угруповання та присвоєння коштів на його користь підпадає під означення рекетирства. І знову в такому разі скасування недоторканності нічого не дасть для боротьби з цим особливо небезпечним видом корупційних дій, за якого норми сприяння корупції заносяться в державні закони.
Таким чином, твердження про те, що «скасування депутатської недоторканності — ключ до подолання корупції», відповідає нашим реаліям лише частково: корупція є продуктом всієї сукупності кастових законів (а не тільки недоторканності), які поділили громадян на вищих і нижчих, згуртували панівну депутатську верхівку спільним кастовим інтересом, утвердили в Україні віджилу суспільно-політичну СИСТЕМУ типу «Поділяй і владарюй», перетворили депутатську касту в інкубатор і розсадник корупції. Відповідно, про подолання корупції можна говорити лише за умови ліквідації її коренів — злочинної СИСТЕМИ.
Тому заяви лідерів НУНС про те, що скасування недоторканності є лише першим кроком, цілком логічні. Але якщо так, то які ж будуть подальші кроки? Роблячи перший крок, потрібно знати, які ж будуть наступні, якою є загальна стратегія і цілі. І на це запитання чіткої відповіді поки що (на початок серпня) не вдалося почути. Усі системи з кастовим поділом, в яких одна з каст є панівною, орієнтовані на визиск громадян на її користь, в тому числі за рахунок корупції. І делікатні засоби типу скасування недоторканності в принципі не здатні радикально змінити стан справ на краще, потрібні рішучі системні зміни.
Це доведено всім ходом історичного розвитку людства. Згадаймо, наприклад, тоталітарний СССР. Він також ніколи не виходив з кризи, тому в ньому ніколи не припинялись спроби змінити стан справ на краще: мало не кожен рік відбувались «історичні пленуми ЦК КПСС», які проголошували ті чи інші види реформ. І все безрезультатно, і тільки ліквідація фундаментальної основи тоталітаризму — керівної ролі КПСС — відкрила двері для подальших реформ.
В нашій історії маємо також приклади того, до чого приводить глухота політичних діячів щодо сподівань громадян. Більшовики в 1917 році пообіцяли владу трудящим, землю селянам, заводи робітникам, в той час як їхні опоненти до останнього тримались за поміщицькі, колоніальні та інші привілеї. Це стало одною з причин, чому більшовики перемогли, хоча потім обіцяне ними виявилось пустими міфами. В наш час відбувається щось подібне: корумповані лідери-депутати різних мастей у Верховній Раді дружно творять закони про кастовий поділ — особливі захмарні привілеї для себе, до нитки обдираючи більшість громадян, заради особистих привілеїв до останнього подиху тримаючись за кастовий поділ навіть ціною розвалу очолюваних ними партій. Їх не цікавить перспектива на ділі реалізувати ідею народовладдя та рівності прав громадян, хоча, на відміну від більшовиків, для цього потрібно не проголосити міфічні гасла, а реалізувати широко перевірену у світі модель «Закон один для всіх». Саме на такій безпринципності депутатського керівництва політичних партій успішно паразитують різного штибу сучасні «большевики», цим пояснюється і їхній реванш.
Тільки реалізація широко перевіреного принципу «Закон один для всіх», тобто повна ліквідація кастового поділу з недоторканністю включно, здатна відкрити перспективу виходу з всебічної кризи. Треба це завдання проголосити, широко роз’яснити його суть, розробити стратегію такого переходу. А актуальне завдання ліквідації депутатської недоторканності лише тоді дасть результат, коли воно стане складовою частиною цієї більш широкої стратегії.
Маємо вибір: а) курс на повну ліквідацію злочинної СИСТЕМИ з кастовим поділом в основі або б) наміри ліквідації лише окремих кастових привілеїв. Ставлення політичних сил до такого вибору може бути індикатором серйозності проголошуваних ними намірів оздоровлення суспільства.
Ліквідація депутатської недоторканності є актуальним і вкрай необхідним заходом для оздоровлення суспільства. Але цього мало: «…позитивне розв’язання проблеми утвердження справді Української держави — це нагальна, беззастережна, цілковита ліквідація системи» [3].
4. Деякі уроки нашої новітньої історії
Буде цілком логічним розглянути останні 14 років, — період становлення та дії злочинної СИСТЕМИ як експеримент, з якого ми повинні витягти уроки на майбутнє.
Вище було вказано дві властивості людини як біологічної істоти: егоїзм і егоцентризм. Події останніх років дуже рельєфно показали ще деякі властивості, притаманні homo sapiens.
1. Закони про розширення привілеїв вищої касти приймались під акомпанемент тверджень: щоб чиновник не крав, йому треба добре платити. А от народна мудрість каже: все добре, що в міру. Тому й садять в тюрми злодіїв скрізь у світі, а не надають їм особливі привілеї. Наш досвід також показав дещо інше: що жадоба до збагачення не має меж. Хто здобув мільйон (награбував або заробив), намагається здобути сотню мільйонів, хто здобув сотню, прагне мати мільярд, і так без кінця.
2. З кримінальних сфер відома здатність любителів легкої наживи об’єднуватись в організовані угрупування. Наш досвід показав, що може існувати більш небезпечний випадок, коли організовані угрупування створюються із законодавців, відтак вписують у державні закони норми, кримінальні за змістом.
3. Несподіваним стало те, що гіпертрофована жадоба неправедної наживи охопила практично весь депутатський корпус, усі без винятку фракції (наприклад, коли за захмарні суто кастові привілеї проголосувало 366 депутатів, «проти» — 4). Причини такого явища треба виясняти за участі психологів. Зрештою, в умовах злочинних систем масова підтримка явно неправедних дій — явище далеко не поодиноке, воно відоме з історії в різних ситуаціях (підтримка сталінських злочинів в СРССР, гітлерівських у Німеччині та ін.), загальновідомі також явища виникнення особливої кастової моралі. Щоб там не було, але факти — вперта річ, тому на майбутнє потрібно враховувати, що за певних обставин, за відсутності відповідних гальм, тобто в умовах злочинної СИСТЕМИ, гасло «греби до себе» може затьмарювати свідомість навіть здавалось би надійних і перевірених людей.
Підсумовуючи сказане, відзначимо такі генетичні особливості homo sapiens:
— егоїзм та егоцентризм;
— жадоба збагачення не має меж.
— схильність до утворення організованих угрупувань, зокрема з метою неправедної наживи.
Дві останні особливості не були враховані в наведеному вище розгляді системи управління нашої держави. Очевидно, що вони додатково підкріплюють висновок про те, що при існуючій системі державного управління наша суспільно-політична система повинна колапсувати до відносин типу «хазяїн—тяглова сила». Очевидно також, що з точки зору загальносуспільних інтересів такий результат є згубним.
Раціонально побудована суспільно-політична система повинна спрямовувати в конструктивне русло зусилля усієї маси громадян та лідерів різного рівня з врахуванням і використанням їх людських потреб та природних властивостей, в тому числі егоїзму, потягу до збагачення та створення особистої кар’єри. І поки ми блукали в тенетах кріпосництва, тоталітаризму та імперських амбіцій, світ вирішував цю проблему. Нема потреби «винаходити велосипед», для побудови раціональної системи потрібно скористатись світовим досвідом.
Раціонально побудована суспільно-політична система повинна спрямовувати в конструктивне русло зусилля усієї маси громадян та лідерів різного рівня з врахуванням і використанням їх людських потреб та природних властивостей, в тому числі егоїзму, потягу до збагачення та створення особистої кар’єри. І поки ми блукали в тенетах кріпосництва, тоталітаризму та імперських амбіцій, світ вирішував проблему пошуків такої системи. То ж нам нема потреби «винаходити велосипед», для побудови раціональної суспільно-політичної системи потрібно скористатись світовим досвідом.
Але і тут, в справі запозичення світового досвіду, в тому числі при створенні законів, ми маємо дуже повчальні приклади того, як не слід робити. Стало модним залишати в нашому законодавстві (по недогляду, або навмисно?) малопомітні дірочки, які зводять нанівець весь позитив запозичень. Наприклад, відмічене вище право депутатського корпусу в питаннях прав і привілеїв для самих себе долати вето Президента було використане для зміни фундаментальних основ нашої суспільно-політичної системи, для переродження її з демократичної на псевдодемократичну, на систему з кастовим поділом. Звернемо увагу, що в згаданому вище прикладі з роботи Конгресу США американські законодавці старанно потурбувались, щоб до чогось подібного навіть здалеку не наблизитись.
Література:
1. Кравчук О. Криза в Україні — плоди та корені // Універсум, № 1—2, 2006 (www.universum.org.ua).
2. Каганець І. Держава-аварія // День, № 120, 24 липня 2007 р.
3. Романчук О. Треба міняти систему // Львівська газета, №179, 5 жовтня 2005.
4. Бойко В. Смерть браконьєра // Слово Просвіти. — Ч. 5(382), 1—7 лютого 2007.
серпень 2007 р.