четвер, 29 жовтня 2009 р.

Захистити мовні права українця

Володимир Богайчук

Міжнародні організації визначають націю як групу людей, об’єднаних історією, звичаями, дотриманням певних законів і мовою. Найважливішою із цих ознак є мова. Саме тому в Рамковій конвенції «Про захист національних меншин» найбільш чітко і широко виписані саме мовні права. Мовні права людини викладені також у «Загальній декларації прав людини», в Конвенції «Про захист прав і основних свобод людини 1950 року», в Конвенції «Про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин», в Конституції, в Законі «Про мови в Українській РСР».


Логічним продовженням забезпечення мовних прав українців в Україні є норми, викладені в Законі «Про захист прав споживачів». Для українців така інформація є дивною, адже в їх свідомість засобами масової інформації впроваджено лише тему якості продукції та обслуговування. А права на отримання інформації про товар українською мовою ніби і не існує.
Тому спочатку слід дати відповідь на досить наївне запитання: чому в Україні на всіх рівнях під будь-яким приводом уникають розгляду тем, пов’язаних з правами українців? Тому що права людини в цілому і право на мову зокрема є базовим елементом гідності. Визначення цього явища маємо в Новому тлумачному словнику української мови: достоїнство, гідність — це зовнішній (підкреслюю — зовнішній) вияв усвідомлення своїх прав, свого значення, поваги до себе. Як бачимо, гідність — це дуже просто: спочатку пізнай і усвідом свої права, а потім зовнішньо прояви це усвідомлення — і ти маєш гідність. В Україні відсутній «зовнішній вияв усвідомлення своїх прав». Бо українці не знають своїх прав і не знають, як їх зовнішньо виявити. І очевидним є те, що лише неукраїнська влада зацікавлена у відсутності в підвладних гідності, а відтак і в приховуванні від корінної нації відомостей щодо її прав.
Розглядаючи законодавчі акти про права, також слід пам’ятати і про обов’язки, покладені на сторони тими ж документами. Це суттєво. То які ж ці мовні права, яке вони мають відношення до споживача, як вони узгоджуються з обов’язками?
Оскільки, як зазначалось вище, права і гідність взаємопов’язані, то логічним буде звертати увагу і на гідність.
Безперечно, базовим документом при розгляді питань прав людини має бути «Загальна декларація прав людини». У статті 2 зазначено: «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від ... мови, ...,національного ... походження...». Далі в тексті згадка про мову відсутня, але є статті, що мають до мови безпосереднє відношення. Так, стаття 12 зазначає: «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте ... життя .... Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань».
Який зв’язок вислову «особисте життя» з мовою? Знову звернімось до Нового тлумачного словника української мови. «Особистий — який є власністю окремої особи, безпосередньо належить їй, власний. Життя — діяльність людини в тих або інших проявах. Який безпосередньо стосується якої-небудь особи, пов’язаний з нею; інтимний, приватний, індивідуальний».
І ніхто не заперечить, що мова — це прояв діяльності людини, який безпосередньо стосується людини, є її власністю, пов’язаний з нею і є приватним, індивідуальним. Тож порушення мовних прав шляхом застосування в суспільному житті України чужої мови та ігнорування української мови є «безпідставним втручанням в особисте життя». Це явище має тотальний характер — від мови спілкування продавця магазину до мови виступу президента.
Щодо «права на захист закону від такого втручання або таких посягань», то певні норми в законодавстві України в дуже обмеженій кількості існують. Проблема не тільки в ігноруванні державою цих норм, а й в непоінформованості українців про ці норми та про можливість скористатися таким правом на захист. Про це дещо нижче.
А ось текст статті 5 «Загальної декларації прав людини»: «Ніхто не повинен зазнавати ... нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання». Аналогічні вимоги викладені і в Конвенції «Про захист прав і основних свобод людини» 1950 року.
Тема мовних прав, викладених в «Загальній декларації прав людини», завершується статтею 29: «При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі». Про обов’язки, зокрема національних меншин, нижче, а от «обмежень, які встановлені законом», то в Україні достатньо законів, які ігнорують «справедливі вимоги моралі» щодо українців, порушують їхні права. Наприклад, стаття 13 Закону «Про мови ...», адже виготовлення технічної і проектної документації російською мовою приневолює українців (і тих, хто розробляє, і тих, хто потім користується цією документацією) до примусової праці з перекладу. Стаття 36 робить поблажку українцям лише щодо маркування товарів, але реалії інші.
Так, панове українці, незалежно від рівня володіння чужою мовою ви здійснюєте переклад. А стаття 4 Конвенції «Про захист прав і основних свобод людини 1950 року» говорить: «Жодна людина не може бути приневолена до примусової чи обов’язкової праці». Це повною мірою стосується будь-якого застосування щодо українців чужої їм мови: торгівля, газети, телебачення, робота на виробництві космічних апаратів чи унітазів, виступи політиків і так далі.
Тепер щодо згадуваного вище «права на захист закону від такого втручання або таких посягань» у розрізі «Закону про захист прав споживачів», який надає право споживачам відстоювати свої інтереси у суді.
Мені відомо дві таких спроби захисту своїх мовних прав українцями у судах України. Ці спроби були здійснені з дотриманням необхідних процесуальних норм та із залученням кваліфікованих адвокатів і мають одну спільну рису — відмови у поновленні порушених прав людини за етнічною і мовною ознаками.    
У 2003 році молодий киянин Олексій Середюк звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з позовною заявою до магазину «Госптовари київські» з вимогою надати інформацію про товар українською мовою, оскільки магазин відмовився виконати вимоги законодавства. Позовна заява була оформлена виключно у відповідності до вимог Закону «Про захист прав споживачів» та з дотриманням певних чинників: в період навчання у школі позивач не вивчав російської мови, а придбаний товар є хімічною речовиною, шкідливою для здоров’я у випадку неправильного застосування. Відмова районного та апеляційного судів залишала надію на Верховний Суд, який у пункті 12 Постанови Пленуму № 5 від 12 квітня 1996 року зазначив: «Надання інформації у технічній документації, на етикетці тощо іноземною мовою без перекладу в зазначеному вище обсязі слід розцінювати як відсутність необхідної інформації». Два роки касація пролежала у ВС, а правосуддя не сталось. В ухвалі ВС підставою для відмови стало протизаконне твердження, що позивач звернувся з вимогою про надання інформації про товар після придбання товару. Цим ВС проігнорував згадану власну Постанову, вимоги Закону «Про мови» та Закону «Про захист прав споживачів», де зазначено: «Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару».
Зазначеної вище підстави у відмові Верховного Суду на касаційну скаргу слід було чекати і у справі за моїм позовом до АвтоЗАЗу. Адже я звернувся з письмовою заявою до АвтоЗАЗу з вимогою надати інформацію про придбаний автомобіль «Таврія» вже після придбання автомобіля. До суду я звернувся у повній відповідності до Закону «Про захист прав споживачів» після відмови, отриманої з АвтоЗАЗу. Ця відмова вмотивовувалась нібито неповноцінністю української мови, що підтвердилось і позицією відповідача у суді. У моєму випадку Верховний Суд не став проявляти самодіяльність і відмовив, повністю погодившись з попередніми інстанціями.
У позовній до АвтоЗАЗу вже були посилання не лише на Закон «Про захист прав споживачів», а й на норми Загальної декларації прав людини та Конвенції «Про захист прав і основних свобод людини 1950 року». Судова система України проігнорувала ці посилання. Не є українці в Україні людьми. Натомість є висновок: «коеффіцієнт інтелекту дозволяє позивачу розуміти значення, викладені в технічній документації, наданої до автомобіля». От якби інтелект був відсутній — тоді можна й українською мовою. Іншими словами, розумним — російська мова, а придуркам — українська. Це «іменем України».
Про позицію у суді представника УкрАВТО та самого суду можна розповісти багато, але наведу ще лише один зразок глузування над українцями та здоровим глуздом. Про що мовиться в такому висновку суду: «беручи до уваги, що позивачем самостійно проводився переклад розділу «Вимоги безпеки та попередження» в «Київській редакції перекладів науково-технічної літератури та документації», суд приходить до висновку, що інструкція з експлуатації та сервісна книжка є технічною документацією»? Мабуть, тут йдеться про те, що коли б я замовив переклад у фірмі «Світанок», то суд прийшов би до висновку, що інструкція з експлуатації та сервісна книжка на автомобіль є природничою документацією.
Є ще одна відмінність між цими двома позовами. Використавши самовпевненість відповідача  вдалось добитися ухвали суду про проведення в інституті психології АПН психологічної експертизи, яка встановила еквівалент заподіяної мені моральної шкоди у розмірі 252700 грн. Але суд не визнав цю експертизу, проведену державною установою та її спеціалістами, що щорічно проводять сотні різноманітних експертиз, пов’язаних із заподіянням моральної шкоди (трагедія на летовищі у Скнилові, броварська ракета, порушення прав споживачів і т. д.).
Маленьке узагальнення, яке необхідно зробити після ознайомлення з мовними правами українців, передбаченими чинним законодавством. Варіант «нє нравітся — нє пакупай» не проходить. Має діяти варіант: порушуєш права — плати штрафи або не виробляй, не торгуй, не друкуй, не показуй, не транслюй.
Доречне, на перший погляд, зауваження, що нацменшини також мають ті ж самі права в Україні. Проте статус нацменшини є суттєвим для визначення прав і (не забуваймо) обов’язків.
Тому ознайомимось з мовними правами національних меншин. Вони викладені в Рамковій конвенції «Про захист національних меншин». Існує також Конвенція «Про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин», підписана 21 жовтня 1994 року, але вона є документом, обмеженим в дії територіями 12-ти держав і в основному дублює Рамкову конвенцію, в якій темі мови приділено статті 10, 11, 12 і 14.
Для нашого дослідження є цікавими такі витяги із Рамкової конвенції.
«У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин або де вони складають значну частину населення, на прохання таких осіб і якщо таке прохання відповідає реальним потребам, Сторони намагаються забезпечити, по можливості, умови, які дозволяють використовувати мову відповідної меншини у спілкуванні цих осіб між собою та з адміністративними властями».
Україна може надати право меншинам спілкуватись їхньою мовою між собою, якщо ті попрохають про це. Ніхто не прохав, а умови забезпечено. Але головне — це те, що спіл­кування нацменшин їх­ньою мовою з українцями є неправомірним у будь-якому випадку. І це стосується мови спілкування працівників торгівлі та сфери послуг.
Зверніть увагу на застороги: «на прохання таких осіб і якщо таке прохання відповідає реальним потребам, Сторони намагаються забезпечити, по можливості». Чому такі перестороги? Та тому, що українець має право знати лише свою мову і не може бути приневолений до примусової роботи — вивчення чужої. А у випадку володіння чужою мовою не може бути приневолений до примусової роботи — спілкування чужою мо­вою без власного бажання.
Далі, на мій погляд, найцікавіше. Стаття 14 надає право вивчення нацменами своєї мови лише  «без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою».
Розгляд мовних прав через призму Рамкової конвенції «Про захист національних меншин» логічно завершити посиланням на статті 20 та 21, що покладають обов’язки на національні меншини: «...Будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення ...» та «Ніщо у цій Рамковій конвенції не може тлумачитись як таке, що передбачає будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або здій­снювати будь-які дії, що суперечать основним при­н­ципам міжнародного пра­ва, і зокрема принципам суверенної рівності, територіальної цілісності та політичної незалежності держав».
Безперечно, особи, що належать до національних меншин і поважають права українців, існують. Але й існує дещиця населення, що не сприймає будь-що українське.
Ці приклади дискримінації українців в Україні за етнічною і мовною ознакою є неспростовним і незаперечним доказом існування проблеми.
Візьмемо регіональні управління захисту прав споживачів. Саме їм надано право застосовувати до порушників штрафні сан­кції. Відповідно до Положення «Про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів» «на су­б’єктів господарської ді­яль­ності накладається стягнення у вигляді штрафу:
— у випадку виготовлення, реалізації товару, виконання роботи, надання послуги, що не відповідає вимогам нормативних документів, — у розмірі 50 відсотків вартості, виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, якщо законодавством суб’єкт господарської діяльності звіль­нений від ведення обов’я­зкового обліку доходів і витрат, — у розмірі десяти неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян».
І що? Повна безді­яльність та відписки. Мешканець Дніпропетровської області Віктор Кобзар у листі до Президента навів конкретні факти реалізації товарів іноземного виробництва з інформацією про товар іноземною мовою. Лист спустився до регіонального управління, а звідти надзвичайно «кваліфікована» відповідь українцю, що українською мовою інформація надається лише на продукцію, вироблену в Україні. Заступник начальника регіонального управління не відає, що згідно з нормативним документом, яким є Закон «Про мови …», у всіх сферах обслуговування громадян вживається українська або інша мова, прийнятна для сторін. Для Віктора Кобзаря та мільйонів інших українців прийнятною є українська мова.
Така бездіяльність державного органу призводить до проявів щодо українців ксенофобії або зневаги.