вівторок, 6 квітня 2010 р.

Це складне національне питання

Анатолій Свідзинський

Цей текст написано у 1993 році (опублікований окремою брошурою 1994 року у видавництві ім. Олени Теліги). Публікую тут, оскільки окреслення понять дуже чіткі і зрозумілі. Тож нехай буде доступним якнайширшому колу читачів.



Камінь, що його будівничі відкинули, — той наріжним став каменем.
Матв., 21, 42
ВСТУП
Люди об'єднуються мовою. Слова ж встановлюються відповідно до розуміння натовпу. Тому погано та безглуздо встановлені слова дивним чином облягають розум... змішують усе і ведуть людей до пустопорожніх нескінченних суперечок та тлумачень.
Френсіс Бекон

Розмірковуючи про національне питання теоретично, не вбачаєш у ньому якоїсь особливої складності. На мій погляд (фізика-теоретика), розробка звичайної теми кандидатської дисертації в галузі фізики вимагала б і більших попередніх знань, і напруженіших інтелектуальних зусиль.
Але коли знайомишся з літературою, коли вдивляєшся у практику міжнаціональних відносин, голова починає йти обертом. Тут кожен — «фахівець», ніхто не знає сумнівів, масова свідомість тяжіє до надзвичайно «простих» рішень, поважні автори суперечать один одному. Як наслідок — страшенна плутанина понять, хаос думок, що виключають одна одну.
«Націй бути не може», — твердить вже немолодий робітник у тролейбусі. Трохи замислившись, додає: «Нації вигадали євреї». Нехай дарує читач за посилання на таке неавторитетне джерело. Але це голос народу, хоч, дякувати Богові, не всього. (А втім, хто має надійну статистику?) До того ж, подібне можна прочитати і в «солідних» виданнях. «Я взагалі вважаю, що на Землі є тільки дві нації: хороші люди і погані», — признається в інтерв'ю з культурологом професором Т. Бучачідзе кореспондент «Нашего наследия» Сергій Власов. І професор відповідає: «Готовий з Вами погодитися, бо дуже хотів би, щоб ворожнеча і злоба швидше зникли з нашої дійсності» (1991. — № 1. — С. 129). Обидва, як бачимо, відносять себе до «нації хороших людей», тому ріжуть правду-матку по-простому.

А модний американський журналіст Лев Наврозов пише есе «Міф XX століття: "нації" та "раси"» (Дружба народов. — 1991. — № 8), де, перебираючи генотипи своїх численних знайомих і посилаючись на випадки змішаних шлюбів, «доводить» тезу, винесену у заголовок есе. Такий метод дослідження пояснює ту на перший погляд дивну обставину, що автор датує походження цього «міфу» саме XX століттям. Мабуть, Наврозов просто не пам'ятає предків XVIII чи XIX століть, а творів таких мислителів XVIII століття, як Йоган Готфрід Ґердер, що вільно користувався поняттям нації, скорше за все взагалі не читав.
Однак і крім Ґердера є «погані люди», які вірять у реальне існування націй. І не тільки вірять, а й вважають, що «нація — найвища з поки що досягнутих форм цілісності суспільного організму» (Конрад Н. Избранные труды. — М., 1974. — С. 313)[1].
Деякі інші автори, не заперечуючи існування націй, розглядають їх як щось скороминуче, як спільноту, яка співіснує поряд і нарівні з багатьма іншими, створюваними заради підвищення комфортності соціального буття людей. Ось наприклад: «Етнічність функціонально є настанова на пошук такої референтної групи, ототожнення з якою не вимагало б зусиль і допомагало позбутися досвіду поразки» (Гусейнов Г., Драгунський Д. Национальный вопрос: попытка ответа // Вопросы философии. — 1989. — № 6). Недосвідченому читачеві поясню, що словосполучення «референтна група» та «досвід поразки» — це спеціальна термінологія, вживана в сучасних працях з національного питання. З цим треба миритися. Кожна наука починає з запровадження своєї термінології. Деякі на тому і закінчують.
По суті ж думка зазначених авторів полягає в тому, що етнос — це спільнота приблизно такого ж типу, як клуби філателістів, собаководів, шахістів... Втім, шахи, мабуть, відпадають, бо ця гра «вимагає зусиль», і якщо їх не докласти, «досвід поразки» може значно розширитися. Так чи інакше, автори завершують свою «спробу відповіді» на національне питання таким передбаченням: «З плином плюралізації суспільного життя етнічність мусить втратити свою привабливість як надійна і достатня міра особистої ідентифікації». Очевидно, Петро Полтава був би незгодний з наведеною позицією авторів, бо в своїй «Концепції самостійності України...» писав про роль націй в історії таке: «Ідея нації займає домінуюче становище серед усіх інших факторів, що впливають на хід історії. Вона є найбільша сила історичного процесу, в зударі з якою капітулюють усі інші сили, спрямовані проти неї. Вона через те визначає і основну розвиткову тенденцію історичного процесу» (Державність, ч.1, 2. — 1991).
Одначе всі ці розходження затьмарюються, коли мова заходить про визначення понять етнос та нація. Як тут не засумувати, згадуючи «єдино вірне» визначення, просте і надійне, як гвинтівка зразка 1891/30 року, що його дав сам тов. Сталін? Але 30-річна доба сталінського правління минула, а разом з нею і його визначення націй. На період, перехідний до доби плюралізму та гласності, «колективним розумом» компартії було затверджене таке означення: «Нація — стійка історична спільність людей, що визначається соціальними зв'язками певної формації і характеризується специфічними етнічними рисами, зумовленими особливостями економічного і культурного розвитку, спільністю території, мови, побуту, традицій і звичаїв, а також відображенням цих факторів на класовій основі в суспільній свідомості й суспільній психології» (Словник іншомовних слів. — Київ, 1975).
Для повноти враження слід було б додати незалежне означення етносу, але автори словника від цього утримуються. Вони зазначають лише, що «етнічний — той, що належить до якогось народу, його культури, традицій». Логічне коло замикається.
Тому Д. Драгунський, зітхнувши з приводу неточності поняття нація, вирішує пояснити суть справи, не переобтяжуючи себе вимогою прозорості: «В слові "нація" поєднуються два поняття: "етнос" як, скорше, расова, біологічна єдність та "населення" як єдність, скорше, політична, громадянська» (Литературная газета. — 1990. — 5/ХІІ). Із сказаного Драгунським випливає, що оскільки, наприклад, в Криму всі громадяни належать до однієї біологічної єдності — виду Homo Sapiens, однієї раси — європеоїдної, мають єдину — кримську — прописку, — всі вони тої самої національності. Такий висновок розходиться із здоровим глуздом і навіть з офіційним твердженням, що в Криму проживають люди 110 національностей, але Драгунський цього не помічає, а тому це його і не хвилює.
До речі, він міг би поставити під сумнів свою «спробу», взявши до уваги таке зауваження М. Бердяєва: «Ані раса, ані територія, ані мова, ані релігія не є ознаками, що визначають національність, хоча всі вони відіграють ту чи іншу роль у її визначенні». Але «Судьба России» (стор. 97), звідки взята ця цитата, виринула з небуття в тому ж таки 1990 p., коли з'явилася стаття Драгунського, тому він ще міг її не знати.
Зате деякі інші національні питання Драгунський розв'язує рішуче, по-суворовськи. В цих випадках його російська мова навіть набуває виразності і чіткості. Тому залишаю наступну цитату без перекладу: «Человек, живущий в этом месте, является местным жителем. И точка. Прочее же — от лукавого, плетущего расистские козни» (там само). Маємо радикальне вирішення проблеми. Тепер ясно, що кримський татарин, депортований до Узбекистану, — місцевий житель того місця Узбекистану, де його викинуто з «теплушки», той кримський татарин, який опинився в Казахстані, — місцевий житель відповідного місця Казахстану, а той, якого надіслали до Забайкалля, мешкає вже постійно в кращому світі, бо такі загинули всі. «І точка». Правда, кримські татари цю точку перетворюють на кому, але то Драгунського вже не обходить. То вже витівки «лукавого». В маніхейському світі Драгунського ворог людського роду є істота всесильна.
Втім, чого це я зосередився на поглядах Драгунського? Не інакше як диявол підштовхує. В національному питанні є досить інших, не менш заплутаних тем, скажімо, про співвідношення між нацією і окремою особою. Основна проблема, навколо якої ламають списи численні автори, полягає ось у чому. Що вище: інтереси нації чи інтереси окремої людини? В такій одновимірній постановці питання, у відриві від конкретних історичних, психологічних та інших обставин проблема набуває суто схоластичного звучання. Далі буде показано, що тут ми зустрічаємося із частковим випадком загальної філософської проблеми співвідношення частини і цілого, яка може ставитися в різних площинах і розв'язуватися зовсім не в категоріях вищості чи нижчості, а, наприклад, в категоріях необхідності та достатності. Отже, теоретично це проблема цікава.
Звертаючись до проблеми націоналізму, стикаємося із справжніми привидами, які оточують зусібіч людину, не даючи їй вільно поворухнути звивинами мозку. Один з найелементарніших привидів, викритий Ф. Беконом ще на світанку європейської науки, — це так званий привид Ринку, що виникає від неоднакового розуміння різними людьми вживаних слів, від невизначеності і нерозвиненості термінології. Але, звичайно, спекуляції навколо проблеми націоналізму, прав нації і прав особи підігріваються аж ніяк не теоретичним зацікавленням. Спрямованість їх видна, наприклад, з такого пасажу В. Шубкіна (Новый мир. — 1992. — № 4. — С. 183). «Нині, коли частина наших інтелектуалів підмінила боротьбу за демонтаж тоталітарного ладу в країні демонтажем самої країни і домоглася, звісно, під прапором великих ідеалів, значних успіхів, було б корисно задуматися, до яких наслідків призведе ця перемога. Голод ми вже забезпечили. Національні революції і гра у суверенітети незабаром забезпечать міжреспубліканські війни. Все це не може не призводити до страхітливого придушення єдиного суверенітету, за який варто було б боротися, — суверенітету особи».
Наведений зворушливий текст викликає деякі питання.
1. За якою «країною» сумує Шубкін? — За СРСР. Отож, на словах схвалюючи демонтаж тоталітарного ладу, він побивається за імперією, яка не може існувати без тоталітаризму і, як відомо, розвалювалася двічі, як тільки падав деспотичний режим. Мабуть, Шубкін вважає це просто дивним збігом обставин.
2. Чому демонтаж імперії неодмінно викликає голод? Фінляндія свого часу відокремилася від імперії, а голоду не зазнала. Україні не вдалося зробити цього, і вона три рази пережила голод, зокрема у 1932—1933 роках не просто голод, а найбільший у світі голодомор. Щось поганенько з логікою у Шубкіна.
3. А хто ж буде агресором у цих війнах?
4. Як забезпечити суверенітет особи, не забезпечуючи суверенітету нації, до якої ця особа належить?
Свого часу деякі російські інтелігенти мали відповідь на питання про співвідношення прав особи і прав націй. Наприклад, у збірці «Інтелігенція в Росії» (1910 р.) читаємо: «...разом із зростанням політичної свободи зростає і свобода національна; разом із зміцненням прав і гарантій вільної особистості зміцнюються права і гарантії вільної національності. Збіг цей не є випадковістю, а являє собою закон історичної і психологічної необхідності, бо в державі, де порушена свобода національна, уражена в саме серце і свобода політична; бо в особи немає більш цінних та дорогих прав, аніж права національні» (М. Славінський. Російська інтелігенція і національне питання, стор. 413).
Відповідь на третє питання дещо прояснюється після того, як Шубкін нагадує таку інформацію з «Московских новостей»: «В кулуарах російського уряду... обговорювалося питання про можливість обміну ядерними ударами між незалежною Україною і РРСФР». І от висновок: «Ідея державного суверенітету загрожує обернутися з блага на зло». Все буде правильно, якщо в світлі наведеної інформації «Московских новостей» взяти до уваги, що «загрожує» не «ідея» (державного суверенітету), а Росія. Дивно вболіває за мир і демократію Шубкін! Суперечність між поглядами обох російських інтелігентів, яких я щойно зацитував, очевидна.
Другий механізм деформації поняття націоналізму пов'язаний з переобтяженням цього слова емоційним вантажем, перетворенням терміна, нашпигованого стороннім значенням, на якесь страхопудало.
Те, що подібні речі — не жарт, доводить приклад неабиякого мислителя — М. Бердяєва, який, взявшися 1938 р. написати статтю «Про сучасний націоналізм», породив натомість хаотичний набір погано пов'язаних один з одним висловів, які я тут подам з мінімальними коментарями. Сподіваюся, що далі, коли ми перейдемо до систематичного розгляду національної проблеми, коментарі стануть зайвими самі собою.
1) «Боротьба з епідемією націоналізму, що охопив весь світ, є перший обов'язок християнина, що не втратив совість».
2) «Фашизм і комунізм — близнюки, і вони однаково породжені кров'ю світової війни, однаково відрікаються від спадщини людяності, що іде від витоків християнства».
3) «Для мене немає жодних сумнівів, що соціалізм більше поєднується з християнством, ніж націоналізм».
4) «Під соціалізмом я розумію тут не соціалістичні партії і не конкретні форми соціалістичних рухів, які підлягають критиці, а установку ієрархії цінностей, відмінну від ієрархії цінностей націоналізму».
5) «На практиці комунізм приходить до фашизму».
6) «Націоналізм поганського походження».
7) «Середньовіччя не знало націоналізму, він породження віків нового часу».
8) «Людина є цінність вища, ніж нація та держава. Націоналізм вважає вищою цінністю націю і державу, людину ж вважає підкореною нелюдським тілам, що створилися в історії».
9) «...примат суспільства над людською особистістю здійснює як раз капіталістичний режим, що заснований на економічному індивідуалізмі».
10) «Народ є природна й історична спільнота, в якій здійснюється доля людської особистості». «Нація ж є продукт раціоналізації, це абстрактна категорія, і вона пов'язана з державою». «Нація пов'язана з волею до експансії та до влади, до могутності у світі, що зовсім не обов'язково властиве народу».
11) «Націоналісти... ототожнюють національну волю... з пануванням над іншими народами».
Перед нами типовий зразок синкретичного мислення, яке не розрізняє часом діаметрально протилежних понять, задовольняється поверховою подібністю, не помічаючи глибинної тотожності, наївно довіряє гаслам, не розуміючи справжніх намірів. Внаслідок цього стаття про націоналізм трактує що завгодно, лише не націоналізм. Бо національно-визвольна боротьба поневолених народів у ній взагалі не розглядається, натомість йдеться про імперську політику двох тоталітарних систем, одна з яких використовує для виправдання своєї мілітарної експансії ідеологію шовінізму та расизму у її неприхованій формі, друга ж підступно завуальовує ще страшніший імперський шовінізм розмовами про «інтернаціоналізм», аби більш спритно реалізувати свою мету.
Протилежною до істини є думка 9), оскільки саме «економічний індивідуалізм», тобто приватна власність і особиста ініціатива, породив ліберальні суспільства з максимальними гарантіями прав особи і мінімальним втручанням держави у життя громадян.
Той факт, що реалізація соціалістичної ідеї веде неминуче до тоталітаризму, у які б зовнішні форми ця ідея не прибиралася, був з граничною чіткістю роз'яснений Гайєком (Hayek F. The Road to the Serfdom. ― London, 1944.). Ha еміграції Бердяєв мав змогу спостерігати розробку ідей Гайєка. Саме Гайєк показав, що першоджерело близькості між гітлерівським націонал-соціалізмом і сталінським соціалізмом лежить у соціалістичній ідеї. Він дуже співчутливо цитує думку Макса Істмена про те, що «сталінізм не тільки не кращий, а гірший від фашизму, більш безжальний, жорстокий, аморальний, антидемократичний», його «було б точніше схарактеризувати як надфашизм»[2].
Щодо можливості поєднання соціалізму з християнством, то історичний досвід показав їх повну несумісність, і це мало бути вже цілком очевидно ще до зловісного 1938 р.
Отже, можемо констатувати, що за 20 років, які пролягли між працями Бердяєва «Судьба России» та «О современном национализме», розуміння цим автором проблеми націоналізму значно погіршало. Цей дивний феномен насправді має пояснення, але про це згодом.
Довільність, з якою застосовується слово «націоналізм», характерна для величезної кількості авторів. Для В. Соловйова націоналізм тотожний «національному егоїзму», останній тлумачиться як «прагнення окремого народу до утвердження себе за рахунок інших народів і панування над ними». (Соловьев В.С. Сочинения в двух томах. — Т. 1. Философская публицистика. — М., 1989.— С. 518).
Як національний егоїзм (правда, без жахливого тлумачення В. Соловйова) розуміє націоналізм також Джон Мейджер. Висловлюючись на користь створення Європейського Співтовариства, він зазначає, що це призвело до «приборкання руйнівних націоналістичних сил у Західній Європі. Замість прикордонних суперечок ми одержали свободу пересування. Економічне співробітництво замість військових конфліктів. Відкриті політичні консультації замість деструктивних таємних угод». Однак трохи нижче Мейджер додає: «Національні інстинкти у англійців так глибоко вкорінені, що простою риторикою, гаслами, що закликають до єдності, їх не витравити. Співтовариство повинно показати: всі ці страхи — не більше, ніж фантом. Для цього треба визнати і всіляко підтримувати національні особливості і національну гордість, а не переступати через них, як через колоду. Справа в тому, що жодна нація ніколи не втратить свого обличчя. Що б не відбувалося у Співтоваристві, французи залишатимуться французами, німці — німцями, данійці — данійцями, а англійці — англійцями. Ніякі закони, що їх придумали політики, не зможуть знищити національних інстинктів, які історично створювалися тисячоліттями, навіть якщо, як у випадку з Великобританією, тисячоліття почалося з вільного змішування крові англійців і кельтів з кров'ю римлян, вікінгів, саксів і норманців» («Європа», листопад / грудень 1992). Цей додаток повністю реабілітує національну ідею, а разом з практикою дій кожної країни, що входить до Європейського Співтовариства, дає підставу визнати ось що. Всі країни Європи свято оберігають своє національне обличчя, культуру, ревно пильнують свої національні інтереси, входячи у Співтовариство тільки тому, що їм це вигідно. Це, звичайно, поведінка, яка ґрунтується на принципах національного егоїзму, але егоїзму розумного, виваженого, позбавленого будь-якого комплексу неповноцінності. Тобто поведінка суверенних держав, які вміють точно розрахувати, якою мірою суверенітету їм вигідно поступитися. Вживання слова «націоналізм» керівними діячами цих держав підпорядковане прагматичним міркуванням і, як правило, не є чітко окресленим.
Це позначається і на публікаціях соціологів. Наприклад, італійський філософ і соціолог Вітторіо Страда пише: «Якщо відчуття тотожності організованої етнічної спільноти називати “національною самосвідомістю”, то націоналізм — це загострення та екстремізація форм такої самосвідомості» («Человек». — 1991. — № 6). Тут не говориться ані про причини такого загострення, ані про ступінь, після досягнення якого одне поняття переходить в інше. Залишається, мабуть, разом з Козьмою Прутковим розмірковувати над сакраментальним питанням: «Де початок того кінця, яким закінчується початок?»
Видатний український історик і політолог Іван Лисяк-Рудницький, який значну частину свого життя прожив в англомовному світі, відзначає еволюцію поняття націоналізм від активної національної свідомості (Україна, XIX століття) до самостійницького руху. Сам він у статті «Націоналізм» використовує це слово в партійному значенні, а це щонайменше незручно, тим більше, що фактично він ще далі звужує поняття націоналізму аж до інтеґрального націоналізму. На цьому шляху цей автор доходить до сумнівного висновку, що «український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху» і зрештою ототожнює його з нацизмом. Такий висновок, попри очевидний зв'язок ідеології Дмитра Донцова з ніцшеанством, все ж є наслідком термінологічної еквілібристики. В захопленні цією грою Лисяк-Рудницький забуває навіть про видатного провідника ОУН Ярослава Старуха, чия блискуча стаття «Упир фашизму» відіграла визначну роль у формуванні політичного світогляду українських націоналістів.
Очевидно, що різновидів націоналізму як політичних, партійних напрямків може бути і є багато. Що більше, і як ідеологія націоналізм може бути деякою мірою різним в різних країнах і в різні часи. Так, філософія класичного, найбільш розробленого, німецького націоналізму, яка вимальовується в дещо туманних творах Ґердера, Фіхте, Гегеля[3], відрізняється від більш стислих, але доволі виразних формулювань, наданих ідеології українського націоналізму Миколою Міхновським (1900) і особливо Юрієм Бойком (1913).
У відповідному розділі даної брошури я буду спиратися на зрештою елементарний принцип: окреслювати поняття так, щоб воно відбивало суттєвий зміст всіх його варіацій, не включало рис, що не є органічними, і відмежовувало його від споріднених, але явно відмінних понять.
Недавній огляд сучасних концепцій з національного питання, поширених серед етнополітологів Заходу, зробив О.М. Майборода (Філософська і соціологічна думка. — 1991. — № 12). Однак загалом можна констатувати відсутність належного порозуміння між українськими і західними політологами, принаймні в питанні національному. Повчальний приклад цього дає публікація в газеті «Слово» (ч.6. — квітень 1992 р.), присвячена дискусії, що відбулася на другій Гельсінській Громадянській Асамблеї в Братиславі. Тема обговорення зрозуміла з назви статті, що її написав для «Слова» Павло Бальковський: «Нові стіни в Європі: націоналізм і расизм — громадянські розв'язки».
З статті можна довідатися, що на Заході вважають націоналізм «печерною ідеологією», що він їх дуже непокоїть, що за право націй на самовизначення сьогодні (?) не варто «платити людськими життями», мовляв, «ціна надто дорога» (питається, чому ж не забезпечити це право без надмірної ціни?), і, нарешті, що сперечатися з цими ідеями «у прихильників іншого погляду не стачило аргументів». Але ж аргументів на користь західних поглядів у статті не було ніяких! Бо слід розрізняти твердження і аргументи (або, кажучи математично, теореми і їх доведення).
На мій погляд, просто чудернацька стаття! Отож, під час перебування в Києві я завітав до Бальковського. «Були в Братиславі?» — «Був». «Чули дискусію з приводу націоналізму?» — «Авжеж». Тоді я запропонував таку гру: пан Бальковський хай виступає за команду Заходу, а я буду грати за команду українських націоналістів. Гра не відбулася. Бо жодного аргументу пан Бальковський не пригадав. Підозрюю, що їх і не було.
Утримаюсь поки що від дальшого наведення прикладів суперечностей у поглядах різних авторів з національного питання; таких прикладів безліч, але вже сказаного досить, щоб уявити рівень і стан дискусій на цю тему[4].
Натомість перейду до викладу власного розуміння проблеми, яке значною мірою склалося на ґрунті ідей теорії самоорганізації і теорії культури, розвинутої в [1].

І. ПОНЯТТЯ ЕТНОСУ. ЕТНОҐЕНЕЗ
Усі ж вони сповнились Духом Святим і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав.
Діяння апостолів, 2,4
Найперше питання, яке ми маємо вирішити, — це питання етноґенезу. Чи є виникнення численних етносів, які ми спостерігаємо на нашій планеті, наслідком якоїсь фатальної помилки світового механізму, чи цей процес є проявом глибинного закону нашого світу, якому підпорядковані і це, і багато інших явищ?
Прихильники першої точки зору вважають, що втрата прадавньої однорідності антропосфери — явище небажане. Адже через це постали різні народи зі своїми мовами, культурами, державами і навіть валютами. Все це страшенно ускладнює життя, вимагає зайвих коштів на перекладачів, та хіба ж тільки на них! Вони люблять посилатися на біблійну притчу про Вавилонську вежу, мовляв, виникнення різних мов спричинилося до поразки людей — неможливості завершення будівництва велетенської башти.
Перед нами — типова спокуса простоти. Замість реального світу з його вражаючим багатством форм, в тому числі форм людського буття — етносів, — примітивна уява малює спрощену модель одноманітно-однорідного світу, як на мене, нецікавого, а головне — світу, цілком відмінного від реального.
Зараз зрозуміло, що етноґенез і культура — це процеси самоорганізації, якнайтісніше поєднані один з одним. Їхнім продуктом є структурованість людства, або «мозаїчність антропосфери» (за висловом Л. Гумільова [2]), розмаїття форм культури та соціального буття. Власне, самоорганізація, на яких рівнях ми б її не спостерігали — від породження атомів до створення поезій, — це завжди процес витворення форм, структур на основі вихідного субстрату, який мав нижчий ступінь впорядкованості. Законом самоорганізації є множинність форм буття. Це один з найфундаментальнішнх законів нашого світу. Йому підпорядкована еволюція Всесвіту з моменту його виникнення в акті Великого Вибуху. Протистоїть процесам самоорганізації лише спонтанне зростання безладдя, яке починає домінувати у системах закритих чи недостатньо відкритих до свого оточення.
У 1991 році в доповіді на конгресі РАУ я мав нагоду викласти свою інтерпретацію притчі про Вавилонську вежу. Суть полягає ось у чому. Поклавши край безглуздій гігантоманії людей, Бог разом з тим привернув їхню увагу до справжньої цінності — багатства форм етнічного буття, розмаїття мов. До речі, в Новому Заповіті аналогічний творчий акт у відношенні до апостолів має підкреслено урочистий характер: Зішестя Святого Духа супроводжується величними явищами природи. У притчі про Вавилонську вежу даються лише натяки на незадовільність, «несправжність» первісного стану людей, наприклад, будова зводиться не з природного каменя, а з штучного — цегли. Але цих натяків цілком достатньо для правильного розуміння сенсу притчі.
Притча про Вавилонську вежу пов'язує творення мов з порушенням симетрії (однорідності мовного простору) у повній відповідності із сучасною теорією самоорганізації.
Існує ще одна давня історія — про буриданового осла, у якій висловлена аналогічна думка. Осел помирає з голоду між двома однаковими оберемками сіна, що знаходяться на рівних відстанях ліворуч і праворуч від нього. Адже немає жодних підстав для переваги лівого над правим і навпаки. Вражає глибина цього спостереження. Абсолютна симетрія несумісна з життям! Лише порушення симетрії дарує життя[5]. Злам симетрії є механізмом породження структури. Після порушення симетрії ліве вже не визначається правим і навпаки, отже, для повного опису системи потрібна додаткова інформація. Складність створеної структури якраз і вимірюється кількісно величиною цієї додаткової інформації.
Звичайно, дотепер досліджено багато систем з різними типами порушення симетрії, яке веде до появи структурованості. Але збагнувши сьогодні в світлі наукових даних загальний механізм самоорганізації і порівнюючи це знання з тим, що явлено нам через стародавні притчі, важко позбутися відчуття, що це Вищий Розум закодував для нас величну істину у глибоких символах наведених притч.
Нещодавно В. Топоров [3] у статті «Простір культури і зустрічі в ньому» дав глибокий культурологічний аналіз історії про Вавилонську вежу. Наведу два витяги з його статті. «Усвідомлення не лише єдності, а й одиничності і, отже, вибраності, відсутності іншого, і таким чином самої можливості альтернативних рішень, природно, веде до ідеї самодостатності і непогрішимості, живить як на дріжджах гординю, яка підіймається і тягне до виходу за межі, що визначаються здоровим глуздом і самою специфікою співіснування з іншим» (стор. 9). «Головне повчання біблійної історії про Вавилонську вежу слід вбачати у виборі культурно-мовного плюралізму як нового шляху людини» (стор.10).
Загальний висновок з усього сказаного полягає у визнанні природності, первинності процесу етноґенезу як одного з процесів самоорганізації, підпорядкованого фундаментальним законам творення якісно нового у нашому світі. «Сперечатися» з цим явищем, заперечувати його, ставити йому перешкоди — таке ж безглуздя, як — даруйте за банальне, але досить усталене порівняння — встромляти пальці до розетки. Успіх людської діяльності — не у скасуванні законів світу, а у їх використанні, тобто у пристосуванні до їх дії, у створенні умов, за яких ця дія дає потрібний людині ефект. Намагання ж протидіяти законам природи завжди висміювалися розумними людьми. Згадаймо блискучу сатиру Щедріна про градоначальника, що мріяв повернути течію річки. Щоправда, сатира на користь не пішла. Минуло століття, і умоглядна ситуація, створена уявою письменника, стала за умов соціалістичної економіки реальною загрозою у вигляді проекту повороту північних рік СРСР. На щастя, проект не здійснився, як і побудова Вавилонської вежі.
Вертаючись до етноґенезу, ми повинні погодитись з тим, що маємо бути вдячними Творцеві за даровану нам розкіш багатоетнічного буття тою ж мірою, як ми вдячні за розмаїття ландшафтів на Землі, видів рослин і тварин. Прийняти і зрозуміти цей дарунок — ось завдання людини.
Цей висновок не є чимось несподіваним чи цілком новим. У різні часи різні люди висловлювали подібні переконання. Наведу низку цитат з праць деяких відомих авторів.
Вільгельм фон Ґумбольдт [4]: «Досі ми більше піклувалися про те, як позбутися перешкод, що виникають через різноманітність, аніж про те, яку користь здобути з добра, що породжується самобутністю».
Ауробіндо Ґхош [5]: «Одноманітність не є законом життя. Життя існує у множинності; воно вимагає, щоб кожна група, кожна істота були хоча й єдині з іншими у своїй всезагальності, але все ж унікальні за принципом організації або за якимись специфічними деталями».
В. Жаботинський [6]: «Найкраще, найчудовіше у світовій культурі — саме її різноманітність. Кожна історична нація зробила до неї свої особливі, непідробно-своєрідні внески, і в цій незчисленній силі форм, а не у кількості результатів полягає головне багатство людської цивілізації».
Ю. Бойко [7]: «Як в природі все стремить до індивідуалізації, так і людське суспільство не лише через окремі індивідууми, а й через національну індивідуалізацію стремить до різноманітності».
М. Бердяєв [8]: «Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, єдності людства — шлях національного зростання і розвитку, національної творчості. Вселюдськість розкриває себе лише під виглядами національностей. Денаціоналізація є ... чистісінька пустота, небуття».
М. Мойсеєв [9]: «Спираючись на загальну схему універсального еволюціонізму, можна очікувати, що попри численні інтеґративні тенденції палітра національностей і розмаїття культур не буде мати тенденції до суттєвого скорочення. Очевидно, що це розмаїття, як і розмаїття індивідуальностей, є величезне благо для популяції "людина розумна". Національна і культурна уніфікація може означати лише припинення розвитку».
О. Солженіцин [10]: «Вперерез марксизму явил нам XX век неистощимую силу и жизненность национальных чувств и склоняет нас глубже задуматься над загадкой: почему человечество так отчетливо квантуется нациями не в меньшей степени, чем личностями? И в этом граненьи на нации — не одно ль из лучших богатств человечества? И — надо ли это стирать? И — можно ли это стереть?»[6]
Слід зауважити, що поняття нація, національний у наведених цитатах рівнозначні поняттям етнос, етнічний.
Тут час домовитися про термінологію. Поряд з терміном «етнос» вживаються також терміни «нація» і «народ». Слово «народ» етнологи не полюбляють за неоднозначність змісту (див. Л. Гумільов [2]). Ю. Шевельов звертає увагу на незручність чи навіть небезпеку, пов'язану з необачним використанням цього слова: «...небезпека була, по-перше, в двозначності або й тризначності самого слова «народ», яке часом означає націю, а часом простолюд, а часом населення, і дозволяє кожному демагогові непомітно переходити з одного значення до другого» [11].
Щодо терміну «нація», то його доцільно вживати лише стосовно такого етносу, що у своєму розвитку досяг рівня, на якому усвідомлюється життєва необхідність створення власної незалежної держави як потреби всіх верств населення. Деякі автори вважають, що нації існували навіть у стародавні часи. Я, однак, приєднуюся до тих, які пов'язують виникнення націй з розвитком буржуазії. На мою думку, така точка зору адекватна історичній дійсності. Слово «нація» почало широко вживатися з часів Великої французької революції у зв'язку з протиставленням інтересів всіх верств населення (всієї нації) інтересам окремих станів. До епохи буржуазних революцій надзвичайно сильна правова та економічна нерівність станів призводила до того, що вся нація не могла сприйняти державу як інституцію, у якій зацікавлені всі. В умовах виразної станової нерівності держава належала, скажімо, лише аристократії, а в добу абсолютизму Людовик XIV навіть сформулював: «Держава — це я».
Ще одне застереження пов'язане з тим, що сучасні країни не є строго мононаціональними. Хоча у більшості держав все ж таки маємо чисельно переважаючу націю, яка визначає назву країни, її історію, культуру, спосіб життя і мислення (ментальність), державну мову та ін., навіть у таких країнах присутні національні меншини внаслідок поширених у сучасному світі процесів міграції. Нормою вважається зараховувати таких людей до складу основної нації, якщо, звичайно, вони мають громадянство даної держави. Таким чином, слово «нація» вживається не тільки в етнічному, а й у державному значенні (див. докладніше І. Дзюба, Україна і світ) [12][7].
Після сказаного виникає питання: які конкретно ознаки виокремлюють етнос з інших можливих людських спільнот? Питання складне і дискутувалося багатьма авторами. Зусилля дослідників були спрямовані на те, щоб знайти сукупність чинників, які формують етнос як певний вид людської єдності. Вказувалося на об'єднуючу роль території та ландшафту, расової приналежності чи принаймні єдності генофонду, мови, релігії, історичної долі, типу та рівня господарського ладу, культури. Безумовно, кожен з перелічених чинників сприяє етнічній єдності, але неважко переконатися, розглядаючи конкретні приклади, що жоден з них не є ані необхідним, ані достатнім[8].
Дехто, наприклад, М. Бердяєв [8], на цій підставі вважає етноґенез чимось «таємничим, містичним, ірраціональним». Якщо при цьому мається на увазі, що такі важливі для життя взагалі і для етноґенезу зокрема прояви, як симпатія чи антипатія, потяг до продовження роду, воля до життя, боротьби, дії, пізнання, — не випливають з чистого ratio, то це — банальність. Якщо ж — неможливість їх розуміння, то це — помилка[9].
Сучасні автори [14] також часом додають туману, посилаючись на загадкові пасіонарні поштовхи, енергія яких нібито надходить з космосу. Звичайно, внутрішній механізм етноґенезу вимагає дослідження, але пояснювати його чинниками, природа яких не менш, а навіть більш загадкова, — значить тішитися ілюзіями. На рівні ж феноменологічному описати, що саме відбувається, нескладно, і тут думки науковців в основному збігаються. Кінцевим наслідком дії різноманітних чинників (кожен з них, взятий окремо, може виявитися і необов'язковим) є усвідомлення членом етносу його приналежності до цієї спільноти, її цінності для нього, тобто, як кажуть, почуття етнічної ідентичності. Тим самим результуючий і по суті вирішальний чинник єднання лежить у сфері духовній, а не матеріальній, хоч, звичайно, зберігає з останньою певний зв'язок. Національна (етнічна) самосвідомість є реальністю, що більше, це могутня сила, яка визначає розвиток людства. Мабуть, коренем помилок у питанні етноґенезу була гіпертрофія матеріалістичного бачення світу.
Поширене й інше непорозуміння, хоч для нього давно вже немає підстав, особливо після створення теорії інформації. Воно полягає в переконанні, нібито високоенергетичні процеси можуть породжуватися лише чинниками, які також є високоенергетичними. Однак таким чинником може бути інформація, яка хоч і потребує матеріального носія, а отже, і енергії, але кількість останньої аж ніяк не знаходиться у прямій відповідності з важливістю і рушійною силою інформації. Загалом енергія, яка потрібна для переносу інформації, в принципі може бути довільно малою. «Слово зсуває гори», — цей вислів чудово передає зазначену обставину. Отже, слабоенергетичні, але інформаційно вагомі процеси цілком здатні формувати колективний світогляд і світовідчуття, потрібні для гуртування людей у різні спільноти, у тому числі й етнічні. Ми ще раз переконуємося, що інформаційні потоки відіграють фундаментальну роль у процесах самоорганізації взагалі і етноґенезу зокрема, хоч, звичайно, не можна нехтувати також потоками речовини і енергії.
Широко відомий влучний афоризм Е. Ренана: «Існування нації — це щоденний плебісцит». Справді, кожен член етносу мусить ідентифікувати себе з ним, і цей процес відбувається неперервно. Як пише О. Тоффлер [15], «ідеї "приналежності" чи "спільності", а також акт ідентифікації з іншими є одним з фундаментальних засобів скріплення всіх людських систем». Сам Тоффлер шукає витоки цієї потреби ідентифікації в еволюційній теорії. Однак ситуація, мабуть, складніша, оскільки, як зараз показано на моделях, механізм відбору, на якому ця теорія ґрунтується, виявляється недостатнім, до нього вирішальним чином додається ще механізм самоорганізації [16].
Так чи інакше, етнос є природна і культурна єдність, що відзначається певною цілісністю, це свого роду надорганізм, створений сукупністю чинників, дія яких інтеґрується в почутті і свідомості ідентичності. Звичайно, зроблений підсумок не слід розглядати як повне формальне означення етносу.
Зауважу, що сенс слів «цілісність» та «надорганізм» загалом недостатньо ще усвідомлений у широких колах. Існує тенденція сприймати ці слова у метафізичному чи навіть у містичному сенсі. Однак для цього немає підстав. Насправді, говорячи про цілісність, маємо на увазі, що і у структурному, і у функціональному сенсі система виявляє властивості, яких не має жодна з її складових частин, взятих окремо. Поява нової, інтеґральної якості є типовою рисою складних систем. Зрозуміти структуру складної системи, призначення кожного її елемента можна лише через усвідомлення характеру взаємодії цих елементів. А функціональна цілісність є наслідком цієї взаємодії. Сучасна фізика, кібернетика, біологія подають величезну кількість прикладів цього, і перерахувати їх тут просто неможливо. Зацікавлений читач може з цього приводу переглянути, скажімо, деякі сторінки книжок У.Р. Ешбі [17] та К. Лоренца [13].
Що стосується поняття надорганізму, то один приклад варто навести. Як відомо [18, 19], бджола гине за кілька днів, іноді навіть годин, якщо її ізолювати від рою. Між тим, у його складі тривалість її життя значно вища (кілька місяців). Це забезпечується регулярними контактами бджіл, під час яких вони обмінюються важливими для життєдіяльності гормонами, їжею, а також інформацією. Отже, ізольована бджола не є фізіологічно повноцінною, ця якість притаманна рою як цілому. Цей останній, на думку багатьох сучасних біологів, і вважається свого роду надорганізмом [19][10].
Щодо людини, то ізольована особа зберігає фізіологічну активність і є повноцінним організмом. Але в таких умовах вона все ж не формується як повноцінний представник виду Homo Sapiens. Твердять, що діти, виховані з раннього віку серед тварин, залишаються психічно та інтелектуально недорозвиненими, причому це практично необоротно. Втім, достовірність цих розповідей можна піддавати сумніву. Однак теза про необоротну недорозвиненість знайшла підтвердження у випадку злочинної штучної ізоляції дитини, докладно дослідженому вченими. Таким чином, культурні впливи з боку родини, а пізніше і соціуму як цілого є вирішальними для психічного та інтелектуального розвитку дитини. Але ці впливи реалізуються лише в умовах культури певного етносу. Позаетнічної культури не існує, а так звана загальнолюдська культура є просто наслідком культурних здобутків різних етносів. Отже, ті, хто вважає етнос надорганізмом, певною мірою мають рацію, якщо розуміють надорганізм саме у зазначеному сенсі[11].
Звичайно, на відміну від прикладу із бджолами, де надорганізм формується в сфері фізіологічній, у людей надорганізм формується головним чином у духовній, інтелектуально-психічній сфері, або, коротко кажучи, — у ноосфері. Згаданій вище етнічній мозаїчності антропосфери відповідає мозаїчність ноосфери, етнічне розмаїття культури людства.
У зв'язку з визнанням за етносом цілісності типу надорганізму виникає питання про співвідношення особи і етносу, про узгодження інтересів окремої людини і суспільства, громадянина і держави. Таке питання є трансформацією на рівні людства загальної філософської проблеми про співвідношення частини і цілого, елемента системи і самої системи. Справді, у системах високої складності з інтенсивною взаємодією елементів нова якість системи як цілого породжується лише за умови узгодженої поведінки її частин. Чи не «розчиняються» у якомусь сенсі частини у цілому? Чи не підпорядковане їхнє функціонування «вищій» меті, якою є створення нової якості, притаманної лише цілому?
Сьогодні ми маємо доволі прикладів систем різної природи, щоб помітити певні закономірності, які стосуються поставленого питання.
Підіймаючись вгору по щаблях ієрархії структур, створених процесами самоорганізації, відзначаємо зростання автономії частин по відношенню до цілого, а водночас ускладнення, збагачення поведінки цілого. Якщо системи типу протона чи нейтрона являють собою цілісність, у якій складові частини — кварки — ідентифікувати досить важко, оскільки вони великою мірою втрачають свою індивідуальність, то при переході до світу вищих тварин і, зрештою, до людини ми натрапляємо на ситуацію, яку характеризуємо спеціальною філософською категорією — свободою[12].
Об'єктивною передумовою свободи є можливість вибору різних способів поведінки чи еволюції складної системи. Ці можливі шляхи подальшого розвитку закладені потенційно самою природою речей, хоча фактично реалізується лише один. У простіших системах розгалуження трапляються відносно рідко, а вибір з множини потенційно можливих варіантів визначається випадковими зовнішніми впливами. У системах високої складності, які мають пам'ять, систему пріоритетів, мету, рішення про вибір визначається комбінацією як випадкових впливів, так і усвідомлених мотивацій, а самі розгалуження трапляються значно частіше, в границі — неперервно.
Усвідомлюючись суб'єктом, ця об'єктивно наявна можливість вибору сприймається і визначається як свобода.
Наявність свободи з філософської точки зору розглядається як фундаментальна особливість світового устрою, яка (на відміну від картини повної завершеності світобудови і детерміністичності поведінки світу) полягає в недоствореності світу, у наявності світового Ніщо. Згідно з волею Бога, людина, створена за Його образом і подобою, покликана до співтворчості, до заповнення світового Ніщо своєю самоорганізаційною діяльністю. Цей творчий процес вимагає від людини великої духовної напруги, пізнання світу, його законів і явленої в них волі Бога. Як я вже зазначав [ 1 ], підвищення самоорганізації сприймається як добро, навпаки, спонтанне зменшення впорядкованості, руйнація структур — як зло.
Свобода особи стає передумовою ефективного функціонування різноманітних людських спільнот, передусім етносів, а також держави. Необхідна для цього узгодженість дій окремих людей забезпечується вільним обміном інформацією, колективним виробленням надперсональних цінностей і самообмеженням поведінки людини внаслідок свідомого сприйняття законів соціального надорганізму. Маю на увазі не лише явно сформульовані правові норми, а й моральні максими, які засвоюються людиною в процесі суспільного виховання і стверджують цінність понять добра, справедливості, честі, обов'язку, а також засуджують їх протилежності. Нині в нашому суспільстві є тенденція до абсолютизації принципу свободи особи. Це реакція на тривале панування тоталітаризму і, як протилежна крайність, вона також є неприйнятною. Бо вимога необмеженої свободи особи (як і будь-якої множини осіб) веде до суперечності — визнання права кожної особи обмежувати свободу інших.
Проблема співвідношення частини і цілого на рівні людських спільнот може бути розв'язана досить гармонійно, якщо уникати обох крайнощів: індивідуалізму, що веде до анархізму, та тоталітаризму. Останній є завжди наслідком гіпертрофії інтересів цілого, до того ж дуже погано усвідомлених. Він суперечить вже самій природі людини незалежно від того, яка ідея закладається в його підґрунтя: релігійна, етнічна чи будь-яка інша.
Фактично в найстрашніших тоталітарних системах XX століття знаходимо як визначальний чинник спотворення суспільства соціалістичну ідею. Цей компонент настільки деструктивний, що дискредитує будь-які інші ідеї, які він використовує. Певна недовіра до інтеґруючих надперсональних ідей і цінностей, спричинена тоталітаризмом, який намагався контролювати не тільки поведінку, а й думки і почуття людей, хоча психологічно і зрозуміла, але фактично небезпечна, бо без інтеґруючих ідей суспільство існувати не може. Але вони мають прийматися людьми на основі вільного волевиявлення, шляхом самоусвідомлення кожним громадянином їхньої цінності.
Життя показує, що етнічна ідея має величезну внутрішню силу, і об'єднуюча цінність її усвідомлюється значною частиною етносу, незважаючи на спроби дискредитації її як тоталітарною, так і індивідуалістичною ідеологіями. Так само піддавалися дискредитації інші важливі надперсональні ідеї, зокрема релігійна, яка протистоїть як тоталітарній, так і індивідуалістичній ідеології. У ставленні до цих двох фундаментальних ідей тоталітаризм та індивідуалізм фактично змикалися. Бо і та і інша ідеологія ґрунтується на потрактуванні людських спільнот як сукупності окремих індивідуумів. При цьому тоталітаризм розглядає їх як «ґвинтики», функціонування яких цілком підпорядковане накинутій суспільству єдиній утопічній ідеї, а індивідуалізм — як ізольованих від світового процесу, замкнених у собі одиниць. Але суспільство, етнос не можуть бути зведені, як зазначає Лев Карсавін [22], «ані до множинності індивідів, ані до їх єдності». Він описує реальну ситуацію терміном "багатоєдність". Сенс цього поняття можна зрозуміти з такого твердження філософа: «Конкретна соціальна група складається з багатьох індивідів, які відрізняються один від одного; вони повинні відрізнятися своїми особливими рисами, своїми особистостями. Воля такої групи виявляється у спільній діяльності індивідів, в узгодженості їх індивідуальних дій; лише так соціальна група актуалізується, справді живе і може бути визнана актуальною соціальною особою».
Спільна діяльність, про яку йдеться, відбувається не тільки у матеріальній, а передусім у духовній сфері і породжує фундаментальні надперсональні цінності та ідеї, серед яких ідея етнічна є чи не найважливішою. Якщо переконаність індивідів у цінності надперсональних ідей послаблюється, це спричиняється до послаблення етносу, дезорганізації його структур і кінець кінцем до фатальних втрат не тільки для етносу в цілому, а й для кожного його члена.
Можна подумати, що служіння національній ідеї, особливо у скрутних для нації умовах, є актом чистого альтруїзму, отже вимагає високої свідомості і шляхетності, на що не кожна людина здатна. Однак дані сучасної етології говорять про існування біологічних механізмів адекватної, у тому числі і альтруїстичної, соціальної поведінки, чи скорше біологічних, кінцево — генетичних, передумов для розвитку цих механізмів у процесі формування особи. Отже, усвідомлення цінності для особи надперсональних ідей, які, на перший погляд, не відповідають егоїстичним інстинктам самозбереження, зовсім не суперечить природі людини, навпаки, за умов нормального розвитку особи ці здібності стають для її поведінки визначальними (К. Лоренц [13]).
Це принципове недавнє відкриття суттєво змінює наше розуміння співвідношення особи і спільноти у людському суспільстві. Звичайно, тут немає місця для докладного обговорення концепції К. Лоренца, тому можу лише рекомендувати читачеві цитовані вище його оригінальні праці. Але наважуся твердити, що дискусія про співвідношення між етнічними (загалом — суспільними) інтересами чи цінностями та інтересами особи, що традиційно ведеться у одному вимірі: що вище, а що нижче, — в світлі цих ідей виглядає надто спрощено.
Ще одне питання, яке час від часу порушується, — це питання про «справжні» кванти (за іншою термінологією — монади) людства. Зміст проблеми можна усвідомити, наприклад, із статті О. Янова [24], в одному з розділів якої він полемізує з В. Борисовим — автором есе «Нация — личность»: «Ризикуючи спрофанувати метафізичний пафос трактату Борисова, — пише Янов, — скажемо просто, що сенс його такий: людство квантується, так би мовити, не окремими індивідами, як досі наївно припускала гуманістична свідомість, а націями». Іронія Янова, очевидно, спрямована проти думки про квантування націями. Віддаючи належне глибокій статті Янова, хочу зауважити, що вбачати тут якусь дилему неправильно. Насправді маємо справу з різними процесами самоорганізації, які, природно, ведуть до різних квантів (результуючих структур).
Якщо ми говоримо про антропоґенез як процес самоорганізації, що призвів до появи нового виду — Homo Sapiens, то квантом треба визнати цей вид як біологічну окремішність. Якщо ж ми будемо вивчати інший об'єктивний процес самоорганізації, який відбувається в антропосфері, — етноґенез, то дійдемо висновку, що його квантами є етноси. Особа є квантом процесу, що об'єднує обидва вказані, а також культуру. Всі кванти однаково «справжні». І ніякої суперечності тут немає, як немає її у фізиці, що вивчає різні кванти (краще — структури) в ієрархії різних процесів самоорганізації речовини: кварки, нуклони, атоми, молекули.
В іншій постановці подібне питання дискутувалося у листуванні А. Тойнбі та Н. Конрада [25]. На певному етапі своєї діяльності Тойнбі дійшов висновку, що, приймаючи монадою історичного процесу етнос, не можна задовільно зрозуміти історію, оскільки етноси не є замкненими системами; корисніше для пізнання вважати монадами цивілізації. Втім, зрештою, на його думку, на різних етапах історії монади можуть бути різними, для історика остаточною монадою є людство в цілому. Конрад чітко формулює, що «нація — вища з поки що досягнутих людством форм цілісного суспільного організму», як вже говорилося у вступі.
Зазначені труднощі істориків можна зрозуміти. Для них методологія і мета дослідження визначає концентрацію уваги на тих чи інших монадах. Очевидно, Ф. Бродель [26], творець капітальної праці «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV—ХVІІІ ст.», мав суттєво інший кут зору на історію, який визначив інший вибір структур, що виступають у якості монад історичного процесу.
Отже, навряд чи зазначені розбіжності, рівно як і факт взаємодії етносів, більшої чи меншої відкритості їхніх культурних просторів, здатні поставити під сумнів основний висновок про їхню цілісність і — хай лише відносну — окремішність.
Тепер ми можемо підсумувати сказане в першому розділі. Зазначу, що буду використовувати не тільки матеріал цього розділу, а й ідеї моєї статті [1].
1. Процес етноґенезу є процесом самоорганізації, він є проявом цієї фундаментальної властивості нашого світу, яку спостерігаємо в усіх фазах і на всіх рівнях. Етноси є, таким чином, природним продуктом загальносвітового процесу, їх існування не потребує виправдання.
2. Процес етноґенезу якнайтісніше пов'язаний з процесом самоорганізації ноосфери, який називаємо культурою. По суті, етноґенез і культура являють собою різні аспекти єдиного процесу самоорганізації людства.
3. Розмаїття етносів пов'язане з найзагальнішим аспектом самоорганізації — зламом симетрії, внаслідок чого неминуче виникає множинність створюваних самоорганізацією структур; розмаїття етнічних культур є іншим аспектом множинності етносів.
4. Етнос формується чинниками як матеріальними, так і духовними (об'єктивними та суб'єктивними). Духовний аспект є вирішальним.
5. Тенденція до панміксії веде до змішування генотипів, але це не тільки не призводить до етнічної однорідності антропосфери, а навпаки, за умов інтенсивної самоорганізації стає передумовою для створення нових етнічних структур на основі старих.
6. Перехід етносу до вищої форми свого існування — нації пов'язаний із розвитком капіталістичної економічної формації з притаманною їй приватною власністю, особистою ініціативою і вільним ринком. Цей розвиток породжує ліберальну форму суспільної організації, отже, несумісний з жодною формою тоталітарних режимів.
7. Будь-яка система елементів є цілісність, тобто має якості, які відсутні в умоглядній моделі, коли ці елементи між собою не взаємодіють. Наявність таких колективних якостей виявляється у виникненні складнішої і ефективнішої поведінки цілісності, у збагаченні її реакції на зміну навколишніх умов і збільшенні шансів на виживання.
8. Формування цілісності неминуче пов'язане з певним обмеженням поведінки елементів системи, однак законом самоорганізації є підвищення автономії елементів при переході до вищих щаблів в ієрархії самоорганізованих систем.
9. В антропосфері проблема узгодження поведінки особи з інтересами спільноти (суспільства, етносу) набирає форми проблеми співвідношення прав людини і прав нації. Це співвідношення формулюється і розв'язується не в категоріях вищості чи нижчості, а в категоріях необхідності і достатності. Забезпечення права нації на самовизначення і на розбудову власної держави є необхідною передумовою забезпечення прав людини (хоч і недостатньою).

II. НАЦІОНАЛІЗМ
Звичайно ця теза ніяк не доводиться: вона належить до тих тверджень, які запозичуються авторами один в одного доти, поки шляхом простого повторення не перетворяться на встановлений факт.
Фрідріх Гайєк
Перейдімо тепер до найбільш заплутаного питання — про націоналізм. Цілком очевидно, що заплутувано його значною мірою штучно і свідомо в інтересах збереження стану поневолення народів, утруднення їхньої національно-визвольної боротьби. Слово «націоналізм» навіть у серйозних роботах багато хто і досі вживає перш за все в емоційно-оцінному сенсі. Все це заважає зрозуміти явище, яке відігравало і відіграє чи не вирішальну роль в історії людства останніх двох-трьох століть.
Отже, слід розпочати з окреслення об'єму поняття націоналізм. Методологічні вимоги, яким має задовольняти означення будь-якого поняття, добре відомі, про них вже згадувалося побіжно у вступі. Очевидно, що обсяг поняття не може визначатися довільно, виходячи з суто суб'єктивних апріорних міркувань того чи іншого автора. Те, що всяке визначення має ґрунтуватися на пізнанні реальної дійсності, також цілком зрозуміло[13].
При визначенні поняття націоналізм слід з'ясувати, чи правочинно включати в його означення як органічну рису «проголошення національної нетерпимості, розпалення національної ворожнечі», як це роблять, наприклад, радянські словники. Звичайно, читач може заперечити, що радянський словник — абсолютно несерйозне джерело, і тому означення, яке він подає, цілком тенденційне і підпорядковане завданням пропаганди, скерованої на збереження тоталітарної імперії. Це так, але ми бачили у вступі, що є й деякі автори, далекі від впливу радянської ідеології, які пов'язують націоналізм із ксенофобією. Звичайно, легко вказати й таких, які цього не роблять. Візьмімо, наприклад, Оксфордський тлумачний словник англійської мови, опрацьований А. Хорнбі [27]. Читаємо: націоналізм — 1) сильна відданість власній нації, патріотичні почуття, зусилля, принципи; 2) рух за політичну, економічну etc. незалежність (в країні, підпорядкованій іншій). Це вже досить розумно, однак Хорнбі не мотивує, чому саме не слід пов'язувати націоналізм з ксенофобією. Крім того, залишається неясним співвідношення між поняттями націоналізм та патріотизм.
Оскільки в попередньому розділі даної статті ми вже з'ясували загальне поняття етносу і вже визначили на його основі поняття нації, наше завдання спрощується.
Вважаю доцільним дотримуватися такого визначення.
Націоналізм є думка, воля і дія нації, спрямовані на розбудову незалежної держави на своїй етнічній території.
Оскільки в першому розділі ми розвинули розуміння нації як етносу на вищому етапі своєї самоорганізації — етапі державотворення і вдосконалення держави, бачимо, що нація і націоналізм вже за означенням нероздільні, бо націоналізм є ідеологією[14], якщо завгодно — загальною програмою державотворення, нація є тою силою, яка цю програму здійснює.
У зв'язку з наведеним визначенням націоналізму слід зробити деякі коментарі стосовно понять, які в ньому наявні.
Говорячи про національну державу, маємо на увазі дві обставини. Перша полягає в тому, що держава мусить забезпечувати життєві інтереси всіх верств і всіх станів, тобто всієї нації, а не переважно інтереси якихось привілейованих станів, не кажучи вже про явно злочинні намагання ліквідації окремих станів. Нагадую, що саме з цієї потреби протиставити вузькостановим інтересам інтереси загалу, всієї, як почали висловлюватися, нації і виникло саме поняття нації. З того часу, тобто з часу створення внаслідок буржуазних революцій перших держав сучасного типу, поняття нації стало охоплювати всі стани, верстви чи класи етносу, який ці держави створив, а самі держави отримали епітет «національні».
Друга обставина, чи, скорше, застереження, пов'язана з тим фактом, що в багатьох країнах, особливо сучасних, немає строгої моноетнічності. Чи не заважає це створенню національної держави і якої саме нації?
Для більшості країн світу, а в Європі — переважної більшості, характерна наявність кількісно переважаючого етносу в межах цих країн. Які б не були складні історичні обставини у минулому: завоювання, міграції, перемішування етносів, наявність спірних територій поблизу етнічних кордонів тощо, ми добре розуміємо, що сучасна Польща заселена переважно поляками, Німеччина — німцями, Франція — французами, Україна — українцями і т. д. Домінуюча нація формувалася, зростала, господарювала на своїй етнічній території, розвинула на ній домінуючу культуру, мову, дала назву своїй країні. Не має значення те, що, як у випадку англійців (та й багатьох інших), сучасний етнос виник на основі кількох різних, про що вже згадувалося, як не має значення те, що, скажімо, сучасні французи ще зберігають згадку про певні відмінності між, наприклад, бретонцями та провансальцями. Але в кожній з цих країн є національні меншини, які співіснують з основним етносом і, як правило, залучають себе до складу державної нації. Інакше кажучи, вони вживають слово «нація» не лише в етнічному, а й в державному сенсі, як зазначалося у попередньому розділі. Таке розширене тлумачення слова «нація» цілком припустиме і закономірне, воно випливає з практики міжетнічних відносин у сучасних цивілізованих країнах.
У зв'язку з цим хотів би навести приклад із власного досвіду. Кілька років тому мені довелося познайомитися з іноземцем, який подорожував Україною і активно намагався вивчати українську мову, культуру. Відрекомендувався він як француз, спілкувалися ж ми з ним переважно англійською, бо його українська була ще слабенька. На питання про причини його інтересу до України він відповів, що його батьки — вихідці з України. «То вони українці?» — спитав я. «Ні, поляки, бо, залишивши Україну, вони оселилися у Польщі», — відповів мій співрозмовник. «То пан є поляк» — спитав я. «Ні, француз, бо нині я проживаю у Франції і є її громадянином».
Дещо дивний характер цієї розмови був зумовлений тим, що мій «француз» визначав національну приналежність у державному, як водиться в Європі, а я — у етнічному сенсі. Читач розуміє, що етнічно він, як і його батьки, був українцем.
Таким чином, практика співжиття етнічних меншин з основною нацією показує, що у цивілізованих країнах відсутність моноетнічності не є перешкодою існуванню національної держави, що більше, ці етнічні меншини можуть злитися з основною нацією в справі державотворення, збереження держави і розвитку всієї країни, не втрачаючи своєї етнічної самобутності.
Існують, точніше, існували, державні утворення цілком іншого типу, які силою утримували в собі більшу чи меншу кількість країн, населених окремими етносами, не дозволяючи їм побудувати власну державність. Це імперії. Визначати і розглядати імперії як країни, звичайно, не можна. Останнім монстром такого роду був СРСР, соціалістичний спадкоємець Російської імперії. Імперії є політичними химерами і приречені на розпад [29].
Цілком іншим, але досить своєрідним утворенням є США, які створені переселенцями з різних країн. Поступово в цій країні, як і в Канаді, утвердилася політика національно-культурного плюралізму. Можливо, незважаючи на це, в США все ж таки сформується врешті-решт єдина нація.
Але той, хто хоче підігнати країни колишнього СРСР і стосунки між їх народами під американську модель, хоче неможливого. На відміну від США, СРСР не заселявся прибульцями з інших країн, а створювався внаслідок насильницького приєднання країн зі своєю історією, усталеною культурою, сформованими державами, країн з дуже різними фізико-географічними умовами, з різним рівнем і напрямом економічного розвитку тощо.
Нарешті, в обговорюваному означенні маємо поняття етнічної території. Дещо з іншої точки зору проблема етнічної території виглядає як проблема корінного етносу на даній території. Дати формально строге означення корінного етносу неможливо з огляду на складний характер взаємодії етносів на даній території. Природа труднощів тут та сама, що й у випадку поняття самого етносу: кожна з об'єктивних ознак не є ані необхідною, ані достатньою. Вирішальний критерій знаходиться у суб'єктивній сфері. Для мене це стало ясно, коли після тривалих, але неплідних дискусій з істориками на цю тему я прочитав невеликий газетний допис, присвячений трагедії Аралу. В ньому говорилося, що через екологічну катастрофу більшість народів, що вже тривалий час населяли регіон Аралу, змушені були покинути його. Залишилися каракалпаки, які не мислять свого існування на іншій землі. Так з'ясувалося, що ставлення до території як до невіддільного від долі народу елементу його буття, тобто чинник свідомості, який переконливо виявився в екстремальній ситуації, є вирішальним для розуміння того, хто ж насправді є корінним народом.
І якби у когось були сумніви щодо того, чи є українці корінною нацією в Україні, то, мабуть, найпростіше було б вказати на поведінку людей, що через страшне лихо — Чорнобильську аварію — опинилися на території, яка стала вже непридатною для життя. Всупереч розпорядженню про евакуацію, багато хто з населення, особливо старі люди, поверталися в рідні домівки. Недарма термін «корінний» відбиває найхарактернішу прикмету: глибоку вкоріненість народу в землю рідного краю.
Так само ясно, що кримськотатарський народ, який долає всі перешкоди і повертається до Криму після двох століть переслідувань, нищення і зрештою — тотального виселення, є корінною нацією Криму.
Застереження щодо розбудови незалежної національної держави на своїй етнічній території, яке маємо в означенні націоналізму, дуже суттєве. Воно відмежовує націоналізм від імперської ідеології. Нація, яка стала на шлях загарбання чужих етнічних територій і пригноблює інші народи, далеко відходить від ідеології націоналізму. І хоча деякі автори і в цих випадках говорять про націоналізм такої нації, хай наголошуючи, що йдеться про якісь екстремальні, спотворені його форми, з таким вживанням цього поняття погодитися неможливо. Це синкретизм думки, який формально виражається в нерозчленованості термінології і фактично веде до змішування об'єктивно різних явищ, нерозрізнення тих аспектів буття, які правильне мислення мусить розрізняти.
Потреба в такому розрізненні відчувалася давно, тому говорили про націоналізм нації гноблячої, який є відмінним від націоналізму нації пригнобленої. Але що таке націоналізм нації гноблячої? Вираз «гнобляча нація» вже містить у собі певну суперечність, бо імперська політика, яку проводить немов би вся така нація, насправді проводиться лише деякою її частиною, а саме урядом і тими колами, які його підтримують у його загарбницьких і колоніальних намаганнях. Тобто проведення імперіалістичної політики неможливе без насильства над широкими верствами також самої панівної нації, отже без розколу всього суспільства. Таким чином, імперська політика неможлива без протиставлення інтересів однієї частини нації, а саме її керівної верхівки, інтересам решти народу, який несе на собі тягар мілітарних витрат, податків на утримання колосального репресивного і бюрократичного апарату, що його вимагає імперія. За таких умов важко вживати саме слово «нація» щодо такого розколотого і здеформованого суспільства.
Яскравим прикладом такої так званої «гноблячої нації» є російська. Створивши гігантську імперію, панівна верхівка Росії не тільки скалічила долю всіх загарбаних народів, а й прирекла на деградацію свій власний, російський народ. Зараз не торкаюсь складної проблеми відповідальності самого російського народу, який не знайшов у собі рішучості та сил скинути цю верхівку, а головне й досі не позбувся дурману імперського мислення [30].
Але хочу наголосити, що суб'єкт імперії вже не є, строго кажучи, нацією, бо через неминучий внутрішній розкол втрачається необхідна міра єдності. Що ж до імперської ідеології, то вона не є націоналізмом, бо відкидає ідею розбудови держави на своїй етнічній території, проголошує чи то під димовою завісою месіанства, чи то під гаслом здобуття життєвого простору для «вищої раси» політику територіальної експансії і поневолення чужих народів.
Звичайно, можна було б відкинути в наведеному вище означенні поняття націоналізм вимогу про побудову держави на своїй етнічній території і так визначити це поняття, щоб воно включало імперську ідеологію, расизм та шовінізм. Я вважаю, що така операція якраз і означатиме синкретизм. Вона відкриває шлях до зловживання нерозвиненою, неоднозначною термінологією.
Виникає питання, як могло статися, що такої, по суті елементарної, помилки припустилися не лише політики, а й поважні європейські вчені, аналітики з великим досвідом роботи у сферах значно складніших? Можна навести не одне визначне ім'я. Але досить вказати знаменитого філософа Карла Поппера, який у своїй книзі «Відкрите суспільство і його вороги» [31], присвяченій головним чином критиці (на мій погляд, дуже переконливій) тоталітарних ідеологій, у розділі 12, підрозділі III, а також у розлогих примітках піддає критиці поняття нації, національної держави, принцип національного самовизначення[15].
Цей приклад, як і деякі приклади, наведені у вступі, показує, що джерело помилок не лише у несумлінності людей, а й у реаліях світової історії. В чому ж справа? Адже на перший погляд наведене означення таких підстав не дає. Насправді, хоч воно окреслює основний зміст поняття націоналізм, зміст, сказати б, інваріантний щодо різних можливих варіацій націоналістичних рухів, воно ще залишається доволі широким, аби припускати досить значні варіації цього поняття.
Справді, коли твердиться про необхідність творення національної держави, залишається досить широкий простір для розуміння того, якою має бути ця держава, якими методами вона будуватиметься. А вирішення цих питань значною мірою залежить від історичних умов, за яких розбудова держави відбувається.
Одна справа — створення національних держав Англії і Франції, не підкорених зовнішнім ворогом, що давало змогу скерувати енергію державотворення на внутрішні проблеми, на поступову розбудову демократичних інститутів цих держав. Інша справа — об'єднання і визволення Італії.
Своїми шляхами процес формування національної держави йшов у роздрібненій Німеччині. В цій класичній країні філософів, вченість яких, за винятком хіба що Канта, була доволі туманною, де думка передувала дії, склалася ідеологія націоналізму в часи, коли передові країни Європи вже пішли далеко вперед у розбудові своїх держав. Звідси певний комплекс неповноцінності, пошук форм її компенсації на шляхах гіпертрофії понять «національного німецького духу», держави як абсолюту, що найповніше втілює цей дух. Така держава докорінно відрізнялася від ліберальних європейських держав своїм виразно авторитарним характером.
Я думаю, що ця німецька модель націоналізму і досі є основною, а може й єдиною знайомою Європі моделлю, і саме цим пояснюється негативне ставлення К. Поппера, М. Бердяєва, А. Швейцера і дуже багатьох інших інтелектуалів до націоналізму взагалі. Точніше, міркуючи про націоналізм взагалі, вони мали на думці саме цю німецьку модель. Що ж до націоналізму інших країн, скажімо, Нідерландів, які відзначаються особливо жорсткими умовами імміграції (що, на мій погляд, цілком природно), то вони його майже не помічають.
Ну, а що стосується українського націоналізму і всієї тривалої і безпрецедентно напруженої визвольної боротьби в Україні, то Захід примудрився так затишно влаштуватися у своєму стані «дрімотного нерозрізнення націй» на теренах загадкової для нього Росії, що навіть не помітив найбільшого в світі акту геноциду — голодомору 1932—1933 років (саме в цей час США визнали СРСР), понад десятирічної героїчної боротьби УПА з найбільшою мілітарною потугою світу, і лише зараз із здивуванням поглянув одним оком на Україну, яка, виявляється, не тільки існує, а ще й мала ядерну зброю.
Звичайно, засліплення моделлю німецького націоналізму сталося не тільки тому, що ця модель теоретично найбільш розроблена. Основна причина полягає в тому, що у своєму історичному розвитку ця модель, як вважається, дала надто негативні результати. Кажу «як вважається» через те, що яку б роль при цьому не відігравала вищезгадана гіпертрофія понять національного духу, держави тощо, німецький націоналізм сам по собі не привів би до нацизму, якби не соціалістична ідея, що проклала до нього шлях. Цю нетривіальну (особливо для колишніх радянських громадян) обставину Поппер у згаданій книзі прояснює досить переконливо, як і Гайєк у його творі «Дорога до рабства» [32]. До них і відсилаю читача.
Таким чином, ціла низка причин, що діяли в німецькій історії, призвели до поступового переродження німецького націоналізму і перетворення його в цілком відмінну від романтичної і шляхетної ідеї, якою він постав у працях Ґердера, а саме — в еклектичну суміш містики, расизму, соціалістичної демагогії і тому подібних покидьків людської думки. Як наслідок одержали тоталітарну систему, злочинність якої зміг перевершити лише сталінський соціалізм. До речі, останній використовував у національному питанні не націоналізм, а інтернаціоналізм. Таким чином, практика тоталітаризму XX століття примудрилася скомпрометувати в очах людства обидві протилежні між собою ідеї в національному питанні. Гадаю, однак, що насправді співвідношення між ними не є повною протилежністю. Націоналізм виступає як передумова справжнього інтернаціоналізму, оскільки тільки ствердження національної незалежності, гідності, повноцінності веде до братерської єдності між народами світу.
Цілком ясно, чому ані логічно, ані фактично націоналізм сам по собі не веде до ворожнечі між націями, а навпаки, як ми бачимо нині на прикладі західноєвропейських держав, стимулює міжнаціональну співпрацю. Адже остання може розгортатися лише між самостійними державами, які вільно вирішують власні проблеми і вступають у взаємодію одна з одною як рівноправні партнери.
Не хочу сказати, що націоналізм ні в якому разі не може поєднуватися з міжнаціональною ворожнечею. Але для цього мають діяти серйозні додаткові чинники, які спричиняють конфлікт. Найдієвішим з них є залежність однієї країни від іншої, скажімо, залежність колоніального типу, а ще в гіршому варіанті — коли пануюча нація вдається до етноциду по відношенню до залежної. Досвід показує, що взаємини між народами колоній та метрополій мінялися на краще, коли колоніальна залежність скасовувалася і колишні колонії ставали вільними країнами.
Отже, зв'язок між націоналізмом і міжнаціональною ворожнечею не є і не може бути органічним.
Натомість імперська ідеологія завжди веде до національної ворожнечі, бо, поневолюючи інші народи, імперія не може не вдаватися до ідеологічної обробки людей, пропагує зверхність своєї нації, презирство до інших. Таким чином, визначаючи націоналізм як такий світогляд, який органічно включає подібні риси, радянська соціалістична ідеологія малювала досить влучно власний портрет чи портрет нацизму, але аж ніяк не портрет націоналізму.
Незважаючи на все сказане, не можна легковажно ставитись до загрози переродження будь-якого державного устрою, на яких би розумних та шляхетних засадах він не будувався. Справа в тому, що навіть досить досконалі суспільні конструкції типу ліберальних, демократичних правових держав сучасного Заходу не застраховані від тенденції сповзання до тоталітаризму, якщо проти цього не ведеться ідейна боротьба. Те ж стосується і націоналізму і будь-якої іншої ідеології.
На філософському рівні ця загроза пояснюється спонтанним характером усілякої дезорганізації, яка, на відміну від процесів підвищення самоорганізації, не вимагає зусиль. На рівні ж суспільної свідомості спостерігається принадливість для нових поколінь «вічних спокус», таких як спокуса централізованого виробництва і розподілу — утопічна ідея, в якій вбачають торжество соціальної справедливості, спокуса безнаціональності, яка прямо протистоїть націоналізму, спокуса маніхейства, атеїзму тощо.
Загроза, яку несуть ці спокуси, посилюється, коли суспільство потрапляє у смугу труднощів. В такі часи масова свідомість уражена зневірою, традиційні цінності девальвуються в очах великої кількості людей. Тут і з'являються псевдопророки, які пропонують свої «прості» рецепти спасіння людства. Не дивно, що саме наприкінці I світової війни внаслідок невдач на фронті, погіршення економічного стану, політичного банкрутства самодержавства, нечіткості програм соціального розвитку і невміння втілити їх в життя розгублене населення Російської імперії повірило спокусливим гаслам большевиків (а хто не вірив, тих винищували) і, прагнучи кращого життя, підтримало нездійсненну програму побудови соціалізму, що принесло злидні, терор і зрештою економічний та політичний крах всієї тоталітарної соціалістичної системи.
Внаслідок мілітарної поразки, на хвилі реваншистських настроїв прийшов до влади Гітлер. Навіть в Англії складнощі, пов’язані з II світовою війною, привели на певний час до влади соціалістів.
Принципове значення цитованих вище книг Гайєка та Поппера полягає в ґрунтовному дослідженні ідейних витоків соціалізму і його нищівній науковій критиці, а загалом — й інших форм тоталітаризму. На жаль, конструктивну роль націоналізму як потуги, що веде до національної самоорганізації людства, Попперу збагнути не вдалося. Поряд з причинами, які вже зазначалися, є ще одна цілком проста, але досить вагома: дослідник не міг на практиці, наочно пересвідчитися, до якого жахливого занепаду культури веде суспільство реалізація ідеї про денаціоналізацію людей. Це неправильно, що на шляху виведення спеціальної породи людей, а саме нової історичної спільноти — радянського народу — комуністична влада нічого не домоглася. Глобально ця шизофренічна ідея, як і весь соціалістичний експеримент, звичайно, була приречена на поразку. Але те, що ця влада встигла зробити, ми, люди, які не тільки були свідками, а й піддослідним матеріалом для кремлівських експериментаторів, бачимо досить ясно: культурне здичавіння (його визнає навіть Д. Лихачов), розпад мовної свідомості (проти цієї загрози застерігав ще Йосип Мандельштам), руйнація здобутків матеріальної культури.
Я думаю, що досвід боротьби людства проти зазначених спокус слід врахувати всім, хто зараз в Україні будує нову незалежну державу, тобто за означенням є націоналістом незалежно від того, чи приєднався він до якоїсь з існуючих партій, чи ні.
Суть проблеми зараз полягає у правильній відповіді на центральне питання: яку державу ми повинні збудувати? Наявні розходження між різними течіями у націоналістичному русі зумовлені різними відповідями, які вони дають на це питання.
На мою думку, щоб застерегти себе від усіляких спокус, у тому числі від тоталітаризму, у будь-якій формі, треба краще розібратися в структурі і функціях держави на сучасному стані розвитку людства. На жаль, саме на теренах Російської імперії, тим більш за доби СРСР, не розвинулося правильного розуміння того, що таке демократія, що являє собою правова держава (див. з цього приводу блискучу статтю Б. Кистяківського [33], хоча в зарубіжній літературі ця тема вивчалася надзвичайно інтенсивно [34, 35]. Особливо дезорієнтує людей характерне для російської ментальності амбівалентне ставлення до держави, у якому поєднується анархічне уявлення про державу як небажаний апарат насильства і туга за «сильною рукою», тобто за тим самим насильницьким тоталітарним державним апаратом.
Насправді держава — але певного типу! — є вельми цінним здобутком людської цивілізації. Йдеться про ліберальну державу сучасного західного зразка. За Фукуямою [28], така «держава ліберальна — оскільки існує на підставі згоди підданих». З точки зору християнства слід додати, що свобода є не тільки правом, а й обов'язком людини, оскільки людина мусить виконати в цьому світі призначення, покладене на неї Богом [36].
Цей тип держави склався внаслідок тривалого розвитку і є закономірним результатом новітньої європейської промислової революції, стрімкого демографічного піднесення, розвитку і вдосконалення капіталістичного засобу виробництва з притаманною йому ринковою економікою. У всесвітньо відомому есе «Кінець історії?» Фукуяма під впливом разючих успіхів країн, які побудували у себе цей тип держави, проголошує навіть з цього приводу кінець історії. Звичайно, це велике перебільшення; в одній з своїх робіт [34] Гайєк дає прискіпливо критичний розгляд деяких недоліків цієї державної моделі. Але фукуямівське твердження, якщо позбавити його зайвого захвату, принаймні в одному відношенні цілком слушне: людство не має зараз розумної альтернативи державі ліберального типу. Останнє твердження аж ніяк не слід сприймати лише як емоційне, воно має цілком раціональний зміст: історичний досвід переконливо свідчить, що держави іншого типу, а саме недемократичні, авторитарні чи тим більше тоталітарні, не витримують конкуренції з державами ліберальними, а історичне буття народів, які чіпляються за застарілий тип державності, стає зараз досить проблематичним.
Як підсумовує Ахієзер, «у великій суперечці, яку вели між собою традиційна і ліберальна цивілізації, остання здобула вирішальну перемогу». В чому ж корені цієї переваги ліберального суспільства?
Останні кілька століть людство живе у принципово нових умовах, що склалися внаслідок демографічного вибуху і надзвичайно різкого ускладнення самого механізму суспільних взаємин. Збереження на планеті досягненої кількості людей неможливе без багатократного підвищення рівня виробництва, і навпаки, цей високий рівень стає передумовою ще більшого росту населення, а цей останній прискорює науково-технічний прогрес і відповідне зростання економічної потуги. Склалася ситуація, коли діє інтенсивний позитивний зворотний зв'язок, котрий триватиме, поки людство не перейде до нового стану стабільності під впливом негативних зворотніх зв'язків, перші ознаки появи яких ми вже відчуваємо.
Не може бути ніяких сумнівів, що патріархальні, натуральні форми господарювання в цій ситуації абсолютно неможливі: їх збереження у відсталих країнах призводить до колосальної смертності через відсутність продовольства.
Передові країни знайшли вихід у безпрецедентному розвитку розподілу праці між людьми, спеціалізації виробничої діяльності окремої людини, що дозволило дуже ефективно підняти виробничі можливості кожної особи. Структура населення з точки зору форм зайнятості вкрай змінилася. Якщо на початку промислової революції сільське населення в країнах Європи сягало 80%[16], нині у розвинутих країнах кількість фермерів визначається всього кількома відсотками. В той же час один фермер у деяких країнах Європи годує до 120 осіб! Але й кількість промислових робітників у старому сенсі (робітничий клас) не зросла, а впала. Величезна кількість вивільнених людей працює в сфері обслуговування (яку розуміємо дуже широко, наприклад, сюди відносимо потужну сферу інформатики), в науці, освіті, культурі, творить нову техніку і технологію. Інформація, теоретичне знання, вміння (ноу-хау) стали найсуттєвішими ресурсами суспільства.
Це визначає докорінну зміну ставлення до людини, яка є творцем і носієм цього найціннішого ресурсу. Інакше кажучи, таке суспільство не може не бути демократичним. По-друге, висока спеціалізація і розвиненість розподілу праці вимагає високоефективного механізму комунікацій як на рівні інтелектуальної, так і на рівні виробничої діяльності людей (втім, границя між одним і другим значною мірою стирається). Слід чітко розуміти, що ніякого іншого механізму, крім ринкового, людство для цієї мети не винайшло. Тільки через ринок люди, які не знають один одного, не вступають у безпосередній контакт, можуть координувати свої виробничі (та й не тільки виробничі) зусилля. Потреба у наявності ринку повністю виключає будь-яку форму соціалістичного устрою. Всі знають, що ринок є механізм автоматичної регуляції економіки: виробництва, розподілу, структури зайнятості, але тільки Гайєк зрозумів інформаційне підґрунтя роботи ринкового механізму, встановив наявність у суспільстві так званого розсіяного знання, яке конденсується, накопичується, трансформується у зручні показники саме ринком (див. вже цитовані його роботи). Водночас Гайєк довів неможливість централізованого управління економікою, на що претендує соціалізм, а тим самим неспроможність останнього. Головна причина, якщо мати на увазі інформаційний аспект, — відсутність можливостей збору розсіяного знання.
Оскільки ринок можливий лише за наявності приватної власності і вільної особистої ініціативи, свобода людини з романтичного ідеалу стає життєвою потребою суспільства. Інакше кажучи, сучасне суспільство не може не бути ліберальним, якщо воно хоче бути успішним. Нарешті, держава не може бути інакшою, аніж правовою. Закони правової держави за своєю суттю є не дозволами, а обмеженнями (як, до речі, і закони природи), вони визначають не те, що слід робити, а те, чого не можна робити. Закони універсальні, їх дія однакова по відношенню до будь-якого громадянина. Обмежуючи простір дії особи, вони в межах вільного простору залишають повну свободу дій. Все, що не заборонено, — дозволено.
Дуже важливою рисою правової держави, яка виникає внаслідок зазначеного характеру законів, є наявність ситуації передбачуваності. Справді, якщо закони чіткі, їх дія універсальна, тобто не залежить від осіб, які стежать за їх виконанням, а також від особи, яка підпадає під їх дію, обставини визначені заздалегідь, будь-який громадянин здатний передбачити реакцію держави, отже розумно планувати на цій основі свою власну. Натомість в тоталітарних системах дія законів постійно зводиться нанівець втручанням «сильних світу цього», довільно модифікується залежно від становища осіб в ієрархічній системі, безлічі конкретних обставин. Для прогнозування якоїсь більш-менш серйозної діяльності немає умов.
Суспільство, де вирішальну роль відіграє вільна ініціатива приватної особи, мусить організувати державу як правову.
Другою суттєвою рисою правової держави, очевидно, пов'язаною з першою, є те, що верховенство закону поширюється на всі сфери влади аж до парламенту включно. Це варто підкреслити, оскільки у нас депутати Верховної Ради поводять себе так, ніби їх законотворча діяльність нічим не обмежується. Але ніякий парламент не може творити закони, покладаючись лише на власний розсуд, керуючись лише власною волею. Його діяльність мусить бути підпорядкована Конституції і нею обмежена. А приймати Конституцію повинен не парламент, а спеціальний орган, демократично обраний населенням країни.
При порушенні цих принципів виникає стан, близький до того, який маємо за сучасних недозрілих у правовому відношенні молодих демократій колишнього СРСР і який в західній літературі давно вивчили і визначили як парламентський тоталітаризм (див. Гайєк [34] і літературу, яку він цитує та коментує).
Вади недорозвиненої демократії, які ми спостерігаємо в нашій країні, спричинили у деякої частини населення певне розчарування демократами і демократією. Дехто навіть говорить, що демократична ідея себе вичерпала чи скомпрометувала. Не бажаючи когось образити, я хотів би сказати, що подібні висновки нагадують висновки мавпи, яка не вміє користуватися окулярами. Що таке демократія, у нас ще досить глибоко не розуміють. Більшість обмежується етимологічним тлумаченням: народовладдя. Але як його реалізувати? Адже приймати рішення все 46-мільйонне населення (як у сьогоднішній Україні) не може вже з технічних причин. Це могли робити невеличкі сільські громади, де всі знали один одного, але їхнє зростання до розмірів міських громад, таких, як у стародавньому Новгороді, робило вічовий механізм демократичного управління неспроможним.
Отже, ідея демократії має втілюватися у системі представницьких установ, які обираються народом шляхом вільних виборів на основі принципу рівних прав виборців. Тут ми одразу натрапляємо на труднощі. Чи є доцільним принцип егалітарності? Адже люди нерівні за розумовими здібностями, чеснотами та іншими якостями. Як побудувати вибори, щоб обрати таких людей, які справді мають потрібні якості, ідеали, наміри? Як перевірити щирість передвиборних обіцянок? Оскільки одинокий кандидат має мало шансів на перемогу, треба довіритися партіям, які за ним стоять. Чи буде виконувати свою програму партія, чи не буде вона посилатися на те, що їй у цьому заважають інші партії? Чи не будуть депутати і партії скеровані у своїй діяльності потужними групами фінансистів, промисловців тощо, які домагатимуться реалізації власних групових інтересів? Як запобігти корупції всіх владних структур? Ці і подібні їм питання цілком слушні, а спроби задовільно розв'язати поставлені проблеми швидко переконують, що зробити це зовсім непросто. Нарешті, припустимо, ми вже маємо непоганий парламент, який сформував задовільний кабінет міністрів. Видані гарні закони, прийняті постанови. Хто буде втілювати їх у життя? Звичайно, це роблять не парламентарі і навіть не найвищі урядові особи, а маловідомі співробітники виконавчого апарату, безіменна, але могутня бюрократія, яка може дуже суттєво «скорегувати» ухвалені рішення. То чи не є демократична влада ілюзією або свідомим прикриттям звичайнісінької бюрократії?
Відомо, що такий скепсис був властивий багатьом критикам демократії, і слід визнати, що назвати його безпідставним аж ніяк не можна. Однак історія людства показала, що критикувати демократію легко, значно складніше виявляється знайти їй альтернативу.
Як дотепно зауважив Гайєк, говорячи про західні демократії, «демократія присутня у нашому житті на правах першорядної, але неявної цінності; вона стала чимось на зразок санітарних заходів проти чуми: немає ніяких свідоцтв її ефективності, поки вона є, але якщо її усунути, наслідки будуть катастрофічні».
Відмова від демократії веде до диктатури, авторитарних або навіть тоталітарних форм правління. Це підтверджено величезним історичним досвідом. Отже, слід не скасовувати демократію, а вдосконалювати її, виправляючи притаманні їй вади. Результат не буде досконалим, але кращим з реально приступних.
Західна цивілізація протягом століть терпляче розробляла систему заходів, скерованих на вдосконалення демократії. Основним принципом став механізм розподілу влад: законодавчої, виконавчої і судової. У розвинених країнах цей механізм має філігранну будову і забезпечує високу міру збалансованості у діяльності владних структур. Важливе значення набула так звана четверта влада — преса, яка оперативно висвітлює найрізноманітніші, у тому числі потаємні сторони суспільного життя. Разом з чіткою роботою судової влади це забезпечує швидку реакцію на різноманітні зловживання урядових осіб. Знову не тверджу, що стан, досягнений у цьому відношенні розвиненими країнами, є ідеальним, але він незрівнянно кращий, ніж будь-де на теренах колишнього СРСР.
Але найсуттєвішим є принципово вищий стан політичної та державної культури в розвинених країнах. Правлячі верстви мають надзвичайно високий рівень ділової кваліфікації, як правило, це вихованці елітарних шкіл, випускники престижних університетів. До їх послуг — видатні бібліотеки, сучасна інформаційна техніка, ефективні засоби зв'язку. Між бюрократією Заходу і нашою є величезна різниця у вишколі. Взагалі наявність еліти, її життєва необхідність є чимось само собою зрозумілим у західному суспільстві, і цього ніхто не лякається. Завдяки розвиненій демократії ця еліта не перетворюється на замкнену касту (хоч тенденції такі завжди є), а зберігає відкритість до всього суспільства і оновлюється завдяки контактам з величезним резервуаром — широкими верствами населення. Корекція роботи демократичних інституцій є, повторюю, результатом тривалого процесу розвитку, нерозривно і двосторонньо пов'язаного з вільною ринковою економікою, яка вимагає цілком певних форм державного устрою і їх підкріплює.
Ті представники української громадськості, які зараз говорять про своє розчарування демократією, виявляють слабодухість, нетерплячку, а водночас підривають ту основу, на якій наша державність може бути збудована. Альтернативи демократії, як вже було наголошено, немає, якщо, звичайно, ми не погоджуємося з перспективою зійти зі світової арени, а можливо, і зникнути як нація.
Підсумовуючи, наважуся твердити, що український націоналізм має бути лише демократичним, ліберальним і правовим. Бо такі об'єктивні умови, за яких ми нині живемо у світі.
Інша справа — деякі конкретні особи, яких звичайно називають демократами і які часом — ніде правди діти — спокушалися владою, посадами, різними вигодами, втратили свій демократизм.
Тією чи іншою мірою це було до нас, буде й після нас. Обмежити такі явища можна не шляхом відмови від демократії, а навпаки — шляхом її вдосконалення. Для цього потрібна витримка, послідовність, твердість.
Демократія — це не тільки певні державні інституції, спосіб правління, спосіб прийняття рішень і спосіб зміни влади без кровопролить, на основі законної процедури.
Демократія це також філософія суспільного життя, побудована на ідеї, що спосіб самоврядування, який потенційно забезпечує кожному громадянинові можливість впливу на вирішення суспільних проблем, є більш ефективним, ніж той, за якого ця можливість забезпечена лише для певних груп, виокремлених з усього суспільства чи за походженням, чи за становою приналежністю, чи за політичними переконаннями.
Світогляд демократа визначається певними питомими рисами, з їх втратою людина вже перестає бути демократом. Так, дивно, коли людина називає себе демократом, але не визнає декларації прав людини. В Росії можна зустріти багато діячів, які вважають себе демократами, але не визнають права нації на самовизначення. Така самоназва нічим не виправдана, навіть якщо при цьому декларується захист прав людини. Бо, як вже наголошувалося, без застереження прав нації не можуть бути гарантовані права людини. Отже, слід розрізняти спекуляції довкола поняття демократії і справжній демократизм, який заснований на всій повноті, сказати б, кодексу честі демократа.
Я не ставив перед собою мету заглиблюватися в історію української націоналістичної думки. Але зовсім не торкнутися нашого минулого не можна. Бо читач напевне поцікавиться: а як же автор ставиться до Дмитра Донцова, Миколи Міхновського... Адже вони висловлювали дещо інші погляди...
Одразу відповім: ставлюся з великою повагою. Думаю, що ці наші духовні попередники зробили дуже багато, і без їхньої мужності, сили переконання, послідовності ми не мали б нинішньої незалежності, а що стан і міра цієї незалежності нас не може задовольнити, то це вже наша, а не їхня провина.
Кожне покоління має свої завдання. І досить нерозумно звинувачувати предків за те, що вони не зробили абсолютно всього, в тому числі й того, що належить зробити нам. А також — не розуміли все саме так, як ми, тим більше, що і ми багато чого розуміємо неоднаково. Читати ж їх треба, як і все на світі, критично, але головною метою такого читання має бути прагнення навчитися у них того, що ми згубили. Вчитися ж є чому.
Головне полягає у розумінні націоналізму як потужної творчої сили, яка надихає націю на боротьбу за незалежність, на розбудову і закріплення держави.
У нас зараз багато говорять про пріоритет економічних проблем над усякими іншими. Заперечувати необхідність радикальних економічних реформ у наш час страшної матеріальної скрути, кризи, яка охопила всі галузі господарства, було б безглуздям. Але поставимо собі питання. Чим же пояснюється той факт, що економічні реформи проводяться мляво і нерішуче, втрачається необхідний темп, що криза дедалі поглиблюється? Чи лише об'єктивною складністю економічних проблем, чи тільки невмінням їх розв'язати?
Переконаний, що в підґрунті труднощів лежить недостатній рівень націоналістичної свідомості, яка тільки й здатна згуртувати всіх громадян України на активне державотворення у всіх його аспектах, в тому числі й економічному. Розпорошення зусиль демократичних партій, брак єдності націоналістичних організацій не дозволяє нації ефективно впливати на уряд і інші владні структури, робити всі необхідні кадрові зміни, вимагати не просто переліку тих чи інших заходів, а чітко розробленого сценарію, тобто науково обґрунтованої і впорядкованої у часі і просторі системи дій, кожна з яких була б ясно вмотивована і зрозуміла всьому народу.
Що заважає нам організувати найкращі сили економістів, юристів, політиків, аби за короткий час розробити такий сценарій? Тільки брак націоналістичної волі — цього живого духу державотворення, тільки малоросійські побоювання, що ми своєю національною державою когось налякаємо: чи то Європу, чи то Росію. Якщо хочемо вижити, мусимо вчитися у наших попередників не гіршому, а кращому, а саме рішучості і завзяттю у своїх змаганнях.
Тут читач може поцікавитися. То автор приймає й усі ті «страшні» гасла, як, скажімо, «Україна для українців», «Україна понад усе?» Або міркування Донцова про національну еліту чи волюнтаризм Юрія Бойка?
В зв'язку з цим перш за все зауважу: нас так багато лякали, що пора вже перестати лякатися. Пригадую, як року 1951 чиєсь надпильне око угледіло, що солом'яна мата, яка лежала собі при вході в один з корпусів Львівського університету, начебто має візерунок, що нагадує тризуб. Ото було переполоху!
Лякали невинним віршем В. Сосюри «Любіть Україну», бо «хоч він і не націоналістичний, але такий, що під ним міг би підписатися будь-який націоналіст». Хтось спитав: «Але ж під хрестоматійною думкою «Коні їдять овес та сіно» теж міг би підписатися націоналіст». Абсолютно серйозна відповідь була така: «Якщо скажете: "Радянські коні їдять колгоспне сіно та овес", то не підпишеться». З огляду на таке насичене усілякими жахами минуле, я хотів би розібратися з останніми питаннями читача цілком спокійно. Дозволю собі зробити це у формі діалогу, який фактично мав місце.
— То Ви заперечуєте гасло «Україна для українців»?
— Так, заперечую.
— Ну, то заперечуйте швидше, прошу Вас!
— Яким чином? Я вже сказав.
— Ні. За законами логіки. Прошу побудувати заперечення цього гасла.
Після невдалої спроби, яка засвідчує погане знання логіки:
— Україна не для українців...
— Правильно. Але, пробачте, це вже якесь безглуздя.
— Так, це вже занадто. Ні, правильне заперечення має бути «Україна не тільки для українців».
— Помиляєтесь. За законами логіки це є заперечення іншого твердження: «Україна тільки для українців». Але цього Міхновський не говорив.
— То що ж він мав на думці?
— Те, що має на увазі іспанець, коли говорить «Іспанія для іспанців», зрештою замість іспанця візьміть когось іншого. Твердиться, що на етнічних землях українців має будуватися українська незалежна держава, в якій, до речі, українці нададуть повні громадянські права всім національним меншостям, забезпечать їхні культурні потреби.
— Конкретно?
— Щодо культурних потреб, то вже багато чого зроблено. Відкрито національні школи для угорців, поляків, румун, євреїв, інших меншин, а в Криму — для кримських татар. Буде так, як було у двадцяті роки, за часів українізації. Потім українізацію за вимогою Москви припинили і неукраїнські школи закрили. Я сам бачив стоси єврейських шкільних підручників, які стали непотрібними.
А щодо громадянських прав, то мабуть, Вам зрозуміло, що Україна ніколи б не виселила кримських татар. Всі демократичні українські партії відстоюють вимогу надання татарам автономії. Отже, не дуже страшним виявилося гасло Міхновського?
— Але «Україна понад усе». Це мені нагадує...
— Будь-яка річ може комусь нагадати що завгодно. Згадайте шкільний анекдот про цеглу. Відміннику цегла нагадувала про будівництво комунізму, а закоханому двієчнику — його дівчину. Чому? Бо він, признатися, весь час про неї думає. До речі, для нього та дівчина — понад усе. Україна понад усе — це гасло справжніх її патріотів. Але вони нікому його не накидають.
— Оце й усе? І мені ніхто не скаже, що я поганий патріот, бо я, знаєте, понад усе люблю свій садочок, город...
— Не скаже. Крім екстремальної ситуації, коли доведеться захищати свою Батьківщину. Втім, може й Ви за таких обставин поширите свої патріотичні почуття з садочка на всю Україну.
Нехай читач дарує дещо неакадемічний стиль останньої сторінки, але мені справді важко писати серйозно про доволі очевидні речі.
З національною елітою все зрозуміло. Вона життєво потрібна. І кожному, хто слухає чи дивиться засідання Верховної Ради, повинно бути очевидно, що ми еліти ще не маємо, виховати її — надзавдання нашого суспільства.
Волюнтаризм... Більшість філософських вчень виникла через те, що автор брав якусь важливу ідею, закладав її в підґрунтя свого вчення, будував величну систему, але — перебільшував значення вихідної ідеї, надмірно екстраполював її. Так народжувалися раціоналізм, позитивізм, операціоналізм, конвенціоналізм... Згодом вони піддавалися критиці, з'ясовувалася їх обмеженість. Те ж стосується і волюнтаризму. Але було б необачним відкидати всі ці вчення через те, що вони неуніверсальні. Кожне несе в собі якусь долю істини, правильно відбиває важливий аспект дійсності. В більш широкій системі (очевидно, синтетичній, а не еклектичній) вони займатимуть певну нішу. Волюнтаристична складова ідеології націоналізму надзвичайно суттєва. Націоналізм кличе до дії, роботи — активної, наполегливої, а в наших умовах — дуже важкої. То чи можлива така дія без волі? Втім, дехто з колишніх «радянських людей» розуміє це слово у тому сенсі, у якому воно набуло широкої популярності після падіння Хрущова, і в такому вузькому значенні вживає його. Чим тут зарадити? Хай прочитають А. Шопенгауера «Світ як воля і уявлення». Має допомогти.
А ще є питання про кордони. Мабуть, дуже складне, бо тут і сам Карл Поппер щось не те говорить.
Країна є цілісність, система, система відкрита. Повністю відкрита, абсолютно? То що ж утримує її як систему?
Якось у Харкові я чув лекцію біолога проф. Утевського. Лектор виступав перед молодими науковцями-небіологами, тож прагнув філософських узагальнень. Він сформулював дещо парадоксально за формою основні принципи функціонування живої клітини. Один з них, що має відношення до нашого питання, провіщав таке: «Спілкується, ізолюючись». Слід визнати, що лектор влучив у десятку. Справді, зробіть клітинну мембрану непроникною — клітина загине. Але ліквідуйте її цілком — клітина також загине. Клітинна мембрана (точніше — плазматична мембрана) — дуже складне утворення, про неї можна розповідати багато. Процитую лише одне речення з книги К. Віллі, В. Детьє «Біологія»: «Мембрана затримує проникнення в клітину одних речовин і полегшує надходження інших». Насправді, функціонально схоже на кордон.
Ця подібність невипадкова. Складні самоорганізовані системи мають багато спільних рис поведінки, хоча за природою можуть бути різними. Тут проглядається універсалізм принципів самоорганізації.
Мембрана, кордон забезпечують одночасно і відкритість і закритість системи. Співвідношення між тою і другою функцією має бути оптимальним. І, до речі, цей оптимум не є застиглим, він залежить від обставин. Отже, і країни будуть «спілкуватися, ізолюючись», як влучно сказав Утевський.
Однак існує ще й інший аспект проблеми кордонів, який дуже непокоїть Карла Поппера. Це їх умовність (конвенціональність). З цієї обставини Поппер виводить багато наслідків. Все розумування досить цікаве, бо ми маємо справу з видатним філософом. Отже, перепрошую за довгу цитату: «Громадянин — це, так би мовити, "природна" одиниця чи атом (хоч навіть в умовах громадянства є певний "конвенціональний" елемент). З другого боку, членами або одиницями або атомами нашого міжнародного порядку будуть держави. Однак держава в принципі не може бути таким самим "природним" елементом, як громадянин: адже не існує природних границь держави. Кордони держави міняються і можуть бути визначені тільки шляхом застосування принципу status quo, а оскільки цей принцип завжди вказує на деяку довільно обрану дату, то визначення кордонів держави — чисто конвенціональна процедура. Спроба відшукати деякі "природні" границі держав і, відповідно, розглядати державу як "природний" елемент, призводить до принципу національної держави і до романтичних фікцій націоналізму, расизму та трибалізму. Однак цей принцип не є "природним", і думка про те, що існують такі природні одиниці, як нації, лінгвістичні чи расові групи, — чистісінька вигадка. Хоча б це ми повинні зрозуміти з історії: адже від початку часів люди неперервно перемішувалися, об'єднувалися і знову перемішувалися. Це не може припинитися, навіть якщо ми цього побажаємо.
Є й другий пункт, у якому аналогія між громадянським і міжнародним порядком не спрацьовує. Держава повинна захищати окремого громадянина, тобто елементи, атоми, але і міжнародна організація мусить кінцево захищати окремих представників людства, а не його елементи або атоми, тобто держави чи нації».
На мою думку, тут багато помилок. Перш, ніж їх розглядати, наведу заради натхнення уривок з передмови К. Поппера до першого видання його книги «Відкрите суспільство...»
«Коли в цій книзі я висловлюю різкі судження на адресу декого з найбільших інтелектуальних лідерів людства, то керує мною при цьому, як я сподіваюся, не прагнення применшити їх значення. Мій намір, скорше, випливає з переконання, що наша цивілізація зможе вижити, лише якщо ми відмовимося від звичного схиляння перед великими. Великі люди здатні на великі помилки...»
Мої заперечення з приводу великих помилок цієї великої людини у скороченому вигляді зводяться до таких пунктів.
1. Про те, що перемішування людей є лише один бік явища етноґенезу, другий, значно нетривіальніший, є самоорганізація, яка веде до диференціації людства, розходження генотипів і мов, я вже писав у першому розділі. Тут лише додам посилання на цікаві дослідження великої групи американських вчених, які вже побудували дерево родоводу людства, починаючи з африканської праматері, що народилася 150-200 тисяч років тому. Їхній цікавий результат полягає в тому, що генетичне розходження йде синхронно з мовним [37].
2. Також вже обговорювалися різні «кванти», чи «монади», чи, за термінологією Поппера, «атоми» антропосфери. Це структури або цілісності, що відповідають різним рівням самоорганізації, причому структура одного рівня стає елементом структури (цілісності) наступного. Назвати етнос, націю, державу природним елементом справді вже незручно, бо людина, хоч і вийшла з природи, вже певною мірою відділилася від неї. Структури ж антропосфери ще більш віддалені від природи у власному значенні цього слова. Але ж, звичайно, вони не є протиприродні! Зауважте, що в розділі про етноґенез я всюди вживаю слово «світ», говорю про явища самоорганізації в нашому світі, а така термінологія охоплює процеси, які розгортаються над природою, наприклад, в ноосфері. Мова не є природний витвір, хоч і не штучний. Вона є наслідком тривалого процесу самоорганізації. Але мова не є фікція!
3. З того факту, що кордони між державами є конвенціональні, аж ніяк не випливає фіктивність понять нація, національна держава. І невипадково у Поппера нема й натяку на якесь доведення цього твердження. В нашому світі існують об'єкти, структури, як природні, так і створені процесами самоорганізації вищих ієрархічних рівнів, які не мають виразно окреслених границь і для яких вводиться конвенціональна границя. На Землі є океан і континенти. Всім відомо, що вже хоча б через явище припливів границя між ними може бути встановлена лише конвенціонально. Чи випливає з цього, що поняття океану і континенту є фікцією? Але якщо навіть взяти острів в умовно стоячій воді — озері, то зовсім не просто обчислити довжину берегової лінії. Зараз усвідомлено, що берегова лінія є фрактал — об'єкт неодновимірний, він має дробову розмірність.
А де границя Сонця? Звичайно, в підручниках астрономії наводиться величина радіуса Сонця (близько мільйона кілометрів), але це типово конвенціональна характеристика. Так звані спокійні протуберанці сягають висоти 40.000 кілометрів над «поверхнею» Сонця; ще більші відстані покриваються магнітним полем Сонця, а потоки заряджених частинок долітають до Землі, викликаючи полярні сяйва. Чи належить сонячна гравітація, електромагнітне поле до Сонця? Як відомо, радіус дії гравітаційних сил розумно вважати нескінченним. Якою моделлю Сонця чи якогось іншого об'єкту подібного типу користуватися, залежить від характеру проблеми. Але було б дивним проголошувати такі об'єкти фікцією через відсутність у них чітко окреслених границь.
Я беру Париж і Мюнхен. У згоді з усім людством, я вважаю, що Париж належить Франції, а Мюнхен — Німеччині. Обидві країни розташовані на природному об'єкті — земній кулі, але самі вони не є об'єктами природи, а наслідком етнокультурних та політичних процесів самоорганізації. Я пропоную не говорити зараз про кордони: це поняття складніше, а виходити з такого засновку: Париж — у Франції, Мюнхен у Німеччині. Якщо Поппер відкидає цей засновок, розмова кінчається. Якщо ні, ми можемо знайти місто приблизно посередині між ними. Чиє воно? Повторюючи процедуру, ми потрапимо на прикордонну смугу, якою будемо називати ту землю, де виникають труднощі в означенні приналежності. Ці труднощі й долаються угодою між державами, і це є конвенціальним актом. З конвенціональності кордонів між Німеччиною і Францією не випливає нічого стосовно приналежності Мюнхена до Німеччини чи Парижа до Франції. Це факти первинні, вихідні, так само як первинним є той факт, що якесь місце на земній кулі безсумнівно належить зараз до суходолу, а інше — до океану. І йдеться не лише про термінологію, а про щось більше — можливість розумно діяти, визнаючи ці факти. Скажімо, якщо комусь з палких прихильників погляду Поппера щодо фіктивності суходолу і океану з огляду на конвенціональність границі між ними запропонувати скерувати своє авто з берега у води океану або плигнути з десятиметрової вишки вниз головою не в воду, а на каміння десь на суходолі, чи погодиться він це зробити?
Існує багато аспектів людської поведінки, які випливають з фактичного визнання приналежності Парижа до Франції, а Мюнхена до Німеччини. І той, хто буде діяти, ігноруючи ці обставини, буде потрапляти в скрутне або в кумедне становище.
4. Фізики добре знають, що в їх науці є конвенціональні положення. Поза тим ця наука має інваріантний щодо зміни конвенцій зміст. До речі, твердження, що фізичні закони конвенціональні, критикував і К. Поппер [38]. Залишається незрозумілим, чому з факту наявності конвенціональних елементів у соціальних структур він робить висновок про конвенціональність самих цих структур?
5. Незрозуміло, чому міжнародні організації, скажімо, ООН, покликані захищати лише права окремих осіб в країнах і не можуть і не повинні захищати самі країни? Та й фактично це не так, як відомо з практики.
Підґрунтям помилок Поппера в національному питанні є нерозуміння того, що етнос є реально існуюча цілісність, хоч вирішальна ознака, яка визначає приналежність до певного етносу, знаходиться в сфері духу. Я згоден з тим, що Гегель не спромігся пояснити, що таке національний дух, чим сприяв дискредитації цього поняття як містичного. Але те, що не вдалося Гегелю та й деяким іншим німецьким філософам, вдалося раціонально мислячим історикам французької школи «Аналів» Л. Февру, М. Блоку, Ж. Ле Гоффу та іншим. Запроваджене і розроблене ними поняття ментальності зараз є широко визнаним. Ментальність є суто колективний ефект, вона є ознакою саме цілісності (системи), а не поодинокого її елемента. Окрема людина — представник даного етносу може і не мати усіх ознак ментальності свого етносу як цілісності.
За Ароном Гуревичем, ментальність — це «соціально-психологічні настанови, автоматизми і звички свідомості, способи бачення світу, уявлення людей, що належать до тої чи іншої соціально-культурної спільноти» [39]. Поняття ментальності корисне при дослідженні етносів, націй, а також більш широких спільнот, які А. Тойнбі називає цивілізаціями[17]. Блискучий аналіз ментальності середньовічного Заходу дає Жак Ле Гофф [40].
Звичайно, ментальність не єдиний колективний ефект. Яскравим прикладом є мова. Жодна окрема людина не володіє всією мовою, нею володіє народ в цілому. І творить мову також весь народ, окремій же людині дуже важко внести у мову помітний внесок, навіть геніальні письменники скорше виконують в основному функцію відбору з вже створеного мовного матеріалу.
Обмежусь цими двома наведеними прикладами.
Соціальна філософія Поппера — це філософія індивідуалізму. Він вірить у те, що народ — сукупність індивідів і нічого більше. Їх єднання відбувається на основі домовленості, що визначається оптимальним узгодженням різних інтересів. Такий погляд обмежений. Разом з тим небезпечною є і філософія єдності, яка розчиняє в собі індивідуума. Вона легко веде до тоталітаризму. Вихід — у більш рафінованій концепції всеєдності типу викладеної Л. Красавіним [22].
Думаю, що ідеї синерґетики здатні кинути нове світло на ці проблеми.
Наприкінці кілька зауважень практичного характеру. В українському націоналістичному русі, як і у будь-якому іншому, звичайно, трапляються люди з ухилом до тоталітаризму, навіть до расизму і шовінізму. Як я намагався пояснити, такі погляди в сучасному світі не мають ані теоретичної бази, ані соціального ґрунту. Звідки ж вони виникають? З неподоланої в розумах таких людей ідеології соціалізму з усіма її ідейними атрибутами типу маніхейства, з ненавистю до «чужих». Цілком можливо, що суб'єктивно такі люди усвідомлюють себе супротивниками цієї ідеології. Але зло легко інфікує людину через підсвідомість. Отруювана впродовж десятиліть духовна атмосфера проникла в душі і мозок людей. Тому, хто вірив чи примушував себе вірити в насаджувані зверху фальшиві ідеали, насправді дуже важко повністю очиститися від цієї скверни. Це вимагає напруженої духовної роботи. Вона може бути полегшена, якщо ми скористаємося дуже важливим для нас, як і для всього людства, негативним досвідом Росії. Тоталітаризм, антидемократизм, несвобода, презирство і ненависть до інших народів через глибокі історичні, географічні та інші обставини міцно вкорінені в ментальність росіян. Крах імперії поставив Росію перед історичним вибором, і, на жаль, хід подій поки що не дає серйозних підстав вірити в те, що цей вибір буде правильним. Надто тяжка спадщина дісталася нинішньому поколінню, як і багатьом попереднім.
І якщо націонал-комуніст Микола Хвильовий хай запізно, але дуже глибоко усвідомив неминучість гасла «Геть від Москви», то тим більше підстав зробити це нам, збагаченим колосальним досвідом.
«Геть від Москви» — це заклик повернутися до власних давніх цінностей, як і заклик до традиційної для України у минулому орієнтації на Європу. Країни Східної Європи відносно легко відновлюють свою духовну єдність із Заходом. Нам тяжче, бо стаж життя в імперії у нас значно довший. Але Україна — географічний центр Європи, і це дає надію.
«Геть від Росії» — це не заклик до русофобії. Українській ментальності не властиве вороже ставлення до інших народів. Вона складалася під глибоким впливом християнства, а моральна максима апостола Івана: «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь єсть» — була нагадана українському народові Тарасом Шевченком у його знаменитій поемі. Отже, гасло Хвильового зараз, як і в минулому, — лише прояв інстинкту самозбереження. Вижити як нація ми зможемо тільки поставивши рішуче і послідовно крапку на нашому більш як трьохсотрічному примусовому співжитті. Бо за ці триста років ми ставали жертвами лінгвоциду, етноциду і нарешті інтенсивного винищення всього довкілля.
Перспективи стосунків України з Росією визначатимуться тим, чи зможе Росія порвати з імперським мисленням, не кажучи вже про соціалістичні марення. Якщо позбутися останніх зараз не дуже складно з огляду на очевидну неспроможність соціалізму в економічній сфері і наочний приклад добробуту у так званих капіталістичних країнах, то викорінення імперської ідеології — завдання значно важче.
Справа в тому, що шовінізм, імперські амбіції виховувалися владою не сім десятиліть, а кілька століть. Поки що лише окремі особи серед росіян звільнили свою свідомість від цього дурману.
Як це не видасться декому парадоксальним, найбільш чітко неприйняття росіянами інших етносів висловив Ігор Шафаревич. Він писав: «Є типово російська вада у нашому ставленні до інших народів... — відсутність внутрішнього переконання у їх праві існувати саме у їх самобутності». Цим пояснюється, до речі, чому, як вихваляються деякі ідеологи російського шовінізму, російський уряд легко надавав високі посади «інородцям». Не через «вселюдськість» чи «інтернаціоналізм» росіян, а за неодмінної умови повного зросійщення. Але якщо цього не відбувалося, якщо людина намагалася зберегти своє національне обличчя, не могло бути й мови про довіру, співробітництво, порозуміння. Що більше, будь-які прояви національної самобутності і, перш за все, мова інших народів жорстоко придушувалися. Немає нічого більш протиприродного у таких міжнаціональних відносинах.
Якщо людське спілкування взагалі є розкіш, то міжнаціональне спілкування — це вища насолода. Бачити в іншій людині справді іншу особистість, з іншим менталітетом, відмінним світосприйняттям і приємно, і повчально. Важко навіть висловити, як хвилює подих іншої культури, за якою стоїть Час і Простір. Це збуджує і загострює власне бачення дійсності. Усвідомлення неоднаковості, різноманітності людей викликає почуття чогось потаємно прекрасного і водночас надзвичайно важливого для розуміння глибинної суті світу. І як збіднює себе той, хто вимагає тотожності, одноманітності!
Для тих, хто сприймає національні барви людства як гармонію, а не як дражливий дисонанс, уся національна проблема розв'язується просто.
Приймаймо світ таким, яким він є і має бути за волею Творця. Співчуваймо кожному найменшому етносу і кожній культурі, створюймо всі умови для їх розвитку, не виключаючи, звичайно, і державного.
Час засудити на рівні провідних міжнародних організацій не тільки расизм, а й шовінізм, імперську ідеологію, не тільки геноцид, а й етноцид, якими б «гарними» фразами про інтернаціоналізм він не прикривався.
Націоналізм у тому сенсі, як він був визначений на цих сторінках, має бути визнаний як законний рух етносів за своє самозбереження, розвиток, утвердження національної самобутності — цього дорогоцінного набутку людства.
Злочинно знищувати те, що створено у цьому світі волею до самоорганізації, яка кінцево є волею Бога. Це однаково стосується як неповторних, невідновлюваних штучно форм буття у рослинному та тваринному світі, так і розмаїття форм у світі людини. І зникнення кожної мови з лиця Землі є такою ж трагедією, як і зникнення квітки або тварини. Бо цьому нема вороття, і не можна губити те, що не можеш відтворити.
Ці положення ясно свідчать про глибоку різницю позицій у ставленні до інших народів з боку українців та росіян. Наше завдання — зберегти основні засади нашого ставлення в новій ситуації, коли українці стали державною нацією. І якщо я говорю про необхідність врахування негативного досвіду Росії, то маю на увазі завдання критичного вивчення її історичного шляху, аби запобігти розвиткові тих настроїв і переконань серед українців, які могли сформуватися під впливом радянської ідеології.
Вважаю дуже шкідливою рисою національне самовихваляння, тим більше — претензії на виключність, месіанізм. Ніщо, мабуть, не заподіяло такої шкоди російському народові, як вперте, протягом століть, насаджування цих переконань. Критичний струмінь в російській культурі постійно приглушувався, а тих, хто насмілювався піддавати критичному аналізу історичний досвід Росії, або винищували, або оголошували божевільними. Отже, треба дбати, щоб подібні тенденції не розвинулися в Україні. Робімо спокійно свою справу і покладаймося на суд Божий. Зокрема, нам слід уважно і критично досліджувати свою реальну історію, а не перетлумачувати мало не всю давню історію Європи і доброї частини Азії як частину історії праукраїнців. Можливо, такі прагнення є наслідком тимчасової ейфорії і все це минеться з відродженням серйозної науки. Але останні роки в наших журналах та газетах подається безліч легковажних матеріалів, які людину із здоровим глуздом можуть лише дратувати своєю необґрунтованістю та зарозумілістю.
Здатність до самокритики є одним з найнадійніших критеріїв морального здоров'я нації і абсолютно необхідною передумовою її нормального розвитку. А усвідомити нам є що. Наприклад, фатальну схильність до розбрату в найвирішальніші періоди історії. В ній, а не в багатьох інших чинниках криється розгадка постійних невдач у здобутті державної незалежності України. І на нинішньому етапі розбудови держави стикаємося мало не щодня з розколами, суперечками і чварами. Здавалося б, проблема цілком елементарна. Люди різні і дотримуються, взагалі кажучи, різних поглядів на життя. Але деякі програмові цілі у них виявляються спільними. Отже, об'єднуватися можна і слід на ґрунті тих завдань, які є однаковими, саме тут можлива співпраця; все інше, де згоди немає, повинне просто ігноруватися, коли йдеться про досягнення спільної мети.
Є два способи полагодження розходжень. Перший полягає в тому, щоб придушити думку інакодумця, накинути йому свою. Таке рішення проблеми завжди спокушало людей простотою, але воно — псевдорішення; життя раз-у-раз спростовує його. Другий спосіб полягає у синтезі різних думок (синтезі, а не еклектичному поєднанні). Віднайдення синтезу є творчий акт, і як такий він вимагає інтелектуальної напруги, щоб створити, власне, нову думку, яка ввібрала б все розумне одної та іншої. Це вимагає культури, і, якщо завгодно, це і є культура, бо остання за своєю суттю є подолання зла творчістю. Звичайно, є думки, які не можна синтезувати, якщо одна з них є чиста деструкція, але таке трапляється відносно рідко, до того ж, збагачені досвідом трагічного XX століття, ми основні деструктивні ідеї вже непогано розуміємо.
Якщо ж виникають різні погляди щодо шляхів досягнення мети, то слід вивчати можливість логічного поєднання їх замість того, щоб будувати логічний перетин. Все це тривіально, але для втілення зазначених принципів в життя знову ж потрібна глибока культура. Чи не допоможе тут докладне вивчення нашої історії під зазначеним кутом зору, широке висвітлення її уроків на всіх рівнях, включаючи і засоби масової інформації?
Однією з болючих проблем у практиці міжнаціональних відносин є антисемітизм. Незважаючи на вперті спроби пропаганди, як большевицької, так і дореволюційної, сформувати в цілому світі переконання, ніби антисемітизм є мало не органічною рисою українців, я глибоко переконаний на основі широких життєвих спостережень, що це зовсім не так. Співчуття до тяжкої долі єврейського народу, переслідуваного різноманітними злочинними режимами, симпатія до його стійкості, вірності життєвим цінностям — ось справжня органічна риса українців. І я міг би додати — наявність відчуття певного здорового резонансу менталітетів обох народів, їх взаємодоповнювальності. З сумом доводиться констатувати, що під впливом большевицького світосприйняття, з його маніхейством і пошуком ворога, деяка, хай невеличка, але, як водиться, галаслива купка українців через некультурність і наївність піддається на провокації чужих сил і зраджує традиції доброзичливого ставлення до євреїв. Моє переконання в цьому питанні формулюється доволі просто: чим чорніша душа людини, тим більше в ній антисемітизму, і навпаки.
Відповідальність за долю інших народів, що проживають на теренах України, є обов'язком українців як державної нації. І ми повинні завжди бути на рівні цих завдань. Націоналістичний рух вже давно сформулював гасло: «Україна — спільне добро всіх її громадян». У вірності йому — запорука злагоди в Україні. Тільки розбудова держави на засадах високої моральності може стати гарантом її тривкості і міцності.
З цієї ж позиції треба підходити до розв'язання кримськотатарського питання, але на цю тему я висловився в інших публікаціях, до яких і відсилаю читача [41, 42].
Викладене розуміння національного питання становить теоретичну основу низки практичних заходів щодо побудови більш досконалої, ніж зараз, системи міжнародних інституцій, які сприяли б узгодженню інтересів і зусиль країн світу, гарантували б вільний розвиток національних культур, економік, а водночас забезпечували ефективне вирішення глобальних проблем людства. Ця важлива тема, однак, виходить за рамки пропонованої брошури.


СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Свідзинський А.В. Культура як феномен самоорганізації // Сучасність. — 1992. — № 4.
2. Гумилев Л.Н. Биография этноса в исторический период. — Л., 1990.
3. Топоров В.Н. Пространство культуры и встречи в нем // Восток — Запад. — М.: Наука, 1989.
4. Вильгельм фон Гумбольдт. Избранные труды по языкознанию. — М., 1984.
5. Ауробиндо Грош // Открытие Индии. — М.: Худ. лит-ра, 1987. — С. 611.
6. Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. — К.: РАУ, 1991.
7. Бойко Ю. Шлях нації. — Париж — Київ — Львів, 1992. — С. 35.
8. Бердяев Н. Судьба России. — М., 1918.
9. Моисеев Н. Логика универсального эволюционизма и кооперативность // Вопросы философии. — 1989. — Ч. 8.
10. Солженицын А. На возврате дыхания и сознания // Новый мир. — 1991. — № 5.
11. Шевельов Ю. Критика поетичним словом // Сучасність. — 1989. — Ч. 5.
12. Дзюба І. Україна і світ // Вісник міжнародної асоціації українознавців. — 1991. — Ч. 1.
13. Lorenz K. Aggressie (das Sogenannte Bose). — Wien, 1963. Його ж: Die acht Todsunden der zivilisierten Menschheit. — Munchen, 1973.
14. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. — Л., 1989.
15. Тоффлер О. Раса, власть и культура // Новая технократическая волна на Западе. — М.: Прогресс, 1986.
16. Кауфман С. Антихаос и приспособление // В мире науки. — 1991. — № 10.
17. Эшби У. Конструкция мозга. — М., 1964.
18. Фриш К. Из жизни пчел. — М., 1966.
19. Шовен Р. От пчелы до гориллы. — М., 1965.
20. Wilson E.O. The Insect Societies. — Cambridge, 1971.
21. Длусский Г.М. Принципы организации семьи у общественных насекомых // Поведение насекомых. — М.: Наука, 1984. — С. 3-25.
22. Карсавин Л. Государство и кризис демократии // Новый мир. — № 1. — 1991.
23. Любищев А. В защиту науки. — Л., 1991.
24. Янов А. Русская идея и 2000-й год // Нева. — 1990. — № 9-12.
25. Конрад Н. Избранные труды. — М., 1974.
26. Braudel F. Civilisation materialle, economie et capitalizme XV-e — XVIII-e siecle, 1979. (Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм XV — XVIII в. / В 3 т. — Т. 3. Время мира. — М., 1992.)
27. A. Hornby. Oxford Advansed Dictionary of Current English. — Oxford University, 1982.
28. Фукуяма Ф. Кінець історії? // Вопросы философии. — 1990. — № 3.
29. Федотов Г. Судьба империй // Звезда. — 1992. — № 3-4.
30. Ахиезер А.С. Россия: критика исторического опыта. — М., 1991.
31. Popper К. The Open Society and its Enemies. — London, 1980.
32. Hayek F. The Road to Serfdom. — London, 1944.
33. Кистяковский Б. В защиту права // Вехи. — 1909.
34. Hayek F. The Political Order of a Free People. — London, 1979.
35. Hayek F. The Fatal Conceit. The Errors of Socialism. — Univ. Chicago Press, 1988.
36. Вильканович С. Десять заповедей демократии в христианском понимании // Новый мир. — 1992. — № 1.
37. Каввали-Сфорца Л.Л Гены, народы, языки. // В мире науки. — 1992. — № 1.
38. Popper К. The Logic of Scientific Discovery. — London, 1959.
39. Гуревич А.Я. Проблемы ментальности в современной историографии // Всеобщая история. Дискуссии, новые подходы. — М.: Наука, 1989. — вып. 1.
40. Jacues Le Goff. La civilisation de l'occident medieval. — Paris, 1977.
41. Свідзинський А. Крим учора і сьогодні. А завтра? // Сучасність. — 1992. — Ч. 10.
42. Свідзинський А. Політична ситуація в Криму // Українське слово. — 1993. — Ч. 1.


ПРИМІТКИ


[1] Те саме твердилося ще на Конгресі українських націоналістів 1929 року: «Нація є найвищий тип людської спільності», отже Конрад дуже ризикував, бо доказ того, що його думка не є плагіат, він мав би подати «органам», якби цей збіг думок був ними помічений.
[2] Цитую за російським перекладом праці Гайєка Ф. у «Новом мире». — 1991. — № 7-8.
[3] Короткий і чіткий виклад філософії німецького націоналізму подає Карл Поппер у своєму творі «Відкрите суспільство і його вороги» (Т.II, стор. 61-71 російського перекладу 1992 року). На жаль, цей видатний філософ ототожнив німецьку модель націоналізму з націоналізмом взагалі, що породило низку неправильних, на мій погляд, оцінок.
[4] Звичайно, не хотів би цими прикладами створити враження, ніби з національного питання ніхто не писав нічого розумного. Вже цитував змістовні, ясно написані роботи П. Полтави, Ю. Бойка. Нещодавно «Сучасність» опублікувала (ч. 3, 1993) класичну статтю І. Берліна «Націоналізм: знехтувана сила», цікаву працю В. Заславського. Також цікавою, хоч, на мій погляд, не завжди беззаперечною, є книжка В. Іванишина «Нація, державність, націоналізм» (1992). Але відсоток подібних публікацій незначний, до багатьох людей вони не доходять, отже, критичний розгляд поширених стереотипів є сумною необхідністю.
[5] Ця теза підтверджена сучасною наукою.
[6] Останню цитату подаю без перекладу з огляду на своєрідний художній стиль автора. Звертаю увагу також на дату твору О. Солженіцина — 1969 p., чac, коли враження таборового минулого ще були свіжі у свідомості письменника. Пізніше він скомпрометував себе шовіністичним есе «Как нам обустроить Россию».
[7] У розділі про націоналізм, де це питання буде обговорюватися в дещо іншому ракурсі, читач знайде повчальний життєвий приклад такого вживання.
[8] Див., наприклад, Л. Гумільов. «География этноса в исторический период». Посилаючись на цього автора, застерігаю читача, що не поділяю деяких розвинутих у цій книзі концепцій.
[9] У зв'язку з останнім твердженням зверну увагу на фундаментальні праці К. Лоренца [13].
[10] Наведений факт не єдина підпора цієї концепції (див. докладніше [20]. Критичні зауваження до неї — в [21]).
[11] Глибокий філософський аналіз цієї проблеми подав Л. Карсавін [22].
[12] Мабуть, важко визначити авторство цієї ідеї, оскільки вона поступово визрівала у багатьох. Але відзначу, що в статті М. Голубковського про О. Любіщева — глибокого та досі ще не вивченого мислителя — знаходимо таке: «Займаючись систематикою і теорією еволюції, Любіщев бачив, що в природі діє принцип: єдність цілого при свободі частин. Такий же ідеал гармонійного суспільства» [23].
[13] Нагадаю фантастичний роман Веркора «Люди чи тварини?» В ньому описується ситуація, яка виникла внаслідок відкриття істот, проміжних між людьми та тваринами. У зв'язку з цим дуже гостро постало питання про наукові критерії, які дозволили б зрозуміти, що таке людина.
[14] Слово ідеологія вживається тут у сенсі, на якому наголосив Френсіс Фукуяма [28]. Вона «не зводиться до політичних доктрин, які ми з нею звично асоціюємо, але містить також релігію, культуру, моральні цінності, що лежать у підґрунті будь-якого суспільства».
[15] Так, наприклад, Поппер пише: «Ідеї Фіхте та Гегеля привели до принципу національної держави і національного самовизначення — реакційного принципу, у який, однак, щиро вірив навіть такий борець за відкрите суспільство, як Томаш Масарик і який прийняв демократ Вудро Вільсон... Цей принцип вочевидь непридатний на нашій землі і особливо у Європі, де нації (тобто мовні групи) настільки тісно пов'язані одна з одною, що їх неможливо відділити». На мій погляд, тут є такі вади: а) перебільшується вплив філософських вчень на життя людей: національні держави склалися б і без творів Фіхте та Гегеля; це тим більш справедливо, що деякі з них виникли до написання цих творів, б) етнологам давно вже добре відомо, що нація не тотожна мовній групі, в) сторонній людині справді важко відділити нації, але цього не треба робити: вони чудово відділяють себе самі, г) абсолютно незрозуміло, що означає епітет «реакційний» стосовно принципу, який є реалією, що визначила щонайменше розпад світової колоніальної системи.
[16] Докладні дані щодо різних країн в різні часи можна знайти у Ф. Броделя [26] (том І).
[17] Поняття цивілізація вживається різними авторами неоднаково. Ф. Бродель протиставляє цивілізацію і культуру, але зовсім не в тому сенсі, як це робить О. Шпенглер; багато хто ототожнює цивілізацію і культуру. За А. Тойнбі, це клас споріднених культур, вища ієрархічна одиниця.