На захист права

(Інтеліґенція та правосвідомість)

Б.О. Кістяківський

Право не можна поставити поруч з такими духовними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість, релігійна святиня. Значення його є відноснішим, його зміст створюється почасти мінливими економічними та соціяльними умовами. Відносне значення права дає привід деяким теоретикам визначати дуже низько його цінність. Одні вбачають у праві лише етичний мінімум, інші вважають його невід'ємним елементом примус, тобто насильство. Якщо це так, то немає підстав докоряти нашій інтеліґенції в іґноруванні права. Вона прагнула більш високих і безвідносних ідеалів і могла знехтувати на своєму шляху цією другорядною цінністю.

Але духовна культура складається не лише з цінних змістів. Значну її частину становлять цінні формальні властивості інтелектуальної та вольової діяльности. А з усіх формальних цінностей право як найбільш досконало розвинена та майже конкретно відчутна форма, відіграє найважливішу роль. Право набагато більше дисциплінує людину, ніж логіка та методологія чи систематичні вправи волі. Головне ж, на противагу індивідуальному характерові цих останніх дисциплінуючих систем, право — переважно соціяльна система, і притому єдина соціяльно дисциплінуюча система. Соціяльна дисципліна створюється тільки правом; дисципліноване суспільство та суспільство з розвинутим правовим ладом — тотожні поняття.

З цієї точки зору і зміст права виступає в іншому світлі. Головний та найістотніший зміст права складає свобода. Щоправда, ця свобода є зовнішньою, відносною, вона обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, безвідносніша, духовна свобода можлива лише за існування свободи зовнішньої, і остання є найкращою школою для першої.

Якщо врахуємо це всебічне дисциплінуюче значення права та усвідомимо, яку роль воно відіграло у духовному розвитку російської інтеліґенції, то матимемо результати вкрай невтішні. Російську інтеліґенцію складають люди, які ані індивідуально, ані соціяльно не є дисциплінованими. І це тому, що російська інтеліґенція ніколи не поважала права, ніколи не бачила у ньому цінности; з усіх культурних цінностей право було найбільш нехтуване нею. За таких умов у нашої інтеліґенції не могло створитися й міцної правосвідомости, навпаки, остання стоїть на вкрай низькому рівні розвитку.

1.

Правосвідомість нашої інтеліґенції могла б розвиватися у зв'язку з розробкою правових ідей у літературі. Така розробка була би разом з тим показником нашої правової свідомости. Напружена діяльність свідомости, невтомна праця думки у якому-небудь напрямку завжди отримують своє відображення у літературі. У ній передусім маємо шукати свідчень про стан нашої правосвідомости. Але тут натрапляємо на вражаючий факт: у нашій "багатій" літературі минулого немає жодного трактату, жодного етюду про право, які б мали суспільне значення. Наукові правничі дослідження у нас, звичайно, були, але вони завжди були надбанням лише фахівців. Не вони нас цікавлять, а література, яка отримала суспільне значення; у ній, однак, не було нічого такого, що було б здатне збудити правосвідомість нашої інтеліґенції. Можна сказати, що в ідейному розвитку нашої інтеліґенції, який відобразився в літературі, не брала участи жодна правова ідея. І тепер у тій сукупності ідей, з якої складається світогляд нашої інтеліґенції, ідея права не відіграє жодної ролі. Література є саме свідком цієї прогалини в нашій суспільній свідомості.

Наскільки відрізняється у цьому відношенні наш розвиток від розвитку інших цивілізованих народів! У англійців у відповідну епоху бачимо, з одного боку, трактати Ґоббса "Про громадянина" та про державу "Левіяфан" і Фільмера про "Патріярха", а з іншого — твори Мільтона на захист свободи слова та друку, памфлети Лільборна та правові ідеї урівнювачів-"левеллерів". Найбурхливіша епоха в історії Англії породила і найбільші протилежності у правових ідеях. Але ці ідеї не знищили взаємно одна одну, і вчасно було створено порівняно задовільний компроміс, що отримав своє літературне відображення в етюдах Локка "Про уряд".

У французів ідейний зміст освічених людей у XVIII ст. визначався далеко не самими природничими відкриттями та натурфілософськими системами. Навпаки, значну частину всієї сукупности ідей, які панували в розумах французів цього віку освіти, безперечно, було запозичено з "Духу законів" Монтеск'є та "Суспільного договору" Руссо. Це були суто правові ідеї; навіть ідея суспільного договору, яку в середині XIX ст. неправильно витлумачили у соціологічному сенсі визначення ґенези суспільної організації, була переважно правовою ідеєю, що встановлювала вищу норму для реґулювання суспільних відносин.

У німецькому духовному розвитку правові ідеї відіграли не меншу роль. Тут вже перед кінцем XVIII століття створилася міцна багатовікова традиція завдяки Альтузію, Пуфендорфу, Томазію та Хр. Вольфу. Нарешті, в передконституційну добу, що була разом з тим добою найбільшого розквіту німецької духовної культури, право вже визнавалося невід'ємною складовою цієї культури. Згадаймо хоча б, що три представники німецької класичної філософії — Кант, Фіхте та Ґеґель — приділили доволі помітне місце філософії права у своїх системах. У системі Ґеґеля філософія права посідала цілком виключне становище, і тому він виклав її негайно після логіки та онтології,тоді як філософія історії, філософія мистецтва і навіть філософія релігії так і залишились ненаписаними та були видані щойно після його смерти за записами його слухачів. Філософію права культивувала й більшість інших німецьких філософів, як Гербарт, Краузе, Фриз та інші. У першій половині XIX ст. "Філософія права" була, безперечно, найпоширенішою філософською книгою в Німеччині. Але крім того вже у другому десятилітті того ж століття виникла знаменита суперечка між двома юристами — Тибо та Савіньї — "Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства". Ця суто юридична суперечка мала глибоке культурне значення; вона зацікавила все освічене суспільство Німеччини та сприяла інтенсивнішому пробудженню його правосвідомости. Якщо ця суперечка відзначила остаточний занепад ідей природного права, то в той же час вона призвела до тріюмфу нової школи права — історичної. З цієї школи вийшла така видатна книга, як "Звичайне право" Пухти, з нею найтіснішим чином пов'язаний розвиток нової юридичної школи германістів, що розробляли і відстоювали німецькі інститути права на противагу римському праву. Один з послідовників цієї школи, Безелер, у своїй видатній книзі "Народне право та право юристів" відбив значення народної правосвідомости ще більше, ніж це зробив Пухта у своєму "Звичайному праві".

Нічого подібного в розвитку нашої інтеліґенції вказати не можна. У нас при всіх університетах створено юридичні факультети; деякі з них існують більш як сто років, є у нас і півдесятка спеціяльних юридичних вищих навчальних закладів. Усе це складає на всю Росію близько півтораста юридичних кафедр. Але жоден з представників цих кафедр не дав не тільки книги, а й правового етюду, який мав би широке суспільне значення і вплинув би на правосвідомість нашої інтеліґенції. У нашій юридичній літературі не можна вказати навіть жодної статті, яка висунула б уперше хоча б таку по суті не глибоку, але все-таки правильну й бойову правову ідею, як ієрінгівська "Боротьба за право". Ані Чичерін, ані Соловйов не створили чого-небудь значного в галузі правових ідей. Та навіть те добре, що вони дали, виявилося майже безплідним; їх вплив на нашу інтеліґенцію був надто незначним; менш за все знайшли у ній відгук саме правові ідеї. Останнім часом у нас висунуті ідея відродження природного права та ідея інтуїтивного права. Говорити про значення їх для нашого суспільного розвитку поки що передчасно. Однак ніщо досі не дає підстави припускати, що вони матимуть широке суспільне значення. Справді, де у цих ідей той зовнішній обрис, та визначена формула, які завжди надають ідеям еластичности та допомагають їх поширенню? Де та книга, яка здатна була б за посередництвом цих ідей збудити правосвідомість нашої інтеліґенції? Де наш "Дух законів", наш "Суспільний договір"?

Нам можуть сказати, що російський народ надто пізно став на історичний шлях, що нам непотрібно самостійно розробляти ідеї свободи та прав особистости, правового порядку, конституційної держави, що всі ці ідеї давно висловлені, розвинені докладно, втілені, і тому нам залишається тільки їх запозичити. Якби це навіть було так, то і тоді ми мали б все-таки пережити ці ідеї; недостатньо запозичити їх, треба в певний момент життя бути цілком охопленими ними; якою б не була сама по собі старою та чи інша ідея, вона для того, хто переживає її вперше, завжди є новою, вона здійснює творчу працю у його свідомості, асимілюючись та перетворюючись з іншими його елементами; вона збуджує його волю до активности, до дії; між тим правосвідомість російської інтеліґенції ніколи не була цілком охоплена ідеями прав особистости та правової держави, і вони не є пережиті повною мірою нашою інтеліґенцією. Але це і по суті не так. Нема єдиних і тотожних ідей свободи особистости, правового ладу, конституційної держави, однакових для всіх народів і часів, як нема капіталізму або іншої господарської чи суспільної організації, однакової у всіх країнах. Усі правові ідеї у свідомости кожного окремого народу отримують своєрідне забарвлення та свій власний відтінок.

2.

Притупленість правосвідомости російської інтеліґенції та відсутність цікавости до правових ідей є результатом застарілого зла — відсутности будь-якого правового порядку в повсякденному житті російського народу. З цього приводу Герцен ще на початку 50-х рр. минулого (XIX — прим. перекладача) століття писав: "Правова незабезпеченість, що споконвіку тяжіла над народом, була для нього свого роду школою. Кричуща несправедливість одної половини його законів навчила його ненавидіти й іншу; він підкоряється їм як силі. Повна нерівність перед судом вбила у ньому всяку повагу до законности. Росіянин, якого б звання він не був, обходить чи порушує закон всюди, де це можна зробити безкарно; і точно так чинить уряд". Давши таку безрадісну характеристику нашої правової неорганізованости, сам Герцен, однак, як справжній російський інтеліґент, додає: "Це тяжко і сумно зараз, але для майбутнього це — величезна перевага. Бо це показує, що в Росії поза державою видимою не стоїть її ідеал, держава невидима, [а лише] апофеоз існуючого порядку речей".

Отже, Герцен припускає, що в цьому глибинному недоліку російського суспільного життя міститься певна перевага. Ця думка належала не особисто йому, а всьому колу людей сорокових років, і головним чином їх слов’янофільській групі. У слабкості зовнішніх правових форм і навіть у повній відсутності зовнішнього правопорядку у російському суспільному житті вони вбачали позитивну, а не неґативну сторону. Так, Костянтин Аксаков стверджував, що в той час, коли "західне людство" пішло "шляхом зовнішньої правди, шляхом держави", російський народ пішов шляхом "внутрішньої правди". Тому відносини між народом та Государем в Росії, особливо до-петровській, були засновані на взаємному довір'ї та на обопільному щирому бажанні користи. "Але,— припускав він,— нам скажуть: або народ, або влада можуть зрадити одне одного. Потрібна ґарантія!" — І на це він відповідав: "Не потрібно ґарантії. Ґарантія — це зло. Де вона потрібна, там нема добра; хай краще зруйнується життя, у якому нема добра, аніж стоятиме за допомогою зла". Це відкидання необхідности правових ґарантій і навіть визнання їх злом спонукало поета-гумориста Б.М. Алмазова вкласти до вуст Аксакова вірша, який починається словами:

З причин власне органічних

Не наділені всі ми

Зовсім глуздом юридичним,

Цим насінням сатани.

Без межі душа російськая,

Її правди ідеал

Скільки не втискай — не вміститься

В рамки правових начал...

і т.д.

У цьому вірші в дещо перебільшеній формі, але загалом правильно викладалися погляди Аксакова і слов’янофілів.

Було б помилкою думати, що іґнорування значення правових принципів для суспільного життя було особливістю слов’янофілів. У слов’янофілів воно виражалося тільки у різкішій формі і їхніми епігонами доводилося до крайнощів; наприклад, К.М. Леонтьєв мало не прославляв російську людину за те, що їй чужа "вексельна чесність" західноєвропейського буржуа. Але ми знаємо, що й Герцен бачив деяку нашу перевагу в тому, що у нас немає міцного правопорядку. І треба визнати загальною рисою всієї нашої інтеліґенції нерозуміння значення правових норм для суспільного життя...

3.

Основу міцного правового порядку складає свобода особистости та її недоторканість. Здавалося б, у російської інтеліґенції було досить мотивів для прояву цікавости саме до особистих прав. Здавна у нас було визнано, що весь суспільний розвиток залежить від того, яке положення займає особа. Тому навіть зміна суспільних напрямів у нас характеризується заміною одної формули, що стосується особистости, іншою. Одна за одною у нас висувалися формули: критично мислячої, свідомої, всебічно розвиненої, самовдосконаленої, етичної, релігійної та революційної особистости. Були й протилежні течії, що прагнули потопити особистість у суспільних інтересах, які оголошували особистість "quantite negligeable" і відстоювали соборну особистість. Нарешті, останнім часом ніцшеанство, штірнеріянство та анархізм висунули нові гасла самодостатньої особистости, егоїстичної особистости та надособистости. Складно знайти більш різнобічну і багату розробку ідеалу особистости, і можна було б думати, що, у крайньому разі, вона є вичерпною. Але саме тут констатуємо величезну прогалину, бо наша суспільна свідомість ніколи не висувала ідеалу правової особистости. Обидві сторони цього ідеалу — особистости, дисциплінованої правом і стійким правопорядком, і особистости, що наділена всіма правами і вільно користується ними,— чужі свідомості нашої інтеліґенції.

Ціла низка фактів не залишає щодо цього ніяких сумнівів. Духовні провідники російської інтеліґенції часто або повністю іґнорували правові інтереси особистости, або висловлювали до них навіть пряму ворожість. Так, один з найвидатніших наших юристів-мислителів, К.Д. Кавелін, дуже багато уваги присвятив питанню про особистість взагалі. У своїй статті "Погляд на юридичний побут давньої Руси", що з'явилася в "Современнике" ще 1847 року, він перший відзначив, що в історії російських правових інституцій особистість відсувалася на задній план сім'єю, общиною, державою і не отримала свого правового визначення; потім, з кінця 60-х років, він зайнявся питаннями психології та етики саме тому, що сподівався знайти у теоретичному виясненні співвідношення між особистістю та суспільством засіб для правильного розв'язання усіх наболілих у нас суспільних питань. Але це не завадило йому у вирішальний момент на початку 60-х років, коли вперше було порушено питання про завершення реформ Олександра II, виявити неймовірну байдужість до ґарантії особистих прав. У 1862 році у своїй брошурі, яка була видана анонімно в Берліні, і особливо у листуванні, яке він вів тоді з Герценом, він нещадно критикував конституційні проекти, що їх висували у той час дворянські зібрання; він вважав, що народне представництво складатиметься у нас з дворян, і, отже, призведе до панування дворянства. Відкидаючи в ім'я своїх демократичних прагнень конституційну державу, він іґнорував, однак, її правове значення. Для К.Д. Кавеліна, як видно з цього листування, ніби не існує безперечна, з нашої точки зору, істина, що свобода і недоторканість особистости здійсненні лише у конституційній державі, бо взагалі ідея боротьби за права особистости була йому тоді зовсім чужою.

У 70-х роках ця байдужість до права особистости, що іноді переходила у ворожість, не тільки посилилася, але й отримала певне теоретичне виправдання. Найкращим виразником цієї епохи був, безперечно, М.К. Михайловський, який за себе і за своє покоління дав класичну за своєю визначеністю і точністю відповідь на питання, яке нас цікавить. Він прямо заявляє, що "свобода — велика і спокуслива річ, але ми не хочемо свободи, якщо вона, як було в Європі, тільки збільшить наш віковий борг народу", і додає: "я твердо знаю, що висловив одну з найінтимніших і найсердечніших ідей нашого часу; ту саме, яка надає сімдесятим рокам ориґінальної фізіономії і заради якої вони, ці сімдесяті роки, принесли страшні, незчислимі жертви"[1]. У цих словах заперечення правового ладу було зведено у систему, вповні визначено обґрунтовану і розвинену. Ось як виправдовував Михайловський цю систему: "Скептично налаштовані щодо принципу свободи, ми готові були не домагатися ніяких прав для себе; не привілеїв тільки, про це й говорити нічого, а навіть найелементарніших параграфів того, що в давнину називалося природним правом. Ми повністю погоджувалися задовольнятися в юридичному сенсі акридами та диким медом і особисто терпіти всілякі незгоди. Звичайно, це відречення було, так би мовити, платонічне, тому що нам, крім акрид і дикого меду, ніхто нічого і не пропонував, але я говорю про настрій, а він саме таким був і доходив до меж навіть малоймовірних, про що свого часу скаже історія. "Нехай шмагають, мужика ж шмагають", — ось як, приблизно, можна виразити цей настрій у його граничному прояві. І все це заради однієї можливости, в яку ми вкладали всю душу; саме можливости безпосереднього переходу до кращого, вищого ладу, минаючи середню стадію європейського розвитку, стадію буржуазної держави. Ми вірили, що Росія може прокласти собі новий історичний шлях, не схожий на європейський, причому знов-таки для нас було важливим не те, щоб це був якийсь національний шлях, а щоб він був шляхом гарним, а гарним ми визнавали шлях свідомого практичного підганяння національної фізіономії під інтереси народу"[2]

Тут висловлені основні положення народницького світогляду, в яких він заторкував правові питання. Михайловський та його покоління відмовлялися від політичної свободи і конституційної держави, вважаючи можливим безпосередній перехід Росії до соціялістичного ладу. Але вся ця соціологічна побудова була заснована на повному нерозумінні природи конституційної держави. Як Кавелін виступав проти конституційних проектів через те, що в його час народне представництво у Росії виявилося б дворянським, так Михайловський відкидав конституційну державу як буржуазну. Внаслідок властивій нашій інтеліґенції слабкости правової свідомости один і другий звертали увагу тільки на соціяльну природу конституційної держави і не помічали її правового характеру, хоча сутність її саме у тому, що вона перш за все є правовою державою. А правовий характер конституційної держави отримує найбільш яскраве своє відображення у відгородженні особистости, її недоторканості і свободі.

4.

З трьох головних визначень права за змістом правових норм як норм, що встановлюють і обмежують свободу (школа природного права і німецькі філософи-ідеалісти), — норм, які розмежовують інтереси (Ієрінґ) і нарешті — норм, які створюють компроміс між різними вимогами (Адольф Меркель), останнє визначення заслуговує особливої уваги з соціологічної точки зору. Кожний хоч деякою мірою важливий новостворюваний закон у сучасній конституційній державі є компромісом, виробленим різним партіями, які висловлюють вимоги тих соціяльних груп чи класів, представниками яких вони є. Сама сучасна держава заснована на компромісі, і конституція кожної окремої держави є компромісом, що примирює різні прагнення найвпливовіших соціяльних груп у певній державі. Тому сучасна держава з соціяльно-економічної точки зору тільки найчастіше буває переважно буржуазною, але може бути і переважно дворянською; так, наприклад, Англія до виборчої реформи 1832 року була конституційною державою, у якій панувало дворянство, а Пруссія, незважаючи на шістдесятилітнє існування конституції, досі є більше дворянською, аніж буржуазною державою. Але конституційна держава може бути й переважно робітничою та селянською, як це ми бачимо на прикладі Нової Зеландії та Норвегії. Кінець кінцем, вона може бути позбавлена певного класового забарвлення у тих випадках, коли між класами встановлюється рівновага і жоден з існуючих класів не отримує безперечної переваги. Але якщо сучасна конституційна держава виявляється часто заснованою на компромісі навіть за своєю соціяльною організацією, то тим більше вона є такою за своєю політичною та правовою організацією. Це й дозволяє соціялістам, незважаючи на принципове заперечення конституційної держави як буржуазної, порівняно легко з нею уживатися і, беручи участь у парламентській діяльності, використовувати її як засіб. Тому і Кавелін, і Михайловський мали рацію, припускаючи, що конституційна держава в Росії буде або дворянською, або буржуазною; але вони не мали рації, виводячи звідси необхідність непримиренної ворожнечі з нею і не припускаючи її навіть як компроміс; на компроміс із конституційною державою йдуть соціялісти усього світу.

Однак важливішим за все є те, що, як було сказано вище, Кавелін, Михайловський і вся російська інтеліґенція, що йшла слідом за ними, зовсім не помічали правової природи конституційної держави. Якщо зосередимо свою увагу на правовій організації конституційної держави, то для з'ясування її природи ми повинні звернутися до поняття права у його чистому вигляді, тобто з його справжнім змістом, не запозиченим з економічних та соціяльних відносин. Тоді недосить вказувати не те, що право розмежовує інтереси або створює компроміс між ними, а треба прямо наполягати на тому, що право є тільки там, де є свобода особистости. У цьому сенсі правовий порядок є системою відносин, за яких всі особи суспільства володіють найбільшою свободою діяльности і самовизначення. Але у цьому сенсі правовий лад не можна протиставляти соціялістичному. Навпаки, глибше розуміння обох приводить до висновку, що вони є тісно пов'язані один з одним, і соціялістичний лад з юридичної точки зору є тільки послідовніше проведеним правовим ладом. З другого боку, здійснення соціялістичного ладу можливе тільки тоді, коли всі його установи отримають цілком точне правове формулювання.

При загальній вбогості правової свідомости російської інтеліґенції й такі провідники її, як Кавелін та Михайловський, не могли намагатися надати правового вираження — перший своєму демократизмові, а другий соціялізмові. Вони відмовлялися навіть відстоювати хоча б мінімум правового порядку, і Кавелін висловлювався проти конституції, а Михайловський скептично ставився до політичної свободи. Щоправда, наприкінці сімдесятих років події змусили провідних народників і самого Михайловського розпочати боротьбу за політичну свободу. Але ця боротьба, до якої народники прийшли не шляхом розвитку своїх ідей, а силою зовнішніх обставин та історичної потреби, звичайно, не могла завершитися успіхом. Особистий героїзм членів партії "Народної волі" не міг спокутувати основного ідейного дефекту не тільки всього народницького руху, але й всієї російської інтеліґенції. Реакція, що настала у другій половині вісімдесятих років, була тим темнішою, безпросвітнішою, що за відсутности будь-яких правових основ і ґарантій для нормального суспільного життя наша інтеліґенція не була навіть здатною досить чітко усвідомлювати всю прірву безправ'я російського народу. Не було теоретичних формул, які б визначали це безправ'я.

Тільки нова хвиля західництва, що накотилася на початку дев'яностих років разом із марксизмом, почала трохи роз'яснювати правову свідомість російської інтеліґенції. Поволі російська інтеліґенція стала засвоювати абеткові для європейців істини, які свого часу діяли на нашу інтеліґенцію як великі одкровення. Наша інтеліґенція нарешті зрозуміла, що всіляка соціяльна боротьба є боротьба політична, що політична свобода є необхідною передумовою соціялістичного ладу, що конституційна держава, незважаючи на перевагу у ній буржуазії, надає робітничому класу більше простору для боротьби за свої інтереси, що робітничий клас потребує перш за все недоторканости особистости і свободи слова, страйків, зборів та союзів, що боротьба за політичну свободу є першою і найнасущнішою проблемою кожної соціялістичної партії і т. д., і т. д. Можна було сподіватися, що наша інтеліґенція нарешті визнає і безвідносну цінність особистости та вимагатиме здійснення її прав і недоторканости. Але дефекти правосвідомости нашої інтеліґенції не так легко усунути. Незважаючи на школу марксизму, яку вона перейшла, її ставлення до права не змінилося. Це можна зрозуміти хоча б з ідей, що переважали в соціял-демократичній партії, до якої ще донедавна приставала більшість нашої інтеліґенції. У цьому відношенні особливий інтерес являють протоколи так званого Другого чергового з'їзду "Російської соціял-демократичної робітничої партії", що засідав у Брюсселі у серпні 1903 року і розробив програму та статут партії. З першого з'їзду цієї партії, який проходив 1898 року у Мінську, не залишилося протоколів; а надрукований від його імені маніфест не було розроблено та затверджено на з'їзді, а складено П.Б. Струве на прохання одного з членів Центрального Комітету. Таким чином, "Полный текст протоколов Второго очередного съезда Р.С.-Д.Р.П.", виданий у Женеві 1903 року, є першою за часом і тому особливо видатною пам'яткою мислення з питань права і політики певної частини російської інтеліґенції, яка зорганізувалася у соціял-демократичну партію. Що у цих протоколах маємо справу з інтеліґентськими поглядами, а не з поглядами членів "робітничої партії" у точному сенсі слова, засвідчив учасник з'їзду і один з духовних провідників російської соціял-демократії того часу, Старовєр (А.М. Потрєсов) у своїй статті "О кружковом марксизме и об интеллигентской социал-демократии"[3]

Ми, звичайно, не можемо навести тут всіх випадків, коли під час дебатів деякі учасники з'їзду виявляли дивовижну відсутність правового чуття та повне нерозуміння значення юридичної правди. Досить вказати на те, що навіть ідейні провідники й керівники партії часто відстоювали тези, які суперечили основним принципам права. Так, Г.В. Плєханов, який більше за будь-кого сприяв викриттю народницьких ілюзій російської інтеліґенції і за свою двадцятип'ятилітню розробку соціял-демократичних принципів справедливо визнається найвидатнішим теоретиком партії, виступив на з'їзді з проповіддю щодо відносности всіх демократичних принципів, рівноцінною запереченню твердого і стійкого правового ладу й самої конституційної держави. На його думку, "кожен даний демократичний принцип повинен розглядатися не сам по собі у своїй абстрактності, а у його відношенні до того принципу, який може бути названий основним принципом демократії, а саме до принципу, що проголошує: salus populi suprema lex. У перекладі на мову революціонера це означає, що успіх революції є найвищим законом. І якщо б заради успіху революції потрібно було тимчасово обмежити дію того чи іншого демократичного принципу, то перед таким обмеженням злочинно було б зупинитися. Як на мою особисту думку, навіть на принцип загального виборчого права треба дивитися з точки зору вказаного мною основного принципу демократії. Гіпотетично можливим є випадок, коли б ми, соціял-демократи, висловилися проти загального виборчого права. Буржуазія італійських республік позбавляла колись політичних прав осіб, що належали до дворянства. Революційний пролетаріят міг би обмежити політичні права вищих класів подібно до того, як вищі класи обмежували колись його політичні права. Придатність такого заходу можна було б обговорювати лише з точки зору правила salus revolutiae suprema lex. І на цю ж точку зору ми повинні були б стати у питанні про строк роботи парламентів. Якби у пориві революційного ентузіязму народ обрав дуже гарний парламент — свого роду "chambre introuvable",— то нам варто було б прагнути зробити його довгим парламентом, а якби вибори виявилися невдалими, то потрібно було б намагатися розігнати його не через два роки, а, якщо можна, то й через два тижні"[4].

Проголошена у цій промові ідея панування сили і захоплення влади замість панування правових принципів просто жахлива. Навіть серед членів соціял-демократичного з'їзду, що звикли схилятися лише перед соціяльними силами, така постановка питання викликала опозицію. Свідки розповідають, що після цієї промови з середовища "бундівців", представників ближчих до Заходу соціяльних елементів, було чути вигуки: "Чи не позбавить тов. Плєханов буржуазію і свободи слова та недоторканости особистости?" Але ці вигуки, як такі, що не походили від чергових промовців, у протокол не занесли. Однак на честь російській інтеліґенції треба відзначити, що й промовці, які стояли у черзі, належали, щоправда, до опозиційної меншости на з'їзді, висловили протест проти слів Плеханова. Член з'їзду Єгоров зауважив, що "закони війни одні, а закони конституції — інші" і що Плєханов не звернув уваги на те, що соціял-демократи складають "свою програму на випадок конституції". Інший член з'їзду, Ґольдблат, назвав слова Плєханова "наслідуванням буржуазної тактики. Якщо бути послідовним, то, виходячи зі слів Плєханова, вимогу загального виборчого права потрібно викреслити з соціял-демократичної програми".

Як би там не було, наведена промова Плєханова, безперечно, є показником не тільки вкрай низького рівня правосвідомости нашої інтеліґенції, але й нахилів до її викривлення. Навіть найвидатніші провідники інтеліґенції готові заради тимчасових вигод відмовитися від незмінних принципів правового ладу. Зрозуміло, що з таким рівнем правосвідомости російська інтеліґенція у визвольну епоху була практично нездатна реалізувати навіть елементарні права особистости — свободу слова та зібрань. На наших мітинґах свободою слова користувалися тільки ті промовці, які задовольняли більшість; всі інакодумці заглушувалися криками, свистом, вигуками "досить", а іноді навіть позбавлялися слова фізичними методами. Улаштування мітинґів перетворювалося на привілей невеликих груп, і тому ці мітинґи втратили більшу частину свого значення і цінности, так що їх, врешті, мало цінували. Зрозуміло, що з привілею малочисельних груп влаштовувати мітинґи та користуватися на них свободою слова не могла народитися справжня свобода загального обговорення політичних питань; з неї виник тільки інший привілей протилежних суспільних груп отримувати іноді дозвіл на організацію зібрання.

Убозтвом нашої правосвідомости пояснюється й вражаюча неплідність наших революційних років у правовому відношенні. У ці роки російська інтеліґенція виявила повне нерозуміння правотворчого процесу; вона навіть не знала тої основної істини, що старе право не можна просто скасувати, бо скасування його набирає чинности тільки тоді, коли воно замінюється новим правом. Навпаки, просте скасування старого права призводить лише до того, що тимчасово воно ніби не діє, проте пізніше відновлюється на повну силу. Особливо виразно це відбилося у проведенні явочним порядком свободи зборів. Наша інтеліґенція виявилася нездатною терміново створити для цієї свободи певні правові форми. Відсутність будь-яких форм для зборів хотіли навіть піднести до ранґу закону, як це видно з надзвичайно характерних дебатів у першій Державній Думі, присвячених "законопроектові" про свободу зібрань. З приводу цих дебатів один з членів першої Державної Думи, видатний юрист, цілком справедливо відзначає, що "саме лише голе проголошення свободи зібрань практично призвело б до того, що громадяни стали б самі повставати у деяких випадках проти зловживань цією свободою. І якими б недосконалими не були органи виконавчої влади, у всякому разі безпечніше і правильніше доручити їм справу захисту громадян від цих зловживань, ніж покинути це на сваволю приватної саморозправи". За його спостереженнями, "ті ж люди, що теоретично стояли за таке невтручання посадових осіб, на практиці гірко скаржилися і робили запити міністрам з приводу бездіяльности влади щоразу, коли влада відмовлялася діяти для захисту свободи і життя окремих осіб". "Це була пряма непослідовність", — додає він, — що пояснювалася "браком юридичних відомостей"[5]. Тепер ми дожили до того, що навіть у Державній Думі третього скликання не існує повної і рівної для всіх свободи слова, бо свобода під час обговорення тих самих питань для пануючої партії і для опозиції не однакова. Це тим більше сумно, що народне представництво незалежно від свого складу повинно відображати принаймні правову совість усього народу, як мінімум його етичної совісти.

5.

Правосвідомість будь-якого народу завжди відображається у його здатності створювати організації і виробляти для них певні форми. Організації та їхні форми неможливі без правових норм, що їх реґулюють, і тому виникнення організацій обов'язково супроводжується розробкою таких норм. Російський народ у цілому не позбавлений організаторських талантів; йому, безперечно, властиве тяжіння навіть до особливо інтенсивних видів організації; про це досить добре свідчить його прагнення до общинного побуту, його земельна община, його артілі тощо. Життя і структура цих організацій відзначаються внутрішнім усвідомленням права та не-права, яке живе у народній душі. Цей переважно внутрішній характер правосвідомости російського народу був причиною помилкового погляду на ставлення нашого народу до права. Він дав привід спочатку слов’янофілам, а потім народникам припускати, що російському народові чужі "правові начала", що, керуючись лише своєю внутрішньою свідомістю, він діє винятково за етичними спонуками. Звичайно, норми права та норми моральности у свідомості російського народу недостатньо диференційовані і живуть у з’єднаному стані. Цим, ймовірно, пояснюються й дефекти російського народного звичаєвого права; воно позбавлене єдности, а ще більш йому чужа основна ознака всілякого звичаєвого права — однакове використання.

Але саме тут інтеліґенція і повинна була б прийти на допомогу народові і сприяти як кінцевому диференціюванню норм звичаєвого права, так і більш стійкому їх застосуванню, а також їх подальшому систематичному розвитку. Тільки тоді народницька інтеліґенція змогла б здійснити поставлене перед собою завдання сприяти зміцненню і розвитку общинних засад; разом з тим стало б можливим перетворення їх у вищі форми суспільного побуту, наближені до соціялістичного ладу. Хибна вихідна точка зору, припущення, що свідомість нашого народу орієнтована винятково етично, завадила здійсненню цього завдання і привела інтеліґентські сподівання до краху. На самій етиці не можна збудувати конкретних суспільних форм. Таке прагнення є протиприродним; воно веде де знищення та дискредитації етики і до остаточного притуплення правової свідомости.

Будь-яка суспільна організація потребує правових норм, тобто правил, які реґулюють не внутрішню поведінку людей, що є завданням етики, а їхню зовнішню поведінку. Визначаючи зовнішню поведінку, правові норми, однак, самі не є чимось зовнішнім, бо вони живуть передусім у нашій свідомості і є такими ж внутрішніми елементами нашого духу, як і етичні норми. Тільки висловлені у статтях законів чи використані у житті, вони набувають і зовнішнього існування. Проте, іґноруючи все внутрішнє, чи, як тепер кажуть, інтуїтивне право, наша інтеліґенція вважала правом лише ті зовнішні, мертві норми, які так легко вкладаються у статті та параграфи писаного закону чи якого-небудь статуту. Надзвичайно характерно, що, поряд з прагненням побудувати складні суспільні форми винятково на етичних принципах, наша інтеліґенція у своїх організаціях виявляє вражаючу пристрасть до формальних правил і докладної реґламентації; у цьому випадку вона виявляє особливу віру в статті та параграфи організаційних статутів. Явище це, що може здатися незрозумілою суперечністю, пояснюється саме тим, що у правовій нормі наша інтеліґенція бачить не правове переконання, а лише правило, яке отримало зовнішній вияв.

Тут маємо один з найтиповіших проявів низького рівня правосвідомости. Як відомо, тенденція до докладної реґляментації і реґулювання усіх суспільних відносин статтями писаних законів властива поліційній державі, і вона є характерною ознакою такої держави на противагу державі правовій. Можна сказати, що правосвідомість нашої інтеліґенції й перебуває на стадії розвитку, що відповідає формам поліційної державности. Усі типові риси останньої відбиваються у схильностях нашої інтеліґенції до формалізму та бюрократизму. Російську бюрократію звичайно протиставляють російській інтеліґенції, і це певною мірою правильно. Але при цьому протиставленні може виникнути багато питань: чи такий вже чужий світ інтеліґенції світові бюрократії; чи не є наша бюрократія паростком нашої інтеліґенції; чи не живиться вона її соками; чи не лежить, врешті, на нашій інтеліґенції провина в тому, що у нас створилася така могутня бюрократія? Одне, втім, зрозуміло напевно,— наша інтеліґенція цілком просякнута своїм інтеліґентським бюрократизмом. Цей бюрократизм виявляється у всіх організаціях нашої інтеліґенції і особливо в її політичних партіях.

Наші партійні організації виникли ще у дореволюційну добу. До них приставали люди, щирі у своїх ідеальних прагненнях, що були вільні від усяких забобонів і жертвували багато чим. Здавалося б, ці люди могли втілити у своїх вільних організаціях хоч частину тих ідеалів, яких вони прагнули. Але замість цього бачимо лише рабське наслідування потворних порядків, що характеризували державне життя Росії.

Візьмімо хоча б ту ж соціял-демократичну партію. На її другому черговому з'їзді, як вже говорилося, було розроблено статут партії. Значення статуту для приватного союзу відповідає значенню конституції для держави. Той чи інший статут ніби визначає республіканський чи монархічний лад партії, він надає аристократичного чи демократичного характеру її центральним закладам і визначає права окремих членів відносно до всієї партії. Можна було б думати, що статут партії, яка складається з переконаних республіканців, забезпечує її членам хоч мінімальні ґарантії свободи особстости та правового ладу. Та, напевно, вільне самовизначення особистости і республіканський лад для представників нашої інтеліґенції є дрібницею, яка не заслуговує на увагу; принаймні вона не заслуговує на увагу тоді, коли потрібно не проголошення цих принципів у програмах, а здійснення у повсякденному житті. У прийнятому на з'їзді статуті соціял-демократичної партії найменше здійснювалися будь-які вільні заклади. Ось як схарактеризував цей статут Мартов, провідник групи меншости з'їзду: "разом з більшістю старої редакції (газети "Іскра") я думав, що з'їзд покладе кінець "стану облоги" всередині партії і запровадить у ній нормальний порядок. Насправді стан облоги з винятковими законами проти окремих груп продовжено і навіть загострено"[6]. Але ця характеристика аж ніяк не засмутила керівника більшости Леніна, який наполягав на прийнятті статуту зі станом облоги. "Мене ніскільки не лякають, — сказав він, — страшні слова про "стан облоги", про "виняткові закони" проти окремих осіб та груп і т.п. Відносно нестійких та хистких елементів ми не тільки можемо, ми повинні створювати "стан облоги", і весь наш статут партії, весь наш затверджений віднині з'їздом централізм є ніщо інше, як "стан облоги" для таких численних джерел політичної розпливчастости. Проти розпливчастости саме й потрібні особливі, хоч би й виняткові закони, і зроблений з'їздом крок правильно намітив політичний напрямок, створивши міцну базу для таких законів і таких заходів"[7]. Але якщо партія, що складається з інтеліґентних республіканців, не може обходитися без стану облоги і виняткових законів, то стає зрозумілим, чому Росія досі ще керована за допомогою надзвичайної охорони і військового стану.

Для характеристики правових понять, що панували серед нашої радикальної інтеліґенції, слід вказати на те, що статут зі "станом облоги в партії" був прийнятий більшістю лише двох голосів. Таким чином, було порушено основний правовий принцип, що статути товариств, як і конституції, затверджуються на особливих засадах кваліфікованою більшістю. Керівник більшости на з'їзді не пішов на компроміс навіть тоді, коли для всіх стало зрозумілим, що прийняття статуту зі станом облоги призведе до розколу в партії, отже, ситуація, що склалася, безперечно зобов'язувала до компромісу. У результаті справді стався розкол між "большевиками" та "меншовиками". Але найцікавіше те, що прийнятий статут партії, який став причиною розколу, виявився зовсім непридатним на практиці. Тому менше ніж за два роки — у 1905 році,— на так званому Третьому черговому з'їзді, що складався з самих "большевиків" ("меншовики" ухилилися від участи в ньому, опротестувавши сам спосіб представництва на з'їзді), статут 1903 року було скасовано, а замість нього розроблено новий партійний статут, прийнятний і для меншовиків. Однак це вже не призвело до об'єднання партії. Розійшовшись первісно з організаційних питань, "меншовики" і "большевики" довели потім свою ворожнечу до крайніх меж, поширивши її на всі питання тактики. Тут вже почали діяти соціяльно-психологічні закони, які призводили до того, що чвари і суперечності між людьми, які виникли через притаманні їм внутрішні властивості, постійно поглиблюються і розширюються. Щоправда, особи з сильно розвиненою свідомістю належного у правовому відношенні можуть притупити ці соціяльно-психологічні емоції та не дати їм розвинутися. Але на це здатні лише ті люди, які досить чітко усвідомлюють, що кожна організація і взагалі все суспільне життя засноване на компромісі. Наша інтеліґенція, звичайно, на це нездатна, бо вона ще не настільки виробила свою правову свідомість, щоб відкрито визнавати необхідність компромісів; у нас, у людей принципових, останні завжди мають прихований характер і засновані винятково на особистих стосунках.

Віра у всемогутність статутів і в силу примусових правил зовсім не є рисою, притаманною лише російським соціял-демократам. У ній відбилися виразки всієї нашої інтеліґенції. У всіх наших партіях відсутня направду жива і діяльна правосвідомість. Ми могли б навести аналогічні приклади з життя іншої нашої соціялістичної партії, соціялістів-революціонерів, чи наших ліберальних організацій, наприклад, "Союзу визволення", але, на жаль, змушені відмовитися від цього громіздкого апарату фактів. Звернімо увагу лише на одну дуже характерну рису наших партійних організацій. Ніде не говорять так багато про партійну дисципліну, як у нас; у всіх партіях, на всіх з'їздах ведуться нескінченні обговорення вимог, приписаних дисципліною. Звичайно, багато хто схильний пояснювати це тим, що відкриті організації для нас справа нова, і у такому поясненні є доля істини. Але це не вся і не головна істина. Найсуттєвіша причина цього явища полягає в тому, що нашій інтеліґенції чужі ті правові переконання, що дисциплінували б її внутрішньо. Ми потребуємо дисципліни зовнішньої саме тому, що у нас нема внутрішньої дисципліни. Тут ми знову сприймаємо право не як правове переконання, а як примусове правило. І це ще раз свідчить про низький рівень нашої правосвідомости.

6.

Характеризуючи правосвідомість російської інтеліґенції, ми розглянули її ставлення до двох основних видів права — до прав особистости і до об'єктивного правопорядку. Зокрема, ми спробували визначити, як ця правосвідомість відбивається на розв'язанні організаційних питань, тобто основних питань конституційного права у широкому сенсі. На прикладі наших інтеліґентських організацій ми прагнули з'ясувати, наскільки наша інтеліґенція здатна брати участь у правовій реорганізації держави, тобто у перетворенні державної влади з влади сили на владу права. Але наша характеристика була б неповною, якби ми не зупинилися на ставленні російської інтеліґенції до суду. Суд є тою інституцією, у якій перш за все констатується та встановлюється право. У всіх народів, перш ніж розвинулось визначення правових норм шляхом законодавства, ці норми підшукувалися, а іноді й створювалися шляхом судових рішень. Сторони, вносячи спірні питання на вирішення суду, відстоювали свої особисті інтереси; але кожна доводила "своє право", посилаючись на те, що на її стороні об'єктивна правова норма. Суддя у своєму рішенні давав авторитетне визначення того, у чому полягає діюча правова норма, причому спирався на суспільну правосвідомість. Високо тримати знасено права і втілювати в життя нове право суддя міг тільки тоді, коли йому допомагала жива і активна правосвідомість народу. Надалі ця правотворча діяльність суду і судді була частково заступлена правотворчою законодавчою діяльністю держави. Запровадження конституційних форм державного ладу призвело до того, що в особі народного представництва було створено законодавчий орган держави, покликаний безпосередньо відображати народну правосвідомість. Але навіть законодавча діяльність народного представництва не може відсторонити значення суду для здійснення панування права у державі. У сучасній конституційній державі суд є перш за все охоронцем діючого права; але потім, застосовуючи право, він продовжує бути й творцем нового права. Саме в останні десятиліття юристи-теоретики звернули увагу на те, що ця роль суду збереглася за ним, незважаючи на існуючу систему законодавства, яка дає перевагу писаному праву. Цей новий, з точки зору ідеї конституційної держави, погляд на суд починає проникати і в найновіші законодавчі кодекси. Швейцарський громадянський кодекс, одноголосно затверджений обома палатами народних представників 10 грудня 1907 року, висловлює його сучасними термінами; перша стаття кодексу визначає, що у тих випадках, коли правова норма відсутня, суддя вирішує на основі правила, яке він встановив би, "якби він був законодавцем". Отже, у найбільш демократичного і передового європейського народу суддя визнається таким самим виразником народної правосвідомости, як і народний представник, покликаний творити законодавство; іноді окремий суддя має навіть більше значення, бо у деяких випадках він розв'язує питання одноосібно, хоча і не остаточно, адже завдяки інстанційній системі справа може бути перенесена до вищої інстанції. Усе це показує, що народ з розвиненою правосвідомістю має цікавитися своїм судом і шанувати його як охоронця і орган свого правопорядку.

Яке ж, однак, ставлення нашої інтеліґенції до суду? Відзначимо, що організація наших судів, створена Судовими Статутами Олександра II 20 листопада 1864 року, за принципами, покладеними у її основу, повністю відповідає тим вимогам, які ставляться до суду у правовій державі. Суд з такою організацією цілком придатний для насадження справжнього правопорядку. Діячі судової реформи були надихані прагненням шляхом нових судів підготувати Росію до правового ладу. Перші реорганізовані суди за своїм особовим складом викликали найщиріші надії. Спочатку й наше суспільство поставилося з живою цікавістю і любов'ю до наших нових судів. Але тепер, через більш як сорок років, ми змушені з сумом визнати, що все це була ілюзія, і у нас немає гарного суду. Щоправда, вказують на те, що з перших років запровадження Судових Статутів і досі вони неодноразово піддавалися так званому "псуванню". Це цілком правильно; "псування" проводилося головним чином у двох напрямках: по-перше, велику кількість справ, переважно політичних, було вилучено з ведення загальних судів і підпорядковано спеціяльним формам слідства і суду; по-друге, незалежність суддів щораз більше скорочувалась і суди потрапляли щоразу в більш залежне становище. Уряд переслідував при цьому виключно політичні цілі. І знаменно, що він зумів загіпнотизувати увагу нашого суспільства в цьому напрямку і останнє цікавилося тільки політичною роллю суду. Навіть щодо суду присяжних у нас існувало лише дві точки зору: або політична, або загально-гуманітарна; у кращому випадку, в суді присяжних у нас бачили суд совісти в сенсі пасивного людинолюбства, а не діяльної правосвідомости. Звичайно, може бути, стосовно кримінального суду політична точка зору за наших суспільних умов була неминучою. Тут боротьба за право обов'язково перетворювалася на боротьбу за той чи інший політичний ідеал.

Але вражає байдужість нашого суспільства до громадянського суду. Широкі прошарки суспільства зовсім не цікавляться його організацією і діяльністю. Наша спільна преса ніколи не має до діла з його значенням для розвитку нашого права, вона не повідомляє про найважливіші, з правової точки зору, його рішення і якщо згадує про нього, то тільки через сенсаційні процеси. Проте, якби наша інтеліґенція контролювала і реґулювала наш громадянський суд, який поставлено у порівняно незалежне становище, то він міг би дуже сильно вплинути на зміцнення і розвиток нашого правопорядку. Коли говорять про нестійкість у нас громадянського правопорядку, то звичайно вказують на дефектність нашого матеріяльного права. Справді, наш звід громадянських законів є архаїчним, кодексу торговельного права у нас зовсім немає, і деякі інші сфери громадянського оберту зовсім нереґульовані точними нормами писаного права. Але тим більше значення повинен би був мати у нас громадянський суд. У народів з розвиненою правосвідомістю, як, наприклад, у римлян та англійців, за тих самих умов розвивалася струнка система неписаного права, а у нас громадянський правопорядок залишається у тому ж нестійкому становищі. Звичайно, і у нас є право, створене судовими рішеннями; без цього ми не могли б існувати, і це випливає вже з факту певної постійности у діяльності судів. Але в жодній країні практика верховного касаційного суду не є такою нестійкою і суперечливою, як у нас; жоден касаційний суд не скасовує так часто своїх власних рішень, як наш сенат. Останнім часом і на рішення Громадянського Касаційного Департаменту Сенату сильно впливали мотиви, цілком чужі праву; згадаймо хоча б різку зміну фронту з 1907 року щодо 683 ст. нашого зводу громадянських законів, яка реґулює питання про нагороду осіб, що постраждали під час експлуатації залізниць. Але немає сумніву, що у нестабільності нашого верховного касаційного суду винне значною мірою й наше суспільство, байдуже до міцности і розумности пануючого серед нього громадянського правопорядку. Навіть наші теоретики-юристи мало цим цікавляться, і тому наша сенатська касаційна практика майже зовсім не розроблена. У нас немає навіть спеціяльних органів друку для виконання цих завдань; так, єдиний наш щотижневик "Право", присвячений обороні й розробці формального права, існує лише десять років.

Неуважність нашого суспільства до громадянського правопорядку тим більш вражаюча, що він торкається найбільш насущних та життєвих його інтересів. Ці питання повсякденні і звичайні; від їх розв'язання залежить упорядкування нашого суспільного, родинного і матеріяльного життя.

Якою є правосвідомість нашого суспільства, таким є і наш суд. Тільки з перших складів наших реформованих судів можна назвати поодинокі імена осіб, що справили доброчинний вплив на нашу суспільну правосвідомість; за останні ж два десятиліття з наших судів не висунувся жоден суддя, який став би загальновідомим і завоював би симпатії у російському суспільстві; про колеґії суддів, звичайно, й казати нічого. "Суддя" не є у нас почесним званням, що свідчить про безсторонність, безкорисність, високе служіння тільки інтересам права, як це буває у інших народів. У нас не існує безстороннього кримінального суду; більше того, наш кримінальний суд перетворився на якесь знаряддя помсти. Тут, звичайно, політичні причини відіграють найвирішальнішу роль. Але і наш громадянський суд стоїть далеко не на висоті своїх завдань. Невігластво, недбалість деяких суддів просто вражають, більшість же ставиться до своєї справи, яка вимагає невтомної роботи думки, без найменшої цікавости, без вдумливости, без усвідомлення важливости і відповідальности свого становища. Люди, які добре знають наш суд, запевняють, що щонайменше складні і заплутані юридичні справи вирішуються не на основі права, а внаслідок тої чи іншої випадковости. У кращому разі талановитий і працьовитий повіритель висуває під час розгляду справи ті чи інші деталі, що свідчать на користь його довірителів. Однак часто вирішальним елементом є навіть не видимість права або позірне право, а цілком сторонні міркування. У широких прошарках російського суспільства відсутнє й істинне розуміння значення суду та повага до нього; це особливо відбивається на двох елементах з суспільства, які беруть участь у кожному суді,— свідках та експертах. Надзвичайно часто у наших судах доводиться впевнюватися, що свідки та експерти зовсім не усвідомлюють свого справжнього завдання — сприяти виявленню істини. Наскільки легковажно деякі кола нашого суспільства ставляться до цього завдання, показують такі неймовірні, але досить поширені терміни, як "достеменний" або "чесний кривоприсяжник". "Швидкого суду" для громадянських справ у нас вже давно немає; наші суди закидані такою кількістю справ, що справи, які проходять через всі інстанції, тягнуться у нас до п'яти років. Нам можуть заперечити, що непомірна обтяженість суду є головною причиною недбалого й трафаретного ставлення суддів до своєї справи. Але ж за умови підготованості та поінформованості суддів, зацікавлення судом як з боку його представників, так і з боку суспільства, робота посувалася б вперед, справи розв'язувалися б і легше, і краще, і скоріше. Врешті, за цих умов інтереси правопорядку отримали б таке вирішальне значення, що й кількісний склад наших судів не міг би залишатися у теперішньому незадовільному стані.

Судова реформа 1864 року створила у нас і вільних служителів права — верству присяжних повірителів. Але і тут доводиться з сумом визнати, що, незважаючи на своє існування понад сорок років, верства присяжних повірителів мало дала для розвитку нашої правосвідомости. У нас були і є видатні кримінальні і політичні захисники; щоправда, серед них зустрічалися гарячі проповідники гуманного ставлення до злочинця, але більшість — це лише борці за певний політичний ідеал, коли хочете, за "нове право", а не "за право" у точному сенсі слова. Занадто захоплені боротьбою за нове право, вони часто забували про інтереси права формального чи права взагалі. Кінець кінцем, вони іноді надавали погану послугу і самому "новому праву", бо керувалися більше міркуваннями політики, аніж права. Але ще менше користи принесла наша верства присяжних повірителів розвитку громадянського правопорядку. Тут боротьба за право надто легко витісняється іншими прагненнями, і наші видатні адвокати скрізь і завжди перетворюються на простих ділків. Це є безперечне свідчення того, що атмосфера нашого суду і наша суспільна правосвідомість не тільки не надають підтримки у боротьбі за право, а часто навіть впливають у протилежному напрямку.

Суд не може посідати того високого становища, яке йому призначене, якщо у суспільстві немає цілком чіткого усвідомлення його справжніх завдань. Тому, що такого усвідомлення у нашої інтеліґенції немає, доказів безліч. З цілої маси їх візьмімо хоча б погляди, висловлені випадково у нашій Державній Думі її членами, як виразниками народної правосвідомости. Так, член другої Думи Алексинський, представник крайньої лівої, погрожує ворогам народу його судом і стверджує, що "цей суд страшніший від всіх судів". Через кілька засідань у тій же Думі представник крайньої правої Шульгін виправдовує військово-польові суди тим, що вони кращі від "народного самосуду", і запевняє, що наслідком скасування військово-польових судів "буде самосуд у найжахливішому вигляді", від якого постраждають і невиновні. Це вживання надаремно слова "суд" показує, однак, що уявлення наших депутатів про суд відбивають ще світогляд тої доби, коли суди виносили вирок віддавати засуджених "юрбі на поталу".

Не можна звинувачувати лише політичні умови в тому, що у нас погані суди; винні у цьому й ми самі. За цілком аналогічних політичних умов у інших народів суди все-таки відстоювали право. Приказка — "є судді в Берліні" — відноситься до кінця ХVIII — першої половини XIX століття, коли Пруссія була ще цілком монархічною державою.

Все сказане про низький рівень правосвідомости нашої інтеліґенції сказано не на суд і не в осудження. Поразка російської революції та події останніх років — вже досить жорстокий вирок нашій інтеліґенції. Тепер інтеліґенція повинна піти у свій внутрішній світ, вникнути у нього для того, щоб освіжити і оздоровити його. У процесі цієї внутрішньої роботи має, нарешті, пробудитися й істинна правосвідомість російської інтеліґенції. З вірою, що близьким є той час, коли правосвідомість нашої інтеліґенції стане будівничим і творцем нашого нового суспільного життя, з гарячим бажанням цього були написані й ці рядки. Шляхом гірких випробувань російська інтеліґенція має прийти до визнання, поряд з абсолютними цінностями — особистого самовдосконалення й морального світового ладу,— також і цінностей відносних — найбільш звичайного, але міцного і непорушного правопорядку[8]

З російської переклала Ольга Свідзинська

Примітки

[1] Див. твори М.К.Михайловського, т.4, С.949.

[2] Там само, С. 952 — Примітка до другого видання. Стаття, з якої взято наведені уривки, написана у вересні 1880 р. У цей час народницький світогляд втратив свій колись цілісний характер, бо більш ніж за два роки перед тим з глибин цього руху виникла партія "Народної волі" для боротьби за політичну свободу. М.К. Михайловський співчував цій боротьбі, а у своїй статті він уже полемізував із слов'янофілами, які, як і раніше, доводили непотрібність ґарантій; про заперечення необхідности політичної свободи він говорить як про факт минулого всієї народницької інтеліґенції.

[3]Див. А.Н. Потрєсов (Старовєр), Этюды о русской интеллигенции, Сборник статей, 2-е изд. О.Н. Поповой. Спб. 1908. С. 253 та наст.

[4] Див. Полный текст протоколов Второго очередного съезда Р.С.-Д.Р.П., Женева, 1903, С. 169 — 170.

[5] П. Новгородцев. Законодательная деятельность Государственной Думы. Див. зб. статей "Первая Государственная Дума", Спб., 1907. Вип. II, С. 22.

[6] Полный текст протоколов Второго очередного съезда Р.С.-Д.Р.П. Женева, 1903, С.331.

[7] Там само, С. 333 і далі.

[8] Примітка до другого видання. Багато хто вважає, що несправедливо звинувачувати нашу інтеліґенцію у слабкості правосвідомости, бо у цьому винна не вона, а зовнішні умови — те безправ'я, що панує у нашому житті. Заперечувати вплив цих умов неможливо, і це зазначено у моїй статті. Але не можна їх звинувачувати у всьому, не можна заспокоюватися на визнанні того, що "наше державне життя занадто довго — протягом багатьох поколінь — нас не виховувало, а розбещувало", що "на загальній зневазі до засади законности, на усвідомленні її безсилля і непотрібности виховувалися цілі покоління російських людей". (Див. В. Маклаков, "Законность в русской жизни", "Вестник Европы", 1909, травень, С. 273 — 274). Якщо ми усвідомили це зло, то з ним не можна більше миритися; наша совість не може бути спокійною, і ми повинні у самих собі боротися з первнем, що нас розбещує. Не гідно мислячих людей говорити: ми розбещені і будемо розбещуватися, допоки не усунуть причини, яка нас розбещує,— і кожна людина мусить сказати: я не повинен більше розбещуватися, оскільки я усвідомив, що мене розбещує і де причина мого розбещення. Ми маємо тепер напружити всі сили своєї думки, свого чуття і своєї волі, щоб звільнити свою свідомість від згубного впливу несприятливих умов. Ось чому завдання часу в тому, щоб збуджувати правосвідомість російської інтеліґенції і викликати її до життя і діяльности.

Про автора

Богдан Олександрович Кістяківський (1868 — 1920) народився в сім’ї професора права, одного з провідників українського національного руху Олександра Кістяківського. Навчався в Другій київській гімназії, звідки був виключений на 7 році за організацію гуртка для вивчення забороненої української літератури. Після отримання атестату зрілості (1888) вступив до Київського університету Св. Володимира, де також організував українців. Влітку 1889 року поїхав в Галичину, де познайомився з І. Франком та М. Павликом, але у вересні був арештований і висланий з Австро-Угорщини. У Києві арештований знову і виключений з університету. Згодом намагався навчатися в Харківському, Дерптському університетах, згодом вивчав філософію у Берліні, Парижі та Страсбурзі. Його докторська дисертація з філософії «Суспільство та індивідуальність» (Берлін, 1899) отримала високу оцінку в німецькій філософській літературі. Після повернення в Росію дописував до різних журналів (зокрема, під псевдонімом «Украинец»), працював у Московському університеті. Редагував зібрання творів М. Драгоманова. У 1916 році вийшла підсумкова книга Б. Кістяківського «Социальные науки и право. Очерки по методологи социальных наук и общей теории права», у якій були об’єднані статті, написані у 1900 — 1916 роках. Від травня 1917 р. — професор юридичного факультету Київського університету, від 1918 — професор державного права і декан юридичного факультету Українського державного університету, позаштатний академік Української Академії Наук.