Незолотий вересень 1939 року

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Своєрідними шедеврами політичного життя першої половини ХХ століття стали дві надпотужні пропагандистські машини — більшовицька й нацистська. Їхня досконалість часом призводила до того, що у найхимерніші витвори пропаганди починали вірити навіть її шефи, включно із найголовнішими.

Нацистська пропагандистська машина, як відомо, зазнала краху 1945 року. І створені нею соціальні міфи здебільшого назавжди пішли в небуття, а якщо і продовжують жити, то десь на маргінесі. А от радянська пропаганда працювала ще довгі десятиліття, і врешті-решт витворила цілу систему донині чинних міфів, зокрема, пов’язаних і з «золотим вереснем» 1939 року, із установленням радянської влади на Галичині та Волині. Зупинимося на трьох головних: про Сталіна, який, хоч і був деспотом, цілеспрямовано збирав докупи українські етнічні землі; про щире народне волевиявлення західноукраїнського населення щодо возз’єднання з УРСР, зафіксоване 1939 року Народними зборами, що надало легітимну основу для перебування Галичини й Волині у складі України; нарешті, про те, що без Пакту і «золотого вересня» ніколи не було б єдності України.

Почнімо з міфу, названого другим.

4 вересня 1939 року (ще до початку «визвольного походу») політбюро ЦК ВКП(б) розглянуло питань повоєнного облаштування Польщі. Це рішення політбюро, датоване 4 вересня — 3 жовтня 1939 року (тоді у рішення було внесено певні корективи), було оформлене єдиним протоколом N 7113. У ньому, зокрема, визначалося:

«1. Скликати Українські народні збори з виборних по областях Західної України (територія колишніх воєводств Станіславського, Львівського, Тернопільського і Луцького) та Білоруські народні збори з виборних по областях Західної Білорусі (територія колишніх воєводств Новогрудського, Віленського, Білостоцького і Поліського).

Ці Народні збори повинні: 1) затвердити передачу поміщицьких земель селянським комітетам; 2) вирішити питання про характер створюваної влади; 3) вирішити питання про входження до складу СССР, тобто про входження українських областей до складу УРСР, про входження білоруських областей до складу БССР; 4) вирішити питання про націоналізацію банків і великої промисловості».

Отаке от «вільне волевиявлення» волі західних українців... Що цікаво: розписано, де українські землі, де білоруські, абсолютно без врахування думки жителів цих територій, і все зарані! А чому рішення за двома датами? Звідки 3 жовтня і потреба у відповідному засіданні вищого органу ВКП(б)? Справа в тому, що Пакт віддавав Литву нацистам, а територію Польщі по Віслу і Сян — більшовикам. Тож 20 вересня 1939 року Гітлер підписав план приєднання Литви до Райху, а 25 вересня віддав військам наказ про готовність завдати удар по цій країні. Але цього ж дня Сталін через німецького посла в Москві Шуленбурга запропонував: із територій на схід від демаркаційної лінії додати до окупованих німецькими військами земель усе Люблінське воєводство і ту частину Варшавського воєводства, яка доходить до Бугу і контролюються Червоною армією, в обмін на відмову Гітлера від претензій на Литву. Обмін відбувся. Сталін одержав вихід до кордону зі Східною Прусією, а Гітлер — центральну Польщу і цілу низку етнічних українських та так званих дифузних (себто зі змішаним населенням) земель. Та про це пізніше. Але очевидно, що в первинному варіанті рішення політбюро йшлося про дещо інші межі УРСР та БССР...

Пункт 8 цього рішення передбачав, що окупаційна адміністрація має провести виборчу кампанію (за радянським стандартом — один-єдиний список кандидатів) і забезпечити її правильний ідеологічний супровід. ЦК КП(б) України (Хрущов) і ЦК КП(б) Білорусі (Пономаренко) мали заздалегідь підготувати відповідні декларації, що їх потім мали ухвалити Народні збори. От така «демократія» і такі «настрої західних українців».

У результаті 27 жовтня 1939 року була прийнята Декларація народних зборів Західної України «Про державну владу в Західній Україні», що проголосила радянську владу. Аналогічна Декларація «Про державну владу» була ухвалена 29 жовтня Народними (національними) зборами Західної Білорусі. В обох деклараціях заявлялося, що Польська держава, яка була «тюрмою народів», нарешті впала. Затим у відповідь на «прохання» цих зборів Верховна Рада СРСР 1 листопада 1939 року ухвалив Закон «Про включення Західної України до складу Союзу РСР із возз’єднанням її з Українською РСР» (цікаво, коли це Галичина і Волинь до цього входили в УРСР?) і 2 листопада Закон «Про включення Західної Білорусі до складу Союзу РСР із возз’єднанням її з Білоруською РСР».

Нарешті, 31 жовтня, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, Молотов відзначав, що «територія, яка перейшла до СРСР за своїми розмірами дорівнює території великої європейської держави». Іншими словами, приєднання ще не було юридично оформлене, але для глави уряду СРСР воно вже було доконаним фактом. І не дивно — адже «прохання» і «закони» були продуктом діяльності керівництва ВКП(б), а не номінальних «народних представницьких органів».

Тепер про Сталіна як «об’єднувача України» (такий титул йому дало чимале число не тільки його прихильників, а й противників — мовляв, кривава падлюка, а хоча б одну корисну справу таки зробив). Тут ми неминуче мусимо звернутися до тексту того договору, який продовжив собою Пакт, а саме також підписаного Молотовим і Рібентропом 28 вересня 1939 року документу, який офіційно звався «Німецько-Радянською угодою про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною». Починався цей документ так:

«Уряд СРСР і Німецький Уряд після розпаду колишньої Польської держави розглядають виключно як своє завдання відновити мир і порядок на цій території і забезпечити народам, які живуть там, мирне існування, яке відповідає їхнім національним особливостям. Задля цього вони досягли домовленості про наступне...».

Це була ще більш цинічна угода, ніж перша — якщо, звичайно, буває щось нецинічне у політичній практиці тоталітарних держав. Звернімо лиш увагу на преамбулу: виявляється, нацисти і більшовики переймаються відновленням миру і порядку на території щойно розділеної між ними Польської держави, щиро стурбовані забезпеченням інтересів народів, які там живуть, хочуть забезпечити їм «мирне існування». Що ж, дуже швидко ці народи відчули, що таке «новий порядок» Гітлера і «радянський лад» Сталіна — адже сторони домовилися вважати поділ Польщі остаточним і надалі спільно протистояти спробам відновлення Польської держави. До Радянського Союзу були приєднані Західна Україна і Західна Білорусь (ще до рішень тих «народних зборів», про які щойно йшлося!), а також підтверджене входження всієї Прибалтики у сферу радянського впливу. До угоди додавалися один довірчий і два таємних протоколи.

У довірчому протоколі йшлося про те, що СРСР не буде перешкоджати особам німецького походження переселитися з територій, які відійшли до СССР або перебувають у сфері радянських інтересів, тобто у формально ще незалежних державах, до Німеччини, і навпаки — етнічні українці та білоруси одержали право переселитися із захоплених Німеччиною територій до СРСР.

Тим фольксдойчам, які скористалися цією угодою, пощастило. На них, звісно, впали всі лиха Другої світової війни, як і на інших німецьких громадян, але у них був реальний шанс вижити, як і в інших німців — адже з підданих Рейху загинув кожен 11-й. Це багато, але це не фатально. А от ті, хто залишився з ідейних чи інших міркувань, як то казали, під Совєтами, шанс на життя втратив майже гарантовано, бо його шлях стелився до ЃУЛАЃу, у кращому разі — до сталінських «трудових армій», де помер від голоду і хвороб під час війни кожен другий.

Як би воно не було, відтоді зникла субетнічна група галицьких німців чи австрійців (що, власне, реально було тим же самим), так трошки пізніше зникли буковинські німці чи австрійці, які сотні років жили тут. Ці українські землі втратили відтоді й назавжди одну з важливих і яскравих граней своєї давньої (ще з Данила Галицького!) культури.

І знову текст угоди.

Стаття I.

Уряд СРСР і Німецький Уряд встановлюють як кордон між обопільними державними інтересами на території Польської держави лінію, яка нанесена на долучену при цьому карту і більш детально буде описана в додатковому протоколі.

Стаття ІІ.

Обидві Сторони визнають встановлений у статті І кордон обопільних державних інтересів остаточним й усувають будь-яке втручання третіх держав у це рішення.

Стаття ІІІ.

Необхідний державний переустрій на території західніше вказаної у статті лінії здійснює Німецький Уряд, на території східніше цієї лінії — Уряд СРСР.

Стаття IV.

Уряд СРСР і Німецький Уряд розглядають вищенаведений переустрій як надійний фундамент для подальшого розвитку дружніх відносин між своїми народами».

Щодо «дружби», то після 22 червня 1941 року з нею все стало зрозуміло. А от щодо інших речей потрібні додаткові пояснення. Справа в тому, що лінія кордону, визначена угодою і скріплена підписом Сталіна, проходить майже так само, як і зараз між Україною та Польщею — хіба що район Перемишля, яким наразі володіє Польська держава, був тоді в складі СРСР. Але проблема в іншому: до цього, згідно із таємним протоколом до першої угоди між двома вождями, радянські війська просунулися, як уже говорилося, значно далі на захід. До Радянського Союзу мали увійти Холм, Замостя і Люблін, а кордон повинен був проходити по Віслі. Проте Сталін, поміркувавши, вирішив відмовитися від цих територій, в обмін виторгувавши у Гітлера Литву, що й зафіксував секретний додатковий протокол. І таким чином частина українських і «дифузних» земель з мішаним населенням — де політвідділи вже почали утворювати органи тимчасової влади, простіше сказати — здійснювати радянизацію зайнятих територій. Оскільки ж у цьому вони спиралися передусім на прокомуністично налаштовану частину місцевих українців та євреїв, то потім це трагічно дасться взнаки: серед поляків буде чимало тих, хто прихильно ставитиметься до політики нацистів щодо євреїв і братиме участь у знищенні тисяч українців на Засянні та Холмщині у 1940 — 1942 роках.

Та попри це досі існує міф, що Сталін, мовляв, хотів об’єднати всі українські етнічні землі чи навіть про те, що він їх насправді об’єднав. А що ж сталося реально? Переді мною лежить карта, видана Російською імператорською академією наук у 1914 році. На ній Холм і Засяння, так само, як і Забужжя, тобто землі одразу за Сяном та Західним Бугом — це території з абсолютною перевагою українського населення. Досить, до речі, і зараз завітати до етнографічного музею в Люблінському замку, щоб переконатися: тамтешні селяни на своїх вишивках і народних картинах нерідко робили написи не латиницею, а кирилицею, на початку ХХ століття ікони їхні значною мірою були східного обряду. Саме ці землі Сталін, користуючись офіційною радянського термінологією, «визволив», а потім віддав Гітлеру. В обмін на Литву, яка становила для нього значно більший військово-стратегічний інтерес. Адже йшлося про вихід Червоної армії на кордони Східної Прусії, що мало величезне значення у планованій уже тоді «Великій визвольній війні радянського народу» проти світового капіталізму, іншими словами, — у підготовці до загарбницького походу Червоної армії у Західну Європу.

Міф про об’єднання Сталіним усіх українських земель у результаті «золотого вересня» спростовується й іншим. Я дивлюся на ту ж карту Російської імператорської академії наук, і бачу на ній, що Берестейщина — теперішня Брестська область Республіки Білорусь — майже вся зафарбована на ній також в українські етнічні кольори. Підкреслюю, йдеться про серйозний документ, підготовлений не членами тоді ще неіснуючої ОУН, а московськими дослідниками Дурново, Соколовим й Ушаковим, усіма, як один, щирими росіянами і підданими Його Імператорської Величності.

Додам до цього, що білоруський опозиційний часопис «ARCHE» не так давно надрукував цікаву записку білоруського вченого Печетова на адресу тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)Б Пономаренка, де етнічний український характер тих земель визнавався, це був факт неспростовний, але пропонувалося провести кордон не з етнічних, а з політико-господарських, головне — з військово-стратегічних міркувань. Адже залізниця Москва —Варшава — Берлін проходить якраз через Брест, і тому це місто мало входити у Західний особливий військовий округ, стати тилом Західного фронту, — а на території УРСР, південніше Поліських боліт, мав розгортатися для наступу на Європу Південно-Західний фронт...

Ясна річ, ішлося у згаданих документах про етнічну належність жителів Берестейщини, а не про їхнє власне свідоме національне самовизначення. Українцями там вважала себе меншість, більшість звично відгукувалися на «тутешніх» чи «тутейших». Хоча і досі старі люди у тих краях пам’ятають гасло з виборів 20-х: «Не буде лиха, не буде горя, як 26 у нас поборе». Йшлося про український список на виборах до польського Сейму, який мав номер 26 і за який голосувало чимало тамтешніх жителів.

Власне, про те, що Берестейщина — це українська земля, вів мову ще й такий «український буржуазний націоналіст», як перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Він порушував це питання перед Сталіним, вимагаючи включення регіону до складу УРСР. Хотів Хрущов створити і Холмську область УРСР. Проте «вождь усіх народів» грізно цитькнув на свого київського сатрапа — геополітичні плани більшовицького керівництва виходили із зовсім інших засновків і мали інші цілі.

Ясна річ, що жоден сучасний нормальний політик, жоден психічно здоровий громадянин теперішньої України не може ставити на меті приєднання цих земель до Соборної Української Держави. Принцип непорушності кордонів у Європі — це основа стабільності, зазіхання на цей принцип може понести дуже тяжкі наслідки. Але зараз має йтися про забезпечення національно-культурних прав тих українців, які не цураються свого походження і проживають на згаданих землях. У Польщі, попри всі проблеми, після акції «Вісла» ті українці, які повернулися на рідні землі, мають можливості забезпечити свої національно-культурні права, а от у Білорусії в середині 90-х було брутально знено всі українські культурні громадські інституції, щойно відроджені на Берестейщині. Ані офіційна Україна, ані патріотичні партії не сказали жодного слова в оборону прав цих українців.

Третій міф — міф про те, що єдність українських земель могла виникнути тільки внаслідок «золотого вересня» — спростовувати найважче. Адже ця єдність є достеменним фактом (принаймні, єдність значної більшості українських етнічних земель), а все інше — то царина модної сьогодні «альтернативної історії». Але звернімо увагу на загальну тенденцію: в результаті Другої світової війни європейські держави стали значно більш однорідними в етнічному плані. Це нерідко ставало наслідком трагічних подій: знищення нацистами європейських євреїв (близько шести мільйонів людей); знищення Червоною армією німецького населення у 1944 — 1945 роках на зайнятих нею територіях (тоді там без вісти зникло близько двох мільйонів цивільних громадян Німеччини); депортації (як-от повоєнне виселення судетських німців із Чехословаччини) та «обмін прикордонного населення» (УРСР і Польща) тощо. А там, де держави залишилися поліетнічними (як-от Югославія), там були створені автономні республіки, на сьогодні незалежні. У континентальній Європі не залишилося жодного етносу, переважна частина якого жила б в одній державі, а, скажімо, чверть чи одна п’ята — в іншій (окрім хіба що басків, але то спадщина багатьох століть). Тому можна припустити, що навряд чи українці стали б винятком із загальноєвропейського правила, якими б не були варіанти війни.

А світова війна була неминуча — переділу Європи й світу прагнули одразу кілька тоталітарних режимів, передусім — нацистський і більшовицький. Лишитися нейтральним СРСР не міг і не бажав. Воювати він міг або на боці західних демократій, або на боці нацистів. Але два потужні тоталітарні хижаки все одно б пересварилися — навіть у разі тимчасової спільної перемоги Сталіна й Гітлера у Європі. Тож за всіх обставин українські землі були б об’єднані — а за найбільш сприятливої ситуації, у разі одночасного краху нацизму та більшовизму, — у незалежній демократичній державі.

Тепер же — про ще одну складову сталінсько-гітлерівського переустрою, про що неможливо не говорити, коли йдеться про «об’єднання України». Складова ця — «новий порядок», ті два наче різні, але напрочуд схожі варіанти тоталітарного соціалізму, які були принесені на окуповані землі нацистами та більшовиками.

Депортовано на Схід, переважно до ЃУЛАЃу, у 1939 — 1941 роках із Західної України було понад 550 тисяч осіб. А загалом жертвою того чи іншого різновиду репресій до радянсько-німецької війни став кожен десятий житель Галичини і Волині. Американський історик Ян Гросс зробив підрахунок жертв серед мирного населення у німецькій і радянській «зонах інтересів» у колишній Польській державі. І вийшло, що за вказаний проміжок часу радянська влада репресувала у 3 — 4 рази більше людей, ніж нацисти, і не лише українців чи поляків — євреїв чекісти знищили більше, ніж есесівці та гестапівці. І це при тому, що, як відзначають дослідники, із Кремля був наказ — обережно діяти на приєднаних територіях, бо ж це важливі стратегічні плацдарми. Уявімо собі тільки, що було б там без цієї «обережності»...

Утім, через неповні два роки після укладення пакту про дружбу рахунок жертв пішов уже на мільйони, а потім — на десятки мільйонів. Розпочалася радянсько-німецька війна. І ситуації не змінює те, що Гітлер напав на Сталіна, і той виявився «жертвою агресії»: адже Сталін просто не встиг, він сам готувався напасти на «друга Адольфа», тільки дещо пізніше. На той час сакраментальний Пакт для обох сторін був лише «димовим прикриттям».

З усього сказаного випливає, що легальність процесу приєднання Західної України до УРСР вельми сумнівна, легітимність (пов’язана із бажанням галичан і волинян жити в межах однієї держави, хай і квазісуверенної) дещо більша, але так чи інакше не оформлена у дійсно правових формах. Отож, у пошуках реальної легітимності та легальності перебування Західної України в межах сучасної Української держави слід звертатися до давніших часів. Власне, легітимацію кордону України з Польщею дала ще визначена від імені Антанти «лінія Керзона», встановлена 1919 року. Нею окреслювалася східна межа польських етнічних земель, і це був дуже сильний аргумент навіть у руках Сталіна, з яким змушені були погодитися Велика Британія та США при вирішенні питання про кордони повоєнної Польщі. А в пошуках реальної легітимності та легальності перебування Західної України в межах сучасної Української держави слід звертатися до Акту злуки, до часів УНР та ЗУНР. 22 січня 1919 року, а не «золотий вересень» — ось правове підѓрунтя і символ єдності України.

Газета "День" №174, середа, 30 вересня 2009