середа, 3 березня 2010 р.

Наші Ньютони та Галілеї

Топ-50 української науки ХХ ст.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор
Склався авторський колектив, який створює книгу «Український чинник». Це буде популярне й добре ілюстроване видання. Автори його розповідають про українські події та людей із України, які залишили яскравий слід в історії людства. Мені випало працювати над ХХ ст. Маючи немало публікацій з історії НАН України, вважав, що підрозділ про людей науки напишу за кілька днів. Так воно й сталося, а потім прийшла ідея, відбита в назві цієї статті.


Майже в кожній країні є люди, які вплинули на розвиток світової науки. Якщо відібрати вчених, які зробили найбільший вплив, то одержимо сукупність, яку можна аналізувати як певну цілісність. Скільки вчених належить до неї? З кого вона складається, якщо брати до уваги місце народження, соціальний стан, етнічне походження, особисті долі людей? Чи залишили ці вчені свою спадщину нам, чи нею користуються інші народи?

Є ще один зріз проблеми, який змусив мене відкинути зручний для історика ілюстративний метод і вдатися до трудомісткого аналізу великого фактичного матеріалу з метою визначення сукупності тих, хто вніс найбільший вклад у приріст наукових знань. Багатьох наших учених у світі добре знають, але не пов’язують їх із країною, яка з’явилася на географічній карті тільки 1991 р.
1. МАГІЯ КРУГЛОЇ ЦИФРИ
У нашій свідомості дата, що закінчується нулем, посідає особливе місце. Коли йдеться про день народження людини у розквіті сил, ювілей підштовхує до оцінки пройденого шляху. Коли заходить мова про ювілейну дату в житті людини іншої епохи, ми звіряємо власні судження про неї з попередніми оцінками. Ювілеї важливих подій теж не залишають нас байдужими.
Святкуючи ювілей як радісну подію або згадуючи круглу дату смутної події, ми розуміємо, що цифра з нулем у кінці є об’єктивним результатом плину часу. Ця повага до круглої дати переноситься на круглу цифру, яку ми обираємо самі. Це відбувається, коли ми хочемо виділити з великої кількості однорідних предметів, явищ, персоналій певну сукупність, яка має перевагу над усіма іншими за обраним критерієм. Щоб така тематична сукупність утворилася, потрібно зупинитися на круглій цифрі.
Будуючи тематичну вибірку, ми найчастіше зупиняємося на сотні. Ринок вщерть заповнений розважальними книжками, присвяченими «ста великим». Коли йдеться про тематичну сукупність, яка має прикладне або просвітницьке значення, «велика сотня» може трансформуватися в іншу, але теж круглу цифру.
У квітні 2009 року Лариса Івшина звернулася до своїх постійних авторів із проханням визначити сто статей газети «День» за 12 років її існування, які не втратили злободенності та сили. Експерти визначили 150 статей. Так народився двотомник «Екстракт-150». З великим успіхом він був представлений того ж року на Львівському форумі видавців.
У цій статті визначається верхній ешелон вчених української науки ХХ ст. У підбірці — тільки 50 прізвищ. Яким був критерій добору?
2. КРИТЕРІЙ ДОБОРУ
Мова йде про найвидатніших людей світової науки, які народилися на українській землі, а також про тих геніїв у науці й техніці, які приїхали до нас і провели все життя або частину його з нами. Підхід до складання списку простий: беремо десять прізвищ, які здаються безсумнівними для всіх (це означає, що вони є об’єктивно безсумнівними), і кладемо цю десятку в основу. Чому круглою цифрою обрана половина «сотні великих»? На четвертій-п’ятій десятці масштаб творчої діяльності вчених відчутно знижується порівняно з еталонним десятком. Це означає, що треба зупинити подовження списку, щоб не зруйнувати сформовану сукупність. Тепер нові прізвища можна додавати тільки за умови викреслювання внесених раніше. Первинний матеріал для складання списку створений колективним розумом енциклопедистів та істориків науки. Наше конкретне завдання істотно полегшується наявністю в науковому обороті книжок Віталія Абліцова «Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті (Київ, 2007, 436 с.) і Володимира Сергійчука «Що дала Україна світові» (Київ, 2008, видання друге, 504 с.). Сотні названих в них імен допомогли визначити найвидатніших.
Серед учених, що заслуговують на перебування в першій десятці імен, мали б бути наші земляки Анатолій Александров і Микола Доллежаль. Александров поряд з Ігорем Курчатовим стояв на чолі радянського атомно-водневого проекту, а Доллежаль був творцем першої у світі атомної електростанції. Колосальний вклад цих двох учених в світову науку не підлягає сумніву. Тим більше, що у ХХ ст. галузі науки, в яких вони працювали, забезпечували нарощування зброї масового ураження. Що заважає включити ці прізвища в колективний портрет української наукової еліти, якою ми пишаємося?
Александров і Доллежаль були творцями ядерних реакторів для радянського підводного флоту (перший — науковим керівником, другий — головним конструктором). Вони сконструювали ефективні та надійні реактори, а потім почали робити збільшені копії для промислового виробництва (РБМК). Багатократне збільшення потужності вплинуло, як виявилося, на зменшення експлуатаційної безпеки. Дотримання вимог безпеки подвоювало або потроювало вартість споруджуваних енергоблоків. У таких же пропорціях уповільнювалися темпи створення мережі АЕС. Учені не виявили достатньої наполегливості у перегляді кошторису, хоча вони й тільки вони мали вирішальне слово в сфері технічних рішень. У Кремлі тим часом бажали негайно збільшити експорт електроенергії до країн- членів Ради економічної взаємодопомоги, щоб було чим розраховуватися за імпортоване продовольство і товари широкого вжитку. Ця колізія закінчилася вибухом на Чорнобильській АЕС, в якому звинуватили експлуатаційників.
3. ТОП-50 У ТОЧНИХ НАУКАХ
У списку представлено по одному вченому в галузі астрономії та механіки, четверо математиків, семеро фізиків і п’ятеро хіміків. Розглянемо мікробіографії наших земляків.

* * *

Отто Струве (1897—1963) народився в Харкові. Його прадід Фрідріх Струве родом з-під Гамбурга, був директором Пулковської обсерваторії. Дід, теж Отто, успадкував цю посаду, а батько Людвіг 25 років очолював обсерваторію Харківського університету.
1915 р. О. Струве став студентом Харківського університету, потім закінчив артучилище в Петрограді, воював на турецькому фронті. 1917 р. повернувся до університету й одержав диплом з відзнакою, після чого був мобілізований в Добровольчу армію. 1920 р. опинився в Німеччині, а наступного року дістав запрошення на роботу в Єркській обсерваторії Чиказького університету. Це була найсучасніша обсерваторія, побудована мультимільйонером Ч. Єрксом (його прототип — Ф. Каупервуд з трилогії Т. Драйвера «Фінансист», «Титан», «Стоїк»). Впродовж 1932—1947 рр. працював директором обсерваторії, а 1947 р. очолив астрономічне відділення Каліфорнійського університету в Берклі — кафедру астрофізики та Лейшнерівську обсерваторію.
У ХХ ст. в астрономії на перший план висунулась астрофізика, й О. Струве зробив найбільший внесок у її розвиток. Після Другої світової війни він увійшов в коло неформальних лідерів світової астрономічної науки. У 1952 р. це лідерство стало формальним: його обрали президентом Міжнародного астрономічного союзу.

* * *

Микола Крилов (1879— 1955) народився в Санкт-Петербурзі в сім’ї сенатського чиновника і виріс у родовому маєтку батька в селі Ковганівка на Житомирщині. Закінчив Петербурзький гірничий інститут і був залишений при кафедрі вищої математики для підготовки до професорського звання. Стажувався за кордоном, а з 1912 р. став професором у цьому інституті. 1915 р. захворів на сухоти і переїхав до Криму, де організував філіал університету Св. Володимира. 1922 р. був обраний дійсним членом Всеукраїнської академії наук (ВУАН) і почав працювати в Києві. У 1930-х рр. разом зі своїм учнем М. Боголюбовим створив новий науковий напрям — нелінійну механіку.

* * *

Михайло Лаврентьєв (1900—1980) народився в Казані, 1922 р. закінчив Московський університет і почав працювати в Україні. У 1935—1941 рр. і в 1944—1949 рр. очолював Інститут математики АН УРСР, в 1945 — 1949 рр. одночасно працював віце-президентом АН УРСР. 1950 р. урядовим рішенням був переведений у Москву й очолив Інститут точної механіки та обчислювальної техніки АН СРСР. У 1957 — 1975 рр. працював віце-президентом АН СРСР і головою Сибірського відділення АН СРСР, одночасно — директором Інституту гідродинаміки АН СРСР у Новосибірську.
Лаврентьєв одержав результати світового рівня в теорії множин, загальній теорії функцій, теорії диференційних рівнянь. Розробив гідродинамічну теорію кумуляції, з якої розвинулися такі прикладні напрями, як теорія спрямованого вибуху, зварювання вибухом тощо.

* * *

Микола Боголюбов (1909—1992) народився в Нижньому Новгороді, але з 1910 р. жив в Україні, спочатку в Ніжині, а потім у Києві. З 14 років став учнем М. Крилова, у неповні 15 років рішенням президії ВУАН був зарахований аспірантом кафедри математичної фізики. В 17 років — кандидат, в 19 років — доктор наук. У 1948 р. був відряджений на тимчасову роботу до Москви, пов’язану з оборонними завданнями, але залишився в Росії до кінця життя. Працював у Математичному інституті АН СРСР, Московському університеті, водночас із 1956 р. — в Об’єднаному інституті ядерних досліджень у Дубні (1965—1989 рр. — директор інституту). В 1966—1973 рр. виконував обов’язки директора Інституту теоретичної фізики АН УРСР за сумісництвом.

* * *

Віктор Глушков (1923— 1982) народився в Ростові-на-Дону. 1948 р. закінчив Ростовський університет і до 1956 р. працював в Уральському лісотехнічному інституті. 1956 р. був запрошений в Інститут математики АН УРСР очолити лабораторію моделювання та обчислювальної техніки. На базі цієї лабораторії він мав створити обчислювальний центр (ОЦ) з перспективою створення обчислювальних машин для керування виробничим процесом і розв’язання ряду проблем оборонного значення (зокрема, наведення на ціль зенітних ракет Протиповітряної оборони СРСР, виявлення координат місць запуску ворожих ракет тощо). Наприкінці 1957 р. лабораторія була перетворена на ОЦ АН УРСР, а 1962 р. виник Інститут кібернетики. Керівником інституту, яким названо тепер його ім’ям, В.Глушков залишався впродовж 20 років, до кінця життя. Його новаторські праці охоплюють цілий ряд напрямів у галузі вищої алгебри, теорії автоматів, економічної кібернетики, теорії автоматизованих систем управління, систем штучного інтелекту.

* * *

Степан Тимошенко (1878—1972) народився в селі Шпотівка Чернігівської губернії в селянській родині. Навчався в реальному училищі в Ромнах, після чого закінчив Санкт-Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення. Тривалий час працював у Київському політехнічному інституті (КПІ). Був основоположником теорії опору матеріалів. 1908 р. видав підручник з теорії опору матеріалів, який не втратив значення для сучасного покоління студентів. 1909 р. з’явився «Курс теорії пружності». Цій книзі також судилося довге життя. У 1918 р. став одним із дванадцяти членів-засновників Української академії наук, директором-засновником Інституту технічної механіки (тепер — Інституту механіки НАН України), який має його ім’я. 1919 р. емігрував. Спочатку працював у Загребському політехнічному інституті, з 1922 р. — у приватних фірмах США. Викладав у Мічиганському (1927 — 1936) і Стенфордському (1936 — 1954) університетах. Вважається, що в США не існувало науково поставленої механіки до переїзду туди С. Тимошенка.

* * *

Абрам Йоффе (1880— 1960) народився в Ромнах, навчався в Петербурзькому технологічному інституті, стажувався в 1902 —1906 рр. в лабораторії В.Рентгена (Мюнхен). Повернувшись у Санкт-Петербург, почав викладати фізику в Політехнічному інституті. 1918 р. заснував у Петрограді фізико-технічний відділ Рентгенівського інституту, згодом перетворений на Фізико-технічний інститут. Створив наукову школу, яку можна порівняти за впливом на світову науку зі школами Е. Резерфорда (Кембридж, Велика Британія) і М. Борна (Гьоттінген, Німеччина). Серед його учнів — П. Капица, К. Синельников, Ю. Харитон, М. Семенов, І. Курчатов, А. Александров, Я. Френкель. Переконав керівників СРСР у великих перспективах, які відкривали дослідження атомного ядра, і здобув кошти для створення фізико-технічних інститутів у Харкові, Дніпропетровську, Свердловську (Єкатеринбурзі), Томську. Його називали батьком радянської фізики.

* * *

Ісидор Рабі (1898—1988) народився в селі Риманів біля Перемишля (тепер — Польща). Одразу після його народження батьки емігрували в США. Навчався в Корнелльському університеті, з 1923 р. — в Колумбійському університеті. 1926 р. одержав науковий ступінь доктора з фізики і стипендію для постдокторських досліджень, яка дозволила йому побувати в Німеччині та Данії, де він стажувався у Нільса Бора та інших вчених. 1929 р. повернувся в США і став викладати фізику в Колумбійському університеті. Коли спалахнула війна, Рабі почав працювати в радіолокаційній лабораторії Массачусетського технологічного інституту, відповідаючи за використання мікрохвильових джерел в радарних системах. Відхилив пропозицію взяти участь в Манхеттенському проекті, вважаючи більш ефективною зброєю, ніж атомна, надійні протиповітряні системи, але консультував керівника проекту Р. Оппенгеймера в Лос-Аламосі. 1944-го удостоєний Нобелівської премії з фізики за резонансний метод вимірювання магнітних властивостей атомних ядер. 1945 р. повернувся до Колумбійського університету.

* * *

Кирило Синельников (1901—1966) народився в Синельниковому на Дніпропетровщині. Закінчив Таврійський університет і з 1923 по 1928 рр. працював у Ленінградському фізико-технічному інституті. У 1928 р. А. Йоффе послав його на стажування в Кавендиську лабораторію Е. Резерфорда. Повернувшися з Англії 1930 р., він очолив відділ фізики ядра в Українському фізико-технічному інституті. У 1932 р. спільно з А. Вальтером, О. Лейпунським і Г. Латишевим уперше в СРСР розщепив ядро атома літія. 1937 р. разом із А. Вальтером побудував найбільший у Європі електростатичний прискорювач. 1944 р. Харківський фізико-технічний інститут повернувся з евакуації, й Синельников став його директором, залишаючись ним, поки міг працювати (до 1965 р.). У повоєнні роки продовжив створення потужних лінійних прискорювачів електронів, протонів і багатозарядних важких іонів, створив відділи металургії ядерної енергетики і керованих термоядерних реакцій.
Одним із важливих для оборони наукових напрямів, який розвивався в Харківському ФТІ від його заснування, була радіофізика. 1940 р. тут побудували радіолокаційну установку дециметрового діапазону радіохвиль. Актуальність таких досліджень підтвердила війна. Тому в повоєнний період вони розгорнулися в ширших масштабах. Синельников спрямував роботу радіофізичних відділів інституту на розробку і створення вакуумних приладів (магнетронів імпульсної та безперервної дії й клістронів) і приймально-вимірювальної апаратури міліметрового діапазону радіохвиль, а також на вивчення поширення радіохвиль різних діапазонів над морем. На його пропозицію АН УРСР звернулась у липні 1954 р. до уряду із проханням розгорнути ці відділи у самостійний інститут. Інститут радіофізики та електроніки АН УРСР було організовано 1955 р.

* * *

Георгій Гамов (1904—1968) народився в Одесі. Його батько викладав в Одеській гімназії, а дід був командувачем Одеського військового округу. Вищу освіту почав здобувати в Новоросійському університеті, але рівень викладання його не задовольнив, тож він перейшов до Петроградського університету. Університетський курс освоїв за три роки і продовжив навчання в аспірантурі, а 1928 р. поїхав на стажування в Гьоттінгенський університет, де вивчав квантову механіку. В Гьоттінгені зробив перше фізичне відкриття, пов’язане з тунельним ефектом в атомних ядрах. Фізики, які пішли запропонованим Гамовим шляхом, здобули пізніше Нобелівську премію.
Після Гьоттінгена Г. Гамов побував у Е. Резерфорда в Кавендиській лабораторії й у Копенгагені у Н. Бора. До Москви повернувся тільки 1930 р. У 1934 р. з дружиною поїхав у Брюссель на науковий конгрес і попросив притулку в США. Після цього НКЗС СРСР перестав видавати закордонні паспорти науковцям, і радянська наука на довгі десятиліття опинилася в ізоляції.
Гамов тривалий час викладав фізику в столиці США, а в 1956 р. перейшов в Університет штату Колорадо. До Манхеттенського проекту його не залучили, а в створенні водневої бомби він брав участь з 1949 р. Потім захопився будовою Всесвіту і запропонував теорію Великого вибуху, обѓрунтовану експериментально американськими дослідниками А. Пензіасом і Р. Вільсоном, за що вони одержали 1978 р. Нобелівську премію. У першій половині 50-х рр. захопився біологією і сформулював концепцію генетичного коду. Концепція була підтверджена подальшим розвитком молекулярної генетики. Американські вчені Р. Холлі, Х. Коран і М. Ніренберг пішли в напрямі, підказаному Гамовим, і розшифрували генетичний код, за що одержали 1968 р. Нобелівську премію.
Гамов здобув світову славу і як автор науково-популярних книжок про Землю і Всесвіт. У 1970 р. з’явилася його автобіографічна праця «Моя світова лінія: неофіційна біографія», проілюстрована картиною І. Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (свій родовід Гамови вели від запорозьких козаків Лебединців).

* * *

Володимир Векслер (1907—1966) народився в Житомирі. У 1931 р. закінчив Московський енергетичний інститут. З 1930 р. працював у Всесоюзному електротехнічному інституті АН СРСР, з 1937 р. — у Фізичному інституті АН СРСР, одночасно (з 1949 р.) — в м. Дубна, де очолював лабораторію фізики високих енергій. Основні праці — з фізичних принципів прискорення заряджених частинок, фізики високих енергій, космічного проміння. Засновник наукової школи з фізики і техніки прискорення заряджених частинок. 1944 р. запропонував принцип автофазування, покладений в основу дії прискорювачів заряджених частинок, і розробив засади колективного методу прискорення. 1947 р. під його керівництвом було створено перший в СРСР синхротрон. Керував створенням у Дубні потужного синхрофазотрона, який став до ладу 1957 р.

* * *

Леонід Верещагін (1909—1977) народився в Херсоні, навчався в Одеському університеті. 1939 р. почав працювати в Інституті органічної хімії АН СРСР. Організатор і перший директор Інституту фізики високих тисків АН СРСР (нині — його імені). Досліджував стан і властивості речовин при високих і надвисоких тисках, а також методи одержання надвисоких тисків. Під керівництвом Л. Верещагіна у 1960 р. було вперше в СРСР синтезовано алмаз і його надтвердий аналог — кубічний нітрид бору. З метою налагодження масового виробництва синтетичних алмазів організував у Києві в 1961 р. Інститут надтвердих матеріалів (у системі АН УРСР — з 1972 р.) і дослідне виробництво при ньому.

* * *

Жорж Шарпак народився 1924 р. в Дубровиці на Горині (нині — Рівненська область) в родині торгівця. У 1932 р. емігрував із сім’єю у Францію. Брав участь у русі Опору, 1943 р. був ув’язнений і опинився в Дахау. Після визволення одержав французьке громадянство. Закінчив Гірничу вищу школу в Парижі, в 1948—1955 рр. вивчав експериментальну фізику в Колеж де Франс, де здобув науковий ступінь доктора за спеціальністю «ядерна фізика». Після навчання працював у лабораторії ядерної фізики Інституту радію під керівництвом Ф. Жоліо-Кюрі. 1959 р. перейшов на роботу в Європейський центр ядерних досліджень в Церні (неподалік від Женеви). Розробив у 1968—1969 рр. принципово новий тип детекторів елементарних частинок — багатодротові камери Шарпака. Користуючись ними, Б. Ріхтер і С. Тінг в 1974 р. експериментально довели існування кварка, а К. Рубія і С. ван дер Меєр у 1983 р. відкрили проміжні векторні бозони. За цей винахід Ж. Шарпак був удостоєний 1992 р. Нобелівської премії. З 1984 р. працює професором Вищої школи фізики і хімії в Парижі.
* * *

Володимир Вернадський (1863—1945) народився в Санкт-Петербурзі. Батько походив із давнього козацького роду, був професором у Києві, Москві, Петербурзі. Після закінчення 1885 р. Петербурзького університету залишився в ньому для підготовки до професорського звання. Стажувався в Італії, Німеччині та Франції, потім викладав курс мінералогії та кристалографії в Московському університеті. Брав участь у політичному житті, працював заступником міністра освіти у Тимчасовому уряді. Став першим президентом Української академії наук. 1922 р. повернувся в Петроград, де заснував Радієвий інститут і керував ним до 1939 р. У 1928 р. заснував також Біогеохімічну лабораторію (нині — Інститут геохімії й аналітичної хімії РАН ім. В.Вернадського), директором якої був до кінця життя. У світовій науці став засновником кількох наукових напрямів — геохімії, біогеохімії, радіогеології та ін. Обѓрунтував поняття біосфери як шару органічного життя планети, який використовує енергію Сонця і перебуває у прямих та зворотних зв’язках із геологічною оболонкою та атмосферою Землі.

* * *

Олексій Чичибабін (1871—1945) народився в Куземіні на Ворсклі Полтавської губернії (тепер — Сумська область). Навчався в Московському університеті, викладав в московських вузах. Його праці з органічного синтезу, хімії гетероциклічних сполук та алкалоїдів стали класичними. В 1930 р. після закордонного відрядження не повернувся в СРСР. У 1933 р. одержав кафедру в Коледж де Франс (Париж). У Радянському Союзі його ім’я згадувалося з прокльонами. У 1936 р. АН СРСР виключила О.Чичибабіна зі свого складу. Російська академія наук — правонаступниця АН СРСР — досі не скасувала цього рішення.

* * *

Лев Писаржевський (1874—1938) народився в Кишиневі. У 1896 р. закінчив Новоросійський університет і почав викладати в ньому. Після захисту 1903 р. магістерської дисертації очолив кафедру хімії в Юр’євському (Тартуському) університеті, а в 1908 р. перейшов у КПІ. Із 1925 р. — академік ВУАН, з 1930 р. — АН СРСР. У 1927 р. створив кафедру електронної хімії, перетворену пізніше в Український інститут фізичної хімії АН УРСР (тепер має ім’я засновника і незмінного директора). Праці вченого заклали основи електронної теорії гетерогенного каталізу.

* * *
Олександр Бродський (1895—1969) народився в Катеринославі. В 1922 р. закінчив Московський університет і повернувся в рідне місто, де став учнем Л.Писаржевського. Розроблені учителем електронні уявлення дозволили йому вивчити залежність механізму хімічних процесів від хімічної будови реагуючих речовин і створити теорію розділення ізотопів. Для прогресу досліджень в галузі ядерної фізики виняткове значення мали розроблені в Інституті фізичної хімії під керівництвом О.Бродського методи одержання дейтерію — важкої води (1934 р.). Після смерті Писаржевського очолив інститут і став родоначальником великої наукової школи. Його двотомним підручником «Фізична хімія» користуються й досі студенти багатьох країн.

* * *
Роалд Гоффман народився в 1937 р. у Золочеві в родині випускника Львівської політехніки інженера Х.Сафрака. Під час війни сім’я опинилася в єврейському гетто. Йому і матері вдалося вижити, а батько загинув. У Польщі мати Роалда вийшла заміж за П.Гоффмана, який усиновив хлопця. В 1949 р. виїхав до США і навчався в Колумбійському університеті. Потім вдосконалював свої знання в галузі органічної та квантової хімії в Гарварді, Москві й Упсалі. На початку 60-х рр. здобув світове ім’я, коли запропонував метод розрахунку елементарних орбітальних молекул. Працюючи професором Корнелльського університету, спеціалізувався в галузі хімічної кінетики та динаміки хімічних реакцій. Лауреат Нобелівської премії (1981 р.) — «за розробку теорії протікання хімічних реакцій». Буває в Україні, листується зі своїми земляками.

4. ТОП-50 У ПРИРОДНИЧИХ НАУКАХ
Перелік прізвищ нашого списку в природничих науках найкоротший: семеро вчених представляють п’ять наукових напрямів — генетику, біохімію, мікробіологію, фізіологію та імунологію.

***

Феодосій ДОБЖАНСЬКИЙ (1900— 1975) народився в Немирові на Поділлі (тепер — райцентр Вінницької обл.). У його діда — польського поміщика царський уряд конфіскував маєток за участь у повстанні 1863 р. Батько був учителем математики в гімназії. Мати Софія Войнарська була далекою родичкою Ф.Достоєвського. 1909 р. сім’я переїхала до Києва.
Ф. Добжанський захоплювався біологією, в 1917 р. опублікував першу наукову працю. Тоді ж став студентом університету Св. Володимира. 1924 р. одержав запрошення до Ленінградського університету на кафедру генетики та експериментальної біології. В 1927 р. поїхав на річне стажування в нью-йоркську лабораторію основоположника хромосомної теорії спадковості Т. Моргана. Зважаючи на ситуацію з генетикою в СРСР, залишився в США, викладав у Каліфорнійському технологічному інституті в Пасадені, в 1940—1961 рр. був професором зоології Колумбійського університету, в 1962—1970 рр. — професором Інституту Рокфеллера. Його наукові праці мали революціонізуючий вплив на генетику і теорію еволюції. Вчений запропонував нове розуміння біологічного виду і запровадив у науковий обіг поняття ізолюючих механізмів — біологічних властивостей, які перешкоджають схрещенню одного виду з іншим. Його праці допомогли зрозуміти механізм формування нових рас та видів і дозволили вибудувати синтетичну теорію еволюції.
Ф. Добжанський був безсумнівним лідером серед учених, які присвятили себе дослідженню генетики. Він став президентом шести наукових товариств, був обраний членом багатьох академій, почесним доктором 21-го університету.

***

Олексій БАХ (1857—1946) народився в Золотоноші (нині — райцентр Черкаської області) в сім’ї техніка. 1875 р. став студентом університету Св. Володимира. Був членом організації «Народна воля». У 1885 р. емігрував, жив у Франції, США, Швейцарії. Працюючи в Коллеж де Франс (Париж), вивчив процес асиміляції вуглецю зеленими рослинами, який лежить в основі утворення органічних речовин у природі. Відкриття, зроблені у домашній лабораторії в Швейцарії, висунули його в коло провідних біохіміків світу.
У червні 1917 р. прибув у Петроград. Організував Центральну хімічну лабораторію (з 1931 р. — Фізико-хімічний інститут ім. Л. Карпова), якою керував 28 років — до кінця життя. 1920 р. створив Біохімічний інститут при Наркоматі охорони здоров’я РСФРР, а 1935 р. — Інститут біохімії АН СРСР. 1944 р. цій установі було присвоєно його ім’я.
О. Бах не знав утруднень у фінансуванні та матеріальному постачанні засновуваних установ. Зважаючи на революційні заслуги, уряд ішов йому назустріч. Завдяки могутньому інтелекту і вмінню організувати виконання найбільш складних наукових завдань він фактично з нуля створив радянську біохімію.

***

Олександр ПАЛЛАДІН (1885—1972) народився в Москві в сім’ї академіка Петербурзької АН, ботаніка і біохіміка В. Палладіна. Петербурзький університет закінчив 1908 р., учень І. Павлова. В 1909 р. стажувався в Гейдельберзькому університеті, в 1909—1916 рр. працював на кафедрі фізіології в Жіночому педагогічному інституті Санкт-Петербурга. В 1916—1923 рр. — професор Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісництва, водночас у 1921—1931 рр. завідував кафедрою фізіологічної хімії Харківського медичного інституту. В 1925—1970 рр. стояв на чолі Українського біохімічного інституту (з 1931 р. — Інститут біохімії АН УРСР). В 1935—1938 рр. був неодмінним секретарем президії АН УРСР, в 1939—1946 рр. — віце-президентом, а в 1946—1962 рр. — президентом АН УРСР.
Головний внесок О. Палладіна у світову науку полягав у розвитку біохімії нервової системи і м’язової діяльності, а також біохімії вітамінів і живлення. Він став засновником ряду наукових напрямів — нейрохімії, біохімії м’язової діяльності, біохімії вітамінів, гіпо- і авітамінозних станів. У 1924 р. видав підручник з фізіологічної хімії, який витримав 25 видань дев’ятьма мовами.

***

Данило ЗАБОЛОТНИЙ (1866—1929) народився в селі Чеботарка (нині — Заболотне) неподалік від Крижополя, на Поділлі. Був сином селянина, до реформи 1861 р. — кріпака. 1884 р. закінчив Ришельєвську гімназію в Одесі і став студентом природничого факультету Новоросійського університету, де навчався під керівництвом О. Ковалевського. 1889 р. його виключили з університету за участь у студентських виступах. 1891 р. екстерном здав іспити за природничий факультет університету. Після одержання диплому переселився в Київ і вступив на третій курс медичного факультету в університеті Св. Володимира. З 1896 р. почав викладати курс загальної патології в університеті. В 1897 р. досліджував поширення холери і чуми в країнах Азії, в 1898 р. — стажувався в Інституті Пастера в Парижі. Повернувшись до Петербурга, організував першу в Росії кафедру медичної бактеріології в жіночому медичному інституті.
В 1919—1923 рр. працював ректором Одеського медичного інституту. В 1920 р. створив в інституті першу в світі кафедру епідеміології. З 1924 р. — знову в Ленінграді, на посаді завідуючого кафедрою у Військово-медичній академії. В 1928 р. переїхав до Києва, де його обрали президентом ВУАН. Тоді ж заснував Інститут мікробіології і епідеміології (нині — Інститут мікробіології і вірусології ім. Д.Заболотного НАН України).

***

Зельман ВАКСМАН (1888—1973) народився в містечку Нова Прилука за 15 км від Вінниці, в сім’ї дрібного орендаря і власниці промтоварної крамниці. Закінчив гімназію в Одесі й 1911 р. емігрував до США. Вивчав хімію ферментів в Рутгерському університеті. У 1918 р. в Каліфорнійському університеті одержав ступінь доктора, потім викладав мікробіологію й біохімію. Наукова діяльність була присвячена дослідженню екології ѓрунтових мікробів та взаємодії з ними грибків-актиноміцетів. Разом зі своїми співробітниками відкрив 18 антибіотиків, три з яких почали широко використовуватися у медицині: актиноміцин (1940 р.), стрептоміцин (1943 р.) та неоміцин (1949 р.). Сам термін «антибіотики» був запропонований З. Ваксманом.
Починаючи з 1946 р., коли було завершено клінічні випробування, стрептоміцин почав використовуватися для лікування туберкульозу. У 1952 р. вченому було присуджено Нобелівську премію з фізіології і медицини «за відкриття стрептоміцину — першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу».

***

Олександр БОГОМОЛЕЦЬ (1881—1946) народився в Києві у Лук’янівській тюрмі, де була ув’язнена його мати Софія Богомолець. Після смерті матері виховувався у родичів. 1906 р. закінчив навчання в Новоросійському університеті. 1911 р. після стажування в Сорбонні одержав професорську кафедру в Саратовському університеті. 1925 р. переїхав до Москви, де взяв участь в організації Інституту вищої нервової діяльності при Комакадемії, Медико-біологічного інституту та Інституту переливання крові. В 1929 р. був обраний академіком, а в 1930-му — президентом ВУАН. Створив і очолив Інститут експериментальної біології та патології Наркомату охорони здоров’я УСРР та Інститут клінічної фізіології ВУАН (у 1953 р. вони об’єдналися в Інститут фізіології ім. О. Богомольця АН УРСР).
О. Богомолець здійснив докорінну реформу ВУАН. Замість кафедр, комісій і комітетів було створено інститути. Він домігся у 1934 р. переведення Академії з Наркомату освіти в безпосереднє підпорядкування Раднаркому. В 1936 р. було прийнято новий статут, за яким ВУАН перейменовувалася на Академію наук УРСР.
Основна ідея багатьох праць О. Богомольця полягала в тому, що виникнення, перебіг і кінець захворювання залежать не тільки від причини, яка викликала хворобу, а й від здатності організму до опору, тобто від його реактивності. Вчений створив школу патофізіологів. Його праці сприяли розвитку ендокринології, дослідженням у галузі імунітету та алергії. Він заклав основи геронтології як нового напряму в медицині.

***
Петро ГРАБАР (1898—1986) народився в Києві. З 1916 р. навчався в Пажеському корпусі, 1919 р. емігрував до Франції. Закінчив Страсбурзький університет. Здобув визнання науковими працями в галузі біохімії і фізико-хімії. Захопився перспективами, які відкривалися в галузі імунохімії, й заклав основи сучасної імунології. В 1938—1966 рр. очолював відділ хімії мікробів в Інституті Пастера (Париж). Водночас з 1960 р. керував Інститутом з вивчення раку. Праці вченого в галузі онкоімунології стали класичними. Організував Французьке товариство імунологів і був його багаторічним президентом.

5. ТОП-50 У ТЕХНІЧНИХ НАУКАХ
Технічні науки як спеціалізована галузь наукового знання були породженням ХХ ст. За кількістю вчених ця галузь перебуває в нашому списку на другому місці. Як правило, вчені, які працювали в цій сфері, поєднували в собі якості генераторів ідей, талановитих інженерів і здібних керівників великих колективів у галузі космонавтики, ракетобудування, авіакосмічних систем, літакобудування, новітніх технологій.

***

Юрій КОНДРАТЮК (1897—1942) народився в Полтаві. Справжнє ім’я і прізвище — Олександр Шаргей. Його батько Гнат Шаргей помер 1910 р., мати Людмила Шліппенбах померла тоді ж. 1916 р. закінчив Полтавську гімназію і став студентом Петроградського політехнічного інституту, але провчився лише 40 днів. Був призваний до армії, спочатку до царської, а потім — до білогвардійської. У 1919—1925 рр. жив в Україні, надолужуючи самоосвітою те, що не зміг взяти від вищої школи. Весною 1921 р. видав себе за померлого в Києві знайомого Юрія Васильовича Кондратюка, щоб уникнути репресій з боку чекістів. У 1925—1930 рр. будував елеватори в Північній Осетії, Західному Сибіру й на Алтаї. Під його керівництвом було збудовано найбільший у світі елеватор на 10 тис. тонн зерна.
Геній-самоук мріяв про космічні польоти, і про свої мрії розповів у праці «Тим, хто буде читати, щоб будувати», написаній взимку 1918—1919 рр. У січні 1929 р. видав за власний кошт в Новосибірську книгу «Завоевание межпланетных пространств». У ній систематизовано, математично й технічно обѓрунтовано викладалися основні ідеї космонавтики. Зокрема, розглядалися можливості створення баз на штучних або природних супутниках малої маси, обѓрунтовувався принцип дії багатоступеневих ракет, пропонувалася конструкція спускового апарату з аеродинамічним гальмуванням, вивчалися питання про використання рідинних компонентів ракетних палив для охолодження двигуна тощо.
У липні 1930 р. був засуджений за обвинуваченням у шкідництві на три роки ув’язнення, після чого направлений у проектне бюро ОДПУ СРСР при Кузбасбуді на посаду інженера із залізобетонних конструкцій. У 1932 р. його розшукав Серго Орджонікідзе і доручив працювати над проектом потужної (12 тис. кВт) вітроелектростанції в Криму. Розрахунки залізобетонних веж підвищеної висоти збереглися і були використані при спорудженні московської телебашти в Останкіно. У 1934—1938 рр. працював у Харківському інституті промислової енергетики над робочим проектом Кримської вітроелектростанції. Після загибелі С. Орджонікідзе будівництво було припинено, і Ю. Кондратюка перевели до Москви, в Наркомтехпром СРСР, доручивши йому розробку проектів малопотужних вітроелектростанцій. З початком війни добровільно пішов на фронт і загинув.
Ідеї та розрахунки Ю. Кондратюка були використані в практичній космонавтиці під час підготовки американської програми «Аполлон». Група Дж. Хуболта запропонувала вивести корабель на навколомісячну орбіту, а потім відділити і спустити на Місяць спеціальну кабіну. Цей план, взятий з книги Ю. Кондратюка, був затверджений керівництвом НАСА і реалізований. Пізніше Дж. Хуболт згадував: «Коли березневого світанку 1968 р. я схвильовано слідкував на мисі Кеннеді за стартом ракети, що повинна була понести корабель «Аполлон-9» у напрямку до Місяця, я думав про українця Юрія Кондратюка, котрий розрахував цю трасу, якою повинні були летіти троє наших астронавтів».

***

Сергій КОРОЛЬОВ (1907—1966) народився в Житомирі в сім’ї вчителя. З двох років проживав у Ніжині, в купецькій родині батьків матері, Марії Москаленко. З 1917 р. жив в Одесі з матір’ю і вітчимом. У Товаристві авіації і повітроплавання України та Криму закінчив курси теорії і практики проектування літальних апаратів. В 1924—1926 рр. — студент аеромеханічного факультету Київського політехнічного інституту. У 1926—1930 рр. продовжив навчання на аеромеханічному факультеті Московського вищого технічного училища. Дипломний проект (розробка легкомоторного літака СК-4) виконав під керівництвом А. Туполєва. З 1931 р. працював в Групі вивчення реактивного руху (ГИРД). З 1933 р., коли був утворений Реактивний науково-дослідний інститут, очолив відділ реактивних літальних апаратів. У 1934 р. опублікував книгу «Ракетный полет в стратосфере». Розробив проект ракетоплана, який уже без нього був побудований і пройшов випробувальний політ. У червні 1938 р. був звинувачений у приналежності до «троцькістської організації» і засуджений. Покарання відбував на Колимі. 1940 р. був направлений до КБ при НКВС СРСР, яким керував А. Туполєв, і працював над створенням фронтового бомбардувальника Ту-2. В 1942 р. його відрядили до КБ при НКВС СРСР в Казані, яке займалося створенням ракетних двигунів для авіації. В 1944 р. дістав особисту свободу, але був реабілітований лише 1957 р.
В 1946 р. його призначили Головним конструктором балістичних ракет далекої дії. У серпні 1957 р. здійснив перший успішний політ міжконтинентальної багатоступінчастої балістичної ракети, у жовтні 1957 р. запустив перший штучний супутник Землі. Пізніше під керівництвом С. Корольова відбувалися польоти автоматичних міжпланетних станцій до Місяця, Марса й Венери, була здійснена м’яка посадка автоматичної станції на поверхню Місяця. С. Корольов керував також створенням і запуском пілотованих космічних кораблів «Восток» і «Восход».

***

Валентин ГЛУШКО (1908—1989) народився в Одесі. З дитинства захоплювався малюванням, класичною музикою і космонавтикою. Наркомат освіти УСРР направив його 1925 р. на навчання до Ленінградського університету. Будучи студентом, опублікував у 1926 р. в журналі «Наука і техніка» статтю «Станції поза Землею», в якій першим обѓрунтував велике економічне значення штучних супутників Землі. Темою дипломного проекту в 1929 р. став перший у світі електротермічний двигун, який викликав інтерес у відділі військових винаходів Комітету у справах винахідництва. Його запросили на роботу до Газодинамічної лабораторії (Ленінград), де він розробив проект і побудував експериментальний зразок ракетного двигуна на рідинному паливі тягою в 6 кг. З цього движка в СРСР розпочалося ракетне двигунобудування. Сам винахідник у 1934 р. був переведений в Реактивний науково-дослідний інститут у Москві. У 1936 р. виготовив двигун з тягою 175 кг, який було встановлено на ракетоплані конструкції С. Корольова. З цього літака в СРСР розпочалася ера реактивної авіації.
У 1938 р. був репресований. Не звільняючи, його призначили в 1941 р. головним конструктором ракетного двигунобудування, і до 1944 р. він працював в КБ при НКВС СРСР. У 1944 р. дістав особисту свободу і тривалий час вивчав у Німеччині трофейну ракетну техніку. На двигунах В. Глушка працювали літаки Як-3, Су-6, Су-7. Разом з С. Корольовим створював балістичні міжконтинентальні ракети і ракетно-космічні системи. З 1974 р. став генеральним конструктором науково-виробничого об’єднання «Енергія», керував створенням багатомодульної космічної станції «Мир», ракети-носія «Енергія», корабля багаторазового використання «Буран».
Починаючи зі студентських років В. Глушко жив поза Україною, але не забував батьківщини. Роздумуючи над вкладом українців у світову космонавтику, він писав: «Перший проект пілотованого ракетного літального апарата розроблений українцем М.І. Кибальчичем. Блискучі теоретичні праці з космонавтики виконав Ю.В. Кондратюк, ім’я якого назавжди увійшло в історію цієї науки. В Україні народився і виріс С.П. Корольов. У наші дні велику допомогу в роботі з освоєння космічного простору надає колектив Київського інституту електрозварювання імені Є.О. Патона АН України під керівництвом Б.Є. Патона, а також ряд інших учених України. І, врешті, я теж українець».

***

Михайло ЯРИМОВИЧ народився в 1933 р. в Білостоку (українське Підляшшя, тепер у Польщі). Його сім’я емігрувала до США. В Нью-Йорку він здобув вищу освіту, захистив у Колумбійському університеті дві дисертації: доктора філософії і доктора інженерних наук. З 1962 р. американський уряд почав довіряти талановитому і всебічно освіченому інженеру відповідальні посади. Зокрема, 1964 р. його призначили відповідальним за функціонування систем електронного управління двигунів, навігації, стабілізації і контролю в космічних кораблях типу «Аполлон». Національний комітет США з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА) включив М. Яримовича до команди тих, хто безпосередньо забезпечував здійснення першого польоту на Місяць. Паралельно він з 1965 р. керував як технічний директор у департаменті оборони США реалізацією проекту орбітальної космічної лабораторії з екіпажем на борту.
У 1970—1973 рр. уряд США доручив М. Яримовичу посаду директора дорадчої групи аерокосмічних дослідів та розвитку при НАТО (цей підрозділ залишився в Парижі після перенесення головної квартири НАТО до Брюсселя). У 1975 р. за дорученням Г. Форда створював Агентство дослідів та розвитку енергетики, яке повинно було пристосувати Атомну енергетичну комісію для цивільних потреб і служб (тепер це департамент енергетики США). Р. Рейган включив М. Яримовича до групи, яка здійснювала програму СОІ (так званих зоряних воєн).
М. Яримович з 1982 р. — президент Американського інституту астронавтики і аеронавтики, з 1996 р. — президент Міжнародної академії астронавтики. У 1992 р. обраний іноземним членом НАН України. Активний член української громади у Вашингтоні.

***

Михайло ЯНГЕЛЬ (1911—1971) народився в селі Зирянова Іркутської губернії (нині під поверхнею Усть-Ілімського водосховища). Його дід був висланий з Чернігівської губернії до Сибіру, в сім’ї розмовляли українською мовою. Шестикласником М. Янгель приїхав до старшого брата в Москву і влаштувався працювати на ткацьку фабрику. Одночасно вчився в ФЗУ. В 1931—1937 рр. навчався в Московському авіаційному інституті (починав з робітфака). Керівником дипломної роботи М. Янгеля на тему «Висотний винищувач з герметичною кабіною» був авіаконструктор М. Полікарпов, який відізвався про свого підзахисного так: «В науку він іде слідами Ломоносова». М. Полікарпов взяв М. Янгеля на роботу в своє КБ, спочатку на посаду конструктора (ще до захисту диплома), а потім — заступником директора авіазаводу в Новосибірську, який функціонував при КБ. В 1946—1950 рр. працював у Міністерстві авіаційної промисловості і навчався в Академії авіаційної промисловості. З 1950 р. став одним із заступників С. Корольова, директором Центрального науково-дослідного інституту ракетної техніки, куди входило близько десятка конструкторських бюро, у тому числі ОКБ-1 С. Корольова, великий дослідний завод у Калінінграді, експериментальні виробництва тощо. З 1954 до 1971 рр. він очолював ОКБ-586 (КБ «Південне») в Дніпропетровську.
У червні 1957 р. була успішно випробувана перша з янгелівських ракет Р-12 (СС-4 за американською систематикою), розрахована знищувати цілі на відстані до 2 тис. км. У шахтних пускових установках вона могла перебувати в постійній бойовій готовності. Ця конструктивна особливість, яку зберегли всі наступні ракети М. Янгеля, істотно підвищувала захищеність ракетних комплексів. Установка таких ракет на бойових позиціях почалася з 1959 р. У жовтні 1960 р. під час випробувань ракети Р-16 (СС-7) сталася аварія, в результаті якої загинули 92 особи, присутні на полігоні, у тому числі командуючий Ракетними військами маршал М. Нєдєлін. М. Янгель залишився живим, тому що на кілька хвилин залишив полігон. Незабаром, однак, ракета Р-16 пройшла всі випробування й стала основною силою в Ракетних військах стратегічного призначення.
Із середини 1960-х ОКБ «Південне» почало виготовляти нове покоління янгелівських ракет. Серед них виділялася ракета РС-20 (СС-18) — найпотужніша в світі міжконтинентальна балістична ракета, прозвана американцями «Сатаною». Сотня таких ракет була здатна вивести на орбіту 1000 боєголовок індивідуального наведення великої потужності, а також створити в повітрі 100 000 фантомних ракет для дезорієнтації протиракетних засобів противника.
Після смерті М. Янгеля ОКБ «Південне» назвали його іменем. Тривалий час колектив очолював Володимир Уткін, під керівництвом якого було створено ракету-носій «Зеніт». З ініціативи М. Яримовича успішно реалізується міжнародний проект «Морський старт» (Sea Launch), де використовується ракета «Зеніт».

***
Володимир ЧЕЛОМЕЙ (1914— 1984) народився в місті Седлець (у районі українського Підляшшя, тепер Польща) в сім’ї вчителів. Перед відступом російських військ у 1915 р. сім’я виїхала в Полтаву, де й пройшли дитячі та юнацькі роки вченого. 1937 р. він закінчив Київський авіаційний інститут і залишився працювати в ньому асистентом. Евакуйований із Києва 1941 р., працював у Центральному інституті авіаційного моторобудування. Тут 1942 р. створив перший в СРСР пульсуючий повітряно-реактивний двигун. 1944 р. був призначений головним конструктором і директором авіазаводу № 51, який робив перші крилаті ракети, — літаки-снаряди з пульсуючим повітряно-реактивним двигуном.
У 1955 р. внаслідок об’єднання кількох конструкторсько-інженерних колективів виникло потужне ОКБ-52, а Челомей був призначений генеральним конструктором авіаційної техніки. Він розгорнув роботи зі створення крилатих ракет нового покоління з крилом, яке розкривалося в польоті. Ці ракетні комплекси призначалися для переозброєння ВМФ СРСР.
У ОКБ-52 Челомей створив ракету-носій «Протон». За її допомогою у Всесвіт були відправлені апарати серій «Луна», «Венера», «Марс», «Вега», а також орбітальні станції «Мир», «Салют», штучні супутники Землі серій «Політ» і «Космос».

***

Гліб ЛОЗИНО-ЛОЗИНСЬКИЙ (1909—2001) народився у Києві в сім’ї, яка належала до старовинного старшинського козацького роду. Навчався в Харківському механіко-машинобудівному інституті, потім працював у КБ Харківського турбінно-генераторного заводу (нині — «Турбоатом»). 1932 р. його запросили на Харківський авіазавод, де він взяв участь у розробці паротурбінного двигуна для важкого бомбардувальника А. Туполєва. У 1938 р., після арешту майже всіх провідних спеціалістів ХАІ, він переїхав до Ленінграда. В лютому 1941 р. прийняв запрошення головного конструктора Київського авіазаводу і повернувся в Україну. З початком війни переїхав до Москви й 35 років пропрацював у КБ С. Мікояна, який зібрав у себе завдяки протекції знаменитого брата найкращих конструкторів та інженерів. Відіграв ключову роль у розробці першого в світі серійного надзвукового винищувача МІГ-19, а також його наступних модифікацій.
Коли авіація вийшла на поріг космосу, між СРСР і США почалося змагання у створенні багаторазових авіакосмічних систем (АКС). 1976р. радянський уряд прийняв постанову про створення АКС у складі розгінного ступеня, орбітального літака, міжорбітального буксира-корабля і комплексу управління системою. Проект одержав назву «Енергія-Буран» і призначався для виведення на висоту 200 км корисного вантажу масою до 20 тонн. Для здійснення проекту створювалося науково-виробниче об’єднання «Молния». Г. Лозино-Лозинський був призначений генеральним конструктором і головою об’єднання.
Роботу над проектом було завершено через 12 років. У листопаді 1988 р. «Буран» успішно здійснив свій перший і останній космічний політ. Через нестачу коштів СРСР відмовився від подальшої роботи у цьому напрямку. Паралельно з цим проектом Г. Лозино-Лозинський опрацьовував створення на порядок дешевшої АКС, якій дав ім’я МАКС (російською мовою: «многоразовая авиакосмическая система»). Ця АКС могла базуватися на звичайних аеродромах і вписувалася в існуючі системи наземного комплексу управління космічними польотами. Літаком-розгінником у ній передбачалося використати створений у Києві літак-гігант «Мрія». В 1994 р. МАКС був представлений на Всесвітньому авіасалоні в Брюсселі. На жаль, Україна й Росія не знайшли коштів, щоб довести систему МАКС до стадії використання.

***

Михайло РЕШЕТНЬОВ (1924 — 1996) народився в селі Бармашово Миколаївської обл. 1929 р. сім’я поселилася в Дніпропетровську. В 15 років закінчив середню школу й поїхав складати іспити в Московський авіаційний інститут. Через молодий вік його зарахували студентом тільки наступного року. В 17 років пішов на фронт і закінчив МАІ вже 1950 р. З 1950 по 1959 рр. працював в корольовському ОКБ-1, спочатку інженером, потім заступником головного конструктора. 1959 р. М. Хрущов розпорядився продублювати розташовані в Європейській частині СРСР конструкторські бюро й заводи ракетно-ядерного комплексу. Дублером ОКБ-1 С. Корольов зробив ОКБ-10, розмістивши його в Красноярську-26 (тепер — м. Желєзногорськ Красноярського краю). Решетньов став головним конструктором нового ОКБ, залишаючись на попередній посаді заступника С. Корольова по ОКБ-1. 1962 р. колектив прийняв від ОКБ-586, яке очолював М. Янгель, проект балістичної ракети Р-14 із завданням створити на його основі ракетоносій універсального призначення «Космос». Така ракета була створена, і з її допомогою 1964 р. було виведено на орбіту перші супутники ОКБ-10.
У 1967 р. ОКБ-10 перестало бути філіалом і змінило назву на КБ прикладної механіки, а М. Решетньов став його генеральним конструктором. Основною тематикою реорганізованого КБ було створення інформаційно-супутникових систем (зв’язку, телемовлення, навігації, геодезії) для військових і цивільних цілей. На орбіту було виведено майже тисячу решетньовських супутників. Нині Науково-виробниче об’єднання прикладної механіки в Желєзногорську має ім’я М. Решетньова.

***

Ігор СІКОРСЬКИЙ (1889— 1972) народився в Києві. Батько, Іван Сікорський, був поляком, професором психології Університету св. Володимира, мати Зинаїда — українка, мала вищу медичну освіту. Конструюванням літальних апаратів займався з 12 років. У 1907 р. почав вчитися в КПІ, але залишив його, надаючи перевагу самоосвіті та праці у власній майстерні.
1910 р. виготовив біплан С-1, але той не полетів. Побудований через рік С-5 протримався у повітрі понад годину. На літаку С-6 у березні 1912 р. з п’ятьма пасажирами на борту було здійснено рекордний політ. На «Російсько-Балтійському вагонному заводі» в Санкт-Петербурзі 1912 р. відкрилося авіаційне відділення, і Сікорський став його головним конструктором. Завод виготовив перші у світі чотиримоторні машини — «Гранд», «Російський витязь», «Ілля Муромець». Машини І. Сікорського широко використовувалися в російській армії. Коли до влади прийшли більшовики, І. Сікорський опинився в Нью-Йорку. 1923 р. йому вдалося заснувати власну компанію. Машини І. Сікорського купувала армія, амфібії S-42 вже 1937 р. перелітали через Атлантичний та Тихий океани. В 1939 р. фірма І. Сікорського почала виготовляти вертольоти. До кінця війни вона продала армії близько 400 гелікоптерів. У повоєнні десятиліття продукція фірми користувалася великим і сталим попитом. Розвиток вертольотобудування у Великій Британії та Франції розпочався з придбання ліцензій на машини І. Сікорського.

***

Олег АНТОНОВ (1906— 1984) народився в селі Троїця (нині смт Троїцьке) у Підмосков’ї у дворянській родині. В 1912 р. сім’я переїхала до Саратова. З 1923 р. працював конструктором планерів у Товаристві друзів повітряного флоту. Після закінчення Саратовського індустріального технікуму навчався на машинобудівному факультеті Ленінградського політехнічного інституту. 1930 р. був направлений у Москву з дорученням організувати КБ планерних конструкцій і налагодити їхнє серійне виробництво. Після завершення будівництва планерного заводу в Тушино у 1933 р. став головним конструктором. Під його керівництвом було створено 52 типи планерів, призначених переважно для початкової підготовки льотних кадрів.
1938 р. одержав запрошення працювати провідним інженером в ОКБ О. Яковлєва. В 1943—1945 рр. став заступником головного конструктора і працював над створенням і вдосконаленням винищувачів типу Як. У жовтні 1945 р. поїхав до Новосибірська керувати філіалом ОКБ О. Яковлєва на авіазаводі. У 1946 р. філіал було перетворено на самостійне КБ, О. Антонов став головним конструктором і одержав завдання створити літак сільськогосподарського призначення, тепер відомий як Ан-2. Це єдиний у світі літак, який перебував у серійному виробництві понад 50 років.
1952 р. КБ О. Антонова було перебазоване до Києва, де почало спеціалізуватися на розробці газотурбінних пасажирських та військово-транспортних літаків. У 1950-х рр. КБ створило багатоцільовий літак короткого зльоту і посадки Ан-14, відомий під назвою «Бджілка», пасажирський літак Ан-10, який став рекордсменом за кількістю перевезених пасажирів і пошти у 1960-х рр., а також транспортний літак Ан-12. У жовтні 1959 р. вперше піднявся в небо газотурбінний Ан-24 — одна з найбільш ефективних розробок київських літакобудівників. У листопаді 1966 р. було запущено в серію перший у світі широкофюзеляжний транспортний літак для далеких повітряних перевезень важких великогабаритних вантажів і військової техніки Ан-22 («Антей»). Останньою розробкою О. Антонова став найбільший у світі чотиримоторний транспортний літак Ан-124 «Руслан», розрахований на перевезення корисного вантажу в 150 тонн на відстань 4500 км зі швидкістю 850 км за годину. Перший рейс «Руслана» відбувся в січні 1986 р. У грудні 1988 р. відбувся перший політ більш потужного літака Ан-225 «Мрія», створеного АНТК «Антонов» уже без участі засновника колективу літакобудівників.

***

Архип ЛЮЛЬКА (1908 — 1984) народився в селі Саварка Богуславського району на Київщині в селянській родині. В 1926—1931 рр. навчався в КПІ, потім працював інженером-дослідником на Харківському турбогенераторному заводі та в авіаційному інституті. З групою інженерів-однодумців почав розробляти ідею турбореактивного двигуна (ТРД), яка полягала у використанні для поступального руху реактивної тяги від стисненого й нагрітого газу. В 1937—1939 рр. створив зразок двоконтурного ТРД — прототип майже всіх існуючих тепер схем. На Кіровському заводі в Ленінграді була створена дослідницька група, яка почала працювати над проектом двигуна нового типу. В 1941 р. А. Люльку вивезли на Урал, і йому довелося закопати креслення, вузли й агрегати двигуна. Коли на фронті з’явився реактивний винищувач «Мессершмідт», конструктора викликали в Москву й переправили літаком в оточений Ленінград. Із документацією й деталями зі схованки він повернувся в Москву і почав працювати в Центральному інституті авіаційних двигунів.
1946 р. А. Люлька став генеральним конструктором авіаційних двигунів і створив КБ (нині НВО «Сатурн» імені А. Люльки). У травні 1947 р. в повітря піднявся літак Су-11 з двигуном ТР-1 конструкції А. Люльки, який розвинув швидкість понад 900 км за годину. З 1950 р. двигунам, які розроблялися в КБ А. Люльки, присвоювалися його ініціали — АЛ. КБ забезпечувало двигунами літаки А. Туполєва, С. Мікояна, С. Іллюшина, С. Лавочкіна, О. Яковлєва, Г. Берієва, П. Сухого. За своє життя А. Люлька створив понад десяток ТРД різних типів.

***

Микола БЕНАРДОС (1842— 1905) народився в селі Бенардосівка (нині — Мостове, Кіровоградська обл.) у грецькій сім’ї. Одержав домашню освіту, після чого вступив на медичний факультет Університету св. Володимира. Розчарувавшись у медицині, став студентом сільськогосподарської академії в Москві, але фах агронома теж видався йому малоцікавим. Із 1865 р. жив у маєтку матері, цілком віддаючись своєму справжньому покликанню —винахідництву. Коли збанкрутів, поселився в Санкт-Петербурзі та почав працювати у фірмі П. Яблочкова. У 1881—1898 рр. жив у Франції, в 1882 р. в Парижі запропонував, як він сам це сформулював, «спосіб з’єднання і роз’єднання металів безпосередньо дією електричного струму». Повернувшись із Франції, М. Бенардос оселився у Фастові й почав вдосконалювати винахід, уже запатентований у провідних країнах світу. На Всесвітній виставці 1900 р. в Парижі він привернув загальну увагу. Але на початку ХХ ст. електрозварювання через суто технічні причини не могло перетворитися на провідну промислову технологію. М. Бенардос помер у злиднях і забутті.

***

Євген ПАТОН (1870— 1953) народився в Ніцці, де його батько служив російським консулом. Здобув вищу освіту в Дрезденському політехнічному інституті. Дипломний проект захистив у 1896 р. в Санкт-Петербурзькому інституті інженерів залізничного транспорту за спеціальністю «мостобудування». В 1904—1938 рр. завідував кафедрою в КПІ.
У 1929 р. Є. Патон круто змінив свій шлях у науці. В СРСР починалася масштабна індустріалізація, й на перший план в технології зварювання виходив такий прогресивний і економічно ефективний процес, як зварювання конструкцій електричним струмом. За пропозицією Патона ВУАН створила Електрозварювальну лабораторію. В 1934 р. був створений Інститут електрозварювання АН УРСР, незмінним директором якого став Є. Патон. У зв’язку з 75-річчям вченого його ім’я 1945 р. було присвоєно інституту. Розроблена під керівництвом Є. Патона технологія автоматичного дугового зварювання під флюсом істотно скоротила строки виробництва танків під час Великої Вітчизняної війни. На початку 1950-х в інституті було створено принципово іншу технологію з’єднання металу практично необмеженої товщини — електрошлакове зварювання.

***

Борис ПАТОН народився в 1918 р. у Києві в сім’ї Є. Патона. Вчився в КПІ у 1936—1941 рр. З 1942 р. працював в Інституті електрозварювання НАН України, в 1950—1953 рр. — заступник директора, з 1953 р. — директор. Керований Б. Патоном Інститут електрозварювання ім. Є. Патона запропонував високопродуктивний спосіб дводугового швидкісного зварювання труб великого діаметру для магістральних нафто- і газопроводів. Інститут перетворився на потужний науково-технічний комплекс і завоював провідні позиції в світі в галузі наукового забезпечення розвитку електрозварювання. Понад 40 років інститут працює над технологію електрозварювання в космосі. Такі експерименти розпочалися ще на космічному кораблі «Союз-6». У 1997 р. вони були вперше узагальнені в англомовній монографії Б. Патона та В. Лапчинського.
Із 1962 р. Б. Патон очолює Національну академію наук України. Після переходу економіки на ринкові засади державний бюджет втратив здатність фінансувати розвиток фундаментальних досліджень у необхідних масштабах. Внаслідок цього інтелектуальний і матеріально-технічний потенціал НАН України істотно зменшився. Безсумнівною заслугою Б. Патона в цій ситуації є збереження її як потужного наукового осередку світового значення в галузі точних, природничих і технічних наук.

***

Іван ФРАНЦЕВИЧ (1905— 1985) народився в Полтаві й у 1929 р. закінчив Харківський інститут народної освіти. Після закінчення інституту викладав у ньому курс фізичної хімії. В 1939 р. перейшов у систему АН УРСР на посаду заступника директора Інституту чорної металургії. Разом з директором інституту М. Луговцовим зацікавився порошковою металургією. В 1948—1951 рр. розробив нову технологію одержання залізного порошку, за якою прокатну окалину й рудний концентрат відновлюють комбінованим відновником — конвертованим природним газом і твердим вуглецем.
У країнах Заходу залізні порошки і залізокерамічні вироби з середини 1940-х використовувалися в багатьох галузях промисловості, зокрема у військовій. Відповідні технології були засекречені. При першій звістці про успіх І. Францевича Рада міністрів СРСР зобов’язала уряд України розширити наукові дослідження в цій галузі. У 1952 р. на базі очолюваного І. Францевичем відділу виникла Лабораторія спеціальних сплавів як самостійний підрозділ АН УРСР, а в 1955 р. її перетворили на Інститут металокераміки і спецсплавів. Він дав у 1956 р. на своїй дослідній установці до 500 тонн порошків, в той час як США виробляли близько 50 тис. тонн. Перелом стався на початку 1960-х. Очолюваний І. Францевичем інститут (з 1964 р. — Інститут проблем матеріалознавства) забезпечив наукову базу для створення в СРСР трьох заводів порошкової металургії, серед них — найпотужнішого в Європі Броварського заводу. У народному господарстві почали використовуватися нові технологічні процеси одержання порошків чорних і кольорових металів і сплавів, тугоплавких сполук, а також виробів із них. Зокрема, було освоєно процеси отримання порошкових іржостійких сталей для виготовлення корозостійких деталей.
Францевич залишався директором Інституту проблем матеріалознавства до 1973 р. Нині інститут носить його ім’я.

***

Олександр СМАКУЛА (1900—1983) народився в селі Доброводи, що неподалік від Збаража, в селянській родині. 1918 р. був мобілізований до лав Української галицької армії. 1922 р. поїхав у Німеччину навчатися в Гьоттінгенському університеті. Працював у Фізичному інституті під керівництвом проф. Роберта Поля. У 1930 р. став керівником оптичної лабораторії в Інституті медичних досліджень у Гейдельберзі. Тут була опрацьована знаменита «формула Смакули»: математичне співвідношення для з’ясування механізмів взаємодії електромагнітного випромінювання з твердими тілами. В 1934 р. почав працювати в фірмі К. Цейса в Ієні. Тут запатентував спосіб поліпшення оптичних приладів, названий «просвітленням оптики»: поверхня лінзи покривалася спеціальним матеріалом, який зменшував контрастність зображення в будь-яких оптичних приладах.
У 1946 р. американці вивезли О. Смакулу з Німеччини разом з іншими видатними фізиками та інженерами. Кілька років він працював у форті-лабораторії в штаті Вірджинія, досліджуючи матеріали, що використовувалися у військових приладах нічного бачення. 1951 р. дістав запрошення на посаду професора в Массачусетський технологічний інститут (МТІ) у Бостоні, де заснував лабораторію фізики кристалів.
Десятиліття праці в МТІ виявилися найбільш плідними у творчому доробку вченого. Його відкриття обумовили технологічний прорив у цілому ряді напрямків. Зокрема, він винайшов оригінальні технології вирощування кристалів. Дослідження органічних кристалів, якими захопився О. Смакула, дали можливість одержати ефективні технології синтезування вітамінів. У 1962 р. вийшла у світ його фундаментальна монографія «Монокристали: вирощування, виготовлення та застосування». Пізніше вона не раз перевидавалася, 2000 р. була надрукована в Києві.
Смакула був дійсним членом НТШ (США) і Товариства українських інженерів в Америці. У 1972 р. взяв участь у Міжнародній конференції з проблем кристалографії, що проходила у Вірменії, після чого йому дозволили побувати в Києві, Тернополі та в рідному селі. В Доброводах відкрито пам’ятник О. Смакулі. Генеральна конференція ЮНЕСКО оголосила 2000 рік Роком Олександра Смакули.

6. ТОП-50 В СОЦІО-ГУМАНІТАРНИХ НАУКАХ
Українська земля народжувала геніїв і в галузі соціогуманітарних наук. Проте їхні здібності могли проявитися тільки на чужині. Коли вчені залишалися на батьківщині, у них був невеликий вибір: або загинути, або працювати в оковах марксизму-ленінізму, не здійснюючи будь-якого впливу на світову науку.
Радянські інтелектуали бавилися на кухнях анекдотом, який найкраще звучить в оригіналі, тобто російською мовою: «науки бывают естественные, неестественные и противоестественные». Марксизм-ленінізм перетворював соціогуманітарні напрямки на протиприродні.

* * *

Михайло ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ (1865—1919) народився в селі Солоне на Харківщині. По батьківській лінії походив з поселених у ХІV ст. в Литві татарських мурз, мати була українською шляхтянкою з Полтавщини. Закінчив природничо-математичний і правничо-економічний факультети Харківського університету. 1892 р. стажувався у Великій Британії, після чого опублікував книгу «Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини і вплив на народне життя». Книга викликала великий інтерес у Європі, оскільки давала можливість зрозуміти, як розвиватиметься економічна ситуація. В 1898 р. вийшла з друку книга «Російська фабрика в минулому і сучасному», яка й досі зберігає своє значення. В радянські часи вона замовчувалася або згадувалася як об’єкт критики, коли заходила мова про книгу В.Леніна «Розвиток капіталізму в Росії».
З 1905 р. М.Туган-Барановський читав лекції в петербурзьких навчальних закладах, на основі яких підготував і видав 1907 р. книгу «Основи політичної економії». Вона принесла автору європейську славу і неодноразово перевидавалася в Росії та Німеччині. Критика популярного тоді марксизму була доведена в ній до найвищого рівня досконалості. Поряд із переліченими книгами, які надають творчій спадщині автора всі ознаки актуальності, з-під його пера вийшло багато праць з проблем кооперативного руху, який набирав широкого розвитку у тогочасній Росії. Разом з М. Грушевським та іншими вченими працював над енциклопедичним довідником «Український народ в його минулому і сучасному».
М. Туган-Барановський брав активну участь у політичному житті у складі партії кадетів. З появою 1917 р. близької за економічною платформою партії українських соціалістів-федералістів перейшов до неї. Недовгий час обіймав посаду генерального секретаря фінансів в уряді В. Винниченка. Помер в потязі дорогою в Париж, куди їхав у складі української дипломатичної місії.

* * *

Людвіг фон МІЗЕС (1881—1973) народився у Львові. У 12 років міг читати та розмовляти німецькою, польською і французькою мовами, читав латиною, розумів українську мову. Навчався у Віденському університеті, там же здобув докторський науковий ступінь під керівництвом Євгена фон Бьом-Баверка. Опублікував 1912 р. книгу «Теорія грошей та кредиту», яка принесла йому світову славу. У 1922 р. в книзі «Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз» довів, що застосування соціалістичних (у більшовицькому розумінні) принципів неминуче призведе до господарського хаосу. Висновок підтвердився жахливими наслідками насадження комунізму в радянських республіках. Наступні книги Л. фон Мізеса «Епістемологічні проблеми економіки» і «Елементарні основи економічної науки» остаточно закріпили авторитет автора як засновника новоавстрійської школи в економічній науці і одного з її провідних представників, поряд з його учнем лауреатом Нобелівської премії Фридрихом фон Хайєком.
В 1909—1934 рр. Л. фон Мізес був економічним радником Австрійської торгової палати. Після розпаду Австро-Угорщини став одним із тих, хто врятував Австрію від гіперінфляції, подібної до німецької. 1926 р. заснував Австрійський інститут дослідження бізнес-циклів. Великий вплив на розвиток європейської економічної думки здійснював його приватний семінар при Торговій палаті Австрії.
1934 р. Л. фон Мізес змушений був емігрувати в Швейцарію. З 1940 р. жив і працював в США. 1944 р. з’явилася книга «Бюрократія». В цій праці, яка стала політико-економічним бестселером світового масштабу, він аналізував ситуацію, що виникає при втручанні в господарську діяльність. За більш ніж 30-річне перебування в США Л. фон Мізес не здобув такої популярності, яку мав у Європі. Тепер стає зрозумілим, наскільки фундаментальним є його внесок в економічну науку.

* * *

Саймон (Семен) Кузнець (1901—1985) народився в сім’ї торговця хутром. Сім’я жила на дві домівки — в Харкові та в Пінську, внаслідок чого в літературі спостерігається різнобій стосовно місця народження С. Кузнеця. Глава сім’ї Абрам Кузнець 1907 р. поїхав в США у справах торгівлі і залишився там. Семен Кузнець вступив на юридичний факультет Харківського університету, після чого служив у статистичному відділі Центральної ради профспілок. 1921 р. надрукував першу наукову працю «Заробітна плата фабрично-заводських робітників у Харкові в 1920 р.» (у профспілковому збірнику «Материалы по занятости на Украине»). За Ризьким мирним договором 1921 р. всі, хто народився на території, яка відходила до Польщі, могли отримати польське громадянство. Сім’я Кузнеців скористалася пінською адресою і переїхала до Польщі, а через рік С. Кузнець з братом поїхали в Нью-Йорк до батька. 1922 р. став студентом Колумбійського університету, 1926 р. захистив докторську дисертацію.
С. Кузнець працював співробітником Національного бюро економічних досліджень з 1927 по 1961 рр. Він встановив залежність між економічними коливаннями і довгостроковим зростанням економіки. Запропонована ним методика обрахування національного продукту, національного прибутку та інших показників розвитку використовується тепер в офіційній звітності майже всіх країн світу. Його праці в галузі динаміки інвестицій та нагромадження капіталу стали класичними. Він довів, що найбільш цінним капіталом в будь-якій країні є її люди, які володіють знаннями та уміннями. Загальновизнано, що праці вченого істотно вплинули на підвищення прогностичної функції економічної науки.
Від 1930 р. С. Кузнець провадив активну викладацьку роботу. 1954 р. був обраний президентом Американської економічної асоціації. 1971 р. йому була присуджена Нобелівська премія в галузі економіки.

* * *

Микола Бердяєв (1874—1948) народився в Києві у дворянській сім’ї. Його батько був офіцером-кавалергардом, а потім — головою правління Київського земельного банка. Навчався в Київському кадетському корпусі, 1894 р. вступив до університету Св. Володимира. В 1898 р. був виключений і висланий у Вологодську губернію на два роки за пропаганду соціал-демократичних поглядів. Надалі відійшов від марксизму і став одним із лідерів руху тих кіл інтелігенції, який заявив про себе публікацією збірника «Вехи». Після встановлення радянської влади його двічі арештовували і в 1922 р. вислали з країни на т.зв. філософському пароплаві. Жив спочатку в Берліні, а з 1924 р. і до смерті — у передмісті Парижа Кламарі.
Опублікована 1924 р. в Берліні книга «Нове середньовіччя. Роздуми про долю Росії і Європи» зробила його знаменитим. Від 1925 до 1940 рр. редагував одне з провідних видань російського зарубіжжя — релігійно-філософський журнал «Путь». Сам М. Бердяєв вважав своїми найбільш вагомими працями емігрантського періоду двохтомну «Философию свободного духа» (1927, 1928), «О назначении человека. Опыт парадоксальной этики» (1931), «О рабстве и свободе человека» (1939), «Истоки и смысл русского коммунизма» (1938, нім. мова, 1955, рос. мова). Далеко не всі сучасники змогли оцінити масштаб його творчості. Олександр Мень висловився так: «Це мислитель XXI століття, який випадково забрів у наше. Щоправда, він дуже ізольований від усіх. Це псує справу. Але така ізоляція — біда, пов’язана з його передчасністю».

* * *

Михайло Грушевський (1866—1934) народився в м. Холм (нині — Хелм, у Польщі). Закінчив історико-філологічний факультет університету Св. Володимира (1890) і був залишений при університеті для здобуття професорського звання. 1894 р. захистив магістерську дисертацію, після чого його призначили на посаду ординарного професора по кафедрі «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» у Львівському університеті.
У Львові став головою історико-філософської секції НТШ, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896—1913), очолив НТШ (1897—1913). 1898 р. у Львові був виданий перший том «Історії України-Руси», продовженої в наступних дев’яти томах (Львів, Київ, 1899—1936). В цьому багатотомному виданні охоплювалися події до 1658 р. (перевидана у Києві в 1991—1998 рр.) У травні 1904 р. в Санкт-Петербурзі надрукував статтю «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», де сформулював концепцію самостійного історичного розвитку українського народу. Після революції 1905—1907 рр. переніс наукову діяльність до Києва. Заснував Українське наукове товариство (УНТ) і став його головою. Однак у цей час наукова творчість почала відходити у нього на другий план порівняно з політичною діяльністю.
М. Грушевський відмовився від політичної діяльності після того, як пересвідчився у поразці визвольних змагань. Восени 1923 р. політбюро ЦК КП(б)У дозволило йому повернутися в Україну з еміграції, а в грудні того року він був заочно обраний академіком ВУАН. У березні 1924 р. М. Грушевський повернувся в Київ і розгорнув велику науково-організаційну роботу. Зокрема, він створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, створив й очолив низку науково-історичних комісій, редагував відновлений часопис «Україна». З осені 1929 р. почався розгром створених ним установ. Останні роки життя змушений був працювати в Москві.
Наукова спадщина М. Грушевського велика і різноманітна. Він — автор майже 2 тис. праць в галузі української і світової історії, історіографії, історії спеціальних історичних дисциплін, які збагатили світову, європейську і національну науку.

* * *

Іван Лисяк-Рудницький (1919—1984) народився у Відні в сім’ї Павла Лисяка та Мілени Рудницької. Батько був визначним адвокатом, послом до польського сейму від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) в 1938—1939 рр. Мати була послом від УНДО до сейму (1928—1935), головою Союзу українок у Львові (1928—1939) і Світового союзу українок (з 1934 р.). Після закінчення Академічної гімназії у Львові (1937) навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1937—1939). Продовжив навчання в Берлінському університеті (1940—1943), а потім — у Карловому університеті в Празі, де захистив докторську дисертацію 1945 р. Від 1947 р. навчався в Інституті вищих міжнародних досліджень (Женева), з переїздом в США пройшов стажування в Колумбійському університеті (1951—1953). В 1956—1967 рр. викладав історію у філадельфійському коледжі Ля Саль, в 1967—1971 рр. — в Американському університеті у Вашингтоні. Від 1971 р. працював в Альбертському університеті. В 1976 р. разом з колегами заснував при ньому за матеріальної допомоги діаспори Канадський інститут українських студій.
Одноліток і друг І. Лисяка-Рудницького від часів навчання у Львівському університеті О. Пріцак вважав найбільш відмінною рисою його творчості відданість невеликим (від 10 до 40 стор.) науково-публіцистичним есе. Кожне з них шліфувалося до нескінченності, аж поки автор починав вважати текст придатним до опублікування. Іноді він повертався до опублікованої теми через багато років, щоб створити шедевр, який не повторював попереднього. Його есе (близько півсотні за все життя) мали бездоганну логічну побудову і добре продуманий філософський контекст. Вони адресувалися не лише фахівцям, але й досить широкому колу читачів із солідною інтелектуальною підготовкою. Проблеми минулого українського народу розглядалися на тлі всесвітньої історії, з урахуванням методологічного потенціалу західної історичної науки, яким І. Лисяк-Рудницький досконало володів.
Сила І. Лисяка-Рудницького — в колосальній ерудиції, яка дозволяла йому поєднувати, здавалося б, непоєднувані факти з історії різних часів і народів, аби здобути нове знання. Сила — в абсолютній відстороненості наукового пошуку, в здатності не затьмарювати політичними, національними або соціальними преференціями історичний аналіз. Своїми есе І. Лисяк-Рудницький пропонував науковцям не стільки власні висновки, скільки моделі дослідження.

* * *

Омелян Пріцак (1919—2006) народився в селі Лука (Озерне) Самбірського району Львівської області в сім’ї залізничника. Закінчив 1940 р. Львівський університет і став молодшим науковим співробітником Львівського відділу Інституту історії України АН УРСР, а також аспірантом Інституту мовознавства АН УРСР (керівник — А. Кримський). 1941 р. був мобілізований в армію, а потім заарештований. Втік з-під арешту і потрапив у полон. Звільнився за допомогою німецьких сходознавців, які влаштували його на навчання в Берлінському університеті (1943—1945). Післяуніверситетські студії продовжив в Гьоттінгенському університеті (1946—1948), там же почав працювати викладачем на кафедрі історії Євразії і алтайської філології. З 1957 р. — професор Гамбурзького університету.
1964 р. О. Пріцак отримав запрошення на посаду професора загальної лінгвістики і тюркології Гарвардського університету. 1968 р. ініціював заснування в ньому наукового центру з проблем україністики. Очолював Український науковий інститут Гарвардського університету з 1968 по 1989 рр. Розпочав публікацію серії «Гарвардська бібліотека давньої української писемності» (факсимільні відтворення джерел і переклади на англійську та українську мови). Був одним з ініціаторів створення Міжнародної асоціації україністів в 1989 р. У 1990 р. був обраний іноземним членом АН УРСР. З 1991 до 1998 рр. очолював створений з його ініціативи Інститут сходознавства ім. А.Кримського НАН України.
Вважається одним із найбільш авторитетних сходознавців ХХ ст. Темою його життя була монографія «Походження Русі», яку він задумав побудувати на західних, слов’янських, фінно-угорських і східних текстах. Він встиг опрацювати і видати в Києві у 1997 р. перший том (1080 стор.) і в 2003 р. — другий том (1304 стор.). Ці томи були побудовані на стародавніх скандинавських джерелах. Щоб завершити цей грандіозний задум, потрібний такий же за ерудицією і масштабом вчений.

* * *

Агатангел Кримський (1871—1942) народився у Володимирі-Волинському (тепер Волинська обл.) у родині вчителя історії та географії. Походив із кримських татар. Через кілька років батьки переїхали в Звенигородку під Києвом. У місцевому училищі провчився з 1876 по 1881 рр., потім закінчив Острозьку прогімназію (1881—1884) і Другу Київську гімназію (1884—1885), після чого вступив за конкурсом в колегію Павла Галагана (1885—1889). В колегії зблизився з П. Житецьким і М. Драгомановим, які прищепили йому прихильність до української мови, історії та літератури. В цей час опанував польську, італійську, грецьку, латинську та турецьку мови. В 1889—1892 рр. навчався у Лазаревському інституті східних мов у Москві. Спеціалізувався на арабській філології та літературі, а також на ісламі, перській і турецькій мові та літературі. У 1892—1896 рр. опанував славістичні студії на історико-філологічному факультеті Московського університету. В 1896 р. здав магістерські іспити з арабістики в Петербурзькому університеті та слов’янської філології у Московському університеті. В 1896 р. стажувався в Сирії та Лівані, а з 1898 р. викладав в Лазаревському інституті. З 1901 р. очолив кафедру арабської лінгвістики. У 1918р. переїхав до Києва, де став неодмінним секретарем УАН і очолив історико-філологічний відділ, ряд комісій, а з 1921 р. — Інститут української наукової мови. Визнаний одним з великих орієнталістів в історії світової філологічної науки.

* * *

Сергій Єфремов (1876—1939) народився в с. Пальчик Звенигородського повіту Київської губернії, нині село Катеринопільського району Черкаської області, в родині священика. В 1891—1896 рр. навчався в Київській духовній семінарії. 1901 р. закінчив юридичний факультет університету Св. Володимира. Зі студентських років розпочав політичну діяльність. У 1904 р. разом з Б. Грінченком створив Українську демократичну партію, в 1905 р. — Українську радикально-демократичну партію. В 1908—1917 рр. був одним із лідерів Товариства українських поступовців. Брав участь в утворенні Центральної Ради і в роботі її уряду. У червні 1917 р. очолив Українську партію соціалістів-федералістів.
З 1919 р. працював в УАН, в 1922—1928 рр. був віце-президентом ВУАН. Близько тисячі праць С. Єфремова (з кількох тисяч) є науковими і стосуються літературознавства. В 1911 р. вийшла в світ його класична праця «Історія українського письменства», яка потім неодноразово перевидавалася. Фундаментальні монографії про Марка Вовчка (1907 р.), Т. Шевченка (1914 р.), І. Франка (1913 р.), М. Коцюбинського (1922 р.), Нечуя-Левицького (1924 р.), Карпенка-Карого (1924 р.), Панаса Мирного (1928 р.) мали великий вплив на дальший розвиток літературознавства і вперше розкрили перед світом потенціал вітчизняного письменства. Великим доробком С. Єфремова є підготовка академічного видання «Щоденника» Т. Шевченка та «Листування» (зі статтями і коментарями).
У 1928 р. С.Єфремова було звільнено з усіх посад й передусім — відсторонено від керівництва ВУАН. В квітні 1930 р. він був засуджений у справі «Спілки визволення України». Помер у тюрмі.
7. КОЛЕКТИВНИЙ ПОРТРЕТ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ ЕЛІТИ ХХ СТ.
Досі ми знайомилися з фактами, про які можна прочитати в книгах або знайти їх у пошукових системах інету. Та півсотні надрукованих тут міні-біографій складаються в сукупність, якої ще ніхто не бачив, крім читачів газети «День». Можливо, хтось із них захоче замінити деякі прізвища в списку Топ-50 іншими. Проблем нема, я сам перетасовував їх багато разів, поки складався список. Із вдячністю прийму обѓрунтовану корекцію, тому що праця не закінчена, ще треба писати книгу. Проте корекція має бути в межах цієї півсотні, а останній десяток прізвищ не повинен аж надто вирізнятися від першого. Не знаю, хто є в першій десятці, хоч виходив з того, що вона об’єктивно існує, коли починав створювати Топ-50. Знаю тільки те, що вибірка перших десяти з Топ-50 виглядатиме більш-менш однаково, хоч би скільки всі ми визначали тих, хто зробив найбільший вклад у розвиток світової науки та техніки.
Переконаний, що корекція наведеного списку виявиться незначною при дотриманні усталеного критерію відбору. Сам я, як уже зазначав, змушений був двічі порушити критерій, коли йшлося про творців реактора РБМК. Проте не бачу підстав для порушень цього критерію з іншої причини.
Якщо Топ-50 усталений, то можна вивчити найвищу верству української наукової еліти, використовуючи кількісні методи аналізу, тобто з максимальною переконливістю.
Пошук кандидатів у Топ-50 відбувався серед тих, хто народився і/або працював в Україні. Із 50 фігурантів списку в Україні народилися 42. Україна розглядається в її етнічних кордонах, включаючи втрачені землі за лінією Керзона (Білосток, Перемишль, Седлець, Холм). Місцем народження І. Лисяка-Рудницького випадково став Відень, але його батьки постійно проживали в Західній Україні, а не в столиці Австрії. Місцем народження Є. Патона була Ніцца, але вчений народився в сім’ї дипломата, який час від часу змінював місце роботи. М. Боголюбов народився в Нижньому Новгороді, але сім’я поселилася в Україні, коли йому ще не виповнилося й року. Не будемо формалістами в цих трьох перелічених випадках, хай ці вчені вважаються народженими в Україні.
Запорукою найвищого успіху у науковій кар’єрі є ранній старт. Цю істину ілюструє соціальне походження вчених Топ-50. Тільки один з них (О. Пріцак) походив з робітничої родини, а шестеро — з селян. Усі решта поділялися на три більш-менш однакові групи: 16 — з сімей інтелігенції (в тому числі шестеро — з професорських сімей), 14 — з сімей міських жителів (службовців, торговців, міщан), 13 — із дворянських родин.
Встановити етнічне походження фігурантів списку 50-ти не так просто. Знаючи родовід людей шляхетного стану, можна віднести В. Вернадського, Г. Гамова і Г. Лозино-Лозинського до українців, А. Кримського — до кримських татар, М. Туган-Барановського — до литовських татар, О. Струве — до німців, Л. фон Мізеса — до австрійських німців, М. Бернадоса — до греків, Ф. Добжанського та І. Сікорського — до поляків. Без ускладнень визначаються євреї, які були в Російській імперії не тільки етнічною спільнотою, а й соціально-економічним станом. Але відділити українців від росіян та зросійщених у кількох поколіннях представників інших етносів доволі важко. Все-таки ми можемо виділити в списку 50-ти три етнічні групи — росіян (18), українців (17), євреїв (8). Можливо, що кількісне співвідношення між росіянами та українцями дещо інше. Впадає в око досить низька питома вага українців в Топ-50 на території, де вони складали більшість населення. Це зрозуміло: українці були переважно селянами.
Жертвами радянських чекістів стали восьмеро з 50-ти вчених: М. Бердяєв, В. Глушко, М. Грушевський, С. Єфремов, Ю. Кондратюк, С. Корольов, А. Кримський, О. Пріцак. Влада піддала репресіям абсолютно всіх (чи це не закономірність?) представників соціогуманітарних наук, до яких змогла дотягнутися. Репресування В. Глушка, Ю. Кондратюка і С. Корольова виявилося своєрідним: вчених змусили працювати на користь держави в «шарашках» енкаведистів.
Шестеро вчених виїхали на чужину, щоб зберегти життя: О. Бах, Г. Гамов, Ф. Добжанський, О. Струве, С. Тимошенко, О. Чичибабін. Народоволець О. Бах мусив рятуватися втечею від жандармів і повернувся на батьківщину як революціонер в ореолі слави. Інші стали великими вченими на чужині і збагатили своєю працею фундаментальну науку країн Заходу.
Траплялося, що радянська влада переслідувала не тільки вчених, але й наукові напрями. Переслідування генетики призвело до того, що американська наука отримала потужний поштовх завдяки генію Ф. Добжанського, а радянська мусила прийняти в своє лоно пройдисвіта — «народного академіка» Трохима Лисенка.
20 представників Топ-50 працювали (хоча б упродовж частини життя) в Україні, а 30 — за її межами. З числа тих, хто народився в Україні (42), за її межами опинилося 30, з них в США — 13, у Росії — 12, у Франції — 4, у Німеччині — 1 (О. Смакула). Якщо в Росію виїхало на постійне проживання 12 вчених, то в Україну з Росії приїхало вісім. Щоправда, М. Лаврентьєв був відкликаний, а В. Вернадський повернувся в Росію добровільно.
Ті з вчених, які очолювали великі колективи в сфері технічних наук, залишили після себе науково-промислові комплекси, які складають славу і гордість України: літакобудування (О. Антонов), академічні інститути, в яких розробляються новітні технології (Є. Патон, І. Францевич), комплекс харківських фізичних інститутів (К. Синельников), ракетобудування (М. Янгель) тощо. Мимоволі замислюєшся: якби зі списку 50-ти в Україні працювала більшість вчених і організаторів науки, то як би виглядав сьогодні її науково-промисловий потенціал?
Між галузями наук список 50-ти розподіляється наступним чином: точні науки — 18, природничі — 7, технічні — 16, соціогуманітарні — 9. Вже тут вимальовується певна закономірність, яка стане чіткішою, коли ми проаналізуємо розподіл між науками тих вчених, які залишилися працювати в СРСР: точні науки — 11, природничі — 4, технічні — 13, соціогуманітарні — 5. У наявності різкий перекіс, який визначався пріоритетами держави. Уряд створював сприятливі умови для розвитку оборонних виробництв (ракетобудування, авіакосмічні системи, літакобудування) та їхнього наукового забезпечення (математика, фізика). Успадкований від минулого потенціал соціогуманітарних наук радянська влада знищила, а виховані нею кадри вже не могли вплинути на рівень розвитку світової науки.
Завершуючи аналіз Топ-50, можна констатувати головне: вчені, які народилися в Україні або працювали у нас в ХХ ст., зробили істотний вклад у світову науково-технічну революцію.


Газета "День"
Початок: http://www.day.kiev.ua/292827
Кінець: http://www.day.kiev.ua/293893