четвер, 4 березня 2010 р.

Про «нормальну» країну. Мрія. I дія

ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

БОГДАН ДМИТРОВИЧ ЗУСТРІВ НАС У ФОРМІ «ПЛАСТУ». ВІН Є ЧЛЕНОМ ЦІЄЇ ОРГАНІЗАЦІЇ З 1940 р., НАЛЕЖИТЬ ДО КУРЕНЯ «ЛІСОВІ ЧОРТИ» З 1946 р. У 2006—2008 РР. — ГОЛОВА КРАЙОВОЇ ПЛАСТОВОЇ РАДИ

Іван Капсамун, "День"

«Треба починати з мрії, потім все це перетвориться на дію», — переконаний член Римського клубу, засновник Всесвітнього форуму в Давосі Богдан Гаврилишин. Саме це гасло, за словами Богдана Дмитровича, дозволило йому досягнути багатьох вершин у своєму житті. З одним із найвпливовіших українців у світі (на запрошення Богдана Дмитровича) ми — Острозький клуб — зустрілися в Міжнародному інституті менеджменту. Богдан Гаврилишин є засновником і головою наглядової ради МІМ-Київ.
Зустріч була теплою. Головним запитанням пана Гаврилишина при знайомстві, окрім того, що ми представлялися, було: «Звідки ви?». Відповідно, реакція на кожну відповідь (з Рівного, Одеси, Харкова, Донецька — нас було восьмеро) була особливою. Богдан Дмитрович згадував якісь оригінальні розповіді, зустрічі, постаті, пов’язані саме з цим містом.
Наше спілкування почалося з важливого питання для України — формування еліти, зокрема, політичної. «Я хочу й роблю для цього все, щоб маленькі паростки еліти, які сьогодні є, перетворилися якщо не на ліс, то хоча б на гарний гай», — поділився з нами пан Гаврилишин. Справді, для розвитку громадянського суспільства, формування політичної еліти Богдан Дмитрович робить чимало. Як він каже, «дістати гроші — легко, мудро давати — важче». Наприклад, за його сприяння свого часу було створено Фонд розвитку «Пласту» (українська національна скаутська організація), МІМ-Київ, «АIESEC в Україні» (міжнародна організація, що надає можливість молодим людям віднайти й розвинути свій потенціал) та інші проекти.
За словами Богдана Гаврилишина, «Пласт» якраз є одним із тих середовищ, де виховуються патріоти та формується майбутня еліта нашої країни. «Наскільки я знаю про ваш клуб (Острозький клуб), то це ще одне з таких середовищ», — підкреслив він.
У спілкуванні з нами Богдан Дмитрович говорив про необхідність формування політичної еліти, розповів про свої цілі, поділився сторінками своєї біографії, висловив особисті враження від українських виборів. Отже, розмова в нас вийшла у вигляді інтерв’ю.

— На жаль, у нас у державі ще немає політичної еліти. Еліта — це ті люди, які не шукають привілеїв або особистих інтересів, а беруть на себе більше відповідальності за долю держави: на рівні громади, області, країни. Я передбачаю, що така еліта може виникнути в Україні років через десять. Тоді ж з’являться і партії, для яких головним буде програма дій, а не просто виборча програма. Нам не потрібно понад 130 партій, вистачить трьох-п’яти, максимум семи. Так, треба буде ще почекати, поки пройде серія виборів (президентських, парламентських), але за їхніми результатами в суспільстві може виникнути критична маса. Якраз вона й може бути чисельною меншістю, але повинна стати моральною більшістю.
— Богдане Дмитровичу, ви є одним із найвідоміших українців у світі, який робить дуже багато для розвитку сучасної України. Якою є ваша мета?
— Більшість свого життя я прожив за кордоном. З шістнадцяти років, м’яко кажучи, мене попросили виїхати з України. Кілька років, якщо це можна назвати життям, я жив у Німеччині — рік на певних роботах, потім в таборі для біженців. Згодом, не знаючи жодного слова англійською мовою, я поїхав у Канаду як лісоруб.
Перебуваючи в таборі біженців в Німеччині, я закінчив середню школу, тому, приїхавши в Канаду, поставив собі за мету навчатися далі — в університеті.
Мої батьки були простими людьми — селянами. Батько мав шестикласну освіту, мати — чотирикласну. Мама знала тільки дві книги — Біблію і «Кобзар» Тараса Шевченка, але ці дві книги були добрими дороговказами для життя. Однією з мрій мого батька було зробити так, щоб його діти отримали вищу освіту. Я навіть зробив докторат, але це не заради власної кар’єри, адже я тоді вже мав репутацію — був директором Міжнародного інституту менеджменту в Женеві, це заради батька. Він постійно наполягав на тому, щоб я не зупинявся на досягнутому, а продовжував підвищувати свій науковий ступінь.
Закінчивши магістратуру, я поїхав до батька, щоб показати йому диплом, а він мені каже: «А-а-а, сину, то це називають докторатом?». Я йому у відповідь: «Ні, батьку, це не докторат». Через три роки я продовжив своє навчання в Женеві. Після річного навчання знову приїжджаю до батька й показую йому вже свій міжнародний диплом: «О-о-о, сину, то це докторат?» — «Ні, батьку». Він, як то кажуть, «валяв дурка».
Згодом, маючи вже трьох дітей і, як я вже сказав, перебуваючи на посаді директора МІМу в Женеві, я знову пішов навчатися. Написав докторську дисертацію, яку згодом захистив (мені тоді було 46 років). А було все так. Одного дня зателефонували з Торонто і сказали, що мій батько лежить непритомний у шпиталі (це вже після того, як десять років перед тим лікарі говорили, що він помре). Я зателефонував в університет, попросив зібратися комісію і буквально наступного ж дня захистив дисертацію. Потім взяв дружину, дітей і полетів до батька в Торонто. Коли я зайшов до нього в палату, він був непритомним. Я сів біля нього, і... раптом він відкриває очі (в цей момент у Богдана Дмитровича очі наповнюються сльозами... «Ми, українці, надто сентиментальні», — продовжив він). «Ну, батьку, я вже доктор», — сказав я йому. Він усміхнувся і згодом знову втратив свідомість. За день він помер.
Тож повертаюся до вашого запитання — яка мета мого життя? Проста — робити добро. Щодо України: мрію, щоб вона стала «нормальною» країною — справді незалежною, але це не означає, що я є шовіністом або ненавиджу інші народи. В своєму житті я побував у багатьох країнах, працював з різними людьми, але хоч би де я був і що робив, у першу чергу я завжди був українцем.
1980 року я написав книгу «Дороговкази в майбутнє — До більш ефективних суспільств», де передбачив розпад Радянського Союзу. В 1984 р. — рано пішов на пенсію. Приїхати на Батьківщину мені вдалося лише 1988 року, хоча чекав цього дуже давно, особливо після 1980 р. З того часу десь 85% своєї енергії я віддаю Україні, щоб вона стала дійсно «нормальною» країною.
— Що означає по-вашому «нормальна» країна?
— «Нормальна» країна — це країна, де є поєднання таких характеристик, як політична свобода, економічний добробут, соціальна справедливість і співжиття з природою, а не тільки її експлуатація. Повітря, вода, земля і дещо під землею — це статутний капітал, а не річний прибуток. Ресурси, які не відновлюються, треба зберігати, а не постійно знищувати. Прикладами такого життя є Норвегія, Швеція, частково Фінляндія.
— Тобто соціалістичний напрямок...
— У Швеції соціалісти були при владі 40 років. Слід зазначити, що вони були дуже мудрими, адже вважали приватну власність головним пріоритетом для економіки, а справедливий розподіл доходів — головним завданням уряду. Після економічної кризи 70-х рр. до влади прийшли консерватори. Так вони за 14 місяців свого правління націоналізували більше підприємств, ніж соціалісти!
— Ваша оцінка виборів-2010 в Україні?
— Я не вважаю, що Президент Янукович — це повна катастрофа. Штампи про те, що Янукович — це проросійський кандидат, а Тимошенко — проєвропейський, не надто відповідають реальності. В Партії регіонів є три різні клани. Так, один з них досить проросійський, але це не означає, що вся ПР орієнтована тільки на Росію. Треба зазначити, що коли Янукович був губернатором Донецької області, він не допустив жодної російської інвестиції в керовану ним область.
Я не думаю, що за Януковича стане гірше, ніж було в Україні за останні два роки, коли президент та прем’єр постійно чубилися. Звичайно, буде погано, якщо головою уряду стане Микола Азаров. Хоча б тому, що він так і не вивчив українську мову. Уявіть собі, якби в Франції був прем’єр, який розмовляє німецькою (хоча між Францією та Німеччиною тепер куди кращі стосунки, ніж між Україною та Росією), — це ж неприпустимо. Вважаю правильним для України, якби прем’єр-міністром став Сергій Тігіпко.
Газета "День" №36, вівторок, 2 березня 2010