Без суду і слідства

Олександр ПОДРАБІНЕК. 4 квітня 2010 року, grani.ru

Пропозицію Володимира Буковського судити Михайла Горбачова за злочини радянського режиму було зустрінуто з майже загальним осудом. Я не маю на увазі доісторичних комуністів і печерних патріотів, що ненавидять Горбачова за те, що йому не вдалося зберегти СРСР. Я не маю на увазі чинуш і кремлівських дармоїдів, на яких наводить жах одна думка про можливість подібного прецеденту. Я кажу про найбільш інтелектуальну та сумлінну частину нашого суспільства; про тих, на чию підтримку міг би розраховувати Буковський у стараннях очистити нашу історію від міфів і брехні.

Нагадаю коротко для тих, хто не знає чи не пам’ятає. Йдеться про трагічні епізоди останніх років СРСР, коли проти мирного населення використовувалася армія. Про придушення народних протестів у квітні 1989 року в Тбілісі та штурмі Баку радянськими військами в січні 1990 року. Про використання армії проти цивільного населення 1990 року в Душанбе і 1991 року у Вільнюсі та Ризі. Жертвами армійського та міліційного насильства стали тоді цивільні особи. У Тбілісі загинуло 19 осіб і 250 було поранено; у Баку — близько ста загиблих і понад тисячу поранених; у Душанбе — 25 убитих і 565 поранених; у Вільнюсі — 15 убитих і 600 поранених; у Ризі — п’ятеро загиблих. За всіма цими операціями радянської армії, МВС і КДБ СРСР стояв генеральний секретар ЦК КПРС і (з березня 1990-го) президент СРСР Михайло Горбачов. Він був Верховним Головнокомандувачем і першою особою вже дихаючої на ладан, але все ще тоталітарної держави. Хто як не він повинен, у першу чергу, відповідати за ці конкретні злочини радянського режиму?

І що ж говорять його опоненти з тієї-таки інтелектуальної та сумлінної частини? Основний їхній аргумент — відсутність аргументів! Вони з Буковським не сперечаються, вони йому докоряють і таврують. Вони не говорять про загиблих у тій різанині; про відповідальність злочинців, яких потрібно знайти й судити. Вони Горбачову ці жертви милостиво пробачили. Весь їхній пафос спрямовано на викриття Буковського та звеличення Горбачова, незалежно від того, чого вимагає один і в чому винен інший.

Леонід Радзіховський на «Эхо Москвы» погодився з тим, що проблема відповідальності існує, але вирішити її зараз неможливо, бо «ніхто Горбачова не заарештує...». Тому перша думка в нього була, що «Буковський просто піаритися хоче». Уявлення про те, що все, що не робиться, робиться заради піару, дуже популярна в тих, кому нічого заперечити по суті.

Схожим чином, але набагато вульгарніше висловився на тій же «Эхо-камере» Василь Уткін у програмі «Російський бомбардир» із Антоном Орєхом. «Даний крок — його може бути продиктовано виключно або якимись абсолютно абсурдними мотивами, або бажанням нагадати просто про себе», — упевнений Уткін. Буковський, за словами Уткіна, дурний, божевільний, можливо, у нього старечий маразм чи хвороба Альцгеймера, хоча тут же й виправляється, що він нічого не хоче сказати поганого про Буковського.

Можна було б пропустити це повз вуха, якби це було сказано в запалі полеміки. Але ніякої полеміки й близько немає! Єдиний аргумент, видобутий Уткіним зі своєї каламутної свідомості на противагу пропозиції Буковського: «Я просто кажу, що передбачати, що в Англії в такій ситуації серйозно про це розмовлятимуть, це — абсурд». Можна було б нагадати панові Уткіну, що в аналогічній правовій ситуації англійці заарештували генерала Піночета, але навряд чи йому це цікаво. [...]

Олександр Скобов вдячний Горбачову за те, що той звільнив політв’язнів. «І це спокутує багато що», — переконаний Скобов. А я хочу сказати Скобову, теж колишньому політв’язневі, що кожного разу, коли він із вдячністю згадує про Горбачова, хай також згадує і політв’язнів, які загинули у в’язницях і таборах у той час, коли Горбачов був володарем країни. Нагадаю спеціально для Олександра Скобова лише про двох загиблих у цей час — Василя Стуса та Анатолія Марченка. Про тих, хто безневинно загинув у таборах, коли Горбачов дерся вгору партійними сходами і був членом ЦК і Політбюро (теж, до речі, не останні посади в державі), я вже не нагадуватиму. І якщо ви скажете мені, що не він же особисто їх убив, то я вам відповім, що й звільняв політв’язнів теж не він особисто. Звільнила їх 1987 року достроково Президія Верховної Ради СРСР, і лише тих, хто написав до Президії прохання про помилування. Найупертіших довелося звільняти на рік пізніше. «Блаженні ті, хто звільнив в’язнів», — захоплено пише Скобов про Горбачова. А ті, що їх вбивали? Вони теж блаженні? Судячи із задоволеної фізіономії Горбачова на ювілейній церемонії в Лондоні — цілком.

Слава Богу, знайшовся один сильний голос, який нагадав Горбачову і всім нам, що масові розправи з цивільним населенням у радянських містах наприкінці 80-х — початку 90-х не забуто. Жертви — не забуто! Злочинців — не покарано1 І який же дружній хор засудження — ні, не Горбачова, а Буковського — чути звідти, де про жертви та катів мали б пам’ятати в першу чергу!

Валерія Новодворська і Костянтин Боровой пояснюють невинність Горбачова в цих злочинах тим, що в серпні 1991 року він не контролював ситуацію, як це видно з подій ГКЧП. Й 1989-го не контролював? А чи не він за два дні до різанини в Тбілісі обговорював із членами Політбюро ситуацію в Грузії й вирішив скерувати туди своїх емісарів Шеварднадзе та Разумовського? А чи не він 1991 року буквально напередодні введення танків до Вільнюса зажадав від Литви скасування антиконституційних актів і відновлення дії радянської Конституції?

Навіть Віктор Шендерович у ефірі «Эхо Москвы» докорив Буковському, що йому зрадив смак. Вікторе, ну до чого тут смак? Це не кулінарія... Це правосуддя, це обов’язок тих, хто вижив, перед загиблими. Тобі дуже сильно може бути симпатичним Горбачов, як комусь Саддам Хусейн чи Мілошевич, а комусь іще — маніяк Чикатило чи майор Євсюков, але притягнення їх до відповідальності — це не питання смаку. Те, що сьогодні спитати з Горбачова в суді за ті події майже неможливо, — не курйоз, а біда для нашої країни і ганьба для нашого правосуддя. Це докір нашому суспільству, яке легко готове забути та пробачити розправу над собою. Ця забудькуватість — погана ознака того, що внутрішньо суспільство готове до повторення насильства над собою.

Було б несправедливо промовчати про нечисленні зважені коментарі. Олена Калузька побачила за ініціативою Буковського загальніше питання — чи може лідер держави робити замах на життя та свободу громадян у ім’я «цілісності країни» чи будь-яких інших великих цілей? Нічого нового в цьому питанні для Росії немає. Ще Достоєвський вустами свого героя запитував, чи варте щастя людства сльозинки однієї дитини. Питання актуальне й досі. Багато хто змирився з тим, що заради демократичних реформ проливається чужа кров, гине безневинне життя. Як правило, це люди, які своїм життям ризикувати якраз не згодні.

Олег Козирєв, вважаючи, що в Горбачова багато заслуг, проте переконаний у необхідності суду, на якому «має бути названо всі факти, озвучено всіх катів і названо всіх винних. За весь час радянського ладу».

На жаль, такі публікацій небагато. Більшість відчуває до Горбачова почуття великої вдячності за те, що він не залив країну кров’ю. Популярною є теза про те, що на совісті кожного керівника країни є подібні гріхи, це начебто загальна біда. Та хіба так? На нашому європейському континенті уряди яких країн, окрім соціалістичних і фашистських, придушували громадянські протести танками? Ні, це не загальнолюдська біда, це характерна ознака тоталітарних режимів.

У нашій історії панують міфи. Ми живемо ними, насолоджуємося ними і не дуже хочемо знати правду. Один із таких міфів — про Горбачова як реформатора, миротворця і автора демократичних перетворень. А він просто ледь встигав за подіями. Вже тріщала по швах радянська економіка, а він усе ще говорив про переваги соціалізму й пророкував країні прискорення реформ. Вже відкрито поширювався самвидав, а він бубонів про гласність як нову прикмету соціалістичного співжиття. Вже розвалювався під натиском національно-визвольних рухів Радянський Союз, а він усе мріяв про збереження імперії й посилав танки на утихомирення громадянських протестів. Він затикав Сахарову рота на з’їзді народних депутатів і, здрейфивши обиратися всенародним голосуванням, став президентом СРСР, обраним на такому з’їзді. Він упирався як тільки міг проти будь-яких рухів у бік демократії, але, будучи досвідченим партапаратником, ніколи не йшов до кінця, аби не втратити владу.

Без сумніву, в нього був першокласний апаратний нюх і дивовижна інтуїція. Він благополучно пересидів у Форосі ГКЧП, щоб потім прийти на перемогу — не має значення, чию. Він би й далі міг залишатися «на коні», якби широту маневру не сковувала партійна свідомість. Комуністична біографія не дозволила йому ні порвати з КПРС, ні сприяти розпаду радянської імперії. Він до останнього рятував радянську владу, але коли зрозумів, що врятувати її вже неможливо, успішно врятував свою власну репутацію. Виявилось, що йти у фарватері політичних подій в особистому плані дуже навіть вигідно. Ні жертв, ні ризику і легко вибрати правильний напрямок. Він побачив, до чого йде, і розумно не став перешкоджати, як безумний Чаушеску або недалекоглядний Мілошевич. За це йому багато хто зараз і вдячний: від лакейського «він дав нам свободу» до вдячливого «він не дав статися громадянській війні». Чи варто бути вдячним тиранові за те, що він не розтерзав усіх підданих до смерті, — це річ особиста. У нас заведено кланятися в пояс. Із цього приводу є чудова радянська притча про людину на Красній площі, яка побачила, як Сталін під час демонстрації бере на руки дівчинку й цілує її. Захоплено дивлячись на вождя, демонстрант молитовно шепче: «А міг би й бритвою по очах!»

Схожим чином повівся й Захід. Європа дякує йому за руйнування Берлінського муру. Я дивився ці чудові кадри. Горбачова там не було. Мур руйнувала берлінська молодь. Горбачов прийняв це як даність і не став посилати танки. І, безсумнівно, він вчинив правильно, як і повинен був вчинити на його місці будь-який розсудливий політик. Так це й є той героїзм, за який його любить Захід? «Стокгольмський синдром» західної цивілізації! Можна це зрозуміти, але чи не час уже зупинитися й поглянути на світ тверезо?

Комунізм завалився не завдяки Горбачову і навіть не всупереч йому — він був дуже незначною фігурою, попри свої, здавалося б, великі можливості. Тиранія була приречена, і Горбачов нічого з цим не зміг би зробити. Він послав танки в непокірні міста і зазнав поразки. Вона обійшлася в сотні людських життів. Тепер за це потрібно відповідати.

На суді йому, можливо, зарахуються його заслуги — міг перестріляти всіх, а перестріляв лише декого. Зарахуються нагороди — Нобелівська премія миру і численні ордени та звання. Можливо, суд навіть виправдає його, вирішивши, як підказує Олександр Скобов, що це дійсно «той хлопець, який не стріляв». Але це навряд чи — занадто багато доказів провини. А можливо, гуманний суд обмежиться покаранням, не пов’язаним із позбавленням волі. Неважливо! Важливо, щоб людина, яка керувала в той час країною, відповіла за масові вбивства своїх співгромадян. Хоч які б заслуги, реальні чи уявні, у неї були.
http://www.day.kiev.ua/208147/