понеділок, 16 травня 2011 р.

Євген Жеребецький. Кінець Імперії

Стаття була написана для журналу "Ї" (ч. 31, 2004), але основні постулати не втратили актуальності. — Triphilon.

(Спроба практичного застосування теорії геополітичної динаміки Рендала Коллінза)

Матеріал, представлений у цій статті, не претендує на оригінальність. Метод, на підставі якого проводиться аналіз сучасного стану Російської Федерації та її геополітичних перспектив, був сформульований понад 20 років тому і верифікований у 1991 році. Нам довелося лише взяти статистичні довідники і переписати цифри. Зрештою, ця стаття не претендує на сенсаційність. Оскільки факти, викладені тут, і можливі варіанти розвитку подій давно відомі вузькому колу фахівців. Наша ціль – оприлюднити цю інформацію і зробити її доступною. Для того, щоб „народ почав мислити геополітично. А політики – геополітично діяти” [1].

***
У 70-их роках минулого століття, американський соціолог Рендал Коллінз, відомий також як фахівець з теорії конфліктів, вирішив перевірити, чи поширюється дія цієї теорії на сферу державної влади. Американський вчений зробив спробу дослідити причини виникнення, динаміку розвитку і розпаду імперій. „Результатом стала теорія умов, які визначають геополітичні підйоми і спади в територіальній владі, разом з наслідками, які випливають із цих змін влади” [2]. Тут слід відзначити, що це, суто геополітичне, завдання Р. Коллінз намагався вирішити, наповнюючи геополітичну теорію даними, добутими емпіричним шляхом. А матеріалом йому слугували історичні атласи Европи, Близького Сходу і Китаю, які охоплювали період за останні 3000 років. Робота з атласами дозволила Р. Коллінзу не лише перевірити і уточнити існуючі геополітичні положення, але й істотно поповнити їх власними дослідженнями.
В результаті, поєднавши геополітичну теорію і виявлені феномени в єдину модель, Р. Коллінз побачив, що „фактори ресурсної і позиційної переваги призводять спочатку до розширення декількох окраїнних земель, до дроблення внутрішніх держав, до наступного радикального спрощення ситуації через завоювання всього реґіону (геополітичної ойкумени) однією або двома імперіями, які в майбутньому неминуче розпадаються через нездатність контролювати занадто розширену територію. Після цього цикл починається заново, однак вже з инших центрів геополітичної експансії” [3]. Ось так коротко і вичерпно сформулював суть теорії геополітичної динаміки Р. Коллінза його новосибірський колега проф. М. Розов.
У 1980 році у США розпочалася президентська кампанія, і республіканці стали активно мусувати тему ядерної переваги СССР над Америкою. Р. Коллінз, який нещодавно сформулював переконливу теорію геополітичної динаміки, вирішив застосувати цей інструмент для аналізу геополітичного потенціалу двох супердержав – США і СССР. „Геополітична теорія включає в себе п’ять принципів причинних процесів, пов’язаних динамікою нагромадження. На мій подив, всі п’ять головних принципів теорії показували, що Совєтський Союз уже пройшов пік своєї могутности, і заповідали його майбутній занепад” [4]. Натомість, геополітичний потенціал США залишався на тому ж рівні і жодних катаклізмів в найближчій перспективі не передбачалось.
Добуті результати Р. Коллінз оприлюднив на своїх лекціях у декількох провідних американських університетах. Як згадує вчений, реакція була незмінно негативною. У 1986 році, він написав статтю під назвою „Майбутній розпад Совєтської імперії” і надрукував її у збірнику власних нарисів „Веберіанська соціологічна теорія”, де й описав причини і механіку розпаду імперії. Сама ж стаття з прогнозом пролежала на полиці до Великого Вибуху СССР.
Оскільки брак місця дозволяє нам лише приблизно викласти основні постулати соціологічної геополітичної теорії Р. Коллінза, згадаємо лише про найважливіше:
Услід за М. Вебером Р. Коллінз твердить, що легітимність всякої влади має не внутрішнє, а зовнішнє походження „Політика працює ззовні до середини, а саме: зовнішні, військові стосунки держав є критичними детермінантами їх внутрішньої політики. Вебер висуває тезу, що легітимність пов’язана з владною позицією держави на міжнародній арені” [5]. По суті, це означає, що чим більші успіхи правлячої еліти на геополітичній арені, тим вища її легітимність всередині країни. І ще одне базове положення, висловлене автором, звучить так: „Держава в своїй основі є організація військової сили на території... Коли територіальний контроль опиняється під загрозою або стає більш затратним, держава сама зазнає напруження, змінюється, чи розпадається. П’ять принципів – суть пояснення і передбачення того, як змінюється територіальний контроль” [6].
По-друге, читаючи Р. Коллінза, треба пам’ятати, що, створюючи теорію геополітичної динаміки, базові положення про причини територіальних змін вчений запозичив з геополітичної теорії. До них належать фактори окраїнної і серединної (центральної) позиції, фактори ресурсів (демографічних, територіальних і економічних) і фактор ваги контролю над власною територією. Спираючись на ці категорії, він сформулював свою теорію геополітичної динаміки:
Принцип 1. Перевага в розмірах і ресурсах сприяє територіальній експансії; за инших, приблизно рівних, умов територіально крупніші, більш населені і багатші ресурсами держави розширюються воєнним шляхом за рахунок менших і бідніших держав.
Принцип 2. Геопозиційна або „окраїнна” (marchland) перевага сприяє територіальній експансії; держави, які мають ворогів на меншому числі фронтів, розширюються за рахунок держав, які мають ворогів на більшому числі кордонів.
Принцип 3. Держави в середині географічного реґіону мають тенденцію з часом дробитись на менші територіальні одиниці.
Принцип 4. Кумулятивні процеси приводять до підкорення всього реґіону двома-трьома завойовниками з масштабними гонками озброєння і вирішальними війнами (showdown war) між нечисленними суперниками.
Принцип 5. Занадто велике розширення (overextension) спричиняє ресурсне напруження і розпад держави. Останній, п’ятий, принцип Р. Коллінз уточнює: чим далі військова держава виходить за межі своєї „стартової бази”, тим вищі її затрати на утримання військових контингентів. Занадто велике розширення створює небезпеку недостатнього контролю за своїми окраїнними територіями, які можуть або відділитися, або стати легкою здобиччю ворога, і, по-друге, завелике розширення призводить до захоплення нових етнічних одиниць, які не прилягають до серцевинної (heartland) території. Звідси – з кожним новим етнічним поясом падає моральний дух армії завойовників і росте воля до опору у підкорених народів.
Дозволимо собі ще раз нагадати, що усі ці висновки американський вчений зробив емпіричним шляхом, досліджуючи причини і динаміку розвитку давніх імперій Европи, Середнього Сходу і Китаю.
Наведені вище 5 принципів і є тою теоретичною базою, на підставі якої й було зроблено передбачення про майбутнє Совєтського Союзу. Окремо слід виділити те, що теорія геополітичної динаміки Р. Коллінза не має доктринального характеру – це не керівництво до дії і не конструювання політики, як, наприклад, роботи З. Бжезінського чи К. Гаусхофера. Його теорія побудована на емпіричному, головним чином на історичному, матеріалі і має дескриптивний характер. Вона ні до чого не спонукає – просто описує і передбачає, що станеться з якоюсь конкретною державою за певних обставин. У 1980 році, за 11 років до розпаду Союзу, Р. Коллінз блискуче передбачив, як і чому розпадеться СССР. Причому сама теорія, як уже згадувалось вище, була створена на зовсім иншому матеріалі. Таким чином, наукова цінність концепції Р. Коллінза полягає в тому, що вона не є передбаченням ad hoc стосовно одного конкретного явища, а виявляє модель, яку можна застосувати до нескінченного числа об’єктів.
Перша фаза Великого Вибуху
Розглянемо тепер, як Р. Коллінз аргументував свій прогноз про неминучий занепад і розпад Совєтського Союзу:
Перший принцип стосується величини території і ресурсів. Починаючи з кінця XIV ст. і до поч. XVIII ст., маленька Московія шляхом військової експансії невпинно нарощувала свій потенціал і в 1700 році Москва володіла найбільшою в Европі армією. Через 300 років Совєтський Союз, спадкоємець Московської імперії, ці переваги втратив. Коллінз співставив величину валового національного продукту, активних військ і резервістів СССР з потенціалом його противників. Порівняння вийшло не на користь Союзу. Співвідношення за населенням вийшло 1 : 3.5 не на користь СССР, а за загальними економічними ресурсами – 1 : 4.6. Регулярні війська СССР (разом із союзниками) – 5.5 млн., противників – 9.32 млн. Співвідношення 1:1.7. У кризовій ситуації СССР міг би мобілізувати 3.8% свого населення. Якщо б суперники СССР мобілізували свої збройні сили на такому ж рівні – на виході вони б отримали 64-мільйонну армію (sik!). (Китай – доля мобілізації 0.76%, Японія – 0.24%). Таким чином, під кінець ХХ ст. СССР ресурсну перевагу втратив.
Другий принцип – геопозиційна, окраїнна перевага. Московія на початках своєї історії розширювалась, маючи за спиною рідкозаселену північну лісову зону, а у XVI ст., захоплюючи Сибір, воювала з розрізненими погано озброєними структурами. Після Другої світової війни імперія поширила свій вплив на захід за рахунок слабких серединних держав Східної Европи. І на цьому все скінчилось, бо далі Совєтський Союз зіткнувся з монолітом романо-германських Західних держав. У першій половині минулого століття Московська імперія захопила значні території слабкого Китаю [7], однак після об’єднання Китаю у 1949 році СССР отримав колосального потенційного суперника на південному сході, та ще й з ядерною зброєю на додаток. Так, СССР з окраїнної держави, перетворився в центральну із Китаєм, США і Японією з одного боку і Західною Европою – з другого. Йому довелось захищати кордони протяжністю у 58 тис. км.
Третій принцип – фрагментація і розпад центральних (серединних) держав. Оскільки СССР перетворився з окраїнної в серединну державу – неминуче вступав у дію третій принцип: центральні держави фрагментуються і розпадаються. Оскільки Совєтський Союз утворився шляхом завоювання окремих етнічних груп і держав, то в ньому склалися сприятливі умови для такого розпаду. Зрештою, СССР складався із 15 формально незалежних держав із власними органами управління. До моменту розпаду наявність цих незалежних де юре суб’єктів практично нічого не значила, натомість, коли почався розпад Союзу, – вони стали центром кристалізації нових суверенних держав. Коллінз підкреслював, що фрагментація не може розпочатися до воєнної чи політичної кризи, але, раз почавшись, буде продовжуватись по висхідній. Історичні факти свідчать, що процес розпаду великих імперій тривав двісті – триста років. Саме тому розпад Совєтської імперії за Р. Коллінзом мав би тривати протягом XXI і XXII віків.
Четвертий принцип – спрощення ситуації шляхом завоювання. Р. Коллінз трактує холодну війну, як крайнє спрощення геополітичної ситуації з фактичним розподілом сфер впливу між двома супердержавами. Світова ядерна війна була б, за Коллінзом, яскравою ілюстрацією цієї тези (showdown war), однак ще у 1980 році учений передбачав, що настане патова ситуація, при якій одна з держав остаточно вичерпає свої ресурси і фрагментується. Хід історії підтвердив цей прогноз вченого.
П’ятий принцип говорить про небезпеку надмірного розширення, що призводить до неможливости контролювати територію і до її вразливости. Проблема полягала ось в чому: занадто велике розширення (overextention) означало, що імперія була вимушена утримувати свої військові контингенти на великій віддалі від серцевинної території, що призводило до ресурсної напруги в тилу і, в кінцевому результаті, до державної дезінтеґрації. Кажучи простіше, чим далі від серцевинної території, хартленду, розміщені військові контингенти держави-завойовника, тим більше зростають кошти утримання цих військ. Саме лише транспортування амуніції, провіанту і живої сили потребує великих коштів, і основні витрати стосуються саме транспорту [8]. Контроль над Східною Азією (В’єтнам, Лаос, Камбоджа) на Сході і військовий контингент в колишніх країнах-сателітах Східної Европи – на Заході, колосальні транспортні витрати і утримання військових баз на Кубі і в північній Африці, нарешті, військова авантюра в Афганістані – явно перевищили геополітичні можливості СССР. Як наголошує Р. Коллінз, імперії, які досягли точки максимального розширення, тратять контроль над військовою організацією і політичним керівництвом протягом декількох років, що призводить до падіння режиму і роздроблення держави [9].
Ось що пише Р. Коллінз за 10 років до розпаду СССР: „Падіння центральної влади Російської імперії є передумовою сильних етнічних сепаратистських рухів. Формальна машинерія для розчленування Совєтського Союзу вже є. П’ятнадцять величезних, етнічно різних областей офіційно є автономними державами, які володіють місцевими урядами у ролі механізмів локального управління. В поточній практиці ця автономія має малий ефект, оскільки військові сили, грошова система і економічне планування контролюється органами центральної влади, а політичне управління здійснюється єдиною Комуністичною партією. Значимість існування структури автономних етнічних держав полягає в тому, що вона підтримує етнічну ідентичність у цих державах і забезпечує організаційний каркас, який дозволить з’явитись окремим державам, коли центральний уряд буде серйозно ослаблений” [10].
Пізніше, коли у 1989 році розпався Варшавський договір, а в 1991 році – Совєтський Союз, причому відбулося це практично за його сценарієм, вчений признався, що зовсім не чекав, що його прогнози збудуться так швидко.
„Помилка” Р. Коллінза
Уважний читач безумовно помітив, що сценарій американського соціолога попри усі свої очевидні і незаперечні достоїнства, має одну доволі серйозну ваду: неправильно вказано „час Х” Великого Вибуху Імперії. Як уже говорилось вище, Р. Коллінз передбачав, що СССР буде фрагментуватись доволі довго, протягом XXI-XXII ст.. І справді, історія каже, що колапс Римської імперії чи Візантії продовжувався декілька століть.
Що ж насправді трапилось, і чи справді помилився учений? Прямої відповіді на це у статті Р. Коллінза немає. На щастя, існує ясне тлумачення цієї „помилки” у прихильника Р. Коллінза і блискучого коментатора його праць професора Н. Розова. „Не було... теоретично передбачено точного часу (рік і місяць) колапсу імперії... Геополітична теорія дозволяє судити про очікувані тенденції лише тривалих проміжків (30–50 літ); події всередині цих проміжків мають випадковий характер. Розпад Варшавського блоку і наступний за ним розпад СССР увійшли в зазначений період, однак повністю передбачення про фрагментацію Совєтської імперії на слабкі частини, підпорядковані сильним окраїнним державам (читай США, Японії і Китаю), ще не виповнилось. Те, що було б черговим успіхом теорії Коллінза, стало б життєвою трагедією для нас – росіян” [11]. І ще одна цитата з праці Н. Розова: „Навіть без додаткових розрахунків можна з великою впевненістю стверджувати, що до кінця століття ситуація для Росії різко погіршилася, оскільки китайське населення, економіка і військово-технічний рівень неухильно ростуть (в безпосередній близькості від наших південно-східних кордонів), тоді як в Росії продовжується депопуляція, економічна стагнація, недостатнє забезпечення армії і вимивання населення зі східних реґіонів. Иншими словами, в роботі Коллінза, крім прогнозів, що виправдалися, про фрагментацію Совєтської імперії (розпад Варшавського блоку і СССР), містяться підстави для очікування наступних, набагато трагічніших для Росії подій” [12].
На цьому місці, ще раз перелічивши основні положення теорії геополітичної динаміки Р. Коллінза, можна було б і закінчувати статтю. Проблема, однак, полягає в тому, що з розвалом Союзу, як уже згадувалось вище, процес розпаду колишньої імперії аж ніяк не припинився. У відповідності з основними постулатами теорії наступним етапом розпаду СССР має бути повна фрагментація колишньої імперії на слабкі і нежиттєздатні державні утворення з наступним підкоренням цих фрагментів сильними окраїнними державами – США, Японією, Китаєм і Єдиною Европою. Кажучи простіше – розпад Совєтського Союзу це лише половина справи, напіврозпад. Друга половина – це фрагментація Росії.
Друга фаза
Виходячи із сказаного, наступний аналіз неминучого, на наш погляд, розпаду сучасної Російської Федерації слід робити саме зважаючи на спадковість і протяжність дезінтеґраційних процесів, які розпочались ще в Совєтському Союзі. Чому важливо усвідомити, що майбутній розпад сучасної Росії не є чимось якісно новим і окремим, а лише ланкою неперервного процесу започаткованого в СССР? Бо в такому випадку ми ясно побачимо, що і зовнішні, геополітичні, і внутрішні фактори розпаду Російської Федерації продовжують діяти за старим сценарієм:
  • ані сама держава, ані владна еліта не зазнали жодних трансформацій, а тому Імперія котиться до розпаду по старій стежці;
  • як і десять років тому, продовжується економічний занепад РФ і її стрімке технологічне відставання не лише від розвинутих країн Заходу, але й від колишніх аутсайдерів – країн Азіатсько-Тихоокеанського реґіону (АТР) і Китаю;
  • останнє веде до стрімкого погіршення загального рівня життя в країні і до катастрофічної депопуляції, особливо на схід від Уралу; наслідком цих процесів є втрата контролю над власною територією, яка стає занадто великою для Росії;
  • якщо центр не здатен контролювати власну територію – розвивається реґіональний сепаратизм, після чого держава розпадається на декілька незалежних утворень, які через доволі короткий час переходять під протекторат сусідніх потужних окраїнних держав;
  • наступний крок – повна втрата суверенітету.
Все. Цикл закінчився. Натомість, нам важливо усвідомити, що навіть характер перебігу окремих етапів розпаду також буде подібним до тих, що вже були в минулому. – Напр., ми не припускаємо можливості військових конфліктів між РФ і Китаєм в майбутньому через територіальні претензії, тобто реалізацію 4 принципу Р. Коллінза про показові (showdown) війни. Скоріше всього, все відбудеться, як в СССР – економічне і військове виснаження РФ дозволить Китаю мирним шляхом забрати собі стільки території, скільки йому дозволять инші супердержави. Спробуємо, однак, обґрунтувати наші міркування.
Як уже говорилось вище, всяке надмірне розширення веде до послаблення або навіть втрати контролю над власною територією. Звідси російські вчені роблять висновок від зворотного: територіальне зменшення Совєтського Союзу до розмірів РФ, оточеної слабкими сусідами, дає можливість Росії в середньо- чи довготерміновій перспективі відновити щодо своїх сусідів імперські намагання. „Концепція Коллінза дає нам можливість задуматись над тим, якою б могла бути оптимальна геополітична конфігурація Росії-СССР. Наприклад, чи таким насправді цінним набутком виявився для нашої країни у післявоєнний період весь реґіон Східної Европи, контроль над яким по суті і викликав перенапругу військової і політичної інфраструктури імперії” [13]. І ще різкіше: „Зменшення Росії скоріше покращило, ніж погіршило геополітичне становище нашої країни” [14]. Залишимо поки що це, дещо несподіване твердження російських вчених без коментарів і спробуємо глянути на майбутнє Росії, застосовуючи принципи Р. Коллінза.
Перший принцип – ресурсна перевага.
Після 1991 року найбільших втрат зазнав ресурсний потенціал Імперії.
Російська імперія після розпаду Союзу втратила чверть території, майже половину населення і половину ВНП. Сьогоднішній дещо вищий рівень життя росіян в европейській частині РФ порівняно із країнами СНД вдається утримати лише завдяки сприятливій кон’юнктурі цін на нафту.
Відчутних збитків зазнає російська економіка від такої, неіснуючої раніше, статті витрат як плата за транзит. За певних обставин ці витрати можуть сильно зрости. Розпад СССР призвів до розвалу господарських зв’язків між суб’єктами господарювання і республіками і до різкого зменшення виробництва. Таким чином, Росія, втративши свою західну частину, стала більш північною і більш східною державою, ніж вона була до 1917 року. Не менш значних втрат Росія зазнала і в азіатській частині, оскільки великі родовища нафти і газу та прибутки від них лишились поза межами Росії.
Натомість найбільша загроза, з якою зіткнулась Росія на початку ХХІ століття, – це демографічна проблема.
Коротко суть цієї проблеми полягає в:
  • природному скороченні приросту населення внаслідок низької народжуваности і високої смертности;
  • внутрішній неконтрольованій міграції населення з північних і східних реґіонів в Европейську частину РФ;
  • своєрідному російському демографічному now how, яке полягає в прогресуючому вимирання титульної нації (росіян), а також угрофінів і збільшенні питомої ваги неслов’янського населення.
  • гігантському демографічному вибуху в суміжних з Росією країнах АТР, особливо в Китаї.
Протягом ХХ століття населення Росії зменшується вже вчетверте, однак, на відміну від трьох попередніх (Перша Світова і громадянська війни, штучний голодомор і колективізація і Друга Світова війна), причини теперішнього скорочення населення виключно демографічні. Різке падіння народжуваности демографи прогнозували ще 20 років тому, однак публічного характеру ця проблема набула лише протягом останніх років. Російські і зарубіжні демографи одноголосно стверджують, що це явище має яскраво виражену тенденцію до наростання, і прогнозують різке зменшення натурального приросту населення Російської Федерації. Це добре видно з поданої нижче таблиці.
За прогнозами експертів ООН у 2025 році населення Росії буде складати 138 млн. осіб, але більш песимістичний прогноз Держкомстату РФ передбачає зменшення населення Росії до 130 млн. осіб вже у 2016 році. Однак, як стверджують демографи, насправді реальний процес депопуляції відбувається набагато швидше. Так, російський демограф Є. Андрєєв прогнозує зменшення чисельности громадян Росії через 50 років до 93 млн. Тут треба відзначити, що у ці розрахунки закладено майбутній міграційний приріст. Без майбутніх мігрантів через 50 років населення Росії зменшиться наполовину, тобто до 70 млн. осіб.
Оскільки російські експерти вже давно дійшли висновку, що Росія не здатна вирішити демографічну кризу, спираючись лише на власний потенціал, то вирішальне значення в державній політиці РФ для покращення складного демографічного стану надається міграційній політиці. Варто зауважити, що саме імміграція (найбільша у 1994 р. – 810 тис.) і є тим фактором, який дещо покращує важкі демографічні показники РФ. Проблема, однак, полягає в тому, що міграція із сусідніх країн має вкрай ненадійний характер: розраховувати на стабільний потік можна лише у тому випадку, коли економічна і політична ситуація в самій Росії буде привабливою для іммігрантів, або тоді, коли в прикордонних з Росією країнах ситуація буде далеко гіршою, ніж у Росії. (Напр., збільшення потоків етнічних росіян (і слов’ян) з Азіатських республік СНД в Росію різко зросло у зв’язку із збройними конфліктами у цих республіках (1991-1994), а також через катастрофічну інфляцію і наступний спад економіки в постсовєтських країнах). Однак, як твердять російські фахівці, міграційний приріст протягом останнього часу різко погіршав у зв’язку із зростанням зворотного процесу – еміграцією з Росії: так, у 2001 році позитивне сальдо в результаті еміграційно-імміграційних процесів склало лише 61.5 тис. осіб.
Для того, щоб повною мірою усвідомити, яке величезне значення надає Росія імміграції, наведемо уривок із праці „Стратегія для Росії”, написаній експертами Ради зовнішньої і оборонної політики (СВОП) під керівництвом С. Караганова:
„Після 2005 р. в Росії прогнозується стрімке природне падіння кількости працездатного населення, яке може досягнути 1 млн. осіб на рік. Це не просто скорочення, це обвал. Робоча сила буде одним з найдефіцитніших, якщо не найдефіцитнішим ресурсом в Росії. На короткий проміжок – 3–4 роки – падіння працездатного населення може дещо компенсуватися за рахунок підвищення пенсійного віку, проте такий крок призведе до ще стрімкішого зменшення працездатного контингенту в майбутньому. Якщо Росія почне стабільно виходити з економічної кризи, єдиним джерелом поповнення її трудових ресурсів може стати лише імміграція. Отже, перспективна міграційна політика Росії – це перш за все імміграційна політика.
Якщо ж Росія буде більш-менш стійко розвиватися, у XXI ст. вона, можливо, стане головною країною імміграції у світі, подібно Сполученим Штатам Америки в XIX і XX ст.ст. ” [15].
До сказаного додамо, що підтримувати стабільний потік мігрантів в Росію на потрібному рівні можна двома способами: або створюючи для них привабливий клімат в самій Росії, або цілеспрямовано організовуючи нестерпні економічні і політичні умови в країнах-донорах. Без сумніву, експерти СВОП у своїх прогнозах враховували обидва варіанти стимуляції зовнішньої міграції в Росію.
Инша, не менш серйозна, проблема, з якою зіткнулася Росія на початку ХХІ століття, – це вкрай нерівномірний розподіл її людських ресурсів по реґіонах. Стан справ виглядає так:
загальна площа сучасної РФ становить понад 17 млн. кв. км, а населення – 145.924,9 тис. [16].
В Европейській частині Росії, загальна площа якої складає 25.2% від загальної площі РФ (4.309,5 тис. кв. км), мешкає 114.752 тис., в Азіатській частині, на яку припадає 74.8% території РФ (12.765,9 млн. тис. км ) – 31.172,9 тис. осіб. При цьому щільність населення в Европейській частині – 26.6 особи на 1 кв. км, а за Уралом – на порядок менша – 2.4 особи. Ще більша проблема – це райони Крайньої Півночі і прирівняні до них території, які займають 11.900 млн. кв. км (69.7%), на яких проживають 11.533,5 тис. осіб. Тут щільність населення складає менше 1 особи на кв. км.
Наведемо вибірково дані щодо щільности заселення деяких північних Російських реґіонів:
  • Чукотський автономний округ – 0.1 особи на кв. км.
  • Якутія-Саха – 0.3 особи на кв. км.
  • Магаданська обл. – 0.5 особи на кв. км.
  • Евенкійський авт. округ – 0.02 особи на кв. км.
  • Таймирський авт. округ – 0.05 особи на кв. км.
  • Корякський авт. окр. – 0.1 особи на кв. км.
  • Камчатська обл.. – 0.8 особи на кв. км.
  • Ямало-Ненецький авт. окр. – 0.7 особи на кв. км.
А так виглядає щільність заселення на півдні Азіатської частини Росії і на Далекому Сході – на кордоні з Китаєм:
  • Приморський край – 13.1 особи на кв. км.
  • Хабаровський край – 1.9 особи на кв. км.
  • Амурська обл. – 2.7 особи на кв. км.
  • Читинська обл.. – 2.9 особи на кв. км.
  • Республіка Бурятія – 2.9 особи на кв. км.
  • Ангінський-Бурятський авт. окр. – 4.2 особи на кв. км.
  • Усть-Ординський Бурятський авт. окр. – 6.4 особи на кв. км.
  • Іркутська обл. – 3.6 особи на кв. км.
  • Красноярський край – 1.3 особи на кв. км.
  • Республіка Тува – 1.8 особи на кв. км.
Тут нам лишається додати, що з протилежного боку кордону, в Китаї, щільність населення перевищує 130 осіб на 1 кв. км. Зрозуміло, що такий величезний перепад демографічного потенціалу створює колосальну напругу на кордоні, яка рано чи пізно закінчиться експансією на новий життєвий простір. З чийого боку буде іти ця експансія і якого вона буде кольору – пояснювати зайве.
Ця похмура картина російської демографії буде неповною без такого важливого фактору, як внутрішня міграція в Росії.
Характерної рисою внутрішньої міграції Російської імперії як в царський, так і в совєтський період була її спрямованість із заходу на схід. Особливого динамізму і розмаху цей процес набув за часів Сталіна і в 60-х роках ХХ ст.. Так, з 1926 по 1959 рік населення Західного Сибіру виросло в 1.5 рази, Східного Сибіру – в 2 рази, а Далекого Сходу – в 3 рази. В період з 1959 по 1989 рік – населення північних реґіонів Сибіру і Далекого Сходу виросло з 1.9 млн. до 4.8 млн., а південних прикордонних районів Сибіру – з 20.6 млн до 27.3 млн. осіб. Зрозуміло, що такий стрімкий приріст населення у виключно несприятливих природних умовах відбувався не за рахунок натурального приросту, а шляхом міграції. Донором для Зауралля виступав захід СССР, зокрема – Україна. Характерно, що починаючи з 60-их і першої половини 70-их років спостерігається значний відтік населення із Західного Сибіру, особливо із його південної частини. Це єдиний виняток із доволі потужного і, головне, постійного потоку мігрантів із Заходу на Схід, за Урал. Пояснити цей феномен доволі просто: на 60 роки припадає повернення на Батьківщину депортованих в 40-х роках західних українців і чеченців, а кримських татар – в Середньоазіатські республіки. За деякими даними лише південь Західного Сибіру тоді втратив 1.2 млн. осіб. В цілому ж, з моменту освоєння Сибіру в ХVI – XVII ст. міграція ішла із заходу на схід, а ресурси – в зворотному напрямку.
Ця картина різко міняється після 1991 року. Розпад СССР та розрив економічних і політичних зв’язків викликали зворотні тенденції: вперше від освоєння Сибіру і Далекого Сходу у XVI-XVII ст. ст. міграційні потоки повернулись в зворотному напрямку. Лише за 10 років існування незалежної Росії вони призвели до надзвичайно важких наслідків. Вперше від свого заселення Далекий Схід почав втрачати населення. Так за останні 10 років населення Чукотського авт. округу скоротилось на 56%, Магаданська обл. втратила 40%, Камчатська обл. – 18%, Сахалінська обл. – 16%, Республіка Саха (Якутія) – 10%. Через скорочення армії різко зменшилось населення південних районів Далекого Сходу – на 10%. Отже, сьогодні територія Росії за Уралом, як твердять фахівці, перетворилась в зону суцільного відтоку населення.
Для того, щоб краще уявити собі реальність загрози, перед якою опинилась Росія у ХХІ ст., наведемо деякі статистичні дані стосовно найбільш неблагополучного у цьому відношенні Чукотського автономного округу: у 1989 р. на території округу мешкало – 157 тис. осіб, у 2001 р. – 68.9 тис. осіб. Як бачимо, населення скоротилося вдвічі. Якщо врахувати, що аборигени на Чукотку не приїжджали і зараз її не покидають, то виявиться, що лише за 90-ті роки прийшле населення Чукотки скоротилось майже у 3 рази. Виїжджають молоді сім’ї з дітьми, через що різко погіршується демографічний склад населення.
На величезній території Чукотського автономного округу є 3 міста, 18 селищ міського типу і 40 сіл. Сьогодні 13 з 18 (!) селищ перебуває в процесі ліквідації. Варто наголосити на тому, що, крім стихійної нерегульованої міграції на захід і південь Російської Федерації, існує державна федеральна і реґіональна політика, яка стимулює переселення пенсіонерів і непрацюючих в кліматично сприятливі зони [17]. Характерно, що лише 15% переселенців осідають в инших реґіонах Далекого Сходу. Основна маса мігрує в Европейську частину РФ, на Північний Кавказ і в Україну [18]. Як вихід із ситуації експерти СВОП пропонують прискорити виселення з Чукотки непрацездатного населення, натомість проблему дефіциту робочих рук вирішувати шляхом контрактного найму і запрошення на роботу китайських робітників.
Ми свідомо приділили так непропорційно багато уваги ілюстрації першого принципу геополітичної динаміки Рендала Коллінза, оскільки вважаємо, що саме втрата ресурсної переваги є одним з найважливіших чинників, який веде Росію до дезінтеґрації.
Другий принцип – геопозиційна перевага. З розпадом СССР Росія назавжди втратила своїх союзників з Варшавського договору і прибалтійські країни. Це практично відрізало Росію від торговельних і військових портів в Балтійському морі. Вихід із складу імперії України, Білорусі і Молдови – призвів до втрати Росією „проток” до Европи. І якщо втрата Польщі, Угорщини і Чехословаччини справді зменшила економічне навантаження на імперію, то відхід України, Прибалтики, Молдови і Білорусі означав створення навколо Росії сірої зони, яка за певних умов має усі шанси трансформуватись у територію НАТО і з часом – ЕС. У цьому випадку на заході Росія буде межувати з НАТО і, в перспективі – з ЕС, з новим утворенням з колосальним ресурсним і геопозиційним потенціалом, а на сході – з такими монстрами, як Китай, Японія і США.
Таким чином, після розпаду СССР Російська імперія, втративши чверть території, стала ще більш серединною державою, а її геопозиційний ресурс істотно погіршився. Вона опинилась між сконсолідованою Єдиною Европою на заході і Китаєм, США і Японією на сході, втратила торговельні порти на Чорному і Балтійському морях і перед нею постала загроза остаточно позбутись Чорноморських військових баз в Криму і Грузії.
Третій принцип – держави в середині географічного реґіону мають тенденцію з часом розпадатись на менші одиниці. Сучасна Росія, як і СССР у ХХ ст. – серединна держава оточена із заходу, сходу і півдня суперниками, які переважають її у ресурсному і геопозиційному плані. Спочатку розглянемо, однак, внутрішні фактори, які загрожують цілісності Російської Федерації.
Як говорилось вище, наявність в РФ 89 адміністративно-територіальних одиниць з власними органами управління і власними представницькими і законодавчими органами є серйозною передумовою для відцентрових тенденцій. В „мирний час” такі утворення самі по собі не здатні серйозно розхитати цілісність держави, що добре видно на прикладі Чечні чи Татарстану. Однак на випадок серйозної економічної чи політичної кризи або сепаратистських заворушень одночасно в декількох точках імперії суб’єкти федерації мають шанси здобути самостійність. Так само, як це відбулося у 1991 році, коли розпався Союз. Щоб забезпечитись від такого сценарію, В. Путін після обрання його президентом істотно обмежив самостійність суб’єктів федерації: РФ була поділена на 7 федеральних округів, керівників яких призначає президент. Сьогодні В. Путін намагається переконати Думу законодавчим шляхом відмінити виборність керівників реґіональних адміністративних утворень РФ.
Як уже згадувалось вище, однією з передумов державного розпаду є високий ступінь етнолінгвістичної фрагментації, наявність міжетнічних конфліктів і розміщення вогнищ сепаратизму вздовж кордону держави. В Росії на сьогодні є низка суб’єктів, які належать до прикордонної зони і в яких головною причиною потенційної нестабільности є національний фактор. Це північнокавказькі республіки Дагестан, Чечня, Інгушетія, Північна Осетія і Кабардино-Балкарія, сусідня Калмикія, і Тува на півдні Сибіру. В усіх цих республіках титульний етнос є в більшості. При відповідних сприятливих умовах усі ці республіки мають найбільше шансів відділитись від Росії і утворити власні національні держави.
В дещо иншій ситуації перебувають Татарстан і Башкортостан, оскільки ці республіки розташовані практично в центрі сучасної російської етнічної платформи. По-друге, відцентрові тенденції тут набагато слабші через те, що титульні етноси в цих республіках у меншості, а велика частина татар і башкирів мешкає поза межами своїх республік.
У всіх инших республіках Поволжя переважає російський етнос. Крім того, додатковим стабілізаційним фактором є приналежність місцевих угро-фінів до православ’я.
В Сибіру, на кордоні з Китаєм, потенційними кандидатами на відділення є Тува, Бурятія, Хакасія, Ачинський Бурятський і Усть-Ординський Бурятський національні округи. Однак реально претендувати на незалежність може лише Тува, яка ще зберегла традиції державної незалежности. [19]
Що стосується північних національно-автономних округів, то відцентрові тенденції тут можуть мати лише економічний, а не національно-визвольний характер через малу кількість самих народів і через величезний економічний ресурс, зосереджений на півночі Сибіру.
Так чи інакше, але наявність юридично оформлених національно-державних суб’єктів РФ створює реальні передумови для їх від’єднання за відповідних умов. Варто однак підкреслити, що сепаратистські, національно-демократичні рухи всередині РФ навряд чи здатні привести до дезінтеґрації імперії. Як говорилось вище, при розпаді імперій етнічний фактор грає серйозну, однак не вирішальну роль. У нашому конкретному випадку далеко більше значення будуть мати инші внутрішні фактори, зокрема цілеспрямована дезінтеґраційна діяльність правлячих еліт Російської держави з метою розчленування Росії на декілька складових частин.
Найбільш показовий приклад – це реґіональний сепаратизм, який має не етнічне, а адміністративне і економічне підґрунтя. Напр., за деякими даними вже сьогодні політичний вплив “ЛУКОЙЛа” розповсюджується на 22 суб’єкти Федерації, “Інтерроса” – на 25, “Сибнефті” – на 16. Реґіони, в яких розташовані найпотужніші російські компанії, є, природно, економічно найсильнішими. Кожний другий мер за Уралом є ставлеником якогось великого підприємства. Велике занепокоєння Кремля викликає тенденція до створення на Схід від Уралу міжреґіональних асоціацій „Сибирское соглашение” і „Дальний восток”. Москва небезпідставно підозрює реґіональну еліту в спробі об’єднання і консолідації зусиль з метою ефективнішого протистояння диктатові Центру. Економічні причини таких союзів ні в кого не викликають сумнівів. Але економічні вимоги – це лише початок процесу: далі будуть вимоги політичні.
Все сказане стосується внутрішніх факторів, здатних привести Російську імперію до розпаду. Усі ці фактори не мають жодного значення за умови, що є сильний центр і висока легітимність влади. Однак, внутрішні обставини набувають вирішального значення у випадку, коли центральна влада занепадає, а сусідні держави посилюються. Зрештою, найбільший парадокс, який логічно випливає з теорії Коллінза, полягає в тому, що від центральної влади іноді нічого не залежить: вона може бути достатньо легітимною і стан економіки може бути досить високим. Однак, раптом у сусідній державі стається демографічний вибух і науково-технічна революція, які призводять до різкого економічного стрибка. Після чого сусіди скуповують в країні усю власність і інтелект, а держава спочатку фактично, а з часом і юридично втрачає свій суверенітет. Жодні кордони в такій ситуації не є перешкодою.
Росія – не виняток. Як і в инших випадках, вирішальне значення в остаточному розпаді РФ буде мати, звичайно, зовнішній, геополітичний фактор. Існування ж адміністративно і юридично оформлених напівдержавних структур (сьогоднішніх суб’єктів РФ) і наявність протиріч між ними і центром визначать в майбутньому лише конфігурацію розломів російської етнополітичної платформи.
А тому розглянемо 4 положення теорії Р. Коллінза.
Четвертий принцип – спрощення ситуації шляхом завоювання. Ще раз процитуємо Р. Коллінза. „Кумулятивні процеси приводять до періодичного довготермінового спрощення (тобто до підкорення всього реґіону двома-трьома завойовниками), з масштабними гонками озброєння і вирішальними війнами (showdown war) між нечисленними суперниками” [20]. Сценарії можуть бути різними: в одному випадку одна потужна окраїнна держава захоплює иншу серединну, в иншому – декілька потужних окраїнних держав з різних боків поглинають серединну державу, яка перебуває в патовій ситуації і, накінець, третій варіант, про який говорить Р. Коллінз, – коли дві світові потуги розривають слабку серединну державу пропорційно до власних геополітичних можливостей.
Сьогодні Росію оточують держави, які мають не лише кращі геопозиційні можливості, але й давно обійшли її за ресурсами. Після остаточного об’єднання ЕС на західних кордонах Росії утвориться єдина держава з населенням понад пів мільярда осіб. На півдні і Далекому Сході з Росією межує Китай – 1 млрд. 284 млн. 304 тис. осіб, Японія – 126 млн 182 тис. осіб і США – 272 млн. 640 тис. осіб. ВВП Китаю – 991 млрд. 203 млн. дол., Японії – 4 трлн. 395 млрд. 083 млн. дол., США – 8 трлн. 350 млрд. 957 млн. дол. Враховуючи загальну кількість населення сучасної Росії (146 млн. 393 тис.) і її економічний потенціал (375 млрд. 345 млн. дол.) [21], ми маємо усі підстави зробити припущення, що РФ як і СССР неминуче потрапляє під дію цих нових економічних і військових сил. Сьогодні Росія слабка. А раз так – то її спробують розчленувати.
Незважаючи на те, що об’єднана Европа ще не скоро усвідомить себе як єдине ціле з єдиними стратегічними цілями, небезпека, яка походить з боку неконтрольованої міграції, російської організованої злочинности і корупції, призведе до жорсткої позиції европейців щодо Калінінграда. Введення візового режиму для транзиту в Калінінград приведе до скорої і неминучої втрати цього анклаву. Тобто, відбудеться процес, зворотний до того, який ми вже бачили в Південно-Східній Азії, коли сильна держава Китай приєднала Гонконґ. Тут же – слабка держава Росія втратить свій „Гонконґ” на користь об’єднаної Европи.
США і Японія вже давно з тривогою спостерігають за процесами, що протікають в Сибіру і на Далекому Сході. І якщо Японія не приховує своєї зацікавлености щодо „північних територій”, то пряма анексія частини Російської території навряд чи входить в довготермінові плани США. Инша справа, що за певного розвитку подій США будуть вимушені втрутитись в процес розподілу Росії для обмеження впливу Китаю. В будь-якому випадку США категорично не зацікавлені в хаотичному раптовому колапсі Росії, оскільки це призведе до геополітичної дестабілізації всього південно-східного реґіону Азії. США хотіли б контролювати територію за Уралом за допомогою своїх ТНК.
Инша ситуація з Китаєм. Китай динамічно розвиває свою економіку. Для того, щоб і далі зберегти темп, він потребує технологій, ресурсів, території і нових ринків збуту. І все це є на північ від його кордонів. Крім того, і це найважливіше, в Китаї забагато людей.
А тому одним із вирішальних факторів геополітичного характеру, який може призвести до розпаду Росії, є Китай.
Статистика. У 2002 році в Китаї проживає 1.284,303,705 осіб. [22] За иншими даними, сьогодні у світі кількість китайців складає 1.5 млрд. осіб. (Китай +діаспора). Природний приріст – 0.87%. (Нагадаємо, в Росії – від’ємний приріст – 0.33%). Структура приросту в Китаї – 15.85 народжень на 1000 осіб, 6.77 смертей на 1000 осіб. Китайці емігрують за кордон – 0.38 мігр. на 1000 осіб. Середня тривалість життя чоловіків – 70.02 р., жінок – 73.86 р. (В Росії – 62.29 і 72.97 відповідно). На одну жінку в Китаї припадає 1.82 дитини (В Росії – 1.3). У 80 роки ВВП на душу населення в СССР складав 30% від американського, а в Китаї – 5%. Сьогодні ж ВВП на душу населення в Китаї і в Росії однакові і складають приблизно 15 відсотків від американського рівня. Однак на відміну від Росії, яка лише 20% свого ВВП вкладає в інвестиції, китайці тратять на це 40% свого ВВП. Зрозуміло, що від цього й зріст китайської економіки удвічі більший. Як передбачають деякі аналітики, через 20 років ВНП Китаю досягне 20 трлн. дол., в той час як США – 13.5 трлн.
Велику турботу російських демографів викликає різниця демографічних потенціалів між Росією і Китаєм. Так лише у великих китайських містах реальне і приховане безробіття сягає 26-38 млн. осіб а на селах – 150–220 млн. осіб, тобто армія китайських безробітних і частково зайнятих перевищує все населення Росії [23]. Передбачається, що найближчим часом в Китаї на 160 млн. збільшиться чисельність робочих рук. На прикордонній з Китаєм російській території проживає 7-8 млн. росіян, а з иншого боку кордону – 106 млн. китайців. Густота населення в найбільш заселеному Приморському краї – 13.5 особи на кв. км, а в Китаї – 130. Незважаючи на те, що велика кількість етнічних китайців роками постійно проживає на території Росії, вони, однак, не поспішають брати російське громадянство. За різними прогнозами (див. вище) до 2050 р. населення Росії може зменшитись до 70 млн. осіб, натомість населення лише континентального Китаю (без Гонконгу, Тайваню і Макао) виросте до 1.5 млрд. осіб. Накінець, як говорилось вище, вперше з часів освоєння росіянами Східного Сибіру, Далекого Сходу і Примор’я спостерігається міграційний відтік населення з цих російських територій. Що стосується Китаю, який практично освоїв усю свою придатну до економічної діяльности територію, то мігрувати він може лише на північ, оскільки на всіх инших напрямках демографічна ситуація ще складніша. Так, напр., експерти ООН передбачають, що у 2050 році густота населення в сусідньому Бангладеш досягне 1800 осіб на 1 кв. км.! [24]
Незважаючи на те, що китайське керівництво твердо заявило про відмову від територіальних претензій до Росії, китайська політична і ділова еліта вважає, що в минулому Росія шляхом несправедливих і нерівноправних договорів присвоїла півтора мільйона квадратних кілометрів китайської території. Так, під кінець правління Мао Цзедуна на виданих в Китаї картах майже все Примор’я, прикордонні райони Читинської, Амурської областей і Хабаровського краю китайці зарахували до своєї етнічної території. Сьогоднішні ж китайські ультра вважають своєю більшу частину континентальної частини Далекого Сходу.
Сьогодні, після оголошення стратегічного партнерства між Росією і Китаєм і підписанням в рамках „Шанхайської п’ятірки” угоди про добросусідство, співробітництво і непорушність існуючих кордонів, Китай відкрито не висуває територіальних претензій до РФ. Однак, як твердять російські аналітики, „ще у 1989 році в Китаї була прийнята закрита програма освоєння російського Далекого Сходу і залучення його в зону політичного і економічного впливу Китаю. Через декілька років на засіданні Політбюро КПК партійним керівникам була представлена доповідь, в якій говорилось про доцільність придбання в китайську власність земельних володінь і нерухомости на Далекому Сході, в Забайкаллі, Східному Сибірі, про підтримку китайської діаспори за кордоном. Цьому присвячена закрита ухвала Держради КНР, яка рекомендує місцевим органам влади, зовнішньоекономічним і иншим структурам заохочувати експорт робочої сили за кордон”. [25] Крім того, як стверджує професор Інституту країн Азії і Африки при МГУ Віллі Гельбрас, сьогодні настав новий етап в глобальній китайській міграції: Китай залучає земляцтва до вирішення далекосяжних, масштабних задач. Останніми роками в Пекіні, Брюсселі, Нью-Йорку, Токіо та инших містах відбулися форуми китайських підприємців і мігрантів зі всіх країн світу. З великою швидкістю аналогічні структури з’являються в промислових центрах Росії. „Сьогодні в неафішованих планах китайського керівництва, як стверджують експерти, організація явочного освоєння китайцями далекосхідних і сибірських прикордонних територій, створення компактних поселень з подальшим формуванням адміністративно-територіальних автономій. Потім, видно, слід чекати “боротьби за возз’єднання”, як це вже було в инших частинах світу” [26]. Накінець, за словами проф. В. Гельбраса, у 2000 році Голова КНР Цзян Цземінь „оголосив про перехід до нової зовнішньоекономічної політики, основним інструментом якої є експорт капіталів і створення транснаціональних компаній” [27].
Росія межує з Китаєм на далекому сході і півдні своєї території. Так довжина російсько-китайського кордону складає 3605 км. на південному сході і 40 км. на півдні. Російсько-китайський кордон ще від совєтських часів був традиційно добре облаштований і в приблизно такому ж стані зберігається до сьогодні. Чого не можна сказати про новий російсько-казахський кордон протяжністю 6846 км. який практично не контролюється ані однією із сторін і через який в Росію налагоджено стабільний потік контрабанди і нелегальних мігрантів з Китаю. Як твердять російські фахівці, офіційні цифри китайських іммігрантів не викликають жодного занепокоєння, натомість реальної кількости китайців в Росії і, головне, динаміки і характеру цього процесу не знає ніхто, оскільки на їх думку російські далекосхідні статистичні органи свідомо занижують дані у своїх звітах [28]. Фахівці стверджують, що у самій лише Москві сьогодні налічується понад 100000 китайців, а також прогнозується, що через 50 років в РФ буде понад 10 млн. громадян Піднебесної і вони стануть другим за чисельністю народом в Росії. Це в кращому випадку.
У гіршому – протягом декількох десятків років китайська діаспора в Росії досягне десятків мільйонів і питання приналежности Далекого Сходу і Південних реґіонів Сибіру буде вирішено виключно мирним шляхом.
Чи існує реальна загроза військової інтервенції Китаю на Далекий Схід і Східний Сибір, або, кажучи по иншому, чи відбудеться спрощення геополітичної ситуації шляхом вирішальної війни (showdown war) між двома суперниками? Як твердять фахівці, такий розвиток подій маловірогідний: за прогнозами Лондонського інституту стратегічних досліджень, у 2010 році Китай володітиме армією і бойовою технікою, які будуть значно переважати російську. Зрештою, при однаковій мобілізаційній напрузі Китай зможе виставити армію на порядок більшу, ніж Російська Федерація. Однак Росія володіє набагато більшим і потужнішим ядерним арсеналом, тому всяка спроба військової інтервенції проти РФ є наперед абсурдною. Вище ми не випадково наголосили, що Росія успадкувала характер і динаміку геополітичних процесів, пов’язаних з розпадом СССР: Р. Коллінз твердив, що під час розпаду СССР, замінником показової війни виступила холодна війна, яка остаточно зруйнувала Совєтський Союз економічно і призвела його до розпаду. Сьогоднішній військовий і господарський стан Росії ясно показує, що економічні наслідки холодної війни, які остаточно зруйнували економіку СССР, продовжують нищити нову Росію. На практиці це означає, що китайцям нічого не треба робити, лише чекати остаточної економічної, демографічної і владної деградації Росії. А тоді колосальний демографічний вакуум, який виникне на російських землях за Уралом, як гігантська помпа, засмокче мільйони китайців і питання державної приналежности цих територій буде змінено раз і назавжди.
І, нарешті, п’ятий принцип теорії Р. Коллінза: занадто велике розширення (overextension) призводить до ресурсної напружености і до розпаду держави. Або простіше: чим далі військова держава виходить за межі своєї „стартової бази”, тим вищі її витрати на утримання військових контингентів. Під вагою цих витрат імперія й розпадається. Цей принцип, на наш погляд, найкраще ілюструє спадковість, тяглість сучасного розвитку Російської імперії: сучасна Росія є правонаступницею не лише території, активів і пасивів колишнього СССР, але й успадкувала характер і динаміку геополітичних процесів, які розвалили Союз.
Як відомо, після Другої світової війни Совєтський Союз істотно приростив свою територію, людські і економічні ресурси на західному напрямку. Військові бази Союзу були розміщені в Німеччині, Польщі, Угорщині, Чехії, в теперішніх Прибалтійських країнах. З 1980 року великий військовий контингент утримувався на території Афганістану. Крім того, СССР мав військово-морські бази і бази радіотехнічної розвідки на Кубі (Сьєнфуеґос і Лурдес), в Нікарагуа (Діріамба), в Польщі (Свиноустя), Німеччині (Росток), Фінляндії (Порккала-Удд), Сомалі (Бербера) і військово-повітряну базу (Харгейс), Анголі (три центри радіоелектронної розвідки – Кобінду, Бенгелу и Лобіту), у В’єтнамі (Камрань), Сирії (Тарту – єдина база в Середземному морі), Йемені (Ходейда), Ефіопії (Нокра), Єгипті і Лівії. Військові бази були також в Монголії і північній Кореї (Рамона). Сьогодні МВФ Росії утримує свої бази лише в Камрані і Тартусі, а також випробувальний пункт базування на озері Іссик-Куль (Киргизія), і три зарубіжних вузли зв’язку – Вілейки (Білорусія), Бішкек (Киргизія) и Гавана (Куба). Ну і звичайно, Чорноморський флот з головною базою в Севастополі.
Як говорить Р. Коллінз, у 90-х роках надмірне розширення території призвело до того, що Совєтський Союз розвалився через неможливість ефективно контролювати завойовану територію. Причина – колосальні військові витрати в Афганістані і ріст демократичних рухів у Центральній Европі. Після розпаду СССР російські війська покинули Центральну і Східну Европу і, за незначними винятками, азійські країни СССР. Таким чином, зліквідувавши свої військові контингенти і більшість військових баз, Росія істотно поправила свій економічний баланс. Сьогодні невеликі російські військові бази розташовані в усіх постсовєтських країнах, за винятком Прибалтики і Туркменії, а також на Кубі, у В’єтнамі і Сирії. Однак, навіть такий скорочений варіант військової присутности Росії за кордоном сьогодні їй не під силу. Так, за останніми даними, після 2004 року, Росія покине Камрань [29], а ще перед тим – Кубу.
Тенденція до згортання російської військової присутности в світі має суто економічну причину. Однак зараз Москві важко утримувати не лише закордонні військові бази, але й регулярну армію в самій Росії. Сьогодні усі ми є свідками прогресуючої деградації Збройних сил РФ: нездатність федеральних військ навести „конституційний порядок” у невеликій Чечні, яка перетворилась для Росії в маленький Афганістан, свідчить про глибоку кризу не лише армії, але й Російської держави. Як це не парадоксально звучить, нинішня територія РФ завелика для її нинішнього економічного і демографічного потенціалу. З кожним роком Росія має все більші проблеми з комплектуванням особовим складом і матеріально-технічним забезпеченням своїх військових гарнізонів на Півночі і на Далекому Сході. Прогресуюча депопуляція Азійської частини РФ і очікувана експансія китайців ставить російське керівництво перед колосальною проблемою: як забезпечити солдатами і офіцерами свої гарнізони за Уралом. Якщо нинішні демографічні тенденції і далі збережуть існуючий характер і динаміку, через 30-40 років федеральні війська на Півночі опиняться в практично безлюдній місцевості, а на півдні – у чужому китайському морі, тобто, на безумовно недружній території. Вартість утримання таких гарнізонів різко виросте з відповідними наслідками для російської економіки. І, головне, не маючи навколо себе безпосереднього об’єкту захисту, цивільного російського населення, армія одразу втратить мотивацію своєї діяльности і сенс самого існування. Результат – падіння дисципліни, розклад і деградація особового складу, що вже спостерігалось в середньоазіатських гарнізонах, зниження боєздатности. Далі – скорочення цих гарнізонів до символічної кількости і поступова фактична втрата контролю Центру над цими територіями. Зв’язок з Москвою якийсь час буде триматись на великих приватних компаніях, які будуть платити податки у федеральний бюджет, з часом – і цей ланцюжок буде розірваний. Територія ж після добре організованого волевиявлення народу (якого?) буде втрачена назавжди.
Прощай, Росіє
Отже, виходячи із сказаного, можна з великою мірою вірогідности прогнозувати, що сучасна Російська Федерація розпадеться на декілька (або декілька десятків) менших фрагментів, більшість з яких неминуче потрапить у сферу впливу сусідніх окраїнних держав з наступною повною втратою суверенітету. Як буде виглядати процес фрагментації великої держави і коли це станеться – сказати важко: можна передбачити і спрогнозувати геополітичні процеси, виходячи із теорії геополітичної динаміки Р. Коллінза. І в цьому випадку Росія має 30-50 років, бо саме на 2050 рік припадає пік демографічної кризи в Росії, коли її населення досягне відмітки 90, а в гіршому випадку – 70 мільйонів, за чим – або катастрофічна депопуляція і втрата контролю над гігантською територією за Уралом, або бездумний імпорт десятків мільйонів робочих рук з сусіднього Китаю. І перший, і другий варіанти однаково згубні для Росії. Різниця між ними полягає в тому, що за другого варіанту остаточна втрата легітимности влади Москви на цих територіях відбудеться набагато швидше. Однак, такий хід подій можливий за умови, якщо збережуться існуючі тенденцій і не буде втручання зовнішніх сил. Сумнівно, що status quo збережеться ще 5-7 років. Деякі ознаки дають підстави зробити припущення, що існує декілька типологічно різних сценаріїв, які й будуть реалізовані найближчим часом [30]. Отже, перший сценарії передбачає невтручання зовнішніх сил в процес розпаду, другий – навколишні держави візьмуть в цьому найактивнішу участь. Через те, вживаючи лексему „сценарій”, ми говоримо лише про загальні тенденції розпаду, а не про хронологічну послідовність і детальний перелік окремих актів.
Отже перший сценарій передбачає, що Москва, усвідомивши неминучість розпаду держави, візьме цей процес під свій контроль і прискорить фінальний етап. Мотивація активних гравців достатньо прозора: якщо розпад неможливо зупинити, потрібно його максимально комерціалізувати, щоб отримати найбільший зиск. З доволі високим ступенем вірогідности можна передбачати такі складові елементи цього сценарію.
Протягом наступних 3-5 років буде повністю приватизовано усі великі, стратегічно важливі підприємства видобувної, переробної і енергетичної промисловости РФ, а також весь транспорт і зв’язок. Паралельно буде здійснюватись інтенсивна приватизація землі.
Остаточна приватизація гігантів сибірської промисловости (це вже реалізовано) призведе до ослаблення державного регулювання економіки, що буде стимулювати створення і розвиток незалежних центрів влади, які базуються на приватному володінні капіталом, технологіями і комунікаціями. За Уралом керівники стратегічних підприємств, всупереч волі Москви, повністю захоплять реґіональну владу на всіх рівнях, що призведе до створення корпоративно-територіальних структур, тобто до альянсу крупних компаній з реґіональною владою. Союз капіталу і місцевої влади відразу ж законодавчим шляхом скоротить частку відрахувань розташованих тут корпорацій до місцевих бюджетів. Останнє буде мати катастрофічні наслідки для соціальної сфери Зауралля.
Далі буде інтенсифіковано процес виселення „надлишку” населення з Півночі Сибіру в Европейську частину, ліквідовано весь невиробничий сектор і соціальну інфраструктуру, а всю промисловість на Півночі переведено на вахтовий метод. Кажучи простіше, буде максимально оптимізовано виробничий процес на Півночі і переведено його на ринкові відносини. Розквіт „нафтових містечок” в Тюмені чи залишки цивілізації навколо алюмінієвих чи нікелевих заводів стануть яскравим винятком з похмурого загального правила.
Армію буде переведено на контрактну основу і різко скорочено. За істотного зменшення цивільного населення на Півночі підтримка життєздатности сибірських гарнізонів буде безпосередньо залежати від місцевих корпорацій.
Уся виробнича діяльність буде зосереджена у видобувній і енергетичній галузях, а переробна промисловість зредукована до мінімуму. Необхідні для життєдіяльности підприємств і населення технологічні матеріали, продукти харчування, промислові товари, медикаменти тощо буде „експортуватись” з Европейської частини РФ і з-за кордону. Сибір на якийсь час стовідсотково перетвориться у сировинний додаток до Москви.
Відбудеться остаточна диверсифікація потоків сировини і енергоносіїв у декількох напрямках: істотно зменшаться потоки в Европу, з’явиться новий напрямок – на південь, в Китай і країни АТР, а також на Далекий Схід, в Японію, і на північ, у США.
По-иншому будуть розвиватися події на територіях вздовж китайсько-російського кордону на півдні Сибіру і в Примор’ї.
Буде створено максимально сприятливі умови для припливу нових емігрантів з европейської частини РФ, України, Білорусі і Прибалтики. Перевага буде надаватись російській діаспорі і слов’янам, які переселятимуться на постійне проживання. Вони займуть нішу середнього класу, їхня місія – управлінці середнього і нижчого рівня, кваліфікований технічний персонал, менеджери і посередники. Місце проживання – міста.
Далі буде широко відчинено ворота для китайських переселенців, частина яких з часом не лише отримає громадянство, але й право купівлі у приватну власність землі. Їхня роль – некваліфікована робоча сила і нижчий управлінський рівень у виробництві.
Для того, щоби китайська діаспора не зосереджувалась на прикордонних територіях, їй буде дозволено розселятись по всій території Сибіру за Уралом.
Дешева і переважно нелегальна робоча сила з Китаю призведе до стрімкого економічного підйому, до подальшої диверсифікації товарних і фінансових потоків, до збільшення економічного потенціалу і політичної самостійности реґіону.
Одночасно зросте економічна і політична міць Китаю і торгувати з ним стане вигідніше, ніж з Европою. Натомість величезні затрати на транспортування вуглеводів в Европу і великі відрахування у федеральний бюджет призведуть до численних конфліктів між реґіонами і Москвою. Суперечки завжди будуть закінчуватись перемогою реґіонів: Москва щоразу буде змушена надавати Сибіру ширших владних повноважень і економічних свобод. Товарні потоки все більше будуть переорієнтовуватись на південь і схід, а з ними – і гроші.
У результаті стрімкого економічного підйому цього реґіону місцеві корпоративно-територіальні структури захочуть отримати політичну систему, яка б забезпечила їм повну легітимність їхньої влади на цій території. Це призведе до того, що з часом Сибір і Далекий Схід перестануть платити податки до федеральної казни, переберуть на себе фінансування розташованих тут гарнізонів і проголосять частковий або повний суверенітет. Стосунки з Москвою стануть рівноправними і союзними. Росія перетвориться в конфедерацію. Динамічний розвиток економіки Сибіру завдяки дешевій робочій силі з Китаю і кваліфікованому інженерно-технічному персоналові з Европейської частини РФ і України створить сотні тисяч робочих місць, які неминуче будуть заповнюватись китайцями. Цей процес енергійно стимулюватиме китайське керівництво. За декілька десятків років десятки мільйонів китайців заполонять весь простір за Уралом і сьогоднішні 20-25 мільйонів росіян будуть відігравати все меншу роль в політичному, культурному і економічному житті реґіону. Далі – китайські школи, вузи, китайські ЗМІ, друга державна мова, референдум про пропорційне представництво в органах державної влади і довгождане возз’єднання з братнім китайським народом.
Таким чином, цей сценарій передбачає дезінтеґрацію Російської імперії у два етапи: спочатку розподіл Росії на декілька частин і утворення конфедерації. Оскільки цей процес вже сьогодні має активних прихильників і стимулюється зсередини Росії, то він має усі шанси реалізуватись протягом 5-7 років. Натомість остаточна втрата Сибіру і Далекого Сходу і приєднання його до Китаю може тривати 50–70 років, а за сприятливих для Росії умов – до кінця століття. Спеціально хочеться наголосити на тому, що весь цей процес буде протікати мирно і, на початковому етапі, з вигодою для росіян. Основний фактор розпаду РФ – геополітичний, зовнішній. Називається цей фактор – Китай.
Другий сценарій розпаду РФ передбачає, що у фінальному етапі візьмуть участь Китай, США, Японія і Европа. Ось причини.
Розвиток ситуації за першим сценарієм передбачає переорієнтацію потоків енергоносіїв із Заходу на Південний Схід, в Китай. В будь-якому випадку, експорт російської нафти і газу до Китаю буде вигіднішим, ніж в Европу. Стрімкий розвиток економічної могутности Китаю автоматично збільшить споживання енергоносіїв, зокрема газу, питома вага якого в загальному балансі енергоспоживання сьогодні становить лише 2 відсотки. Оскільки за прогнозами експертів у світі через 10 років різко зросте дефіцит енергоносіїв, скорочення російського постачання газу, електроенергії і нафти в Европу спричинить істотне зростання цін енергоносіїв у Европі. Стрибок економіки за Уралом призведе до поділу Росії на дві або три союзні держави – Московію і Урало-Сибірську федерацію (УСФ), або на Московію, Сибір і Далекий Схід.
Щоб захистити власні національні інтереси, США спробують взяти під свій контроль видобуток і транспортування енергоносіїв на Близькому Сході, а також спільно з Японією і ЕС – в Сибірі. Це означає, що процес депопуляції Півночі буде реалізовано за першим сценарієм, оскільки це економічно вигідно, натомість розвиток подій на Далекому Сході і в Примор’ї відбудеться за иншими сценаріями. Важливо пам’ятати, що в цьому випадку найактивнішу роль (фінансову і політичну) у фактичному розподілі РФ відіграють вказані країни. Далекий Схід, номінально лишаючись під юрисдикцією УСФ, перейде під протекторат Японії і США, натомість весь Східний Сибір, належачи до складу УСФ, економічно буде під управлінням американсько-японсько-російсько-европейських ТНК.
Китай отримає квоту в споживання сибірської нафти і газу, а також можливість перемістити надлишок робочої сили на російську територію. Міграція китайців у цьому випадку буде мати строго контрольований і законодавчо регульований характер, все ж инше – так само, як у першому сценарії. Оскільки европейська частина Росії вже давно не може служити демографічним донором для Сибіру і Далекого Сходу, через те, що саме в европейських реґіонах очікується найбільший спад населення, у тому числі в працездатному віці, і саме в европейській частині Росії виникне в перспективі найгостріший дефіцит трудових ресурсів, особливого значення набуває українська робоча сила. Однак через те, що ці джерела здатні забезпечити не більше третини від потреби, альтернативи для китайських гастарбайтерів в Сибіру немає. Фінальний етап пройде за попереднім сценарієм, однак, можливо, дещо пізніше.
За всієї фантастичности запропонованих сценаріїв, в них немає, як не дивно, нічого неможливого. При побудові загальної фабули як складові елементи ми використали реально діючі нині сюжети і сценарії, а також скористались вже існуючими прогнозами і рекомендаціями російських аналітиків. Так експерти СВОП визнають неминучість залучення китайської робочої сили в економіку Росії, рекомендують продавати китайцям землю і розселяти їх по території всього Сибіру [31]. Инші вчені припускають можливість розпаду Росії на Московію і Урало-Сибірську федерацію і перенесення столиці за Урал [32]. Науковці Сибірського відділення АН пропонують переорієнтувати фінансові потоки із Москви в Новосибірськ, підняти рівень життя за Уралом, спинити еміграцію і забезпечити стабільний природний і імміграційний приріст населення, строго регулювати китайську еміграцію. Характерно, що у всіх цих випадках вирішальним чинником виступають гроші: в першому випадку – фактично визнаючи неминучість втрати території за Уралом, експерти вважають, що з цього треба отримати максимальну вигоду, в другому – гроші потрібні для того, щоби не втратити своєї території назавжди. Насправді ж, і одні, і другі не сміють собі признатись, що поїзд пішов. Безлюдна Росія за Уралом – це економічно слабка Росія, яка неминуче перетвориться на здобич сусідніх потужних держав. Для того, щоб підняти економіку – потрібні руки, які сьогодні є лише у Китаю. І знову коло замкнулось.
Чи розуміють російські політики і експерти, що прогресуюча депопуляція Росії на схід від Уралу з одного боку, і економічний і демографічний ріст Китаю – з другого, створили ситуацію, коли реґіони Східного Сибіру і Далекого Сходу стали найслабшою ланкою в системі державної безпеки Росії – питання риторичне. Величезний масив публікацій на цю тему лише в російські періодиці спонукає до роздумів: число позицій, присвячених китайській тематиці в солідній „Независимой Газете”, давно перевалило за сотню.
Як вони з цим борються?
Способи боротьби з обезлюдненням Зауралля і з майбутньою китайською міграцією мають доволі широкий спектр і визначаються великою різноманітністю. Для цього створюються програми. Напр., новосибірські фахівці, які традиційно займаються укладанням таких програм, пропонують Уряду РФ створити спеціальні Федеральні програми для міграції російського і слов’янського населення, капіталів і технологій з европейської частини РФ у Східний Сибір і на Далекий Схід, створюючи особливо сприятливі умови для приватної економічної діяльности, на зразок офшорних зон із спеціальним режимом оподаткування і господарювання. Пропонується також забезпечити повний контроль над імміграційними процесами з Китаю шляхом запровадження квот на певні види професій, виходячи із доцільности і потреб народного господарства. Однак, судячи з прогресуючої еміграції слов’ян з Зауралля і зростання кількости китайців на Далекому Сході і в Сибіру, далі декларацій справа не пішла.
Однак, уважне ознайомлення із станом реалізації Федеральних програм покращення соціальних і економічних умов Східного Сибіру і Далекого Сходу дозволяє виявити дивну закономірність: більшість програм згортається за вказівкою центру не тому, що бракує фінансів (оскільки федеральний бюджет, як правило, надає не більше 25% від загального фінансування), а через брак інтересу в Москви до реалізації цих програм. Федеральний центр з готовністю знаходить гроші для переселення мешканців Півночі і Далекого Сходу в Европейську частину РФ, однак категорично відмовляється скасувати деякі види податків для прикордонного російського бізнесу і відмінити мито на експорт в торгівлі з Китаєм. Складається враження, ніби Москва не розуміє, що для налагодження стабільного і надійного припливу іммігрантів в Сибір і на Далекий Схід потрібно створити особливо сприятливі умови для бізнесу і проживання. Натомість реальні можливості для реалізації надаються лише програмам, завданням яких є розширення і модернізації енергетичної і гірничо-збагачувальної промисловости.
Слід відзначити доволі оригінальні, суто російські, способи боротьби з китайською загрозою. Так, для протиставлення китайській експансії росіяни запрошують на постійне проживання в Примор’я корейців. У січні 2000 року в Сеулі було підписано російсько-південнокорейську угоду, у відповідності до якої корейці отримали на 50 років 7 тис. га орної землі в Анучинському р-ні Приморського краю. Працювати сюди запросили корейців з Узбекистану, яких в 30-их роках депортували з Далекого Сходу. Фінансували проект, зрозуміло, південні корейці.
Ще оригінальніший спосіб „боротьби” з неконтрольованою китайською міграцією було використано 20 років тому. Так, наприкінці 1980 року було підписано угоду про безвізовий режим, що дало можливість необмежено наймати китайську робочу силу на підприємства, в сільське господарство і лісозаготівлю в Приморському і Хабаровському краях. Пізніше уряд скасував безвізовий в’їзд, і сьогодні, як твердять у Москві, отримати візу доволі важко. Однак декілька років тому було підписано нову угоду про безвізовий туристичний в’їзд, який широко відкрив перед нелегалами безмежну російську територію. Як твердять співробітники міграційної служби, майже 60% китайських туристів порушують встановлені терміни перебування, і скільки їх реально залишається в Росії, не знає ніхто [33].
Нарешті, говорячи про „китайську загрозу” для Далекого Сходу і Сибіру, не можна не згадати останніх ініціатив уряду Російської Федерації. Так, 22 серпня 2002 року Центральний банк РФ і Народний банк Китаю підписали угоду, яка регламентує використання місцевої валюти в прикордонній торгівлі. У відповідності до цієї угоди китайський юань отримав право обігу на російському Далекому Сході (!).
Куди ідуть?
Судячи зі всього, Москва стала перед болючою дилемою: нічого не робити і пустити події розвиватись ad libitum, еволюційним чином. Тоді через депопуляцію і, як наслідок, через відсутність належного контролю за власною територією почнеться неконтрольована міграція з сусіднього Китаю, і Росія втратить свої землі за 30-50 років.
Альтернативний варіант передбачає масовані закордонні інвестиції в Сибірську і Далекосхідну економіку, переорієнтацію фінансових потоків з Москви на Новосибірськ, стимуляцію міграційних процесів з Европейської частини РФ і України, жорсткий контроль за міграцією з Китаю, переміщення столиці РФ з Москви в Новосибірськ і, як крайній захід, розпад Росії на дві або три союзні держави. Це дозволить зберегти колосальні кошти, які Москва забирає в цілої Росії на утримання величезного бюрократичного апарату, на роздуту армію, війну в Чечні, на репресивні органи і безупинну підривну діяльність проти колишніх совєтських республік. Росії доведеться пройти болючу процедуру відречення від імперських амбіцій, забути про відновлення СССР, вийти з безнадійної і брудної чеченської війни і замість перманентної спецоперації, яку під виглядом міждержавних стосунків вже десять років Москва провадить проти своїх сусідів, встановити з Україною, Білорусією, Грузією, Молдовою і Казахстаном по справжньому дружні і братерські стосунки. Чи дозволять такі кроки зберегти Сибір і Далекий Схід для росіян, та й для усіх слов’ян – сьогодні сказати важко. Цей варіант на жаль, не гарантує стовідсоткового успіху, однак він дає надію.
На жаль, як видно з представленого вище матеріалу, Москва обрала перший шлях розвитку. І тут треба пригадати собі вислів російських геополітиків, наведений на початку статті, в якому йшлося про покращення геопозиційного ресурсу імперії внаслідок зменшення території наприкінці ХХ ст.. Логіка цього міркування веде до того, що далі слід чекати поступової втрати російських земель в Азії. І тоді на сході, за Уралом, Москва буде представлена лише часткою своїх активів в транснаціональних ТНК. Прогнозувати форму і державну приналежність цих територій в пост-російський період все одно, що ворожити на кавовій гущі. Натомість втрату Сибіру і Далекого Сходу Москва компенсує геополітичним успіхом на заході: знову буде приєднано Україну з Білорусією і, через якийсь час здійсниться віковічна мрія російських імператорів і їх спадкоємців більшовиків: чверть колишньої Російської імперії нарешті об’єднається з омріяною і такою ще вчора недоступною Европою. І лише тоді настане спокій: кривава і нещадна війна, яку Москва від часів Івана Грозного століттями вела проти своєї колонії – Росії, нарешті закінчиться.
Українська перспектива
Відповідно до моделі Р. Коллінза, держави, які перебувають у центрі політичної ойкумени (центрові держави), зазнають напруження по всьому периметру своїх кордонів, на відміну від окраїнних держав, які мають безпечні тили у вигляді океану, тундри чи потужних гірських масивів. Україна – центрова держава. З одного боку на неї діє російська геополітична платформа. З другого – европейська. Особливо несприятливі часи для України настануть після вступу наших західних сусідів в ЕС. Однак, на відміну від Росії, яка за сприятливої економічної кон’юнктури має запас у 30-50 років, у нас лишилось часу на порядок менше. Нарешті, ані одна велика держава (за винятком Китаю) не зацікавлена в прискореному розпаді Росії: Росія пожинає плоди своїх старих геополітичних прорахунків, які тягнуться ще з ХVI-XVII ст. Инша ситуація з Україною: інтеґрована у вмираючу імперію, Україна повинна стати свого роду протектором, елементом, який повинен загальмувати наростаючі процеси ентропії у вмираючій імперії. Зрештою, російські геостратеги ніколи цього й не приховували.
Чи усвідомлюють це наші проводирі? Чи розуміють, що ланцюг останніх драматичних подій, які відкинули нашу країну на 20-30 років назад і поставили в один ряд з Білорусією, і далеко позаду Румунії, Словаччини і Болгарії, – це перші легенькі поштовхи перед неминучим землетрусом, який називається Розпад Росії? – Риторичне питання! Як сказав нещодавно один із претендентів на найвищу посаду в країні, українська еліта не здатна планувати навіть на 2 роки наперед. Якщо це так, то усі ми стоїмо перед катаклізмом, після якого у нашої держави не стане майбутнього. І вся наша історія, наші діди, які лягли в цю землю, боронячи її від ворога, усі нескінченні війни, страждання, горе і смерть, на які з власної волі йшли тисячі і сотні тисяч наших співвітчизників заради України – все це раптово втрачає всякий сенс і історичну доцільність.
Та майбутнє нашої країни – инша тема, иншим разом і для инших читачів.

Примітки
1. Цей вислів належить К. Гаусхоферу.
2. Р. Коллинз. Предсказание в макросоциологии: случай Советского коллапса. – Альманах “Время мира”, Вып. 1, Новосибирск, 2000, с. 234.
3. Н. Розов. Современная теория геополитической динамики: реконструкция исследовательской программы Р. Коллинза. – http://www. archipelag. ru/
4. Р. Коллинз. Предсказание… с. 235.
5. Цит. за Н. Розов. Современная теория.....
6. Там само.
7. Більша частина прикордонної території належала Китаю (китайці претендують на півтора мільйона квадратних км): до Росії ці землі відійшли після підписання Айтунського і Пекінського договорів у 1858 і 1860 роках, однак китайська влада ніколи цих договорів офіційно не визнала.
8. Під час трагедії з заручниками в Москві в “Норд-Ості” в пресі з’явилась надзвичайно цінна інформація. Так, для того, щоб вивести з Чечні весь військовий контингент потрібно пів року, а для того, щоб вивести лише одну піхотну дивізію (12 тис. осіб) потрібно 20 залізничних ешелонів, це приблизно 1 тис. вагонів (!) і 12 тис осіб для допоміжних робіт. Плюс, зрозуміло, вартість самого транспортування. – див. www.grani.ru/war/Chechnya/m.12990.html
9. Р. Коллинз. Предсказание… с. 242.
10. Цит. за Н. Розов. Современная теория.... Collins, 1986, p. 203, 204.
11. Там само.
12. Там само.
13. Див. „Русский Архипелаг”. Розділ „Геополитические предпосылки распада Советского Союза”. – http://www.archipelag.ru/text/307.htm
14. Там само.
15. Стратегия для Росиии. Новое освоение Сибири и Дальнего Востока. М., 2002, с. 759-760.
16. Це дані за 2001 рік, які подає „Центр демографии и экологии человека Института народнохозяйственного прогнозирования РАН”. Натомість новіші дані ЦРУ станом на липень 2002 року свідчать, що населення РФ складало на 1 мільйон менше – 144.978,573 осіб – див. www.cia.gov
17. Напр., в лютому 1998 р. було прийнято постанову Уряду РФ № 128 “О мерах социальной защиты населе-ния ликвидируемых поселков золотодобывающей промышленности в Чукотском автономном округе”.
18. Усі статистичні дані запозичені з кн. Стратегия для России. М., сс. 763-765.
19. Туву була приєднана до СССР лише у 1944 році.
20. Р. Коллинз. Предсказание…. с. 239.
21. Усі дані подані станом на 1999 р. Джерело – www.worldstat.ru
22. Ці дані містяться на сайті www.cia.gov станом на жовтень 2002 р.
23. Див. Надо ли России опасаться Китая? // Независимая Газета, 3 березня 2000 р.
24. За прогнозами експертів ООН за збереження нинішніх темпів приросту, населення Азії у 2050 році збільшиться з нинішніх 3.5 млрд. до 5-6 млрд.
25. Див. С. Кез. Китайская экспансия в Иркутске принимает необратимый характер. // Независимая Газета, 30 вересня 2002.
26. Там само.
27. Китайский насос на Дальнем Востоке // Независимая Газета, 25 лютого 2002.
28. А. Чичикин. И колонисты могут быть союзниками. // Независимая Газета, 1 лютого 2000 року.
29. В’єтнам вимагає від Росії 300 млн. дол. орендної плати, що сьогодні Москві не під силу. Американці ж пропонують 500 млн.
30. У своїй книзі „Велика шахівниця” доктор З. Бжезінський говорить про майбутню конфедерацію на місці сучасної Росії і навіть подає карту, де російське Примор’я входить до складу Китаю. На жаль, сценарію майбутнього розпаду Росії в книзі немає, як немає й тлумачення самої карти. Що дає підстави висловити припущення, що для широкої публіки було оприлюднено лише частину книги. Найцікавіше, як завжди, лишилось за кадром.
31. Див. Стратегия для России. М., 2002, с. 768.
32. Див. напр., працю В. Цимбурского „Остров Россия. Циклы похищения Европы”: „.... переміщення Центру у внутрішні і східні області, на землі Нової Росії. Вражав би варіант району Новосибірська, враховуючи такі чинники, як розташування його на стику Західного і Східного Сибіру, майже однакова віддаленість від обох флангів “острова” – европейського і приморського, розміщення в серединній області між двома найбільшими волзько-уральським і східносибірським поясами автономій, наближеність до стратегічно важливих південних “територій-проток” при прекрасному прикритті просторами “російського” Північного Казахстану, величезний експертно-інтелектуальний потенціал Сибірського відділення АН і т. д. Проте з урахуванням подальших перспектив і цілей можливі аргументи й на користь якоїсь східнішої старої сибірської столиці, більш застрахованої від перипетій середньоазіатської екології і демографії”.
33. Див. С. Кез. Китайская экспансия в Иркутске принимает необратимый характер. // Независимая Газета, 30 вересня 2002 р.