неділя, 8 травня 2011 р.

Навіщо Україні вивішувати прапори «країни людожерів»?

Ігор ЛОСЄВ

Проблема масової недовіри українців до влади, до політиків та урядовців посіла чільне місце минулого тижня в багатьох суспільно-політичних програмах вітчизняного ТБ. Але, як наголошувалося в Анни Безулик у «РесПубліці», падає довіра не лише до влади, а й до опозиції. Багато наших діячів досі наївно вважають, що їм удасться приховати від суспільства якісь свої непристойні дії. Не вдасться! За інформаційної доби все таємне дуже швидко стає явним, тому схема «гріши тихо, а кайся голосно й виразно» — не проходить, тим паче, що в нас і каятися ніхто не квапиться. Визнання політиками своїх помилок, не кажучи вже про правопорушення, — це явище, вживаючи улюблене слівце В. Ющенка, унікальне. Але бувають і позитивні винятки, один з яких і стався в студії «РесПубліки», де нардеп від БЮТ Андрій Шевченко публічно визнав, що його політична сила грішна тим, що, перебуваючи «біля керма», не відокремила бізнесу від влади й загравала з командою Януковича.
Так, у нас усі ці 20 років незалежності відбувається конвертація грошей у владу, а влади — в гроші. Гадаю, доки бізнесменам не буде заборонено балотуватися в депутати всіх рівнів, ми не вийдемо із цього замкненого кола. Адже бізнесмен у районній, міській, обласній, Верховній Раді постійно відчуває конфлікт інтересів між громадським та підприємницьким, між потребами населення і своїми бізнесовими перспективами й можливостями. Результат такого конфлікту — очевидний: уся країна працює на невелику групу людей. Що ж, покаянна заява Андрія Шевченка цілком відповідала стандартам Чистого четверга. Дещо збила з пантелику інша його позиція. Заради творення демократії знизу А. Шевченко закликав активно створювати об’єднання власників помешкань у багатоквартирних будинках. Змушений із сумом констатувати, що деякі наші молоді депутати дуже погано знають реальне життя, сидячи роками в своєму парламентському «задзеркаллі». Такі об’єднання ще можна створювати в нових будинках із доброю інфраструктурою. А як бути мешканцям «хрущовок», де прогнилі труби, розвалені стіни, зовсім непридатні прибудинкові комунікації? Створи вони таке об’єднання — і весь непідсильний вантаж капітальних ремонтів негайно буде покладено на їхні фінансово кволі плечі. Адже ще вельми недосконала законодавча база, свавілля житлових контор, корупція в ЖКГ, можливість штучно збанкрутити таке товариство власників, викинувши власників помешкань на вулицю. Не кажучи вже про екзотичну судову систему та специфічну законність. Інколи мені дуже хочеться деяких депутатів-«златоустів» відправити на «трудове перевиховання» куди-небудь в українську глибинку. Для ознайомлення з правдою життя.
Поговорили про новий, імені Партії регіонів, закон про вибори за пропорційно-мажоритарною системою. Це повернення до часів нині наляканого владою Л.Д. Кучми, це спроба перетворити Партію регіонів на нашу КПРС із приблизно таким же терміном перебування біля державного керма. А оскільки жодної можливості відкликання депутата новий закон не передбачає, мажоритарка є очевидним кроком назад. І всі заяви про те, що виборці повинні знати свого депутата, звучать украй непереконливо. Який сенс від того, що вони знатимуть його в обличчя і на ім’я та по батькові, якщо жодним чином не зможуть вплинути на його діяльність, хоч би якою вона була? І хто сказав, що владі впливати на одну людину з депутатським значком складніше, аніж на партійну фракцію та її лідера у Верховній Раді? З мажоритарного депутата зробити «тушку» ще простіше, аніж із партійного. Суспільство ж в Україні жодних дієвих механізмів контролю за депутатами й урядовцями не має.
Мажоритарка потрібна для зміцнення одноосібної влади президентів кучмівського типу. Ну, а крім констатації факту тотальної недовіри українців до політиків, жодних рецептів виправлення ситуації запропоновано не було. Та й чого їх пропонувати, коли вони очевидні. Нинішня недовіра є цілком заслуженою. Щоб політикам вірили, вони мають бути елементарно чесними й порядними людьми, не красти, не брати участі в корупційних схемах, не брехати, не обдурювати виборців, працювати на країну, а не на своє збагачення, не зраджувати і не продаватися. Багато у нас таких? Щоб їх побільшало, повинна змінитися система рекрутування влади. Сьогодні вона така, що нові люди, креативні й моральні, з ідеями і бажанням послужити своїй країні не можуть подолати фільтрів абсолютно корумпованої владної верхівки. І навряд чи з цим можна покінчити лише еволюційним шляхом. Хвороба дуже задавнена і загрожує загибеллю всьому організмові. Тут без всеосяжної антикорупційної революції не обійтися. Втім, і без багаторічного пореволюційного лікування теж.
А поки що, як зазначила Ірина Бекешкіна, соціолог із бездоганною професійною репутацією, «немає соціальних ліфтів. Талановита молодь, не маючи жодних шансів реалізуватися на Батьківщині, виїде за кордон, бо в Україні всі місця зайнято тупими та нечистими на руку політиками й урядовцями». Хоча не можна виключати й близькосхідний варіант. А журналіст видання «Коммерсантъ-Украина» Валерій Калниш навіть висловив упевненість: «Нова революція — неминуча».

ІСТОРИЧНЕ ДЕЖАВЮ
Проблема недовіри до влади обговорювалася і в Шустера. Передусім торкнулися інциденту на Буковині, де голова районної адміністрації піддав (разом зі своїм почтом) жорстокому побиттю декількох місцевих жителів. І випадок із колишнім депутатом від БЮТ Лозинським, і випадок з буковинським начальником Бойчуком створюють відчуття якогось історичного дежавю. Подібне знущання шляхти з українських селян уже було, в XVII—XVIII століттях. І закінчувалося Хмельниччиною та Коліївщиною. Чому ж так нестримно чиновницький апарат сучасної України перетворюється на якийсь аналог шляхти часів Речі Посполитої? Це природний наслідок панівної впродовж усіх цих років у країні соціально-політичної системи, яка, нахабно й безпідставно називаючи себе демократичною, насправді є злою карикатурою на демократію. У нас представники всіх гілок влади практично безкарні щодо простого люду. Адже ми де-факто маємо дві системи правосуддя: одна — для панів, а друга — для «бидла», тобто для всіх нас, грішних. Можна скласти величезні списки представників влади й бізнесу, які, наприклад, задавивши своїм авто пішохода з «посполитих», не зазнають жодного покарання чи відбуваються суто символічним. Та якби подібне скоїла звичайна людина на своїх «Жигулях», то дістала б за це за повною програмою. «Крутий» в Україні може постраждати лише в разі провини перед ще «крутішим» або в разі його приналежності до клану, який програв у феодальній міжусобиці. Україна на початку ХХІ століття стає дедалі більш феодальною. Залишилося лише юридично оформити продаж землі разом із селянами, які на ній живуть.
Здивував дивною витівкою Савік Шустер. Розповівши про смерть відомого російського актора Михайла Казакова, він заявив, звертаючись до молоді в студії: «У нас спільний культурний світ». Очевидно, це той «Русский мир», куди нині Україну старанно втягують? Не знав, що вже й Шустер підключився до цього геополітичного проекту. Потім ведучий порадив молодим українцям придбати диски, де М. Казаков читає тексти Пушкіна. І, як пообіцяв Шустер: «Тоді ваша російська мова стане на 75% кращою». Це, як мінімум, нетактовність. Людина, яка вже декілька років працює на українському ТБ та яка досі не навчилася зв’язувати докупи кілька українських слів, докоряє українцям у тому, що в них погана російська мова. Зарозуміла зневага до українців проривається не лише в зоологічних, хамських формах у Затуліна, Маркова, Жириновського, а й у стриманіших, завуальованих — у Шустера, Кисельова та інших. Але люди її все одно відчувають. Цього не приховати ні за якими офіціозно-лицемірними «доброзичливими» деклараціями.
Та й, наскільки мені відомо, в російських культурних колах еталоном чистоти російської мови вважається письменник Іван Бунін. До речі, Євгеній Кисельов, який разом із «шевченкознавцем» Бузиною «викривав» Тараса Шевченка, чомусь проігнорував оцінку творчості українського класика, яку дав Нобелівський лауреат Бунін: «Абсолютно геніальний поет». І цього разу Кисельов левову частку студійного часу в «Великій політиці» присвятив монологу шефа МЗС Костянтина Грищенка, який вельми компліментарно оцінював власну і свого відомства діяльність. Зокрема, розповідав про встановлення «прекрасних» відносин із Російською Федерацією. Вочевидь, завдяки приниженій позі України, яка стоїть навколішки? Здали майже все, а те, що залишилося, вочевидь, здадуть найближчим часом. То хіба може таке не подобатися Кремлю? Пан Грищенко витонченими дипломатичними посмішками і значущим виразом обличчя намагався компенсувати дефіцит переконливих аргументів, головним з яких у міністра був такий: тепер у Росії наші родичі та друзі (це було виголошено з особливим пафосом і малоросійським ентузіазмом) дивляться на нас доброзичливіше. Ще б пак... Тільки чи не занадто дорого обійшовся Україні цей «новий» російський погляд? Сумно, якщо подібні фігури мови є вершиною дипломатичної концептуальності нашого нинішнього МЗС...

НАЩАДКИ МАРКСА, ЛЕНІНА І СТАЛІНА — В УКРАЇНСЬКІЙ ЖУРНАЛІСТИЦІ
Вірний своїй студійній політиці незмінної присутності московських гостей, Євгеній Кисельов забезпечив глядачам участь у дискусії відомого історика та медіа-діяча Миколи Сванідзе. Він поблажливо похвалив українців за демократизм дискусії, яка після обговорення разом із міністром Грищенком харківського «пакту» 2010 року плавно перетекла в розгляд ролі та значення для України симбірського дворянина В.І. Ульянова (розмова була 22 квітня). Микола Карлович проголосив низку геополітичних тез, найважливішою з яких була та, що «в осяжній історичній перспективі Україна і Росія в складі однієї держави не будуть». Дай Бог, але поки підстав для такого оптимізму, з огляду на політику Партії регіонів, немає.
Головним захисником величі творця першої в світі тоталітарної держави виступив нардеп-комуніст тов. Царьков, який з’явився в студію в українській вишиванці. Ну, цим не здивуєш. Сталінський партійний сатрап, один з «архітекторів» Голодомору товариш Постишев теж ходив по Харкову у вишиванці, але, на відміну від комуніста — одесита Царькова, будучи вихідцем із Росії, все-таки вивчив українську мову. Втім, жертвам Голодомору від цього легше не стало. Царькова підтримав журналіст Чаленко, який відзначив, що у Східній Україні популярність Леніна парадоксальним чином наклалася на найпотужнішу в країні владу капіталістичного олігархата. Справді, це дуже специфічний, хворобливо схильний до комуністичної символіки і риторики комуно-капіталізм (комсомольсько-партійно-кримінальний). Чаленко славив Леніна, який оновив Російську імперію, охарактеризовану журналістом як «варварську, дику, селянську країну». Це той унікальний випадок, коли історичні фантазії пана Чаленка змушують мене, передусім із любові до істини, взяти Російську імперію під захист. Росія до 1917 року, безумовно, не була центром світової цивілізації. Так, у багатьох сферах вона була відсталою, але під економічним кутом зору належала до середньорозвинених країн, поступаючись Британії, Німеччині, США, Франції, зате випереджаючи Австро-Угорщину, Японію, Італію, Іспанію та інші країни світу. Вона дала видатних учених, у тому числі декількох Нобелівських лауреатів. Інша річ, що саме спровокована Леніним Громадянська війна і червоний терор загнали Росію в дикість, варварство і людоїдство (в буквальному розумінні слова). Чаленко повністю успадкував ставлення Маркса, Леніна і Сталіна до селянства як до нецивілізованої, дикої, реакційної сили. Тим часом селянство може бути й досить культурним, освіченим і добре організованим: наприклад, у Болгарії в першій половині ХХ ст. потужні селянські партії приводили до влади свої уряди; величезний вплив на державу мали селянські організації в Литві, Латвії та Естонії, в Словаччині, Румунії, Угорщині й Югославії.
Пан Чаленко доводив, що «завдяки Леніну виникла Україна». Немає такої безглуздості, яку не можна було б довести. Насправді, завдяки Леніну незалежна і демократична Українська Народна Республіка перетворилася на безправний московський протекторат з масовими репресіями і геноцидом проти українського народу.
До речі, комуніст Царьков прийшов у студію із цілим «досьє» на Сванідзе, повідомивши публіці, що бабуся московського гостя була єврейкою. Микола Карлович не без гумору запитав у вірного ленінця, чому той, приділивши настільки велику увагу бабусі, абсолютно не зацікавився дідусем — грузином? На це товариш Царьков велично і з величезною партійною переконаністю проголосив: «Комуністи — інтернаціоналісти!» Саме так. Хто б сумнівався. До речі, а як у самого одесита Царькова з чистотою генофонду великороса, чи не затесався випадково який-небудь вірменин, грек або взагалі румун? Оскільки «комуністи — інтернаціоналісти», в СРСР в усіх мандатних комісіях ніколи не забували про «п’яту» графу, проявляючи невсипущу пильність, аби не просочився куди не треба представник «контрреволюційної нації». Хоча, звичайно, нам, пролетарським революціонерам, на національність начхати, аби людина була хороша.

НЕСПОДІВАНИЙ ПОДВИГ «1+1»
На справжній суспільно-політичний подвиг спромігся канал «1+1», який показав історико-публіцистичний фільм «Радянська історія». Фільм, який гостро критикує та викриває радянський комуністичний тоталітаризм і показує його глибоку сутнісну спорідненість із нацизмом і фашизмом. Дивно, як тільки «група 233», що проголосувала у Верховній Раді за вивішування на адміністративних будівлях червоних більшовицьких прапорів і заперечень рішень Євросоюзу та ОБСЄ про тотожність фашизму і комунізму, злочинів нацизму і сталінізму, не заборонила цього показу. Коли в Україні владою насаджується сталінізм і совєтизм, такі фільми починаєш сприймати як ковток свіжого повітря, як промінь світла в мороку.
Автори фільму показали істотні збіги ідеології комунізму з ідеологією інших різновидів тоталітаризму, зокрема, процитували надзвичайно показові фрагменти статті Ф. Енгельса в «Новій рейнській газеті» в січні 1849 року, де йшлося про те, що цілим рядом етносів Європи є «расове сміття», наприклад: баски, серби, бретонці, шотландці та інші. На думку ще одного основоположника марксизму-ленінізму, ці народи відстали в своєму розвитку і не зможуть сприйняти ідеї комунізму, внаслідок чого вони повинні бути «принесені в жертву революції».
«Радянська історія» продемонструвала, що те, що в комуністів називалося «контрреволюційною нацією», то у нацистів проходило як «неповноцінна раса». Видне місце у фільмі займає трагічна доля України, про яку сказано: «Людство не знало ефективнішої системи знищення людей, аніж та, яку було реалізовано в Україні взимку 1933 року».
Нинішня влада доводить, що жодного голодного геноциду не було. Однак уже давно обнародувані повідомлення, які в 1930-х роках консул Італії в Харкові передавав до свого МЗС: «За тиждень було створено службу з відлову кинутих дітей... Опівночі їх відвезли вантажівками до товарного вокзалу... тут перебував медичний персонал, який проводив сортування. Тих, хто ще не опух із голоду і міг вижити, відправляли в бараки на Голодній Горі або в комори, де на соломі помирали ще 8000 душ, здебільшого діти. Слабких відправляли в товарних поїздах за місто і залишали вмирати далеко від людей. Після прибуття вагонів усіх небіжчиків вивантажували в заздалегідь викопані великі рови. Щоночі в Харкові збирають по 250 трупів, померлих з голоду або від тифу. Помічено, що більшість із них не мають печінки, з якої готують пиріжки і торгують ними на базарі» (Чорна книга комунізму. — М., 2001).
Як пише російський історик Марк Солонін: «Товариш Сталін вивіз на експорт із голодуючої країни 17,3 млн. центнерів зерна 1932-го і 16,8 млн. центнерів зерна 1933 року.
Того ж року, коли в Харкові пекли пиріжки з людською плоттю, із СРСР на експорт було відправлено 47 тис. тонн м’ясо-молочних продуктів, 54 тис. тонн риби; країна людоїдів експортувала борошно, цукор, ковбаси, соняшник...»
Але мають рацію товариші комуністи, не все так погано було під прапором Леніна — Сталіна. У декого залишилися й цілком приємні спогади про ту епоху. Ось, наприклад, враження дружини сина на той час уже опального колишнього члена Політбюро товариша Каменєва: «Вийшла я заміж у червні 1929 року. Казкове життя, казкова... квартира на Манежній площі, напроти Кремля. Шість кімнат... Я їздила по обіди. Везли в термосах — не вистигало, це ж близько від Кремля, а машині нашій — скрізь зелене світло. Обіди були смачні, кухарі чудові, дев’ятеро людей були ситі цими обідами на двох. До обідів завжди подавалося півкіло масла й півкіло чорної ікри... Разом з обідом можна було взяти гастрономію, солодощі, спиртне... Горілка червона, жовта, біла. У карафках... Чудові відбивні». У фільмі «Радянська історія» розповідалося, як уже після «великої перемоги» в таборах ГУЛАГу над в’язнями проводилися жахливі медичні експерименти в дусі нацистського нелюда з Освенціма доктора Менгеле... І ось тепер прапори цієї держави, цього режиму, прапори Голодомору і ГУЛАГу зобов’язали нас вивішувати ті 233 суб’єкти, що натискували на кнопки у Верховній Раді.
Радує лише, що, як категорично заявив шеф МЗС Костянтин Грищенко, на посольствах України за кордоном ніяких більшовицьких прапорів не буде. Добре, що він розуміє, що ці прапори означають дипломатичною мовою символів. А означає це — втрату державного суверенітету.

Газета "День"