пʼятниця, 8 квітня 2011 р.

Загибель Великого Новгорода


Як вільна республіка була знищена самодержавною Москвою
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ІВАН III. НІМЕЦЬКИЙ ПОРТРЕТ ХVI ст.
ВИВЕЗЕННЯ ІЗ НОВГОРОДА ВІЧОВОГО ДЗВОНА ДО МОСКВИ. МІНІАТЮРА ХVI ст.
«Сыны снегов, сыны славян,
Зачем вы мужеством упали?
Зачем? Погибнет ваш тиран,
Как все тираны погибали!»

Михайло ЛЄРМОНТОВ
Історик, як і будь-який справжній науковець, постає перед необхідністю, досліджуючи великі події минулого (особливо ті, які вирішальним чином вплинули на подальший хід подій), не відбуватися неглибокими загальними фразами, порожніми кліше, а «дивитися в корінь», бачити причини тих або інших крутих поворотів історії, джерела перемог і поразок колись могутніх держав. Саме такий підхід конче необхідний, коли ми прагнемо осмислити грандіозний і страшний процес «збирання російських земель» навколо Москви (ХIV — XVI ст.), наслідком чого стало утворення тиранічної централізованої самодержавної держави, причому надзвичайно агресивної (з 1321 р. по 1581-й збільшила свою площу в 180 разів, і це було лише початком процесу!), яка «живила» свою ідеологію не європейськими «хартіями вільності» (як в Англії), не освіченими реформами ліберальних князів (як, приміром, у Флоренції), а необмеженим правом «великого государя» чинити зі своїми «людишками» і «холопами» (до останніх належали навіть близькі бояри) так, як він вважає за потрібне.
Але на шляху нестримної, хижої експансії великих князів і царів московських, від Івана Калити до Івана IV Грозного, яких прославляли однаково як дореволюційні, так і радянські казенні історики, стояла дивовижна держава — Великий Новгород, вільна вічова республіка, яка успадкувала живі демократичні традиції Давньої Русі. Ця держава, яка в період найвищої своєї могутності (ХIV — перша половина XV ст.) контролювала землі на півночі аж до Уралу (тоді його називали «Югорський Камінь»), Білого моря й навіть Сибіру, мала найтісніші торговельні зв’язки із Західною Європою (Велике Князівство Литовське, німецькі вільні міста на Балтиці та Північному морі, Річ Посполита), фактично користувалася в повному обсязі системою привілеїв Магдебурзького права, — ця держава в політичному плані була цілковитою протилежністю самовладній Москві.
Усі значимі питання життя міста й республіки в цілому вирішувалися (чи то укладання торговельних угод з Європою, обрання голови виконавчої влади — посадника, скликання народного ополчення, збір грошей на спорудження нового храму тощо) на вічових зборах вільних громадян Новгорода; сам новгородський князь фактично був не більш ніж найманим воєначальником місцевої дружини.
Саме Великий Новгород реально втілював, говорячи сучасною мовою, «європейський вектор» розвитку (потенційно можливий!) майбутнього «великоросійського» народу. Процеси його державного об’єднання в XV столітті ставали вже об’єктивною необхідністю. Якщо говорити про майбутні великоросійські землі, то питання стояло так: хто саме очолить об’єднавчий процес — авторитарна Москва чи Новгород (якого підтримував — втім, як побачимо, тільки до часу — могутній союзник — Велике Князівство Литовське, яке об’єднувало й українські землі)? Цю альтернативу історик Микола Костомаров свого часу формулював так: «удільно-вічова» чи «єдинодержавна» Русь — хто переможе? Він пояснював: «Ідеалом удільно-вічового життя було самостійність земель російського світу, так, щоб кожна земля становила своє ціле у прояві свого місцевого життя і всі разом були б з’єднані одним і спільним для всіх зв’язком. Ідеал єдинодержавного укладу був зовсім іншим. Тут свобода частин приноситься в жертву іншій ідеї — єдиної держави: тут немає й бути не може навіть мови про зв’язок і з’єднання частин, бо самі частини поглинаються, знищуються».
Ось навколо чого, власне, точилася боротьба між Москвою й Новгородом. А розповість нам, читачу, про трагічні перипетії цієї боротьби... ні, не націоналіст, не радикальний, непримиренний противник деспотичної Москви, а прихильник «освіченої монархії», імперський історик Микола Михайлович Карамзін. Наші «ультрапатріоти», щиро вважаючи Карамзіна крайнім реакціонером і шовіністом, відверто ігнорують його творчість. Тим часом те, що писав Микола Михайлович, письменник та історик, який не ігнорував «незручні» факти й події, якщо вони «не вписувалися» у його доктрину, — це переконливе свідчення про злочини раннього московського самодержавства. Отже, слово Миколі Карамзіну.

1. Трагедія. Акт 1.
Поразка. Рік 1471-й
При владі в Новгороді — посадниця Марфа Борецька та духовний пастир, промосковськи налаштований архієпископ Феофіл; у Москві — великий князь Іван (Іоанн III). «Ще не впевнені у твердості Іоаннового характеру, і навіть сумніваючись у ній за першими діями цього князя, ознаменованими поміркованістю, миролюбством, — пише Карамзін, — новгородці надумали бути сміливими, сподіваючись видатися великому князеві страшними, принизити гордість Москви, відновити древні права своєї вольності, втрачені надмірною поступливістю їхніх батьків і дідів. Із цим наміром новгородці приступили до справи. Народ більше, ніж будь-коли, мріяв про принади волі; хотів тісного союзу з Казимиром (великий князь Литовський, потім — король Речі Посполитої. — І. С.) і прийняв від нього воєводу, князя Михайла Олельковича, якого брат, Сімеон, панував тоді в Києві з честю і славою, подібно до древніх князів Володимирова племені, як говорять літописці. Безліч панів і витязів литовських приїхало з Михайлом до Новгорода.
Усупереч давнім звичаям і вдачі слов’янській, якими віддаляли жіноцтво від будь-якої участі у справах громади, жінка горда, честолюбна, вдова колишнього посадника Ісаака Борецького, мати двох синів, уже дорослих, на ім’я Марфа, почала вирішувати долю батьківщини. Її сини, ласкателі, однодумці з’явилися на Віче й урочисто сказали, що настав час впоратися з Іоанном; що він не государ, а лиходій їхній; що Великий Новгород є сам по собі володар; що жителі його є вільні люди й не піддані князів московських; що їм потрібен тільки покровитель; що цим покровителем буде великий князь Казимир, і що не московський, а київський митрополит має дати архиєпископа новгородській Святій Софії. Гучний вигук: «Не хочемо Іоанна! Хай живе Казимир!» завершив їхні промови. Народ завагався. Багато хто став на бік Борецьких і кричав: «Хай зникне Москва!»
Численне посольство новгородське вирушило до Литви з багатими дарунками та з пропозицією, щоб Казимир був главою новгородської держави на підставі давніх статутів громадянської свободи», — пише Карамзін і далі повідомляє, що великий князь прийняв усі умови новгородців, написавши грамоту, в якій, зокрема, зобов’язувався не порушувати таких правил:
«1. Укласти дружній союз із нареченим владикою новгородським Феофілом, з посадниками, тисяцькими новгородськими, з боярами, людьми житими (шанованими. — І. С.) і з усім великим Новгородом.
2. Відати тобі, чесному королю й великому князю, Великий Новгород за цією хресною грамотою.
3. Якщо государ московський піде війною на Великий Новгород, то тобі, пане, чесному королеві, або під час твоєї відсутності — Раді Литовській, надати нам швидку допомогу (одразу скажемо: Казимир злякався й не виконав цієї умови, зрадивши новгородців — І. С.).
4. Новгородець судиться в Литві — за вашими, литвин у Новгороді — за нашими законами без будь-якого утиску.
5. Тобі, чесному королю, не виводити від нас людей, не купити ані сіл, ані рабів і не приймати їх у дарунок ані королю, ні панам литовським, а нам не таїти законних мит. Волості землі новгородської можуть бути керовані тільки нашими власними чиновниками.
6. Купці литовські торгують із німцями єдино через новгородських. Двір німецький тобі не підвладний: не можеш зачинити його.
7. Ти, чесний король, не повинен чіпати нашої православної віри: де захочемо, там і висвятимо нашого владику (у Москві чи в Києві), а римських церков не ставити ніде в землі новгородській.
На затвердження договору цілуй хрест до Великого Новгорода за все своє князівство Литовське й за всю Раду литовську у правду, без наклепу; а посли наші цілували хрест новгородською душею до чесного короля за Великий Новгород».
Цими словами закінчувався договір, підписаний у першій половині 1471 року. Зрозуміло, що історія Східної Європи, якби він був реалізований, склалася б інакше. Але це чудово розумів й Іван III, який одразу (під приводом «зради» новгородцями православ’я, що було неправдою, і Іван це знав) оголосив вічовій республіці війну. Казимир у вирішальний момент нічим не допоміг новгородцям; численніше, але гірше згуртоване новгородське військо 14 липня 1471 року було розгромлено «московітянами» (слово Карамзіна) трохи на південь від Новгорода, біля річки Шелонь. Карамзін прямо пише про те, що були впливові новгородські багатії-бояри, які таємно тягли руку за Москвою; ці «олігархи» не бажали боротися за Великий Новгород і вели секретні переговори з Іваном III — про те, як Іван «віддячив» їм, ми ще поговоримо.
При цьому московське військо поводилося як загарбник в окупованій країні; Карамзін пише: «Почалося страшне спустошення. З одного боку, московський воєвода Холмський і рать великокняжа, з іншого, псковітяни (союзники Москви — у 1510 році вони будуть теж підкорені нею. — І. С.), вступивши в землю Новгородську, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум’я, криваві ріки, стогін і крик від сходу до заходу неслися до берегів озера Ільмень. Московітяни виявляли оскаженіння неописане: новгородці зрадники видавалися їм гірше татар. Не було пощади ані бідним хліборобам, ані жінкам. Із жорстокосердістю, притаманною тодішнім часам, воєвода Холмський, захопивши бранців-новгородців, наказав відрізати їм носи й губи й послати їх, скалічених, до Новгорода».
Результатом поразки був кабальний договір, за яким Новгород, фактично втрачаючи реальну державну самостійність, «за провину свою» вносив до великокняжої скарбниці 15000 рублів (близько 80 пудів срібла), визнавав над собою владу Івана III, клятвено обіцяв припинити всі контакти із Заходом, особливо з Литвою, й видав дипломатів, які підписували з нею договір (Іван негайно наказав відрубати їм голови). А за 7 років, у 1478-му, сталася остаточна капітуляція. Карамзін писав: «Ще Новгород залишився державою народною; але воля його була вже єдино милістю Іоанна й мала зникнути за помахом самодержця. Нема свободи, коли нема сили захистити її. Всі області Новгородські, крім столиці, були від меж східних до моря видовищем спустошення, скоєного не тільки раттю великокняжою, а й зграями вольниці: громадяни й жителі сільські ходили туди озброєним натовпом із московських володінь грабувати й наживатися». У січні 1478 року Іван III осадив Новгород, маючи намір ліквідувати залишки самостійної колись могутньої держави, і, погрожуючи жителям страшним голодом (місто було відрізане від зовнішнього світу), висунув жорсткий ультиматум: «Вічовому дзвону (тобто вічу як суспільному інституту. — І. С.) не бути, посадникові не бути, а державу всю нам (тобто йому, Івану, і Москві. — І. С.) держати». Новгородський народ готовий був боротися, але вельможі капітулювали; віче було скасовано, вічовий дзвін перевезений до Москви, ізольовану посадницю Марфу Борецьку запроторили довічно до в’язниці. Новгород став однією з провінцій Москви. Саме з 1478 року Іван III почав титулувати себе: «государ всєя Русі». «Збирання земель» отримало потужний імпульс...

2. Трагедія. Акт 2.
Винищення.
Рік 1570-й
Капітуляція, ганебне боягузтво завжди мстяться за себе — і цей вирок здійснює сама Історія. Коли майже за 100 років цар Іван IV Грозний став океанами крові, вогнем і мечем затверджувати свою необмежену владу, то він, людина шизофренічно підозріла, шаленів від самої думки навіть про потенційну, теоретично можливу опозицію. Весь опір, здається, придушив... Але ось лихо: стоїть ще цей старий Новгород з його древніми вічовими традиціями, стоїть, як колода на дорозі! І Іван IV вирішив діяти.
Слово — Миколі Карамзіну. «Новгород, Псков, колись вільні держави, смиренні самовладдям, позбавлені своїх стародавніх прав і найбільш знатних громадян (ще Іван III «у нагороду» за зраду відняв у новгородських бояр землю і майно й переселив їх до Москви. — І. С.), населені почасти іншими жителями, уже змінилися в дусі народному, але зберігали ще якусь величавість, що ґрунтувалася на спогадах старовини й на деяких залишках її в їхньому бутті громадському... У цей час, як запевняють, один жебрак, на ім’я Петро, за погані справи покараний у Новгороді, надумав помститися його жителям: знаючи неблаговоління до них царя, склав листа від архієпископа й тамтешніх громадян до короля польського; сховав його у церкві св. Софії за образ богоматері; втік до Москви й доніс государеві, що Новгород зраджує Росії. Належало представити доказ; цар дав йому вірну людину, яка поїхала з ним до Новгорода і вийняла з-за образу мниму грамоту архиєпископа, у якій йшлося, що святитель, духівництво, чиновники й увесь народ піддаються Литві. Більше не потрібно було ніяких доказів. Цар, прийнявши безглуздість за істину, засудив на загибель і Новгород, і всіх людей, для нього підозрілих або ненависних».
Розділи книги «Історії держави Російської», присвячені винищенню Новгорода, і зараз читати нелегко. Наведемо лише особливо виразну цитату: «2 січня 1570 року передова численна дружина государева увійшла до Новгорода, оточивши його зусібіч міцними заставами, щоб жодна людина не могла врятуватися втечею. Опечатали церкви, монастирі в місті й на околицях; опечатали й двори всіх громадян багатих; гостей, купців, приказних людей закували в ланцюги; жінок, дітей стерегли в будинках. Панувала тиша жаху. Ніхто не знав ані провини, ані підстав цієї опали. Чекали прибуття государева».
Цар прибув 6 січня. На другий день почалися масові страти. Не щадили нікого: ані священиків, ані купців, ані ремісників, ані міщан, ані старих, ані жінок, ані дітей. Пограбували всі церкви Новгорода, багато церков і будинків спалили. Почався царський «суд» над «зрадниками». Карамзін описує його так: «Судили Іоанн і син його в такий спосіб: щодня представляли їм від п’ятисот до тисячі й більше новгородців; били їх, мучили, палили якоюсь речовиною вогняною, прив’язували головою або ногами до саней, тягнули на берег Волхова, де ця річка не замерзає зимою, і кидали з моста у воду, цілими сімействами, дружин із чоловіками, матерів із немовлятами. Ратники московські їздили човнами по Волхову з палями, баграми й сокирами: хто із кинутих у річку спливав, того кололи, розсікали на частини. Ці вбивства тривали п’ять тижнів й закінчилися грабунком загальним: Іоанн із дружиною об’їхав усі обителі навколо міста; взяв скарбниці церковні й монастирські; велів спустошити двори й келії, винищити хліб, коней, худобу; піддав також і весь Новгород грабежу, крамниці, доми, церкви; сам їздив з вулиці на вулицю, дивився, як хижі воїни вдиралися в палати й комори, відбивали ворота, влазили у вікна, ділили між собою шовкові тканини, хутра. Натовпи лиходіїв були послані губити надбання й життя людей, не перебираючи, без відповіді. Це, як каже літописець, «несповідиме коливання», падіння, руйнування Великого Новгорода тривало близько шести тижнів». 
*** 
Додати до сказаного, здавалося б, нічого. Але спробуємо. Карамзін був російським державником. Ті, хто зараховує себе до державників українських, повинні вивчити історію падіння Великого Новгорода буквально напам’ять. Бо необхідно знати, як середньовічна Москва, «збираючи землі», чавила «єдинокровний» та «єдиновірний» великоросійський Новгород — за європейську орієнтацію; і як вона розцінювала внутрішній розбрід у ньому як ознаку слабкості, запоруку майбутньої капітуляції. Сучасники говорили, що Іван III «вистояв стоянням» потужний Новгород, узяв його змором, опираючись на місцеву п’яту колону. Чи така вже архаїчна, чи така безнадійно застаріла ця «мудра» тактика нині?