Професор Римського університету «Ла Сап’єнца», провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, одна з найблискучіших авторів «Дня» Оксана ПАХЛЬОВСЬКА належить до тих рідкісних людей, спілкуючись із якими геть забуваєш про час. І важко сказати, у чому причина: чи в універсальній ерудиції співбесідниці (філологія, філософія, історія — це все її рідна стихія), чи в афористичній манері висловлюватись — жодного зайвого слова, чи в постійній підключеності до наших українських трагедій, чи в тому, що пані Оксана — донька великої української поетеси сучасності Ліни Костенко. Сукупність цих обставин і робить кожну розмову з Оксаною Пахльовською інтелектуальним святом. Сподіваємося, наші читачі у цьому переконаються.
Лариса ІВШИНА: — Оксано, а про що ви говорите з мамою в паузах між роботою? Скажімо, коли збираєтеся на кухні пити чай.
Оксана ПАХЛЬОВСЬКА: — Дуже люблю ці моменти. Це наша втеча від світу. Найцікавіше ж те, що у звичному ніби вимірі завжди присутній вимір інший. Слово, відчуття, спогад, жарт, інтуїція — і з тепла родинної зустрічі прозирає проект майбутнього. А я маю благословенний привілей першою в нього зазирнути. Мене завжди вражає мамина здатність бути присутньою одночасно в різних шарах буття, реагувати на все. Її автентичність великою мірою — від природного співіснування і взаємоперетікання людського й професійного виміру.
Л. І.: — У мене завжди є відчуття того, що вона є і працює. Я розумію, що вона має повне право на мовчання. Але щось у мені із цим не погоджується.
О. П.: — Це питання маминого максималізму. Вирішує вона. Це письменник, для якого не існує жодної форми зовнішнього тиску: ні термінів, ні моди, ні реклами... Нічого, окрім внутрішнього імперативу, якості своєї роботи, діалогу із самою собою, діалогу із своїм твором. Я думаю, що це форма автономії, яку треба вміти розшифрувати. «Моя свобода завжди при мені». Ви колись друкували матеріал про Ліну Костенко, названий цитатою Маланюка про маму ще в часи її дебюту: «Носій суверенної інтонації» («День» № 50, 20 березня 2004 р.). Суверенність творчої праці, творчої особистості — це категорія в наших умовах зневажена, якщо не просто забута. Письменник часто перетворюється на якогось рокера, ділка, шоумена і шоувумен, менеджера самого себе, а іноді й узагалі на рейдера. На все, окрім письменника. У мене вже як у літературознавця один вираз «культовий письменник» викликає ідіосинкразію. Це рівень літератури як «Гуляй-Поле»: псевдо-Махно на псевдо-тачанці, постмодерний римейк совєтизму, який досі не може дезінтеѓруватися і продовжує токсичною хмарою висіти в суспільній свідомості.
До речі, навіть мовчання — це слово. Ще в які далекі роки мама писала:
«Будую мовчання, як зал філармонії.
Колонний
безсонний
смерековий зал»...
Або у тому ж самому вірші: «Свободи предтеча — розхристана втеча
з мудрованих дум у мандруючий дим».
Предтечею свободи є той, хто здатен на цю «внутрішню втечу», на незалежність. Чи інші слова: «О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
хоч кілька людям необхідних слів».
Це і є обов’язок поета — і не стільки перед народом із великої (чи з малої) літери, скільки перед власним даром. Адже талант — це завжди подарований Богом «телескоп» у позачасові аспекти буття. А обов’язок людей, до речі, — почути ці слова. Власне кажучи, інтелектуал — завжди опозиціонер. А сьогодні і взагалі є потреба у новому дисидентстві. В цьому сенсі для мене мамина суверенність — магніт свободи, якої ми ще не досягли. Але я вірю, що раніше чи пізніше ця свобода повинна матеріалізуватися. Шлях до реальної політичної свободи пролягає через свободу інтелектуальну і свободу духовну окремих особистостей.
Л. І.: — Ліна Костенко може запропонувати ту планку, яку Україна повинна взяти у багатьох вимірах. Тому що її максималізм і нонконформізм — явище унікальне. У нас повинні бути одиниці, які являють собою цей вищий «стандарт якості», але потім за цим має йти якийсь масовий рух морального неприєднання або заперечення. Можна сказати, Ліна Василівна уособлює український ѓандизм.
О. П.: — Не знаю, чи ѓандизм, бо в мами надто бунтарський характер як для ѓандизму. Та й маю поки що певний сумнів щодо «масовості» морального руху. Парабола морального оновлення суспільства завжди складна й повільна. І має спиратися на певні константи традиції. У нас же колоніалізм і тоталітаризм стали системною деконструкцією таких моральних сутностей, як честь і гідність.
Л. І.: — Так. Але зараз це такий бунт, який має бути почутий. Якщо той бунт вертикального напрямку і та енергія спрямована в космос, то на грішну землю вона повернеться згідно із законами ноосфери через покоління. А ми хотіли б ще й сьогодні збагнути, яка прірва нас роз’єднує з тим, що хотіла Україна мати, і що вона має нині.
О. П.: — Я з вами більш ніж згодна. Але знову ж таки, максималізм: відколи себе пам’ятаю, мама завжди працювала одночасно на багатьох регістрах. Так і сьогодні. Більше того, зараз настільки диференційовані ці регістри, на яких мама працює, що я дивуюся її колосальній енергії. Таке враження, що вона ніби постійно підключена до часу, чує його струм. Це великий дар — мама вміє одночасно працювати і з історією, і з сьогоденням, і з майбутнім. І дуже цікаво в ній відбувається організація і реорганізація цих просторів. Тому є й «вертикальний» рух, як ви кажете, в космос. Але ніколи не втрачається і зв’язок із реальністю, з кожною пульсуючою, болісною, проблемною миттю нашого буття.
А щодо прірви між Україною омріяною та сьогоднішньою... В Україні є дивний парадокс. Письменник традиційно бачиться як пророк, але слово його не осмислюється до глибини. Умовно кажучи, читачів того ж Маланюка чи раннього Тичини, чи Стуса в нас значно менше, ніж фанів чергового «культового» письменника чи обсценної лексики. Мені ближча західна традиція, де стосовно письменників вживається менше епітетів, але слово їхнє критично освоєне на різних рівнях. І молодь зростає в контексті культури як обов’язку знання. Без зусиль і етичної дисципліни не можна ані спромогтися на внутрішню свободу, ані побудувати державу. Це складні філософські смисли, а не риторичні вправи задля аплодисментів.
Л. І.: — Я нещодавно на одному сайті читала поезії Ліни Василівни. І серед них знайшла вірш «Кольорові миші». Не філософська абстракція, а майже казка, але вірш підтверджує необхідність уваги до індивідуальності. І коли ми апелюємо до вас про перевидання маминих збірок, уявляю, як вам це чути і яка це відповідальність...
О. П.: — У мами — кілька нових книжок «у дорозі» до читача. Це я вам кажу як імпровізований «літературний аѓєнт», як жартує Іван Малкович. Насправді життя такого «літературного аѓєнта» непросте: спробуйте мати справу, з одного боку, з маминим максималізмом, а з іншого — з її іронією. Нещодавно згадували дитинство, мамине, моєї дочки Ярослави-Франчески, моє. Мама усміхається: «А що я вмію? Вмію лазити по деревах і збирати гриби...». Часто цитує рядок польської поетеси Марії Ясножевської-Павліковської: «В мені безсмертно плаче ѓатунок». Це відповідь на багато питань.
Колись цікаву передачу про «Кольорових мишей» — саме в ключі індивідуальності — зробив по радіо Володимир Панченко. Взагалі мені трапляється іноді в найзвичніших ситуаціях бачити цей ефект поезії як струму. Нещодавно одна дуже мила і талановита людина просила мене прочитати по телефону вірш «Стоїть у ружах золота колиска...». Не мала книжки під рукою, а їй потрібен був текст. Читаю: «Ще слів нема. Поезія вже є». І раптом ця жінка заплакала. Один рядок! Але справді: поезія починається ще ДО слова — і лише тоді народжується Слово. Це коли: «А день схитне свою орбіту. / Вступає ніч в свої права. / І Хтось диктує з-понад світу / непередбачені слова». Чи поет — як «алкоголік страченої суті, / її Сізіф, алхімік і мурах...». Дивлюсь на ці проблеми не лише з емоційної точки зору, але і як філолог. Тут є те розуміння слова, яке, здається, випалене з нашої реальності. До речі, це писалося тоді, коли у нас був ще й не відомий «Міф про Сізіфа» Альбера Камю (і чи ж відомий він сьогодні?!). Але розуміння онтологічної, естетичної наповненості слова — дуже подібне.
До речі, і сьогодні українська література найчастіше аналізується як явище в безповітряному просторі. Це непрощенна методологічна помилка, тому що наша література повністю, всіма своїми фібрами і вимірами еволюційно закорінена в європейський культурний процес. Доки українська література не буде перечитана як невід’ємна частина літератури європейської, доки не буде створений європейський канон української літератури, доти країна переживатиме коротке замикання своєї ідентичності.
Л. І.: — Ліна Василівна вчилася в Москві із знаковими на той час людьми. Ясна річ, у неї теж залишилося глибоке розуміння тієї Росії, яка не відбулася. Але мені здається, що вона переживає співчуття передусім до нас, тому що ми ще не набули тієї належної ваги, яка б дозволила нам допомогти не лише самим собі, а й росіянам. Адже Росія у складнішому становищі, ніж Україна. Бо хоч як було — ми стоїмо на матриці своєї ідентичності, а росіяни після неодноразового падіння імперії так і не спромоглися на віднайдення та модернізацію своєї ідентичності.
О. П.: — Навчання в Інституті літератури в Москві, і саме в тих контекстах, де можна було мати діалог із старою російською інтелігенцією — Паустовський, Всєволод Іванов, Чуковський, Лєонов, Свєтлов, чи вчитися на курсі з талановитими і своєрідними особистостями — майбутніми російськими, польськими, вірменськими, литовськими, грузинськими письменниками, — досвід, звичайно, неоціненний. Теж, між іншим, парабола парадоксальна: мамі, а потім і мені не давали змоги вчитися в Україні через родинну «неблагонадійність», а навчання в Москві мимоволі сприяло контактам із зовнішнім світом, якого так боялася Система. Взагалі від найменших літ батьки виховували в мені солідарність і цілковиту повагу щодо всіх без винятку народів та їхніх культур. Коли я вчилася в Московському університеті, я ще захопила цю атмосферу: солідарність інтелігенції — незалежно від національної приналежності, — яка боролася проти тоталітаризму. Як співав Булат Окуджава:
«Поднявший меч на наш союз
Достоин будет худшей кары,
И я за жизнь его тогда
Не дам и ломаной гитары.
Как вожделенно жаждет век
Нащупать брешь у нас в цепочке...
Возьмемся за руки, друзья,
Чтоб не пропасть поодиночке»...
Чи, скажімо, в Єрусалимі: зустрічаєш єврейських дисидентів, які розповідають, як на засланні їм рятували життя українські дисиденти... Пам’ятаю, коли була на конференції в Єрусалимі, вже багато років тому, зателефоонувала додому і подякувала моїм батькам, що вони виховали в мені це почуття уваги і любові до народів і до їхніх проблем. Бо це дає мені змогу скрізь почуватися як удома. Але також і не бути жертвою абсурдних стереотипів. Я не боюся критикувати свою реальність там, де вважаю це за потрібне. Але ніде й ніколи не дозволю насильницького ставлення до моєї Батьківщини, моєї культури.
Словом, знак шляхетності лежав на тій ситуації. І, зрештою, як-не-як, у ті часи і Європа виявляла постійну солідарність. А зараз таке відчуття, що ту російську інтелігенцію, яка й сьогодні змушена перебувати на далеко не віртуальних барикадах, покинули всі. Європа, схоже, остаточно залишила Росії місце за бортом Європи, — а це означає поставити хрест на перспективі демократії в Росії. Словом, давай газ і роби що хочеш: «нормалізуй» Кавказ, відстрілюй опозиціонерів. Ніби правила цивілізованого світу на Росію й не повинні поширюватися. Та й ми теж стали глядачами — інертними глядачами! — переслідувань російської інтелігенції, яка намагається врятувати європейську Росію. І, до речі, ця ж сама російська інтелігенція найчастіше виявляє щодо України ту ж саму «стару» шляхетність і солідарність, — згадаймо, як говорять про Україну Афанасьєв, Іларіонов, Новодворська... І як, зрештою, говорив Сахаров. От жити поряд із ТАКОЮ Росією означало би безконфліктні стосунки, паритет і взаєморозуміння. Без шизофренії «вічного братерства», яке стало багатостолітньою катівнею десятків народів.
Часто чуємо навколо себе скарги на наші «негаразди», песимістичні прогнози тощо. Це вияв інерції і небажання працювати. Ніби й парадокс, але це закономірність: поділ України проходить лише по одній лінії — між Європою і не-Європою. З одного боку, європейська Україна, де може знайти собі застосування і укорінення будь-який інший національний і культурний елемент, тому що в цьому європейському вимірі немає місця для дискримінації Іншого. А з іншого — та радянська Україна, де все «неросійське» сприймається як «вороже»: параноя Івана Грозного виявилася заразною хворобою. І все ж — при всіх труднощах — європейське начало має значно більше шансів на перемогу порівняно з анахроністичним совєтизмом, приреченим на відмирання. Тільки необхідно бути свідомими цих процесів і працювати на вивершення європейської ідентичності України.
А в Росії ситуація справді трагічна. Сьогоднішня Росія пережила двічі за одне століття крах своєї державності. І двічі за одне століття втратила будь-яку спадкоємність свого культурного коду. Завойовані території обертаються прокляттям. За віки русифікації їх вдалося асимілювати лише на рівні знекультурення, відсутності інформації, занурення в ідеологічний дурман. Росія фактично не має модерної функціональної ідентичності. Її ідентичність — це православ’я? А що робити з неросійськими народами — та ще й на тлі демографічної експансії ісламських народів та зростання китайської присутності? Чи це євразійська країна? Але чому тоді таджиків, узбеків, грузинів, вірмен, азербайджанців періодично вбивають різношерсті неонаці? У боротьбі за «белую Россию» за три роки — від 2006 до 2008-го — понад півтори тисячі нападів, майже 250 убитих. Катастрофічні цифри. Тобто будь-який проект об’єднання, автором якого є Росія, обертається роз’єднанням, конфліктами, культурними й політичними трагедіями сусідів Росії.
Про це дуже добре пише американський дослідник Ева Томпсон у своїй роботі «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» (Київ: Основи, 2006). Це дослідження специфіки російської літератури ХІХ століття в момент остаточного формування імперського виміру Росії. Там є надзвичайно цікава думка про нестабільну, мінливу, не викристалізовану російську ідентичність. Томпсон пише, що Росія щодо Європи презентувала себе як антиєвропейська, позаяк автентично слов’янська ідентичність, щодо слов’ян — як об’єднуюча російська ідентичність, а щодо Кавказу — як ідентичність європейська. А в результаті сама заплуталася між своїми маніпулятивними ідентичностями.
Словом, Росія складається сьогодні з некомунікабельних фрагментів, що перебувають на різних стадіях історичного розвитку. Намагається бути імперією ХІХ ст., жонглюючи ядерною доктриною. Навіть початкової побудови демократичного суспільства в Росії не відбулося. Минуле знову повернулося. Тому зранку серпневого дня 2008 року дізнаємося про вбивство ще двох правозахисників1, а ввечері Медведєв весь у чорному а-ля Муссоліні погрожує Україні на тлі військових кораблів у Чорному морі. Цілковитий сюрреалізм. Продовженням якого є півсотні мільйонів доларів, заплачені тихоокеанській державі — Республіці Науру — за визнання Абхазії. Ще трохи мільйонів — і Науру визнає ще й Осетію.
Словом, одне зрозуміло: відмова від європейської дороги — це трагічна (і стратегічна!) помилка сучасної Росії. Але й ми платимо за цю помилку історичною безперспективністю буферної зони. А це драматично висока ціна, яка стане тягарем на плечах майбутніх поколінь.
Л. І.: — У книзі «Дві Русі» з «Бібліотеки газети «День» ми ставили нахабне на той час (2003 рік) запитання: «Чим можемо допомогти Росії?». І наша відповідь була така: «Чим більше ми будемо європейські, тим здоровішою буде Росія».
О. П.: — Безперечно. Взагалі фантасмагорична ситуація: здається, що пропорційною до риторики про вчорашню «дружбу народів-братів» є нині ненависть Росії до цих «братів», а до України — так ненависть в енному степені. Керівництво країни просто розучилося говорити принаймні ввічливою політкоректною мовою зі своїми сусідами. Ці політичні фальцети — ознака слабкості, істерії.
Росію нині охопила деструктивна лихоманка. Певна річ, нелегко пережити факт, що в Східній Європі не залишилося ЖОДНОЇ КРАЇНИ, яка би прагла спілки з Росією, — навіть такі древні фортеці православ’я, як Болгарія та Сербія, вже в ЄС або туди прямують. Нещодавно президент Росії, виступаючи в сербському парламенті, навздогін запевнив, що й Росія має «стратегічне партнерство з Євросоюзом» і загалом у Росії «немає і не може бути жодної алергії на вступ до ЄС нових членів, зокрема зі Східної Європи». Спасибі, дозволили. Забувши, що на початку 90-х деякі російські політики щось викрикували про єдину державу з «братньою Сербією». А невдячна Сербія повидавала своїх військових злочинців Гаазі — і великий привіт «православному братству». Тобто один за одним розкришилися всі російські сценарії відтворення «російського світу». Тому Україна — останній плацдарм, на якому Росія розігрує старий ідеологічний спектакль. Але зараз боротьба Росії за Україну буде особливо жорстока. Тому рух України в бік Європи може допомогти політичній модернізації Росії. Рух України в бік Росії може лише продовжити агонію пострадянської безвиході, яка завершиться черговим політичним та економічним розпадом. Власне, про «третій розпад Росії» говорить Андрєй Іларіонов.
Крім усього, відбувається ще один драматичний процес: інтелектуальна та моральна криза православ’я. Південні слов’яни відчалили на Захід. Росія спершу розв’язала війну проти православної Грузії, далі розпочала тиск на православну Білорусь, і вже давно пішла холодною війною — а зараз загрожує піти гарячою війною — на православну Україну. Практично російське православ’я проголосило антиєвропейськість своїм внутрішнім культурним змістом. Історично ж Європа ідентифікується, зокрема, з християнством. Отже, російське православ’я не є частиною християнства? Київська Русь, за свідченням патріарха Кіріла, це «уникальный цивилизационный проект». А Захід продукує «фантики». До яких інвалідів розумової праці звернені ці слова?
Л. І.:— Крім усього іншого, Захід робить «Вreguet», а не «фантики»...
О. П.: — Власне. І світ звіряє час за «Вreguet», а не за «Зенітом». Протодиякон Андрєй Кураєв, ще один ненависник України, навіть назвав це «своебразной формой христианского смирения»: мов, що дарують, те й носимо2. А головне, що проповідуємо аскезу. Подібні розмови російських пропагандистів нагадують мені назву сайту «Халява.інфо». Латинкою, звичайно: HALAVA.INFO. Але від того не менш «халява». До речі, каталог «Халяви» пропонує, зокрема, «Вreguet»... Цього року — 20-ліття падіння Берлінського муру. Розповідала одна пані у телефільмі: втекла через Мур, і досить було двох кроків, щоб люди на вулицях зрозуміли з її обличчя, з її одягу, що вона з «російського» Берліна. Драма в тому, що і з боку Росії сьогодні від Заходу береться виключно матеріальний його вимір: машини, вілли, одяг, техніка, валюта. Але цілковито ігнорується інтелектуальний та моральний спадок Європи від античності до модерну — власне, те, що зробило саме Європу справді унікальним цивілізаційним проектом.
Л. І.: — Людині духовній ніде приткнутися. Вона йде в церкву, а потрапляє у політтехнологічний штаб. Не можу повірити, що патріарх Кирило, звертаючись до своїх вірян, міг рекомендувати жінкам не користуватися кремами... Але він розуміє, що в його пастві є чимало людей недостатнього рівня — і освіти, і культури, і добробуту, тож саме їм спрямував свій посил. А далі вже настала черга екзистенційних тем. Тобто ми говоримо про те, наскільки пастирським є послання.
О. П.: — Це послання жодною мірою не є пастирським. Але це результат політизації православ’я, яке триває в Росії від часів Івана Грозного. Петро І остаточно підпорядкував церкву політичній владі, позбавивши тим самим церкву моральної автономії. Тому так легко було знищити релігію після Жовтневої революції — вона будувалася на ідеологічній риториці й не мала необхідного внутрішнього духовного захисту. І тому так само легко було відновити риторичний вимір православ’я в пострадянській Росії. Хто в нас перші друзі Московського патріархату? Комуністи. Під час Помаранчевої революції антиукраїнські рухи Криму виступали під прапорами із зображенням Сталіна і надписами: «Православье или смерть!» Одесити й севастопольці встановлюють пам’ятник Катерині ІІ — німкені, яка зневажала слов’ян, перетворювала їх на рабів, грабіжницьки конфісковувала монастирі й церковне майно, депортувала народи. Попри те при дворі Катерини говорили німецькою, а одягалися по-французьки. І продавали сільських дівчаток західним гостям — читайте мемуари про Росію відомого фахівця в цих справах Джакомо Казанови. Батьки дівчаток стояли на колінах перед «покупцями» й дякували за таку високу милість. Сьогоднішня неморальність, корупційність суспільства — і російського, й українського — результат, зокрема, одержавлення релігії, насильницької секуляризації, знищення кліру і мирян, що були носіями автентичної віри.
Л. І.: — Перш за все зараз бачимо, скільки літніх людей горить у погано обладнаних будинках для престарілих, зокрема, в Росії. Очевидні демографічні проблеми. Цікаво, що в програмі патріарха Кирила під час його перебування в Україні не було передбачено відвідин жодної лікарні, жодного хоспісу. Натомість ці постійні тусовки з нашими політиками. Фактично не було акцентовано увагу на душах, духовних стремліннях і справжніх почуттях. Перед людьми поставлено бар’єр, за який допускали тільки «почесних». Це — криза Церкви.
О. П.: — Це страшна трагічна криза Церкви. Ідеологізація віри відірвала її від реального життя, атрофувала в ній почуття милосердя й солідарності. Згадаймо, скільки місіонерів працює нині в Африці, Азії, в найдраматичніших куточках планети в умовах війни, посухи, мору. Питається: серед місіонерів, що рятують людей, і насамперед дітей, від голоду, холоду, хвороб, насилля, — хоч один там є православний?! Ні, це все представники західного християнства: католики і протестанти. Хто займається моральними ранами суспільства — сиротами, заблуканою молоддю, покинутими старими, марѓіналами, в’язнями? Вони ж. Хто в центрі військових конфліктів будує лікарні й намагається врятувати життя людям з обох воюючих сторін? Вони ж. Бо Захід будувався через дихотомію і протистояння Трону і Церкви. Католик, маючи за плечима Ватикан, не говорить про «святу Італію». Протестанту не спаде на думку балакати про «святу Німеччину». А російські попи благословляють ядерні ракети і насилають хвороби на журналістів. Чим не середньовіччя? Ядерне, але середньовіччя. Гідний спадок «Чингісхана з телефоном» — Сталіна.
Головне ж — ідучи війною на навколишній православний світ і ведучи антиєвропейську політику, що може в такому випадку протиставити Росія Європі? Не філософів і теологів — усіх їх знищила радянська влада, — а войовничих невігласів, які пишуть абракадабру про «русское наше солнце» в «русской Вселенной». І в суспільстві можна кооптувати в таку ідеологію лише неосвічені й марѓіналізовані категорії населення. А тим часом ті православні слов’янські народи, які опиняються в ЄС, маючи за плечима недостатньо консолідовану і неодноразово перервану інтелектуальну і духовну традицію православ’я, легко піддадуться секуляризаційним процесам на Заході. Бо хоч яким би «унікальним» був цивілізаційний проект «Святої Русі», в першій десятці кращих університетів світу присутні університети «несвятої» Великої Британії та ще менш «святої» Америки, поки «третій Рим» пасе, вибачте, задніх. А сьогодні саме інтелектуальний поступ рухає вперед цивілізацію, про яке б «величие» не марилось у Кремлі.
Л. І.: — Пані Оксано, що в цій ситуації треба робити Україні?
О. П.: — По-перше, припинити думати, що все залежить від політиків, що все починається і закінчується політиками. Насправді все починається й закінчується кожною окремою людиною. Тому що демократичний світ — це поки що єдиний і справді унікальний цивілізаційний проект, де людина має окреслені законом права і обов’язки, де людині гарантована свобода й гідність, де людина може не боятися майбутнього. Але це все почалося не сьогодні, а в часи Давньої Греції, коли кордон між Європою і не-Європою бачився як демаркаційна лінія між еллінським світом, світом свободи — та світом перським, азійським, світом деспотії. Лише у світі свободи, вважали греки, може народитися громадянин — людина, яка захищає свободу свою і своєї батьківщини, а не є інертним матеріалом у руках деспота. А політики що ж? Римляни мали рацію: кожне суспільство має тих правителів, на яких заслуговує.
По-друге, у суспільстві має бути відбудована моральна й критична свідомість історії, моральний і критичний вимір історичної пам’яті. Якось по радіо йшлося про Голодомор. По телефону реакція слухачки: «А какая разница, хто когда умер?»... Чудова ілюстрація до «унікального цивілізаційного проекту» як до простору знищеної моралі. Велика частина цього суспільства веѓетує на кістках своїх предків і не знає взагалі, що таке моральні параметри пам’яті. І чим більше таких людей у суспільстві, тим менше надії на майбутнє.
Але реконструкція виміру пам’яті має відбуватися паралельно з процесом відбудови культури як системи. Адже радянська влада — це геноцид плюс плебеїзація всіх країн, які потрапили в радіус дії цієї руйнівної ідеології. Нищення культури провадилося, зокрема, через плебеїзацію та люмпенізацію суспільної ментальності. Людина, що носила окуляри (отже, вміла читати!), вже була «ворогом народу». Метою цього процесу було перетворення людини на фізичну істоту, для якої все, що є етикою та естетикою, — непотрібний і ворожий надмір. Ось нащадок цього Колективного Люмпена і питає сьогодні: «А какая разница, хто когда умер?» У цьому сенсі відтворення історичної пам’яті — це теж європеїзація нашого суспільства. Адже цінність кожного окремого людського життя є одним із базових концептів «європейської ідеї».
А по-третє, необхідне системне послідовне освоєння культурного змісту Європи. Потрібна велетенська робота інституцій і окремих фахівців, спрямована на поширення в суспільстві — насамперед серед молоді, в школах і вузах — автентичного знання Європи. Це допоможе «укомплектувати» українську культурну ідентичність і зробити рух України до ЄС свідомим і цілеспрямованим.
Л. І.: — Я хочу звернути увагу на один штрих. Ми всі багато чого не знали і не знаємо. Але потрібно робити зусилля нам, журналістам, і всім громадянам. Коли в цьому році ми були в Батурині, дізналися, що за часів Івана Мазепи це було місто маѓдебурзького права. Там закінчувалася Європа — перед тими степами, де далі нічого не було. А що це означало конкретно для жителів того краю? Існують чудові книги на зразок «Щоденне життя німців у часи Гітлера», «Щоденне життя в часи італійського Відродження»... Але ніхто не пише книги про повсякденне життя українців у містах часів маѓдебурзького права. А там, у Батурині, між іншим, було 32 млини... Що й говорити про те, скільки там було заводів, які виробляли кахлі. І деякі з них були такої якості, що зараз всі ми мліли б від захоплення.
О. П.: — А не бігли б купувати кахлі іспанські й турецькі. Майстри, що укладають кахлі, ставлять умову: тільки не вітчизняного виробництва! Якось чула, як одна пані запитувала в робітника, що робив у неї ремонт, чи використовував він лак для паркету українського виробника. На що він їй відповів коротко: «Що у нас українське? У нас тільки Чорнобиль український». І те ж саме стосується російського виробництва. Тобто Маѓдебурзьке право — це було впровадження культури міського самоврядування, обмеження влади феодала, можливість ініціативи різних категорій населення. Словом, знову ж таки мова про виховання виміру громадянина. До речі, варто зауважити, як Європа працює в Україні: дуже багато інтервенцій, власне, на рівні місцевого самоврядування, місцевих інфраструктур. Якщо не привести в порядок «малу батьківщину», то гай-гай розбудувати всерйоз Батьківщину велику. Нещодавно я бачила, як німці реставрують старовинний Львів. Реставратор так бережно, так охайно розчищає пензликом якийсь бароковий орнамент... Баварські майстри реставрують Львів, поки якісь наші реставратори, може, збирають помідори в Португалії. І це на тлі того, що деякі українські політики розкрадали львівські музеї, архіви, бібліотеки, вивозили ікони за кордон. А ще перед тим більшовики рознесли на друзки церкви й собори, викравши звідти все золото і срібло. Поки якісь фахівці клали життя на збереження мистецьких явищ, щоб потім за це бути розстріляними чи вивезеними в товарняках до Сибіру. Справді, «унікальний цивілізаційний проект». Унікальний за своєю жорстокістю. Але також і бездарністю.
І попри те — в історії нічого безслідно не зникає. Києво-Могилянська та Острозька академії — живий приклад того, що скільки не знищуй культуру, вона все одно постане — і ПОВСТАНЕ!
Л. І.: — Було два монстри ХХ століття. Голова одного відрубана — Нюрнберзький процес. А другого — перелицювалася й досі все розводить. Але ж нібито ми з росіянами поклали так багато жертв за перемогу в Другій світовій війні, — а зараз вони нас ненавидять, а німців люблять. Здається, і німці росіян більше люблять. У чому ж секрет тих палких почуттів? Чому все ж таки червона картка Україні, яка, хоч і так непевно, але все ж рухається в євроатлантичному напрямку? Чи погоджуєтеся ви з твердженням, яке подекуди лунає, що Європа, а надто Західна, поводить себе щодо України вкрай егоїстично, «не бачить» її впритул, і цим самим тільки примножує наші проблеми? Чи, може, основна провина в цьому самих українців?
О. П.: — Відомий італійський славіст Вітторіо Страда писав, що доля Європи вирішується через альянси й протистояння Росії з Німеччиною, а доля світу — альянсами і конфліктами між Росією та США. ЄС не надто прагнув розвалу СРСР ще й тому, що передбачав об’єднання Німеччини, і ця перспектива його страхала. Німці мають у своїй історичній традиції сильну імперську амбіцію — звідси цей feeling з Росією. Свого часу Тютчев уявляв російсько-німецький альянс як силу, здатну протиставити себе решті Європи. І сьогодні це латентне протистояння Німеччини Європі зберігається — звідси й «Північний потік», звідси й ідея створення вісі Берлін — Париж — Москва. І згадати, зрештою, що вся російська неоєвразійська теорія запозичена в основному з німецької геополітики. А неоєвразизм в Європі спирається, в свою чергу, на неофашистські та неонацистські сили. Тож компанія зібралася непогана! А скільки в Росії сьогодні текстів про нерозривний альянс Росії та Німеччини — від неоязичників нацистського й, логічно, антисемітського спрямування до інтерпретаторів Другої світової війни. Про одного з них, Сергєя Кремльова, писав «День»: згідно з цим горе-істориком, до Другої Світової війни спричинилася, звісно ж, Америка3... А то ще висловлювалося припущення, що «підступна» Польща споводувала війну, бо не поступилася перед законними територіальними претензіями Рейху... Читай: Грузія і всі інші — зрозуміли? А німці часом платять за таку любов чорною невдячністю, так би мовити. Як отой баварський м’ясник, який нещодавно пояснював у суді причину поставок до Росії гнилого м’яса тим, що «росіяни все зжеруть»4...
Крім особливої симпатії до Німеччини, в Росії ще спостерігається взагалі — попри традиційну агресивну риторику — схиляння перед Заходом і не надто прихована зневага до «братів»-слов’ян. Це ніби «своє», захочу — розтопчу. А Захід змушує із собою рахуватися.
Держави теж можуть потребувати психоаналізу. Так поводять себе здебільшого держави, чия велич є значною мірою фіктивна. Повноцінні імперії — Велика Британія, Габсбурги — часом виявляли шляхетні порухи, оскільки в їхній державницькій матриці є поняття відповідальності за долю інших народів і поняття власної честі.
До речі, Росія агресивно реагує на пам’ять про Катинь, про Голодомор, про репресії. Але в самій Росії відкритий під Курськом цвинтар солдатів Вермахту, і німецькі підлітки їздять щороку доглядати ці могили. У перспективі християнської етики я з цим згодна. Але питання залишається. Отже, НАШІ МЕРТВІ як жертви Росії не мають права на пам’ять. А мертві, які були окупантами і вбивцями щодо самої ж Росії, мають право на пам’ять, на увагу місцевих влад? Тобто й наші мертві — це «вороги». А зрештою, чого Росії переживати за наших мертвих, якщо вона й кісток своїх солдатів не позбирає? А навіщо, вони ж не німці, що змушують себе поважати. Ігор Чубайс свідчить, що в Росії з часів війни непохованими залишилося близько двох мільйонів росіян. Зокрема, в Калінінградській області місцеві влади заборонили здійснювати перепоховання через брак коштів. Тож люди шукають кістки полеглих і зберігають їх у своїх гаражах5.
А щодо ставлення Європи до України, то тут, як мені здається, домінують два аспекти. З одного боку, Європа прагматично бачить як пріоритет енергетичну проблему, тому нібито воліє не ризикувати з Росією. Але, з іншого — основна причина в тому, що Україна не виявляє послідовності й рішучості в утвердженні своєї європейської ідентичності. Брюссель чудово розуміє, яка лунка порожнеча іноді звучить в євроінтеѓраційних заявах наших чиновників. А задиханий марафон наввипередки наших політиків до московського трону? Якщо одна з трьох перших осіб у державі проголошує, що Чорноморський флот Росії має бути залишений в Україні після 2017 року, то слово «конституція» взагалі треба викреслити з наших словників. Подібні заяви підтверджують, що й 2004 рік нічого не навчив, і деякі місцеві політичні зомбі все ще сподіваються, що основна електоральна урна України стоїть у палатах Івана Грозного. Як гірко написав із цього приводу якийсь «форумчанин»: «Перед выборами количество Иуд значительно увеличится». А Шевченко вже більше як півтораста років тому описав наших сьогоднішніх політиків у поемі «Сон»: «Аж потіють, та товпляться, / Щоб то ближче стати / Коло самих: може, вдарять / Або дулю дати / Благоволять; хоч маленьку, / Хоч півдулі, аби тілько / Під самую пику»...
На цих виборах Кремль буде щедрий. На півдулі. Чи на чверть дулі. Але неодмінно — «під самую пику».
Європа — це країни із сильною ідентичністю. Тому вона реагує послідовно й адекватно лише тоді, коли з боку країни-претендента надходить чіткий імперативний сигнал: ми країна європейського поля, приготуйтеся прийняти це як даність. Але доказом цього може бути лише система необхідних реформ, проведених не віртуально, а реально! Реформ, які розвивають демократичну систему.
Л. І.: — Можливо, Росії треба брати за основу ближчу до неї американську модель? Якщо Росія не може відчути себе європейською країною, то створити «сполучені штати» вона цілком спроможна, коли визнає свободу як цінність.
О. П.: — У вашій останній формулі міг би бути ключ до проблеми. Часом відбувається аберація погляду: Росія — європейська. А в чому вона європейська? Ну як, відповідає певний тип європейців, росіяни ж так люблять італійську моду... Реальна, а не фіктивна, як сьогодні, федералізація могла би бути дороговказом для Росії. Інакше, яким чином можна між собою гармонійно поєднати такі різні фрагменти: Петербург та Інѓушетію, Татарстан і Зелений Клин, шаманічні народи Сибіру та ісламські анклави?.. Тільки шляхом інтеграції, політичної коректності, шляхом демократичного розвитку суспільства.
Але насправді це неможливо через, знову ж таки, розхитану ідентичність України. Колись довелося мені розмовляти про це з талановитим антропологом, яка працювала у Франції та Греції. Вона — наполовину фінка, наполовину росіянка. Розповідала мені, як любить Петербург, Маріїнський театр. Я запитала, чи вона так само любить Грозний. І у відповідь почула: «Грозний? Який жах!». Тобто немає в свідомості конкретного виміру Батьківщини. Якщо Чечня — це Росія, то навіщо її знищувати? Але тоді Грозний має бути рівноправним із Петербургом. А якщо це не Росія, то чому не дати змогу їй жити за своїми законами? Хоч які б були політичні проблеми, Рим не бомбардує Сицилію, Мадрид не зрівнює з землею реѓіон басків.
Власне кажучи, усвідомлення того, що проект інтеѓрації Росії не вдався, але Америці та Європі — так, змушує Росію ставитися так агресивно до Заходу, тому що демократія — загроза централізованій автократичній владі, тобто клану, що прибрав до рук всі ресурси країни. Тому територія боротьби Росії з Європою звузилася на територію України. Україна приймає останній бій демократичного світу на своїй території. А, отже, українське суспільство має тим імперативніший обов’язок розвивати і поглиблювати свідомість своєї культурної приналежності.
Л. І.: — Ми є свідками побудови різних моделей історичної пам’яті. Чому з Польщею, на відміну від Росії, попри історичні конфлікти в минулому, маємо такий позитив у відносинах сьогодні? Яка роль Польщі в майбутньому України?
О. П.: — Відносини України та Польщі — це вкрай цікава культурна, моральна, політична парадигма укорінення Європи на слов’янському ѓрунті. Щоб зрозуміти закономірність сьогоднішніх відносин України та Польщі, варто зазирнути в ХІХ століття. Саме тоді обидві країни — після кривавих сторінок міжнаціонального та релігійного конфлікту — віднайшли одна одну через розуміння трагедії Іншого. Обидві країни втратили державність, обидві країни стали жертвами русифікаційного тиску, обидві країни ризикували бути стертими з мапи Європи. Ця ситуація спричинилася до колосального етичного поступу завдяки, насамперед, двом відкриттям. По-перше, кожна країна зуміла визнати «вину батьків» за крах сусідньої країни, а по-друге, і Польща, і Україна задекларували, що власна свобода неможлива без свободи Іншого. Звідси — гасло Листопадового повстання 1830-1831 років: «За вашу і нашу свободу!» Звідси — відчуття Польщі як «сестри» в «Книгах буття українського народу» Костомарова. І це на тлі трагічних (насамперед для самої Росії — в моральному плані!) текстів російських письменників, спрямованих проти Польщі. Згадати хоча б Тютчєва: «Так мы над горестной Варшавой / Удар свершили роковой, / Да купим сей ценой кровавой / России целость и покой!». Але, як виявилося, хоч би яким шаленим був тиск, імперське тіло Росії розкришувалось дедалі більше. Не вдалося ж ніяк «славян родные поколенья / Под знамя русское собрать», — і сьогодні хто міг, втік в Європу, а хто не встиг, туди збирається.
Але від Костюшка до Гєдройця, до сьогоднішніх польських інтелектуальних політиків Україна бачилася як спільник Польщі у боротьбі за європейські цінності, — і це попри відновлення політичних конфліктів у ХХ ст., попри волинську трагедію та «Акцію Вісла». Робота польських та українських істориків над цими темами поволі, але впевнено і переконливо витісняла тіні з відносин між двома народами. Нарваний націоналіст з одного й з іншого боку може трапитися й сьогодні. Але між двома країнами збудований — і продовжує щодня будуватися — культурний, політичний, інституційний простір діалогу. Це яскравий приклад того, що константа європейських цінностей може бути чудовим регулятором відносин між народами. Мати поряд із собою такого сусіда, як Польща, — це на сьогодні одна з найміцніших гарантій уваги Європи до України. Польща — дуже послідовна і тверда у своїх принципах країна, — зокрема, й через свою переконану європейську ідентичність. Тому я певна, що в майбутньому ці взаємини стануть однією з найважливіших сторінок історії просування демократичного світу на схід Європи.
Л. І.: — Ви обіцяли «Дню» книжку «Мати і Антихрист». На якій стадії підготовка її до друку?
О. П.: — Кілька років тому ця книжка, темою якої початково був Голодомор, мені вже здавалася майже готовою. Але чим глибше я занурювалася в цю проблематику, тим більше переді мною відкривалася просто прірва неосвоєного матеріалу. Власне, книжка перетворилася на дослідження моделей історичної пам’яті в Європі і морального, культурного, політичного впливу цих моделей на розвиток громадянського суспільства. Німеччина й Росія, Росія і СРСР, Польща та Україна, Італія і Туреччина: історія усвідомлення вини і жертовності в цих країнах, здатність до покаяння, милосердя, катарсису — це завжди шлях до самоусвідомлення себе в сучасному світі, до визначення міри своєї відповідальності. А в кінцевому рахунку — до розвиненої демократії. У ФРН, наприклад, існує ціла державна програма «подолання минулого», що має на меті гарантувати моральне самоочищення суспільства та неможливість повернення до влади антидемократичних сил. На Заході існує невичерпна філософська й соціологічна література на цю тему. Останні події — зокрема, давноочікуване офіційне прирівнення нацизму і комунізму з боку європейських інституцій — показують, як досі складно Європі лікувати рани ХХ століття.
Але головна проблема: якщо історія того ж таки Голодомору вже хоч трохи освоєна на рівні фактографічного матеріалу, все одно відкритим залишається питання культурної матриці російського тоталітаризму. Стільки написано літератури про міфічну російську «доброту», але звідки ж це при таких «каратаєвих» така холодна системна жорстокість, без жодного проблиску милосердя, катарсису? Яким чином «інтернаціоналізм» обернувся зненавистю до всіх без винятку народів? Яким чином країна, що століттями себе позиціонувала як «Свята Русь», могла стати житлом Антихриста? Яка роль у цьому власне «політичного православ’я», що позбавило церкву моральної автономії, а суспільство — морального захисту від насилля влади?
І ще: перетворення території — на Батьківщину. Позбавлена історичної пам’яті країна — це завжди лише територія для злочинів Каїна. Лише країна, здатна вибудувати етичну параболу своєї історичної пам’яті, стає Батьківщиною для себе, а відтак і розуміє вимір батьківщини інших народів.
Л. І.: — Пані Оксано, робити прогнози — то, звісно, справа важка і зазвичай невдячна. І все ж таки — ваша думка: скільки років, десятиліть чи поколінь ще знадобиться для остаточного утвердження Європи в Україні?
О. П.: — Принаймні п’ятнадцять, якщо не двадцять, років для цього знадобиться. Польща стартувала з позицій набагато вигідніших: після падіння Берлінського муру вона сприймалася в Європі як «своя». Всі ці роки в Польщі при владі були, зокрема, й інтелектуали — переконані й переконливі євроатлантисти. А одначе і в цьому випадку потребувалося добрих п’ятнадцять років на інтеѓрацію. І селяни до останнього протестували проти ЄС, але коли отримали по сотні тисяч євро на родину, щиро увірували в Європу.
У нашому випадку я все ж говорила б не в термінах років, а в термінах поколінь. Період залежатиме від того, наскільки сьогоднішні інтелектуали зможуть побудувати адекватне системне знання Європи і добитися впровадження цього знання в систему освіти як невід’ємної частини освітнього циклу.
Вимір освіченості суспільства треба, однак, бачити в широкому розумінні. Навіть у повсякденні є можливість інтелектуалізації суспільства. З усіх звукових джерел лізе російська попса і бандитський шансон? Гаразд, але той теле- і радіопростір, де господарями є осмислені люди, треба більше насичувати європейською культурою. Французькі шансоньє, бітли, традиція польської чи італійської пісні, музика клецмер, американські спірічуелс — пустіть усе це в ефір і відчуєте, як легше дихається в суспільстві. Вже не кажучи про класичну музику. І не кажучи про абсолютну потребу — як у повітрі — в постійних культурологічних передачах про європейське мистецтво, літературу, історію. Замість того запускаються якісь бездарні російські серіали то про доблесний спецназ, то про не менш доблесних бандитів, — ось вони й визначають культурний горизонт глядача. І де ж тоді різниця з радянськими часами? Залучення до Європи має відбуватися не в пропагандистському ключі, а через виховання, власне, ПОТРЕБИ в певному культурному і громадянському вимірі. А цією основоположною для побудови демократії потребою є потреба суспільства у свободі.
Ситуація не зрушиться з місця, доки середньостатистичний громадянин не поєднає в собі три виміри Батьківщини: малу батьківщину як місце, де він народився, велику Батьківщину — Україну та історичну культурну батьківщину — Європу. Ці три батьківщини треба вміти полюбити й відчути в собі потребу працювати для добра цих батьківщин. Тільки так може народитися громадянське суспільство.
Для цього особливо необхідні два моменти: культурний та етичний. У плані культури можемо сказати: так, звичайно, наша культура цілком вписана в динаміку розвитку європейської цивілізації, є її вкрай своєрідним фрагментом. Бароко, романтизм, модернізм — філософам, філологам, історикам літератури й мистецтва неважко це довести одне одному в книжках і на конференціях. Але елітарна культура ризикує лишитися вузькою нішею (іноді снобістською) для інтелектуалів, якщо вона не стане комплексним інтелектуальним набутком суспільства. Тому, знову ж таки, ОСВІТА: елітарне знання має бути адаптоване і капілярно поширене в суспільстві.
Ще одне: солідаристська етика. Поки патріархи в погонах розповідають про «фантики», індивідуалістичний код європейської цивілізації ризикує стати в наших умовах кодом егоїстичним і паразитарним. Політики паразитують на суспільстві, а в суспільстві одна категорія паразитує на іншій. Вимір милосердя був знищений радянським режимом, і відбудовувати його доведеться довго і тяжко. Це теж одне з тих явищ, яке віддаляє від нас європейську перспективу, — адже у своєму сьогоднішньому вивершенні європейський проект означає також, що рівновага і добробут мають бути спільним набутком націй, а всередині націй має діяти більш-менш справедлива дистрибуція життєво необхідних людині духовних і матеріальних благ. Ще коли мама писала: «Нехай тендітні пальці етики / торкнуть вам серце і вуста». Етика стосунків, етика в роботі, етика громадянської поведінки — чим ширшим буде поле дії етики, тим менше лишатиметься живильного середовища для привидів минулого.
Екзюпері писав: «Кожен є єдиним відповідальним за всіх».
У цьому плані роль «Дня» — унікальна й неоціненна. Розбудовуючись поступово як інтелектуальний проект, «День» нині здійснює саме таку роботу: нітрохи не знижуючи інтелектуального рівня, охоплює широкий спектр як актуальної, так і історичної проблематики, роблячи її щоденним набутком суспільства. І відбувається це без жодного пропагандистського чи дидактичного акценту, навпаки: пріоритетом є аналіз, рефлексія, плюралістичний підхід. А головне — ви промовляєте до розуму і душі кожної окремої людини і насамперед — молодої людини. Це, власне, першорядний стратегічний напрямок. В такий спосіб «День» став лабораторією європейського мислення. Отже, можливо!
З Новим Роком і Різдвом Христовим! Добра і світла!
1 Йдеться про вбивство в серпні 2009 р. співробітників неурядової організації «Врятуємо покоління» — подружжя Зареми Садулаєвої та Аліка Джабраїлова. Див. про це: Ю. Райхель. Вбивають і вбиватимуть? Правозахисники та журналісти стають головними ворогами російської влади // День №144, 18 серпня 2009 р.
2 http://www.interfax.ru/society/txt.asp?id=94236.
3 С. Грабовський. Справа Подрабінека: «звичайний нашизм» // День №185, 15 жовтня 2009 р.
4 http://mycityua.com/news/world/2009/10/21/174632.html.
5 І. Капсамун. Про «м’який вплив» // День №232, 22 грудня 2009 р.
№238, середа, 30 грудня 2009
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар