Наука і релігія

Анатолій Свідзинський
Синергетична концепція культури
Луцьк, 2008

Розділ IX. Наука і релігія

Наука є, безперечно, формою людської діяльности. Якою ж саме? Адже, скажімо, полювання, збирання засобів для прохарчування, обробка каменя та металу, виготовлення найпростіших знарядь, образотворче мистецтво, спортивні змагання — це також форми діяльности. Наука відрізняється від всіх них своєю коґнітивною спрямованістю. Втім, можна сказати, що жодна форма людської діяльности не обходиться без якихось інтелектуальних зусиль, без пізнання. Але для науки коґнітивна діяльність є самодостатньою. Що більше, проникаючи в такі сфери діяльности, як виготовлення знарядь праці, виробництво, вона перетворює їх, збагачує новими засобами, дає їм обґрунтування. Це стосується не всіх форм діяльности. Навряд чи наука змістовно прислужилася до розвитку живопису, красного письменства, музики тощо. Хоча сфера мистецтва, поза сумнівом, є також коґнітивною, засоби осягнення світу в цій сфері інші. Наука є лише одною з форм коґнітивної діяльности. Вона не позбавлена емоційности, притаманної мистецтву, але почуття виступають скорше як стимули, вони не присутні в результаті, який має бути безстороннім та об’єктивним. Зазвичай наголошують на розсудливо-логічній основі наукового пізнання, протиставляючи його художній уяві, але уява, а також інтуїція, натхнення, спостережливість, здатність до виявлення подібностей та відмінностей між об’єктами дослідження, здібність до асоціяцій, побудови аналогій — також необхідні передумови наукової творчости. Це означає, що наука як форма коґнітивної діяльности хоч і має спеціяльний інструментарій та притаманну лише їй методологію, не відділена абсолютно непроникною стіною від інших форм духовного життя людей, зокрема від такої специфічної його форми, як філософія.

Звичайно, ми можемо говорити про гуманітарні науки, метою яких є самопізнання людства, але в подальшому йтиметься про природничі науки, передусім фізику, а також про дуже своєрідну науку — математику, яка виявилася глибоко пов’язаною з фізикою. Цей зв’язок, точніше, дивовижну ефективність математики у фізиці один з найбільших математиків і фізиків XX століття Євген Вігнер назвав незбагненною.
Центральну ролю фізики серед природничих наук сьогодні зрозуміти неважко, відповідні арґументи наведемо нижче. Що ж до зв’язків фізики з математикою, то певного прояснення тут можна, мабуть, досягти, взявши до уваги зв’язки природознавства з релігією, що, власне, є центральною темою в даному розділі.

Передусім важливо усвідомити причини того, що природнича наука є явищем історично недавнім і що в бутті людства науковий етап триває аж ніяк не більше, ніж п’ятсот років; апріорі можна було очікувати її появи ще у давніх греків. Справді, перші значні математичні досягнення були здобуті ще Евклідом [41], а ідея про те, що числа правлять світом, була висловлена пітагорейцями, і все ж античний світ з різних причин припинив подальший розвиток науки. Певну ролю в цьому відіграли позанаукові події, на яких тут не буду зупинятися. Бо вирішальною була внутрішня причина, і полягала вона у неможливості побудови фізики на тій ідейній основі, яка склалася в давніх греків. Греки побудували Космос, яким керували строгі закони, що стосувалися руху небесних тіл, однак сфера земних явищ, залишалася поза дією цих строгих законів, а отже, і поза застосовністю математики. Греки вважали, що земний світ не підкоряється певним кількісним законам, оскільки сама природа не знає точности, вона в принципі кількісно невизначена і не допускає до свого опису кількісної міри. Виразний приклад, що ілюструє це переконання, навів Александр Койре [Койре, 1985: 109]: щодо живих істот, скажімо, коня, слона та собаки, можна твердити, що слон більше коня, а кінь більше собаки, але жодна з цих тварин не має визначених розмірів, і в наведеному твердженні оцінки “більше” та “менше” є вкрай розмитими. Або, скажімо, зоряний час, яким визначається рух небесних сфер, є поняттям точним, тоді як час, заснований на земних процесах: зміна пір року, тривалість дня та ночі — є несталим, невизначеним, а отже, не може ані потребувати точної кількісної міри, ані визначати її. Тому попри загальну високу оцінку математики як науки, дану Платоном, було зовсім незрозуміло, чи може вона придатися для опису земних явищ. Принаймні умоглядна “фізика”, побудована Аристотелем, незважаючи на логічну винахідливість автора, жодною мірою не нагадує тої фізики, яка почала творитися у Новий час.

Знадобилося багато сотень років, перш ніж людський розум відмовився від Космосу греків, від апріорних схем Аристотеля і ступив на шлях цілеспрямованого експериментування та опису природи на кількісній основі. Піонером цього нового підходу став Ґалілео Ґалілей, який розпочав побудову механіки земних тіл за допомогою нової, ним же створюваної методології та нового розуміння ролі математики в фізиці.
Зі старої точки зору експериментальне відкриття Ґалілеєм універсальности закону вільного падіння тіл в пустоті (1589) з притаманною цьому явищу магією чисел (шляхи, які проходить тіло в послідовні секунди від початку падіння, відносяться як послідовні непарні числа 1:3:5:7...) уявлялося в принципі неможливим. Сучасним людям вже навіть важко уявити, наскільки революційним було це відкриття, адже кожний школяр старших класів може легко вивести наведений числовий закон з формули Ґалілея для шляху вільного падіння земних тіл. Але Ґалілей не тільки задемонстрував застосовність математики до земних явищ. Своєю новою концепцією руху, заснованою на принципі інерції та відносности руху, він зруйнував механіку Аристотеля як фактично неправильну. Разом з тим, збагнувши можливості, що їх надавало винайдення телескопа, і зробивши з його допомогою низку видатних астрономічних відкриттів, він спростував також стару астрономічну систему, зруйнував античне уявлення про Космос.

Ґалілей працював в добу панування християнських ідеалів в Европі і виходив з принципової настанови щодо можливости пізнання Бога через Його творіння. Що більше, він був одним з перших, хто, зберігаючи християнську віру, надавав пріоритетне значення не біблійному тексту, а безпосередньому свідченню відчуттів, цілеспрямованому експерименту та математичному опису явищ природи. Він ствердив: “Філософія написана у величній книзі (я маю на увазі Всесвіт), яка завжди відкрита нашим очам, але зрозуміти її може лише той, хто спочатку навчиться розуміти її мову і тлумачити знаки, якими вона написана. Написана ж вона мовою математики, і знаки її — трикутники, кола та інші геометричні фігури, без яких людина не змогла б зрозуміти жодного слова; без них людина була б приречена блукати в пітьмі у лабіринті”. Ґалілей вперше зрозумів математику як універсальну мову фізичного пізнання, наголошуючи на абсолютній достовірності математичних істин. Це переконання він чітко сформулював у таких словах: “...Я тверджу, що людський розум пізнає деякі істини настільки досконало і з такою абсолютною достовірністю, яку має сама природа; такими є чисті математичні науки: геометрія та арифметика; хоча божественний розум знає в них нескінченно більше істин, бо охоплює їх всі, але в тих небагатьох, які осягнув людський розум, його пізнання за об’єктивною достовірністю рівно божественному, бо воно приходить до необхідности його існування, а вищої міри достовірности не існує” [Ґалілей, 1948]. Цим самим він став на точку зору, що математика — це мова самого Бога, а отже, її застосовність до опису явищ світу природним чином випливає з того, що світ створений Богом і його закони сформульовані на мові Бога — математиці.

Одночасно з Ґалілеєм працював другий геніяльний вчений — Йоганн Кеплер, який на основі вельми точних таблиць положень планет, що їх склав Тихо Браге в своїй знаменитій астрономічній обсерваторії, визначив точну форму планетних траєкторій, які виявилися еліптичними. Це спростувало апріорну віру греків у “досконалість” руху космічних об’єктів, який мислився ними тільки як коловий. Кеплер відкрив також три закони руху планет, відомих під його іменем. Ісаак Ньютон, встановивши закони механіки, а також закон всесвітнього тяжіння, здійснив ґрандіозний синтез відкриттів, зроблених Ґалілеєм і Кеплером, і задемонстрував універсальність своїх законів, придатних для опису як небесних, так і земних тіл. Так була заснована нова фізика.

Тепер спитаємо себе, чи могла би бути створена наука, зроблені відкриття масштабу щойно описаних, в культурах нехристиянських?
Видається, що відповідь має бути неґативною. Розглянемо під цим кутом зору дві світові релігії: буддизм та іслам.
Ідеалом буддизму була людина, яка б нехтувала земним життям, прагнучи до стану нірвани — своєрідного блаженства, яке досягається відстороненістю від земної суєти, забуттям усіх земних клопотів та зв’язків. Така людина не має жодних стимулів досліджувати природу, бо в системі поглядів буддизму природа є щось чуже божественній сутності. Та й сама божественна сутність в буддизмі є також ілюзорним поняттям, бо глибинною сутністю світу є Пустота, яку не можна осягнути думкою.

Трансформація, яку зазнали ці погляди в Китаї, де склався певний комплекс буддизму, конфуціянства та даосизму, також не стимулювала до творення науки. Европейську людину може лише дивувати не просто неґативне, а навіть вороже ставлення до техніки, яке засвідчує така китайська притча з книги Чжуан-Цзи [42]:
“Мандруючи, Цвігун дійшов на півдні до царства Чу і повертався у Цзинь. Проходячи північніше річки Хань, помітив Городника, який копав канавки під грядки і поливав їх, залазячи у колодязь з великим глиняним жбаном. Клопотався, витрачав багато сил, але досягав малого. Цвігун сказав: «Тут є машина, яка за один день поливає сто грядок. Сил витрачається мало, а досягається багато. Чи не бажає вчитель випробувати її?» «Яка вона?» — піднявши голову, запитав Городник. «Її видовбують з дерев’яної колоди, задню частину роблять тяжчою, передню — легшою. Вона несе воду так, що аж нуртує». Городник перемінився на обличчі від гніву і відповів глузливо: «Я не вживаю її не через те, що не знаю; мені соромно це робити. Я чув від свого учителя: “Хто застосовує машину, в того справи йдуть механічно, в кого справи йдуть механічно, серце стає механічним. Той, у кого в грудях механічне серце, втрачає цілісність чистої простоти, той не має впевнености у побудженнях власного духу, а це не підтримує правильну путь”»”.

Консерватизм як принципова настанова конфуціянства, яке до того ж було спрямоване на морально-етичні проблеми, очевидним чином не спонукав до розвитку науки.

Однак було б легковажно просто відкидати досвід інших релігій і культур або давати неґативну оцінку буддизму як релігії та світогляду. В зв’язку з цим застерігаємо, що нас тут цікавить лише одне питання: чому наука виникла саме в християнській культурі, а не оцінка цих культур, для якої ще треба було б встановити якісь критерії, що не є простою проблемою, оскільки історія людства ще триває. Проблему порівняння різних культур ми спробуємо обговорити нижче, у відповідному розділі цієї книги.

Значно динамічнішим виявився іслам — монотеїстична релігія, виникнення якої датується незвично точно: 1 липня 622 р. по Христі. Ця дата є початком мусульманського календаря. В зазначений день пророк Мухаммед розпочав свою діяльність в місті Медина. Іслам має величезну силу, джерелом якої є священна книга мусульман Коран. В ньому містяться богонатхненні проповіді Мухаммеда. Основою ісламу є моральне вчення, яке ставить перед віруючим дуже високі вимоги. На жаль, ставлення ісламу до немусульман — “невірних” — часто виявлялося вкрай нетерпимим. Навіть на початку ХХ ст. турки вчинили геноцид, вирізавши близько мільйона вірмен. В ісламі любов до Аллаха не доповнювалася любов’ю до ближнього незалежно від його віри та етнічної приналежности, як в християнстві. Війни проти невірних склали надто велику частину історії мусульманського світу і, безумовно, відволікали енерґію від спроб розбудувати науку. Такі спроби утруднювалися ще й тим, що воєнне щастя мінливе, і обнадійливі паростки, які був розвинув ісламський світ, незрідка розтоптувалися ворожими арміями [43]. Пізніша експансія ісламу — священна війна проти Візантії — піднесла Османську імперію і зрештою (1453 р.) призвела до захоплення Константинополя. Але европейський світ розвивався дуже динамічно: відбулися великі географічні відкриття, змінилася географічна карта земної кулі, про що османці дізнавалися на рівні чуток. Народжувалася нова европейська наука. Як зазначається в книзі “Османська імперія”, “якщо османці і запозичували впродовж своєї історії певну кількість відкриттів у промислових технологіях, медицині, фінансах, вони пристосовували їх для мілітарних та інших суто практичних цілей. Вони ніколи повністю не поривали з системою вартостей близькосхідної культури, освячених шаріятом, і ніколи не бажали зрозуміти менталітет, що створив европейські здобутки” [Іналджик, 1998: 62]. Цікаво, що в ХVI ст. головний астроном султана створив кілька нових інструментів і розбудував обсерваторію, яка, на думку цитованого автора, “нічим не поступалася тій … що збудував Тихо Браге” [Іналджик, 1998: 193]. Однак релігійні фанатики скористалися спалахом чуми, щоб переконати султана в тому, що “саме такі занадто далекосяжні зусилля проникнути в Божі таємниці і спричинили чуму. Відтак 1580 р. юрба яничарів стерла обсерваторію з поверхні землі”. Тріюмф релігійного фанатизму спричинився до занепаду імперії. 1620 р. українсько-польські сили під проводом Сагайдачного розбили під Хотином величезну армію османців.

Таким чином, розглядаючи приклади буддизму й ісламу, ми бачимо, чому саме християнський світ, Европа стала місцем, де розпочала свій бурхливий розвиток наука і заснована на ній техніка та технологія.

Нині наука являє собою поєднання ретельно спланованого експерименту і теоретичної конструкції, побудованої на математичній основі. На математичній мові визначається понятійний апарат теорії та її постулативна база; математика надає також засоби дедукції, за допомогою якої з постулатів виводяться передбачення, що стосуються конкретних можливих ситуацій. Це відкриває шлях до порівняння теорії з експериментом, на основі якого і вирішується подальша доля теорії.

Тепер з’ясуємо питання, чому фізика стала відігравати центральну ролю в системі природничих наук.

Ще в 30-х роках в школах навчали суворо розрізняти фізичні та хемічні процеси і явища в речовинах. В перших молекулярна структура лишається незмінною, тоді як в других відбувається перетворення саме на молекулярному рівні. Уже тоді цей погляд був застарілий, оскільки в кінці 20-х років фізика почала досліджувати як атомні, так і найпростіші молекулярні структури. Вона змогла пояснити природу хемічного зв’язку, обґрунтувати систему хемічних понять, наприклад, валентність, підвівши під них понятійну основу квантової фізики. Найфундаментальніше узагальнення хемічної науки — періодична система елементів — була принципово уточнена і пояснена, виходячи з законів квантової механіки. Першопрохідцем тут був Нільс Бор, дуже суттєву ролю відіграв також загальний принцип квантової механіки — принцип заборони Паулі. Таким чином, принципові аспекти хемічної науки стали предметом розгляду фізики.

Невдовзі фізика почала вивчати ще глибший шар структур — атомні ядра і процеси перетворення ядер. Вона з’ясувала можливості утворення нових хемічних елементів на основі вихідних, процеси радіоактивного розпаду ядер та ядерного синтезу. Вивчення фундаментальних структур невдовзі перейшло на новий рівень — так званих елементарних частинок, з яких вже в другій половині ХХ ст. лише невелика частина зберегла свій статус елементарних, решта ж виявилися складними структурами.

Паралельно цьому розвитку відбувався процес проникнення фізики у біологію. У світі живих організмів найбільшу увагу фізиків привернули саме фундаментальні структури живого: хромосоми та гени. Вдалося з’ясувати структуру ДНК, розшифрувати генетичний код, розпочати дослідження моделей, здатних описати виникнення живого з неживого. Фізики розпочали також дослідження синерґетики різноманітних процесів як в живій, так і в неживій природі.

Як бачимо, фізика сформувалася як наука про фундаментальні структури світу. При цьому йдеться не лише про елементарні структури на мікрорівні, а й про структури на макрорівні. Предметом фізики є дослідження як вже знайомих, так і нових, раніше не знаних об’єктів Всесвіту, наприклад, квазарів. Фізикам вдалося знайти шляхи до розуміння еволюції найбільшого відомого нам об’єкта — самого Всесвіту.

Але було б перебільшенням твердити, що фізика поглинула старі науки, такі як хемія, біологія, астрономія. Вона зробила для них неоціненні послуги, виявивши значення фундаментальних структур та утворених ними об’єктів, що вивчалися цими науками, разом з тим залишивши їм певне поле діяльности. Фізики втрачають інтерес до таких проблем інших наук, які можуть обговорюватися феноменологічною мовою на рівні старих уявлень, хоча і з’ясованих в принципі за допомогою глибших фізичних методів. Важко чітко сказати, на якому рівні фізики перестають розглядати проблему як таку, що не являє собою фізичного інтересу і має бути залишена в компетенції інших наук. Мабуть, найкраще визначення того, чим займаються фізики, було дане напівжартома: “Фізика є те, чим займаються фізики у вільний від роботи час”. Втім, аналогічне визначення роблять щодо себе і математики. Це означає, що лише інтуїція вченого здатна визначити коло проблем, які належать до сфери його інтересів, і ті, які виходять за ці межі. Одностайність, що її виявляють при цьому фізики та математики (йдеться про активних науковців), є дивовижною, якщо взяти до уваги, що предмет суджень є аж надто делікатним.

Слід сказати кілька слів також про взаємостосунки фізики і техніки. Очевидною є та обставина, що техніка є породженням фізики. Людина лише в рідкісних випадках могла натрапляти на технічні розв’язки до того, як було відкрито і вивчено фізичне явище, завдяки якому технічний пристрій може працювати. Хто зміг би побудувати радіоприймач, якби Максвелл не відкрив електромагнітні хвилі “на папері”?

Але не менш очевидне й те, що техніка забезпечує фізику засобами, які уможливлюють її подальший проґрес. Техніка отримання глибокого вакууму, наднизьких температур, методів детектування елементарних частинок, багато іншого потребували великої винахідливости інженерів. Звичайно, нові технічні відкриття робилися часто спільними зусиллями фізиків та інженерів. Сьогодні можна констатувати і те, що та дійсність, яку вивчає фізика, далеко відійшла від тої традиційної “природи”, яку людина може сприймати безпосередньо за допомогою своїх органів відчуттів. Нині основним предметом фізичних досліджень стали такі об’єкти і ситуації, з якими людина не має безпосереднього чуттєвого контакту: вони створені і контролюються технічними засобами, що формують дійсність, неприступну для людини без посередництва складних приладів.

До слова, це створює дражливу ситуацію, коли і громадські кола, і влада не розуміє, що саме і чому вивчається фізиками, який корисний ефект може дати справа, в яку вкладаються великі гроші. Проблема ускладнюється ще й тим, що і самі фізики часто не можуть дати чіткої відповіді про очікувані наслідки таких досліджень, обмежуючись запевненнями, що, ймовірно, вони сприятимуть глибшому пізнанню світу. Такого сорту відповіді дедалі більше перестають задовольняти суспільство, яке вже зараз надто прагматичне, перенасичене плодами науково-технічного проґресу, а головне, втрачає дух ідеалізму, прагнення до безкорисливого пізнання Бога через Його творіння. Не виключений сценарій розвитку, за якого почуття фундаментальної цінности науки, властиве християнській культурі, буде втрачене. Як поставляться до науки ті цивілізації, які перейняли її з рук европейців, сказати важко. Поки що вони сприймають науку як вирішальний чинник успіху в боротьбі за світову першість.

Якщо не зосереджуватися на можливих загрозах у майбутньому, а говорити про ті століття наукового розвитку, які вже пережило людство, то слід визнати, що майже весь час аж до Другої світової війни вчені керувалися безкорисливим прагненням пізнати світ, тобто не заради тих вигід, які це пізнання може дати. Ними рухали ідеальні, а не утилітарні мотиви. Коли ж технічні досягнення почали дедалі відчутніше збільшувати можливості людства, підвищувати продуктивність праці, створювати життєвий комфорт, сформувалися поняття чистої (або фундаментальної) науки і — безумовно облудне — поняття науки прикладної. В тоталітарних суспільствах вузьколобе керівництво почало наполягати на пріоритетному отриманні прикладних результатів, виявляючи при цьому ворожість до фундаментальної науки. Звичайно, це був виступ проти науки взагалі, тим більш безглуздий, що всю цю затію піддав критиці ще Анрі Пуанкаре на початку ХХ століття, коли подібні настрої щойно зароджувалися. Він писав: “Наука, створена виключно з утилітарною метою, неможлива; істини плідні лише тоді, коли між ними є внутрішній зв’язок. Якщо шукаєш тільки тих істин, від яких чекаєш безпосередніх практичних висновків, то єднальні ланки зникають, і ланцюг руйнується” [Пуанкаре, 1983].

Той факт, що наука виявляється тим кориснішою, чим менше вона до цього прагне, добре відомий науковцям. Наприклад, Олександр Любіщев, який не гидився переконувати в очевидних речах вище компартійне начальство, застерігав: “Якщо ви хочете мати користь від занять наукою, не думайте про неї [користь — А.С.], думайте про Істину, і користь прийде сама собою, бо Істина має високу потенційну потужність” [Любіщев, 1991]. Це розуміння було присутнє вже при зародженні сучасної фізики. Воно очевидним чином присутнє в принципі Ґалілея — пізнавати Бога через його творіння. В безбожному суспільстві ним, очевидно, знехтували; розплатою стала науково-технічне відставання і розвал “імперії зла”.

Переходячи тепер до питання про взаємодію релігії і науки, розглянемо, як сприймали релігію провідні фізики XX ст. Критичним в цьому плані було основне відкриття цього століття, яке полягало у виявленні субатомних об’єктів (електронів, протонів та багатьох інших елементарних частинок), для опису поведінки яких знадобилася нова квантова теорія.

Поставлене питання, звичайно, являє собою значний інтерес для теорії культури, оскільки в особі творців новітньої фізики ми маємо людей, які виявилися здатними висунути принципово нові ідеї і на їх основі по-новому осмислити проблему взаємодії між наукою і релігією.
Цілком зрозуміло, що ніяка культура не може бути повноцінною, якщо різні складові культури суперечать одна одній. Свідомість людей, вихованих на такій культурі, втратить цілісність, і в суспільстві виникатимуть різні деструктивні за своїм характером процеси. Оскільки у XIX — першій половині XX ст. великого поширення набула думка про несумісність науки і релігії, такі деструктивні процеси поволі почали визрівати, і ті потрясіння, які пережив світ у XX ст. — дві світові війни, утвердження тоталітарних режимів на значній частині планети, безумовно, пов’язані з поширенням атеїзму, крахом тих фундаментальних духовних цінностей, без яких людство існувати не може.
Подальший виклад буде спиратися на наукові та епістемологічні арґументи, тобто матиме раціональний характер.
Може виникнути питання: чи правомірний такий підхід до проблеми релігії, яка основною опорою має одкровення? В европейській культурі представлений духовний напрям, який не виключає такого підходу. Дуже чітко його завдання сформулювали незалежно один від одного мислителі Михайло Лунін та Дмитро Чижевський. Ось їх думки: “Віра перевищує наш розум, але причини, що спонукають до вірування, знаходяться в його компетенції і мають бути йому зрозумілими” (Лунін); “… треба показати не тільки сполучення знання і віри в одній свідомості, а й обґрунтувати їхню згоду” (Чижевський).
Приймаючи ці ідеї, ми маємо передусім з’ясувати ту ролю, яку відіграє релігія в житті людства, і добре усвідомити, що проблеми, які вона розв’язує, принципово відрізняються від тих, які розв’язує наука.
Перша половина XX століття якраз і стала для найбільших вчених часом переосмислення співвідношення між наукою та релігією. Провідну ролю відіграли у цьому фізики. В цей час була висунена думка про те, що наука і релігія мають різні сфери застосування. Видатні науковці зняли цією тезою твердження про несумісність релігії та науки, запровадили натомість уявлення про їхнє “неперетинання”. Однак це був лише перший крок. Мірою поглиблення пізнання природи відкривалися нові обрії, робилися нові, глибші і радикальніші філософські висновки.
Тут нам доведеться доволі розлого зацитувати геніяльного фізика ХХ ст. Вернера Гайзенберґа, оскільки нема сенсу перевикладати те, що вже викладене великою людиною і досі не застаріло. Правда, новий, додатковий елемент розуміння внесла пізніше синерґетика, а також антропний принцип, але вони лише поглибили ті речі, про які писав Гайзенберґ. Конкретні джерела думок Гайзенберґа — його стаття “Природничонаукова та релігійна істина” в збірці [Гайзенберґ, 1987], що була оприлюднена 1973 р., та книга “Частина і ціле” [Гайзенберґ, 1989].

Вихідною позицією для нього стало усвідомлення того, що наука і релігія належать до різних сторін людського буття. Наука має справу з об’єктивним світом, її мета — зрозуміти зв’язки між явищами, що існують реально. “Релігія ж має справу зі світом цінностей. Вона говорить про те, що повинно бути, а не про те, що є. У природознавстві йдеться про істинне та неістинне, у релігії — про добро та зло”. “З цього погляду конфлікт між обома сферами, що почався у XVIII столітті, ґрунтується на непорозумінні, яке виникає, коли образи та символи релігії тлумачимо як природничо-наукові твердження, що, звичайно, безглуздо”. Але вже 1927 р., після Сольвеївського конґресу, Гайзенберґ дійшов висновку, “що людські спільноти навряд чи можуть довго жити з таким розмежуванням знання і віри” [44].
Ось точка зору Гайзенберґа зі згаданої статті 1973 року: “…Наукою можна зловживати для створення зброї, найпотужнішої руйнівної сили; засилля техніки спотворює наш життєвий простір і загрожує йому загибеллю. І навіть якщо не брати до уваги ці безпосередні загрози, відбувається несприятливе зміщення ціннісних критеріїв: увага людей надмірно зосереджується на вузькій сфері матеріяльного благополуччя з нехтування іншими основами життя. Якби навіть було можливим застосовувати техніку і науку лише як засоби для досягнення цілей, кінцевий результат буде залежати від їхньої доброякісности. Але вибір цілей не може здійснюватися всередині природознавства і техніки; настільки важливий розв’язок має виходити, якщо ми не хочемо блукати у повній пітьмі, з розуміння цілісної людини і всієї її реальности, а не просто якогось її малого відрізка”. “Людина здатна розвивати свої духовні сили лише у взаємодії з людським суспільством. Саме здатність, що відрізняє її від інших живих істот, — вихід за межі безпосередньої чуттєвої даности, пізнання далекосяжних взаємозв’язків — спирається на її приналежність до спільноти істот, які говорять і мислять. Історія вчить, що подібні спільноти в своєму розвитку завжди набували не лише зовнішнє, а й духовне обличчя, і в тих духовних образах, які нам відомі, визначальну ролю відіграє [їхня] пов’язаність з повним сенсу взаємозв’язком цілого, за межами речей, які безпосередньо бачаться і переживаються. Лише всередині цієї духовної форми, яка узаконюється суспільством як «вчення», людина набуває погляди, які дозволяють їй орієнтуватися в своїй поведінці, зокрема, і там, де недостатньо просто реаґувати на зовнішні ситуації; лише в цьому випадку постає і розв’язується питання про цінності. Але не сама лише етика, а й все культурне життя суспільства зумовлюється її духовною формою. Лише на її обрії виявляється тісний зв’язок між добром, красою та істиною, лише тут можна говорити про сенс життя індивідуальної особистости. Цю духовну форму ми називаємо релігією спільноти” [Гайзенберґ, 1987: 333—335].
“В цьому світлі можна побачити характерну різницю між справжніми релігіями, в яких вирішальну ролю відіграє духовна сфера, центральний духовний порядок речей, і більш обмеженими, особливо сучасними, формами думки, які не йдуть далі очевидного, зовнішнього облаштування людської спільноти. ... Норми моральної поведінки виводяться [тут] з того чи іншого світогляду, тобто з досвіду світу приступного, який сприймається безпосередньо. Справжня релігія говорить, навпаки, не про норми, а про провідні образи, на які нам слід орієнтуватися в наших вчинках і до яких ми в кращому разі можемо лише наближатися. Ці дороговкази не виникають зі світу, який сприймається безпосередньо; вони закорінені в сфері структур, що лежать за ним. Їх Платон називав царством ідей, і про них в Біблії сказано: Бог є дух”.
“Релігійні образи і символи є тією специфічною мовою, яка дозволяє нам якось висловлюватися про той взаємозв’язок світового цілого, який вгадується за феноменами; без нього ми не могли б виробити ніякої етики і ніякої шкали цінностей”.
Для глибшого розуміння природи релігійних символів корисне зауваження Макса Планка щодо різниці між символами мистецтва і релігії: “Основне значення твору мистецтва — у ньому самому. І хоч, як правило, він завдячує своїм виникненням зовнішнім обставинам і через це дає привід для асоціяцій, що ведуть вбік, все ж у головному він є самодостатнім і не потребує для правильного сприйняття будь-якої інтерпретації. Особливо добре це видно на прикладі найабстрактнішого з усіх мистецтв — музики. Що ж до релігійного символу, то він скерований за границі самого себе. Його зміст ніколи не вичерпується ним самим. Це дуже важливо підкреслити з огляду на те, що ставлення до тих чи інших релігійних символів протягом століть підлягає неминучим коливанням, зумовленим розвитком культури. Піклуючись про справжню релігійність, важливо підкреслити, що ці коливання не перекреслюють справжнього змісту цих символів — того, що стоїть за ними” [Планк, 1938] [45].
Шлях до синтезу відкрився після завершення інтерпретації квантової механіки на основі принципу доповнювальности Бора. Вражаюче гармонійна структура нової теорії, поширення концепції Бора на біологію, застосування її до процесів мислення та психічного життя поглибили відчуття того, що за світом явищ існує глибший шар буття, де діють структури, що мають ближчий зв’язок з Центральним Порядком. Ось міркування Гайзенберґа влітку 1952 р.: “Коли ставиться питання про цінності, то, скорше, мається на увазі вимога, що ми мусимо діяти в дусі цього центрального порядку, — саме для того, щоб уникнути хаосу, який може виникнути, коли діють розрізнені частинні порядки. Дієвість єдиного виявляється вже у тому, що ми сприймаємо порядок як добро, безладдя та хаос — як зло... У науках про природу центральний порядок виявляє себе у тому, що ми можемо врешті вживати такі метафори, як «природа створена згідно з цим планом»”. І, нарешті, на пряме питання Паулі: “Чи віруєш ти в особистого Бога?” — Гайзенберґ відповідає ствердно, пояснюючи, що “центральний порядок може сприйматися настільки ж напружено і безпосередньо, як і душа іншої людини”.
Звертаю увагу на те, що ключові поняття, використані у цих та інших, тут не наведених, висловлюваннях провідних фізиків першої половини ХХ століття, близькі до синерґетичних. Бракує лише самого слова самоорганізація. Почасти через відсутність цього узагальнюючого поняття, яке сформувалося в останні десятиліття, почасти через те, що на той час ще не здобула цілковитого визнання космологія (реліктові фотони — світло, створене в акті Великого Вибуху, — були відкриті пізніше, 1965 р.), у міркуваннях Гайзенберґа недостатньо відбита динамічність Всесвіту, його часова еволюція. Ці елементи знаходимо у книзі “Феномен людини” [Тейяр де Шарден, 1965], автор якої, Тейяр де Шарден, був не тільки філософом, а й біологом, що зробив видатний внесок до картини еволюції людини. Образ “пружини розвитку”, який домінує у його праці, символізує нестримну тенденцію світу до самоорганізації. Говорячи, зокрема, про біологічну еволюцію на Землі, Тейяр де Шарден пише: “Від одного зоологічного пласта до другого щось невпинно, стрибками розвивається і зростає в тому самому напрямі. І це фізично найсуттєвіше на нашій планеті”.
Створення і бурхливий розвиток теорії самоорганізації в останній третині XX століття додали, сказати б, заключні акорди до сучасного розуміння картини розвитку світу. Вже наголошувано, що самоорганізація відбувається лише у відкритих системах. Відчуваючи це інтуїтивно, Бор високо цінував древній образ живого організму як вогненного потоку енерґії та речовини. У середині XX століття Ервін Шрьодінґер [Шрьодінґер, 1972] зробив суттєве уточнення: до цих компонентів слід додати інформацію. Можна твердити, що передумовами самоорганізації можуть бути потоки речовини, енерґії, інформації.
Виникає природне запитання: до чого чи до кого відкритий Всесвіт? Який потік запалив смолоскип його життя у момент Великого Вибуху, коли не було ще ані речовини, ані енерґії, бо не було світу? Мабуть, лише інформаційний. Саме про це біблійне: “На початку було Слово”.
Темою нашого подальшого викладу буде докладніший аналіз тих зсувів у мисленні вчених ХХ століття, що їх спричинила поява нових теоретичних та епістемологічних концепцій. Ми переконалися, що у поглядах великих вчених XX століття спостерігається зближення з релігією. Воно виникло внаслідок глибшого розуміння структури наукового знання, статусу теорії, аналізу її достовірности. Ми побачимо, що з позицій досягненого знання можна стверджувати: 1) заперечення тези про існування Бога є філософською помилкою, 2) суперечність між релігією та наукою, на якій так часто наголошувалося, є фікцією, непорозумінням. Ці висновки були поглиблені на основі нових даних, отриманих також у XX столітті, особливо в останню його третину.
Тут неможливо обговорювати авторство всіх поступових зрушень у зазначених фундаментальних проблемах. Можна лише відзначити провідну ролю фізиків — Альберта Айнштайна, Макса Планка, Нільса Бора, Вернера Гайзенберґа, Вольфґанґа Паулі, а також засновників сучасної космології Едвіна Габбла, Ґеоргія Ґамова, творців синерґетики Іллі Пріґожина і Германа Гакена; під їхнім впливом не тільки відбулися радикальні зсуви в різних галузях наукового знання, ними були сформульовані принципово нові ідеї у філософії. Всі ці нові напрямки думки провадили до того самого загального висновку і зрештою злилися в один потік, в якому їх доволі важко виокремити. Дещо умовно можна вирізнити такі аспекти розвитку людської думки.

1. Структура і статус теорії
У XX столітті стала зрозумілішою логічна структура теорії. Можна сказати, що ми краще зрозуміли, що таке розуміння, і глибше пізнали, що таке пізнання. Було глибше з’ясовано статус теорії і експерименту, їхній взаємозв’язок і принципи побудови теорії.
Тоді як філософи попередніх століть дискутували про те, чи справді існує світ, а якщо існує, то чи можна його пізнати, фізики, збагачені досвідом конкретного пізнання світу, від Ґалілея і Ньютона до Фарадея і Максвелла, а від них — до творців теорії відносности та квантової механіки, могли вже підсумувати, завдяки чому світ можна пізнати і як, за якою загальною схемою, це робиться. Ось деякі витяги з трьох листів Альберта Айнштайна до Моріса Соловіна:
“1.I.1951.
…Я не можу знайти виразу кращого, ніж «релігія», для позначення віри у раціональну природу реальности, принаймні у тій її частині, яка приступна людській свідомості. Там, де відсутнє таке почуття, наука вироджується у безплідну емпірію.
...Те, що ми називаємо наукою, досягає одинокої мети: встановлення того, що справді існує. Визначення того, що має бути, становить проблему, до певної міри незалежну від першої; якщо діяти послідовно, то друга мета взагалі не може бути досягнена. Наука може лише встановити логічний зв’язок між моральними сентенціями і давати засоби для досягнення моральних цілей, однак саме визначення мети знаходиться поза наукою”.
“30.III.1952.
Ви знаходите дивним, що я говорю про пізнаваність світу (тою мірою, якою ми маємо говорити про неї) як про диво або про вічну загадку. Ну що ж, апріорі слід очікувати хаотичного світу, який неможливо пізнати за допомогою мислення. Можна (чи повинно було б) тільки чекати, що цей світ лише тою мірою підкорений закону, якою ми можемо впорядковувати його своїм розумом. Це було б впорядкування, подібне до упорядкування слів якої-небудь мови за абеткою. На відміну від цього те впорядкування, яке вносить, наприклад, ньютонівська теорія гравітації, має зовсім інший характер. Хоч аксіоми цієї теорії і створені людиною, успіх цієї дії ґрунтується на істотній впорядкованості об’єктивного світу, очікувати якої апріорі у нас немає жодних підстав. У цьому й полягає «диво», і що далі розвиваються наші знання, тим чарівніше воно стає.
Позитивісти і професійні атеїсти вбачають у цьому дошкульне місце, бо вони почувають себе щасливими від усвідомлення, що їм не тільки вдалося з успіхом вигнати Бога з цього світу, а й «позбавити цей світ чудес». Цікаво, що ми повинні задовольнятися визнанням «дива», бо законних шляхів, аби вийти з положення, у нас немає”.
Квінтесенцією цих думок є те, що людина, вступаючи у світ, виявляє в ньому неочікувану впорядкованість, реґулярність, які закорінені в самій природі речей. У світі діють об’єктивні закони, що зумовлюють саму можливість його пізнання. Інакше кажучи, в природі є раціональне начало, а розум людини виявляється здатним адекватно його відтворити.
“7.V.1952.
(1) Нам дано Е — безпосередні дані нашого чуттєвого досвіду.
(2) А — це аксіоми, з яких ми виводимо висновки. Психологічно А засновані на Е. Але ніякого логічного шляху, який вів би від Е до А, не існує. Існує лише інтуїтивний (психологічний) зв’язок, який постійно «поновлюється».
(3) З аксіом А логічно виводяться частинні твердження S, які можуть претендувати на строгість.
(4) Твердження S зіставляються з Е (перевірка дослідом).



Строго кажучи, ця процедура стосується позалогічної (інтуїтивної) сфери, бо відношення понять, які містяться в S, до безпосередньо даних чуттєвого досвіду є за своєю природою нелогічне. Але це відношення між S та Е (з прагматичної точки зору) значно менш невизначене, аніж відношення між А та Е (наприклад, поняття «собака» і відповідні дані чуттєвого досвіду). Якщо це відношення не можна було б встановити з високою мірою достовірности (хоча зробити це чисто логічним шляхом неможливо), то весь апарат логіки не мав би жодного значення для «пізнання дійсности» (наприклад, теологія).
Квінтесенцією всього цього є вічна проблема співвідношення між світом ідей та відчуттів (чуттєвих сприйнять)” [Айнштайн, 1967].
В останньому листі Айнштайн чітко ствердив, що не існує логічного шляху від даних відчуттів до постулатів теорії. Останні мають бути, по суті, відгадані.
Як побачимо нижче, поняття істинности як характеристика наукової теорії також зазнало переосмислення. Непевні категорії абсолютної та відносної істини навряд чи могли задовольнити фізиків-теоретиків ХХ століття. Натомість вони почали оперувати реалістичнішим і адекватнішим суті справи поняттям прийнятної (чи неприйнятної, неспроможної) теорії. Воно побудоване на різнорідних за своїм характером вимогах та критеріях оцінки теорії. Прихильник старих поглядів, виражених у традиційних термінах істинности, може дорікнути, що сучасні оцінки теорій стали дещо більш суб’єктивними, але не можна не визнати, що вони стали менш догматичними. Теорія є системою положень різного статусу, які перебувають, проте, у нерозривній єдності. Це постулати та понятійна система, дедуктивний апарат та експериментальні факти. Було з’ясовано (Альберт Айнштайн, Карл Поппер, Олександр Любіщев), що постулати не випливають індуктивно з фактів, останні ж не можна не лише витлумачити, а й описати без теорії та її понятійної структури. Не відкидаючи повністю методу індукції, фізики і філософи з’ясували, що роля його доволі скромна. За допомогою індукції можна іноді запідозрити наявність певної закономірности. Цікаво, що в математиці індукція відіграє часто важливу ролю. До того ж, крім наведення на істину, вона може бути оформлена через принцип повної математичної індукції як строгий метод доведення. Однак у природничих науках індуктивні припущення не можуть бути доведені логічно.
Недостатність індуктивного підходу з точки зору здорового глузду доволі очевидна. Західні філософи полюбляють ілюструвати це притчею про селянина і гуску. Гуска на основі свого досвіду індуктивно висновує, що кроки селянина, її господаря, який наближається, означають її годівлю. Та наступає нещасливий для неї день, коли він приходить, аби відрубати їй голову.
Ідеї теоретиків значно тонші. Айнштайн, мабуть, вперше чітко висловив думку, що “не існує ніякого логічного шляху від того, що безпосередньо дане нашим чуттєвим досвідом, до аксіом” (лист до Соловіна від 7.05.1952 р.). У розмові з Гайзенберґом ще у першій чверті ХХ століття він також наголосив: “Ми зрозуміли тепер з вражаючою ясністю, як сильно помиляються ті теоретики, як вважають, що теорія випливає індуктивно з експерименту” (див. спогади Гайзенберґа про його розмови з Айнштайном [Гайзенберґ, 1989]). Айнштайн також вказав на неможливість однозначного витлумачення поза теорією самого поняття “експериментальний факт”. В дискусії з Гайзенберґом він дуже чітко наголосив: “Лише теорія вирішує, що можна спостерігати”. Ця ситуація повною мірою справдилася в квантовій теорії: можливість вирішити, які поняття мають фігурувати в теорії як спостережувальні і, відповідно, як вимірювальні, визначилася самою теорією.
Систематичний аналіз і критику методу індукцію розвинув Карл Поппер [Поппер, 1959]. Менше відома діяльність у цьому напрямі Олександра Любіщева, який ще 1925 р. писав: “…Не на основі фактів будуються теорії, як думають представники так званої індуктивної науки; завжди на основі теорії факти вкладають у систему” [Любіщев, 1925].
Пізніше Александр Койре доволі чітко описав ситуацію з поняттям “факт”: “Експериментування полягає у методичній постановці питань до природи; ця постановка питань передбачає і включає у себе певну мову, якою формулюються питання, а також певний словник, який дозволяє нам читати та інтерпретувати відповіді... Вибір мови, рішення щодо її застосування не можуть визначатися експериментом, бо сама можливість проведення останнього визначається використанням мови. Джерело цього вибору і рішення слід шукати у чомусь іншому” [Койре, 1985] [46].
Таким чином, говорячи про зв’язок теорії та експерименту, важливо взяти до уваги, що й сама емпірична база теорії не може розглядатися як незалежна від теорії даність: вона набуває сенс лише у зв’язку з теорією. Наші судження про світ є наслідком “проекції” світу на коґнітивний апарат людини. Механізм цього “проектування” вельми нетривіяльний. Він пов’язаний з формуванням понять, що набувають змістовности лише в рамках певних теоретичних побудов, і певною мірою є вільними витворами розуму. Самий опис того, що називають експериментальними даними, неможливо здійснити, не вживаючи цих понять, а, отже, і теорії.
Таким чином була спростована можливість пояснювати природу “з неї самої”. Ці висновки, отримані в першій половині ХХ ст., підтвердилися пізніше. В книзі “Динаміка ієрархічних систем” Дж. Ніколіс прийшов до такого висновку: “Наш розум ніколи не має справу з природою як такою, бо стиснення інформації, яке складає основу коґнітивного процесу, починається вже з акту сприйняття” [Ніколіс, 1989].
Крім того, стало зрозуміло, що ланцюжок теорій принципово відкритий, а науковий розвиток спрямовує дослідників до дедалі ширшої, ємнішої постулативної бази. У трансцендентному безмежжі цього прямування — Бог.
Зараз звучить як анекдотичне непорозуміння відповідь, яку дав П’єр Лаплас Наполеону на закид останнього, що в його, лапласовій, “Небесній механіці” не знайшлося місця для Бога. “Я не потребував цієї гіпотези”, — з викликом відповів знаменитий астроном. Нині видається дивним, що Лаплас міг настільки глибоко помилитися. Адже не міг він серйозно думати, що теоретичний опис руху планет можна вивести “з нічого”. Очевидно, він вважав, що закони, встановлені Ньютоном, випливають однозначно із спостережувальних фактів. Отже, запозичуючи від Ньютона понятійну та постулативну базу механіки та теорії гравітації, він не усвідомлював, що сам Ньютон запозичив її “від Бога”, а не вивів індуктивно з фактів. Насправді закони Ньютона відповідали відомим йому фактам, але не обов’язково випливали з них. Вони були постулатами. Це очевидно з того, що всій сукупності фактів, відомих Ньютону, відповідає й принципово інша у концептуальному відношенні теорія — айнштайнівська теорія гравітації. В принципі Наполеон міг би прояснити ситуацію, якби спитав Лапласа: “А якої ж гіпотези ви потребували?” Та Наполеон не був філософом.
Що ж до айнштайнівської теорії, то, як з’ясувалося вже у ХХ ст., вона природно пояснила факт додаткового внеску в рух перигелію Меркурія, який на основі ньютонівської теорії ніхто не пояснив. Зі сказаного, однак, не випливає, що айнштайнівська теорія є єдино можливою релятивістською теорією гравітації. Вона відповідає відомим фактам, але не випливає з них.
Таким чином, немає підстав вважати, як це припускав Лаплас, що фізична теорія не має елементів, які не можуть бути виведені з явищ, а беруться “від Бога”. “В науці Ньютона і в світі Ньютона не людина, а Бог є мірою всіх речей. Послідовники Ньютона могли дозволити собі забути про це, припускаючи, що більше не потребують гіпотези про Бога — цих «будівельних риштувань», вже непотрібних готовій будові. Вони помилилися: позбавлений своїх божественних підпор, ньютонів світ виявився нетривким і нестійким” [Койре, 1985]. Тим більше це стосується сучасної фізики, яка занурюється у ще глибший шар світобудови, підходить ближче до Бога і до того, що Койре назвав “божественними підпорами”.
До елементів теорії, що не виводяться з явищ, належать, крім системи постулатів, також значною мірою її понятійний апарат. Ця риса фізичної теорії дедалі чіткіше виявлялася з розвитком науки. Усвідомлення її ще в кінці ХIХ століття Ґуставом Кірхгофом справило на нього настільки глибоке враження, що він відмовився від терміна пояснення стосовно явищ природи, вважаючи більш відповідним термін опис. Втім, зрозуміло, що в даному разі йдеться перш за все про більш чи менш вдалу термінологію. Як зазначив Макс Лауе, “якщо читач зрозуміє слово «опис» як причинне пояснення, йому слід сказати: пояснення явища природи може полягати лише в тому, щоб поставити його у зв’язок з іншими явищами природи через відомі закони, внаслідок чого комплекс пов’язаних явищ описується як ціле” [Лауе, 1950]. У фізиці сьогодення зазначена риса виявляється домінуючою: постулати сучасних фізичних теорій мають вигляд деяких принципів симетрії, які сучасний теоретик досить вільно комбінує, намагаючись вгадати фундамент теоретичної конструкції, яка б узгоджувалася з усіма відомими фактами, поєднувала б їх найбільш досконалим чином і стимулювала б пошук нових фактів. В такій діяльності теорія цінується за свою евристичну силу, широту і природність встановлюваних нею зв’язків, а принцип простоти або краси стає чи не найвирішальнішим. Слово Бог дедалі частіше виступає в новітніх теоріях як робочий термін, що позначає Конструктора, який ці пошукувані фундаментальні принципи встановив. Розуміння того, що теоретичне знання не може випливати з нічого і що науковий пошук скерований на відкриття якомога ємнішого принципу, є зараз загальновизнаним серед фізиків.

2. Проблема істини
Вічне питання: “Що є істина?”, звичайно, дуже активно обговорювалося у ХХ столітті. Це призвело до звільнення нашої свідомости від деяких догм минулого і уточнення сенсу висловлень щодо істинности природничих теорій. Коротко сучасну точку зору, як я її розумію, можна викласти так.
Один з вирішальних критеріїв істинности теорії є відповідність експерименту всіх без винятку висновків, які можуть бути виведені дедуктивно з постулатів цієї теорії.
Втім, тут слід зробити певні застереження, пов’язані з неоднаковим статусом різних теорій: вони можуть бути фундаментальними чи феноменологічними або модельними. Найсуворіші вимоги висуваються щодо теорій першого типу, де завжди вимагається кількісний збіг теоретичного розрахунку і вимірювань в межах точности першого і другого. Суттєве ускладнення полягає в тому, що можуть існувати концептуально різні теорії, які однаково задовольняють вказаному критерію. Через це розв’язати питання про те, яку ж теорію вважати істинною, виявляється непросто.
Характер всіх дотеперішніх теорій такий, що вони не є всеосяжними: рано чи пізно з’являються факти, які суперечать теорії. Якщо дослідники починають відчувати, що суперечності не вдається подолати без радикального виходу за межі старої теорії, вони спрямовують зусилля на побудову нової теорії, не чекаючи остаточного доведення неспроможности старої.
Питання про визнання нової теорії навряд чи може бути вирішене на основі лише об’єктивних критеріїв, тут відіграють також ролю, особливо на перших етапах, доволі суб’єктивні оцінки, і теорія приймається внаслідок свого роду консенсусу, який досягається в колі найактивніших науковців [Кун, 1975]. Вже давно минули часи, коли хтось наважувався оголосити будь-яку теорію абсолютно істинною; готовність до можливої зміни теорії під тиском нових даних або внаслідок появи більш привабливих теоретичних побудов є стійкою складовою сучасної епістемологічної парадигми.
Чи не свідчить така ситуація про надто високу міру недостовірности людського пізнання? На щастя, ні, оскільки справедливість деяких багаторазово перевірених, сказати б, класичних, теорій визначається не в якомусь абсолютному сенсі, а по відношенню до певного кола явищ, на пояснення яких вона може претендувати; опис цього кола значно полегшується після того, як побудована більш загальна нова теорія, яка, охоплюючи стару, зводиться до неї, коли параметри нової теорії набувають певних граничних значень. В такій ситуації говорять, що справджується принцип відповідности між обома теоріями: в границі теорії збігаються і в своїх математичних схемах, і за остаточними результатами. Цей принцип, однак, не слід переоцінювати, оскільки концептуально навіть у граничній області теорії залишаються різними [47].
Справедливо, що класична механіка Ньютона, розвинена далі зусиллями таких вчених, як Леонард Ойлер, Жозеф Лаґранж, П’єр Лаплас, Вільям Гамільтон, Симеон Пуассон, Карл Якобі, а також багатьох інших, стала у XIX столітті основою різноманітних наук: гідро- і аеродинаміки, акустики, теорії пружности, статистичної механіки, які домоглися видатних успіхів у багатьох конкретних застосуваннях, в тому числі технічних. Але ньютонівська механіка не змогла несуперечливо пояснити електромагнітні явища і, як наслідок, — оптику, оскільки тут дослідники зустрілися з принципово новою сутністю, з електромагнітним полем. А в кінці XIX століття виявилося, що основа, яку становить класична механіка, не може бути придатною для розуміння атомних явищ, хоча деякі орієнтири, важливі для побудови нової, квантової, механіки, подати здатна. Квантова механіка сформулювала значно ширшу і принципово відмінну від класичної понятійну основу, а вироблена нею схема опису реальности виявилася несумісною ані з самим поняттям стану в класичній механіці, ані з принципами класичного локального детермінізму. Тим не менш на рівні висновків, дедуктивно отриманих з нової теоретичної схеми, які могли бути зіставлені з експериментом, нова теорія не просто відкинула стару, а уточнила її, вказавши рівночасно ті межі, в яких нові рівняння переходять у старі, і ту безрозмірну комбінацію параметрів, яка має набути граничного значення, аби такий перехід став можливий. Само собою, було теоретично передбачено безліч принципово нових ефектів, які навіть не можна було собі уявити на ґрунті класичних понять.
Як ми щойно ствердили, створення квантової механіки означало суттєве розширення як понятійної, так і постулативної бази фізичної теорії. Тим самим був зроблений великий крок у наближенні теорії до Абсолюту. Але на цьому розвиток не зупинився. Через відносно короткий строк після створення квантової механіки (близько п’яти років) Поль Дірак розпочав новий великий синтез побудовою квантового релятивістського рівняння електрона. Його теорія, втім, не була розумною мірою замкненою, і для її розширення та впорядкування знадобилися зусилля цілої когорти фізиків протягом наступних тридцяти років. Фундаментальними віхами на цьому шляху стали: 1) схема Боголюбова-Парасюка множення узагальнених функцій типу причинних, яка обґрунтувала процедуру ренормування і довела саму можливість існування внутрішньо несуперечливої теорії нового об’єкта — квантованого поля, 2) побудова єдиної теорії електрослабкої взаємодії Ґлешоу-Вайнберґа-Салама. Це був новий, дальший крок у наближенні до Абсолюту, бо новий синтез дав теоретичну основу для опису величезної кількости явищ природи, а заразом і дороговкази до подальшого розвитку пізнання.
В контексті нашої теми важливо підкреслити, що створення у ХХ столітті низки новітніх теорій стало можливим внаслідок послідовного розширення рамок, що їх задають теоретичні постулати, відгадані розумом людини. Як вже було наголошено, вони визнаються надзвичайно вірогідними, але все ж таки ніким не доведеними. Переконаність у їхній “справедливости” пов’язана з успіхом теорій, на них заснованих. Однак, як і в часи Ньютона, самі вони — від Бога.
Який сенс вкладається в останнє речення?
Ми бачили, що побудова досконалішої теорії завжди пов’язана з розширенням постулативної основи. Можна поставити питання: чи так буде завжди, чи цей процес на якомусь етапі припиниться? Останнє може бути пов’язане з тим, що людство зрештою побудує “теорію всього”, після чого залишаться, по суті, технічні доробки, технічні в тому сенсі, що їх можна буде здійснити, не вдаючись до ревізії та розширення постулатів, а підвищуючи точність обчислень у межах побудованої теорії. Така зупинка означала б, що самі вихідні постулати так і залишаться незбагненною основою науки, а їхнім єдиним виправданням буде узгодженість теорії з будь-яким новим експериментом.
Хоч серед науковців вже висловлювалися думки про “теорію всього”, навряд чи хто насправді вірить у можливість кінця фундаментальної науки. Альтернативна точка зору полягає у тому, що процес розвитку фундаментальної науки буде “вічним” (в часових межах існування людства). Однак, яку б з альтернатив не прийняти, доводиться визнати існування абсолютної істини, або досяжної, або такої, яка вимальовується лише на безмежності, але ніколи не охоплюється розумом людини. В обох випадках доречно при описі такої епістемологічної ситуації скористатися поняттям “Бог”.

3. Чи можна довести істинність теорії?
Глибшого насвітлення набуло також питання, чи ми можемо вважати фізичні теорії доведеними. Хоч ми звично твердимо: “Наука довела...”, важливо розуміти, що в певному сенсі в науці нічого не може бути доведено остаточно. Те, що в ній фактично робиться, — це встановлення логічних взаємозв’язків між постулатами і наслідками, що з них випливають, та перевірка цих наслідків експериментально. Оскільки фізика будується математично [48], ці зв’язки встановлюються засобами математики, а висновки отримуються або точно, або з контрольованою похибкою.
Судження щодо істиности теорії ґрунтуються і на критеріях логічної несуперечливости, і на відповідності (якісній та кількісній) фактам, і на внутрішній досконалості понять теорії, на її об’єднувальній та передбачувальній силі, як також на низці ще суб’єктивніших оцінок, що включають переконливість, плідність, красу, внутрішню гармонійність тощо. Таким чином, вердикт щодо теорії виноситься значною мірою на основі віри. Це дало підстави Дьюї твердити: “Знання є обґрунтована віра" [49]. Водночас вся ця система має зберігати готовність до перегляду і реструктуризації. Отже, про доведеність чогось можна говорити лише по відношенню до обраних постулатів. Оскільки останні нема з чого доводити, оцінки істинности теорії стосуються її як системної цілісности. Як тільки експеримент покаже, що передбачений теоретично факт розбігається з тим, що насправді виміряно (очевидно, з урахуванням похибки як вимірювання, так і розрахунків), теорія має поступитися іншій, досконалішій.
Відзначаючи те, що у науці ніщо не може бути доведено, хотів би підкреслити, що при цьому маємо справу з вельми цінною якістю науки, настільки фундаментальною, що без неї важко було б говорити про саму можливість науки взагалі. Якби комусь (скажімо, Ньютону) вдалося б довести, що закони руху планет насправді такі, як це випливає з його теорії гравітації, то як ми мали б почуватися, відкривши не передбачений цією теорією рух перигелію Меркурія? Така ситуація означала б наявність засадничої внутрішньої суперечности, яка поклала б край усьому науковому методу. Наші конкретні теорії мусять бути в певному сенсі помилковими, аби наука в цілому не втрачала здатности до вдосконалення.

4. Несуперечливість поняття “Бог”
Усвідомлення того, що наука ґрунтується також і на вірі, неминуче веде до перегляду ситуації в релігії. Філософи і богослови минулих століть вправлялися у проведенні логічних доказів за чи проти існування Бога. Якщо в науці логічна несуперечливість є лише необхідною, а не достатньою умовою істинности, якщо нове знання не випливає з логіки, то яку цінність мають подібні вправи в теології? Через те, що ширший засновок аж ніяк не можна отримати з вужчого, ці “доведення” чи “спростування” просто не по суті. Твердження “Бог існує” не може мати статусу теореми. Воно подібне до постулатів теорії і приймається як розумний елемент загальної схеми знання, яка не може бути повноцінною без нього, як і без близьких ідей про принципову і необмежену відкритість науки до змін, про актуальну нескінченність як фундаментальний елемент теорій тощо.
Тут можуть заперечити, що Бог, згідно з положеннями всіх сучасних монотеїстичних релігій, включно з християнською, не даний людині в її чуттєвому досвіді, принаймні “в нормі” (роблячи останнє застереження, я маю на увазі всемогутність Бога, а також християнське вчення про воплочення).
Обмежуючись “нормою”, варто згадати сказане вище про такі об’єкти, досліджувані сучасною фізикою, які знаходяться далеко за межами безпосереднього чуттєвого сприйняття людини. Чи відчуваємо ми нейтрино, які доволі потужним потоком щосекунди пронизують наше тіло? Або кварки, які навіть не вилітають за межі тих частинок, що їх вони утворюють? Ці об’єкти визнаються як такі, що існують, через те, що ми маємо теорію, яка постулює їхнє існування, наділяючи їх певними характеристиками та способом взаємодії з іншими об’єктами чи структурами. В процесі цієї взаємодії утворюються нові структури, в такому разі слід дослідити ці вторинні структури. Якщо вони вже впливають на органи відчуттів людини, можна зробити судження щодо відповідности теоретичних передбачень результатам спостереження на кінцевому етапі. Цілком можливо, що вторинні структури ще не сприймаються безпосередньо людиною. Тоді доводиться включити ще одну проміжну структуру. В такий спосіб зрештою десь на фотоплівці будуть зафіксовані певні зображення, але зовсім не тих первісних об’єктів, про які йшлося спочатку, а тих, які виникли на кінцевому етапі низки перетворень, інспірованих первісними. Ситуація нагадує відому англійську приповідочку про хату, яку побудував Джек, і не видно причин, щоб такий ланцюжок не міг вести у нескінченність.
Таким чином, ми спираємося на факт існування повного теоретичного опису на математичній мові тих процесів, в яких може брати участь досліджуваний первинний об’єкт, але якщо говорити про кінцевий результат вимірювання, тобто такий, який фіксується людиною і описується звичайною людською мовою, то він неминуче буде даватися за допомогою метафор та образів. Ця сторона справи є проявом борівського принципу доповнювальности, який пов’язаний з квантово-механічною природою світу.
У зв’язку з таким станом речей не повинна викликати подив та обставина, що Бог не даний нам у відчуттях, бо фактично ми уже звикли до того, що структури світу на мікроскопічному рівні також не впливають безпосередньо на органи людських відчуттів. Звичайно, можна арґументувати тим, що існування первинних структур можна виявити хоча б через посередництво проміжних. Якщо ми говоримо про Бога, то видається, що це або неможливо, або ланцюжок проміжних структур є нескінченнім.
Оскільки людське пізнання є ще вельми обмеженим і дорога до пізнання ще довга, зараз важко говорити на тему про довжину згаданого ланцюжка, навіть коли йдеться про структури, які в принципі мала б досліджувати фізика. Однак передчасно твердити, що Бог не творить наслідків, які могли б бути спостережувальними. Насправді розвинені релігії якраз і засновані на твердженні, що Бог творить те, що може спостерігатися. Це — цілий світ!

5. Дані космології
Наріжним каменем сучасної космології є той факт, що світ не існував вічно, а був створений. Він має переконливі підтвердження спостережувального та експериментального характеру. Найбільш вражаючим підтвердженням теорії Великого Вибуху (Ґамов та ін.) стало відкриття 1965 р. рівноважного реліктового випромінювання, яке однорідно заповнює Всесвіт і має нині температуру 2,7°К у згоді з темпом розширення Всесвіту. Космологія разом з ядерною фізикою дозволила розробити переконливу схему нуклеосинтезу, а також, після залучення ідей фізики елементарних частинок, дала опис загальної динаміки виникнення та подальшої еволюції конкретних структур Всесвіту. Розвиток космології відбувається на основі тих самих епістемологічних принципів, на яких заснована еволюція всякої іншої наукової теорії. Зокрема, останні десятиліття XX століття позначилися заміною теорії Великого Вибуху на інфляційну теорію, в якій творення часо-простору випереджує створення спостережувальних структур, а можливо, й визначає їх. Зауважимо, що інфляційна теорія охоплює теорію Великого Вибуху, відрізняючись від неї у дуже вузькому часовому інтервалі. Інфляційна теорія відповідає на низку питань, які залишала без відповіді теорія Великого Вибуху. Очевидно, ідея Творця набула після розробки цих теорій додаткового природничого підкріплення.
Феноменальним відкриттям останніх десятиліть минулого століття було встановлення унікальности нашого світу, пов’язаної з точним узгодженням світових констант. Фактично реалізований підбір констант виокремлює наш світ з усіх умоглядно можливих світів за тою фундаментальною ознакою, що лише в нашому світі реалізується творення ієрархії структур дедалі вищої впорядкованости, інакше кажучи, створений світ вирізняється його здатністю до самоорганізації. Цей процес призвів до витворення людини з її унікальним мозком, коґнітивні можливості якого пов’язані не з тим, що він начебто “відбиває світ”, а з його здатністю до стиснення інформації. Така здатність мозку веде до розвитку абстрактних понять, а на їх основі — математичної мови як інструменту абстрактного мислення. Принципової обмежености коґнітивних здібностей людського роду досі не вдалося відчути.

6. Самоорганізація у Всесвіті
Утворення ієрархії структур пов’язує космологію з молодою наукою — синерґетикою, яка вперше змогла знайти точки дотику між природничою наукою і давніми моральними категоріями добра та зла.
Відомо, що явище самоорганізації полягає у породженні структур, тобто у підвищенні порядку в просторі і в часі, у збагаченні динамічної поведінки. Самоорганізація відбувається у відкритих системах. Остання умова допомагає системі уникнути (в межах цієї системи) дії закону зростання ентропії. Ентропія є мірою невпорядкованости, впорядкування ж потребує інформації. Отже, ентропія є браком інформації, тобто інформацією зі знаком мінус. Надлишок ентропії “викидається” такою системою назовні; при цьому зроблене твердження еквівалентне тому, що система “поглинає” інформацію. У зв’язку з цим виникає питання, чи є відкритим наш світ, а якщо так, то до чого він відкритий. У згоді з тим фактом, що Всесвіт як ціле не виявляє ознак збільшення ентропії, логічно припустити, що він відкритий, а оскільки поза ним нічого нема, то відкритий він інформаційно до Бога. Таким чином, здатність світу до самоорганізації суттєво підкріплює, обґрунтовує старе уявлення про Бога як архітектора світотворення.
Ще в середині ХХ століття можна було чути від скептиків такі висловлювання: “Ну добре, погодьмося з тим, що Бог є архітектор і будівничий фізичного світу. Але ж в християнстві Бог є джерелом добра, люди до нього моляться, шукають духовної підтримки”. Так, в певному сенсі слова можна було говорити, як це фактично робили філософи, про Бога — розпорядника світу (архітектора) і Бога як джерело етики, творця добра і любови. І ще не так давно людині, що стоїть на науковому ґрунті, було важко відповідати на подібний закид. Ситуація змінилася після відкриття синерґетики. Підвищення впорядкованости, зменшення безладдя (ентропії) — процеси, які природно інтерпретуються як добро. Збільшення хаосу, руйнація порядку сприймаються як зло. Ми знаємо, що здатність до самоорганізації внутрішньо притаманна нашому світові. Інакше кажучи, він створений так, виділений від умоглядно можливих світів у той спосіб, що розвивається в напрямку утворення дедалі складніших і впорядкованіших систем включно з людиною і соціюмом. І ця його властивість забезпечується точним узгодженням світтових констант, за якого тільки і можлива самоорганізація. Отже, Бог — розпорядник світу і Бог — творець добра і моральности поєднуються в цілісність.

7. Антропний принцип
Проблема узгодження світових констант має також інший аспект. Мірою розвитку фізичних теорій опис починає стосуватись не тільки і не стільки актуально реалізованого, скільки потенційно можливого. Теоретична схема передбачає поряд з реальним також віртуальні світи. Це віяло віртуальних можливостей надто широке, а ентропія усього набору потенційно можливих світів надто висока. Роля Бога з цієї точки зору полягає у тому, що, містячи в потенції безліч віртуальних світів, Він реалізує принцип (так званий антропний принцип), який дозволяє зменшити ентропію і з множини віртуальних варіянтів актуалізувати один, що й здійснюється фактично. Це припущення цілком узгоджується з біблійним “На початку було Слово”, що є вказівкою на інформаційний “згусток” величезної ємности, який йшов від Бога.
Виділення реального світу з множини потенційно можливих здійснюється шляхом точної фіксації фундаментальних фізичних констант, які обрані в такий спосіб, щоб забезпечити утворення на основі елементарних структур достатньо стабільних складніших систем. На сьогодні в якості перших ми маємо так звані елементарні частинки, з яких утворюються ядра атомів і самі атоми як системи ядер та електронів. В розділі ХХV ми викладемо, наскільки це можливо елементарно, деякі конкретні приклади таких складніших систем. Підкреслимо, що, крім взаємоузгодження числових значень фундаментальних констант, принципову ролю відіграє також той факт, що світ підкоряється квантовим, а не класичним законам. Неквантовий, класичний, світ не міг би існувати. Читач, який ще пам’ятає зі школи теорію Бора для атома водню, легко в цьому переконається, спрямувавши сталу Планка до нуля.
В цілому довга низка процесів самоорганізації, тобто процесів утворення складніших систем на основі простіших, яка призвела до утворення Землі, її геосфери з належним хемічним складом речовин, біосфери як надбудови живого на ґрунті неживого і, нарешті, виникнення людини і соціюму, виглядає як цілеспрямований еволюційний процес, що приводить до людини. З цієї причини принцип, закладений у світобудову, отримав назву антропного.

8. Актуальна нескінченність у математиці та фізиці
Іноді ставлять під сумнів можливість робити твердження щодо світу в цілому чи взагалі запроваджувати в науку твердження гранично глобального характеру. Вважаю це прикрою помилкою, яку можна було вибачати в давнину, але не в XX столітті. Так само теорія не може існувати без тверджень, які включають актуальну нескінченність. Ідея актуальної нескінченности лягла вже в основу механіки і була стверджена Ґалілео Ґалілеєм в його принципі інерції. Сучасна фізика пронизана ідеєю актуальної нескінченности, навіть феноменологічна термодинаміка потребує її для визначення поняття термодинамічної рівноваги.
Дозволю собі тут особистий спогад. Коли мені було сім років, моя мати, учителька фізики, розповіла мені, що кулька, пущена котитися по підлозі чи якійсь іншій горизонтальній поверхні, котилася б вічно, якби не сила тертя. Те, що рух неминуче зупиняється силою тертя, я знав, бо спускався на санчатах чи лижах з гірки біля нашого дому. Так само я розумів, що рух можна продовжити, зменшуючи тертя: якщо під гіркою лід, а не сніг, санчата скочуються значно далі. Але твердження про вічність руху за відсутности тертя мій розум сприйняти просто не міг, я не міг в це повірити, підсвідомо відчуваючи, що це не може бути фактом, який знаходиться у сфері безпосереднього досвіду людини. Цього не бачив і не побачить ніхто! Лише студентом я зрозумів, що саме це твердження про актуальну нескінченність руху за відсутности сил було тим революційним кроком Ґалілея і Ньютона, без якого про конструкцію теоретичної механіки як несуперечливої теорії не могло бути й мови.
Вважаю, що вже сама структура природничого знання дає досить поважні арґументи такого роду. Ця структура характеризується особливістю, для якої відповідним може бути епітет багатошарова. Маю на увазі, що перший шар складає світ феноменів, який даний нам або безпосередньо, або у формі показів наших приладів. Вже Платон і пітагорійці вказали на глибший шар ідей чи математичних структур, які в певному сенсі визначають світ феноменів, “керують” ним.
Аристотель, будуючи свою фізику, відкинув цю ідею, обмежився емпірично даним, через що вся побудова виявилася невдалою. Наукова революція, започаткована Коперніком, Ґалілеєм, Кеплером і завершена Ньютоном, ґрунтувалася на розриві з Аристотелем і ясно усвідомленому поверненню до Платона, звичайно, не лише на загально-філософському, а й на конкретно-експериментальному рівні.
Велич відкриття Коперніка полягала в тому, що він мав мужність позбутися гіпнозу повсякденного чуттєвого досвіду, який свідчить про рух Сонця по небосхилу. Він прийняв зовсім не очевидну з чисто емпіричної точки зору ідею руху Землі. Відносність руху була осягнена глибше Ґалілеєм та Ньютоном, при цьому з’ясувалося, що вона в свою чергу потребує абстрактної ідеї нескінченности, як просторової, так і часової, без чого формулювання принципу інерції — першого закону Ньютона — неможливе. Так само поривав з наочністю і запроваджував ідеальні конструкції суто математичної природи ґалілеївський закон вільного падіння, який на той час не міг бути вповні перевірений експериментально через неможливість створення вакууму. Але саме динаміка, взята в її цілісності, і сперта на ідею нескінченности, довела переваги коперніківської системи над птолемеївською, яка була суто кінематичною. Всі зазначені аспекти механіки Нового часу доволі докладно і глибоко проаналізовані в статті Койре “Ґалілей і Платон”, яку рекомендую читачеві.
Отже, лише відійшовши від шару феноменів в глибинний шар математичних структур, засновники нової фізики змогли побудувати систему законів великої об’єднувальної сили, які забезпечили зрештою можливість безпрецедентно точного кількісного розуміння фактів, передбачення нових явищ і навіть об’єктів (згадаймо відкриття “на кінчику пера” планет за орбітою Урану), а також розвиток нової техніки, яка в наш час зробила можливими досягнення космонавтики.
Подальший проґрес фізики призвів до проникнення людської думки в ще глибші шари світового порядку. Якщо вже класична фізика почала оперувати математичними рівняннями, які містять абстрактні величини — ідеалізовані, граничні значення результатів безпосередніх експериментальних вимірювань, то зв’язок з експериментом фундаментальних математичних конструкцій квантової фізики виявився ще більш опосередкованим. Вектор стану квантової системи безпосередньо зіставлений не з якоюсь певною експериментальною ситуацією, він забезпечує опис цілого набору потенційно можливих ситуацій, серед яких можуть бути й такі, що взаємно виключають одна одну. Отже, не лише актуальне, а, передусім, потенційно можливе є об’єктом квантового опису. Таким чином, вектор стану лежить в новому, ще глибшому шарі математичних структур. Математичні поняття, потрібні для опису цього шару, не тільки надають кількісного змісту якісно-інтуїтивним поняттям фізики, не тільки забезпечують можливість проведення математичними засобами дедуктивних умовиводів, як це було в класичній фізиці, а й виявляються невіддільними від самого змісту фізичних понять. Ці останні за своєю суттю стають математичними [Боголюбов, 1979]. Нові структури спроможні охопити значно ширше коло феноменів, яке включає в себе явища атомного світу; водночас вони зберігають повну придатність для опису змісту старої, класичної теорії.
Новітня фізика заглиблюється ще далі. Вона веде пошук вже не на рівні фундаментальних рівнянь, а на рівні груп симетрій, набір яких визначає як можливі типи рівнянь, так і математичну структуру величин, потрібних для опису фізичних об’єктів, що остаточно визначає тип рівнянь. Не виключено, що такий підхід пов’яже в єдину цілісність закони мікрокосмосу зі сценарієм розвитку Всесвіту з моменту його виникнення і з’ясує факт унікальности цього сценарію.
Незалежно від того, чи справдяться (і коли) ці сподівання, вже набутий досвід роботи в сучасній фізиці дозволяє поставити питання, відповідь на яке важко уявити собі без звернення до ідеї Бога.
В чому причина ефективности математики в природознавстві? У своїй яскравій статті на цю тему Євген Вігнер оголошує її дивовижну ефективність незбагненною [Вігнер, 1971]. Це справді так, якщо розуміти математику як інструмент (в XIX столітті було сформульовано, що математика подібна до млина, який перемелює все, що в нього засипають). Застосовність математики до природознавства залишається так само незбагненною, якщо розуміти її не як науку, а як універсальну мову науки (цей погляд на математику поділяв Річард Фейнман).
Розгадка підказується постановкою питання про наявність об’єктивного змісту математики. Гайзенберґ сформулював це питання в такий спосіб: чи створили б іншу математику інші істоти, які мають з людьми спільну здатність до абстрактного мислення? За Гайзенберґом, такі істоти повинні були б навчитися рахувати, а отже, вони оволоділи б поняттям натурального ряду та імпліцитно великою кількістю дуже нетривіяльних теорем, які стосуються натуральних чисел. Очевидно, це були б ті теореми, які б довели чи, принаймні, сформулювали люди. Разом з тим ці уявні істоти мусили б осягнути поняття нескінченности і, зрештою, розширити множину чисел до континууму. Звідси вони мали б перейти до математичного аналізу, який, безумовно, збігся б з нашим. Ця обставина означає універсалізм математики. “Якщо вважати математику, — пише Гайзенберґ, — набором тверджень про мислення людини, то, в усякому разі, йдеться про мислення як таке, а не просто про наше людське мислення. Оскільки взагалі існує мислення, математика мусить бути однаковою” [Гайзенберґ, 1962].
Ще раз підкреслю центральну ролю ідеї нескінченности. Натуральний ряд нескінченний, його підмножина — множина простих чисел — є нескінченна. Не дивно, що нескінченність, цей неодмінний атрибут божественности, відіграє в математиці і фізиці вирішальну ролю. Нема чого й казати, що нескінченність відіграє центральну ролю в формуванні поняття континууму. Визнання універсальности математики, яка характеризує мислення як таке, цілком природно веде до визнання існування Бога як мислення взагалі і заразом до усвідомлення причини ефективности математики у фізиці: світ створений ідеєю Бога, неминуче втілює в собі мислення Бога, яке виявляється математичним. Зауважимо, за ідеєю Миколи Боголюбова, в глибшому шарі теоретичних конструкцій фізичні і математичні поняття стають нероздільними, математичне ж мислення, як відзначав не лише Гайзенберґ, а по суті вже Платон, пізніше — Ґалілей, є фактично божественним мисленням.

9. Давній конфлікт між наукою і релігією. Справа Ґалілея
Кілька слів про так званий конфлікт між наукою і релігією в минулому. Як класичний приклад наводять процес Ґалілея. Традиційне тлумачення, яке при цьому давалося (до його пропаґанди серед широкої публіки причетний драматург Бертольд Брехт), засноване на непорозумінні. Це показали вже Михайло Вигодський та Олександр Любіщев [50].
І Ґалілей, і його опоненти (йдеться про таких освічених і проникливих мислителів, як кардинал Роберті Белларміні) беззаперечно вірили в Бога. Однак між ними було й суттєве розходження. Ґалілей вважав, що для пізнання Бога слід вивчати його витвір — світ; Белларміні надавав перевагу одкровенню, відбитому в Святому Письмі.
Наведімо думки обох дискутантів у їхньому власному викладі.
У листі до Бенедетто Кастеллі Ґалілей писав: “Від слова Божого постали і Святе Письмо, і природа: перше — як дарунок Святого Духа, друге — внаслідок накреслень Господа; але ... в Письмі, аби достосуватися до розуміння більшости людей, висловлюється багато положень, які не узгоджуються з істиною, якщо судити поверхово і брати його слова буквально, тоді як природа, навпаки, непохитна і незмінна і зовсім не піклується про те, будуть чи не будуть її приховані основи і спосіб дії приступні розумінню людей; отже, вона ніколи не порушує меж законів, на неї накладених. Тому мені здається, що, оскільки йдеться про явища природи, які безпосередньо сприймаються нашими відчуттями або про які ми висновуємо за допомогою неспростовних доказів, у нас аж ніяк не мусять викликати сумнівів тексти Письма, слова яких мають позірно інший сенс, бо жодний вислів Письма не має такої конечної сили, яку має будь-яке явище природи”.
А ось думка про геоцентричну систему, висловлена в листі кардинала Белларміні:
“Якби навіть існував істинний доказ того, що Сонце знаходиться у центрі світу, а Земля на третьому небі та що Сонце не обертається навколо Землі, а Земля обертається навколо Сонця, то й тоді необхідно було б з великими пересторогами підходити до тлумачення тих місць Святого Письма, які позірно цьому суперечать; і краще буде сказати, що ми не розуміємо Святого Письма, ніж сказати, що написане в ньому — помилкове. Але я ніколи не повірю, щоб такий доказ був можливий, доки мені його насправді не наведуть; одна справа показати, що припущення, ніби Сонце в центрі, а Земля на небі, дозволяє добре представити явища, які спостерігаються; зовсім інша справа довести, що в дійсності Сонце знаходиться в центрі, а Земля на небі, бо перший доказ, я вважаю, можна дати, а щодо другого — маю великі сумніви. У випадку ж сумнівів не можна відмовитися від тлумачень Святого Письма, що їх дали святі Отці” [Вигодський, 1934].
Своє ставлення до цих зауважень Ґалілей висловив у листі до Паоло Фоскаріні:
“Справедливо те, що одна справа довести, що, приймаючи рух Землі й нерухомість Сонця, ми можемо представити всі спостережувальні явища, й інша справа — довести, що ця гіпотеза є справді істинною. Але вірно й те, що інша система, яку зазвичай приймають, не може пояснити усі явища, що відбуваються. Тому вона безумовно хибна; істинною системою може бути тільки така, яка дуже добре відповідає явищам, і не можна і непотрібно вимагати від якого-небудь положення більшої істинности, аніж відповідність до усіх явищ” [Вигодський, 1934].
Таким чином, у процесі дискусії Белларміні зробив дуже тонке на той час зауваження щодо неможливости доведення з фактів правильности геліоцентричної системи, з чим Ґалілей абсолютно правильно погодився. Ґалілей, однак, зауважив, що спростовність геоцентричної системи Птолемея подати легше, оскільки геоцентрична система суперечить фактам і загальним принципам механіки, що було правильним міркуванням. Так на початках розвитку фізики ці видатні мислителі зрозуміли принципову різницю, точніше — асиметрію, між проблемою спростовности та підтверджувальности теорії, що звичайно відзначають як заслугу філософа XX століття Карла Поппера [51]. Ґалілею також належать міркування про необхідність оцінювати фізичні положення не самі по собі, а в системній єдності з усією фізичною теорією, в даному разі кінематики разом з динамікою. Саме це принципове зауваження стало вирішальним для торжества системи Коперніка.
Описана дискусія точилася не навколо питання про сумісність чи несумісність науки і релігії, а про статус богословської та природознавчої істини. До уваги бралися перш за все епістемологічні арґументи, а прагматичні та політичні міркування мали, як завжди, кон’юнктурний характер. Останні, власне, і підлили масла у вогонь у “справі Ґалілея”.

10. Наука як досягнення і як загроза
Однобічне і поверхове розуміння згаданої дискусії спричинилося до того, що подальші покоління випустили з поля зору дуже важливу проблему, яка в ній також порушувалася: проблему десакралізації знання. В часи народження новітньої науки вона видавалася ідеологам сцієнтизму самоочевидною: знання — сила (Френсис Бекон), знання — будь-якою ціною для будь-кого. І тільки у двадцятому столітті Норберт Вінер у передбаченні зловживань кібернетикою застеріг: “Лише безсилля людини оберігало нас досі від руйнівної навали людської нерозсудливости” [Вінер, 1966]. І справді, сила, породжена знанням, в руках будь-кого може становити величезну загрозу.
Але тут ми вже входимо в область, в якій релігія і наука мають розглядатися як складові частини більш загального феномену — культури.
Згадана вище десакралізація науки відбулася, коли були відкинуті зовнішні щодо людини обмеження її поведінки. Наукове знання та його використання стало приступним всім, точніше, ця приступність обмежується лише інтелектуальною спроможністю особи оволодіти знанням. Втім, навіть і ця остання умова не є обов’язковою, оскільки рішення щодо застосування результатів науки можуть приймати і фактично приймають особи, які нездатні оволодіти знанням через низький інтелектуальний рівень. До того ж вони часто є глибоко аморальними. Загрози, які звідси випливають, очевидні.
Є ще один неґативний аспект сучасної науки — надмірна спеціялізація науковців. При цьому може бути збережена можливість, хоч і доволі обмеженої, але, попри це, все ще результативної діяльности багатьох людей у певних ділянках науки чи техніки. Тому, хоч потяг до універсалізму і є природною потребою науковця, ця потреба реалізується надто вузьким колом вибраних. Навпаки, для дуже широкого загалу знання атомізується, а тим самим замість того, щоб об’єднувати людей, ізолює їх одне від одного; справжнє спілкування відбувається в межах доволі спеціялізованих груп осіб.
Практично всі видатні науково-технічні відкриття мають, крім позитивної, неґативну сторону. Це зараз вже наочно усвідомлено щодо досягнень ядерної фізики, і то не тільки щодо ядерної зброї, а й щодо “мирної” ядерної енерґетики. Однак навіть ті досягнення, які вважалися спершу цілком позитивними, виявили з часом неґативні аспекти. Візьмімо як приклад телебачення. Його пізнавальна функція насправді вельми скромна: серйозні лекції по телевізору мають практично нульовий ефект. Зате настирлива подача глядачу заздалегідь препарованої телеінформації зарекомендувала себе як грізний інструмент впливу на масову свідомість і стала засобом маніпулювання соціяльною поведінкою величезних мас людей. Не в останню чергу це пов’язане з тим, що при сприйнятті інформації з екрану телеглядач перебуває у розслабленому стані, має понижену критичність. Та це ще далеко не все. Перевантаження мозку надлишком зорової інформації неґативно впливає на праву півкулю мозку, вимагає допомоги з боку лівої, до чого остання не пристосована. Зрештою порушуються нормальні функції і тої, і другої півкулі. Найбільший неґативний ефект спричиняє телевізор на дітей, часто це призводить до гальмування мовного, а зрештою і розумового розвитку. Аналогічно впливає і комп’ютер. Зловживання ним глибоко деформує і психіку, і мислення, порушує нормальні процеси роботи мозку на основі мови як знакової системи.
Заміна вивчення математики, особливо її числових полів, вивченням комп’ютера, перекладання на нього числових підрахунків як нібито рутинних операцій — все це перетворилося на нову загрозу для людства. Значення математики для людини далеко не обмежується її калькулятивними функціями. Математика привчає людину правильно і точно мислити, розвиває її мозок. Нехтування математикою, навіть її найпростішими функціями, призводить до деґрадації розумових здібностей людини. Як було зазначено, математика необхідна для еволюції людини як біологічного виду, див. [Кац, Улам, 1971]. Глибоку тривогу викликають у науковців ознаки зростаючої кризи усього фізико-математичного світового товариства [Новіков, 2002]. З нашої точки зору, важливо визнати, що і наука, і культура в цілому не знаходять внутрішніх можливостей для виправлення зазначених кризових ситуацій (див. розділ XXV).
Не врівноважена глибокими релігійними обмежувачами, ба навіть простим здоровим глуздом, науково-технічна гонитва, яка скеровується інтересами прибутку, викликане і сформоване останньою обставиною прагнення до здобуття нових речей за будь-яку ціну і для всіх однаковою мірою, інформаційне перевантаження на тлі інтелектуального недовантаження та розумової детренованости стають загрозливими для европейської цивілізації явищами.
Створення цивілізації нового типу є проблемою колосальної складности, бо нові ідеї і принципи людської поведінки, які з них випливають, мають стати зрозумілими і прийнятними не лише окремим мислителям, а й величезним людським масам. Вони мусять підпорядкувати свою поведінку цим новим принципам. Чи здійсниться такий глибинний переворот у свідомості людей? Чи, може, інтелектуальний і моральний стрибок, який має зробити людство, виявиться для нього непосильним через послаблення інтелектуального потенціялу? Важко відповісти, але поза сумнівом одне: без такого стрибка наша цивілізація неминуче загине.
Висновок, до якого свого часу прийшов Вольтер: “Якщо б Бога не було, його слід було б вигадати”, — цілком слушний. Різниця між сучасністю та вольтерівськими часами полягає у тому, що нині, з позицій сучасної науки, Бога не треба вигадувати: він є невід’ємним, що більше — вирішальним елементом сучасного світобачення. Прикрість полягає у іншому. Здатність людей зрозуміти сучасні наукові та філософські арґументи на користь необхідности релігії зараз нижче, ніж будь-коли, через “розрідження мозку” кожної окремої людини, попри збільшення інтелектуального потенціялу людства як цілости. Отже, релігія все одно має і зараз ґрунтуватися переважно на вірі, на інтуїтивному усвідомленні потреби у вищій істині та моральности. Але, як ніколи в минулому, нині цей шлях можна вважати обґрунтованим з боку колишнього антипода релігії — науки.

Резюме
Підсумовуючи сказане вище про співвідношення науки і релігії, можемо додати до цитованого положення Дьюї “Знання — обґрунтована віра” інше, яке його доповнює: “Віра може бути обґрунтована знанням”.
Підстави для віри ми знаходимо достатніми не тому, що нам вдається побудувати логічний умовивід, який би довів існування Бога, а якраз навпаки, через усвідомлення принципової неможливости такої побудови (як, звичайно, і тої, що спрямована до протилежного висновку). Зрозумівши, чому ніщо скінченне в нашому світі не може мати самодостатніх підстав для свого існування, а також той факт, що будь-яка теорія потребує для свого осмислення нескінченного, а отже, відкритого ланцюжка метатеорій, ми переносимо таку підставу за межі скінченного, поза світ, час і простір і таким чином доходимо до концепції обґрунтованої віри в Бога як трансцендентної підстави всього сущого. Визнання сказаного — не єдине і навіть не головне джерело віри. Головним джерелом є сам Бог у своїй первинній даності людині через притаманне їй надвідчуття. Але якщо йдеться про людину “зіпсовану” раціоналізмом та гуманізмом, то сказане вище може стати для неї важливим допоміжним джерелом, при цьому такій людині суттєво усвідомити якісну невідмінність описаної ситуації з тою, яка має місце в будь-якій природничій науці: остання також має статус обґрунтованої віри. Таким чином, сьогодні, теоретично кажучи, немає підстав для роз’їдаючого скепсису стосовно віри з боку науки. Здавалося б, шлях до розбудови в душі кожної людини гармонійного релігійного світовідчуття відкритий. Однак чи достатньо цього? Ми бачимо страшну інерцію процесу дехристиянізації, а зрештою і дегуманізації сучасної европейської цивілізації. Чи стане у людей сил зупинити цей процес? Питання цілком відкрите, а тому не можна виключити катастрофічних змін в культурі людства у нашому столітті. Докладніше про це — в розділі ХХV.

Примітки до розділу

[41] Втім, праці Евкліда стали підсумком наукової діяльности багатьох його попередників.
[42] З огляду на помітні розходження між наявними перекладами подаю її переказ. Використані такі джерела: [Гайзенберґ, 1987] та [Малявін, 1985].
[43] Наприклад, Багдад був захоплений і зруйнований монголами 1258 року.
[44] Нагадаю, що погляди Гайзенберґа визрівали в його дискусіях з Паулі та Бором, а також під впливом старших сучасників — Айнштайна та Планка. Зокрема, вихідну точку зору найчіткіше сформулював Планк [Планк, 1938]. Вона подається у переказі Гайзенберґа, вміщеному в книзі “Частина і ціле”.
[45] Цікавий аналіз символів подає Е.Фромм у книзі “Забута мова” [Фромм, 1992].
[46] Б.Малиновський стверджує це і щодо гуманітарних теорій: “Не існує опису, цілком вільного від теорії” [Малиновський, 1944]. Його арґументація близька до арґументації Койре.
[47] Часто, арґументуючи на користь принципу відповідности, вказують на те, що формули, які стосуються конкретних результатів більш загальної (нової) теорії і теорії вужчого обсягу (старої), співвідносяться між собою в такий спосіб: перші переходять у другі, коли характеристичний параметр нової теорії набуває граничного значення (наприклад, швидкість світла в теорії відносности покладається нескінченною при переході до класичної фізики або стала Планка квантової механіки спрямовується до нуля при переході до механіки класичної). Маємо, справді, доволі прикладів такої відповідности. Однак чомусь не зазначають, що існують й інші результати, які при подібному граничному переході повністю втрачають первісний зміст. Наприклад, вираз для енерґії основного стану електрона в атомі водню в квантовій механіці прямує до мінус нескінченности при переході до механіки класичної. Тобто квантовомеханічне твердження про стійкість атома водню переходить у несумісне з ним твердження про його нестійкість. Зауважу, що результат щодо стійкости був суттєво узагальнений Фріменом Дайсоном на значно ширше коло систем. Отже, нові теорії здобувають і такі результати, які не мають змістовного відповідника у старих.
[48]Втім, в наш час математика стрімко проникає в інші природничі (і не тільки природничі) науки, не лише забезпечуючи їх потужними засобами аналізу, а й формуючи самий понятійний апарат цих наук.
[49]  Той факт, що вердикт про прийнятність нової теорії виноситься спільнотою найавторитетніших науковців, як і те, що їхня думка визначається, крім загальноприйнятих об’єктивних критеріїв, суб’єктивними переконаннями, відзначив і докладно проаналізував Томас Кун, див. [Кун, 1975].
[50] Олександр Любіщев в роботі “Наука і релігія”, рукопис якої зберігається в його архіві [Любіщев], звертає увагу, що поширений погляд, нібито Ґалілей був об’єктом цькування з боку церковників через їх темноту та неосвіченість, не відповідає дійсности. Очевидно, серед богословів, як і серед природознавців, в усі часи не бракувало не вельми розумних догматиків. Але слід відзначити, що в дискусії з Ґалілеєм брали участь також надзвичайно проникливі і високоосвічені теологи. Сама ж проблема, що дискутувалася, з наукової і філософської точки зору дуже нетривіяльна. Вражає, що її обговорення провадилося на найвищому науковому рівні і з обох боків були представлені справді глибокі і витончені арґументи.
[51]Поппер побудував концепцію фальсифіковности як своєрідний критерій змістовности пізнання [Поппер, 1959].

Література до розділу

Айнштайн, 1967 — Эйнштейн А. Собрание научных трудов / В 4 т. — Т. 4. — М., 1967.
Боголюбов, 1979 — Боголюбов Н. Значение фундаментальных исследований в ядерной физике // Природа. — 1979. — № 7.
Вигодський, 1934 — Выгодский М. Галилей и инквизиция. — ГТТИ, 1934.
Вігнер, 1971 — Вигнер Е. Непостижимая эффективность математики в естественных науках // Вигнер Е. Этюды о симметрии. — М., 1971.
Вінер, 1966 — Винер Норберт. Творец и робот. — М., 1966. (Wiener Norbert. God and Golem, inc, 1964)
Гайзенберґ, 1962 — Heisenberg W. Die Abstraktion in der modernen Naturwissenschaft // Heisenberg W. Reden und Gedenkworte. — Heidelberg, 1962.
Гайзенберґ, 1987 — Гейзенберг Вернер. Шаги за горизонт. — М., 1987. (Werner Heisenberg. Schritte über Grenzen. — München, 1973).
Гайзенберґ, 1989 — Гейзенберг Вернер. Физика и философия. Часть и целое. — М., 1989. (Werner Heisenberg. Der Teil und das Ganze. — München, 1969).
Ґалілей, 1948 — Галилео Галилей. Диалог о двух главнейших системах мира. — М., 1948.
Іналджик, 1998 — Іналджик Галіль. Османська імперія. Класична доба. 1300—1600. — К.: Критика, 1998.
Кац, Улам, 1971 — Кац М., Улам С. Математика и логика. — М.: Мир, 1971.
Койре, 1985 — Койре Александр. Очерки истории философской мысли. — М., 1985.
Кун, 1975 — Кун Т. Структура физических революций. — М., 1975.
Лауе, 1950 — Laue M. Geschichte der Physik. — Bonn, 1950.
Любіщев — Любищев А. Наука и религия (рукопис).
Любіщев, 1925 — Любищев А. О природе наследственных факторов // Изв. биол. НИИ при Перм. ун-те. — 1925. — Т. 4. (Приложение).
Любіщев, 1991 — Любищев А.А. В защиту науки: Статьи и письма 1953—1972. — Л.: Наука, 1991.
Малиновський, 1944 — Malinovsky B. A Scientific Theory of Culture and Other Essays. — New York, 1944.
Малявін, 1985 — Малявин В.В. Чжуан-Цзы. — М.: Наука, 1985.
Ніколіс, 1989 — Николис Дж. Динамика иерархических систем. — М., 1989. (J.S.Nicolis. Dynamics of Hierarchical Systems. — Berlin — Heidelberg — New York — Tokyo, 1986).
Новіков, 2002 — Новиков С.П. Вторая половина XX века и ее итоги: кризис физико-математического сообщества в России и на Западе // Историко-математические исследования. Вторая серия. — М. — 2002. — Вып. 7 (42).
Планк, 1938 — Planck Max. Religion und Naturwissenschaft. — Leipzig, 1938.
Поппер, 1959 — Popper K. The Logic of Scientific Discovery. — London, 1959.
Пуанкаре, 1983 — Пуанкаре Анри. О науке. — М.: Наука, 1983.
Тейяр де Шарден, 1987 — Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М., 1987.
Фромм, 1992 — Фромм Эрих. Душа человека. — М.: Республика, 1992.
Шрьодінґер, 1972 — Шредингер Э. Что такое жизнь? — М.: Атомиздат, 1972. (Erwin Schroedinger. What is Life? — Cambridge University Press, 1944).