ДО ГОЛОВНИХ ЗАСАД НАЦІОНАЛІЗМУ
Світогляд раба є нетворчий та неґативний аж до хвилини, доки його не знищить новозроджений дух свободи. Чин, як наглядне здійснення свободи, передумовлює внутрішню її волю, що мусить проявитися як реальна вартість.
Для нації, що мусить провадити боротьбу аж до перемоги — не може бути пізнання власної минувшини самоціллю, заспокоєнням чисто теоретичного зацікавлення, але першим із необхідних творчих засобів, бо справа йде про продовжування життя, а не про погляд на завершену історію. Отже, буде справедливо не визнати за українським народом випрацьованих категорій історичного життя, тому, що власне історія творила його, а не навпаки. Мало великого й непроминаючого приніс він на буйно родючий лан красою залитої землі, що її не зумів опанувати для себе в цілості. Дух його не доповнив гідно природи. Розпливне животіння, а не життя, що кидає далеко поза межі дійсности величні блиски всесвітніх задумів — тліло в лоні степового простору.
Мораль переможного чину — універсальна засада людської історії — не була постійною кермою подій українського життя, і тому в усій спадщині нашій не домінує вираз великої ідеї, стилю, методи. Звідси кожний визвольний наш зрив — це не тільки розгром збройних сил, але й моральних; це і є причиною факту, що після останньої спроби нічого в нас основно не змінилося та що на місці прямолінійности суб'єктивного національного чину маємо нині тільки «орієнтації», зміновіховство різного типу, перекупність, зраду.
Нація органічно недозріла й технічно не пристосована до складніших функцій життя, мусить що тільки в поступі методичного розросту доходити до накреслення світогляду, як виразу глузду своєї ролі, ніж класти в основу свого відродження якийсь суцільний світогляд, що не є її власним твором. Вже сама обставина, що нація є величиною органічного стану, виключає можливість нащіплення на її дереві чужородного насіння, як це нам вимовно між іншим доказують невдалі спроби досконало організованого большевизму. Бо кожний світогляд, навіть із можливо найширшою духовою підставою, є своєрідний і заоднобічний, щоб можна було зробити його внутрішнім добром якоїсь національної системи, що сама не брала в його творенні безпосередньої участи.
Подібно як релігійне почуття людини не є теоретичним здобутком, вислідом доцільної чинности розуму, але первовою внутрішньою формою духової природи, формою індивідуальности, так і світогляд має в собі первісну основу, що вможливлює з'єднання поодиноких властивостей творчих у ритм культури, закінчену форму, своєрідний стиль, що не дадуться тому ніяк свідомо наслідувати. Світогляд уявляє завжди те найвище духове утворення, якого не можна повторити при помочі технічних засобів. Того роду вартості прямо непереносні. Вони можуть бути найбільше спонукою до цього, що якась сусідня біопсихічна система починає поступ ориґінального творчого розгортання своїх сил. Два огляди рішають про недоцільність буквально послуговуватися в творенні національного життя зразками чужого досвіду: речевий й методичний. По-перше, кожна нація підноситься до культурного стану тільки шляхом відосереднього здвигу і в цьому міститься динаміка її характеру. По-друге, насильне засвоювання несвоєрідного відклонює лінію природного напрямку і тим зуживає нераціонально енерґію.
Українська суспільність, що не довершила в собі процесу спайности, являє в нинішньому стані поле для різних можливостей, чого найкращим доказом є сучасний хаос політичного життя. Українець як індивідуальність був анархістом. У суспільності не означився, понад неї підіймався тим, що її цілком не признавав. Нація культурно в повному значенні не жила, до політичної самоуправи ніколи не була готова, цивілізаційно є вона слабим споживачем підрядних вартостей, а не витворцем. Хто скоріше і рішучіше візьметься за діло — той буде рішати про якісні прикмети української майбутности. Чому сучасний стан можна вважати малоозначеним, тобто догідним для різних можливостей, вияснюється з того, що наша минувшість проходила під знаком найменшого духового зусилля, а тому майже без самокритики.
У всьому цьому одна спільна прикмета: відсутність у нашій природі змислу панування. Своєї правди не несли ми ні мечем ні словом, бо ніколи не були під владним хотінням правди та почуттям безумовної її потреби.
Наша дійсність жадає рішучого звороту від самозадоволеного розм'якшеного животіння та розпорошення до зосередження, до інтеґрації. Неможливо ні здобути суверенного становища нації, ні боронити його, якщо наші позиції не піднесуться до світового рівня, не зможуть вдержатися в огні взаємного міряння сил.
Націоналізм розбудовує свою програму методично, тобто не за абстрактними засадами філософії, моралі, соціології, уложеними в схему, але відчитанням потреб нації з безпосереднього наглядання її життя та визволенням засобів енерґії, необхідних для їх здійснення. При ламанні опору безвладних мас має обов'язувати правило: не нищенням будувати, але будуванням нищити, — усувати все, що зраджує[1] нахил зберігати стан сучасної нашої відсталости.
Передовим для націоналізму є момент національної єдности, втримання якої передумовлює будівництво реального життя на докладному знанні соціяльної структури всіх у нації діяльних людських чинників. З цього становища організаційно здійснений націоналізм не тожсамий з угрупованням людей, які заступають окремі цілі чи то протиставленням їх інтересам іншого роду, чи узгіднюванням їх з ними, але предметом його уваги є утворювання найкорисніших умовин, що в них єдність нації оставала б[2] постійною основою органічного зв'язку поміж всіма її розгалуженнями.
Нація живе соціяльно, — це є один суспільний акт — і, як довго вона жива, — так довго соціяльна справа є самозрозумілою автоматичною її функцією.
Націоналізм не знає диктатури окремого інтересу, що встановлює режим частини над цілістю, насилуючи різнородну дійсність у межі одної площі чи просто її виключаючи. Зате вважає цілокупність взаємно доповнених інтересів природною базою засобів, що вдержує націю як живу збірну одиницю у всіх формах її буття. Він демократичний у тому, що здійснює повністю верховну засаду суспільного порядку, засаду чину, — і жадає особистої творчости та самодіяльности, як чеснот від кожної одиниці. Не ставить вимоги їх рівномірного здійснення (було б це недемократично, несправедливо, неможливо), але тільки те, що згадана засада обов'язує загально всіх, одначе в міру їх індивідуальних здібностей та соціяльного стану. У цьому відношенні є всі частини нації рівновартні засадничо, хоча не фактично.
Ні політична партія, ні суспільна кляса, ні стан не відповідні як становище, з якого можна було б обняти, зрозуміти й кермувати життям нації, бо всі вони однобічні тим, що є, власне, тими означеними своєрідними чинниками. Тому ні одна з цих форм не підходить для цілей націоналізму, що стається тим, чим він є, власне, шляхом поборення в собі духа партійности, клясовости, становости. Головним предметом його прямування є зісуцільнювання різного при помочі доповнення й синтези, а не упрощування його шляхом виключення й неґації. З огляду на це можна б назвати його інтеґральним націоналізмом. Слід ще раз підкреслити, що метою його є найвищі синтетичні досягнення при найменшій затраті форм різнородности життя та при найменшому обмеженні індивідуальної свободи. Не дивлячись на те, націоналізм не сміє відступати від простолінійности витичених шляхів, бо нація знаходиться тепер у становищі, де все цінне, сильне й тривке має перед собою як завдання, а тому потребує найбільшої координації й зосередження своїх сил. Останні мусять бути виразом одного пляну й одних засад праці, щоб стати передумовою можливости перших.
Нація — це людський твір природного розвитку, в якому найбільша різнородність форм зв'язана в той спосіб, що суцільність частин цієї суцільної величини найбільше зближена до стану органічної взаємозалежности.
Національна єдність є основою для вільнішого заспокоювання[3], при малій витраті енерґії, життєвих потреб поодиноких частин нації, а то через випрацьований віками природного співжиття спільний психічний, культурний і соціяльний підклад життя.
Будучність і ціль нації лежить у ній самій, як це доводить воля її вдержатися чинно в бутті.
Для одиниці нація не є ідеалом, абсолютною вартістю, але ідеєю, формою творчого буття, що, не дивлячись на багату різнородність своїх ідеалів, вдержує їх у відношенні певного споріднення, співналежности. Одиниця вважається супроти нації засобом тільки зі становища свідомости, що ідея нації переходить межі її існування, — отже тільки з огляду на свою часово обмежену участь в ідеї нації, тоді як вона є ціллю з огляду на обставину, що актуальність самої ідеї зумовлена непереривною присутністю одиниць, які дають їй зміст та вдосконалюють його. Якщо людський розум зумів би знайтися в стані надособового суб'єкту нації, він бачив би в одиниці не засіб, але ідеал нації.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар