Поганий сон

Петро Вознюк

Мабуть, кожному доводилося пережити ці неприємні миттєвості. Сниться щось тяжке, у глибині душі розумієш, що то не насправді, але позбутися нічного видіння усе одно неймовірно важко. Час ніби уповільнює свій плин, і тривалість дурного сну здається нестерпно довгою, хоча реально вона ніколи не перевищує кількох хвилин. Навіть коли вдається таки розплющити очі, думки про побачене у дурному сні попервах ще нишпорять потойбічними монстрами по закутках вашої свідомості, підриваючи впевненість у цілковитому пробудженні.

На жаль, схожі почуття продовжує навіювати авторові цих рядків і цьогорічна президентська кампанія. Так бо ж хотілося назавжди позбутися примар минулого! Вірилося, що кількатижневе віче на Майдані-2004 змінить не тільки самосвідомість і самооцінку виборців, а й поведінкові стереотипи політиків, що змагаються за їхні симпатії. Та, як це часто буває, не так сталося, як гадалося. Або хотіли, як краще, а вийшло... ну, самі знаєте як.

Зі згадуваних примар минулого, здається, беззастережно пішли у вічність лише засмальцьовані хижими пазурами "політтехнологів" різноманітні карти поділу України – на "помаранчеву" й "біло-блакитну", "бандерівську", "петлюрівську", "махновську" й "совєцьку" тощо. І то не факт, що це наскрізь пропахле політичним замовленням опудало не вирішить використати знову хтось із когорти ласих до епатажу горе-претендентів. На початку кампанії всі вони схильні були переможно рапортувати про наміри вирватися за межі своїх попередніх електоральних "резервацій" та наполеонівські плани захоплення чужих "пасовиськ". Адепти націоналістичної риторики ідуть на Схід, а прибічники "прагматичного патріотизму" – на Захід. І це нормально, без цього не можна розраховувати на успіх. Але не забуваймо, що "успіх" кожен тлумачить по-своєму. Для когось це обрання на найвищу посаду, а для когось – можливість відібрати якнайбільше голосів у іншого кандидата, а то й просто "пропіаритися". А що робитимуть наші політичні "марафонці" при перших справжніх труднощах в агітаційній роботі серед "не-свого" контингенту? Що робитимуть "технічні кандидати", коли доведеться бруднити папір першими звітами перед вітчизняними спонсорами та закордонними господарями? Чи не буде їм зручніше випустити з пляшки перевіреного "джина" регіонального поділу?

Втім, наразі перспективи побудови чергових барикад ворожнечі по Дніпру або якомусь іншому рубежу все ж залишаються нез'ясованими та, головне, непевними. Натомість, за використанням брутальних у своїй банальності прийомів маніпулювання суспільною свідомістю нинішня кампанія впевнено б'є рекорди – і не тільки у внутрішньоукраїнському, а й у загальносвітовому вимірі. Тут деякі наші політики та ЗМІ виявили себе гідними учнями по-своєму геніального нацистського міністра пропаганди Геббельса. Їхня тактика, зрештою, не є новою, проте підбір "педальованих" в інтересах політичної боротьби тем неприємно вражає.

Сподіваюся, ще хоч хтось пам'ятає першу топ-новину, з якої, власне, почалося медіа-змагання у "чорному піарі"? Ну, про маніяків, які нібито розбещували дітей на відпочинку? Замах на дитячу невинність – що може бути більш подразливим для адекватної людської особистості? Сама згадка про збезчещення дитини торкається найглибших шарів колективного безсвідомого, породжуючи мало з чим порівнювані гнів та обурення. Ось із застосування такого психоаналітичного "криголаму", вже самого по собі потенційно здатного зносити моральнісні бар'єри свідомості та призводити до ступору перевантаженої негативом психіки, і стартували президентські перегони в інформаційному просторі. Найголовніше, що за наслідками усього того галасу ніхто не поніс жодної реальної відповідальності – ані звинувачувані особи (у випадку доведення їхньої провини), ані ЗМІ, що у разі переконливого спростування звинувачень мали би бути покарані за безпідставне оббріхування.

Якщо ж ви, шановний читачу, вже не пригадуєте скандалу із артеківськими розбещувачами, це свідчить лише про те, що наступники Геббельса спрацювали на славу. І їм вдалося легко і невимушено переключити суспільну увагу на наступну "страшилку" – "пандемію «свинячого» грипу". Свого часу президентові США Біллу Клінтону довелося вдатися до бомбардувань Сербії, аби притлумити пристрасті навколо своїх нібито "занадто неформальних" стосунків із секретаркою. У нас все відбулося витонченіше та, якщо можна так сказати, вибагливіше: «Ви ще досі стурбовані долею збезчещених дітей? Облиште! Нова загроза стосується безпосередньо вас і вона вже на порозі!» Марлеві маски на обличчях високопосадовців (зокрема, й одного з головних фігурантів "дитячого" секс-скандалу), очевидно, покликані бути тому свідченням.

Навіть утримуючись від етичної оцінки використаних інформаційних технологій, варто відзначити бузувірський професіоналізм тих, хто запустив маховик панічних настроїв. Адже відомо, що тема життя й здоров’я людини чи не найбільше надається для маніпулювання волею спільноти (у нашому випадку – для її паралічу напередодні виборів). Тож і шанс «розкрутити» свої рейтинги на боротьбі як з реальною, так і з удаваною інфекційною загрозою отримують усі «притомні» учасники перегонів.

На тлі всієї цієї пропагандистської вакханалії, яка, ледь розпочавшись, уже загрожує «перевантажити» наші з вами голови, залишається побажати намагатися ставитися до подій навколо по-філософськи. Менше зважати на гасла та заклики, натомість більше стежити за конкретними діями й частіше ставити перед собою сакраментальне запитання давніх латинян – «Qui prodest?» («Кому вигідно?»). І стежити за руками наших політгравців – особливо за діями другої руки у той час, коли перша малює карту поділу країни або ж демонстративно чіпляє собі «протигрипозного» намордника. Тільки тоді прийдешні вибори дадуть нам можливість нарешті позбутися того набридливого поганого сну, яким наразі видається наша дійсність. Інакше існує ризик власноруч перетворити його на сон летаргійний, для виходу з якого нам знов потрібна буде постать масштабу Кобзаря.