середа, 2 грудня 2009 р.

Українські виміри радянсько-німецького Пакту 1939 року


Сергій Грабовський

 
Керівник МЗС Німеччини Йоахім фон Ріббентроп підписує радянсько-німецький пакт. На задньому плані Йосип Сталін (зліва) і В’ячеслав Молотов. Кремль, 23 серпня 1939 р.
21.08.2009

Київ – Пакт Молотова-Ріббентропа, невід’ємну складову якого становив таємний протокол про фактичний поділ Східної Європи між двома тоталітарними режимами – нацистським та більшовицьким, – на довгі роки визначив долю сотень мільйонів людей і десятків країн. У числі інших – і долю українців, яким випало стати одними з перших жертв агресивних дій двох згаданих тоталітарних режимів, а водночас – і живим інструментом цих дій, коли Сталін формував цілі армії і фронти з українських чоловіків, використовуючи їх задля реалізації цілей своєї глобальної політики, а Гітлер намагався використати український чинник для приборкання інших народів.
1939 рік – це рік великих сподівань і ще більших розчарувань десятків мільйонів українців. Стати повноцінним суб’єктом світової історії їм так і не вдалося, попри спробу ствердження незалежної держави Карпатська Україна. Але змусити зважати на себе і враховувати український чинник у великій світовій політиці вони змогли. І це наочно засвідчують, зокрема, сам перебіг підготовки Пакту Молотова-Ріббентропа й початкові етапи його реалізації, коли на український чинник змушені були постійно зважати обидві діючі сторони цієї угоди. Власне, і рух до порозуміння між двома тоталітаризмами почався з їхньої великої гри навколо українського питання.

Україна як козир у грі двох тоталітаризмів

10 березня 1939 року відкрився XVIII з’їзд ВКП(б), зі звітною доповіддю того ж дня на ньому виступив Сталін. І цілих п’ять хвилин він говорив про Карпатську Україну, давши чітко зрозуміти всім (ясна річ, з використанням більшовицької «новомови»), що Німеччина вільна робити із Закарпаттям усе, що схоче, і що – головне! – англо-французьким й американським політикам не під силу посварити Москву з «нормальними людьми» в Берліні, «спровокувати конфлікт з Німеччиною без очевидних підстав». А ще, мовляв, «наївно читати моралі людям, що не визнають людської моралі...» (це не на адресу нацистів – це на адресу західних демократій!).

Момент підписання документа вже міністром закордонних справ СРСР В’ячеславом Молотовим
Перша частина сталінського послання була сприйнята у Берліні одразу ж: Гітлер дав угорському диктатору Горті «добро» на вторгнення до Карпатської України; на другу ж частину цього сигналу оточення фюрера звернуло увагу тільки у квітні 1939 року, а він сам – на початку травня, наказавши негайно розпочати зондаж щодо кардинальної зміни відносин із Кремлем. Гітлер аж скрикнув, прочитавши переклад цих тверджень: «Сталін пропонує мені угоду!» Так чи інакше, перший публічний крок до Пакту Молотова-Ріббентропа Сталін зробив 10 березня 1939 року, і крок цей був безпосередньо пов’язаний з долею Карпатської України.

Дипломатичне колесо починає крутитися. Якщо на початку літа 1939 року обидві сторони головним чином придивляються одна до одної, то вже у середині липня 1939 року Гітлер приймає рішення про зближення з СРСР. 26 липня високопоставлений працівник МЗС Німеччини Шнурре і тимчасовий повірений у справах СРСР Астахов проводять бесіду «без краваток» у берлінському ресторані, під час якої Астахов виявляє повну підтримку вимог нацистів до Польщі. У свою чергу, Шнурре заявив про готовність Гітлера піти назустріч Сталіну в принципових питаннях. Радянський представник телеграфував до Москви: «Німеччина готова розмовляти і домовлятися з нами з усіх питань, що цікавлять обидві сторони, давши всі гарантії безпеки, які ми захотіли б від неї отримати. Навіть стосовно Прибалтики і Польщі домовитися було б так само легко, як було щодо України (від якої Німеччина відмовилася)».

Посмішки після підписання Договору про ненапад між Німеччиною і СРСР. Кремль, 23 серпня 1939 р.
Іншими словами, нацисти відмовилися від планів на загарбання частини України (що досі була під Польщею) на користь дружби з більшовиками. Сталін оцінив усю вагу цієї жертви і наказав форсувати укладення системи угод (економічних і політичних) із Німеччиною задля того, щоб відкрити шлюзи світовій війні. У виступі на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) 19 серпня 1939 року він наголошував: «Досвід двадцяти останніх років засвідчує, що в мирний час неможливо мати в Європі комуністичний рух, сильний до такої міри, щоб більшовицька партія змогла б захопити владу. Диктатура цієї партії стає можливою тільки в результаті великої війни... Ми мусимо прийняти німецьку пропозицію і ввічливо відіслати назад англо-французьку місію (з якою велися переговори про спільну відсіч нацистам – С. Г.) Першою перевагою, яку ми отримаємо, буде знищення Польщі до самих підступів до Варшави, включно з українською Галіцією».

Розпочинається активна підготовка Червоної армії до походу на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Галичину, Волинь, Берестейщину і Гродненщину. Для цього лиш у Київській і Харківській військових округах до Червоної армії у ті дні були мобілізовані один мільйон 65 тисяч командирів і бійців. Із цивільної економіки УРСР забрали приблизно 300 тисяч коней, 60 тисяч автомобілів, 10 тисяч тракторів. На режим воєнного часу перейшли залізниці. Воювати готувалися всерйоз.

І не тільки у плані суто військовому. Сталіну стало зрозуміло: без урахування і широкого використання українського національно-політичного чинника такий похід не матиме успіху. І якщо до цього плани радянського генштабу передбачали лише совєтизацію «визволених районів» Галичини й Волині, то тепер довелося терміново вносити корективи: був дозволений – у певних межах – український радянський патріотизм, а коли у вересні 1939 року Червона армія рушила на Захід, офіційним мотивом стало «визволення братів українців і білорусів», і навіть був спеціально розгорнутий Український фронт переважно із вояків-українців на чолі з Семеном Тимошенком.

Німецькі і радянські війська на так званому «кордоні миру» – демаркаційній лінії, відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа. Вересень 1939 р.
Отож на світанку 1 вересня 1939 року нацистська Німеччина починає війну з Польщею. За три дні у війну на боці Польщі вступають Велика Британія і Франція. Черга за СРСР. Але, попри всі зусилля, Червона армія запізнюється із розгортанням. Ані 11 вересня, як було домовлено з Берліном, ані у наступні дні вона ще не готова рушити в похід. І тоді Берлін вдається до крайнього заходу, щоб підштовхнути Кремль до рішучих дій – адже поява на арені Червоної армії, зрозуміла річ, різко змінить усю геополітичну ситуацію й унеможливить активні воєнні акції з боку Франції, поки не з’ясується стан справ (а до того часу польські війська будуть розбиті...) Отож Ріббентоп повідомляє через німецького посла у Москві Молотова, що «коли не буде розпочата російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не виникне в районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політичний вакуум… Без такої інтервенції зі сторони Радянського Союзу (у східній Польщі – С. Г.) можуть виникнути умови для формування нових держав» (читай – України, до чого вже готувалися без усілякої німецької допомоги структури тоді ще єдиної ОУН). І Сталін віддає наказ – вперед, попри все!..

Ось що говорилося в ноті уряду СРСР з приводу початку 17 вересня бойових дій проти Польщі: «Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, щоб єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. З огляду на такі обставини радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусі».

Жертви і герої

Дехто з сучасних українських публіцистів стверджує, що саме 17 вересня, з початком походу Червоної армії, почалася для західних українців Друга світова війна. Але це неправда. Вже на світанку 1 вересня у лавах кадрового Війська Польського напад нацистів зустріло вогнем близько 100 тисяч західних українців; ще приблизно стільки ж було у кілька ближчих днів мобілізовано до армії; тисячі загинули у боях, десятки тисяч потрапили у німецький полон ще до 17 вересня. І тоді ж, уранці 1 вересня, був підданий бомбардуванню Львів: німецькі літаки, зокрема, завдали тяжких пошкоджень залізничному вокзалу, товарній станції, станціям Клепарів і Підзамче, вбили десятки городян. Авіанальоти на міста Західної України тривали й далі.

А тим часом 10 вересня, коли стало зрозуміло, що Польща зазнає поразки, у Дрогобичі, Стрию, Бориславі та інших містах Галичини відбулися збройні виступи бойовиків ОУН проти польської адміністрації, але захопити якесь значне місто і проголосити відновлення Української держави тоді не вдалося. Новий виступ планувався на 19 вересня – але тоді вже шляхами Західної України стрімко рухалися радянські танки та панцерні автомобілі...

Радянський примірник оригіналу таємного протоколу, підписаного між СРСР і Німеччиною
Чимало націоналістів, які готували нову спробу проголошення відновлення незалежності України, у перші ж дні «визволення» стали жертвами НКВД. Отож загалом ідеться про перші тисячі українських жертв Другої світової, які загинули вже у вересні 1939 року і про які офіційна Україна, як свідчать факти, сьогодні не пам’ятає.

А далі були нові жертви, передусім на «визволених» територіях. Депортовано на Схід, переважно до ҐУЛАҐу, у 1939-41 роках із Західної України понад 550 тисяч осіб. Загалом же потерпів від того чи іншого різновиду репресій до радянсько-німецької війни кожен десятий житель Галичини та Волині. Не оминув «призов до ҐУЛАҐу» і Східну Україну: оскільки тут пік репресій був уже позаду, то йшлося про дещо менші цифри, до 200-250 тисяч людей, у тому числі немало за те, що неправильно висловилися з приводу новітньої тісної співпраці більшовиків та нацистів (звучить як страшний анекдот, але це історичний факт: навіть у липні та серпні 1941 року НКВД та суди ще відправляли людей у сибірські табори за «спроби зрадницьки підірвати радянсько-німецьку дружбу»).

Але, ясна річ, схвалюючи підписання Пакту та плануючи подальші агресивні дії, Сталін розраховував на те, що абсолютна більшість українців залишиться вірною його режимові і слухняно виконуватиме роль «гарматного м’яса» та тилової «тяглової сили». Проте склалося інакше, і приєднання до УРСР в результаті реалізації таємного протоколу про поділ Європи спершу Галичини та Волині, а потім і Буковини та Південної Бессарабії сприяло не стільки зростанню маси слухняних виконавців сталінських наказів, скільки новому етапу формування української національної єдності, що вповні виявило себе з 1942 року, коли українці показали себе самостійною геополітичною силою.

(Київ – Прага)