пʼятниця, 17 лютого 2012 р.

Оксана Забужко: Мене непокоять морди при владі, але ще більше – непритомність нації

http://postup.brama.com/usual.php?what=73332
Розмовляла Оксана КЛИМОНЧУК, УНІАН

Коли ми домовилися про інтерв’ю, пані Забужко запросила до себе додому. Її сталінка виглядає доволі скромно, видно, що письменниця за речами не ганяється. Єдине, чому вона приділяє велику увагу, – це книжки. Ними заставлені коридор, кімнати… Ми всідаємося на кухні, пані Оксана спритно готує чай… 

ШКОДА, ЩО ВИННИЧУК У 60 РОКІВ ПРОСЛАВИВСЯ ТАКИМ ВІРШИКОМ 

Пані Оксано, чи справедливо, на вашу думку, присудили цьогорічну Шевченківську премію Мідянці та Рутківському? 

Це дуже гарні автори! При всьому моєму принциповому несприйнятті Шевченківської премії як успадкованого від УРСР державного інституту мушу визнати, що вперше за багато років рішення Шевченківського комітету не викликає жодних сумнівів, підозр у корупції, нечистих намірах, закулісних іграх тощо. З чим нас усіх і вітаю – і лауреатів також. 

Хай це фінансово й не бозна-яка винагорода, але їм її не соромно буде прийняти, – а публіка бодай у такий спосіб почує імена, варті ширшого визнання, ніж вони мали досі. І – є надія – прочитає їхні книжки. 
Хоча письменник – не державний чиновник, найбільш авторитетні мистецькі премії у вільній країні мають бути незалежними від держави! 

В інформпросторі зараз набув поширення вірш Юрія Винничука «Убий пі…са». На вашу думку, так етично висловлюватися щодо сьогоднішньої влади? 

Я не бачу особливої різниці між цим віршем і відомою футбольною кричалкою «Спасибо жителям Донбасса…» 

Яка мотивація була в тих, хто наслав міліцію на Винничука, не знаю, але цим вони знову порушили цю саму тему… І якщо в Януковича такі друзі, то й ворогів не треба. Тепер уже справді весь Інтернет це читає, і воно міцно утвердиться в суспільній свідомості. 

А щодо самого вірша… Знаєте, мені навіть дещо шкода Винничука, тому що в нього є направду гарні твори, є прекрасні оповідання (дуже люблю його ранні оповідання), він чимало доброго зробив для популяризації нашої забутої культурної спадщини, – і в результаті в шістдесят років отримати всенародне визнання як автор віршика, що його міг би написати будь-який шістнадцятирічний блогер… 

Тобто мені за нього як за письменника трохи прикро. 

А чи взагалі має бути межа у висловлюваннях щодо цієї влади, адже регіонали страшенно ними обурюються, особливо коли щось кажуть про їхнього президента?.. 

Нехай подивляться, що говорять про президентів у «старих» демократіях – причому далеко не тільки маргінальна преса й маргінальні тусовки. Президентів, перепрошую, відмінюють у всіх сімох відмінках, це невід’ємна частина політичного дискурсу. Просто в нас низький рівень суспільної культури взагалі й політичної – зокрема. Зріла політична культура передбачає чітку диференціацію між президентом як інституцією («вибір мого народу») – і президентом як особою, котра цю вакансію «інституції» заповняє. 

Суспільство визнало, що Янукович – законно обраний президент, хоч як це нам може не подобатися, – а далі вже даруйте: назвався грибом – лізь у кошіль! І «межа» тут визначається виключно рівнем загальної культури. Порівняйте, наприклад, написи «Спасибо жителям Донбасса …» з футболками, які в ходу в західних демократіях: «Перепрошую, що мій президент ідіот, я за нього не голосував». Відчули різницю? Таку футболку справді залюбки одягне кожен, хто вважає, що чинний президент не відповідає своїй посаді. 

А щодо того, у які форми це виливається в Україні… Знаєте, є таке російське прислів’я: «нечего на зеркало пенять, коли рожа крива». 

Тобто на адресу сьогоднішньої влади можна допускати собі будь-які висловлювання? 

Яка влада, таке й суспільство, – і навпаки. І смішно, коли влада ставить якісь вимоги суспільству, бо це дзеркала, які стоять одне навпроти одного. 

ЧИ Є У ВЛАДІ ІНТЕЛЕКТУАЛИ? ПОСЛУХАЙТЕ ЧЕЧЕТОВА ЧИ БОЛДИРЄВА 

Харківський губернатор Добкін у своїй публікації риторично запитує, чи «замислювалися ви, скільки шкоди для майбутньої країни завдає інтелігент, який шипить з ненавистю до влади»… 

Скажу без іронії, мене зворушує ця трепетна, просто-таки підліткова ранимість нинішньої влади. Ну, принаймні вони відчувають, що залежні від громадської думки, – але замість того, аби змінюватися самим і поправляти ситуацію реальними ділами, діють старими радянськими методами: «тащить и не пущать». Гадаю, цей пан Добкін (це ж той, що «текст по-дебильному написан»?) навряд чи всерйоз задумувався над тим, скільки шкоди країні завдає він сам. Тож краще б уже зайвий раз не підставлявся. 

Чи бачите ви хоча б одного інтелігента при владі? 

Якщо вони там і є, то дуже ревно маскуються. Ті особи, яких влада виставляє на публіку, справляють настільки відразливе враження, що старатися вишукувати серед того притомніші постаті якось немає жодного бажання. Один раз послухати такого Чечетова чи Болдирєва – і зникають всякі підозри, ніби в тій владі можуть бути інтелігентні люди. 

Українська інтелігенція зникає, сказав Добкін… 

Бог з ним, із Добкіним. Я б узагалі в ХХІ столітті такого слова, як «інтеліґенція», не вживала. У тому сенсі, який у нього вкладають наші чиновники, воно років на двадцять застаріло. Це радянський феномен. Це тоді були – «робітничий клас, колгоспне селянство і трудова інтелігенція». 

Українська інтелігенція – це не цех і не партія! Забудьте радянські часи, забудьте ці «прошарки». Говорімо краще про середній клас, якому в Україні от уже 20 років ніяк не дають вирости, – а тим часом це він у кожній розвиненій країні є основою національного добробуту. Це клас вільних виробників. А що вже вони виробляють – матеріальні чи духовні цінності, – з соціологічної точки зору не принципово... 

На Заході люди, які заробляють собі на життя розумовою працею, називаються просто «інтелектуалами». Я теж волію називати себе, за родом занять, «вільним інтелектуалом». Бо письменники теж є «незалежні виробники» – ми «виробляємо» рукописи (інтелектуальний продукт) для вільного продажу на книжковому ринку. А «інтеліґенція» – це російське слово, вона є дитям невільних суспільств. 

ПОГРОЗА САНКЦІЯМИ НЕ ПРИВЕДЕ ВЛАДУ ДО ТЯМИ 

Захід вже конкретно погрожує санкціями Україні. Які б ви, як громадянка, бажали санкцій для сьогоднішньої влади – не для народу, а саме для влади? 

Мене будь-які санкції щодо моєї країни не тішать хоча б тому, що всі вони все одно обернуться не проти правлячого класу олігархів, а проти мільйонів пересічних українців. І радіти з того, що хтось погрожує Україні санкціями, – це дуже схоже на тактику більшовиків під час першої імперіалістичної війни: домогтися програшу Росії й повного розвалу в країні для того, щоб захопити в ній владу. Ця аналогія мені дуже не подобається. 

Просто в багатьох людей є надія, що, може, хоча б погроза санкціями приведе їх до тями. 

Погроза санкціями їх не приведе ні до якої тями. У них дуже добре розвинені рефлекси виживання, але дуже погано розвинене стратегічне мислення. І за допомогою рефлексів виживання вони знайдуть можливість якомога менше втратити на своїх капіталах і перекласти цей тягар на плечі українського народу. 

БІДА В ТОМУ, ЩО МИ БІДНА ДУХОМ КРАЇНА 

За статистикою, 56 відсотків молодих українців хочуть виїхати з України. Про що це свідчить, на вашу думку? 

Свідчить про дуже низький рівень української освіти і про те, що ці 56 відсотків молодих українців не мають зеленого поняття, що собою являє сьогоднішня цивілізація, і взагалі погано розуміють, у якому часі вони живуть. Переважно цей стереотип, що «деінде трава зеленіша», формується так: людина їде в Європу як турист – і їй здається, що це тільки в Україні така дупа, а на еміґрації на неї чекають груші на вербі, – але, як мовиться в анекдоті, не плутайте туризм з еміграцією. 

Це просто банальне невігластво. Плюс соціальна незрілість – таке собі інфантильне бажання «мати все й відразу». І не брати на себе жодної відповідальності за майбутнє країни. 

…Знаєте, коли я працювала над «Музеєм покинутих секретів», я багато спілкувалася з ветеранами-упівцями, у тому числі з покійним Василем Куком. Пам’ятаю, був День Незалежності – у 2003-му, ще при Кучмі. Я ввімкнула зранку телевізор, подивилася на всі ті фізіономії на трибуні під звуки гімну і просто заплакала. Якось подумалося про всі ті покоління, про моїх родичів у тому числі, які за той жовто-блакитний прапор гинули, живота свого не щадили, – а в результаті тепер стоять під цим прапором ось ці морди… Я так і сказала Кукові, коли подзвонила привітати його, – а натомість вийшло, що це він мене почав утішати: мовляв, головне – ми є, існуємо як державна нація і вже не загинемо ніколи... «Але ж ці морди, пане Василю!» – «Морди міняються, пані Оксано», – засміявся він, як до дитини. І мені стало соромно, бо йому вже було 92 роки, і він точно мав менше од мене шансів побачити, як ці морди мінятимуться... Якось мені тоді ця розмова дуже виправила «історичну оптику». 

Тож «морди міняються», і справа, дійсно, не в них. А от стан суспільства, рівень притомності нації – це ті речі, які мене непокоять незрівнянно більше, ніж те, хто сьогодні в нас «стоїть на трибуні». 

До речі, на Винничуків віршик у Інтернеті з’явився віршик-відповідь, який закінчується словами: «Якщо хочеш убить підараса, спершу вбий підараса в собі». І така реакція не може не тішити. Українці, слава Богу, починають розуміти, що справа не в тому, хто в нас у політикумі «більше чи менше зло», що корінь зла лежить значно глибше – в нас самих, у розумовому й моральному стані суспільства. Що влада така, якою ми дозволяємо їй бути – раз вона є така, як є, значить, як не крути, вона нас задовольняє. І вже більше двадцяти років ми живемо в цьому гнилому консенсусі – нам наче й не подобається, але ми сяк-так пристосувалися, аби тільки нас не чіпали: десь крадемо, десь дуримо, десь даємося дурити – і якось існуємо... Це чисто радянська модель. Як у старому анекдоті про Брежнєва: життя як у літаку – ніби й летиш, а блювати хочеться. Ось так 20 років і блюємо – коли більше, коли менше, – а ті 56% молоді вже й не задаються питанням, як такий стан речей змінити. 

І тут головне питання: чи ми справді хочемо змін? Нібито на словах усі визнають, що Україні потрібні реформи, – вони були потрібні ще в 1990-х! – але… Коли на початку 1990-их Росія перекрила Естонії газ, естонці цілу зиму просиділи в неопалюваних приміщеннях. По селах, де топили дровами, склали списки на випадок лютих морозів – хто скільки талліннців візьме до себе зимувати, автомобілісти пересіли на велосипеди… Тобто, країна встала як єдиний партизанський загін, бо був загальний консенсус: незалежність – це цінність, ради якої треба перетерпіти. А чим готові були поступитися українці? 

Ми зараз заздримо полякам – от, мовляв, як у них добре! А Польща на початку 1990-их виглядала значно серйознішою розрухою, ніж Україна епохи «кравчучок», темних міст і розбитих кіосків. Реформа Бальцеровича була дуже тяжкою «шоковою терапією», і польський уряд чесно попередив був громадян: «Дорогі співвітчизники, доведеться затягнути паски на три роки». Це не проходило гладко, але нація це прийняла. 

А ми так досі й перебуваємо в стані ніким не рушеного радянського болота, де не те що реформ ніхто не проводив, а навіть реєстрів власності досі нема! Ми фактично не знаємо, яким майном володіє країна. 

Так легше красти... 

Ну, ясна річ! І так на всіх рівнях, аж до малих фірм, де так само панує принцип «вкрав і втік». Продовжує домінувати психологія вбогого совка, який твердо засвоїв: якщо сьогодні він цю в’язанку сіна не вхопить, то завтра її не буде. То байдуже, що «в’язанка сіна» може оцінюватися вже в мільярдах, усе одно, за суттю своєю вона лишається тією самою в’язанкою сіна, вкраденою з колгоспу (з бюджету). Біда наша в тому, що ми – бідна духом країна, і наші багатії в основній масі – теж злиденні духом. 

Я НЕ МАЮ, ЩО СКАЗАТИ ЯНУКОВИЧУ 

Що б ви сказали Януковичу, якби мали нагоду зустрітися з ним? 

Уявіть собі – нічого. Не тому, що мені нема чого йому сказати, а тому що просто не уявляю собі спільних точок для порозуміння. Як кажуть у таких випадках – ми в дитинстві різні книжки читали. 

Якщо братися до освіти Януковича, назвіть, будь ласка, одну книжку, з якої йому варто почати? 

Та пізно йому вже до освіти братися! Це вже не той вік, у якому книжка здатна змінити людину. Тим більше, він, за всіма ознаками, дуже задоволений собою: як-не-як, пройшов шлях по всій соціальній драбині, від найнижчих низів до найвищих вершин... Така непробійна «гордість нувориша», типова для представників цього класу, не сприяє ні критичному мисленню, ні якимось духовним пошукам . Ні, я не беруся бути для нього «лектором». Вірю, що він був непоганим завгаром (чи як та його «керівна робота» за СРСР називалася), але та обставина, що він зараз є президентом моєї країни, – привід цілій країні задуматися над тим, що негаразд не з Януковичем, а з нами всіма. 

У КРЕМЛІ ДУМАЮТЬ, ЩО СВОЄЮ ПОЛІТИКОЮ ВОНИ ПЕРЕТВОРЯТЬ УКРАЇНЦІВ НА РОСІЯН 

Чи відчуваєте, що в Україні проводиться хоч якась гуманітарна політика? 

Цікаве запитання… Багато говориться про русифікаторську політику нинішньої влади, але, гадаю, так думати – це насправді переоцінювати її інтелектуальний потенціал. Ця влада насправді дуже далека від розуміння того, що таке гуманітарна політика, у них свідомість чисто монетарна: купив – продав. Навряд чи вони уявляють, що й на «нематеріальних» речах країна теж може заробляти – їхня освіта аж так далеко не сягнула. От чи трубу здати росіянам, чи залишити собі – це зрозуміло, а те, чого не можна помацати й покласти в кишеню зараз і вже, – це за межею їхньої уяви. 

Тому не можна навіть сказати, що вони спеціально проводять промосковську політику. Поставити міносвіти Табачника, щоб сподобатися Москві, – це в їхній системі цінностей напевно здається дуже дешевою поступкою і навіть вигідною угодою (як Ленін реготав, коли почув умови українців для підписання союзного договору в 1922 році: «Чого вони хочуть? Мови? Та дайте їм десять мов!»). Натомість для Кремля «рускій мір» – це один із головних пріоритетів. У російській пресі свого часу була «злита» офіційна точка зору, абсолютно божевільна – мовляв, Ющенку вдалося за п’ять років виростити ціле покоління «бандерівців», і це поразка Росії, яку тепер треба «надолужувати». Тобто вони там щиро вважають, що молоде покоління українських громадян не само собою в незалежній Україні виросло, а якимось дивом «вирощене» Ющенком, методом спеціальної селекції, і коли віддати освіту Табачнику, то цей за наступні п’ять років після Ющенка все «відіграє навпаки», і українці «знову стануть росіянами». Таке ось «магічне мислення» в кремлівських головах – на наше щастя. І хай собі й далі так думають. 

НИНІШНЯ ВЛАДА – ЦЕ ТІ Ж СВИРИД ГОЛОХВАСТИЙ І ПРОНЯ ПРОКОПІВНА 

Пан Янукович скасував День свободи і приєднав його до Дня Соборності…

А оце вже дуже смішно! Це те, що в політиці називають непристойним жестом – ображений підліток мстить своєму кривдникові. Януковичу невтямки, що він не має такої влади – скасувати дату, що, належить до історії, у якій брали участь мільйони українців. 22 листопада люди все одно вийдуть на Майдан, – тепер, гадаю, більше, ніж будь-коли раніше, бо українці емоційні: вони легко ведуться на солодкі речі, але дуже не люблять, коли їх отак по-хамському нагинають. Тож почекаємо осені. 

Якою логікою має керуватися людина, аби підписувати такі укази, на вашу думку? 

Ви мене так питаєте, наче я зоолог і йдеться про фасетне бачення якогось екзотичного виду. Певно, що в нього була своя логіка, але з психологічної точки зору це не дуже цікаво. Це просто підліток, який зупинився у своєму особистісному розвитку. Класичний підліток із бідного кварталу. 

Я не втомлююсь при кожній нагоді повторювати: українці, читайте Класику, там усе вже сказано! Хто такі, наприклад, Проня Прокоповна і Свирид Петрович Голохвастий? Це те саме перше покоління готових грошей – нувориші-паразити. Нувориші не тільки «по грошах», але й психологічні. Тобто це люди, яких розпирає од власної значущості – вони серйозно вважають, що раз у них є гроші, значить, вони «відбулися», а всі інші, у кого грошей менше, – «мужва немита», або, по-нинішньому, «біомаса». Проня ж щиро вірить, що вона, побувши «чотири місяці в пенційоні», «всі науки превзошла». Не треба далеко йти, просто ввімкніть телевізор, там недавно ця ось… Лєна Бондаренко… Ну, чисто Проня Прокоповна Сєркова в готовому вигляді, одне до одного. Усе насправді дуже просто, і нічого нового, крім костюмів. 

БОРИС ОЛІЙНИК НА НОБЕЛЯ – ЦЕ НЕПРИСТОЙНО 

Бориса Олійника офіційно висунуто на Нобелівську премію… 

Я вже казала нашим журналістам: заголовок неправильний. Коректніше було б написати: Україна вдруге за 20 років незалежності спромоглася відповісти на звернення Шведської академії. Тому що від 1992 року, відколи Україна з’явилася на мапі Європи як окрема держава, згідно з Нобелівським статутом відповідні українські інституції отримали право щороку номінувати когось на Нобелівську премію з літератури. Це НАН України і Спілка письменників України. Байдуже, що та Спілка письменників – цілком мертва структура, де середній вік членів вищий, ніж вік Януковича, – вона має офіційний статус національної (як і шведська, наприклад), і кожного року на її адресу надходить запрошення висувати свого кандидата. 

Коли 20 років тому вперше прийшов такий лист, то всі там перелякалися і впали в паніку, бо не вміли прочитати й не розуміли, чого від них хочуть. Знаю це, бо я, тоді «молода поетеса», допомагала спілчанським чиновникам із перекладом. 

Там справді складна бюрократична процедура, потрібен великий пакет документів. У результаті десять років СП на ті листи від Шведської академії взагалі ніяк не реагувала – «впала в нєсознанку». Аж у 2001 році вперше оформили номінаційні документи – на Ліну Костенко, і теж повідомляли про це з таким самим комічним пафосом: «Ліну Костенко висунуто на Нобелівську премію». Та скажіть же правду – що просто ви на листа відповіли вперше за десять років, виконали свій адміністративний обов’язок, за який зарплату одержуєте. А тепер ось вдруге, слава Богу, спромоглися. Тільки зараз це зробила не Спілка, а НАН. 

Звичайно, якби й оформляли, нам ніхто б цієї премії за минулі роки все одно не дав, але щороку в Стокгольмі звучало б українське ім’я, було б видно, що в Україні відбувається літературний процес, і це закладало б фундамент під майбутнє... Ще у 2006 році, коли у Швеції вийшла моя книжка – перша книжка сучасного українського автора, – і я приїздила до Стокгольма на презентацію, у мене запитували члени Шведської академії: чому немає в списках українських кандидатів? Довелося пояснити... 

Але Борис Олійник на Нобелівську премію – це просто непристойно. Не даю тут жодних естетичних оцінок, я теж ним у дитинстві зачитувалася, дещо досі напам’ять можу процитувати, але змилуйтеся, ну, нема такого поета у світовому чи бодай у європейському мейнстримі! Очевидно, спрацювала логіка «урядових призначень», коли «на посади» висуваються не за конкурсом на профпридатність, а за критерієм корпоративної вірності – «свої», як новий міністр оборони, що раніше дебютував кулачним бійцем у Верховній Раді... 

З Олійником такий самий цирк – ніхто й не подумав про те, щоб вибрати зі старшої генерації кандидата, який у Стокгольмі виглядав би хоч трохи правдоподібно. Якби подали, скажімо, Василя Голобородька, я б сказала – «браво». Але його зараз в Україні ніхто не знає, крім жменьки «просунутих» шанувальників поезії, бо в нас знають переважно тих, кого радянська влада офіційно визнала і ввела в підручники. А Василь Голобородько, у 1970-ті звідусюди вигнаний за «неблагонадійність» і 20 років недрукований, здається, як жив у робітничому гуртожитку в Луганську, так і досі там живе. А тим часом це найкращий із наших сьогоднішніх живих поетів, і в майбутньому до нього повертатимуться так само, як нині до Стуса. Перша його англомовна збірка вийшла ще в 1991 році й мала успіх. Відтоді його запрошують на всі світові поетичні фестивалі, він включений у більшість навчальних поетичних антологій світу, має на своєму рахунку чимало міжнародних премій. Остання, якщо не помиляюся, – в Італії на книжковому ярмарку за дитячу книжку «Віршів повна рукавичка». Тобто в нього, на відміну від Бориса Олійника, є цілком гідне «нобелівське резюме». Якби номінували його, шанси теж були б не дуже великі, але принаймні якісь були б – а головне, Україна не виглядала б таким третьосвітнім чудовиськом. 

КРІМ ЧЕРВОНИХ ПОПІВ, В УКРАЇНІ Є СВЯЩЕНИКИ, ЯКІ ПОКАЗУЮТЬ, ЧИМ МАЄ БУТИ ЦЕРКВА 

Чи можете назвати якусь інституцію в Україні, до думки якої молодим людям варто було б прислухатися? 

Ви в мене поради питаєте? Знаєте, це кожен вирішує для себе сам, під власну відповідальність... Я можу лише сказати, на що я сама взоруюся й за чиїми думками стежу. Якщо про інституцію, то з великою пошаною дивлюся на верховний клір Української греко-католицької Церкви – при тому, що сама до її вірних не належу, з суто інтелектуальної симпатії. По-моєму, і Любомир Гузар, і Блаженніший Святослав виконують зараз дуже важливу місію – показують українцям, чим насправді має бути Церква. Бо з нинішньої любов’ю Януковича до «солідних господ» Московського патріархату і активізованою експансією в Україну цих «червоних попів» уже можна було б і забути – і повірити, як росіяни, ніби Церква – це і є ота банда бариг у мерседесах, що цинічно торгує Христовим іменем. 

А в Святославові відчувається дійсний слуга Церкви, а не сталінського покрою державний службовець. Видно, що він глибоко віруюча людина, яка хоче бути будівником Церкви, громади, об’єднаної духом спільноти. А таке може бути тільки на засадах людяності й щирості. Це дуже потрібно, бо якраз цього «вітаміну» нині величезний дефіцит у публічному, інформаційному просторі. 

Також дуже високої думки про ректора УКУ Бориса Ґудзяка, який робить багато гарних речей і розбудовує справді хороший європейський університет – працює на майбутнє країни. 

Я довгі роки, паралельно з Євгеном Сверстюком, підтримувала на плаву своєю діяльністю український ПЕН-клуб, – зараз, слава Богу, можу це робити вже тільки іменем, бо український ПЕН твердо став на ноги й працює як самостійна інституція, підперта багатьма авторитетними інтелектуалами. Якими б не були його рішення, вони завжди чесні й колегіальні – представницькі. Тобто це теж інституція цілком, як казали наші предки, «зацна й віри годна» … 

Це ті сюжети, де ви точно знаєте: за тим нема нічого нечистого. 

Чи дивитеся ви телевізор? 

Дуже рідко – і не довше 5-10 хвилин. Я на кожній зустрічі з читачами тупо повторюю, як мантру: якщо хочете зберегти душевне здоров’я – якомога менше дивіться телевізор, бо це «гнійне затруєння тонких матерій», просто атака «ноосферного сміття» на вашу свідомість і підсвідомість. Натомість якомога більше спілкуйтеся з дітьми, гуляйте на природі, дивіться на небо, слухайте гарну музику й читайте хороші книжки. І побачите, що світ зовсім інший і набагато мудріше й добріше влаштований, ніж вас щодня стараються переконати! 

Де краще, за вашим відчуттям, розуміють ваш роман «Музей покинутих секретів»: тут в Україні чи десь за кордоном? 

Розуміють усі по-різному, бо різна публіка читає… А книжка, нівроку, об’ємна, багаторівнева, багатошарова – кожен знаходить щось своє. В Україні в неї вже є свої фани – люди, які підходять на вулиці чи в ресторані, як це було днями, коли ми вечеряли з чоловіком, і просто дякують за те, що ця книжка з’явилася на світ, «перевернула свідомість»… 

За кордоном поки що можу порівнювати тільки з німецьким перекладом – у нього теж є свої шанувальники, але, мабуть, найголовніше – це те, що «Музей...» уже встиг стати в німецькомовних країнах загальновизнаним «літературним гідом по Україні». Цього року вийдуть переклади ще в чотирьох країнах – побачимо, яка буде реакція. 

Мабуть, головна різниця в тому, що українці читають цей томисько, згадуючи свої власні родинні історії. Чи по ходу читання, чи після – але помаленьку, тихою сапою відбувається в читачах своєрідне розгальмування своєї особистої «колективної пам’яті». У закордонної публіки це навряд чи відбуватиметься такою мірою. Хоча тамтешні рецензії читати, звичайно, незрівнянно цікавіше, ніж українські – їх пишуть професіонали, чиє завдання – оцінити твір за стандартами світової літератури, а не освідчитися в любові чи нелюбові до авторки, як заведено в нас, тому європейська критика – це дуже пізнавальне чтиво. 

Скільки коштує в Німеччині «Музей…»? 

Поки що дорого – 30 євро у твердих палітурках. Але за рік два наклади вже розійшлися, до літа вийде «покетбук» – уже дешевший, для масового читача. 

Чи маєте якийсь задум щодо нової книжки? 

Аякже! Але поки нема заголовка, я нічого не розповідатиму, бо в мене, як і в кожного письменника, є свої забобони.