понеділок, 13 лютого 2012 р.

Хресний шлях із Західної України в Сибір

Петро ЗАХІДНЯК
Газета "Галичина", 11 лютого 2012 року


62 роки тому, 10 лютого 1940 року, в Галичині та Волині розпочався перший етап організованих «визволителями» масових насильницьких депортацій, що охопили багато десятків тисяч осіб і стали справжньою трагедією для західних українців і поляків.
Становище загнаних у незвичні, суворі кліматичні умови людей було жахливим: постачання продуктів було вкрай поганим, проживання в нелюдських умовах, напівзруйновані бараки, брак теплого одягу та взуття, постійне недоїдання, антисанітарні умови побуту викликали епідемічні спалахи дизентерії, тифу, цинги. і як результат — голод і велика смертність серед засланців (у четвертому кварталі 1940 року сягала 1,2%, а в першому кварталі 1941 р. — 1,7%). Тобто виселенці помирали тисячами.


Причиною депортацій було не лишень те, що тоталітарна комуністична влада всюди шукала «ворогів народу», а й потреба економіки СССР у робочій силі, особливо у Сибіру, на Далекому Сході й Півночі. Примусово вислані із Західної України люди ставали дешевою і безправною робочою силою, призначеною для заселення й освоєння цих найвіддаленіших територій. Фактично це була форма справжнього рабства в ХХ ст.

Планування насильницької депортації із західних областей України та Білорусі розпочалося в Москві ще 1939 року. В ухвалених уже через понад два місяці після окупації західних земель таємних постановах Ради народних комісарів СССР від 5 грудня та  29 грудня 1939 року йшлося про підготовку переселення звідси 21 тисячі сімей. З архіву Головного інформаційного бюро МВС України: «На 25 січня 1940 року на підставі складених заздалегідь списків із західних областей України підлягали депортації 17 807 сімей, або 95 193 особи...»

Перше таке масове виселення зі Станіславської области було проведено 10 лютого 1940 року. Під час нього совєтська окупаційна влада виселила 9 083 людини. Депортаційна акція першого етапу проходила з 10 по 13 лютого й охопила верстви громадян, значно ширші за осадників, про яких зазначалося в офіційних документах того часу. Загалом із західних областей України на 13 лютого  1940 р. було депортовано 17 206 сімейств, або 89 062 особи. Подальші акції здійснювалися щомісяця, а вночі з 28 на 29 червня зі Станіславщини депортували ще 2 519 осіб.

Питання про загальну чисельність депортованого населення Західної України у 1939—1941 рр. досі є дискусійним. З доповідної записки НКВД за 1940 рік на ім’я Сталіна про кількість, умови праці і проживання виселенців із західних областей України і Білорусі довідуємось, що на той час на лісорозробках в Архангельській області використовували  29 660 працездатних осіб, Свердловській —
9 226, Красноярському і Алтайському краях — 8 770 і  1 708 осіб. На основі документів Держархіву РФ московські історики В. Парсаданова і М. Бугай підрахували, що депортація із західних областей України і Білорусі з грудня 1939 по червень 1941 років охопила понад 318 800 сімей, або 1 173 170 осіб.
Американський професор Я. ўросс пише про чисельність 1 млн. 250 тисяч депортованих, посилаючись на меморандуми МЗС еміграційного уряду Польщі від 15 березня 1944 рр. Польський дослідник А. Щесняк вказує, що перший етап депортацій, який розпочався  10 лютого 1940 р., охопив 220 тис. осіб, другий 13 квітня 1940 року —  320 тис., третій у червні—липні 1940 року — 220 тис., останній, четвертий, у червні 1941 року — приблизно 300 тис.

Але попри ці дещо різні дані очевидним є те, що насильницька депортація 1940—1941 років стала трагедією для величезної кількості західних українців і поляків.
http://www.galychyna.if.ua/index.php?id=single&tx_ttnews[cat]=5&tx_ttnews[tt_news]=18415&tx_ttnews[backPid]=24&cHash=e3042e55ae