неділя, 23 жовтня 2011 р.

Qui prodest?

(Кому вигідно?)

Юрій Афанасьєв, kasparov.ru

На з’їзді «Единой России» наприкінці вересня цього року стало відомо, що від правлячого тандему в президенти Росії балотуватиметься прем’єр-міністр Володимир Путін, а не нинішній господар Кремля Дмитро Медведєв, із яким багато хто пов’язував модернізацію країни. І у багатьох у Росії й за кордоном виникає запитання: «Якою буде країна за чергового президентства Путіна? Чи зближуватиметься вона із Заходом, який є необхідним РФ для її модернізації?».
«День» пропонує своїм читачам точку зору доктора історичних наук, професора, засновника Російського державного гуманітарного університету Юрія АФАНАСЬЄВА, активного учасника ліберально-демократичної опозиції в СРСР і Росії.
Наскільки досяжним у принципі є примирення Росії та Європи? У такій постановці проблеми на перше місце сама по собі висувається необхідність уточнення, а, швидше, навіть прояснення і розуміння найголовнішого: про примирення кого, з ким і на яких підставах ітиметься?
Якщо розглядати цю проблему в площині пануючого нині сприйняття реальності крізь призму двозначності і брехливості таких норм, як real politic і політкоректність, виключно у площині інтересів володарюючих еліт і, ширше — в державних інтересах країн, про які йдеться, то ніякої, власне, проблеми тут давно вже не існує зовсім. Ні з одного, ні з іншого боку.
Для Росії її немає відтоді, як після розпаду Радянського Союзу сформувалась і виявилась сутність єльцинсько-путінського режиму. Він склався в ході розпаду, але й на базі тих, що залишилися від Союзу РСР, державних інститутів, його системи, способів і технології владарювання. Відтоді примирення між Росією та Європою на основі інтересів оформилось у вигляді негласного, неформалізованого і, відповідно, не проясненого з позицій права, моралі і моральності консенсусу, суть якого така.
«Ми (Росія) вам (Європі) постачатимемо сировину, енергоресурси, нафту, газ. Крім того, ми навіть заплющимо разом із вами очі на відповідальність західних демократій за світові кризи та війни в ХХ—ХХI століттях і за наслідки цих криз і цих воєн у нашому сьогодні. А ви заплющте очі на наше (російське) розуміння і нашу практику реалізації свободи, власності, демократії і прав людини. І збережіть таємницю і недоторканність наших (правителів і власників Росії) авуарів у ваших банках».
Тоді проблеми справді немає. Але в такому разі з усіх численних значень слова «reconciliation», винесеного на порядок денний одного із семінарів XXI Економічного форуму, краще, точніше і повніше виражатиме синонім цього слова на івриті — кіппур. Останній термін інколи теж перекладають російською як «примирять», але за смислом він означає, власне, щось зовсім інше — покривати (маючи на увазі приховати грішника (або його гріх) від когось). Що конкретно це могло означати стосовно Росії сьогодні? Якщо розкрити і зрозуміти реальний зміст і сенс її нинішнього примирення з Європою на основі їхніх взаємних інтересів, а не на основі гуманістичних цінностей. Що саме доводиться при цьому покривати, ховати в тіні, яких грішників або чиї і які саме гріхи доводиться неодмінно приховувати? І чи можливе взагалі взаємне умиротворення, очищення від демонів, від численних скелетів у наших російських і у ваших європейських шафах, якщо смисли наших відносин приховувати, а консенсуси вибудовувати виключно на інтересах? І нехай вони, ці консенсуси, залишаються такими, якими вони є: негласними, як правило, неформалізованими і навіть невербалізованими, а тому частенько й сумнівними, навіть брехливими, а в результаті — завжди слабкими.
ЛЕГЕНДИ І МІФИ НОВОЇ РОСІЇ
Щодо Росії треба утримувати в тіні, приховувати, залишати в зоні забуття і нерозуміння таке.
1. З легкої руки переможців, які прийшли до влади з Єльциним, і в масовій свідомості значної частини наших співгромадян, і в академічних колах утвердилась міфологема про історичний транзит. Суть міфологеми: 1991 року в Росії відбулась мирна демократична ліберальна революція. До влади прийшли, відповідно, ліберали і демократи, і під їхнім керівництвом почався трифазний перехід:
а) від самовладдя і диктатури до демократії;
б) від планової економіки до ринку;
в) від імперії до національної держави і відкритого суспільства. Словом, історичний транзит: від поганого до хорошого, з несвободи у свободу, від азіатського деспотизму і сталінського тоталітаризму — до західної демократії з конкурентною економікою і всеосяжною транспарентністю.
Подібна транзиторна міфологема Росії припала до смаку не лише самим автохтонним тріумфаторам. Її сприйняли як реальність і переможці в холодній війні — США та їхні європейські союзники. Ще б пак! За що й боролись... Глобальне протистояння двох світів закінчилося, почалась епоха загального примирення. Росія в цій епосі починає рух у напрямі західної цивілізації, стає типологічно, тобто за типом своєї історичної динаміки, в один ряд з усіма іншими країнами Центральної і Східної Європи.
Якщо дотримуватися такої ілюзії щодо Росії, то всі скелети в шафах повинні залишитися на своїх місцях. Приховувати, маскувати, перекручувати в такому разі обом сторонам доведеться засадничі істини і найважливіші положення, необхідні для справжнього примирення Росії та Європи на основі гуманістичних цінностей.
Розпад СРСР і нове становлення Росії в ході даного процесу є справді важливим моментом, черговим етапом, знаменною подією. Але — моментом чи подією — чого?.. Саме поглиблення розпаду СРСР, розпад його не лише як країни, але і як певного типу економіки, суспільного устрою, як саме такої системи владарювання і державності. Тобто цей процес є не рухом за висхідною, не переходом до позитивної соціальної динаміки, а продовженням усе того ж російського кружляння, коли з кожним витком поглиблюється віковічна колія в болотній трясовині.
2. Природу і сутність встановленої в Росії влади, її грішників і гріхи.
Цілком достатньо підстав (демографія, екологія, економіка, соціальність, медицина, мораль, моральність), щоб сьогодні нашу владу визначати не лише як продукт деградації і розкладу колишньої радянськості у всіх проявах такого розкладу. Її можна визначити і як відродження в інших умовах, в іншому соціокультурному середовищі, у нових формах і майже непізнаваному одязі все того ж (за глибинною спорідненістю) сталінського тоталітарного режиму. Неототалітаризм. Щоб за всіма новими вдяганками, у всіх значних і різноманітних змінах внутрішнього і міжнародного середовища розгледіти неототалітарну сутність нинішнього суспільно-державного устрою, треба зануритися на гранично можливу глибину взаємин влади і соціуму, побачити їх разом як сполучені посудини. Тоді стає очевидним: природа і сутність російського неототалітаризму — в його антилюдяності.
Людина як особистість, суверен і громадянин єльцинсько-путінському ладу взагалі не потрібна. Її треба «расчеловечить», довести до архаїки виживання, до тваринних інстинктів. За сталінських часів «расчеловечивания индивида» досягали насильницьким усереднюванням усього соціуму, створюючи штучну соціальність, де все населення виявилося поголовно перетвореним на служителів держави і в такому статусі було посаджене на сумирний поводок повної залежності від держави. З однаковою для всіх платнею, на яку жити було неможливо, — тільки існувати. Тепер аналогічної мети — «расчеловечения» — досягають по-іншому. Суспільство атомізується і перетворюється на розпливчасту масу так само цілеспрямовано, формується так само штучно, але тепер уже по-сучасному: «політтехнологічно», усуненням більшої частини населення від самостійної, активної участі в економічному і політичному житті взагалі. Якщо в сталінському тоталітаризмі знекультурнення соціуму, перетворення людського співтовариства на аморфну масу, урухомлену інстинктами, досягалося за допомогою безперешкодних убивств, масових репресій під загрозою смерті, тотального фізичного й ідеологічного терору, то сьогодні тут відбулись важливі зміни. Наївно-втішливе заперечення «Ну, тепер же не вбивають», яке доволі часто звучить, не повинно вводити в оману. Залякати людей, довести їх до стану перманентного страху і безмовної покірливості цілком можливо, як показує практика наших днів, регулярними, «точковими», гучними і ніколи не розкритими потім убивствами.
РОЗТЛІННЯ ПОВНОЛІТНІХ
Головний злочин путінської влади, який їй самій дуже хотілося б приховати, з яким ні на яке відкрите примирення взагалі ні з ким виходити не можна, не гріх і навіть не злочин мовою звичайної юриспруденції. Це дещо більше. Хоча обвинувачень і в сенсі кримінального права не перелічити. Всі ЗМІ заповнені повідомленнями про те, як влада розкрадає національне добро Росії, приватизує власність країни і саму державу, про «переділи», рейдерські захоплення власності і майна, яке сподобалось нашій «еліті», про її палаци та замки по всьому світу, про офшори. Їй пред’являють (поки що не в судах) обвинувачення за кваліфікацією Нюрнберзького трибуналу — воєнні злочини і злочини проти світу.
Але навіть якщо все це коли-небудь буде доведено юридично, відповідати їй перед історією доведеться за щось більш серйозне.
А саме: за перетворення Росії на сировинний придаток решти світу і за наслідки подібного перетворення. У гонитві за особистим збагаченням і незамінністю, аби оволодіти і розпоряджатися фінансовими потоками, влада саботувала диверсифікацію російської економіки. Експорт сировини став головним джерелом і підставою доходу поєднаних між собою бізнесу і влади. І велика частина населення виявилася просто непотрібною, зайвою для такої економіки. Звідси безробіття, дотаційні регіони, приплив іммігрантів, відплив голів і капіталу, розбухла бюрократія і каральні структури.
Привласнення de facto фінансових потоків і національних ресурсів призвело до створення складної багаторівневої ієрархії тримачів і отримувачів землі. Архаїзація соціальних відносин до найпримітивніших — патримоніальних, рентних, а способів регулювання цих стосунків — до бандитських (за домовленостями, «за поняттями») зробила корупцію головним і єдиним ефективним засобом управління і утримання стабільності. Якщо говорити мовою сучасного російського Кримінального кодексу, наша влада перетворилася, втягнувши в підвладні кримінальні структури значну частину населення, на величезну — на цілу країну — «організовану злочинну групу». Брехня і беззаконня стали державною нормою. Правоохоронні органи і державні силові структури стали головними вершителями і «кришувателями» злочинів. Відбулася всеосяжна структуризація влади і значної частини населення на зоологічній, інстинктивній, кримінальній основі.
Якщо в світлі сказаного визначити результат впливу єльцинсько-путінської влади на російське суспільство (точніше населення), то його можна висловити двома словами: ескапізм і ентропія.
Ескапізм — той стан, в який влада насильно загнала переважну частину населення Росії. Ще Герцен відмітив, що «держава розташувалася в Росії як окупаційна армія». Наразі ворожість російської влади до свого населення в черговий раз досягла апогею. Ворожість у відповідь, однак, не випліскується поки назовні масово, оскільки у суспільства (населення) ще немає здатності до організованого протесту і вже немає волі для стихійного протесту. Кожен шукає і знаходить свою нору.
Ентропія, яка постійно наростає в суспільстві, свідчить вже не про чергову кризу, а про вмирання, про відхід з історичної сцени російського соціокультурного типу самодержавного володарювання і рабського устрою життя. Але нинішній владі вдалося все-таки в інтересах самозбереження і цього разу зіграти на російських архаїзмах, що актуалізувалися в умовах дуже глибокої кризи останніх двох десятиліть. Особливо вдалася гра на прадавніх і найбільш стійких струнах — на патерналізмі і здатності виживати в соціальному просторі за межами моралі, моральності і людської гідності, на рівні тваринного існування, на межі життя і смерті. До існування на основі нездатності розрізняти добро і зло.
Обидві вказані сутності — ескапізм і ентропія — найбільш наочно виявляються в тому, що ми постали сьогодні країною суцільних манекенів і симулякрів. Паралельно зі стихійним самоструктуруванням Росії на основі тіньових відносин і корупції влада усвідомлено і цілеспрямовано займалася будівництвом тут, на тому ж будмайданчику другої — віртуальної, уявної — реальності. За два десятиліття країна вкрилася густою мережею всіляких інститутів, партій, громадських рад, комітетів сприяння, судів, прокуратур, академій, фондів, комісій, поліцій і міністерств. Світ не знав ще такого розмаху в творенні порожнечі і настільки глибокої прірви між уявним і дійсним в тій самій установі, в тому самому житті, в кожній людині. Лише геніальні Гоголь і Булгаков виявилися здатними підглянути зі свого далекого минулого фантасмагоричну реальність і моторошний жах нинішньої Росії.
НЕБЕЗПЕЧНІ НЕДОМОВКИ
Ось така невесела картина постає, якщо дивитися на Росію з Росії і на можливість її примирення з Європою з погляду європейських же гуманістичних цінностей, а не крізь призму державних інтересів обох зацікавлених сторін.
Але так поглянути на те, що відбувається, можна, лише будучи одержимим пошуком істини. І нічим іншим, ураховуючи чиї б то не було інтереси. Проте історія показує: людина завжди жила і продовжує жити не істиною, а виживанням. Траплялися, щоправда, винятки. Один заради істини пішов на Голгофу. Інші наважувалися пройти «шляхом угору» через вогнища інквізиції. Можливо, ми й живемо тому, що винятки все ж таки були. Допускаю, що й саме виживання можливе лише через пізнання істини. З такими думками я перечитую «Варшавську декларацію з нагоди Європейського дня пам’яті жертв тоталітарних режимів» від 23 серпня 2011 року. Вона викликає в мене суперечливі думки й почуття.
Якщо вдуматися в декларацію з позицій істини, відчуваєш природне задоволення, що тепер, за схвалення всіх загальноєвропейських структур — Європарламенту, Ради Європи, Євросоюзу, така дата в календарі нарешті є. Це по-перше. Окрім того, цілком обгрунтовано комунізм, національний соціалізм чи будь-який інший тоталітарний режим у тексті декларації опинилися поряд. У всіх подібних режимів є, зрозуміла річ, багато істотних відмінностей. Та їх усі робить типологічно порівнянними й об’єднує найголовніше, глибинне єство — антилюдяність. І те, що всі вони через це «відповідальні за більшість ганебних актів геноциду, злочинів проти людяності і воєнних злочинів».
Проте є два важливі положення в цій декларації, які викликають у мене в одному випадку незгоду в порядку дискусії, а в іншому — ідейне заперечення і навіть рішучий протест по суті.
Перше стосується того, що про можливе відродження тоталітарних режимів зауважують гіпотетично, як про повчання для майбутніх поколінь, що можуть через недостатнє розуміння й коротку пам’ять повторити помилки попередників. Можливо, ті, хто підписав декларацію, залишилися в полоні все тієї ж політкоректності, і їм незручно назвати кицьку кицькою в чужому домі. Але сьогоднішня Росія з тоталітаризмом, який відроджується і який наразі не розпізнав Захід, — уже факт. Для Європи і для всього світу цей нерозпізнаний і неназваний факт — така ж небезпека, як літак з атомною бомбою на борту, який зазнає катастрофи. Друге заперечення — ідейного змісту і загальнішого порядку. Я б навіть сказав, заперечення історичного смислу. Кажучи про жертви тоталітарних режимів, ті, хто підписав декларацію, взагалі обминають проблему відповідальності самих західних демократій за світові кризи і війни в ХХ—ХХІ сторіччях. Таким способом вони замовчують свою відповідальність, хай опосередковану, перед жертвами тоталітарних режимів. Адже ці режими є наслідком і продовженням саме світових криз і війн. Цим запереченням я хочу сказати, що збагнути істину про людські страждання, про людські жертви — не з’ясувати міру вини, заподіяної людям тими чи іншими країнами. Ідеться про вічні цінності, про систему етичних координат. Якщо засади моральності людини — в її спроможності розрізняти добро і зло, то її апогей в історії людства — на всі часи, і двома словами великого Мартіна Лютера: mea culpa.
У світової кризи 2008 року не лише цілком ймовірне «велике майбутнє»: сьогодні весь світ завмер у тривожному очікуванні його ще глибшого й бурхливішого продовження. У теперішньої кризи не менш грандіозна, вельми тривала і для всіх повчальна історія — історія становлення й самознищення капіталізму. Початок цієї історії вже є помітним в англійській політиці «меркантилізму» в XV сторіччі і в ученні французьких фізіократів XVIII сторіччя. Її продовження складається з таких знаменних віх: світова криза 1929 року і Велика депресія; «новий курс» президента Ф. Рузвельта; модель держави «загального добробуту» на основі бюджетного дефіциту, розроблена британцем Дж. М. Кейнсом і яку провадять у США з прямою державною участю аж до початку 1970-х років. Далі — неоліберальна, чи ліберально-монетаристська, модель невтручання держави в економіку, «рейганоміка» з «тетчеризмом», які спираються на теорії Ф. Гаєка та М. Фрідмана. Наслідком і продовженням подібних світових гойдалок «втручання-невтручання» було спочатку вивільнення долара від співвіднесення із золотим вмістом, а потім і від співвідношення праці і капіталу у фінансових операціях узагалі. Тоді й було закладено основи для «надування пузирів».
Уже в період між двома світовими війнами виокремилася потреба капіталу бути незалежним від національних кордонів у Європі та й в усьому світі. Така потреба втілилася тоді в політиці «умиротворення» гітлерівської Німеччини, у Мюнхенській угоді, у пакті Молотова — Ріббентропа. І все це разом має прямий стосунок до розв’язування Другої світової війни.
Закінчення цієї історії сьогодні визначають і називають по-різному. Хтось говорить, що капіталізм учергове вперся в нездоланний мур чи знову зайшов у глухий кут. Інші вважають, що «сучасний Захід — це не історично незмінний світлий берег остаточного розв’язання всіх цивілізаційних проблем. Шляхи його власних трансформацій неясні, і перспективи не настільки оптимістичні. Схоже, що потяг західного лібералізму... прибув-таки на кінцеву станцію» (А. Пелипенко).
У будь-якому разі, якщо дотримуватися істини, а не політичних чи ідеологічних переваг, потрібно визнати: усередині самого лібералізму за всю добу модерну, у п’ятисотрічному змаганні між прагненням до свободи і прагненням до прибутку історичну перемогу здобуло останнє. Така рішуча перемога, власне, й зумовила самознищення капіталізму — навіть якщо її сприймати не як підсумок, а лише як виражену тенденцію. Цей висновок з історії лібералізму констатує й підтверджує сьогодні багато хто з дослідників найрізноманітніших наукових напрямів. Пошлюся на одного з найбільш відомих — Нурієля Рубіні, ліберального економіста, фахівця в галузі прикладної макроекономіки, професора економіки Нью-Йоркського університету і голову ради директорів консалтингової фірми RGE Monitor. На його думку, «Карл Маркс, схоже, почасти мав рацію, коли стверджував, що глобалізація й фінансове посередництво спроможні вийти з-під контролю, а перерозподіл доходу й багатства від праці до капіталу може привести капіталізм до самознищення (хоча його думка про те, що соціалізм буде кращим, виявилася хибною)».
Облишмо думку Нурієля Рубіні про Марксову думку щодо майбутнього. Аргументація згоди чи незгоди з ним щодо цього відвела б нас далеко вбік від теми. Але про крах неоліберальної чи ліберально-монетаристської економічної політики на Заході і про майбутнє Росії через це сказати потрібно.
Саме таку чи дуже схожу політику провадили останні двадцять років і провадять у нас досі. Кудрін, якого недавно президент Медведєв звільнив із посади міністра фінансів, «постраждав» зовсім не через неї, а з інших причин, які не мають жодного стосунку до такої політики. Навпаки! Щойно Кудріна вигнали, одразу ж усі, ураховуючи президента, почали з усіх боків і на всі заставки публічно, на всіх каналах розхвалювати його як яскраве уособлення такої політики, як кращого фахівця, ні з ким незрівнянного професіонала неоліберальної монетаристської макроекономіки. От хай тепер знає! Адже він особисто саме на цій політиці зумів інтегруватися до західної світової фінансової структури. І завдяки йому, услід за ним і на тій же самій його — а краще сказати, путінській, — політиці туди ж інтегрувалася на особистому рівні і вся решта російської «еліти». Та це півбіди. Пережила б Росія таку втрату, обійшлася б без своєї «еліти», навіть і без її авуарів у західних банках, мабуть, теж обійшлася б. У тому-то й річ, і біда в тому, що не лише «еліта» особисто інтегрувалася в західні структури. Керуючись особистими інтересами (збагачення й мінімізація ризиків), вітчизняна владна верхівка й грошові тузи, поріднившись із Заходом на основі саме монетаристської макроекономіки, забезпечила інтеграцію із Заходом не лише для себе (як застави), а й для всієї потворної економіки Росії, її фінансової системи. На принизливих для Росії й народу умовах фінансово-економічного обслуговування Заходу — сировинного й зовнішньополітичного, з приставного стільця.
ЗВИЧНА «МОДЕРНІЗАЦІЯ» АРХАЇКИ ЯК ВИРОК
Але й такі сумні констатації не вичерпують і навіть добре не позначають проблему «Росія та Європа сьогодні».
Ще з допетровських часів Європа вже була для Росії як «світло у вікні». Тому й залишилося назавжди в російській історичній пам’яті, що Петро І туди вікно прорубав. Навіть коли її ненавиділи зі всім її «латинством», і тоді продовжували захоплюватися. І сьогодні, коли наші панівні й думаючі класи говорять про реформи (якими на ділі наразі лише погрожують, що вони будуть непопулярними), навіть і тоді вони мають у головах розпливчасте уявлення про ліберальні реформи й про лібералізм — лише як про повторення західного шляху.
У Росії наразі залишається за межами розуміння найважливіша обставина. Західний лібералізм, як його тлумачать і двадцять років на практиці нав’язують росіянам ліберал-демократи, абсолютно несумісний із російськими національними традиціями і прямо їм суперечить. Подібно до всіх Романових і всіх генсеків, наші «реформатори» підглядають у те саме «вікно» і вишукують: що б там запозичити? (А краще — вкрасти...) Які найпривабливіші форми — технології, установи, техніка впровадження, способи організації? Форми, за допомогою яких можна було б потім якнайболісніше вдарити по тій же Європі. Заглиблюватися в смисли й осягати їхню генетику нашим «реформаторам» ніколи. З урахуванням особливостей російської ментальності, з урахуванням, зокрема, сумного досвіду європейського лібералізму, про що йшлося вище, можна було б подумати і про грунтовно русифіковану версію європеїзму. І тут зовсім не все безнадійно... За винятком того, що час, на жаль, не просто плине, а й нестримно спливає.
Становлення європейського модерну тривало п’ятсот років. За цей час виявилося напрацьованим не лише те, що валить сьогодні західний лібералізм, тобто не лише глобальний капіталізм. Європейський модерн — це ще й становлення Нового часу, а він, своєю чергою, увібрав у себе сторіччя античності, юдеохристиянства та середньовіччя. У плані предметної змістовності епох, які передують модернові, це був час становлення права, моралі, моральності й релігії. Основні віхи європейського модерну — це доба Реформації, Відродження та Просвітництва. Предметним змістом цивілізаційного рівня кожної з них стало, відповідно, утвердження трудової етики, особистості як основного осередку й основи суспільства та розуму замість абсолютного панування міфів, містики й релігії.
Не було в Росії західної античності й середньовіччя, немає й п’ятисот років, щоб розпочати та пройти Новий час спочатку, але — по-російськи. І перестрибнути через усі блага цивілізації, напрацьовані за цей час, теж ніяк не вийде.
Залишається слабка надія, радше навіть чиста фантазія, що розв’язати завдання, які накопичилися для цього Нового російського часу, можна одним махом, за декілька років, потужним ривком. Звільнити простір, на якому б почалася не просто чергова зміна, а розвиток Росії. Та зробити цей ривок не через загальне знищення одних другими, а через відшукання під час з’ясування стосунків принципово нового, серединного начала. Неважко здогадатися, що в цьому разі йдеться ні багато ні мало про зміну самої російської парадигми. Але за 76 + 20 років наш соціум понівечено так, що він не має вже ані спроможності хоча б помислити такий ривок, ані хотіння й волі, щоб на нього зважитися.

P.S. 7—9 вересня 2011 року в Криниці-Здруй (Польща) під гаслом «Європейські дилеми: партнерство чи суперництво» відбувся XXI Економічний форум, організований варшавським Інститутом східних досліджень. Я взяв участь у декількох семінарах і дискусіях. Стаття базується на матеріалах цих виступів.