Луцьк. Братська могила 1920 року

Дев'ять десятиліть тому, у вересні 1920 року, територія Волині знову стала ареною кровопролитної битви між польсько-українськими військами з одного боку і Червоною армією - з іншого. Після тих подій залишилася в Луцьку велика братська могила, яка тривалий час, аж до сорокових повоєнних літ, була біля Луцького кафедрального Свято-Троїцького собору. Могили не повинні зникати безслідно, тим більше, братські поховання. Отож потрібно віднайти хоча б сліди і відновити історію їх виникнення. Але перш ніж розповісти про ту могилу, нагадаємо, які події передували вересню 1920-ого.
     Сергій ЛИС, старший науковий працівник Волинського краєзнавчого музею
  
     На початку того 1920 року Симон Петлюра зробив останню відчайдушну спробу порятувати незалежність Української На родної Рес публіки. 20 квітня 1920 року було укладено Варшавський договір із відродженою Польською державою. За ним Галичина та Західна Волинь мали відійти до Речі Посполитої, навзаєм Варшава визнавала незалежну УНР та, що найголовніше, мала спільно з українцями розпочати зброй ну боротьбу проти біль шовицької Росії.
     Спочатку польській армії та підрозділам УНР, які перейшли в наступ, вдалося досягти певних успіхів. 6 травня вони навіть визволили Київ. Проте незабаром більшовики перекинули на Південно-Західний фронт великі сили, і вже 12 червня Червона армія знову зайняла Київ і продовжила своє просування на територію Волині. Надз вичайно запеклі бої точилися на Рівненщині: Першій кінній армії Семена Будьонного довелося двічі брати Рівне і тричі - Дубно. Героїчною була оборона Тараканівського форту (з 16 по 20 липня 1920 року), де тисяча жовнірів 43 полку Війська Польського під командуванням майора В. Мат чинського завдали величезних втрат трьом червоноармійським дивізіям.
     Проте, маючи чисельну перевагу, більшовики продовжували наступати. 3 серпня 1920 року 24 стрілецька дивізія захопила і Луцьк. Тут створюється ревком на чолі з Моховим, повітовий комітет КП(б) України, секретарем якого став Гарб. Проте реальна влада належала прийшлим більшовицьким командирам Семену Будьонному та Климу Ворошилову. Розлючені запеклим опором з боку польсько-українських частин, червоноармійці Першої кінної армії організували справжні погроми у «визволених» ними волинських містах. Свідчень цих безчинств залишилося багато. Зокрема, збереглися спогади письменника Ісаака Бабеля, який тоді служив у Першій кінній армії, про спаплюження п'яними солдатами історичних пам'яток у Берестечку. Особливо жорстоко розправлялися більшовики з тими, кого підозрювали у нелояльності до нової влади, - їх відправляли у новостворені концентраційні табори або карали на смерть.
     Не обминула ця жорстока доля і Луцьк. Більшовицький режим, запанувавши у місті, насамперед взявся насаджувати свою ідеологію. Вже у своєму наказі №1 (зберігається у фондах Волинського краєзнавчого музею) він зобов'язав лучан надати представникам нової влади списки всіх своїх книг. Мета такої акції: вилучення всієї літератури, що не відповідала догмам марксизму-ленінізму. Та книж ками більшовики не обмежилися, вони забирали у населення також майно. Але найстрашнішими, звісно ж, були людські жертви.
     Свого часу, збираючи спогади старожилів Луцька, я дізнався від них, що у 1920-1940-х роках біля Луцького кафедрального Свято-Троїцького собору були поховані жертви більшовиків, убиті ними 1920 року. Так, Ірина Левчанівська розповідала, що її батьки, відомі громадські та культурні діячі Волині - сенаторка Польського сейму Олена Гродзінська-Левчанівська та Олександр Левчанівський - часто брали її з собою, коли йшли до луцької «Просвіти». Поки вони вирішували просвітянські справи, дівчинка разом з іншими дітьми гралася біля собору, неподалік від якого і розміщувався будинок «Просвіти». Діти добре запам'ятали велику прямокутну братську могилу та пам'ятник праворуч від брами, що веде на подвір'я храму.
     Ірина Олександрівна не змогла пригадати весь напис на пам'ятнику (польською мовою), але добре запам'ятала слова «Жертвам, які загинули від рук червоної дичини». Оте «червона дичина» смішило дітей, тому так і врізалося у пам'ять. Як не дивно, але у 1939-роках могилу не зруйнували. Можливо, саме тому, що, як уже зазначалося, напис був зроблений польською мовою, яку представники нової влади не знали, а отже не дуже цими похованнями і цікавилися. Та після Другої світової війни зникли і пам'ятник, і плита на могилі.
     А ось що згадує Мирослава Савицька, донька відомого діяча луцької «Просвіти» Михайла Савицького: «Під час великих свят запалювали вогні біля могил пантеону, що розміщувалися біля собору. Спалахував такий вогонь (його називали польською «зніч») і на братській могилі праворуч від храмової брами. Його виносили по сходинках, що залишилися до цього часу, і ставили біля пам'ятника».
     Зрештою, у фондах Волинського краєзнавчого музею зберігається і кілька фотографій Луцького кафедрального Свято-Троїцького собору 1920-1930-х років, на яких праворуч від вхідної брами можна побачити цю братську могилу, людей, які вшановували пам'ять загиблих.
     Вочевидь, для того, аби точно встановити, хто саме похований у цій могилі і чи були це тільки українські та польські вояки, які захищали Луцьк влітку 1920 року, а чи також і мирні жителі, розстріляні червоноармійцями, треба провести кропітку пошукову роботу в польських архівах. Та в будь-якому разі на цьому місці можна було б встановити принаймні пам'ятну дошку на честь полеглих воїнів Війська Польського та армії УНР, які протистояли більшовицьким силам. Із відтворенням принаймні частини автентичного напису. Адже історичних пам'яток про часи Української революції на Волині у нас не так і багато. Хоча саме з Волині походило багато видатних політиків і воєначальників УНР та Української держави. Наприклад, посол України в Австрії та ідеолог українського політичного консерватизму В'ячеслав Липинський, голова Ради Міністрів УНР Сергій Остапенко, наказний отаман армії УНР Олександр Осецький, бунтівний отаман Володимир Оскілко, який зробив спробу силоміць усунути у 1919 році Симона Петлюру від влади, та інші. На Волині розпочиналося відродження боєздатних українських козацьких частин, синьо- і сірожупанників. У Луцьку до 1946 року на горищі Свято-Троїцького собору переховували й архів УНР.
     Власне, волиняни складали основу армії УНР і 1920 року, коли вона разом з поляками з гаслом «За нашу і вашу свободу!» вела боротьбу проти більшовиків. І саме під Замостям український полковник Марко Безручко силами 6-ї дивізії армії УНР і деякими польськими підрозділами зупинили просування Першої кінної армії Семена Будьонного, не давши їй з'єднатися під Варшавою з армією Михайла Тухачевського. В результаті 20 серпня 1920 року змогло відбутися «Чудо над Віслою», коли так звана Мозирська група Червоної армії, не отримавши допомоги від будьонівців, була розбита і відкинута від столиці Польщі далеко на схід. 13 вересня 1920 року польсько-українські війська знову зайняли Володимир-Волинський, а потім Луцьк, Рівне і всю Волинь.
     Але несподівано для Симона Петлюри польська держава в односторонньому порядку уклала спочатку перемир'я (12 жовтня 1920 року), а потім і мирний договір (18 березня 1921 року) з радянською Росією, знехтувавши попередніми домовленостями з УНР. І в результаті українські землі вкотре були поділені між західними і східними сусідами, без врахувань інтересів самих українців. А в Луцьку насипали оту таємничу братську могилу. Згадати тих, хто там був похоронений, необхідно, особливо зараз, коли Україна і Польща, як добрі сусіди, налагоджують плідну співпрацю.
http://volyn.com.ua/printver.php?rub=10&article=0&arch=1286